Марко Безручко, генерал-хорунжий Армії УНР. Слово прощання

 

Симон Петлюра (праворуч) і Марко Безручко (другий ліворуч) приймають військовий парад. Київ, травень 1920 року. Фото з фондів Centralne Archiwum Wojskowe

"НІЯКА ПОЛІТИЧНА КОНЬЮНКТУРА НЕ ПОМОЖЕ НАРОДОВІ, КОЛИ В НЬОГО НЕ БУДЕ ВІЙСЬКОВОЇ СИЛИ."*

МАРКО БЕЗРУЧКО

генерального штабу генерал-хорунжий

Ще одна свіжа могила, ще одна невіджалувана втрата в наших рядах.

10 лютого 1944 року після тяжкої затяжної хвороби помер у Варшаві так добре знаний всьому нашому вояцтву обох українських армій - УГА й УНР - командир славної 6-ої Січової Стрілецької дивізії генштабу генерал-хорунжий Марко Безручко.

Невимовний жаль обгорнув нас, вояків, при цій сумній вістці. Втратили бо ми одного з найвидатніших наших бойових командирів, що своєю особистою хоробрістю і завжди вдатним керуванням в боях здобув собі й своїй дивізії таку голосну славу.

Скромний в особистому життю, вимогливий, часами суворий на службі, але завжди справедливий і дбайливий до підлеглих, - він здобув собі заслужену любов і повагу всієї дивізії, що його обожнювала й славу про нього рознесла по цілій нашій армії.

З певністю можна сказати, що не було в армії вояка, який не знав би генерала Безручка та його чинів бойових.

Народився покійний генерал 31-го жовтня 1883 року на Запоріжжі. Загальну освіту побрав в учительській семінарії, яку скінчив у 1905 році. Військову науку здобув в Одеській старшинській школі, з якої вийшов у ранзі хорунжого до 106 пішого Уфімського полку, що стаціонував у Вільні. Вищу військову освіту здобув в Академії Генерального Штабу в Петербурзі, яку скінчив у 1914 році й повернувся до свого полку, з яким і вийшов на першу світову війну. Незабаром його перенесено до штабу 30 армійського корпусу з наказу Генерального Штабу. В складі цього корпусу він і закінчив війну на румунському фронті.

До українського війська вступив у 1918 році, де йому довірено відповідальне становище начальника персонального відділу Українського Генерального Штабу.

Від 25-го березня 1919 року є він начальником штабу Корпусу Січових Стрільців, з якими бере участь у боях з большевиками до 7 грудня, коли був інтернований поляками в Луцьку.

1 січня 1920 року Головний Отаман Симон Петлюра викликає його до місця свого постою й доручає йому формування 6 пішої дивізії. Завдання це генерал Безручко виконав, і 9-го квітня дивізію поставив на марш у складі 3 польської армії генерала Ридз-Сміґлого. Виконуючи оперативне завдання, відбуває генерал Безручко славний марш на Київ. Це ж бо його, тоді ще полковника, вітав так ентузіястично наш прастарий Київ, коли він як переможець по розгромі большевиків, на чолі своєї славної дивізії вступав тріюмфально до столиці України!

В часі відходу від Києва разом з польським військом, що почався 9-го червня 1920 року, генерал Безручко не раз міряється силами в арієрґардних боях з насідаючими большевицькими частинами, яким завдає чималих утрат (як от під Ігнатполем та на річці Уборть) без утрат у своїй дивізії.

Другою блискучою перемогою генерала Безручка над ворогом була перемога над совєтською кінною групою Будьонного під Замостям. Це ж він, генерал Марко Безручко, розбив хижацькі полчища Будьонного під Замостям і тим врятував Варшаву, створивши полякам леґенду чуда над Вислою! Ще й тепер болить московській кінноті їхня поразка під Замостям, і вона в своїй люті виспівує пісню, в якій є і ось такі перли:

„На Дону і в Замостє

Тлєют бєлиє кості,

Над костямі шумят вєтєркі."

Петлиця генерал-хорунжого Армії УНР, запроваджена у червні 1920 року

Нагрудний знак 6-ї стрілецької дивізії Армії УНР, якою командував Марко Безручко

13 листопада 1920 року закінчив покійний генерал свою бойову працю і разом з військом українським перейшов на еміґрацію, де був інтернований спочатку в Олександрові Куявськім, а пізніше в Щипіорні біля Каліша, як командир групи війська, тут стаціонованого.

В 1921 році покликав Головний Отаман Симон Петлюра генерала Безручка на пост військового міністра, де він так же само добре справлявся з завданнями, як і на полі бою.

В 1924 році, коли поляки розпочали остаточну ліквідацію таборів інтернованих, покидає покійний генерал таборові дроти, переїздить до Варшави, де й обіймає зарібкову працю в польському Військовому Географічному Інституті.

Поза годинами служби генерал Безручко бере участь у громадському життю української політичної еміґрації в Варшаві, де посідає певні чільні становища: голови головної ревізійної комісії Українського Центрального Комітету в Польщі та голови Українського Воєнно-Історичного Товариства.

