суботу, 31 липня 2021 р.

Спецоперація "Хресна хода". Київ, 27 липня 2021. Спроба диверсії?

 



"Скрєпоносці прибували з Москви потягами, причому велика частина тих потягів ішла не до Києва, а до інших міст, і там на них чекали автобуси, і вже таким чином скрєпоносців завозили до столиці. Хто дав дозвіл на такий заїзд і чому на цей час не був перекритий кордон з РФ?!"

ХРЕСНИЙ ПРОХІД.* ПІСЛЯМОВА
28 липня 2021
Ще кілька слів** про вчорашній шабаш у центрі Києва, в режимі постфактум. Щоби було зрозуміло, цей кремлівський шлак ще не виїхав, і автобуси, якими все це завезли - стоять. Причому, стоять вони рівно в тих місцях, де вони стояли, коли везли на антимайдан тітушок з Криму, Харкова, Донецька тощо: на Парковій, Старонаводницькій, Лесі. Коротше, організатори заходів - ті ж самі і публіка, схоже - приблизно та ж. Це стадо ще бродитиме й сьогодні. Принаймні, нас повідомляють про те, що в різних місцях прямо зараз бачать автобуси й вони порожні, а отже, пасажири вже пішли «на дєло».
Але це - півбіди. Нам пишуть лікарі з кількох місць одне й те ж: в нас вже є хворі й навіть загиблі від штаму вірусу Дельта. З того, що відомо, це або росіяни, котрі приїхали в Україну, або громадяни України, котрі їздили до РФ за скрєпами. Тобто, за цими даними, вся Дельта в нас - звідти. Це й не дивно, оскільки перші хвилі до нас ішли потоком через Польщу, а там зараз захворюваність багато нижча, ніж у нас. Тому Дельту везуть з РФ, а тепер вже - з Туреччини та Єгипту, чого не було, поки туди не хлинула публіка з “родіни балалаєк і матрьошек”.
У самій РФ - усе приблизно так, як і було, але стало відомо про те, що їхня влада звернулася до Міністерства охорони здоров'я з вимогою зареєструвати новий, російський штам, але її послали за відомою адресою, бо там - чиста Дельта, що не має якихось особливих відмінностей, які дозволили б виділити її у новий штам. Мабуть, цей фінт зроблено для того, щоби пояснити, чому не працюють їхні вакцини. Але це - їхні ігри і нас вони не стосуються, зате нас стосується інше.
Після перших великих скандалів в РФ, коли корону підхоплювали цілими монастирями і небіжчиків звідти закопували конвеєрами***, їхня влада постановила наглухо закрити цю тему, і відтак, коли йшли нові хвилі пандемії, про стан справ у Кремлівському патріярхаті вже ніхто нічого не розповідав. І це аж ніяк не тому, що бородаті залишилися «при своїх” і досі не вірять ні у вірус, ні в пандемію. Аж ніяк, вони все прекрасно розуміють і навіть вносять корективи у свої дії. Ось що сьогодні пише російська преса, посилаючись на голову синодального відділу Кремлівського патріярхату зі взаємин церкви з суспільством та ЗМІ Владіміра Лєґойду:
«Русская православная церковь отказалась от проведения традиционного крестного хода в Москве в честь Дня крещения Руси 28 июля… Что касается Москвы, то у нас несколько лет подряд был крестный ход от Кремля от Успенского собора к памятнику князю Владимиру, но 28 июля этого крестного хода не будет в связи со сложной эпидемической ситуацией».
Це свідчить про те, що там чітко розуміють ситуацію і тому, виходячи з цього розуміння, скасовують «хресні ходи», щоб не дати додаткового імпульсу спалахові пандемії, бо згубні наслідки такого спалаху - очевидні. Інша справа - Україна. Тут такий спалах для них не просто бажаний, а вкрай потрібний. І нічого, що в ролі детонатора використовується власне стадо.
Колєґи повідомляють про те, що після відмови від проведення «хресних ходів» у Москві частину їхньої публіки відряджено ​​в Україну, аби взяти участь у тій самій масовці, яку ми спостерігали вчора і ще сьогодні. Тобто, під цей захід в Україну в'їхало невідоме число скрєпоносців, причому з епіцентру спалаху пандемії - з Москви. Колєґи кажуть, що вони прибували потягами, причому велика частина тих потягів ішла не до Києва, а до інших міст, і там на них чекали автобуси, і вже таким чином скрєпоносців завозили до столиці.
Ми спеціяльно переглянули нашу пресу, шукаючи інформації про те, як проходив заїзд цієї публіки в Україну, - і нічого не знайшли. Звісно, не знайшли й відомостей про те, хто дав дозвіл на такий заїзд і чому на цей час не був перекритий кордон з РФ; більше того, навіть порядок переходу кордону російськими любителями Кремлівського патріярхату залишився поза увагою - жоден ЗМІ, що має українську реєстрацію, цією темою не зацікавився.
Тепер треба стежити за динамікою захворюваности і особливо за поширенням штаму Дельта. Будемо сподіватися, що Україні поталанить, але якщо через тиждень графіки захворюваности і смертности попруть угору, то треба собі чітко розуміти, чому це сталося, а коли так - хто це допустив, а також хто міг і зобов'язаний був передбачити такий розвиток ситуації й нічого не зробив.
Прямо зараз, коли ми ще не знаємо наслідків цього заходу, він схожий на спробу вчинити диверсію в плані біологічної війни. На недбалість і тупість це можна було списати півтора року тому, коли ще було не зовсім зрозуміло, з чим ми маємо справу. Тепер це пояснення вже не проходить і всім все зрозуміло, особливо тим посадовим особам, котрі зобов'язані реаґувати на такі загрози. Коротше, якщо все буде розвиватися за гіршим сценарієм, то в цьому разі про випадковість не може бути й мови, і йтися може тільки про умисні дії, що були спрямовані на цей результат. Коротше, нам залишилося тільки спостерігати за розвитком ситуації.
"Лінія оборони"
______________
* Це слово асоціюється відомо з яким проходом. 😉

