Про свободу. Блаженніший Любомир Гузар

 

"Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою."

Кир Любомир,

Блаженніший Любомир Гузар,

патріярх-предстоятель Української Греко-Католицької Церкви

† 31 травня 2017

Богдан Томенчук

***
Ти вже десь там, Владико-Емерите,
В покоях Найвічнішого з Владик.
Вам є удвох про що поговорити,
Світи зоставивши ні в сих, ні в тих -
А хай собі пасуться, ніби вівці,
Без пастиря, читай - без пастуха.
Там все одно рікою ллється крівця,
Бо паства до Господнього глуха.
А ви такі до подиву подібні -
Один із глини Іншого творив,
Того, що не чекав на третіх півнів,
Світився сиво із-під мудрих брів
До пастви говорив Його устами.
Читав по долях, мов із Книги книг,
Як ми ішли з наплічними хрестами,
Він кожного тримав, котрий не міг...
В світах таке настало тихо-тихо -
Владико, озовися з висоти.
Іще... Таки благослови, Владико,
Бо нам до тебе ще іти й іти...

Блаженніший Любомир Гузар

ПРО СВОБОДУ

Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути.

Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло.

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід картати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як сталося, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних людей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави?

Багато хто все ще боїться свободи. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо виховані в іншому світогляді.

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальними індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад — власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парканом, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки розбудувати щось на кшталт власного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свободи для кожного й не примушувало змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кожному ставати невільником власного клаптика землі.

Історики кажуть: українці поставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена традиція все одно давалася взнаки.

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на території Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як — литовці. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за плечима щонайменше 20 років незалежності. Але чи тільки в тому була причина?

Часом ми добре працюємо гуртом. З історії відомо, що українські військові формації в різні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життєві проблеми, нас напрочуд важко переконати, що треба співпрацювати. Життя призвичаїло мешканців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудовувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчувати себе спільнотою, коли відсутній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби відчути себе справжньою родиною, не роз'єднаною парканами особистих прагнень, дрібних острахів та нісенітних забобонів?

Українців на певний час може об'єднати шляхетна ідея, прекрасна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спроможний віддавати останнє, йти до в'язниці, ризикувати здоров'ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змозі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схильність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену героїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, щоденну спільну працю.

Наведу приклад із власного досвіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то стимул зникає. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється відтоді, як Храм Божий зведено. Воно, власне, тільки починається.

Який зв'язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода — це обставина бути людиною. Свобода — це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода — то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільними. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна людина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас.

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною.

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали.

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ставити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є ознакою вільної людини.

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху — це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керуватися. Господь завжди випробовує тих, кого любить.

Знову пошлюся на поширену думку — мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підкорюватися комусь, хто спроможний обдарувати нас добром, здатний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так?

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці — соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого диктатора. Одвіку ми прагнули доброго князя, гетьмана чи президента, який узяв би на себе тягар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам легше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізувати, розв'язати, настановити, навернути. Це з одного боку. З іншого — ми мріємо про ідеального очільника, тому далеко не кожен, хто на подібну місію претендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської природи: ми не користаємося правом розв'язувати проблеми власноруч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки його зверхність достеменно не доведена. Що це, як не наочний вияв внутрішньої несвободи?

Зрозуміла симпатія певної частини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його наступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, — чорти, але, й не всі, хто в опозиції, — янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі — злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запитання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була вільною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою.

Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є початок і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажадати від людей вдячності, аби йому співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, позбавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побудувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збудує.

Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхідний або спільний ворог, або батіг провідника? Нам іще належить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода народжується як відсіч примусові, але побудувати свободу під примусом не можна.

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою "проти". Люди любили Україну, терпіли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повалення Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування працею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витримали випробування владою і почали наслідувати своїх переслідувачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманітними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, здебільшого поранені духовно. То є гірка правда.

Ми не маємо усталеної традиції любові до свободи, тож мусимо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути.

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впоратися з тим. В Україні є достатньо людей, що не тільки почуваються вільними а й усвідомлюють необхідність побудови вільної країни. Треба лишень переступити через власні лінощі, острахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, безумовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбуття України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що мають достатній суспільний авторитет. Мають бути взірці — ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи.