Спи ж спокійно, дорогий генерале й друже! Ти добре прислужився матері Україні та її військові. Вони Тебе не забудуть, вони пам'ять славную про Тебе передадуть історії, а домовину Твою, їм дорогую, перевезуть до Києва й по ставлять в пантеоні найславніших достойників своїх.

Мир праху Твоєму та вічная пам'ять! Прощай, наш дорогий, навіки!

Полк. Мих. Садовський

Опубліковано дня 24 лютого 1944 року на четвертій шпальті числа 8 (9) "До Перемоги", тижневика Військової управи Галичини для добровольців Стрілецької дивізії “Галичина”.

Надгробок Марка Безручка на православній частині цвинтаря "Воля" у Варшаві (рік народження зазначено помилково, правильно – 1883)

У Варшаві названо сквер на честь генерала армії УНР Марка Безручка

*******

МИХАЙЛО САДОВСЬКИЙ,

Генерал-поручник Армії УНР

Ген. Садовський народився 1886 р. в Києві. По скінченні середньої реальної школи вступив до російської Чугуївської військової школи, яку закінчив у 1912 р. в ранзі підпоручника і був приділений до 167 Острожського піхотнього полку в Черкасах, в складі якого вступив у I-шу світову війну в 1914. На війні ввесь час перебував на фронтах, де був тяжко ранений й отруєний ґазами; був тричі підвищений в ранзі аж до капітана й нагороджений шістьма нагородами, в тому високими — Анненською зброєю (шабля з написом "За хоробрість") і орденом св. Володимира з мечами й бантом IV ст. В російській армії за час війни аж до революції 1917 р. займав різні старшинські командні посади від командира роти (сотні) до замісника капітана полку.

З вибухом загальної російської революції й спонтанного українського національного визвольного руху М. Садовський з самого ж початку приєднався до групи українських свідомих патріотів, що стреміли до удержавлення України й створення власного національного війська. З того часу М. Садовський брав активну безперервну участь у визвольній боротьбі батьківщини супроти ворогів її, особливо ж супроти червоної й білої армій Московщини.

В останньому періоді тієї боротьби М. Садовський, уже в ранзі полковника Армії УНР, займав переважно штабові становища. Він був приділений до Культ. Освітн. Управи Управління Генерального штабу й нарешті, до Головного штабу, а звідтіля до Похідної Канцелярії Військового Міністерства при ставці Головного Отамана Симона Петлюри. На цьому ж важливому й відповідальному становищі Начальника Військової Похідної Канцелярії Головного Отамана, а потім ще й Начальника Персональної Управи Військового Міністерства та члена Вищої Військової Ради М. Садовський перебував і на еміґрації при Президентові Андрієві Лівицькому в Польщі й Німеччині аж до часу свого виїзду до Канади в 1950 р. В Армії Української Народної Республіки М. Садовський дослужився до ранґи генерал-поручника.

В часі перебування в німецькому таборі Майнц-Кастель у 1949 р. група старшин Армії УНР на чолі з ген. М. Садовським заснувала Український Воєнно-Історичний Інститут з Військовим Музеєм при ньому і вибрала Садовського досмертним директором його,- на цьому становищу він перебув аж до своєї смерти й своєю енерґією устиг зібрати й захоронити цінні воєнні й державні реліквії та інші дорогі пам'яткові експонати найновішої нашої історії.

Крім суто військової праці, ген. Садовський присвятив багато своїх сил громадській роботі. У таборах польської інтернації Української Армії був він не раз головою чи членом різних культурних і добродійних організацій, як от: Спілка Воєнних Інвалідів у Польщі, Управління Станиці в Каліші, Український Червоний Хрест, Головна Рада Хреста С. Петлюри, Т-во Вояків Армії УНР в Польщі, основник і заступник голови Українського Воєнно-Історичного Т-ва, Т-во Допомоги еміґрантам з України в Тарнові-Каліші, Об'єднання Українських організацій в Каліші, там же влаштування Дому Укр. Еміґранта та Видавництво "Чорномор". У Варшаві розпочав М. Садовський видавничу та літературну діяльність, випускаючи друком популярний збірник "За Державність", якого був головним редактором й якого видав з рамени Укр. Воєн. Іст. Т-ва 9 томів, а вже в Торонті довидав того ж збірника 10-й і 11-ий томи від Укр. Воєнно-Історич.-Інституту. В характері журналіста дописував до "Тризуба" в Парижі, до Укр. "Ниви" в Польщі, до "Діла" у Львові, до "Свободи" в ЗДА, до "Українського Голосу" й "Вільного Слова" в Канаді. На еміґрації на теренах Німеччини, Канади і ЗДА влаштовував виставки експонатів Військового Музею при УВІІ (до 40), а також виголошував доповіді головно про Державний Центр та Визвольні змагання в роках 1917—1921. Поза всім тим ген. М. Садовський залишив визначні сліди також і в своїй державницькій праці в еміґрації: у Канаді він декілька років підряд працював фінансовим уповноваженим ВО УНРади, а потім повнив уряд голови Представництва екзильного Державного Центру — Уряду УНР на Канаду.

Помер у 1967 р.

