Показ дописів із міткою УПА. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою УПА. Показати всі дописи

неділя, 31 березня 2024 р.

 


Нині, 31 березня, Василеві Портякові мало би сповнитися 72 роки.
Згадаймо...

Розмова з паном Василем,
2 березня 2018 року.
Жити йому залишалося рівно рік...
павло вольвач: - Василя Портяка важко назвати "популярним". І, водночас, це один із найвагоміших сучасних прозаїків, якого дехто з критиків зараховує в один ряд із Тютюнником та Стефаником. Твори Портяка можна прочитати за день-другий. А можна перечитувати-осягати роками. А ще за Портяком - кінематограф, Карпати, родовід. Одним словом - життя.
Василь Портяк — письменник, кінодраматург, кіносценарист. Не знаю, яка між цими професіями різниця, ми це з'ясуємо. Дякую Василеві, що прибув з Фастова.
Якщо говорити про моє особисте знайомство з його творами, з героями його творів, то це відбулося я вже не пам'ятаю коли, сказати б, дуже давно, і як писав один із василевих колеґ-письменників і друзів, між першою і другою книжкою Портяка 22 роки, товщина часу. І поза тим його герої не забулися, не вицвіли, не злилися з тлом, бо вони із плоті і крови. І от саме про творчу кухню я й почну, Василю, з тобою говорити. По-перше, може, це вже банально, може, набридли цими запитаннями, чому такі великі перерви між виходом книжок і так мало за обсягом написано? Це така ощадливість у слові, ретельність, вимогливість, яка, звичайно, є, чи сюди додаються якісь буттєві обставини, скажімо, займався чимось іншим, писав кіносценарії, чи будував дім, чи, зрештою, накочувала звичайна людська лінь, буває ж і таке...
Василь Портяк: - Та всього буває. Я би почав із такого. ...Днями закінчився конкурс “Бути людиною” - це такий конкурс документальної прози, я був у журі. Довелося перечитати десь коло 200 оповідань. У всіх них йшлося про Другу Світову, про те, як людяне перемагало нелюдяне, про жорстокість війни. Розумієш, ти читаєш, але воно засідає, напластовується, і коли я це все перечитав, я не знав, куди з цим всім дітися.
- Ти чоловік твердий.
- Але й це не допомагає. В житті ти мав дотичність до пам'яті чиєїсь, до історій, воно тебе опосіло й не відпускає. І доки ти не даси йому кудись вихід, воно тебе не попустить. Я давно знаю, що важко заробляти на життя літературою. Не тільки в нас, взагалі важко. Колись Набоков писав про свою “Лоліту”: “Пока эта девочка меня кормит...” Тобто, тільки після “Лоліти” він міг собі дозволити зафрахтувати номер у готелі швейцарському, жити й ні про що більше не думати, хоча “Другие берега” в 100 раз кращі від тієї ж самої “Лоліти”.
Я не мав ніколи ілюзій, що я цим буду заробляти гроші. Для мене це вихід: те, що мене мучить, має мати вихід. У літературі це так. Кіно — трошки инше. Так, у тебе є угода, термін, текст...
- Тобто теза про те, що ти більшою мірою змовчав, ніж написав, - вона правильна?
- Мабуть, так.
- Я ще не сказав, говорячи про твої іпостасі, я не сказав ще одну, може, вона головна: Василь Портяк — ще гуцул. Чи гу́цул, як правильно?
- Гу́цул, гу́цул.
- Він гу́цул і, як кажуть люди, які тямляться на цій темі, гу́цул не аби-який, а трохи не найвисокогірніший із тих гуцулів, які пишуть, гуцулів-письмаків. Тобто родинне село Василя — чи не найвище в горах, вище там лишень ведмеді і якийсь кордон — румунський?
- Румунський.
- І оця твоя гуцульськість — вона, напевно, теж для тебе багато важить, чи, можливо, найбільше, вона є визначальною?
- Я тільки не знаю, наскільки це могло би стосуватися прози чи кінематографа. Це моє світобачення. Це там, де християнство настільки органічно сплелося з давньою вірою, давніми традиціями, що чогось органічнішого бути не може. Це там, де людину проводжали на той світ на так званих посейженнях — це поминальні вечори, де коло тіла читається Псалтир, а в иншій кімнаті гульки, забава іде, та ще - давня, давня, давняю Ми проводжаємо, людина закінчила свій час тут, а йде в кращий світ. В обрядах, в усьому вітальність є велика в гуцулів. Очевидно, це також має якусь вагу. Я бачив це на власні очі.
- Десь я вичитав, що саме в твоєму селі знімали “Тіні забутих предків”?
- Я був свідком, і це для мене настільки справило враження, що я потім долучився і до кіно, тому що я побачив, як робиться казка, як робиться образ. Це було несподіване. Я побачив кусок ...[нерозбірливо] дерев'янної, збоку масовка. Ми туди-сюди бігали, зазирали, нас ганяли... В мене лишилося в пам'яті: Параджанов, який на стільчику сидить, залишився юний майже, молодий Юрій Іллєнко, ми їх оббігали десятими колами, бо непотрібні ми там були, а дуже хотілося все бачити. І я потім побачив, в результаті монтажу, як ожив цей епізод, як він був змонтований з інтер'єром церкви, який знімався геть в иншому місці, з натурою, яка знімалася коло ріки також в иншому місці. І все це разом! Пам'ятаю, я бачив кілька дровеняк складених, нібито стіну... Для мене це стало таким дивом, що я, мабуть, тому потім і пішов у кіно.
- Тема УПА є для тебе не просто темою, а вона є для тебе родинним епосом, родинною пам'яттю, хай це й пафосно, родинним болем. І ця родинність, близькість, навіть інтимність — вона допомагає чи навпаки заважає, тисне, як ти кажеш — пече й не дає слову, сказати б, вивільнитися від судоми?
- Я з цим живу, з дитинства живу. Не тільки я. Не хотів би, щоб це сприймалося, як щось унікальне, якийсь випадок. Я вже колись казав, що серед моїх друзів, які тут є, ...[нерозбірливо] Михайло Дмитрів народився на Лонцького в тюрмі, Василь Герасим'юк народився в Караґанді в бараку для засланців. Тобто для нас, так само як для Східної України 20-ті - 30-ті роки, позначені боротьбою. Це не є щось таке виняткове. Але воно є, воно є, воно моє, тому що обидва роди — по мамі й по татові лягли там в більшості, мало хто вижив, і рідний тато також загинув 5-го березня, а я 31-го народився. Тобто воно є, воно не тільки моє, воно моїх рідних усіх. Я з цим живу. Це не допомагає й не чавить на мене, це історія роду.
- Але ж при тому ти ж іще вживаєшся у шкіру героїв.
- То инше питання, ти вживаєшся й радієш, коли хтось коло тебе працює. Коли ми знімали фільм про Шухевича “Нескорений”, то на подвір'ї Святого Юра ходив Гладій Гриць у мундурі, і там ще пару хлопців ходило, й підійшла до мене жінка, так глянула і якось так довірливо сказала: “Дякуємо, що ви їх вертаєте”. Тобто ці хлопці через роль туди входили, а для того щоб це мусило статися, треба входити в роль тобі, чи сценаристу, чи прозаїку.
- Тебе хтось із критиків чи читачів, у читацькій уяві, поміщає туди — десь між Тютюнника і Стефаника. Ти сам як до цього ставишся і хто для тебе ці постаті?
- Я не повинен якось до цього ставитися. То критики чи літературознавці так собі вирішили, то їхнє право. А ці постаті — я б ще додав обов'язково Коцюбинського. Коцюбинський, Стефаник, Тютюнник — це мірило.
... - Василь Портяк — із неймовірної родини, в якій воювало в УПА багато представників з обох родів, батько й дядько. Це неймовірні сюжети для втілення в будь-яких формах, насамперед в літературі, в кіно. Скажімо, доля його батька, який ще перед війною був висланий разом із родиною, старшими братами, з батьком у Сибір, сидів у тюрмі, потім якимсь незбагненним чином, через всю воюючу країну, “страну совєтов”, вернувся в Карпати, де приєднався до боївки старшого брата, який ще до війни почав воювати в горах — це знаменитий сотенний “Хмара”, а брат його, батько Василя, - “Сибіряк”, тобто це неймовірні долі. А ще по материнській лінії Василь Хімчак-Кучер, який загинув в один рік і трохи не в один місяць з батьком. Тобто, це — поєднання неймовірних доль, сюжетів, емоцій, саме те, чим займається Портяк, як на мене, в прозі, йому цікава не сама боротьба як така, а людські долі на зламі, на якихось тектонічних зсувах, як кажуть поляки, między młotem a kowadłem. І де ж це показувать, як не в кіно, Василю? Питання до тебе: якщо раніше тебе питали, чи ти збираєшся екранізувати свої новели, ти відповідав ухильно, мовляв, “воно би могло бути, але для цього треба, щоб знімалося кіно”.
- Зрушилося, слава Богу, гроші якісь є, проводяться якісь конкурси. Мабуть, мені не зовсім коректно їх оцінювати...
[...]


Ця розмова транслювалася у прямому етері на Радіо Культура, в циклі "Кружляння слів".
На жаль, щось завадило мені закінчити її транскрипт. Авдіозапис розмови на сайті РК не зберігся.

субота, 1 липня 2023 р.

Роман Шухевич у спогадах

 



Світлина 1926 року
(з книжки Василя Кука "Генерал-хорунжий Роман Шухевич, Головний Командир Української Повстанської Армії")


Роман Шухевич
* 30 червня 1907, Львів — † 5 березня 1950, с. Білогорща

СПОГАД ПРО ЮНІ ЛІТА РОМАНА ШУХЕВИЧА
Богдан Підгайний*

Як минулих років, так і в 1923 році, відбувалася весела забава, "баль смотриків", в малій залі Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. Пані Гординська, Говикович, Струмінська, Федак і інші матері доростаючих дочок уладжували, майже кожної суботи, танцювальні вечорі, де наша доростаюча молодь могла б стрічатися, вчитися товариських форм, танців тощо. При фортеп'яні завжди сиділа якась тітка і музика майже не замовкала.