** Див. статтю “Операція “Хресна хода””

*** Так в ориґіналі.




"Чуєш.. сьогодні стріляли.. маємо втрати.." Світлана Сівак

 



Світлана Сівак


Чуєш.. сьогодні стріляли.. маємо втрати..
Чуєш, як довго кричати, то, врешті, заціпить..
Я ледве встаю із цієї «романтики», спершись на лікоть
І знову готовий до мушок в очах стріляти.
Бачиш, мої позивні, як ніколи, люті,
Бачиш, де був їх бліндаж, там тепер воронка!
А на вечерю картопля, салат, тушонка..
Ти головне не давай себе жерти жалю..
Знаєш, а тут по прямій триста метрів і море..
Знаєш, яке воно.. море.. бездонно синє..
Ця курва сьогодні забрала чийогось сина..
І знову тупими плугами нам землю виорює..
Слухай, як гупає в скронях наказ на вихід..
Слухай, а добре кладуть.. наловчились, suки...
Якщо твоя куля – однак не почуєш звуку..
Тому просто цілься і рівно і глибоко дихай..
..сьогодні стріляли..

понеділок, 26 липня 2021 р.

"Привід національної ідеї никає Україною..." Іван Дзюба

"Чи існує на Україні україноненависництво? Багатьох це питання здивує. Але не всіх."
Іван Дзюба
1965


Фраґмент знимки з кримінальної справи 1973 р.

Знимка 2009 р.

Пан Іван щойно, 26 липня, обходив своє 90-ліття.
Щасти йому Боже на многії благії літа!