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2009/07/blog-post_03.html

Джерело світлин https://uain.press/blogs/979290-979290

________________

* Гасло числа 8(9) тижневика "До Перемоги".

"Чую плач і стогін з милої Вкраїни..." Володимир Сосюра

 

Володимир Сосюра

* 6 січня 1898, ст. Дебальцеве — † 8 січня 1965, Київ

СТЕП

Ходе Степ.

Замислений Степ.

А на ньому синій-синій жупан.

За туманом — туман

і татарські загони…

Розсипається Степ синім дзвоном…

Гей, крізь вітер і ніч бліді руки простяг

і поклав

на Чумацький, на зоряний Шлях…

бліді руки простяг…

Ходе Степ.

Замислений Степ.

А на ньому синій-синій жупан.

За туманом —

туман…

1922

***

То не вітер віє із тьми-домовини,

То не сови будять помертвілий край.

Чую плач і стогін з милої Вкраїни...

Знов москаль мордує мій коханий край.

Плаче місяць в травах, дощ хатини мочить,

Стогне вітер в ставнях, криші розгорта.

І в сльозах кривавих думи мої й ночі,

І в сльозах кривавих воля золота...

Гей ти, край зелений! Гей, багнет блискучий...

Вже в свій край холодний утіка москаль.

Скоро встане сонце, і загинуть тучі,

Як загине в серці днів моїх печаль.

Газета «Український козак», друкований орган армії УНР, 1918 р.

Володимир Сосюра - козак Червоних гайдамаків Третього гайдамацького полку Армії УНР під командуванням отамана Омеляна Волоха (до того Гайдамацький кіш Слобідської України), що захищав Київ, приборкував повстання на «Арсеналі», звільняв Слов’янськ, Бахмут та ин. міста Донбасу від большевицької навали (саме на гроші отамана Волоха видано першу збірку поета «Пісні крові»); втікаючи з полону червоних, потрапив до рук Махна, але знову повернувся до Петлюри; згодом поставлений до стінки денікінцями; недостріляний ними (куля пройшла нижче серця), знов опинився в Махна, який за хоробрість нагородив Сосюру золотим годинником; помилуваний большевиками і прийнятий до їхніх лав через малий вік та поетичний талант. Лавреат Сталінської премії. Час до часу пацієнт психлікарень (можливо, прототип поета Бездомного з роману Булґакова «Мастер та Маргарита»). Творчість Сосюри одночасно містить різні оцінки таких антаґонічних постатей, як Мазепа, Петлюра, Махно, Джугашвілі-Сталін, Ульянов-Лєнін та ин., так само як і відповідних подій. Народжений у російськомовній родині, став на все життя непримиренним борцем за українську мову та культуру. (с)

ГАЙДАМАКА

Бій відлунав. І червоні знамена

Затріпотіли на станції знов.

І до юрби полонених

Сам комісар підійшов.

Аж до кісток пропікає очима.

Хлопці стоять перед ним, як мерці.

П’яно хитається смерть перед ними,

Холодно блима наган у руці.

"Є гайдамаки між вами, я знаю,

Кожного кулі чекає печать!"

Стиснуто зуби в останнім мовчанні -

Всі полонені мовчать.

"Всі ви такі ж, як і я, чорнобриві -

Шкода розстрілювать всіх.

Гляньте навколо - і сонце, і ниви..."

Відповідь - сміх.

"Ну так пощади не буде нікому!

Вас не згадає замучений край!"

Вийшов один і сказав комісару:

"Я - гайдамака. Стріляй!"

(Ця версія, напевне, ніколи не друкувалась і зберіглася лише в переказах - у пізнішій версії червоний стяг замінено на синьо-жовтий, комісара на курінного, гайдамаків на комсомольців.)

ПРОЛОГ

до роману "Третя рота" (уривок)

"Народився я на станції Дебальцево о десятій годині ранку шостого січня 1898 року. Народився на тиждень раніше. Це було так. Мати на останнім місяці вагітності виходила а вагона, і її ударив в живіт гострим кутом скрині якийсь пасажир. Він це зробив ненавмисне. Але мені від того було не легше. Мабуть, він ударив мене в ліву половину голови, і від того я народився передчасно.

Мати, коли побачила мою чорну голівку, крикнула:

"Чорт!" — і знепритомніла. Мати моя була дуже легковажна і романтична. На останнім місяці вагітності вона бігала, переплигувала через тини і, взагалі, майже не було помітно, що вона скоро стане матір'ю. Вона з походження була (чоловіча лінія) сербіянка, хоч прізвище у неї було Локотош, що угорською мовою значить — "слюсар". Мабуть, у матері була і угорська кров. По жіночій лінії вона була єврейкою і українкою.

Батько мій був з походження (чоловіча лінія) француз, — правильно прізвище "Соссюр", навіть з приставкою "де". Пономаренко Пантелеймон Кіндратович 2, який читав початок цього роману, сказав мені, що я ніякий не француз і що правильно моє прізвище не "Соссюр", а "Сюсюра" (і відкіля він це узяв, бо в документах нашого колишнього волосного правління я дійсно записаний на прізвище "Сюсюра"), що у нього був друг його батрацької юності, козак із Кубанської станиці Брюховецька Сюсюра, що в тій станиці майже половина Сюсюрів.