Не слід складати розлогі плани, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати людей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконливим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То політики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий дорожить кожною спасенною душею. Ми не змагаємося за мільйони, ми боремося за кожну душу. Кожний, хто ще вчора не думав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жива. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього."

Лютий, 2013

Вічна і світла пам'ять.

Батурин - столиця Гетьмана Івана Мазепи. Роковини за Гетьманом

 

313 років тому, 21 вересня 1709-го, у Варниці, що на північ від Бендер, згас 70-літній Іван Мазепа зі шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч, Гетьман України, Князь Священної Римської імперії.

Курч, Князь (пол. Kurcz, Kniaz) - герб волинських князів Курцевичів, нащадків Ґедиміновичів. Герб використовували дворянські роди Польщі, Литви, Білорусі та України. Герб "Курч" використовувався Гетьманом Іваном Мазепою.
Фіґура на кшталт латинської літери ігрек, перехрещена в середині, а основою своєю упирається в скобу з загнутими кінцями; праворуч від цієї емблеми поміщається шестикутна зірка, а ліворуч півмісяць. Це - прапор князів Коріятовичів-Курцевичів, що походять від Ґедиміна. Сучасний дослідник Ігор Ситий зазначає, що в сучасній геральдиці хрест тлумачиться як сонце і вказує, що предки власника герба є леґендарними особистостями. Зірка тлумачиться як символ вічности, а шість променів означають вифлеємську зірку. 

"Батурин - столиця Гетьмана Івана Мазепи"

Автор сценарію та режисер: Микола Вінграновський

Текст читав: Микола Вінграновський

Укркінохроніка 1993

"Ось коли настав час скинути з себе ненависне ярмо." Ярослав Дашкевич про Івана Мазепу

Перечитуючи Ярослава Дашкевича...
З нагоди народин Гетьмана Івана Мазепи.

"Якщо ж сьогодні, у хвилину нових небезпек, що нависли над Україною, яку хочуть ще раз позбавити незалежности, за чимось шкодувати, то хіба за тим, що Мазепині мрії майже три століття тому не здійснилися та що вірних Україні державних мужів - і нібито «зрадників Росії» - в українській історії було так мало."

Ярослав Дашкевич
ІВАН МАЗЕПА І РОСІЯ

Я глибоко зворушений, що мені доводиться виступати на історичній землі Батурина. Зворушений не тим, що тут була столиця одного з найвидатніших політичних діячів України гетьмана Івана Мазепи. Зворушений також не тим, що тут була резиденція останнього гетьмана Кирила Розумовського, палац якого пустими очницями волає до своїх безпам’ятних нащадків: відбудуйте ж мене, я ж єдиний недоруйнований до кінця свідок вашої, українці, колишньої гетьманської величі! Я глибоко зворушений і тривожно зажурений тим, що говорю на щедро политій українською кров’ю землі того Батурина, в якому 2 листопада 1708 р. російські війська вирізали всіх його захисників - 3 тисячі козаків - і всіх його мешканців - понад 20 тисяч жінок, дідів та бабусь, дітей та немовлят «во имя единой и неделимой империи». Я тривожно засмучений тим, що недалеко від Батурина, від північних окраїн нашої незалежної держави, цей самий ворог знову брязкає зброєю і погрожує залити кров’ю села і міста України.
Тому прошу присутніх хвилиною мовчання вшанувати пам’ять усіх тих українських патріотів, що у Визвольній війні 1708-1709 рр. віддали своє життя за Україну, яку хотіли бачити вільною і могутньою.