Роман Шухевич танцював віденського вальса з своєю чорнявкою. Це йому вправно йшло і дівчата любили з ним танцювати. Він потрапив був обійти цілу залю довкола "щупаком". Роман скінчив курс народних танців в Авраменка і потрапив танцювати ранішну коломийку до не-втоми. Такі наші забави тривали до самого ранку. Тої ночі, коли піяно замовкло на хвилину і Роман відпровадив свою дівчину на її місце, приступив до нього його приятель Богдан і пригадав, що вже пора йти на зустріч з Петром. Роман поглянув на свою чорнявку, махнув головою і оба непомітно зникли з залі.

Стріча мала відбутися коло св. Юра. Оба хлопці йшли мовчки. Пригадувалися хвилини першої зустрічі з Петром Сайкевичом в домі гімназійного вчителя Гординського та їх свояків Бірчаків, де він часто оповідав про свою участь у першій світовій війні, спочатку в австрійській армії, де дослужився ступня старшини, а пізніше з львівського фронту. Ми знали багато його геройських вчинків, а особливо той, який друкувався в календарях, — зірвання ворожого панцирного поїзда. Це нам імпонувало і ми його радо слухали. Він нам часто повторяв, що наша війна не закінчена; вона скінчиться щойно тоді, коли виборемо свою незалежну державу. Часто давав нам відповідну літературу, особливо про підпільну боротьбу ірляндців і поляків, про Пілсудського тощо. Нам не треба було говорити, що ми в зовсім подібній ситуації й мусимо боротися за свою державу. Тоді ми довідалися, що маємо підпільну організацію УВО (Українська Військова Організація) і, щоб туди дістатися, треба було заслужити собі довір'я, треба було практично доказати, що людина до тої роботи надається. Від Ґенка Бірчака ми знали, що Петро Сайкевич є в тій організації великою "шишкою". Тепер ми йшли, щоб перед ним зложити присягу члена УВО. Це буде переломова подія в нашому житті, від тепер команда УВО буде нашим зверхником, а ми всеціло віддаємося на службу вітчизни. Роман мав тоді 16 років, Богдан був рік старший. Вони разом росли, разом ходили до одної кляси, сиділи в одній лавці, разом мешкали. До їхньої групи належали Ґенко Бірчак, Гриць Терлецький, Омелян Матла і інші, які може ще живуть в Україні.

***
Було темно. Жовтневе листя шелестіло під ногами. Роман і Богдан мовчки чекали на Петра. Пригадувалися минулі роки, коли під керівництвом Петра вони гартували свої характери, виробляли обов'язковість і відвагу, коли під проводом Гриця і Ґенека ходили вечорами на "бойові" вправи на вулицях Львова й зводили бійки з "батярами". Спочатку це не було легко, приходилося програвати й вертатися з підбитими очима, порозбиваними носами, а навіть головами. Але незабаром страх перед батярами зник, а від них навчилися діяти швидко й несподівано.

Роман був відважніший від усіх. Ще 15-річним юнаком він врятував життя одному молодому хлопцеві, мабуть, жидові. Це було на річці Буг у Камінці Бузькій (тоді Струмиловій). На замерзлій річці ковзалися діти й старші, але лід не був всюди безпечний. На одному такому місці заломився лід і хлопець пішов під воду. Роман, не вагаючись, скочив у воду й при допомозі інших врятував нещасливого лижваря. За це він заплатив важкою хворобою бронхіту. Д-р Панчишин приписав йому спеціяльне харчування. Коли він вернувся знову до школи, завжди їв на сніданок два яйця. Хоч ми ніколи не були ситі, проте ніхто з нас не жалував для Романа тих яєць.

Кожної неділі треба було йти на еґзорту, а з неї, під опікою вчителів, до церкви на Службу Божу. Багато старалося втекти під час маршу і нам це часто вдавалося. Ми йшли тоді на площу Сокола Батька грати копаний м'яч або вправляли легку атлетику. Але перед спанням і по пробудженні Роман завжди клякав на хвилину коло ліжка, христився і молився і це затримав до кінця свойого життя.

Побожним був також наш провідник Петро. Цей завжди старався нас затягнути до церкви. Перед кожною більшою роботою мусіли ми йти молитися, щоб Бог поміг нам виконати наші завдання. Зрештою, святили колись наші отці ножі гайдамакам, молилися цілі армії перед боєм, щоб побити свого противника, робили так й ми.

Патріотично виховувалися ми в Пласті. Там гартували ми наші хребти. Нашим курінним був тоді Ярко Весоловський, а опікуном гуртка був один з братів Монцібовичів. Ми мали свій гурток, де Роман часто був провідником. Наш гурток належав перший до тієї групи пластунів, які, мабуть в 1923 році, поїхали літом на Маківку, щоб упорядкувати побоєвище наших УСС-ів з московським наїздником. Ми збирали розкинені кости УСС-ів, зложили їх в спільну могилу, висипали курган і поставили великий хрест з найбільших смерек, які тоді могли там найти. Могилу обвели гарним парканом. Спорт вправляли ми в Соколі або з нашим вчителем від спорту, Гайдучком, на площі Сокола Батька. В той час, в середніх школах мали лише на показ один диск, одне ратище і пару боксерських рукавиць. Поляки на такі речі грошей не давали. Тоді, на сотки наших спортовців, лише Роман Шухевич і Юрко Старосольський мали черевики до бігання, а Богдан Підгайний мешти до метання. Коли ми грали копаний м'яч, то наш колєґа Михайло Жук завжди мав шило і дратву і направа м'яча часто тривала довше, ніж сама гра. Роман не любив такого спорту, в якому вирішувала сама фізична сила. Він волів такий спорт, в якому випробовувалася сила волі. Тому він вправляв біги на довші віддалі і плавання. Під час т. зв. Других Запорізьких Ігрищ Роман здобув перше місце в плаванні на 100 метрів. Бігав також в штафетах. Зимою любив потанцювати на леді з нашими дівчатами, а в неділі їздив на лещетах. В Соколі вчився він будувати т. зв. вежі, якими пописувалися ми під час фестинів на площі Сокола Батька.

***
Одного дня прийшов наказ. Треба було поїхати в Карпати, в Бойківщину, і підібрати пістолі та амуніцію, що були сховані в криївці на вершку гори Пікуй. Доставлено їх там з Праги. Комендантом назначений був Ґенко, мабуть тому, що Петро його найкраще знав. Ми без перешкод заїхали до Борині і пішли на Пікуй, який лежав на самій границі між Польщею і Чехо-Словаччиною. Коли ми знайшли криївку, то побачили, що цілий склад зброї затік водою, а пакуночки з набоями порозліталися. Ми запакували в наші наплечники по кільканадцять пістолів марки "Ортґіс" і понад тисячу набоїв. Набої злетіли на спід наплечників і виглядало, що ми несемо квасолю або біб. Це був вакаційний час і через можливість пачкування між Польщею і Чехо-Словаччиною в околиці було багато прикордонної охорони. На щастя, приїхала більша прогулянка довколишніх священиків з возами під сам Пікуй і нам трьом юнакам не було важко знайти притулище серед священичих родин. Під час зливної бурі ми вмістили свої наплечники на їхні вози, повечеряли і прийняли запрошення о. Мартиновича переночувати на його парохії в Борині.

У Львові свіжий клопіт. На головному двірці і на інших були спеціяльні контролі, які провіряли харчі, що їх везли з довколишніх сіл. Розпаковували пакунки і накладали особливі оплати. Роман запропонував, що він піде перший і скаже, що має трохи квасолі. Коли б його затримали, ми мали шукати іншого виходу. Ми бачили як контроля обмацувала його наплечник, але не казала його знімати. Тоді ми пішли бігом за ним, мовляв, ми також з квасолею. Нас не турбували, бо ми були з тої самої групи.

***
Під Юром стрінули ми Петра. Він був від нас на вісім років старший, колишній старшина австрійської і української армій. Він був трохи вищим від нас, але нам тоді він виглядав дуже великим. Привітався з нами і повів головним входом до церкви. Там вручив нам по два пістолетні набої до правої руки, яку ми піднесли догори. Тоді почав шепотом проводити присягу увіста, а ми повторяли. Ми присягали на вірність українському народові, на безоглядний послух команді УВО, і що будемо боротися за свою державу, і або здобудемо її, або згинемо в боротьбі за неї.

***
Петро гартував нас і духово і фізично. Ми читали відповідну літературу та слухали доповідей Петра. Всі нарікали на писання Дмитра Донцова, яке, чомусь нам не відповідало. Зате радо вчилися конспірації, криття в терені, маскування, не згадуючи про стріляння та вправи в рукопашній боротьбі.

Це, що ми читали в нашій пресі про наше шкільництво, покривалося з нашими щоденними переживаннями. В 1923/ 24 р. завели в нашій гімназії примусову польську мову. Вчив нас вчитель Лівочинський, вихрищений жид, який нас чіпався. Дійшло до того, що він назвав нас хамами і ми рішили збойкотувати його лекцію, якщо він цього офіційно в клясі не відкличе. На початку слідуючої лекції ціла кляса стояла, а наш представник, Роман Говикович, пішов до катедри і зажадав відкликання слів, сказаних Лівочинським. Якщо ні, кляса буде його бойкотувати. Лівочинський попав в злість, потвердив свої слова і викликав першого, теперішнього священика в Дітройті, Івана Прокоповича, який встав, але мовчав. Лівочинський побіг до директора Наливайка, якому ми все розказали. До директора говорили ми по-українському. Справа опинилася в кураторії і, мимо відсидженого 15-годинного карцету, кураторія наказала при кінці року виключити Романа Говиковича, Івана Прокоповича, Романа Шухевича і Богдана Підгайного. Директор Кокорудз з головної Академічної Гімназії прийняв їх до себе, де вони й здали матуру.