Але дід мій підписувався "Соссюр" і казав, що наше прізвище українізували писарі. Можливо, це так і було.

Очевидно, мій предок, — чомусь мені здається, що він з південної Франції, Провансалю, — потрапив до Запорозької Січі, де писарі і записали його "Сюсюрою".

Мої родичі, звичайні селяни і робітники, кажуть:

"Ми — французи".

А відкіля вони це знають?

По жіночій лінії батько був карачаєвець і українець, по чоловічій теж українець. У цього під нижньою губою була еспаньйолка, а на підборідді волосся не росло. Вуса в нього були довгі, козацькі, запорозькі вуса! Задумливі, ніжно-суворі, світло-карі очі, орлиний ніс, високий лоб, тонкі брови. Він був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зігненими кавалерійськими ногами; ходив він ледь сутулячись і завжди дивився трохи вниз. Він був спокійний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю, пейзажі і любив малювати людські обличчя. Грав на гітарі і під її задумливий, срібний акомпанемент співав задушевних українських пісень. Писав вірші, але більше сатиричні.

Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже циганка, мятежна і розкидана. Вона була красуня її смугляві тонкі риси, темно-карі очі; чорні, аж жагучі, мов крила летючих птиць, красиво загнуті брови; нервові ніздрі майже класичного, з ледве помітною горбинкою носа завжди були в якомусь дивнім, хвилюючім русі. Мама була чудесно збудована. У цеї було чорве, аж до синяви, волосся, і вся вона була як зоряна і пристрасна пісня. Вона дуже любила зорі і часто молилась і плакала під ними. В юності своїй вона працювала на патронному заводі в її ріднім місті Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). І на загальноміськім балу одержала перший приз за красу. Там були претендентками і дочки багатіїв міста, а вона, звичайна робітниця, всіх їх перемогла. Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама — якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча, її одвертість була потрясаюча.

Коли я був ще маленьким і ми багато їздили, мама своїм випадковим вагонним сусідам розповідала про все своє життя і з такими інтимностями, що, не тоді, коли я був маленький, а зараз, коли я великий і вже старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато разів, тому що у неї було багато сусідів під час різних мандрівок, розповідала одне і те ж. Це врізалось назавжди в мою душу. Вона багато разів розповідала про себе і татка, про свої романтичні пригоди, коли вона була ще дівчиною, про своїх близьких, рідних і знайомих. Вона розповідала це так поетично і образно, що переді мною як живі стояли повні чар і краси срібно-місячні ночі Донбасу і люди, прекрасні люди, цілі зоряні світи, святі, далекі і казково-близькі.

Дід мій, по батькові, виховувався поміщиком як талановитий селянський хлопчик. Коли він підріс, його віддали в Лисичанську штейгерську школу, дворічну. Дід не хотів вчитись, прибігав додому і ховався на печі. Тоді приходив прикажчик поміщика з мішком. В цей мішок він, як порося, заштовхував мого діда і тягнув його на плечах кілька кілометрів, в Лисиче. Дід, Володимир Кирилович Сосюра, закінчив нижчу гірничу освіту, але через кволе здоров'я в шахті не працював, а пішов по канцелярській лінії. Сорок років він був секретарем Луганського "Крестьянского присутствия". За вислугу літ йому давали дворянство, але він одмовився:

"Я крестьянином родился и таковым хочу умереть". На старості йому дали казьонку, і він до самої смерті торгував горілкою на користь російській імператорській армії, яка одягалася і годувалася за прибуток од продажу горілки. Дід, як і мій батько, писав вірші, теж із сатиричним уклоном і теж українською й російською мовами. Пам'ятаю зміст його сатиричної поеми українською мовою, датованої 1859 роком. (Я віддав у Харкові оригінал цієї поеми діда в музей імені Шевченка 3, але за Вітчизняної війни все загинуло і портрет мого прадіда Майбороди — теж). У поемі говориться про те, що пани без селян поздихають, звільнивши їх од кріпацтва. У ній говорилось про те, як поміщики міняли на цуценят людей, як вони знущалися з них і мучили їх і на крові й сльозах тружеників будували своє сите і підле життя.

Батько мій теж учився в штейгерській школі, але вже трирічній, та не скінчив її. Він почав вчитися з п'яти літ, на колінах у вчителя. Закінчив церковноприходську школу, потім міське начальне училище. Мріяв бути моряком, але мрії не здійснились, і він став учнем штейгерської школи 4. Вчився він на "відмінно" і одержував як відмінник казьонну стипендію. Маму дуже смішило, коли мій батько, безвусий парубійко, готував до випускного екзамену, сам будучи в першому класі, своїх бородатих старшокласників, і коли вони туго сприймали його пояснення, він нервував і називав їх "ослами". Але вони не ображались на нього, бо він так їх називав заслужено.

За рік до закінчення штейгерської школи батько був виключений за участь у революційному гуртку з формуліровкою: "За пьянство". Тільки завдяки зв'язкам діда, батько не був засланий туди, куди "Макар телят не ганяв" 5. Коли татка виключили з штейгерської школи, він написав дідові віршованого листа. Пам'ятаю, що в ньому були нарікання на самотність, на судьбу, на незаслужені страждання:

Не убил я человека,

Златом будучи прельщен...