Іван Дзюба,
дисидент совєтських часів, Герой України, академік НАНУ
ПРИВІД НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ НИКАЄ УКРАЇНОЮ…
От про що мені найменше хотілося б писати, то це про національну ідею.
По-перше, м’яко кажучи, не дуже знаю, що це таке (приміром, бути українцем — це ж, здається, не ідея, а просто факт, і щоб виконувати такі-сякі громадянські обо­в’яз­ки або працювати для спільної справи, теж не треба спеціяльної ідеї). По-друге, уже скільки про неї говорено, уже скільки є чудових формул, які мали її вловити та запровадити якщо не в життя, то бодай у свідомість народу, а вона собі залишається незалежною. Криється на папері. Та ще десь здогадно й тьмяно ширяє понад аурою мітинґів. Реальне буття суспільства якось оминає. Ну то що ж: обходимося без неї. Не ми перші, не ми останні. Подивіться на світ. Яка національна ідея в сучасних німців, французів, англійців, іспанців, шве­дів, італійців, португальців? Не спостерігається. Не чути. Мовчать. І збірників не видають, ні наукових, ні популярних. А нібито ж була колись чи не в усіх своя національна ідея! Тепер її позаганяли в минущі передвиборчі гасла політичних партій і президентів («Франціє, вперед!» — гукає Макрон. «Brexit!» — долинає з-за Ла-Маншу)… Ближче до нас: що в сучасних литовців, латишів, естонців? Здається, вони зосереджуються на своїх конкретних проблемах і на тому, як із допомогою НАТО убезпечитися від великого миролюбного сусіда-визволителя. Може, тепер національна ідея в усіх найпростіша — бути собою? То цього б і нам!
А от у Росії є національна ідея, і вона вічна: «освобождать соседние народы». У північноамериканців, може, і не ідея, а мрія, знаменита «американська мрія» (свобода ініціятиви, за якої кожен може досягти того, чого хоче) і дух першости у світі, що його Дональд Трамп задля обіцяного відновлення величі Америки блискуче вивершив галицьким гаслом столітньої давности «свій до свого по своє». (У Трампа: «Купуй американське», «Бери на роботу американця» і так далі — плаґіят!) Натомість у бритів від давньої національної ідеї залишився рядок у гімні: «Прав, Британіє, морями», а ще ностальґійні спогади й клопоти, бува приємні, а бува не дуже, у відносинах із колишніми колоніяльними народами. Щось схоже і у французів, і в іспанців, і в португальців. Натомість німці, мабуть, хотіли б викреслити з історії та зі своєї пам’яти Deutschland-Deutschland űber alles та Drang nach Osten: у всякому разі кілька поколінь німців спокутують гріхи творців звабливої національної ідеї.
У цьому контексті ризиковано згадувати про невдалі, але незгаслі претензії на великість (територіяльну! переважно чужими силами!) деяких інших европейських народів, зокрема й сусідніх із нами. Це окрема, складна й не зовсім ще вичерпана тема. Я в цьому не фахівець, як і в розмові про національні ідеї взагалі. Можу тільки сказати, що, на мій непрофесійний погляд, ці ідеї нині актуальні або для великодержавно налаштованих націй (агресивний варіянт), або для націй, які ще тільки формуються (захисний варіянт). А для націй, які вже «дійшли свого зросту і сили», вже себе реалізували або успішно реалізують, вони не цікаві. Такі нації просто живуть своїм життям, а власні проблеми вирішують в інших координатах.
На цьому й вичерпуються мої обмежені уявлення про національну ідею, і я ладен замовкнути. Та ж ні. Виявляється, ти собі не належиш. Алярмує телефон. Дуже не люблю телефонних дзвінків, боюся їх: нічого доброго від них не жди. Влипнеш у якусь історію, не тобою запрограмовану. Ось і тут. Телефонує відомий апологет живого слова, борець зі жлобізмом (?) і невтомний продуцент позитивних (чи тільки?) провокацій Антін Мухарський — той, якого ото довго не могли вижити з телебачення (і правильно: нащо «нам» якісь експромти «укрохохмачів», якщо є в «нас» «простые весёлые ребята» на «Інтері» й «1+1»). Отож саме він, тобто Антін Мухарський, оце й озвався. Так і так, каже, я ваша дядина, готую керівний науково-виховний збірник «Українська національна ідея», що має нарешті просвітити й згуртувати наш народ (націю), уже озвалося писати двісті авторитетів, які знають, що таке національна ідея та як її запровадити в народ (націю). Не вистачає двісті першого — вас. (Тобто мене.) Як же без вас… (Тобто без мене.) Пробував заперечити: я ж, мовляв, не маю авторитету. Але він відверто наступає обома ногами на мою задавнену патріотичну мозолю: треба! А мене в такому разі бери хоч голими руками. Однак ще намагаюся відрятуватися. Яка національна ідея, кажу, подивишся оце, що твориться, пригадаєш, що творилося, то в нас була і є одна національна ідея: «Бий своїх, щоб чужі боялися». А оскільки чужі не боялися, а своїх усе одно били, бо треба ж було когось бити, то й маємо те, що маємо.
Сказав це, сподіваючись, що Антін Мухарський збентежиться і відступиться від мене. Але він не тільки не злякався, а, навпаки, наче аж зрадів: то ви (тобто я) саме так і пишіть! От тобі й маєш…
Дух руїни
Добре йому радити. А що ж писати, коли давно вже і написано, і мовчки сказано. І сама примовка та про самобиття ще з яких віків у народі й неспроста ж… І «Велика руїна» (тобто велике побивання себе яко чужих) — це ж іще зразу після Богдана Хмельницького (та й він сам, «недомудр», словами Шевченка, кажуть, дещо започаткував). І що «самі себе звоювали» — це ще з часів Івана Мазепи відомо. І Тарас Шевченко казав про «Велику руїну»: «Сини твої тебе уб’ють // Оперені… А злозачаті // Во чреві згинуть, пропадуть, // Мов недолежані курчата…» І Пантелеймон Куліш, аж страшно цитувати: «Народе без пуття, без чести, без поваги…» І Леся Українка:
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, Ніколи сонця-світу не видав: За ворогів іде в вогонь і в воду, Катам своїх поводарів віддав. Й Іван Франко: Чому у нас відступників так много? І чом для них відступство не страшне?
Пізніше буде вже не тільки наочна руїна, а всюдисущий дух руїни, про який писатиме Олег Ольжич. А Евген Маланюк скаже про «демона руїни» і ще: «Дух руїни — це був старий, навіть древній дух цієї безверхої землі».
Ну це, сказати б, дещиця (тільки дещиця!) з «того» боку, від тих, хто боровся за Україну і втратив її з гіркотою поразки. А ось дещиця (тільки дещиця!) з «нашого» боку, від тих, хто залишився в Україні та сподівався будувати її за умов більшовицької українізації. Микола Куліш у листі до Аркадія Любченка 19 жовтня 1925 року пише: «Од тупих Майських, од гарячих і холодних утік на десяток день і тут до сумних прийшов висновків: не має майбутнього Україна. Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний… І ляжемо ми трупом безславним, і загородимо двері в Европу…»
Дякувати Богові, здається, не до кінця справдилося. Але слова моторошні й не зовсім випадкові. Їх треба пам’ятати. Як і не менш зболені й щирі слова тих багатьох видатних українців, які виступали проти пораженства, песимізму, дефетизму, проти «плачів» і «сліз». Треба намагатися зрозуміти «причини й наслідки» того, що сталося, бачити полюси, що визначають історичний обсяг нашої національної проблеми, а радше трагедії.
Щодо «наслідків», то вони дуже наочні й промовисті. А от «причини»… Їх намагалися дослідити видатні мислителі й у ХIХ, й у ХХ століттях, нерідко боляче суперечачи одні одним або й самим собі. Говорилося про вроджений чи геополітично зумовлений індивідуалізм українців (хоч Юрій Липа водночас підкреслював і їхній солідаризм); про вплив степу на їхню ментальність («Дух руїни, дух степу покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби», — стверджував Олег Ольжич, але він сам і зазначав, що деструктивній енергії протистоїть творча); В’ячеслав Липинський «чисто звірячу антипатію» українських політизованих людей одне до одного розглядав як крайній вияв браку громадянської культури та політичної зрілости (хоч Богдан Цимбалістий, тонкий аналітик-соціопсихолог, у брошурі «Тавро бездержавности» не був таким катеґоричним, знаходив в українській історії й окремі приклади розважної політичної поведінки).
Укорінені vs знекорінені
Майже всі, хто писав на цю тему, великою або й вирішальною мірою пов’язували травми національного характеру та спотвореність громадянського життя українців із тривалою бездержавністю та розтлінним упливом чужих гнобительських режимів. І, власне, українські історики й публіцисти Микола Костомаров, Михайло Драгоманов (як і Тарас Шевченко та Іван Франко, як Нечуй-Левицький, Борис Грінченко, Архип Тесленко та інші українські письменники) ще в ХIХ столітті показали механізми деморалізації та денаціоналізації, що їх запускають чужинецькі влади задля розкладу підкорених народів, — ті механізми й процеси, які вже в ХХ столітті на новому історичному матеріялі дослідила Сімона Вейль у своїй класичній праці «Укорінення». Цю працю 1998 року (через півстоліття!) переклали й видали в Україні, але й досі мало хто прочитав. А в ній і про наші справи! Укорінення, пише Сімона Вейль, — це найважливіша потреба людської душі. «Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього». Укорінена людина — основа нації. Знекорінена — матеріял для асиміляції та винародовлення (ми могли б додати: для руїни). Знекорінення відбувається через завоювання, чужоземне панування, політичне чи економічне, спотворені соціяльні стосунки й нерівність, владу грошей («Гроші руйнують коріння скрізь, куди вони проникають»), зрештою, остаточно через освіту, «як її розуміють сьогодні» («Те, що сьогодні називають «освічувати маси», означає взяти сучасну культуру, розроблену в цьому закритому, зіпсованому, байдужому до істини середовищі, позбавити її тієї частки чистого золота, яку вона ще може вмістити (операція, що називається популяризацією), і запхати отримані залишки в пам’ять тих нещасних, які бажають навчатися, на зразок того, як вкладають їжу в дзьоб пташеняти»).