Була ще справа з польськими орлами, яких вішали на головній стіні в клясі. Вони часто зникали і ніхто не хотів вірити, що коли вікна відкриті, орли вилітають...

Університету поляки нам не дали, хоч обіцяли. Ми мали свій в катакомбах, якого поліція переслідувала. Нашим учителям не давали посад в Галичині і на Волині, примушували їх їхати в корінну Польщу. Наші школи замикали, а закладали польські. Дійшло до того, що начальна команда УВО постановила заманіфестувати перед світом кривди українського народу на своїй землі. Постановлено виконати атентат на львівського шкільного куратора, Собінського. Виконання цього доручення отримав Петро, який, нормально, був старшиною для спеціяльних доручень у полковника Коновальця.

Справа не була легкою. Поляки сподівалися якоїсь реакції і особливо пильнували свойого куратора. Беручи до уваги різні можливості, Петро пропонував спрепарувати наладовану вибуховим матеріялом камізельку, атентатчик мав висадити у повітря себе і куратора. Петро припускав, що поліція робитиме обшук всіх молодих делегатів і може знайти пістолю. Треба було добровольців. Роман зголосився один з перших.

Пізніше атентат виконано біля хати куратора, коли він вертався з кіна. Нікого не арештовано з тих людей, які брали будь-яку участь в тій акції. Польська поліція арештувала невинних людей і засудила двох членів УВО, зовсім невинно, на кару смерти, Івана Вербицького і Василя Атаманчука.

Атентат на куратора Собінського був остаточною пробою для Романа, А щоб скомпромітувати польську поліцію і польське судівництво, Команда УВО плянувала зорганізувати в невтральній країні, Швайцарії, політичний процес, де справжні виконавці замаху мали б признатися публічно до своєї участи.

В літі 1927 р. відбувся спеціяльний вишкіл для членів УВО на поляні ім. полк. Є. Коновальця на Закарпатті, де, крім Романа було кільканадцять галичан. Курс провадив Петро. На інспекцію приїздив Ріко Ярий і інші члени Головної Команди УВО. Петро застосовував дуже тверду фізичну заправу, довгі марші, нічні вправи, науку про зброю, картографію, конспірацію. У вечірні години, часто при ватрі, відбувалися політичні дискусії, де говорилося про ідеологію УВО, про способи боротьби для відновлення власної державности. Члени того курсу переходили спеціяльні вишколи для підготовки і виголошування різного рода промов. По тім курсі, вони мали організувати УВО, яка в той час на практиці не існувала.

Сталося інакше. Новий провід УВО зламав ту постанову і вжив майже всіх учасників курсу до нападу на пошту при вулиці Глибокій. Скоро вилапали всіх учасників і пляни розбудови УВО залишилися не виконаними. Романа до нападу на пошту не брали, бо він мав за собою атентат.

Під час того курсу оба виконавці атентату власноручно написали докладні звіти про підготовку і проведення атентату так, щоб швайцарський суд і, взагалі, цілий світ повірив про цю справу. По застанові, УВО рішила не робити такого процесу, щоб видавати справжніх виконавців, а поляки й так завжди могли б арештувати невинних. Але власноручно писані звіти лишилися в архіві Сеника і воно не було надто приємно, коли прокуратор чи слідчий суддя показував ті письма арештованим в іншій справі.

УВО плянувала посилати своїх членів до польського війська, особливо студентів, які могли б йти на старшинські школи. Роман зголосився до війська і його покликано до Володимира Волинського до артилерії, але за кілька місяців його звільнено. Це був вже 1928 рік і тоді провокатор Роман Баранський доніс про Романа до польської поліції. Його не могли чіпатися за Собінського, бо "правдиві" виконавці замаху сиділи в тюрмі, але його усунули з старшинської школи.

Роман Шухевич народився 17 липня [sic. - L.P.] 1907 р. в Краківці. Мав 172 цм. висоти, був стрункий, з кучерявим ясним волоссям, рудавої відтіні. До того мав рідкі передні зуби. Був популярний серед дівчат, що приписували, згідно з старинним переказом, його рудим кучерям і рідким зубам. Одружився з дочкою о. Мартиновича. Був дуже здібним. Хоч школа для нього завжди була на другому місці, матуру здав з відзначенням в 1925 р. Коли опинився на політехніці в Данціґу, його математичні задачі відписували не тільки наші студенти, але й німецькі. Після закінчення бойкоту українськими студентами польських університетів, Роман повернувся до Львова, де мешкали його батьки.

На 16 році життя зложив присягу й посвятив ціле своє життя для України. Згодом перейшов до ОУН, де почався його ріст, від простого бойовика до начального Командира УПА, провідника цілої ОУН і Генерального Секретаря УГВР. Роман Шухевич виніс свою любов до України від своєї родини, від свого оточення та від політичного середовища, в якому він жив. Він завжди вірив в це, що він робив. Він посвятив свою родину, своїх батьків, свою дружину й дітей, а сам залишився на полі бою, серед ворога, часто висилаючи своїх приятелів на еміґрацію. Він витримав на фронті боротьби так довго, як тільки міг. Він боровся за свою державу й згинув у боротьбі за неї.

http://komb-a-ingwar.blogspot.com.es/2016/04/blog-post.html




Богдан Підгайний*
АТЕНТАТ
Спомини про Романа Шухевича
Влітку 1926 року приїхав на село, де я перебував під час великих ферій у родичів, Роман (Шухевич) із наказом від нашого провідника Петра**. Наказ звучав: наша трійка має перевезти і замаґазинувати транспорт зброї і амуніції, який зберігається у Карпатах, у точно озна­ченому місці на польсько-чеському кордоні. Після виконання цього завдання зголоситися на відправу. Провідником трійки визначено Романа.
Ми виконали це завдання, з різними пригодами, і зголосилися на відправу у Львові, в помешканні ґімназіяльного учителя Г. Було нас там трьох: Роман, Ґенко і я — члени одної з численних трійок тодішньої УВО. Петро повідомив нас, що невдовзі маємо виконати дуже важливу і таємну »мокру« роботу. З цією метою дістаємо пістолі й набої, щоб навчитися цільно й певно стріляти.
Не зважаючи на те, що мені було вже 20 років, а моїм друзям по 19, що ми були вже по матурі і студентами вищих шкіл, — ми тішилися, мов діти, що саме нам припала честь бути вибраними до цієї важливої роботи, хоч і не уявляли собі, яке завдання нас чекає. Ми знали лиш одне, що відчули зі слів нашого провідника Петра: готується щось велике й будемо мати нагоду віддати себе Україні. У піднесеному настрої ми розійшлись на свої місця, щоб там вправлятися у стрілянні.
Я дуже швидко повистрілював усю призначену мені амуніцію і був незвичайно гордий з того, що у змаганнях з Романом здобув декілька пунктів більше від нього. .
Зближався час мого виїзду на студії, далеко від Львова. Роман і Ґенко залишилися у Львові. Я зголосився у Петра і дістав дозвіл їхати з умовою, що на виклик негайно приїду. Петро відбув тоді з нами довшу відправу, на якій повідомив нас, що внедовзі маємо виконати атентат на шкільного куратора Собінського, на знак протесту проти переслідування польським урядом українського шкільництва, проти звільнювання українських учителів із посад, проти ліквідації україн­ських шкіл, проти насаджування польських учителів в українських школах, одним словом — в обороні українських дітей і української молоді. Це була постанова найвищого Проводу УВО, а для нас наказ. Про час і спосіб виконання атентату будемо своєчасно повідомлені.
Перед моїм виїздом, я був коротко з Романом у Петра. Петро представив нам всі труднощі виконання пляну. Наша розвідка донесла, що польська, безпека чогось сподівається і що куратора бережуть. У такому випадку атентат треба виконати в бюрі куратора, звідкіля відвороту не буде. Треба сподіватись, що перед тим можуть шукати за зброєю у нас. На цей випадок Петро подав плян: покласти до кишень екразит і висадити себе, разом з куратором, в повітря. Чи ми почуваємо себе на силах виконати це завдання?
Мені пробігли мурашки по спині. Я кинув поглядом на Романа. Поба­чив його гострий енергійний профіль, його стиснені уста, і — мабуть — рівночасно Петро почув два рішучі: Так.
Тяжко було мені проводити час на чужині, серед чужих людей, при тяжкій праці, — сам-самісінький із моїми думками. Кожної неділі ходив за місто, шукав відповідного місця і, щоб не відвикала рука й око — стріляв. Різні думки приходили: хотілось кинути працю, бо й пощо? Але тоді ставав мені перед очима Роман і я чув, як ми проща­лись, його останні слова: Юрку, ми мусимо!
Я радо відітхнув, коли одержав умовлену телеграму про «смертельну хворобу моєї матері», на підставі якої міг звільнитися в університеті.
У Львові я вступив до Ґенка. По короткій розмові з ним, побачив, що він також: переживав »тяжкі часи« і що нерви його не видержали. Він почав мене переконувати, що немає найменшого сенсу давати життя кількох молодих людей за ціну якогось там куратора, бо й так це нічого не поможе, на його місце прийде інший. Ми ж молоді, повинні кінчати студії і тоді напевно принесемо Україні більшу користь. Він говорив щиро, з переконанням, і вніс у мою свідомість нові елементи, над якими я досі не застановлявся. Я чув, як проти моєї волі починаю вважати його думки правильними. Запитав його лише, чи він говорив про це з Петром і Романом. Відповів, що ні.
Без настрою, частинно зламаний душевно, пізно ввечорі я прийшов до Академічного Дому, щоб якимсь способом зустріти Романа, бо до хати, де я рахувався як «третій син«, не міг іти з конспіративних причин.
Як звичайно, щиро й відкрито, Роман кинувся мені на шию, обняв і поцілував, і нараз — немов чимось вражений — відскочив від мене й коротко запитав, що зі мною. Я почав розказувати про мою розмову з Ґенком, про його думки і погляди на справу атентату, почав схиля­тися до його думок. Разом із тим я чув, що мені ніяково, соромно, огидно, а глянувши Романові в очі — замовк. Я побачив у його сталевих очах якийсь дивний блиск, його затиснені уста легко усміхалися... і я усміхнувся. Ми стиснули один одному руку і довго йшли мовчки... Я чув, що мене опановує цілковитий спокій, відчував, що разом з ним можу ставити чоло цілому світові. Цієї ночі я спав сном »праведника« ...
До сьогодні не знаю, що дійсно мав на меті плян з »екразитними кишенями«. Думаю, що Петро колись про це напише в своїх споминах. Одначе він плян змінив. Наша розвідка прослідила точний плян життя куратора і ми одержали наказ виконати атентат револьверами. Тому, що на пробних стріляннях я мав більше »пунктів«, мені доручено міряти в голову, а Романові в груди. Атентат мусів бути виконаний за всяку ціну. Залишалося ще питання, хто з нас буде комендантом чи відповідальним за проведення акції, бо ми обидва, як побратими, зда­вали цю почесть один одному. І Петро, як добрий психолог, може й проти засади, не визначив нікого з нас зверхником. Ми обидва мали рівнорядно бути відповідальними за виконання атентату.
Темного, зимного й мокрого осіннього вечора, 12 жовтня 1926 року, ми з Романом чекали в одній із бічних вуличок Львова на знак від нашої розвідки. Куратор мав вертатись з кіна. Зимний струмочок затікав за ковнір, костеніли пальці на холодній сталі пістоля в правій кишені дощовика, а другий пістоль, у грудній кишені, підносився і опадав, під приспішений ритм серця. Роман був веселим і оповідав анекдоти.
Він дуже любив солодощі. Ми сьогодні купували собі черевики і шапки, і з цієї купівлі залишилось нам кілька золотих, бо купили речі не нові, в крамниці, а трохи уживані, у жидів на базарі. Він несміло радився мене, чи можемо за ці гроші купити шоколяди. Ми домовились, що це не буде зловживання, коли купимо за гроші Організації (бо власних ніхто з нас не мав ні сотика) по шоколяді »Дануся«, що кошту­вала 50 сотиків одна. Ми ж »заробили« ці гроші чесно при купівлі наших речей...
Як тільки почали поволі смоктати »Данусю«, щоб на довше було, попри нас перейшов зв'язковий і дав знак, що надходить куратор. Серце почало жваво товктись ... Роман вклав до уст решту шоколяди. Ми стиснули один одному руку і поцілувались, — може востаннє? ..
На вулиці, куди мав проходити куратор і де був плянований атентат, патрулював саме один польський умундирований поліцай. Роман по­глянув на мене..., що робимо? — запитав. — Як лише один, дурниця, — відповідаю.
Роман зовсім спокійний. Смокче свою шоколяду. Чую, як його спокій переливається на мене...
Надходить куратор з дружиною. Часу мало. Мене огортає страх, щоб не поранити жінки, або щоб не виконати атентату на когось іншого, бо я куратора ніколи не бачив, а показували його лише Рома­нові. Кажу Романові, щоб добре придивився, чи це він...
Переходимо скісно вулицю і швидко зближаємося до них. Обсервую уважно кожний рух Романа і бачу, як він нагло хитає головою і ви­тягає пістолю. Витягаю свою ...
Вогонь ... сухий тріск — і страшний крик вдови... Оглядаюся позад себе. На вулиці рух. Поліцай втратив голову і стоїть, як зачарований. Люди також ...
Починаємо відступати. Перед нами ховзький мокрий горбок. За горбком ми повинні бути вже безпечні. Погоня зближається... Роман вибіг на горбок. Я в половині горбка чую, що мої ноги починають сховзатись і що з'їжджаю вдолину. Пробую задержатись рукою — не вдасться. Ховзаюсь далі і бачу, що не можу вийти...
Нагло бачу як Роман вертається, збігає з горбка і стає коло мене. Бере мене за руку і спокійним тихим голосом каже: Ну, старий, спо­кійно, з розгоном, — і ми обидва вибігаємо на горбок, а далі — вже відомий нам терен. Ми безпечні.
На хвилину пристали... обнялися, і побігли далі. Паприки на сліди не сипали, бо падав дощ.
Нагло перед нами появилась висока атлетична постать у польській рогатівці. Зриваються наші руки з пістолями, але ще скорше голос Петра: Це я — Петро.
Не видержав старий вояк — добрий провідник. Керувався у тім випадку не засадами конспірації, а мабуть серцем; він прийшов осо­бисто, щоб подивитись на роботу своїх хлопців і щоб в потребі дати їм особисто охорону.
І так само робив ввесь час сл. п. ген. Роман Шухевич.