А дід йому відповів:

Ты страдаешь, это ясно.

Но ты сам тому виной:

Променял свой путь прекрасный

На тернистый и глухой,

Дід після своєї смерті не залишив батькові спадщини. В заповіті було написано: "Сыну Николаю ничего не завещаю".

У батька була сестра, тьотя Ніна. Вона мала начальну освіту, а далі не вчилась. Дід її дуже любив, а батька теж, звичайно, любив, але іншою, суворою і мужньою любов'ю. Він бачив, що татко талановитий і сам проб'є собі дорогу. А тьотя була непристосована до життя і боялась його. У неї була нещасна любов, і вона так і залишилась до смерті старою дівчиною. Гроші вона сховала в матрац, і під час пожежі згоріло десять тисяч.

Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. А тьотю теж любила, але не так дуже. У діда був незаконнороджений син, якого він виховував тайно від бабусі і платив великі гроші за його освіту, що відбивалось на матеріальному стані його сім'ї.

І одного разу бабуся узнала про це, що у діда є незаконнороджений син, і з нею стався припадок, під час якого вона вивела в степ мого татка з сестрою і хотіла їх повісити... Добре, що не було на чім... Припадок пройшов, але у бабусі на обличчі залишився слід: у неї був викривлений рот із лівого боку.

Дід весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством. Од важкого труда у неї була грижа. Дід одружився з нею від злості на дочку поміщика, яку він дуже любив, а потім розчарувався в ній, бо вона була дуже легковажна, легкодумна і зрадлива.

Бабуся служила в батька невдалої нареченої мого діда економкою і чудесно знала французьку мову.

Бабуся моя була теж, як і мама, смуглява.

Я схожий на мамку, татка і на себе.

Бабуся Віра Іванівна була черкешенкою по жіночій лінії, а по чоловічій — росіянка. Вона була до фанатизму релігійною і по суті була моєю духовною матір'ю. Але про це потім.

Батько моєї матері, мій дід Дмитро Данилович Локотош, був міщанином города Луганська і мав водяного млина, якого пропив. Його дід був багатий серб, а прадід — полковник сербської армії, що за російсько-турецької війни перейшла на бік росіян, і загинув у боях проти турок. Разом з ним загинули документи про його дворянство, і його вдову з сином записали в міщани города Луганська. У діда було два брати. Після смерті мого прадіда вони ділили землю і взагалі спадщину. Дідів брат Андрій не захотів залишатись на землі, а сказав, щоб аа нього платили за учобу, а землі йому не треба, і став вчитись.

Він закінчив юридичний факультет Воронезького університету і дослужився до председателя окружного суду. У нього дружиною була якась княгиня (я прізвище забув), а утриманкою — красуня прачка. Я пам'ятаю її, повну і чорноброву. Вона розповідала матері, що для того, щоб поправитись, намазувала маслом хліб на два пальці товщини. А я, голодний, слухав. Це — про дядька моєї матері.

Дід мій був дуже балакучий, натхненний і все мені розповідав про Гарібальді 6 і взагалі всякі інтересні романи. Він розповідав так натхненно, що у мене од захвату серце сіяло, як сонце, і я не міг його наслухатись. Він одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився од сану ("Не хочу дурить народ"), мого прадіда, Майбороди, що при переході в духовне звання змінив прізвище на Костянтинів. Мій прадід був дрібний український шляхтич, нащадок одного з ватажків і організаторів Запорозької Січі, Майбороди.

Мій прадід Микола Костянтинів закохався в красуню єврейку Розу із купецької родини Старикових в городі Катеринославі.

Мати Рози співчувала любові прадіда і Рози, а батько її і його родичі були гостро проти.

Тоді прадід із Розою однієї осінньої ночі втекли.

[...]

"Третя рота" https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=312

Світлина 1923 року.

Андрій Мельник у спогадах Евгена Маланюка

 

Одна з останніх знимок Андрія Мельника, початок 1960-х

Евген Маланюк

АНДРІЙ МЕЛЬНИК

Осадний Корпус зайняв Київ у грудні 1918 року, і з того приводу Директорія УНР надала ранґу отамана — цебто в номенклятурі Центральної Ради генерала — таким трьом старшинам нашої Армії:

Василеві Тютюнникові як генерал-квартирмайстрові Військ Директорії, Євгенові Коновальцеві як командирові Осадного Корпусу і Андрієві Мельникові як начальникові штабу того ж корпусу.

Наказ Директорії, як кожен наказ, сприйнято в війську як річ само собою зрозумілу, тим більш за «взяття столиці», і в моїй, тоді «поручницькій» свідомості ті три нагороджені особи вже назавжди залишилися генералами нашої Армії. І я, властиво, досі не знаю, чому пізніш і Євген Коновалець, і Андрій Мельник, ставши на чолі революційної організації, самі себе неначе здеґрадували на рангу нижче*.

