(з книжки Василя Кука "Генерал-хорунжий Роман Шухевич, Головний Командир Української Повстанської Армії")
Роман Шухевич
* 30 червня 1907, Львів — † 5 березня 1950, с. Білогорща
СПОГАД ПРО ЮНІ ЛІТА РОМАНА ШУХЕВИЧА
Богдан Підгайний*
Як минулих років, так і в 1923 році, відбувалася весела забава, "баль смотриків", в малій залі Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. Пані Гординська, Говикович, Струмінська, Федак і інші матері доростаючих дочок уладжували, майже кожної суботи, танцювальні вечорі, де наша доростаюча молодь могла б стрічатися, вчитися товариських форм, танців тощо. При фортеп'яні завжди сиділа якась тітка і музика майже не замовкала.
Роман Шухевич танцював віденського вальса з своєю чорнявкою. Це йому вправно йшло і дівчата любили з ним танцювати. Він потрапив був обійти цілу залю довкола "щупаком". Роман скінчив курс народних танців в Авраменка і потрапив танцювати ранішну коломийку до не-втоми. Такі наші забави тривали до самого ранку. Тої ночі, коли піяно замовкло на хвилину і Роман відпровадив свою дівчину на її місце, приступив до нього його приятель Богдан і пригадав, що вже пора йти на зустріч з Петром. Роман поглянув на свою чорнявку, махнув головою і оба непомітно зникли з залі.
Стріча мала відбутися коло св. Юра. Оба хлопці йшли мовчки. Пригадувалися хвилини першої зустрічі з Петром Сайкевичом в домі гімназійного вчителя Гординського та їх свояків Бірчаків, де він часто оповідав про свою участь у першій світовій війні, спочатку в австрійській армії, де дослужився ступня старшини, а пізніше з львівського фронту. Ми знали багато його геройських вчинків, а особливо той, який друкувався в календарях, — зірвання ворожого панцирного поїзда. Це нам імпонувало і ми його радо слухали. Він нам часто повторяв, що наша війна не закінчена; вона скінчиться щойно тоді, коли виборемо свою незалежну державу. Часто давав нам відповідну літературу, особливо про підпільну боротьбу ірляндців і поляків, про Пілсудського тощо. Нам не треба було говорити, що ми в зовсім подібній ситуації й мусимо боротися за свою державу. Тоді ми довідалися, що маємо підпільну організацію УВО (Українська Військова Організація) і, щоб туди дістатися, треба було заслужити собі довір'я, треба було практично доказати, що людина до тої роботи надається. Від Ґенка Бірчака ми знали, що Петро Сайкевич є в тій організації великою "шишкою". Тепер ми йшли, щоб перед ним зложити присягу члена УВО. Це буде переломова подія в нашому житті, від тепер команда УВО буде нашим зверхником, а ми всеціло віддаємося на службу вітчизни. Роман мав тоді 16 років, Богдан був рік старший. Вони разом росли, разом ходили до одної кляси, сиділи в одній лавці, разом мешкали. До їхньої групи належали Ґенко Бірчак, Гриць Терлецький, Омелян Матла і інші, які може ще живуть в Україні.
***
Було темно. Жовтневе листя шелестіло під ногами. Роман і Богдан мовчки чекали на Петра. Пригадувалися минулі роки, коли під керівництвом Петра вони гартували свої характери, виробляли обов'язковість і відвагу, коли під проводом Гриця і Ґенека ходили вечорами на "бойові" вправи на вулицях Львова й зводили бійки з "батярами". Спочатку це не було легко, приходилося програвати й вертатися з підбитими очима, порозбиваними носами, а навіть головами. Але незабаром страх перед батярами зник, а від них навчилися діяти швидко й несподівано.
Роман був відважніший від усіх. Ще 15-річним юнаком він врятував життя одному молодому хлопцеві, мабуть, жидові. Це було на річці Буг у Камінці Бузькій (тоді Струмиловій). На замерзлій річці ковзалися діти й старші, але лід не був всюди безпечний. На одному такому місці заломився лід і хлопець пішов під воду. Роман, не вагаючись, скочив у воду й при допомозі інших врятував нещасливого лижваря. За це він заплатив важкою хворобою бронхіту. Д-р Панчишин приписав йому спеціяльне харчування. Коли він вернувся знову до школи, завжди їв на сніданок два яйця. Хоч ми ніколи не були ситі, проте ніхто з нас не жалував для Романа тих яєць.
Кожної неділі треба було йти на еґзорту, а з неї, під опікою вчителів, до церкви на Службу Божу. Багато старалося втекти під час маршу і нам це часто вдавалося. Ми йшли тоді на площу Сокола Батька грати копаний м'яч або вправляли легку атлетику. Але перед спанням і по пробудженні Роман завжди клякав на хвилину коло ліжка, христився і молився і це затримав до кінця свойого життя.
Побожним був також наш провідник Петро. Цей завжди старався нас затягнути до церкви. Перед кожною більшою роботою мусіли ми йти молитися, щоб Бог поміг нам виконати наші завдання. Зрештою, святили колись наші отці ножі гайдамакам, молилися цілі армії перед боєм, щоб побити свого противника, робили так й ми.