"Визвольний шлях". 1970, число 3
_________________

* Богдан Підгайний (псевдо «Аскольд», «Бик», «Доктор», 1906 - 1980) — член УВО, бойовий референт КЕ ОУН, сотник Дивізії «Галичина».

** Петро Сайкевич (* 1898 — після 1948), лікар, член УВО.




Петро Дужий
...Про Романа Шухевича — генерал-хорунжого “Тараса Чупринку”, леґендарного повстанського командира, про його революційну, повстанську та політичну діяльність написано вже чимало. Та скільки не писатимуть про нього, ніколи не буде забагато. Він — уособлення героїчної боротьби українського народу, його безмежного прагнення до Волі, до незалежного державного життя. Він — наша Слава, наша Гордість. Писати про таку людину легко й водночас вельми важко. Легко, бо нічого не треба вигадувати, прикрашати, додавати. Пиши, що бачив, чув, пиши так, як насправді було. А важко, бо усвідомлюєш велику відповідальність за кожне написане слово перед Людиною, яка відійшла у вічність і вже не може його спростувати, ні з ним погоджуватися, ні заперечувати.
...У деяких виданнях поміщений портрет Романа Шухевича у військовім (генеральськім) мундирі, але він без погонів, немає на ньому ні орденів, ні медалей, ані зірок, ні орденських колодочок. Декого, можливо, і здивує це, але незвичайного нічого немає. Роман Шухевич майже ніколи не ходив у генеральській формі. На його портреті та форма домальована художником. То як, здивується дехто — Роман Шухевич ніколи не був у військовому однострої? Ні, був: у польському, німецькому і, ймовірно, Карпатської Січі 1938 — 1939 pp. Тоді він був одним із організаторів збройних відділів молодої Карпато-Української Держави.
Відомо, що найвищим зразком несусвітньої брехні є московсько-совєтська пропаґанда. І справді: тут же большевицький брехунець покористується цими фактами і вже „твердитиме", що Роман Шухевич „служив" не своїм національним силам, а чужим властям, які вороже ставилися до України та всього українського.
Треба знати, що ще в 20—30-х роках нашого століття, раніше УВО, а відтак ОУН спеціяльно наказувала своїм членам, щоб вони набували військові знання й уміння у будь-яких арміях світу. В лавах Української Повстанської Армії не лише рядові стрільці, а й підстаршини та старшини мали військові вишколи: польський, чеський, румунський, російський, німецький, югославський, французький і т, ін. Усі вони проходили ще й свої — українські військові курси й навчання у клітинах ОУН і УПА. Наприклад, полковник, посмертно генерал-хорунжий УПА Леонід Ступницький, начальник штабу УПА-Північ — офіцер царської армії у ранзі штабсротмістра кавалерії, в армії УНР — підполковник. Дмитро Карпенко-„Яструб" — старший ляйтенант-танкіст червоної армії, в УПА — командир сотні, а згодом куреня „Сіроманці". В 1940 — 1941 pp. військовими службовцями у червоній армії були майбутні члени Проводу ОУН: Іван Кашуба і Петро Федун-„Полтава". Сотні й курені Української Повстанської Армії користувалися зброєю, мундирами, військовими картами й різним знаряддям чужинецького виготовлення.
Роман Шухевич, як мовиться, військовик „з крови й кості". Але треба знати, що за освітою він інженер, у минулому відмінний учень гімназії, зразковий студент Львівського Політехнічного Інституту. Якщо б він не був військовиком — командиром УПА, то напевно був би прекрасним інженером, можливо, винахідником чи педагогом — викладачем гуманітарних і технічних наук, а ще, як не дивно, за певних умов міг би бути й викладачем музики, бо вчився на відмінно у Вищому Музичному Інституті ім. Лисенка у Львові.
Який був зовнішньо Роман Шухевич? Середнього зросту (до 170 см; такого ж зросту був полковник Євген Коновалець, а Степан Бандера навіть дещо нижчий), русявий, кріпко збудований. Погляд рішучий, зосереджений, проникливий. Звичайно ходив у куртці, підперезаній військовим ременем, у галіфе та чоботях. Завжди при зброї — на шиї автомат, під курткою пістолет. Завжди мав при собі натільний медальйон із зображенням Матері Божої. Роман. Шухевич, як і Бандера, був релігійною людиною, щодня молився. Зраджував Шухевича його хід, це був хід добре вишколеного військовика із спортивною виправкою.
Треба думати, що вже з дитячих років Роман Шухевич, знаючи, ким були його попередники — Шухевичі, відчував певний внутрішній обов'язок: бути одним із цього славетного роду.
Прадід Романа — священик Осип Шухевич пішов слідами Маркіяна Шашкевича, бо у церквах виголошував проповіді лише українською мовою, хоч инші священики користувалися тоді якоюсь церковнослов'янською, з домішками полонізмів, тарабарщиною. Мало того: пан-отець Осип переклав українською мовою твір німецького письменника й філософа історії Йогана Готфріда Гердера (1744—1803) „Хоробрий воїн", твір шотляндського поета й письменника (напевно з німецького перекладу, бо, можливо, отець Осип мови автора не знав) Вальтера Скотта (1771 — 1832) „Подорожній". Врешті, взявся за твори Вергілія (70—19 pp. до нашої ери) — відомого автора „Буколік" і „Енеїди", переклавши його поему „Про хліборобство". Не застановлятимемося, що саме було тією заохочуючою чи підштовхуючою силою, завдяки якій священик узяв на себе нелегку працю перекладача чужомовних творів. Романові, напевно, розповідали удома про прадіда, а також про дідуся Володимиpa, який помер, коли Романові виповнилося вісім років. А був це визначний громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Прославився і дядько Романа доктор Степан Шухевич — блискучий правник, адвокат у політичних судових процесах, а крім того ~ військовик і літератор-публіцист...
Роман Шухевич як гідний представник свого роду став одним із найчільніших діячів нової доби в історії України, доби славетного націоналістичного руху.
... Авторові цих рядків у 1944—1945 pp. подовгу доводилося бути разом, спілкуватися, обмінюватися думками з Романом Шухевичем — Провідником Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях і Головним Командиром Української Повстанської Армії.
У пам'яті й досі збереглися різні епізоди з того часу, котрі певною мірою можуть бути ілюстративним матеріялом для історичних досліджень, а загалом цікавою інформацією для читачів.
Незважаючи на те, що Роман Шухевич у структурах ОУН і УПА обіймав найвищі становища, у контактах з людьми він був завжди врівноважений, коректний, відвертий. Головнокомандувач також був вельми витриманою людиною, він ніколи не підвищував голосу, хоча інколи, як військовикові, і годилося б давати інструкції та пояснення, а передовсім накази, більш акцентовано (тобто з деяким притиском). Підлеглі в бойових умовах, у військових середовищах зверталися до Шухевича словами „Друже Командире", а в кадрах ОУН „Друже Провіднику". Але у різних випадках, і за бойових, і небойових умов, усі бачили в ньому головним чином зверхника, а відтак громадянина з надзвичайно високим авторитетом.