Особисто Євгена Коновальця прийшлося побачити на одній з нарад у Генеральному Штабі ще тоді ж у Києві. Натомість його найближчого співробітника, Андрія Мельника, побачити довелося значно пізніше, а саме по тім, як з Генерального Штабу виділено і сформовано т. зв. Штаб Дієвої Армії УНР. Це сталося десь у лютім — березні року 1919.

Василь Тютюнник, ще в Києві призначений перщим помічником начальника Генерального Штабу, автоматично ставав помічником начальника Штабу Дієвої Армії. Начальником якийсь час був генерал (отаман) Олександр Осецький. Але наказом Головного Отамана на місце Осецького раптом призначено саме Андрія Мельника.

Як тодішній ад’ютант помічника начальника Генерального Штабу, я знав, що несподіване призначення Андрія Мельника мало характер «політичний», що цю кандидатуру мав висунути Осадний Корпус «ін корпоре» — Стрілецька Рада — з уваги на значення Формації Січових Стрільців з часу 1-ї світової війни.

Проблема ранґів тоді вже втратила на актуальності: буяла революція і на ранґові тонкощі просто не ставало часу. В цій справі була, може, лише та незручність, що новозорганізований Штаб Дієвої Армії, щось як штаб головного командування, завдяки спеціяльним заходам Василя Тютюнника мав характер максимально в тих обставинах фаховий, отже, кваліфікований і майже не різнився від нормального Штабу Армії з часів 1 -ї світової війни**.

Першим генеральним квартирмайстром був Володимир Сінклер, Генерального Штабу генерал-майор та один з найздібніших штабовців колишньої російської армії. Начальником оперативного віддіду був Микола Капустянський — тієї ж армії Генерального Штабу полковник. Начальником розвідки був теж Генерального Штабу полковник — Липко. Ба навіть чергові старшини в оперативнім відділі були колишні сотники (капітани) — кандидати Генерального Штабу. Щоправда, Василь Тютюнник, фактичний начальник штабу Армії, був не штабовцем, підполковником колишньої російської армії, але старшиною великого досвіду і як бойовий командир, і як оперативний ад’ютант корпусу за першої світової війни. До того треба додати яскравий воєнний талант і немалу політичну інтуїцію, що тоді мало величезне значення в обставинах фактично революційної війни.

Тож не дивно, шо на першу появу нового начальника чекали в штабі Дієвої Армії з немалою цікавістю, може, навіть не без певного скептицизму. Та хутко прийшло несподіване «розчарування» всуміш зо здивуванням, а в мене особисто — з подивом. По певній події, що про неї мова нижче, подив цей перейшов у своєрідну навіть закоханість, що згодом прийняла форму тривалої симпатії. Вона залишилася до кінця наших що далі, то й рідших зустрічей.

До вагона штабу Армії, де звичайно відбувалися доповіді Головному Отаманові, увійшов високий, моложавий, але на вигляд неокресленого віку старшина, в зграбно скроєнім мундирі-«френчі» кольору хакі. Увійшов упевнено-просто, привітався так, якби те саме чинив щодня, і зайняв своє місце. Доповідь звичайно робив Тютюнник. Чисто технічні доповнення давав Сінклер. Симон Петлюра або схвалював рішення, або, навпаки, оспорював його досить темпераментно, з типовою для нього арґументацією «так мені чомусь здається».

Новий начальник штабу, уважно прислухаючись, мовчав. Але, коли він вкінці забрав голос — рівно, скупо і точно, — то якось блискавично всі присутні, від генерала Сінклера до такого «безсловесного» поручника, як я, зрозуміли, що Андрій Мельник — далеко не фіґурант, не недавній поручник, що лише виконує призначену йому політичну ролю, а таки справді людина на своїм місці. Це враження, згодом переконаність, годі зараз аналізувати чи вияснювати, але кожен військовик зрозуміє сенс моменту, що його тут блідо й коротко подаю. Можу лише додати, що Василь Тютюнник був людиною і старшиною занадто вимогливою і для себе, і для других, отже, особистістю не дуже «легкою» в співпраці. Але між ним, ніби підлеглим, і його новим формальним зверхником відразу ж встановилася повна службова гармонія без жодного дисонансу «непорозумінь», «ріжниць поглядів» чи яких-будь напружень у відносинах.

ІІ

Строго кажучи, Андрій Мельник як постать і характер являє особисто для мене і досі велику таємницю. Знаю з досвіду, що чудесні появи людей, появи раціонально нічим ніби не умотивовані, наприклад, т. зв. самородки, появи якби протиприродні,— вже ж були фактами безсумнівними. Це має місце переважно в області волі і здібностей, таланту й обдаровання — «природного розуму не може замінити жодна школа».

Але у випадку Андрія Мельника якось донині не можу зрозуміти й погодитись, що цей чоловік, який мав обличчя і постать справжнього родового аристократа, був у дійсності сином галицького селянина. Добре знаю аристократичність нашого селянства, але й не менш добре знаю всі від’ємні сторони нашого національного характеру... Не можу сказати, що Андрій Мельник був ідеал воїна, мужа, лідера, вождя, напевно, вдача його мала свої вади чи й браки. Але є властивості вдачі, яких не може дати ані школа, ані характер, ані самодисципліна, лише — подобається нам це чи ні — походження, дідичність, раса.