***
Ворожа Україні пропаганда, причому скажено ворожа, докладала всіх зусиль для того, щоб протягом майже трьох століть зруйнувати правдивий образ Великого гетьмана, видатного політичного діяча кінця XVII ст. Скільки бруду було вилито на Мазепу та його послідовників, мазепинців-націоналістів! Постать гетьмана обплутали брехнею зі страху: Росія і в минулому, і, зрештою, тепер, не бачила і не бачить більшого лиха і нещастя для свого імперського існування, як утворення незалежної і самостійної соборної України.
Розлита щедрою рукою фальсифікаторів отрута не минула безслідно. Основні турботи псевдоісториків були спрямовані на те, що б показати царя Петра як добродійника, який створив гетьмана, а гетьмана Івана - як зрадника свого великодушного покровителя. У світлі правдивих, обґрунтованих історичними джерелами досліджень усе виглядає навпаки: гетьманом був Іван Мазепа ще до Петра, а якщо говорити про зраду, то саме російський цар порушив договори між Україною та Росією і зраджував - не раз! - свойому власному слову і своїм царським обіцянкам. Чим і ким був Іван Мазепа до державного перевороту Петра Олексійовича 1689 p., коли він практично захопив усю повноту влади в Росії, і, тим більше, ким був до 1674 p., коли Мазепа взагалі не був на тій частині України, яка у вигляді автономної держави, так званої Гетьманщини, була підпорядкована Москві?
Отже - до 1674 р. Іван Мазепа походив із давнього українського шляхетського роду, основні землі якого були на Правобережжі, недалеко Білої Церкви. Один із його предків полковник Федір Мазепа, був учасником антипольського повстання Северина Наливайка (1594-1596 рр.) - і тоді загинув. Іван Мазепа отримав дуже високу для тих часів освіту: закінчив українську колегію у Києві, латиномовну (в основному) колегію у Варшаві або Полоцьку. Два роки провів, треба вважати, за кордоном та, мабуть, саме в Голландії студіював артилерійне мистецтво.
Десь у 1659 р. він опинився при дворі польського короля Яна Казимира. Мав титул королівського пажа (титул не треба розуміти буквально - це був двірський ранг), став дипломатом, який, кажучи сучасними термінами, спеціялізувався на зв’язках Варшави з українськими гетьманами - Іваном Виговським (1659 p.), Юрієм Хмельницьким (1660 p.), Павлом Тетерею (1663 p.). У 1663 р. Мазепа відмовився узяти участь у поході польських військ на Лівобережжя, що, правда, не дуже зіпсувало його стосунки з королем, який 1665 р. надав йому титул чернігівського підчашого. Титул був лише почесний, це ясно з того, що Чернігівщина тоді до Польщі вже не належала. Підсумок першого етапу життя Мазепи до 1669 p.: ґрунтовна освіта, знайомство із Західною Європою, дипломатична служба. Жодною Росією і, тим паче, російською ласкою тут і не пахло.
1669 р. відбувається перший перелом у житті Мазепи. Він пориває з польською орієнтацією (фактично, він почав відходити від неї ще 1663 p., коли практично став дезертиром, - відірвавшись від польських військ, повернувся до батька на Білоцерківщину) і приєднується до гетьмана Петра Дорошенка. У Чигирині стає ротмістром надвірної хоругви (тобто прибічної гвардії) гетьмана. Привабила Мазепу незалежницька програма Дорошенка, тоді повновласного володаря майже цілої - як Право-, так і Лівобічної - України (крім Сіверщини). Освічена, хоробра, талановита людина, Іван Мазепа швидко робить кар’єру: ще як ротмістр надвірної хоругви виконує дипломатичні доручення гетьмана, пізніше стає, мабуть, генеральним осавулом, тобто фактично особою, дуже близькою до Дорошенка. 1674 p., під час дипломатичної місії до Криму, Мазепу схопили запорожці, які дотримувалися промосковської орієнтації та хотіли його вбити як ворога Росії. Врятував від негайної смерти тогочасний кошовий Іван Сірко, але всупереч запорозьким законам, що з Січі нікого не видають, цей же Сірко передав Івана Мазепу в московські руки: що для представника генеральної старшини було майже рівнозначним смерті.
Отже, другий етап життя Мазепи - 1669-1674 pp.: знову дипломатична служба, генеральний осавул. Далі ніяких слідів залежности від Росії, російської ласки. Навіть навпаки: позиція ворожа до Росії, згідно з основними напрямами політики гетьмана Дорошенка.