Це універсальні процеси знекорінення. В Україні вони мали ту специфіку, що були частиною осмисленої системи політичного, адміністративного, економічного, культурного, освітнього випалювання будь-яких залишків національної самобутности. Усе це більшою чи меншою мірою потрапляло в поле зору й роздумів українських мислителів-патріотів. І важливо пам’ятати, що в аналізі дез­інтеґраційних і руйнівних процесів в Україні вони на перше місце ставили соціяльний чинник, про який наші сучасні патріоти не дуже охочі говорити: думають, що це зловредний «марксистський» підхід. Але ж не можна ігнорувати того, що українські історичні пісні, думи й увесь фольклор засвідчують антагонізм між біднотою й «дуками». Національне зрадництво й політичний розбрат незмінно пояснюються ганебним житейським зиском: «Ради панства великого, ради лакомства нещасного». У поезії Тараса Шевченка національний зрадник постає як страхітливий перевертень — цілком у дусі народних уявлень, але крім цієї містифікованої версії маємо й абсолютно соціяльну: землячок із циновими ґудзиками серед тих, хто «з матері латану сорочку знімає». І Микола Костомаров також бачить у національному перекиньстві соціяльний аспект. У праці «Дві руські народності» він, високо оцінюючи моральні якості та побутову культуру українців, народу «глибоко демократичного», з інстинктом соціяльної рівности, водночас каже про те, що з цього народу, «рівного правами і станами», щоразу виходили «спанілі особи», які ставали ненависними масі. Та й «доля українського народу складалася так, що люди, котрі випиналися з маси, звичайно, тратили й народність, перевертаючись — колись на Поляків, а тепер на Великорусів…»
Без холопа і пана
Як Україні бути Україною, не ставши ні Польщею, ні Росією попри їхні зазіхання? Ось тут і зародилося в колі Кирило-Мефодіївського братства, що гуртувалося навколо Шевченка, Костомарова й Куліша, те, що можна назвати українською національною ідеєю, можна — українською мрією, а можна ніяк не називати, а тільки спробувати уявити величезний історичний зміст цієї формули: «Україна без холопа і без пана». У ній заперечення і польського, і російського шляхів розвитку; свого роду синтез народних уявлень про ідеальне суспільство та відгук традицій київських віч і досвіду Запорозької Січі; нарешті, цілковита спів­звучність із духом европейських соціяльних теорій того часу. Це останнє я мушу особливо підкреслити тому, що за умов нашого нинішнього інтернетного передовізму стало модним ганьбити «народницьку» традицію української суспільно-політичної думки, не читавши ані її засадничих документів, ані творів письменників-народників, які обставали за права свого народу й за особисту гідність української людини. (А епігонство — то вже інше, від нього не застрахована жодна ідея.)
Мрія про Україну без холопа й без пана не була вигадкою купки ідеалістів-книжників. Вона відбивала соціяльне мислення народу, який хотів визволитися з накиненого йому ярма панщини, щоб жити вільною працею на вільній землі. У цій мрії і ситуативне, і вічне. І конкретно-національне, і загальнолюдське. Тому чи не в усіх наступних соціяльно-політичних програмах українських визвольних та демократичних рухів і партій за теоретично модернізованими концепціями неважко відчути оцю посилку: Україна без холопа і без пана. Він був — так чи інакше, на поверхні чи в глибині — і в національній революції 1917–1919-го, і в спротиві більшовицькому наступу на село в 1920-ті роки, і (латентно) в культурному відродженні 1920-х, і в настановах УПА, і — уже в наші часи — цілком очевидно в Рухові за перебудову та в духові Майдану (і Майданів). І він буде завжди, як той ідеал, якого неможливо досягти, але без якого не буває руху вперед. Цей ідеал сміховинний для принципових панів і холопів, які не сумніваються в природності своїх статусів і які були, є і завжди будуть джерелом та резервом національної деструкції та руїни. Але він — своєю первісною чи новонабутою, історично трансформованою сутністю — надихав і надихатиме всі соціяльно конструктивні зусилля українців. Бо в ньому вічна людська потреба правди й справедливости, які ніде ніколи не були й не будуть абсолютними, але без потреби в яких ніде й ніколи не було й не буде ні надії на краще, ні суспільного поступу.
Може, громадян України це сьогодні стосується більше, ніж будь-кого. Живемо в атмосфері разючої соціяльної нерівности; безробіття для одних і неоплаченої роботи тисяч і тисяч трудівників; брутальної влади великих грошей, які не тільки отруюють усі ланки суспільного устрою, а й спотворюють обличчя міст і нищать природу України; руїнницьких імпульсів «політичного класу», у якому різні партії та клани нещадно воюють одні з одними, обстоюючи не державні інте­реси, а власні пропаґандистські ходи зрештою холості; безвідповідальности конкретного громадянина, який на кожному життєвому кроці, навіть голосуючи на виборах за «гречку», або викидаючи сміття в річку, або випльовуючи недопалки під ноги на асфальт, сміливо звинувачує у своїй дикуватості й усіх негараздах «систему», а не себе; розмитости етичних критеріїв, що дає можливість кожному спійманому на гарячому хабарникові й корупціонерові оголошувати себе жертвою політичних репресій, героїчно проводити викривальні прес-конференції або й вигравати суди.
Це лише деякі з тих чинників, що в супрязі із зовнішньою аґресією й підступами «п’ятої колони» вже призвели б до чергової (може, остаточної) РУЇНИ, якби їм не протистояла воля тих громадян і рухів, які консолідуються навколо конструктивних українотворчих дій.
…У нашій історії, на жаль, багато що повторюється через цілі історичні періоди — і в не дуже бажаний, швидше, докірливий та тривожний спосіб. Три чверті століття тому, грізного 1941-го, митрополит Андрей Шептицький звертався із посланням до духовенства: «Навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою її хоче мати партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну націо­нальну справу?! [...] Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи неґативні? [...] Нетерпимість супроти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутність України».
Це було сказано в конкретній ситуації Другої світової війни, німецької аґресії й боротьби між бандерівцями, мельниківцями та іншими «політичними силами», як тепер люблять казати наші діячі. У ситуації, яка, здавалося б, нічого спільного не має з нинішньою в незалежній Українській державі. Але в нашому політичному житті майже те саме: взаємна ненависть, боротьба на знищення під заклики до єднання, звісно, єднання під самим об’єднувачем, саме ним і ніким іншим. Важить не те, чи буде Україна, а те, чи я в ній буду зверху. А як ні, то нащо вона мені? У згаданій праці «Дух руїни» Олег Ольжич писав: «Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною. У цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».
Можуть сказати: авжеж, віра — це останнє (і єдине), що «вам» (чи «нам») залишалося і залишається. Але ж ні. Були героїчні сторінки в нашій історії. Були перемоги, мирні й бойові. Маємо державно незалежну Україну як мислимий простір для творчих зусиль її громадян. Маємо тих, хто цей простір уважає своєю рідною землею і ладен його впорядковувати.
Ми вже не станемо Україною без холопа і без пана. Не той час світової історії. І цілковитої рівности ніде у світі немає й не буде. Однак має бути справедливість. Це взаємопов’язані поняття, але не тотожні. Люди можуть бути в чомусь нерівними, але за умов справедливости ця часткова нерівність не травмує та не пригнічує, навіть може стимулювати енергію змагальництва.
Тому якщо і є сенс говорити про українську національну ідею (у чому я особисто не дуже переконаний), то це могла би бути ідея творення суспільства справедливости (якийсь сучасний варіянт мрії про Україну без холопа і без пана). Із дуже простих і, на мій погляд, очевидних причин. Оминаю тут критерії можливої (?) світової престижности, можливої (?) національної гордости (он ми які в сім’ї людства!), можливого (?) прикладу для когось, кажу про реальніше й тому важливіше. Якщо оглянути всі нескінченні конфлікти й колотнечі масового масштабу на всіх рівнях суспільного життя, всі негаразди, драми й нещастя конкретних людей, а цьому немає ліку, то за хаосом пояснень, мотивів, плутаниною виправдань і звинувачень найчастіше побачимо в підспудді одне: нестерпну несправедливість. Людина, чи група людей, чи й цілий соціяльний, професійний прошарок або стали жертвою кричущої несправедливости, або такими себе безпідставно вважають, втрачаючи здатність до адекватних суджень і дій, упадаючи в деструктивне, руїнницьке мислення й поведінку. Отож питання про критерій справедливости, соціяльну структуру справедливости набуває доленосного для нашого суспільства значення.
Справа це така, що суб’єктивізму й домислів не уникнути, бо кожен має свій інтерес і тлумачитиме все на свій розсуд. Але є й об’єктивні критерії. Соціяльні науки, громадські інституції, «розвідувальний» журналістський корпус у спеціяльному дослідному проєкті можуть укласти карту больових точок і напрямів найхарактерніших порушень соціяльної справедливости, зокрема й прихованих та непідсудних законові, але підсудних суспільній моралі. Структура цих порушень виводитиме на певні закономірності, які має взяти під свій контроль держава. Перша функція соціяльної держави — недопущення соціяльної несправедливости. Це має бути її послідовною, упертою й системною роботою. Брак чи неефективність цієї роботи не компенсують жодні перекриття доріг, публічні вивезення ненависних чиновників у сміттєвих баках, протестні голодування. Хоч уся ця й інша самодіяльність часом здається і неминучою, і потрібною, але хіба що тільки епізодично. А ввійшовши у звичай, вона вестиме до анархії та деструкції. І тоді ми прийдемо не до соціяльної держави (мрії про Україну без холопа і без пана), а до нашого знаного і вічного: «Бий своїх, щоб чужі боялися» (або варіянт: «Бий усіх, хто не такий, як ми»).
2017