Він був справжній геній такту, куди входили такі складники, як природна вихованість — в його випадкові вона просто вражала! — природна вроджена інтеліґенція і якийсь цілком природно згармонізований з ними естетизм. Вони в нім були безпомилкові, а цього не можуть дати ні Ітон, ні Оксфорд — вживаючи цих назв символічно — в такій природній формі. їх дають лише родина й раса. Або, може, тут джерел їх треба шукати в сфері надприродній? В області віри? Бо Андрій Мельник, як знаю, був людиною і релігійною, і церковною.

Ці властивості Андрія Мельника, цей, не вагаюся сказати, чар його особистости — «єдвабна криця» — відчували, певно, всі. Пригадую, що донька пані дому, де ми в Жмеринці щоденно обідали, гімназистка років 12-13, наївна й пустенька, як Уля в «Мині Мазайлі», не могла приховати захоплення поведінкою і мовою — панночка була в періоді немилої їй «українізації» — і якось несподівано сказала мені «в таємниці»: «От якби такі були українці, то я б перша українізувалася». Не здивувався я цією «сповіддю» тоді, як не дивуюсь і тепер: це був психологічний відрух юначки, що побачила й відчула тоді досить уявний український «вищий світ» серед примітивізму, простацтва, а то й хамства довкільної щоденности... Справді, навіть мовно цілком природна органічність її у Василя Тютюнника та шляхетна вишуканість в Андрія Мельника могли зробити враження не лише на панночок.

***

Контакти військових з цивілями були рідкі, властиво, ніякі: війна, отже, часу на те не було. Але пригадую випадок, коли цілком несподівано, і завдяки саме Мельникові, така зустріч — перша в моєму житті — притрапилася.

Мій начальник послав мене до нової столиці, Кам’янця, з якимсь дорученням до міністерства. По приїзді туди вияснилося, що комендатура міста приділила мені помешкання разом з отаманом Андрієм Мельником, шо теж мав справу до Кам’янця. До речі, це була досить гарна вілла на т. зв. Новім Пляні, де пізніш надовше замешкав Симон Петлюра. Як виявилось, таке «співзамешкання» сталося за ласкавого згодою самого Андрія Мельника. Коли я поладнав свої справи, десь надвечір повернувся Андрій Мельник і своїм стримано-дружнім тоном зробив мені пропозицію; сьогодні річниця II Універсалу, є парадний спектакль з Садовським у театрі — чи не схотів би я товаришувати йому в урядовій ложі? Це була пропозиція, не наказ, але велика дистанція на становищах зробила так, що ту пропозицію я прийняв звичайним «слухаю». І ми пішли, чи поїхали, разом.

Спектакль був вийнятковий — «Останній сніп» Людмили Старицької-Черняхівської з ґеніяльним втіленням Миколи Садовського в ролі полковника Нещадима, з чудовою обсадою і прекрасною режисурою. Враження і від Старицької, і від Садовського було незабутнє. Ще й досі бачу, як у жупані пшеничного кольору Садовський падав справді, як останній сніп. Була якась офіційна частина, промова, але нічого не запам’яталося. При закінченні програми знову — тим же тоном пропозиція-наказ: «Пане поручнику, мене запросили урядові чинники на вечерю до клюбу Франка. Чи не хочете товаришувати?» І з усмішкою: «Будьте вже сьогодні ад’ютантом до кінця, отаман Тютюнник, припускаю, нічого не матиме проти».

Ми опинилися в клюбі, що носив обов’язуюче ім’я. Клюб був, либонь, соціялістичний, лівий. Недавно відбулася зміна кабінету, уряд пішов, як то кажуть, направо. І, коли ми сіли за стіл, я зараз же зорієнтувався, що поруч нас сиділи представники попереднього уряду. І справді, опріч члена Директорії Макаренка, там були самі «бувші»; колишній прем’єр Голубович, колишній військовий міністр Жуковський і ще кілька інших. Андрій Мельник тримався якось офіційно, видно було, що ці люди були йому або мало знайомі, або й зовсім чужі. В розмовах він не брав участи. Та й розмов, властиво, поза конвенціональними, не було. Але коли подали закуску і перейшла перша чарка самогону, язики наших господарів розв’язалися... І ми, два нерівні своїми становищами військові, почули — не знаю, як Мельник, але я — вперше — такі квіти й виквіти політичного красномовства, що, сяк-так зліквідувавши м’ясну печеню, на знак отамана встали, подякували і по вибаченні з його покликанням на від’їзд до Армії опинились на свіжім повітрі. Андрій Мельник буквально зітхнув, як після важкого тягару, і вже зовсім неслужбово, і зовсім не по-начальницьки, а скоріше як старшина старшин сказав: «Вибачте, що затягнув вас. Ніколи в житті я так не змарнував часу, як оце тепер».

Не варто пригадувати мови й розмови осіб, що адже ж волею долі мали вести національний корабель у часах Нентральної Ради й пізніш. Формально то мав бути виквіт народу. В дійсності рівень і формат тих осіб не переходив за виміри загальноімперської т. зв. інтеліґенції, хіба з виразним співчинником кольоніяльности, отже, провінціялізму, південної емоційности та національного «кордоцентризму». Але при тім факт іх партійної приналежности давав їм, у їхній свідомості, право на становища, далеко не співмірні з їх характером і знанням.