Якось стало звичним, що на засіданнях і нарадах Головного Проводу ОУН до приміщення Шухевич заходив останнім, і тоді без команди всі присутні ставали „на струнко" і стояли доти, доки Провідник не підходив до свого крісла і не просив сідати. У 1934 році Зенон Коссак, який зустрічався з Першим Провідником ОУН Євгеном Коновальцем, оповідав авторові цього нарису, що й полковника учасники нарад вітали вставанням „на струнко" без команди.
Не вникаючи в суть справи, міг би хтось висловитися про це, як про звичайний ритуал, але воно не так: усі члени Проводу ОУН, дорадники й помічники шанобливим ставленням до Провідника, отим зовнішнім виявом підкреслювали свою льояльність, своє палке бажання працювати й боротися саме під командою Романа Шухевича. Хай би тут дослідники людської психіки висловили свою думку, але, гадаю, і непосвяченому зрозуміло, що пошана до Зверхника його ж самого певною мірою надихає, підносить на дусі та окрилює... Цього неписаного правила неухильно дотримувався навіть перший заступник Шухевича — політичний референт Проводу Маївський-"Тарас", який, звітуючи Провідникові, по-військовому ставав „на струнко".
Роман Шухевич був високоосвіченою особою, він розумівся у всіх дисциплінах військової справи, у теоретичному та практичному плані, в організації збройних сил. Провідник ОУН прекрасно знав історію України та всесвітню історію, літературу, мистецтво, музику. Крім своєї рідної — української, а також польської та німецької, Шухевич чудово знав старослов'янську, латинську та старогрецьку мови. Проте своїми знаннями він ніколи не чванився, висловлюючись про них аж надто скромно. Добре запам'яталося: Роман Шухевич мав різні псевда, фіктивні прізвища, бо такі були вимоги суворої конспірації. Певний час він користувався псевдом „Чернець". Якось ніби випадково він запитав: чому родовий відмінок (а щоб не було непорозуміння, назвав той відмінок ще й латинським терміном: казус генетівус сінгуляріс — casus genetivus singularis) від слова чернець — ченця (діялектична форма того слова в Галичині ще й досі звучить „чернця", тобто літера „р" не випадає). Запитуючи. Провідник зразу ж і зробив висновок: знаєте, друзі, треба неодмінно запросити доброго мовознавця, аби пояснив нам усе доладу. Як скромно це було висловлено: є лінґвісти — вони щодо мови найбільше компетентні, отже, від них треба нам усім набиратися мовних знань.
Або ще такий епізод: Шухевич радо перечитував матеріяли, що їх готували до друку. Одного разу йому до рук потрапила чернетка статті, в якій було слово чужого (грецького) походження „периферія", написане „переферія". Шухевич здивовано подивився на молодого автора, що подав Провідникові машинописний текст. Каже: здається, ви помилилися, бо треба писати „периферія". Автор почав тут же виправляти. А Шухевич йому: ви спершу загляньте у словник, його уклали вчені люди — мовознавці, а нам до них треба завжди прислухатися.
Є ще багато різних епізодів, які свідчать про широкий, можна сказати енциклопедичний діяпазон знань того славетного політичного Провідника і прекрасного військовика.
... 21—22 листопада 1943 року в селі Будераж, що у південній частині Рівенщини, проходила Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії. Як „запрошені гості" у тій конференції брали участь „інкоґніто" Роман Шухевич і автор цього нарису. Крім Ростислава Волошина, який головував на конференції, і ще декількох осіб (Я. Бусла, О. Логуша, К. Мешко, Д. Клячківського), ніхто не знав, що присутній і Роман Шухевич.
Поет Михайло Осадчий і ще дехто, довідавшись згодом, що на конференції був Головний Командир УПА, дивувався, чому Шухевич не був Предсідником і не виступав. Насправді було так: входячи до залі, в якій проходила конференція, Шухевич і автор цих рядків зайняли останні місця, а Шухевич, усміхнувшись, сказав: „Тут ми будемо газетними кореспондентами, не треба, щоб будь-хто з учасників звертав на нас увагу". Очевидна річ, Шухевич як „кореспондент" не забирав слова, отож, „не висвітлював" себе, бо не було такої потреби. 22 листопада під вечір, коли вже були готові й схвалені резолюції конференції, Шухевич і я від'їхали підпільними шляхами до Галичини, конкретніше — до однієї місцевини на Золочівщині, де перебував тоді Крайовий Провідник ОУН ЗУЗ Роман Кравчук-„Петро". Разом із нами їхав Альберт Ґазенбрукс — бельгієць, що певний час був у відділі УПА на Волині, але йому запропоновано податися до місцевости під Карпатами, де була розмішена підпільна радіовисильня „Вільна Україна" під кодовою назвою „Афродіта", керівником якої і головним редактором був Ярослав Старух. Шухевич, Ґазенбрукс і я їхали підводою, нас охороняло 25 кіннотників.
Розмовляли ми німецькою мовою, якою прекрасно володів Альберт Ґазенбрукс. Він знав ще й англійську, а його рідною мовою була французька. Вже в той час мені було важкувато розмовляти з Ґазенбруксом французькою, бо я ту мову призабув. Ґазенбрукс не знав і не міг знати, що їде разом із Романом Шухевичем, але зміст розмови і прекрасне знання німецької мови спонукали його до думки, що це не звичайний старшина УПА, а офіцер вищого військового ешельону. Хоч Ґазенбрукс не знав, з ким розмовляє, та вже засвоївши конспіративні правила УПА на Волині, розумів, що зайвого тут питати не треба.
Наша кавалькада зробила короткий перепочинок у якомусь селі. Шухевич і я зайшли до „нашої хати" (зв'язкового пункту) і там застали таку картину: на столі стояв радіоприймач і коло нього вештався якийсь, дуже пристойно, як на ті часи, зодягнений, „майстер-радист", і ніяк йому не вдавалося відремонтувати апарат. Кілька годин пролетіло намарно, радіоприймач „мовчав". До „майстра" тихесенько підійшов Шухевич і дуже ввічливо попросив, шоб той йому дозволив оглянути радіоприймач. Шухевич попросив викрутку, пильно приглядаючись до схеми провідників, щось там відкрутив, щось перемістив, і дослівно через якихось кілька хвилин радіоприймач „заговорив". Присутні дуже зраділи, бо з радіоприймачів наші підпільники мали змогу дізнатися про різні новини, які передавали світові радіовисильні. Ті відомості записували, і це було основне джерело інформації для маленького за форматом щодекадного видання „Інформатор", який розповсюджувано у відділах УПА та організаційних осередках ОУН.
Все це сталося дуже швидко. Чомусь і „майстер", і місцеві підпільники не здогадалися, що Шухевичеві треба би подякувати. Шухевич несподівано „зник". Звичайно, гонор „майстра" було зачеплено. Він тоді й висловився: „Знаєте, друзі, той, що відремонтував радіоприймач — це ніхто інший як довголітній радіомайстер, який спеціялізувався у якійсь фірмі „Філіпса" (радіоприймач був марки „Філіпс"). Ніхто майстрові не заперечував, адже ніхто й подумати не міг, що той „довголітній радіомайстер" це ніхто инший як Головний Командир УПА — Роман Шухевич.

З нарису "Роман Шухевич - політик, воїн, громадянин"


Спогад про молоді роки Романа Шухевича

Ольга Кузьмович
КОЛИ ГЕРОЙ ЩЕ НЕ БУВ ГЕРОЄМ

четвер, 29 вересня 2022 р.

Остап Вишня: обпалений і зламаний. Та чи був він оунівцем?

 


Остап Вишня (Павло Губенко)
* 31 жовтня 1889, хутір Чечва, нині Сумщина — † 28 вересня 1956, Київ

ВИШНЯ: ОБПАЛЕНИЙ І ЗЛАМАНИЙ. ТА ЧИ БУВ ВІН ОУНІВЦЕМ?