У 2006 році на запитання, яким чином він би писав «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» у наші дні, Іван Дзюба відповів:
– Ми сьогодні на зовсім новому і набагато небезпечнішому етапі русифікації, ніж це було, скажімо, 50 років, навіть 30 років, навіть 20 років тому.
Чому? По-перше, тоді була перспектива або ілюзія перспективи: здавалося, що вся справа в тому злочинному режимі, і коли буде змінений режим, коли ми доб’ємося демократії, то ці проблеми поступово можна буде розв’язати.
Виявилося, що ця хвороба зайшла настільки далеко, і цей маховик русифікації вже такий розкручений, що він має колосальну знищувальну силу інерції і його вже майже неможливо зупинити. Тобто, його можна було б зупинити, коли сильна державна воля цьому протистояла б і якісь енергійні, цілеспрямовані і системні дії держави.
Але, як ви знаєте, за ці 15 років (за станом на 2006 рік – ред.) не тільки нічого не робилося, хоч декларацій було багато, говорилося багато, але реально нічого не робилося, – і цей маховик ще більше зміцнів. А демократія, та, яка у нас є, за умов цього дикого капіталізму і дикої анархії... Виявилося, що ця псевдодемократія не допомагає нам, а навпаки, вона стає дуже небезпечною в тому сенсі, що вона розв’язала руки і можливості всім українофобським, русифікаторським силам, які раніше сповна, може, не могли себе виявити, сьогодні вони в умовах цього розуміння демократії просто розперезалися, вони мають можливість все робити.
А можливості у них колосальні, тому що в їхніх руках фактично й основні важелі влади; у них увесь час були і фінансові можливості, і колосальна допомога з боку російської держави, і дуже очевидна активна, хоч і прихована, діяльність російських спецслужб, і повне панування російських ЗМІ, діяльність московської церкви і так далі – все це такий сильний наступ, якого Україна ще, по-моєму, раніше не знала.
Увесь текст інтерв’ю "Радіо свобода" – тут: https://www.radiosvoboda.org/a/949252.html
.