Є незрозумілі, на перший погляд, риси Мазепи: його здатність дуже скоро знаходити можливість виходити живим із дуже небезпечних для нього ситуацій. Пізніші, неприхильні до нього люди казали: хитрість, лукавство. Тепер ми розуміємо, що це був великий розум. Мазепа не раз ходить по вістрю меча: у 1674 р. він переконав кошового Сірка і зберіг життя; переданий на Лівобережжя, він тоді ж, у Батурині, так вплинув на гетьмана Івана Самойловича, що цей милує його, але й посилає далі до Москви. І тут, після допиту, його, близького прибічника ворожого Москві гетьмана Дорошенка, не карають на горло і не засилають, у кращому випадку, в Сибір, а повертають в Україну. Незрозуміло, неясно. Багатим тоді він не був, не міг нікого підкупити ні в Батурині, ні в Москві. Особиста принадність? Сучасники говорять про нього, що на лиці - всупереч ідеалізованим портретам - він був дуже негарний (хоча жінки, як знаємо, його любили). Мазепа мав особливий чар і здатність прихилити собі людей. Очевидно, лише великий розум і знання людей могли перетворити його у справжнього характерника.
Зрозуміло, з Москви він повернувся лише живим - і нічого більше. Жив страшенно бідно; щоб зорати кусок поля десь тут, біля Батурина, мусив спрягатися з сусідами - у нього не було навіть пари волів...
І знову, вже втретє, упертий шлях на вершину. Мазепа повертається до дипломатичної служби, майже кожного року їде до Москви. 1687 р. відбувся невдалий похід російських і українських військ на Крим: російськими військами командує фаворит царівни Софії - регента Росії, бездарний полководець Василь Ґоліцин. Треба було знайти причину невдачі - скинули з гетьманства чергового «українського зрадника» Івана Самойловича.
У степу, над річкою Коломаком, 1687 р. обрали гетьманом Івана Мазепу. При підтримці старшини, серед якої він уже зумів створити свою партію, при підтримці Софіїного фаворита, що в такий спосіб намагався прикрити свою військову поразку. Мазепа за вибір заплатив Ґоліцинові велетенські гроші (10 000 карбованців), правда, платив грішми не своїми, позиченими і платив уже після обрання. І Софія, і фаворит підтримували гетьмана, що став в Україні повноправним володарем: настановляв старшину, роздавав маєтності, вершив найвищий суд.
1689 р. - новий невдалий похід, уже Мазепи, до Криму. В’їзд до Москви під час перевороту Петра І. І знову чудо: людину, близьку до Софії і Ґоліцина, не засилають у Сибір. Мазепа «причаровує» Петра. Є усі підстави говорити про вірне співробітництво Мазепи з Петром в усіх тих справах, що йшли на користь Україні. Мазепа не був і не міг бути співробітником царя там, де Росія ламала договори, нищила Україну і козаків. Там спільником Мазепа не був - і не він був зрадником України - на такого зрадника чимраз яскравіше перетворювався в очах старшини і Мазепи цар. І, цілком ясно, не Петро зробив Мазепу тим, ким він був: у момент приходу Петра до влади Мазепа вже був паном України, її найвищим політичним і військовим керівником. І став він ним завдяки власному розумові й умінню.
Боротьба цих двох, без сумніву, великих політичних постатей, але постатей, влада яких ґрунтувалася на протилежних принципах - на безмежній жорстокості, терорі, віроломстві Петра і на культурі, формуванні державотворчої верстви, пошануванні закону Мазепи, тривала майже 18 років.
Мазепа поступово, але вперто перетворював Україну в державу західного типу Він щедро роздавав землі козацькій старшині, щоб з неї утворити українську аристократичну верхівку, здатну боротися з Росією. Мазепа поставив на панство як на опору впорядкованої держави - і пов’язав усі надії з майбутньою аристократією, а не, як це було раніше, з анархічною черню і голотою. Мазепа хотів мати високоосвічену панівну верству - Києво-Могилянська академія фактично стає університетом, Чернігівська колегія - ліцеєм. Він ставив своєю метою об’єднати Україну: в 1704-1705 pp. фактично приєднав до Гетьманщини Київщину і Волинь, звільнені