Остап Вишня був, мабуть, найуспішнішим письменником «ранньої» УСРР (1920-ті — початок 1930 років). Доводилося чути, нібито за цей період в нього вийшло друком близько 400 (тільки вдумайтеся в це число!) книжок з різними гуморесками. Й охочі до жартів українці розбирали їх, немов гарячі пиріжки. Але згодом весь той колосальний доробок був знищений. Якщо нині якісь сліди від того періоду молодої шаленої творчости й лишилися — то лише сліди… Втім, про це трохи нижче.
Недарма казали обізнані люди: коли добряче пошкрябати будь-якого української совєтського літератора-класика — під верхніми наносними шарами гриму неодмінно проступить «прихований петлюрівець». Двадцятидев’ятирічний Павло Губенко винятком не був. Більше того, за часів Першої Української Республіки (у 1918-1919 роках) він дослужився до відносно високої, як на його вік, посади начальника медсануправління Міністерства залізниць УНР. Але, коли у 1919 році на Київ насувалися «червоні», Павло Губенко і його найкращий друг, такий собі Максим Рильський, спробували втекти. А далі…




Є таке село на Обухівщині — Красне. В період російсько-української війни 1918-1921 років там «гуляв» отаман Зелений. Люди «старшого піонерського віку», мабуть, ще пам’ятають совєтський міні-серіял «Ад’ютант його превосходительства» і показаного там карикатурного отамана Зеленого у виконанні Анатолія Папанова. Нагадаю лише одну фразу: «…мы будем над вами экскременты делать». Пригадали?..
Проте ця потворна карикатура жодним чином не відповідає реальному прототипові, адже справжній отаман Зелений (Данило Терпило, 1886-1919) був зовсім не старим та ще й освіченим — бо мав за плечима не тільки церковно-парафіяльну школу та двокласне земське училище, але й Житомирську школу прапорщиків. Отож, допитуючи двох інтеліґентних молодих людей, які потрапили до рук його хлопців (а це й були Губенко з Рильським), він швидко розібрався, що й до чого. Звісно, Павло не розповів про свою посаду в Міністерстві залізниць УНР — просто назвався київським лікарем… У підсумку ж отаман Зелений виділив друзям віз та конячку, дав свого хлопця в супровід на контрольованій ним території й відпустив з миром. Знаю цю історію від одного з мешканців Красного — то мій добрий друг…
Але згодом Губенко з Рильським все одно потрапили до рук «червоних». На відміну від отамана Зеленого, ввести в оману червоних чекістів не вдалося. Павла Губенка відпровадили до столиці УСРР — Харкова, де запроторили за ґрати аж до 1921 року — доки не скінчилася російсько-українська війна. Або, як сформулював це ревтрибунал, «до повного закінчення громадянської війни». От тоді колишній «петлюрівець» Павло Губенко і перекувався на червоного гумориста Остапа Вишню. І відтак усіляко шпетив у гуморесках своїх вчорашніх товаришів… Інакше б його просто розстріляли! Зокрема, саме йому приписується ядуча крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».
Коротше, «червоні» перемогли, війна скінчилася, УНР наказала довго жити, почався довгий-довгий період УСРР (згодом — УРСР). Обидва друзяки — Остап Вишня й Максим Рильський почувалися непогано. Рильський став поетом-неокласиком, жив у Києві. Остап Вишня ж розвинув бурхливу літературну і громадську діяльність у столиці — в Харкові, де феєрично штампував одну за одною книжечки гуморесок. Ще й старшого брата — Василя Чечвянського (Губенка) до себе у Харків витягнув. До речі, обидва працювали в совєтських часописах. Зокрема, Павло Губенко став працівником «Вістей ВУЦВК», а також співпрацював з «Селянською правдою» — саме тут вперше використав псевдонім «Остап Вишня». Згодом перейшов до журналу «Червоний перець», над яким працював починаючи з пілотних випусків. А ще був активістом літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт»…




Але потім настали 1930-ті роки, а з ними прийшло справжнє жахіття — Великий Голодомор 1932-1933 років. Хоча Максима Рильського заарештували ще в 1931 році… але за деякий час відпустили. Тоді й з’ясувалося, що Остап Вишня кинув усі справи в Харкові та приїхав до Києва, щоб підтримати родину друга Максима, доки він сидів за ґратами.
А восени 1933 року настала черга Остапа Вишні. Мабуть, справжнім приводом для його арешту стали якісь приватні висловлювання щодо Голодомору та пов’язаних із цим речей. Звісно ж, офіційно гуморист схвалював «лінію Партії» — але в ті роки було достатньо одного необережного слова, щоб на тебе полетів донос в ОҐПУ. Тим паче, Остап Вишня завжди висловлювався їдко і «в кольорах»… Офіційно ж у журналі «Нова генерація» вийшла розгромна стаття письменника Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня». І понеслося…
Коротше кажучи, гумористові пригадали «петлюрівське» минуле, звинуватили в контрреволюційній діяльності та в підготовці замаху… на Павла Постишева — на той час другого секретаря ЦК КП(б)У, члена Політбюро та Оргбюро ЦК КП(б)У. Замах нібито мав відбутися під час святкування чергової річниці Жовтневої революції. Вислухавши цю маячню, гуморист не втримався… і припустився жахливої помилки, мовивши:
— А може, ви ще звинуватите мене у намірі зґвалтувати Клару Цеткін?..
Пожартував, звісно. Але, оскільки майже до смерти у червні 1933 року заслужена бабуся-комуністка доживала останні дні на дачі в Московській області, то слідчий зрадів неймовірно і миттю «пришив» гумористу ще й замах на дівочу чесноту старенької. Лише тоді Остап Вишня второпав, що йому можуть залюбки «пришити» будь-який абсурд, і нарешті стулив пельку. Але було вже пізно: хоча замах на чесноту тов. Цеткін з його холки зняли — проте підготовку до вбивства «палко улюбленого радянським народом» тов. Постишева залишили в силі. Впаяли «десятку» і відпровадили до ҐУЛАҐу…


Павло Губенко на засланні

А гумориста Василя Чечвянського чи то закатрупили на смерть, чи то розстріляли в липні 1937 року. Нині саме ім’я старшого брата знаменитого Остапа Вишні дуже мало хто пригадає. Але ж він таки був!..
Що ж до молодшого брата, то з ҐУЛАҐу Павла Губенка витягнули до Москви восени 1943 року — за кілька місяців до завершення терміну в стані крайньої дистрофії. Твердої впевнености, що він хоча б виживе, не було. Отож чоловіка «перехрестили» на Павла Крохаля і під цим ім’ям направили на «лікування» до Клініки лікувального харчування Інституту харчування Наркомату охорони здоров’я СССР.

Павло Губенко (праворуч), звільнений з ув'язнення в концтаборі на Печорі 7 жовтня 1943 р.

Знов-таки, люди «старшого піонерського віку» можуть пригадати совєтську дитячу кінокомедію «Увага, черепаха!» — там одного з героїв-першокласників, який відмовлявся їсти м’ясо через любов до тварин, помістили в ту саму клініку. Пригадали?.. Ну, тоді пояснюю: цей Інститут харчування за сталінських часів виконував важливу політичну функцію — тут відгодовували до притомного стану «доходяг», яких з певної вагомої причини витягали з ГУЛАГу.
І хоча надії на виживання Павла «Крохаля» були примарними — його відпровадили саме до цього інституту. Єзуїтська причина присвоєння йому «лікарняного псевдоніму» зрозуміла: якщо його не відгодують — то за документами помре товариш «Крохаль», якщо ж відгодують — на волю вийде товариш Губенко, він же — Остап Вишня. Втім, головлікар інституту, професор, заслужений діяч науки РСФСР Мануїл Певзнер свою справу знав відмінно: попри всі побоювання, товариш «Крохаль» одужав, отож 7 грудня 1943 року, відмотавши свою «десятку» день-у-день, на волю вийшов Павло Губенко, він же — знаменитий український гуморист Остап Вишня.
Спочатку йоги нібито все ж відпровадили кудись подалі на заслання, де вчорашній «доходяга» нарешті з’єднався з дружиною Варварою Маслюченко. Але щойно небезпека повторної окупації Києва минула (про те, що німці могли повторно захопити місто після звільнення 6 листопада 1943 року, совєтські історики воліли мовчати, отож і нині про це відомо не всім) і фронт відсунувся далеко на захід, як обоє повернулися до столиці УССР.
І тут нарешті час пояснити, навіщо Остапа Вишню витягнули з ҐУЛАҐу й не дали померти від дистрофії. Найочевидніша причина — показати народу улюбленого письменника-жартівника, чим присоромити всіх, хто пліткував про його нібито загибель у таборах. Але є й причина значно глибша: звільняючи територію УССР від німецької окупації, як НКВД, так і совєтські війська наштовхнулися на загони вояків УПА, які мали (о жах!!!) потужну народну підтримку. З цим явищем треба було боротися на всіх фронтах — у т.ч. на ідеологічному.
Отут і мав згодитися гострий на язик Остап Вишня! Чекісти прекрасно розуміли: коли хтось зрадить один раз — той зраджуватиме й надалі… Остап Вишня колись зрікся УНР і почав шпетити «петлюрівців» на радість большевикам, тож і тепер з ним не мало бути проблем. До того ж, побувавши в ҐУЛАҐу на межі жахливої голодної смерти, а також дізнавшись про сумну долю старшого брата, гуморист мав стати особливо слухняним.
Що ж, ці розрахунки цілком виправдалися. Звісно, про кілька сотен своїх «дотабірних» книжок Остапові Вишні довелося забути назавжди. І звісно, в його теперішньому доробку були гуморески на кшталт «Зенітки», що оспівували героїчну боротьбу совєтського народу з німецькою окупацією. Проте були також твори іншого ґатунку — на кшталт «Самостійної дірки». Й теперішніх українських націоналістів Остап Вишня шпетив аж ніяк не гірше, ніж колись «петлюрівців». Такою була ціна життя у Києві разом з коханою дружиною Варварою, яку іноді називають «українською декабристкою» за те, що їздила слідом за чоловіком до Комі АССР, аби лише бути ближче до нього!..