неділю, 25 липня 2021 р.

Евген Маланюк про півспаралізований інстинкт ієрархічности в українськім суспільстві

 




"Трагедія аморфности наступає тоді, коли вдаряє час чинности."

Евген Маланюк
ІЄРАРХІЯ*

Серед безлічі проблем, про які можна довше чи коротше сперечатися, існують, на щастя, очевидні істини – факти, щодо яких в органічній людській спільноті не може бути двох думок. До таких очевидних істин належить м. ін. наявність ієрархії в кожнім організмі та конечність ієрархії в кожній організації (себто конструкції хоч і неорганічної своїм походженням, але взорованої на організмі і до ідеалу організму наближеної).
Одначе сучасне життя переконує, що ця очевидна істина в нашім суспільстві є очевидною далеко не для всіх. Ба, що більше, ця аксіома для багатьох видається теоремою, що її треба щораз наново і щораз новою методою доводити.

І. Кістяк та ієрархія
Конечність ієрархії найбільш яскраво та очевидно виявлена у війську, де засада ієрархії проявляється на кожнім кроці і в кожній дрібниці. Тим-то ієрархію у війську загал приймає, як щось природне і самозрозуміле, а наявність і необхідність її там не викликує заперечень навіть у найбільш занархізованих чи там найбільш „революційних” аматорів безвідповідальности. Та, приймаючи військову ієрархію як річ самозрозумілу, загал не помічає, що первень ієрархічности просякає також кожне органічне явище життя: квітку і овоч, дерево і тварину, твори людського генія і вироби техніки, машину й людину, суспільство і нарід.
Ієрархія – це той необхідний кістяк, без якого годі собі уявити яку-будь постать. Це та необхідна будівна розчленованість, без якої немає живого й довершеного тіла, живого й довершеного організму. Це те, без чого немислимою стає всіляка форма, як зовнішній прояв змісту і сенсу, бо тільки аморфне тіло позбавлене ієрархії і тому й представляє лише матеріял, речовину, масу, в яких не видно, де є „верх”, де „низ”, де „праве”, де „ліве”...
Поки існування має характер статичний, аморфне тіло може собі безкарно тривати далі. Але трагедія аморфности наступає тоді, коли вдаряє час чинности. Тоді-то, позбавлена ієрархічного, формотворчого первня, – маса-„матеріял” з одвертою очевидністю виявляє своє внутрішнє безсилля, свою безпружність, свою інертність, свою цілковиту неспроможність ставити якийсь опір, коротше кажучи, – свою нежиттєвість.
Її або розчавлюють довкільні тверді та скристалізовані сили, або поглинають живі, жадібні життя і внутрішньо озброєні, чужі організми.

II. Трагізм української історії
Довершену ієрархію знаменує очолювання: вершок піраміди, шпиль будови, виквіт рослини, голова організму.
Озлоблений і, либонь, іронічний, хоч і без сумніву – меткий, розум одного нашого „угодовця” з XVII ст. назвав колись тодішній наш нарід „бестією без голови” (bellua sine capite). Як кожна формула, і ця покривається з дійсністю невповні: чим більш коротка й ефектовна формула, тим більшого потребує вона „сочинника” при її застосуванні. Але треба признати, що в тій формулі схоплено найістотніший трагізм історії нашого народу.
Справді, момент очолювання в нашій історії майже ніколи не мав характеру інстинктовно-органічного, органічно-закономірного. Національне тіло народу породжувало „голову” лише спорадично, вийнятково, ірраціонально-„чудесно”, однаково, чи то був Богдан Великий, чи Тарас Шевченко. Історичний процес, не розвинений і не розбудований за даних, таких, а не інших „об’єктивних умовин” національного буття, – позбавлений був ритму неперервальної тяглости та періодичности органічних фаз квітнення й овочування. Історичний процес був раз-у-раз підтинаний, зрізуваний (часом аж при корені), внаслідок чого національний організм тратив спроможність вирощувати собі „голову” (як також інші частини організму, яких бракувало).
Коли, завдяки сплетові різних причин або через т. зв. сприятливі обставини, потенціяльна енерґія народу вибухала і в тім вибусі висувала персоніфікацію очолювання, тоді народженій в той спосіб „голові” – в безтрадиційних і безпам’ятних обставинах, по більш або менш тривалій перерві безісторичности, – прихопилося витрачати дорогий час на переконування „тулуба”, що „голова” справді є власною того „тулуба” головою.