Патріотично виховувалися ми в Пласті. Там гартували ми наші хребти. Нашим курінним був тоді Ярко Весоловський, а опікуном гуртка був один з братів Монцібовичів. Ми мали свій гурток, де Роман часто був провідником. Наш гурток належав перший до тієї групи пластунів, які, мабуть в 1923 році, поїхали літом на Маківку, щоб упорядкувати побоєвище наших УСС-ів з московським наїздником. Ми збирали розкинені кости УСС-ів, зложили їх в спільну могилу, висипали курган і поставили великий хрест з найбільших смерек, які тоді могли там найти. Могилу обвели гарним парканом. Спорт вправляли ми в Соколі або з нашим вчителем від спорту, Гайдучком, на площі Сокола Батька. В той час, в середніх школах мали лише на показ один диск, одне ратище і пару боксерських рукавиць. Поляки на такі речі грошей не давали. Тоді, на сотки наших спортовців, лише Роман Шухевич і Юрко Старосольський мали черевики до бігання, а Богдан Підгайний мешти до метання. Коли ми грали копаний м'яч, то наш колєґа Михайло Жук завжди мав шило і дратву і направа м'яча часто тривала довше, ніж сама гра. Роман не любив такого спорту, в якому вирішувала сама фізична сила. Він волів такий спорт, в якому випробовувалася сила волі. Тому він вправляв біги на довші віддалі і плавання. Під час т. зв. Других Запорізьких Ігрищ Роман здобув перше місце в плаванні на 100 метрів. Бігав також в штафетах. Зимою любив потанцювати на леді з нашими дівчатами, а в неділі їздив на лещетах. В Соколі вчився він будувати т. зв. вежі, якими пописувалися ми під час фестинів на площі Сокола Батька.
***
Одного дня прийшов наказ. Треба було поїхати в Карпати, в Бойківщину, і підібрати пістолі та амуніцію, що були сховані в криївці на вершку гори Пікуй. Доставлено їх там з Праги. Комендантом назначений був Ґенко, мабуть тому, що Петро його найкраще знав. Ми без перешкод заїхали до Борині і пішли на Пікуй, який лежав на самій границі між Польщею і Чехо-Словаччиною. Коли ми знайшли криївку, то побачили, що цілий склад зброї затік водою, а пакуночки з набоями порозліталися. Ми запакували в наші наплечники по кільканадцять пістолів марки "Ортґіс" і понад тисячу набоїв. Набої злетіли на спід наплечників і виглядало, що ми несемо квасолю або біб. Це був вакаційний час і через можливість пачкування між Польщею і Чехо-Словаччиною в околиці було багато прикордонної охорони. На щастя, приїхала більша прогулянка довколишніх священиків з возами під сам Пікуй і нам трьом юнакам не було важко знайти притулище серед священичих родин. Під час зливної бурі ми вмістили свої наплечники на їхні вози, повечеряли і прийняли запрошення о. Мартиновича переночувати на його парохії в Борині.
У Львові свіжий клопіт. На головному двірці і на інших були спеціяльні контролі, які провіряли харчі, що їх везли з довколишніх сіл. Розпаковували пакунки і накладали особливі оплати. Роман запропонував, що він піде перший і скаже, що має трохи квасолі. Коли б його затримали, ми мали шукати іншого виходу. Ми бачили як контроля обмацувала його наплечник, але не казала його знімати. Тоді ми пішли бігом за ним, мовляв, ми також з квасолею. Нас не турбували, бо ми були з тої самої групи.
***
Під Юром стрінули ми Петра. Він був від нас на вісім років старший, колишній старшина австрійської і української армій. Він був трохи вищим від нас, але нам тоді він виглядав дуже великим. Привітався з нами і повів головним входом до церкви. Там вручив нам по два пістолетні набої до правої руки, яку ми піднесли догори. Тоді почав шепотом проводити присягу увіста, а ми повторяли. Ми присягали на вірність українському народові, на безоглядний послух команді УВО, і що будемо боротися за свою державу, і або здобудемо її, або згинемо в боротьбі за неї.
***
Петро гартував нас і духово і фізично. Ми читали відповідну літературу та слухали доповідей Петра. Всі нарікали на писання Дмитра Донцова, яке, чомусь нам не відповідало. Зате радо вчилися конспірації, криття в терені, маскування, не згадуючи про стріляння та вправи в рукопашній боротьбі.