Можливо, що військовики того часу назагал теж носили на собі печать кольоніяльної дійсности. Але військові, поза випадками отаманщини, силою самої лише приналежности до Армії, мали ту психологічно-вояцьку перевагу, що посідали: 1) інстинкт ієрархічности, отже, служіння і 2) здібність ясніше й гостріше бачити й оцінювати. Тих властивостей у тодішніх цивільних політиків або не було, або замутнилися вони психологічною зрусифікованістю, та ще й спацифіковані наївно-ідилічним фантомом, в суті речі, антидержавної драгоманівщини. Вони сприймали, наприклад, большевизм розумово як «соціялізм!» іт. п., адо війська і військових відчували дивне відштовхування, нехіть і майже ворожість.

Припускаю, що Андрій Мельник пережив той вечір у кам’янецькому клюбі ім. Франка більш спокійно, може, вже мав попередній досвід, але я, політичний ляїк*** і підрядний старшина, для котрого прізвиша Грушевського і навіть Винниченка звучали майже сакрально, а титул прем’єра чи міністра сприймався як щось бездискусійне, пережив той вечір як важке потрясіння, як своєрідну духову катастрофу... До наших політиків з того незабутнього вечора стратив я довір’я надовго, якщо не назавжди.

Цим, може, пояснюється неймовірний, на перший погляд, випадок, коли в інтимній вечірній розмові з Василем Тютюнником вліті 1919 року я, завжди слухняний ад’ютант, висунув був ідею — страшно сказати — військової диктатури. Час був назовні ніби безпечний, ми йшли на Київ, але очі Тютюнника вже бачили зиму, неодягнену Армію, брак набоїв і медикаментів і той похідний шпиталь, в який обернулася Армія в листопаді того ж року. Цікава була репліка Тютюнника: «Згода, але чи можете мені підказати, кому мав би доручити скарбницю?» На те я відповів тідьки заклопотаним мовчанням, і справа диктатури перестала бути темою наших роздумів.

***

По переході Української Галицької Армії в липні 1919 року наступило нове переформування керівництва військом. Василь Тютюнник став Командуючим Армією УНР з підпорядкуванням т. зв. штабові Головного Отамана, якому одночасно підлягав би також штаб Галицької Армії, її Начальна Команда. Андрій Мельник — думаю, на власне бажання— вернувся до Січових Стрільців: тоді вже не корпусу, а групи.

Час і події летіли скаженим чвалом. І от — остання зустріч. Ще «в полі».

Грудень 1919-го. Непритомного в тифі Василя Тютюнника несемо до поданого на станції Миропіль малого сальонового вагона, того самого, в котрім ми з Тютюнником виїхали з Києва в лютому того ж року — доля часом любить поглузувати. А в вагоні вже лежать у тифозному маячінні Андрій Мельник, Євген Мєшковський... Потім рівненський шпиталь. Смерть Василя Тютюнника 19 грудня 1919 року. Зимовий похід. Рік Двадцятий... Інтернування. Розпорошення. Еміґрація.

Побачити Андрія Мельника довелося аж року 1932, коли, перемагаючи немалі пашпортові труднощі — «нансеністам» не вільно було перебувати в Галичині, — ми з дружиною поїхали на літній місяць до Гребенова, І там ціпком несподівано побачив я Андрія Мельника, вже не вищого старшину нашої Армії, лише інженера-лісовика. «От коли й де прийшлося побачитись», — це були його перші слова. Ми ходили лісовими стежками понад бурхливим Опором і згадували. Були зустрічі зо студентами, з громадськістю, навіть фотографування. Боляче було і радісно. Може, більш боляче... Потім знову кількалітня павза. Раз зустріч — очима — у львівському трамваї. І знову павза...

Року 1941 -го, в розпалі літа, мене розбудив телефон у моєму варшавському помешканні. Знайомий голос сказав; «Почалось. Пане сотнику, ваше місце в Києві». Відповідати було трудно й незручно. За двадцять літ еміґрації я зовсім інакше собі уявляв поворот до Києва. Прийти туди ніби півлегально, але разом з чужим військом і з чужою силою, якої цілі були надто одверті,— це не вкладалося в мою, хоч би тільки вояцьку, свідомість. І тому я не був у стані відповісти.

* * *

Насмілюся тепер домислюватися, що коли Андрій Мельник по вбивстві Євгена Коновальця став на чолі революційної— до речі, тоді вже підмінованої — організації, то не тому, щоб почував себе революціонером або політиком. Рішальним, на мою думку, було тут чисто військове почуття вояцького обов’язку: заступити полеглого товариша і колишнього командира.

_________________

* Можливо, тому, що слово «отаман» було вже звульґаризоване як ранґа і викликало не дуже приємні асоціяції. В Українській Галицькій Армії ранґа «отаман» відповідала «майорові».

** Легко можу порівнювати, працювавши весною і початком літа 1917 року в штабі XI російської армії.

*** Профан (польськ.).