Ймовірно, булава Гетьмана Богдана Хмельницького.**


III. Проблема наступника
Фатальною під оглядом ієрархічности представляється нам династична механіка Княжої Доби, що не дала, в результаті, ні короля-цісаря, ні навіть виразнішої, географічно-уґрунтованої державно-імперіяльної сфери, хоч, видається, що багато даних для цього (і в Києві, і в Галичі) було. Фатальний „збіг обставин” не дав створити династії ні Богданові (родової), ні Виговському (конституційно-урядової).
З того часу проблема наступника виростає в нашій історії до жахливо-трагічних розмірів. Дає Руїну. Детермінує в деякім сенсі – полтавські наслідки. І, врешті, приводить до політичного анабіозу двох передостанніх століть.
Віддавна нагромаджена потенціяльна енергія доби „приспаности”, вибухнувши по упадку петербурзької імперії 1917 p., протягом безповоротно-пекучих літніх місяців того року конвульсійно, але й даремно, шукає Оформлення й Очолення. Шукає ієрархії. Але, віддавна позбавлена природного виходу, незряча по довгім історичнім сні, енерґія проявляється відірваними фрагментами по окремих провінціях, врешті, анархізуючись остаточно, розпорошується й вироджується в „отаманію”, аж до махнівщини включно.
Романтична концепція „маса – вождь”, коли піддаємо її ближчій аналізі, значно тратить на своїй привабливій простоті і ніби „легкості” реалізації. Широка громада, як то громада, завше бачить лише два мальовничі моменти: як, на початку, була, мовляв, скупа жменька людей і як, в результаті, були маси, фанфари і влада. Але ієрархічно-організуюча чинність, що мала місце поміж цими двома моментами, що тривала з напруженням і драматизом, часом криваво, тривала роки (а то й десятиліття), – ця чинність, цей видаток енергії, це моральне напруження – для громади, очевидно, залишається неспостереженим, отже й неоціненим.
Кожен, хто мав щось спільне з організаційними зусиллями у нас або навіть уважно лише обсервував їх, добре знає, що то є створити ідеологічно-моральну чи світоглядово-культурну єдність з семи, п’яти і навіть трьох земляків. І коли ці намагання давали які-будь результати, коли повставав навіть рудимент майбутнього тіла з ознаками ієрархічности, яке при перших можливостях могло стати кристалізаційним осередком „мас”, – історичний ворог концентрував на тім рудименті всю свою незрівняну підступність, талановито використовуючи моральну нестійкість, політичну невидючість, анемію національного інстинкту, рахітичну слабість кістяка та... кожну найдрібнішу помилку.

IV. „Чому він, а не я?”
При насвітлюванні теми ієрархії у нас, неминуче приходиться зупинитись на специфічнім і, либонь, найголовнішім моменті, а саме – моменті оцінки особистости взагалі, провідної ж – зокрема. Момент оцінки особистости і є моментом ієрархічного відношення до неї, що потягає за собою ієрархічне ж самоозначення й самого оцінювача.
Наслідком такого, а не іншого історичного процесу те, що в інших народів є живим, автоматичним у своїй чуйності інстинктом ієрархічности, у нас перебуває в півспараліжованім стані. Замість цього інстинкту маємо багато змізкованих дискусій, словесних, а не істотних суперечок, листів до редакції, ксилографічних брошур і марно страченого часу.
Провідну особистість не дасться створити синтетично. За тисячоліття нашої історії особистості того роду з’являлися у нас більш ірраціонально, аніж в історії інших народів. Тим більшою мусить бути їх цінність у нас. Але момент їх оцінки у нас, момент визнання (чи пізнання) – то в нашій історії велика проблема, варта спеціяльних досліджень історика, соціолога та психолога.
Не знаємо, чи Богдан мав своїх Кочубеїв. Певно, мав, тільки вмів їх зробити нешкідливими так своєчасно, що вони й до історії не потрапили. Але знаємо, як багато їх мав романтично-трагічний Мазепа. Василь Кочубей був не випадок, лише виквіт уже в добі руїни закоріненого кочубеїзму, ранньої стадії пізнішого малоросійства. Саме Мазепа залишив нам цікавий документ, в якім старий гетьман, в обличчі близької бурі, напередодні Полтави, благально повчав „єнералів і полковників”, зворушливо переконуючи поетичними порівняннями:
Пчулка бідна матку маєт
І онóє послухáєт...
На корабель поглядíмо –
Много люду налічúмо,
Єднак стерник сам керуєт,
Сам корабель управýєт.
Приходиться припускати, що цього роду аксіоми треба було вбивати в голови деякої (і не малої) частини національної еліти – вже за Мазепи. І в тім, що зверхник краю так благально-лірично навчав кочубеєвих поплечників, – теж є виразне signum temporis охлялости, схилку, закінчення.
Від Мазепиних часів славетна формула „чому він, а не я” набирала все більшої в нас популярности і – впарі з поступом упадку – деґенерувалася і розросталася до розмірів провінціяльно-повітових, добре знаних з гірко осміяного Гоголем світу півмертвих і мертвих душ.