Це, що ми читали в нашій пресі про наше шкільництво, покривалося з нашими щоденними переживаннями. В 1923/ 24 р. завели в нашій гімназії примусову польську мову. Вчив нас вчитель Лівочинський, вихрищений жид, який нас чіпався. Дійшло до того, що він назвав нас хамами і ми рішили збойкотувати його лекцію, якщо він цього офіційно в клясі не відкличе. На початку слідуючої лекції ціла кляса стояла, а наш представник, Роман Говикович, пішов до катедри і зажадав відкликання слів, сказаних Лівочинським. Якщо ні, кляса буде його бойкотувати. Лівочинський попав в злість, потвердив свої слова і викликав першого, теперішнього священика в Дітройті, Івана Прокоповича, який встав, але мовчав. Лівочинський побіг до директора Наливайка, якому ми все розказали. До директора говорили ми по-українському. Справа опинилася в кураторії і, мимо відсидженого 15-годинного карцету, кураторія наказала при кінці року виключити Романа Говиковича, Івана Прокоповича, Романа Шухевича і Богдана Підгайного. Директор Кокорудз з головної Академічної Гімназії прийняв їх до себе, де вони й здали матуру.
Була ще справа з польськими орлами, яких вішали на головній стіні в клясі. Вони часто зникали і ніхто не хотів вірити, що коли вікна відкриті, орли вилітають...
Університету поляки нам не дали, хоч обіцяли. Ми мали свій в катакомбах, якого поліція переслідувала. Нашим учителям не давали посад в Галичині і на Волині, примушували їх їхати в корінну Польщу. Наші школи замикали, а закладали польські. Дійшло до того, що начальна команда УВО постановила заманіфестувати перед світом кривди українського народу на своїй землі. Постановлено виконати атентат на львівського шкільного куратора, Собінського. Виконання цього доручення отримав Петро, який, нормально, був старшиною для спеціяльних доручень у полковника Коновальця.
Справа не була легкою. Поляки сподівалися якоїсь реакції і особливо пильнували свойого куратора. Беручи до уваги різні можливості, Петро пропонував спрепарувати наладовану вибуховим матеріялом камізельку, атентатчик мав висадити у повітря себе і куратора. Петро припускав, що поліція робитиме обшук всіх молодих делегатів і може знайти пістолю. Треба було добровольців. Роман зголосився один з перших.
Пізніше атентат виконано біля хати куратора, коли він вертався з кіна. Нікого не арештовано з тих людей, які брали будь-яку участь в тій акції. Польська поліція арештувала невинних людей і засудила двох членів УВО, зовсім невинно, на кару смерти, Івана Вербицького і Василя Атаманчука.
Атентат на куратора Собінського був остаточною пробою для Романа, А щоб скомпромітувати польську поліцію і польське судівництво, Команда УВО плянувала зорганізувати в невтральній країні, Швайцарії, політичний процес, де справжні виконавці замаху мали б признатися публічно до своєї участи.
В літі 1927 р. відбувся спеціяльний вишкіл для членів УВО на поляні ім. полк. Є. Коновальця на Закарпатті, де, крім Романа було кільканадцять галичан. Курс провадив Петро. На інспекцію приїздив Ріко Ярий і інші члени Головної Команди УВО. Петро застосовував дуже тверду фізичну заправу, довгі марші, нічні вправи, науку про зброю, картографію, конспірацію. У вечірні години, часто при ватрі, відбувалися політичні дискусії, де говорилося про ідеологію УВО, про способи боротьби для відновлення власної державности. Члени того курсу переходили спеціяльні вишколи для підготовки і виголошування різного рода промов. По тім курсі, вони мали організувати УВО, яка в той час на практиці не існувала.
Сталося інакше. Новий провід УВО зламав ту постанову і вжив майже всіх учасників курсу до нападу на пошту при вулиці Глибокій. Скоро вилапали всіх учасників і пляни розбудови УВО залишилися не виконаними. Романа до нападу на пошту не брали, бо він мав за собою атентат.
Під час того курсу оба виконавці атентату власноручно написали докладні звіти про підготовку і проведення атентату так, щоб швайцарський суд і, взагалі, цілий світ повірив про цю справу. По застанові, УВО рішила не робити такого процесу, щоб видавати справжніх виконавців, а поляки й так завжди могли б арештувати невинних. Але власноручно писані звіти лишилися в архіві Сеника і воно не було надто приємно, коли прокуратор чи слідчий суддя показував ті письма арештованим в іншій справі.
УВО плянувала посилати своїх членів до польського війська, особливо студентів, які могли б йти на старшинські школи. Роман зголосився до війська і його покликано до Володимира Волинського до артилерії, але за кілька місяців його звільнено. Це був вже 1928 рік і тоді провокатор Роман Баранський доніс про Романа до польської поліції. Його не могли чіпатися за Собінського, бо "правдиві" виконавці замаху сиділи в тюрмі, але його усунули з старшинської школи.
Роман Шухевич народився 17 липня [sic. - L.P.] 1907 р. в Краківці. Мав 172 цм. висоти, був стрункий, з кучерявим ясним волоссям, рудавої відтіні. До того мав рідкі передні зуби. Був популярний серед дівчат, що приписували, згідно з старинним переказом, його рудим кучерям і рідким зубам. Одружився з дочкою о. Мартиновича. Був дуже здібним. Хоч школа для нього завжди була на другому місці, матуру здав з відзначенням в 1925 р. Коли опинився на політехніці в Данціґу, його математичні задачі відписували не тільки наші студенти, але й німецькі. Після закінчення бойкоту українськими студентами польських університетів, Роман повернувся до Львова, де мешкали його батьки.