з-під польського ярма. Вів розумну економічну і соціяльну політику: роздаючи землі, не забував охороняти селян від старшини, обмежуючи панщину до двох днів на тиждень. Дбав за збереження лісів, боровся з пияцтвом і обмежував виробництво горілки. Це не додавало йому популярности в народі. Запоріжжя вийшло в опозицію до гетьмана, фастівський полковник Семен Палій підняв повстання. Гетьман поволі йшов на ризиковані зовнішньополітичні комбінації, бо російське ярмо стає чимраз важче (про основні конфлікти скажу трохи згодом). Імовірно, в 1692-1693 pp. він таємно підтримує, принаймні спершу, повстання Петра Іваненка-Петрика проти Москви - за незалежну Україну з підтримкою Криму. Потім ідуть зв’язки, чимраз інтенсивніші, з Польщею та Швецією, колосальною військовою потугою того часу, основним ворогом Росії у часах Північної війни, що вибухнула 1700 р.
Лід під ногами Мазепи стає чимраз тонший. У серпні 1707 р. до царя пішов донос генерального судді Василя Кочубея і колишнього полтавського полковника Івана Іскри. Мазепа виграв, але це була піррова перемога - було ясно, що рішати треба було негайно й остаточно. Основні причини конфлікту між Україною та Росією на початку XVIII ст. були такі:
1. Росія порушила угоду, згідно з якою українські військові сили можна було вживати лише для війни на її, України, кордонах. Всупереч тому, у 1700 р. 12-тисячний козацький корпус опинився під Нарвою, а далі десятки тисяч козаків воювали у Прибалтиці, Литві, Білорусі, Польщі. Жертви були дуже великі - не менше 30-40 тисяч козаків. Українські війська постачалися погано. Російські офіцери, уже тоді заражені шовінізмом і расизмом, зневажали козаків, козацьку старшину.
2. Україну перетворили в основну продовольчу базу Росії, яка нещадно експлуатувала країну, вивозячи харчі запівдармо.
3. Північна війна дуже пошкодила Україні економічно, підірвавши зовнішню торгівлю, що йшла через балтійські порти Ґданськ, Кенігсберг, а це була майже половина зовнішньої торгівлі України.
4. Росія натискала на Україну, щоб вона «віддала» Польщі Київщину і Волинь, приєднані внаслідок військових операцій 1704-1705 pp.; гетьман, виходячи з ідеї соборности України, відмовився виконувати такі накази.
5. Росія рішуче відмовлялася передати Гетьманщині заселену українцями Слобожанщину, що була у складі Росії (Мазепа і тут діяв із соборницьких позицій).
У результаті напружених відносин між Росією та Україною у Петра виник план узагалі ліквідувати автономну державу, усунути гетьмана. Виник план утворити Київське князівство для герцога Марльборо. Російські генерали, що перебували в Україні, повністю ігнорували гетьманську владу та всі її установи. Петро віддав цілу українську армію з гетьманом включно під командування Меншикова. Кінець був близький.
Старшина і Мазепа десь у жовтні 1707 р. рішають іти на з’єднання з Швецією. Через рік, 25 жовтня 1708 p., гетьман при переході Десни звернувся до війська - ідучи на зустріч із військами Карла XII - з промовою: «Ось коли настав час скинути з себе ненависне ярмо і зробити нашу Україну краєм вільним і ні від кого незалежним. Оце ж до такого майбутнього я вас закликаю" ("Історія русів»).
Мазепа програв - і тому його оголосили «зрадником». Якби він виграв - ніхто з нього зрадника б не робив. Так, як ніхто не вважав зрадником Джорджа Вашингтона, який разом з однодумцями «зрадив» бритійській короні, відірвав бритійські ж землі від Англії і створив Сполучені Штати Америки. Так, як ніхто не вважає зрадником Симона Болівара, що «зрадив» іспанській короні й започаткував рух до незалежности іспанських же земель у Південній та Центральній Америці.
Якщо ж сьогодні, у хвилину нових небезпек, що нависли над Україною, яку хочуть ще раз позбавити незалежности, за чимось шкодувати, то хіба за тим, що Мазепині мрії майже три століття тому не здійснилися та що вірних Україні державних мужів - і нібито «зрадників Росії» - в українській історії було так мало.

Джерело:
Я. Дашкевич. Іван Мазепа і Росія // Шлях перемоги. - К.;
Львів; Мюнхен; Нью-Йорк, 1994. - 18 червня. - Ч. 25. - С. 7.