З дружиною Варварою, уродженою Маслюченко

А вже по війні Остап Вишня переключився на «мисливські» та інші гуморески. На той гумор, який відомий усім як «Вишневі усмішки». Працював у журналі «Перець». І звісно ж, удвох зі старим другом Максимом Рильським вони й далі їздили на полювання чи на риболовлю — бо то були їхні улюблені забавки. Помер наприкінці вересня 1956 року.


Вишня і Рильський на полюванні


Максим Рильський (ліворуч) і Остап Вишня


Звісно, Остапа Вишню можна засуджувати за те, що йдучи на поводу в чекістів, він спрямовував свій талант проти тих, хто боровся за самостійність і незалежність України. З іншого боку, кожен має свій поріг нестерпучости зовнішнього тиску. Очевидно, що Павла Губенка таки обпалили і зламали. Він і справді побував на порозі жахливої голодної смерти. Отож нехай кожен, хто прочитав викладене вище, самостійно визначається зі ставленням до цього гумориста і його творчого доробку.

Тимур Литовченко, письменник
1963 - 2021
"Лінія оборони"





Схоже, Тимурові Литовченкові були невідомі публікації про Остапа Вишню, що ґрунтуються на розсекречених архівних документах ЦРУ. Ось одна з таких статтей:

ОСТАП ВИШНЯ ОУНІВЕЦЬ
ЦРУ РОЗСЕКРЕЧУЄ АРХІВИ: БАНДЕРІВЦІ В ОДЕСІ І НАЦІОНАЛІСТ ОСТАП ВИШНЯ
24-05-2015
... Розсекречена доповідь про операцію «Белладонна»* дозволяє прояснити історію одеського націоналістичного підпілля в післявоєнний період. За інформацією ЦРУ, в 1946 році в Одесі залишалася група українських партизанів. Їх командир (ім'я якого не вказано) отримав наказ залишатися в Румунії і, за даними ЦРУ, перебував у Бухаресті.
У цьому немає нічого дивного. Наприклад, відомий активіст українського підпілля в Одесі, студент-філолог і майбутній совєтський дисидент Святослав Караванський в 1944 році їздив до Бухареста, а після звільнення міста повернувся назад, перейшовши лінію фронту.
Проте наступний абзац, присвячений діяльності українського підпілля в Туреччині, містить, мабуть, головну сенсацію цього документа.
Резидентові ОУН в Румунії було дано розпорядження про передислокацію до Туреччини, але зв'язок з ним був втрачений. У ті часи, коли накази і донесення передавалися зв'язковими, через тайники і конспіративні квартири, таке траплялося часто. У документі зазначено, що єдиним непрямим каналом передачі інформації від керівництва до іноземних частинам ОУН в тій ситуації стала ... публікація в київській пресі статті українського письменника-гумориста на ім'я «Osdap Vesna» (так у документі).
Згідно із секретною доповіддю, цей письменник свого часу був заарештований і примушений до співпраці з совєтською владою. У 1946 рік він публікував в київських газетах гумористичні твори, героями яких є лідери націоналістичного руху.
Ці обставини без жодних сумнівів вказують на те, що під ім'ям «Osdap Vesna» в доповіді фігурує класик української літератури Остап Вишня. У 1933 році він був заарештований, після десяти років ув'язнення вийшов на волю і кілька років публікував у центральних совєтських виданнях фейлетони і памфлети із серії «Самостійна дірка», в яких критикував прихильників «самостійності» та керівників ОУН.
Однак у доповіді ЦРУ також вказується, що Остап Вишня спочатку був членом ОУН і, як припускають автори, в глибині душі все ще залишався прихильником української незалежності.
Ось ці обставини на перший погляд здаються надуманими, фантастичними і абсолютно неправдоподібними. Класик української літератури і всенародний улюбленець широко відомий своїми нещадними політичними памфлетами, в яких він в найгрубіших виразах, на межі нецензурщини, висміював лідерів націоналістичного руху і саму ідею української незалежності. Остап Вишня - бандерівець? Цього не може бути, бо не може бути ніколи!
Безумовно, стовідсоткового довіри до розсекречена доповідь ЦРУ немає. Інформацію, яка міститься в документі, потрібно перевіряти ще й зіставляти з іншими відомостями та фактами. Американські розвідники цілком могли прикрашати власні досягнення - наприклад, повідомляти про неіснуючі завербованих агентів і підпільних осередках. Також не можна забувати, що в період холодної війни йшло протистояння між розвідслужбами США і Великої Британії з одного боку та СССР - з іншого. Тому багато з того, що потрапило в доповідь, могло бути результатом банальної дезінформації в рамках радіогри або агентурної роботи.
Однак згадка про Остапа Вишні навіть з урахуванням цих обставин виглядає дивно. Розвідники рапортують про те, що завербували цінного агента. У доповіді є тільки припущення про наявність у нього симпатій до націоналістів. Тому давайте відкладемо в сторони емоції, проаналізуємо відомості з доповіді ЦРУ, зіставимо їх з відомими історичними фактами і біографією самого Остапа Вишні.
ВИШНЯ — ЧЛЕН ОУН?
Почнемо з відомого факту: Павло Губенко (літературний псевдонім - Остап Вишня) був «петлюрівцем». У 1919 році він очолював медичну службу залізниць УНР. Тоді в залізничних госпіталях проходили лікування поранені бійці Української Республіки. Немає жодних підстав сумніватися в тому, що тоді майбутній письменник знайомився з офіцерами Української Галицької армії (УГА), які воювали на боці УНР, а після закінчення громадянської війни склали ядро ​​Української військової організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН).
Відомо, що українські націоналісти Галичини постійно підтримували контакти з прихильниками незалежности на території совєтської України. В ОУН цим займався, зокрема, Іван Мітрінга, лінії зв'язку проходили через територію Житомирщини.
При формуванні підпільної мережі на території «Великої України» УВО і ОУН найбільшу увагу приділяли колишнім офіцерам армії УНР та представникам інтелігенції. Тому колишній чиновник Директорії, який до кінця 1920-х років став популярним совєтським письменником, представляв для прихильників єдиної і незалежної України великий інтерес.
Крім того, в 1928 році Остап Вишня перебував на лікуванні в Німеччині і цілком міг контактувати з колишніми офіцерами УГА. Достовірним фактом є і те, що в 1930 році письменник піддався різкій критиці за «свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди», які нібито багато років «протягував» у своїх гумористичних публікаціях.
Інформація про те, що на початку 30-х років Остап Вишня був членом ОУН (в секретному документі ЦРУ це підноситься як достовірний факт), була отримана американцями, по всій видимості, від Миколи Лебедя, який складався в Організації українських націоналістів з самого початку. Враховуючи всі обставини, видається цілком вірогідним, що в двадцяті-тридцяті роки Остап Вишня міг підтримувати контакти зі своїми колишніми бойовими побратимами з УВО і ОУН і розділяти їх погляди на майбутнє України.
ОРГАНІЗАТОР - ЗАМАХ НА ПОСТИШЕВА?
Ще один достовірний факт: у грудні 1933 року український совєтський письменник Павло Губенко (Остап Вишня) був заарештований за звинуваченням у підготовці замаху на другого секретаря Компартії України Павла Постишева. На думку НКВД, Остап Вишня був членом УВО і терористом, який збирався особисто вбити Постишева під час його зустрічі з письменниками. Великого гумориста засудили до розстрілу, замінивши потім «вищу міру соціальної справедливості» великим терміном в таборах.
На перший погляд, звинувачення виглядає жахливою наклепом. Однак в 1933 році маховик масових політичних репресій тільки починав розкручуватися, і настільки серйозне звинувачення, причому зі смертним вироком, цілком могло мати під собою вагомі підстави.
Для початку згадаємо про український Голодомор 1932-1933 років. Організація українських націоналістів, яка була добре обізнана про те, що відбувається в совєтській Україні, намагалася привернути увагу світової громадськості до трагедії українського села. ОУН організувала замах на совєтського консула у Львові. 21 жовтня 1933 був убитий секретар консульства, резидент ОГПУ Олексій Майлов. Виконавець акції Микола Лемик без опору здався польської поліції.
Вбивство совєтського дипломата могло повністю зіпсувати відносини Польщі та СССР тому влада зробила все, щоб зменшити міжнародний резонанс. Так, в суді Лемику і його адвокатам заборонили згадувати про ситуацію в Україні - нібито ці обставини не мають відношення до справи. Тому цілком імовірно, що ОУН готувала плани замаху і на совєтських чиновників в самому Союзі - щоб домогтися сильної міжнародної реакції на триваючий Голодомор.
І ось через два місяці після вбивства Майлова Остапа Вишню звинуватили в тому, що він був членом УВО і готував замах на Постишева в Києві. Якби ці звинувачення були повністю надумані, то набагато простіше було заявити, що письменник працював не на маловідому емігрантську організацію, а на німецьку розвідку - тим більше, що він їздив до Німеччини і цілком міг бути там завербований.
З іншого боку, Постишев був аж ніяк не першою особою совєтської України. Вище за нього в неофіційній партійної ієрархії перебували Григорій Петровський, Станіслав Косіор, Влас Чубар, Йона Якір. Однак Постишев був направлений до Києва в січні 1933 року саме тому, що місцеве керівництво «не виконало план хлібозаготівель», тобто погано відбирало зерно у селян. З появою Постишева Голодомор остаточно набув рис геноциду - більшість випадків канібалізму, за даними ГПУ, припадає саме на кінець лютого-початок березня 1933 року - період початку «постишевщіни».
Якщо припустити, що Остапа Вишню (як і багатьох інших інтелектуалів Українського Відродження в той період) оббрехали, то його з рівною ймовірністю могли звинуватити в замаху на вбивство будь відомого українського функціонера. А от якщо дійсно мала місце спроба ОУН організувати замах, то вибір Постишева для політичного вбивства - абсолютно логічний і обгрунтований. Його ліквідація стала б одночасно гучного політичною акцією і розплатою за злодіяння.