На 16 році життя зложив присягу й посвятив ціле своє життя для України. Згодом перейшов до ОУН, де почався його ріст, від простого бойовика до начального Командира УПА, провідника цілої ОУН і Генерального Секретаря УГВР. Роман Шухевич виніс свою любов до України від своєї родини, від свого оточення та від політичного середовища, в якому він жив. Він завжди вірив в це, що він робив. Він посвятив свою родину, своїх батьків, свою дружину й дітей, а сам залишився на полі бою, серед ворога, часто висилаючи своїх приятелів на еміґрацію. Він витримав на фронті боротьби так довго, як тільки міг. Він боровся за свою державу й згинув у боротьбі за неї.
http://komb-a-ingwar.blogspot.com.es/2016/04/blog-post.html
АТЕНТАТ
Спомини про Романа Шухевича
Влітку 1926 року приїхав на село, де я перебував під час великих ферій у родичів, Роман (Шухевич) із наказом від нашого провідника Петра**. Наказ звучав: наша трійка має перевезти і замаґазинувати транспорт зброї і амуніції, який зберігається у Карпатах, у точно означеному місці на польсько-чеському кордоні. Після виконання цього завдання зголоситися на відправу. Провідником трійки визначено Романа.
Ми виконали це завдання, з різними пригодами, і зголосилися на відправу у Львові, в помешканні ґімназіяльного учителя Г. Було нас там трьох: Роман, Ґенко і я — члени одної з численних трійок тодішньої УВО. Петро повідомив нас, що невдовзі маємо виконати дуже важливу і таємну »мокру« роботу. З цією метою дістаємо пістолі й набої, щоб навчитися цільно й певно стріляти.
Не зважаючи на те, що мені було вже 20 років, а моїм друзям по 19, що ми були вже по матурі і студентами вищих шкіл, — ми тішилися, мов діти, що саме нам припала честь бути вибраними до цієї важливої роботи, хоч і не уявляли собі, яке завдання нас чекає. Ми знали лиш одне, що відчули зі слів нашого провідника Петра: готується щось велике й будемо мати нагоду віддати себе Україні. У піднесеному настрої ми розійшлись на свої місця, щоб там вправлятися у стрілянні.
Я дуже швидко повистрілював усю призначену мені амуніцію і був незвичайно гордий з того, що у змаганнях з Романом здобув декілька пунктів більше від нього. .
Зближався час мого виїзду на студії, далеко від Львова. Роман і Ґенко залишилися у Львові. Я зголосився у Петра і дістав дозвіл їхати з умовою, що на виклик негайно приїду. Петро відбув тоді з нами довшу відправу, на якій повідомив нас, що внедовзі маємо виконати атентат на шкільного куратора Собінського, на знак протесту проти переслідування польським урядом українського шкільництва, проти звільнювання українських учителів із посад, проти ліквідації українських шкіл, проти насаджування польських учителів в українських школах, одним словом — в обороні українських дітей і української молоді. Це була постанова найвищого Проводу УВО, а для нас наказ. Про час і спосіб виконання атентату будемо своєчасно повідомлені.
Перед моїм виїздом, я був коротко з Романом у Петра. Петро представив нам всі труднощі виконання пляну. Наша розвідка донесла, що польська, безпека чогось сподівається і що куратора бережуть. У такому випадку атентат треба виконати в бюрі куратора, звідкіля відвороту не буде. Треба сподіватись, що перед тим можуть шукати за зброєю у нас. На цей випадок Петро подав плян: покласти до кишень екразит і висадити себе, разом з куратором, в повітря. Чи ми почуваємо себе на силах виконати це завдання?
Мені пробігли мурашки по спині. Я кинув поглядом на Романа. Побачив його гострий енергійний профіль, його стиснені уста, і — мабуть — рівночасно Петро почув два рішучі: Так.
Тяжко було мені проводити час на чужині, серед чужих людей, при тяжкій праці, — сам-самісінький із моїми думками. Кожної неділі ходив за місто, шукав відповідного місця і, щоб не відвикала рука й око — стріляв. Різні думки приходили: хотілось кинути працю, бо й пощо? Але тоді ставав мені перед очима Роман і я чув, як ми прощались, його останні слова: Юрку, ми мусимо!
Я радо відітхнув, коли одержав умовлену телеграму про «смертельну хворобу моєї матері», на підставі якої міг звільнитися в університеті.
У Львові я вступив до Ґенка. По короткій розмові з ним, побачив, що він також: переживав »тяжкі часи« і що нерви його не видержали. Він почав мене переконувати, що немає найменшого сенсу давати життя кількох молодих людей за ціну якогось там куратора, бо й так це нічого не поможе, на його місце прийде інший. Ми ж молоді, повинні кінчати студії і тоді напевно принесемо Україні більшу користь. Він говорив щиро, з переконанням, і вніс у мою свідомість нові елементи, над якими я досі не застановлявся. Я чув, як проти моєї волі починаю вважати його думки правильними. Запитав його лише, чи він говорив про це з Петром і Романом. Відповів, що ні.