V. „Як шило з мішка”...
,,...Загалом кожний з нас зокрема і добрий, і недурний, а разом... ет! – І він махнув рукою” (Богдан Лепкий. Три портрети: Стефаник). Ця характеристика, як все у Стефаника, дуже влучна... Одиниця й Суспільство – проблема, що завше згадується при міркуваннях над причинами наших суспільницьких недомагань. Справді, окремі одиниці, як правило, дуже вартісні й повноцінні, але в колі суспільної спільноти ті ж самі одиниці вражають своєю нездібністю до співдіяння, підпорядкованого наказам ширшої чи дальшої спільної мети. Як шило з мішка, витикаються несподівано: загумінковість, заздрість, містечкова амбіція, крайній (певніш: настроєвий) еґоцентризм у симпатіях і антипатіях, солом’яно-спалахливі думки, тверде, майже мертве серце, що оживає лише під наркозом ненависти – важкої, незграбної і довготривалої...

VI. Хто поверне енерґію Великої Людини?...
Шкода, що періодично виголошуючи на численних Франківських академіях безліч патетичних речень, наша, вживаючи модного „радянського” новотвору, „громадськість” (як все „радянське”, є це невільничий переклад російського слова, „общественность”, тобто суроґат „общества”/суспільства, що досить точно відповідає дійсному станові в обставинах російського суспільного життя), – майже ніколи не зупиняється над життям Франка. Саме в аспекті його взаємовідносин з „громадою” те життя представляється справжнім житієм подвижника і, просто, мученика. Згадати б лише перипетії Франка у зв’язку з університетською катедрою і ролею в тім земляків та громадянства... „Не люблю русинів” – то не буде безкарною фразою сноба, лише зойком з глибини зраненої душі. І що ж тепер для Мертвого ці тисячі жалісних слів на „святкуваннях”? Хто поверне енергію Великої Людини, що марно пішла на боротьбу за існування, що витрачувалася на десятиліття праці „в наймах у сусідів”? Своєрідна „оцінка” Особистости щойно аж по її смерті є майже традицією у нас. Доказів на це – аж занадто.

VII. Атмосфера взаємовідштовхування
Повстає така картина, що складові одиниці нашого суспільства, як би наснажені лише „одноіменною” електричністю, що дає у висліді лише взаємовідштовхування. Не „намагнесовані” волею до ієрархічности, молекули суспільства тим самим не здібні до „поляризації” і тому перебувають у стані постійного хаосу. Що ж видатного може з’явитися з лона невпорядкованих, хаотично-рухливих і як би „неодушевлених” частинок? В цім хаотичнім русі, однозначним з безрухом, як може зродитися Велике? А коли вже й зродиться, як може сформуватися і просто витривати? І коли ми це Велике, все ж, мали і маємо, то і з’явлення його, і його наявність – чи не є чудом і вийнятком з правила? Ні можливости зростання, ні скалі того зросту, ні критеріїв (де, мовляв, „малоє”, а де „великоє”), ні врешті атмосфери, в якій Велике могло б свобідно для себе дихати.
Велике-бо зв’язане функціональною залежністю з Цілим. Велика Особистість, помимо своєї індивідуальної вартости (генія, таланту, волі), випромінюючи свою власну моральну енергію, мусить відчувати постійний приплив енергії оточення. Бо навіть і найбільша Особистість може бути лише мотором, але не може бути байковим perpetuum mobile, якого в природі немає.
Ми на цім обірвемо наші думки, бо їх можна продовжувати далі й далі. Теоретично, тема ієрархії – майже елементарна, а „потреба ієрархії” є старовинною аксіомою і звучить набридлим загальником. Натомість, ця тема в нашім конкретнім житті, як тема практичного застосування аксіоми ієрархії, – є темою невичерпальною не тільки в статті, але і в груботомовій студії.
Повторім же аксіому стисліше та ясніше: ієрархія – це структура.
1934

* Передрук з “Книги Спостережень” (Торонто 1962) під розвагу і задуму. Зміст есею все ще нами не осмислений, проблема загалом недооцінювана, хоч так у нашій дійсності “горячо” актуальна.
Редакція
“Вісті комбатанта”, число 4, 1980

** Ймовірно, булава Гетьмана Богдана Хмельницького.
Wykonana z rogu nosorożca buława składa się z inkrustowanej mosiądzem, drutem srebrnym i drewnem głowicy oraz trzonka. Uchwyt z kości słoniowej zaginął. Jest domniemaną pamiątką po Bohdanie Chmielnickim. Do lat ostatniej wojny znajdowała się w zbiorach Muzeum Ordynacji Krasińskich w Warszawie. Po wojnie - w Muzeum Wojska Polskiego.
https://archiwum.rp.pl/artykul/522407-Bulawa-Chmielnickiego-budzi-emocje.html
Проте, є думка, що справжню булаву Гетьмана Хмельницького вивезено до москви, і доступу до неї немає. https://ck.ridna.ua/2019/01/23/bulavu-hmelnytskoho-vyvezly-v-moskvu-rozsliduvannya-tvortsiv-filmu-skarby-natsiji-video/




Анатолій Козельський, чернівецький сюрреаліст. "Ієрархія"

Роман Свередюк
Карикатурний сюрреалізм Анатолія Козельського https://sverediuk.com.ua/karikaturniy-syurrealizm-anatoliya-kozelskogo/