Звинувачення на адресу інтеліґента, інтелектуала, письменника-гумориста Остапа Вишні в підготовці вбивства чиновника, на перший погляд, виглядає неймовірними. Однак згадаємо, що сказано в доповіді ЦРУ про членів ОУН: «Вони готові пожертвувати собою і готові вбивати за свої ідеї». Крім того, ще раз згадаємо, що основу підпілля ОУН в совєтській Україні становила якраз інтелігенція. Нарешті, Вишня, будучи членом правління Спілки письменників, мав більше можливостей зустрітися з секретарем ЦК, ніж простий робітник або селянин з охопленого жахом Голодомору села.
3 березня 1934 Остапа Вишню засудили до розстрілу з заміною покарання на 10 років виправно-трудових таборів.Письменник відсидів термін практично «від дзвінка до дзвінка» і вийшов на свободу в листопаді 1943 року (за легендою, Довженко сам благав Сталіна звільнити Вишню). Усі наступні роки знаменитий гуморист старанно працював на фронті пропаганди і навіть заперечував факт свого ув'язнення у творі «Мученик Остап Вишня». Однак реабілітували його тільки за рік до смерті - в 1955-му.
Все це дає підстави припускати, що якщо Остап Вишня дійсно був членом УВО або ОУН, він цілком міг бути задіяний в організації замаху на одного з організаторів Голодомору. Більше того, він був би ідеальним виконавцем такого політичного вбивства. Знаменитий письменник, відомий і в Україні, і за її межами, що приносить себе в жертву в ім'я українського народу та вбиває сталінського ката - кажучи сучасною мовою, це стало б потужним «інформаційним приводом», який цілком міг пробити стіну мовчання навколо Голодомору.
Таким чином, припущення про те, що письменник дійсно був членом УВО або ОУН, дозволяє наповнити на перший погляд неймовірне звинувачення проти нього цілком конкретним і зрозумілим змістом.
ЛЕГАЛЬНИЙ СВЯЗНОЙ
Фрагмент в доповіді ЦРУ про те, що публікація Остапа Вишні використовувалася для інформування розрізнених груп ОУН, по всій видимості, стосується фейлетону «Самостійна вілуплюється». У цьому творі висміюється дипломатична активність прихильників української незалежності. Там розповідається, що Степан Бандера знаходиться у Швейцарії, «Максим Рубан» (Микола Лебедь) вийшов з підпілля займається закордонними справами, син гетьмана Павла Скоропадського Данило попрямував до Канади у пошуках фінансування, а Василь Мудрий (колишній депутат польського сейму, а в той період - віце-президент підпільної УГВР) підписав угоду про спільні дії з «закордонними поляками», тобто емігрантським урядом генерала Сікорського.
Крім того, у фейлетоні є інформація про присутність емісара ОУН в Туреччині:
«Послали ще дипломата до Туреччини, бо прочули, що турки широкі штани носять, — якщо вдасться вимолити кілька пар турецьких штанів, то з одної пари можна буде три-чотири пари для свого війська пошити, — от військо й буде зодягнене».
Очевидно, що ОУНівські аналітики самим ретельним чином вивчали цю статтю. В оприлюднених архівах ОУН є її машинописна передрук з уточненням: « Фейлетон надрукованій в больш. газеті п.н. (під назв, - Ред.) «Радянська Україна» 13.12.45 р. Ч: 249/7425 //. »Нижче є ще одна позначка:« Увага: повіщій фейлетон дуже замітній своєю двосічністю (двозначністю, - Ред.) ».
Газета «Радянська Україна» була офіційним органом ЦК Компартії України, видавалася тиражем 500 тисяч примірників і поширювалася в тому числі за кордоном. Фейлетон датований 25 грудня 1945, в доповіді ЦРУ йдеться про публікації, яка вийшла навесні 1946-го. Це може бути пов'язано з тим, що совєтська преса доставлялася за кордон досить повільно. Крім того, фейлетон неодноразово передруковувався в різних виданнях.
Яку інформацію могли отримати ОУНівці з цього твору?
Уявімо собі невелику групу або самотнього члена ОУН, який після війни опинився в чужій країні, без зв'язку, в повній ізоляції. Куди йому прямувати, де шукати контакти з соратниками? В Угорщину? У Болгарію? В Югославію? Фейлетон давав інформацію: підпіллі продовжує діяти, їм як і раніше керують Бандера і Лебідь, а з Румунії, наприклад, потрібно рухатися в Туреччину - де, судячи з доповіді ЦРУ, в українського підпілля була своя мережу. Також можна було шукати контакти з місцевою польською агентурою.
На перший погляд, такий спосіб передачі інформації виглядає фантазією. Але знову ж, є достовірно встановлений факт: головнокомандувач УПА Василь Кук, заарештований в 1954 році, використовував совєтську пресу для передачі своїм соратникам за кордоном життєво важливої ​​інформації. Мова йде про його «зречення», яке в 1960 році було опубліковано в совєтських газетах і зачитувалися по радіо. Згодом з'ясувалося, що таким чином Василь Кук передав на захід відомості про те, що всіх емісарів, яких закидали на територію СССР літаками за участю британської розвідки, негайно заарештовували і використовували в стратегічних радіогри. Цей канал закидання перебував під контролем совєтської аґентури на чолі з Кімом Філбі і після публікації «зречення» не використовувався.
Використання фейлетону Остапа Вишні як одностороннього каналу передачі інформації в доповіді ЦРУ згадується в якості достовірного факту. Цілком можливо, що до грудня 1946 року хтось із підпільників завдяки цій підказці вже відновив зв'язок з соратниками. При цьому наявність симпатій автора до прихильників незалежної України в доповіді ЦРУ подається лише як припущення. Не можна виключати, що витік інформації через фейлетон була просто-напросто несподіваним побічним ефектом боротьби на ідеологічному фронті.
ЧОМУ ВИШНЯ?
У післявоєнний період чимало представників української творчої інтелігенції критикували український націоналізм.Однак публікації лише двох з них, галичанина Ярослава Галана і полтавчанина Остапа Вишні, отримали широку популярність саме як літературні твори і неодноразово перевидавалися.
Після публікації статті «Плюю на Папу!» Галана зарубали у власному кабінеті. У вбивстві звинуватили двох студентів, нібито пов'язаних з ОУН. Що стосується Остапа Вишні, то керівництво організації вітало його звільнення зі сталінських таборів і повернення до творчої діяльності, а також подякувало за висвітлення антисовєтської діяльности ОУН. Після цього бандерівці ніяк не реагувало на «образливі» твори Вишні.
Виникає питання: чому вибір совєтського агітпропу припав саме на Остапа Вишню? Чому головним висмеівателем бандерівського руху став колишній в'язень ГУЛАГу, якому навіть доводилося брехати, що він не сидів? Невже не було інших, більш відповідних?
Звичайно, можна припустити, що після десяти років в заполярних таборах Остап Вишня перевиховався, став ідейним противником української незалежності і з доброї волі працював совєтським пропаґандистом. Цілком можливо також, що сталося це з не зовсім доброї волі: незнята судимість, клеймо «ворога народу» і реальна можливість повернутися в табір були дуже серйозними стимулами для роботи на совєтську держбезпеку.
Як би там не було, через десять років після скасованого смертного вироку Вишня залишався одним з небагатьох, дійсно талановитих, популярних і відомих українських письменників.
З іншого боку, цілком можна припустити, що рішення використовувати саме Остапа Вишню в боротьбі проти ОУН було прийнято політичним керівництвом саме тому, що в минулому він був пов'язаний з націоналістичним підпіллям. Як і у випадку з «зреченням» Кука, це повинно було стати деморалізуючим фактором, свідченням «зради» і ще однією перемогою совєтської влади в боротьбі проти прихильників української незалежності.
Звідки Остап Вишня отримував інформацію для своїх статей? Наприклад, Василь Кук після шести років ув'язнення вважався що з гри, співробітники КДБ проводили з ним очні ставки та впізнання затриманих підпільників. Тобто Кук мав можливість по крупицях отримувати та аналізувати інформацію. Але які можливості були у Остапа Вишні, письменника-гумориста і колишнього політв'язня з незнятим звинуваченням у тероризмі?
Відповідь на це питання можна знайти в творах самого письменника. У статті «Отак и пишу» він згадує, що відразу після свого звільнення об'їздив безліч міст і сіл Західної України, ретельно збираючи відомості про діяльність УПА і ОУН, знайомився з обстановкою, зустрічався з людьми. Спілкувався він і з членами українського підпілля: «Доводилося говорити і з самими« героями »темної ночі і густого куща», - пише Вишня, безсумнівно маючи на увазі націоналістів.Тому якісь можливості збирати відомості у нього були. Очевидно, що певну інформацію він отримував від совєтських спецслужб, які використовували розвіддані для пропаганди. Так що певну інформацію про діяльність ОУН «легальний зв'язковий» збирав і ділився з читачами - по обидві сторони державного кордону.
Отже, є два варіанти життєпису великого гумориста. За офіційною версією, Остап Вишня - талановитий письменник, який іноді дозволяв собі критикувати совєтську владу. У 1933 році він був незаконно репресований, засуджений до розстрілу і провів десять років у заполярних таборах. Після звільнення писав гуморески, видавав книги і таврував ганьбою націоналістів - ворогів совєтської влади.
За іншою версією, письменник Остап Вишня - колишній петлюрівський чиновник, член ОУН. У двадцяті роки піддавався критиці за націоналістичний ухил, в 1933 був викритий органами ОГПУ і засуджений до смерти за підготовку замаху на організатора Голодомору Постишева. Провів десять років в заполярних таборах, після звільнення був змушений таврувати ганьбою націоналістів. При цьому він в глибині душі залишався прихильником єдиної і незалежної України і використовував свої публікації як спосіб передач інформації про діяльність підпілля.
Поклавши руку на серце, скажіть: яка версія здається вам більш правдоподібною?

Автори - Сергій Дібров і Олег Константинов

* Cold War Allies: The Origins of CIA's Relationship with Ukrainian Nationalists