Без настрою, частинно зламаний душевно, пізно ввечорі я прийшов до Академічного Дому, щоб якимсь способом зустріти Романа, бо до хати, де я рахувався як «третій син«, не міг іти з конспіративних причин.
Як звичайно, щиро й відкрито, Роман кинувся мені на шию, обняв і поцілував, і нараз — немов чимось вражений — відскочив від мене й коротко запитав, що зі мною. Я почав розказувати про мою розмову з Ґенком, про його думки і погляди на справу атентату, почав схилятися до його думок. Разом із тим я чув, що мені ніяково, соромно, огидно, а глянувши Романові в очі — замовк. Я побачив у його сталевих очах якийсь дивний блиск, його затиснені уста легко усміхалися... і я усміхнувся. Ми стиснули один одному руку і довго йшли мовчки... Я чув, що мене опановує цілковитий спокій, відчував, що разом з ним можу ставити чоло цілому світові. Цієї ночі я спав сном »праведника« ...
До сьогодні не знаю, що дійсно мав на меті плян з »екразитними кишенями«. Думаю, що Петро колись про це напише в своїх споминах. Одначе він плян змінив. Наша розвідка прослідила точний плян життя куратора і ми одержали наказ виконати атентат револьверами. Тому, що на пробних стріляннях я мав більше »пунктів«, мені доручено міряти в голову, а Романові в груди. Атентат мусів бути виконаний за всяку ціну. Залишалося ще питання, хто з нас буде комендантом чи відповідальним за проведення акції, бо ми обидва, як побратими, здавали цю почесть один одному. І Петро, як добрий психолог, може й проти засади, не визначив нікого з нас зверхником. Ми обидва мали рівнорядно бути відповідальними за виконання атентату.
Темного, зимного й мокрого осіннього вечора, 12 жовтня 1926 року, ми з Романом чекали в одній із бічних вуличок Львова на знак від нашої розвідки. Куратор мав вертатись з кіна. Зимний струмочок затікав за ковнір, костеніли пальці на холодній сталі пістоля в правій кишені дощовика, а другий пістоль, у грудній кишені, підносився і опадав, під приспішений ритм серця. Роман був веселим і оповідав анекдоти.
Він дуже любив солодощі. Ми сьогодні купували собі черевики і шапки, і з цієї купівлі залишилось нам кілька золотих, бо купили речі не нові, в крамниці, а трохи уживані, у жидів на базарі. Він несміло радився мене, чи можемо за ці гроші купити шоколяди. Ми домовились, що це не буде зловживання, коли купимо за гроші Організації (бо власних ніхто з нас не мав ні сотика) по шоколяді »Дануся«, що коштувала 50 сотиків одна. Ми ж »заробили« ці гроші чесно при купівлі наших речей...
Як тільки почали поволі смоктати »Данусю«, щоб на довше було, попри нас перейшов зв'язковий і дав знак, що надходить куратор. Серце почало жваво товктись ... Роман вклав до уст решту шоколяди. Ми стиснули один одному руку і поцілувались, — може востаннє? ..
На вулиці, куди мав проходити куратор і де був плянований атентат, патрулював саме один польський умундирований поліцай. Роман поглянув на мене..., що робимо? — запитав. — Як лише один, дурниця, — відповідаю.
Роман зовсім спокійний. Смокче свою шоколяду. Чую, як його спокій переливається на мене...
Надходить куратор з дружиною. Часу мало. Мене огортає страх, щоб не поранити жінки, або щоб не виконати атентату на когось іншого, бо я куратора ніколи не бачив, а показували його лише Романові. Кажу Романові, щоб добре придивився, чи це він...
Переходимо скісно вулицю і швидко зближаємося до них. Обсервую уважно кожний рух Романа і бачу, як він нагло хитає головою і витягає пістолю. Витягаю свою ...
Вогонь ... сухий тріск — і страшний крик вдови... Оглядаюся позад себе. На вулиці рух. Поліцай втратив голову і стоїть, як зачарований. Люди також ...
Починаємо відступати. Перед нами ховзький мокрий горбок. За горбком ми повинні бути вже безпечні. Погоня зближається... Роман вибіг на горбок. Я в половині горбка чую, що мої ноги починають сховзатись і що з'їжджаю вдолину. Пробую задержатись рукою — не вдасться. Ховзаюсь далі і бачу, що не можу вийти...
Нагло бачу як Роман вертається, збігає з горбка і стає коло мене. Бере мене за руку і спокійним тихим голосом каже: Ну, старий, спокійно, з розгоном, — і ми обидва вибігаємо на горбок, а далі — вже відомий нам терен. Ми безпечні.
На хвилину пристали... обнялися, і побігли далі. Паприки на сліди не сипали, бо падав дощ.
Нагло перед нами появилась висока атлетична постать у польській рогатівці. Зриваються наші руки з пістолями, але ще скорше голос Петра: Це я — Петро.
Не видержав старий вояк — добрий провідник. Керувався у тім випадку не засадами конспірації, а мабуть серцем; він прийшов особисто, щоб подивитись на роботу своїх хлопців і щоб в потребі дати їм особисто охорону.
І так само робив ввесь час сл. п. ген. Роман Шухевич.
"Визвольний шлях". 1970, число 3
* Богдан Підгайний (псевдо «Аскольд», «Бик», «Доктор», 1906 - 1980) — член УВО, бойовий референт КЕ ОУН, сотник Дивізії «Галичина».
** Петро Сайкевич (* 1898 — † після 1948), лікар, член УВО.
...Про Романа Шухевича — генерал-хорунжого “Тараса Чупринку”, леґендарного повстанського командира, про його революційну, повстанську та політичну діяльність написано вже чимало. Та скільки не писатимуть про нього, ніколи не буде забагато. Він — уособлення героїчної боротьби українського народу, його безмежного прагнення до Волі, до незалежного державного життя. Він — наша Слава, наша Гордість. Писати про таку людину легко й водночас вельми важко. Легко, бо нічого
не треба вигадувати, прикрашати, додавати. Пиши, що бачив, чув, пиши так, як насправді було. А важко, бо усвідомлюєш велику відповідальність за кожне написане слово перед Людиною, яка відійшла у вічність і вже не може його спростувати, ні з ним погоджуватися, ні заперечувати.
...У деяких виданнях поміщений портрет Романа Шухевича у військовім (генеральськім) мундирі, але він без погонів, немає на ньому ні орденів, ні медалей, ані зірок, ні орденських колодочок. Декого, можливо, і здивує це, але незвичайного нічого немає. Роман Шухевич майже ніколи не ходив у генеральській формі. На його портреті та форма домальована художником. То як, здивується дехто — Роман Шухевич ніколи не був у військовому однострої? Ні, був: у польському, німецькому і, ймовірно, Карпатської Січі 1938 — 1939 pp. Тоді він був одним із організаторів збройних відділів молодої Карпато-Української Держави.
Відомо, що найвищим зразком несусвітньої брехні є московсько-совєтська пропаґанда. І справді: тут же большевицький брехунець покористується цими фактами і вже „твердитиме", що Роман Шухевич „служив" не своїм національним силам, а чужим властям, які вороже ставилися до України та всього українського.
Треба знати, що ще в 20—30-х роках нашого століття, раніше УВО, а відтак ОУН спеціяльно наказувала своїм членам, щоб вони набували військові знання й уміння у будь-яких арміях світу. В лавах Української Повстанської Армії не лише рядові стрільці, а й підстаршини та старшини мали військові вишколи: польський, чеський, румунський, російський, німецький, югославський, французький і т, ін. Усі вони проходили ще й свої — українські військові курси й навчання у клітинах ОУН і УПА. Наприклад, полковник, посмертно генерал-хорунжий УПА Леонід Ступницький, начальник штабу УПА-Північ — офіцер царської армії у ранзі штабсротмістра кавалерії, в армії УНР — підполковник. Дмитро Карпенко-„Яструб" — старший ляйтенант-танкіст червоної армії, в УПА — командир сотні, а згодом куреня „Сіроманці". В 1940 — 1941 pp. військовими службовцями у червоній армії були майбутні члени Проводу ОУН: Іван Кашуба і Петро Федун-„Полтава". Сотні й курені Української Повстанської Армії користувалися зброєю, мундирами, військовими картами й різним знаряддям чужинецького виготовлення.
Роман Шухевич, як мовиться, військовик „з крови й кості". Але треба знати, що за освітою він інженер, у минулому відмінний учень гімназії, зразковий студент Львівського Політехнічного Інституту. Якщо б він не був військовиком — командиром УПА, то напевно був би прекрасним інженером, можливо, винахідником чи педагогом — викладачем гуманітарних і технічних наук, а ще, як не дивно, за певних умов міг би бути й викладачем музики, бо вчився на відмінно у Вищому Музичному Інституті ім. Лисенка у Львові.
Який був зовнішньо Роман Шухевич? Середнього зросту (до 170 см; такого ж зросту був полковник Євген Коновалець, а Степан Бандера навіть дещо нижчий), русявий, кріпко збудований. Погляд рішучий, зосереджений, проникливий. Звичайно ходив у куртці, підперезаній військовим ременем, у галіфе та чоботях. Завжди при зброї — на шиї автомат, під курткою пістолет. Завжди мав при собі натільний медальйон із зображенням Матері Божої. Роман. Шухевич, як і Бандера, був релігійною людиною, щодня молився. Зраджував Шухевича його хід, це був хід добре вишколеного військовика із спортивною виправкою.
Треба думати, що вже з дитячих років Роман Шухевич, знаючи, ким були його попередники — Шухевичі, відчував певний внутрішній обов'язок: бути одним із цього славетного роду.
Прадід Романа — священик Осип Шухевич пішов слідами Маркіяна Шашкевича, бо у церквах виголошував проповіді лише українською мовою, хоч инші священики користувалися тоді якоюсь церковнослов'янською, з домішками полонізмів, тарабарщиною. Мало того: пан-отець Осип переклав українською мовою твір німецького письменника й філософа історії Йогана Готфріда Гердера (1744—1803) „Хоробрий воїн", твір шотляндського поета й письменника (напевно з німецького перекладу, бо, можливо, отець Осип мови автора не знав) Вальтера Скотта (1771 — 1832) „Подорожній". Врешті, взявся за твори Вергілія (70—19 pp. до нашої ери) — відомого автора „Буколік" і „Енеїди", переклавши його поему „Про хліборобство". Не застановлятимемося, що саме було тією заохочуючою чи підштовхуючою силою, завдяки якій священик узяв на себе нелегку працю перекладача чужомовних творів. Романові, напевно, розповідали удома про прадіда, а також про дідуся Володимиpa, який помер, коли Романові виповнилося вісім років. А був це визначний громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Прославився і дядько Романа доктор Степан Шухевич — блискучий правник, адвокат у політичних судових процесах, а крім того ~ військовик і літератор-публіцист...
Роман Шухевич як гідний представник свого роду став одним із найчільніших діячів нової доби в історії України, доби славетного націоналістичного руху.
... Авторові цих рядків у 1944—1945 pp. подовгу доводилося бути разом, спілкуватися, обмінюватися думками з Романом Шухевичем — Провідником Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях і Головним Командиром Української Повстанської Армії.
У пам'яті й досі збереглися різні епізоди з того часу, котрі певною мірою можуть бути ілюстративним матеріялом для історичних досліджень, а загалом цікавою інформацією для читачів.
Незважаючи на те, що Роман Шухевич у структурах ОУН і УПА обіймав найвищі становища, у контактах з людьми він був завжди врівноважений, коректний, відвертий. Головнокомандувач також був вельми витриманою людиною, він ніколи не підвищував голосу, хоча інколи, як військовикові, і годилося б давати інструкції та пояснення, а передовсім накази, більш акцентовано (тобто з деяким притиском). Підлеглі в бойових умовах, у військових середовищах зверталися до Шухевича словами „Друже Командире", а в кадрах ОУН „Друже Провіднику". Але у різних випадках, і за бойових, і небойових умов, усі бачили в ньому головним чином зверхника, а відтак громадянина з надзвичайно високим авторитетом.
Якось стало звичним, що на засіданнях і нарадах Головного Проводу ОУН до приміщення Шухевич заходив останнім, і тоді без команди всі присутні ставали „на струнко" і стояли доти, доки Провідник не підходив до свого крісла і не просив сідати. У 1934 році Зенон Коссак, який зустрічався з Першим Провідником ОУН Євгеном Коновальцем, оповідав авторові цього нарису, що й полковника учасники нарад вітали вставанням „на струнко" без команди.
Не вникаючи в суть справи, міг би хтось висловитися про це, як про звичайний ритуал, але воно не так: усі члени Проводу ОУН, дорадники й помічники шанобливим ставленням до Провідника, отим зовнішнім виявом підкреслювали свою льояльність, своє палке бажання працювати й боротися саме під командою Романа Шухевича. Хай би тут дослідники людської психіки висловили свою думку, але, гадаю, і непосвяченому зрозуміло, що пошана до Зверхника його ж самого певною мірою надихає, підносить на дусі та окрилює... Цього неписаного правила неухильно дотримувався навіть перший заступник Шухевича — політичний референт Проводу Маївський-"Тарас", який, звітуючи Провідникові, по-військовому ставав „на струнко".
Роман Шухевич був високоосвіченою особою, він розумівся у всіх дисциплінах військової справи, у теоретичному та практичному плані, в організації збройних сил. Провідник ОУН прекрасно знав історію України та всесвітню історію, літературу, мистецтво, музику. Крім своєї рідної — української, а також польської та німецької, Шухевич чудово знав старослов'янську, латинську та старогрецьку мови. Проте своїми знаннями він ніколи не чванився, висловлюючись про них аж надто скромно. Добре запам'яталося: Роман Шухевич мав різні псевда, фіктивні прізвища, бо такі були вимоги суворої конспірації. Певний час він користувався псевдом „Чернець". Якось ніби випадково він запитав: чому родовий відмінок (а щоб не було непорозуміння, назвав той відмінок ще й латинським терміном: казус генетівус сінгуляріс — casus genetivus singularis) від слова чернець — ченця (діялектична форма того слова в Галичині ще й досі звучить „чернця", тобто літера „р" не випадає). Запитуючи. Провідник зразу ж і зробив висновок: знаєте, друзі, треба неодмінно запросити доброго мовознавця, аби пояснив нам усе доладу. Як скромно це було висловлено: є лінґвісти — вони щодо мови найбільше компетентні, отже, від них треба нам усім набиратися мовних знань.
Або ще такий епізод: Шухевич радо перечитував матеріяли, що їх готували до друку. Одного разу йому до рук потрапила чернетка статті, в якій було слово чужого (грецького) походження „периферія", написане „переферія". Шухевич здивовано подивився на молодого автора, що подав Провідникові машинописний текст. Каже: здається, ви помилилися, бо треба писати „периферія". Автор почав тут же виправляти. А Шухевич йому: ви спершу загляньте у словник, його уклали вчені люди — мовознавці, а нам до них треба завжди прислухатися.
Є ще багато різних епізодів, які свідчать про широкий, можна сказати енциклопедичний діяпазон знань того славетного політичного Провідника і прекрасного військовика.
... 21—22 листопада 1943 року в селі Будераж, що у південній частині Рівенщини, проходила Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії. Як „запрошені гості" у тій конференції брали участь „інкоґніто" Роман Шухевич і автор цього нарису. Крім Ростислава Волошина, який головував на конференції, і ще декількох осіб (Я. Бусла, О. Логуша, К. Мешко, Д. Клячківського), ніхто не знав, що присутній і Роман Шухевич.
Поет Михайло Осадчий і ще дехто, довідавшись згодом, що на конференції був Головний Командир УПА, дивувався, чому Шухевич не був Предсідником і не виступав. Насправді було так: входячи до залі, в якій проходила конференція, Шухевич і автор цих рядків зайняли останні місця, а Шухевич, усміхнувшись, сказав: „Тут ми будемо газетними кореспондентами, не треба, щоб будь-хто з учасників звертав на нас увагу". Очевидна річ, Шухевич як „кореспондент" не забирав слова, отож, „не висвітлював" себе, бо не було такої потреби. 22 листопада під вечір, коли вже були готові й схвалені резолюції конференції, Шухевич і я від'їхали підпільними шляхами до Галичини, конкретніше — до однієї місцевини на Золочівщині, де перебував тоді Крайовий Провідник ОУН ЗУЗ Роман Кравчук-„Петро". Разом із нами їхав Альберт Ґазенбрукс — бельгієць, що певний час був у відділі УПА на Волині, але йому запропоновано податися до місцевости під Карпатами, де була розмішена підпільна радіовисильня „Вільна Україна" під кодовою назвою „Афродіта", керівником якої і головним редактором був Ярослав Старух. Шухевич, Ґазенбрукс і я їхали підводою, нас охороняло 25 кіннотників.
Розмовляли ми німецькою мовою, якою прекрасно володів Альберт Ґазенбрукс. Він знав ще й англійську, а його рідною мовою була французька. Вже в той час мені було важкувато розмовляти з Ґазенбруксом французькою, бо я ту мову призабув. Ґазенбрукс не знав і не міг знати, що їде разом із Романом Шухевичем, але зміст розмови і прекрасне знання німецької мови спонукали його до думки, що це не звичайний старшина УПА, а офіцер вищого військового ешельону. Хоч Ґазенбрукс не знав, з ким розмовляє, та вже засвоївши конспіративні правила УПА на Волині, розумів, що зайвого тут питати не треба.
Наша кавалькада зробила короткий перепочинок у якомусь селі. Шухевич і я зайшли до „нашої хати" (зв'язкового пункту) і там застали таку картину: на столі стояв радіоприймач і коло нього вештався якийсь, дуже пристойно, як на ті часи, зодягнений, „майстер-радист", і ніяк йому не вдавалося відремонтувати апарат. Кілька годин пролетіло намарно, радіоприймач „мовчав". До „майстра" тихесенько підійшов Шухевич і дуже ввічливо попросив, шоб той йому дозволив оглянути радіоприймач. Шухевич попросив викрутку, пильно приглядаючись до схеми провідників, щось там відкрутив, щось перемістив, і дослівно через якихось кілька хвилин радіоприймач „заговорив". Присутні дуже зраділи, бо з радіоприймачів наші підпільники мали змогу дізнатися про різні новини, які передавали світові радіовисильні. Ті відомості записували, і це було основне джерело інформації для маленького за форматом щодекадного видання „Інформатор", який розповсюджувано у відділах УПА та організаційних осередках ОУН.
Все це сталося дуже швидко. Чомусь і „майстер", і місцеві підпільники не здогадалися, що Шухевичеві треба би подякувати. Шухевич несподівано „зник". Звичайно, гонор „майстра" було зачеплено. Він тоді й висловився: „Знаєте, друзі, той, що відремонтував радіоприймач — це ніхто інший як довголітній радіомайстер, який спеціялізувався у якійсь фірмі „Філіпса" (радіоприймач був марки „Філіпс"). Ніхто майстрові не заперечував, адже ніхто й подумати не міг, що той „довголітній радіомайстер" це ніхто инший як Головний Командир УПА — Роман Шухевич.
З нарису "Роман Шухевич - політик, воїн, громадянин"
Спогад про молоді роки Романа Шухевича
Ольга Кузьмович
КОЛИ ГЕРОЙ ЩЕ НЕ БУВ ГЕРОЄМ
