„Стою, наче заворожений.
Вдивляюсь у темну, чужу далечінь.
Це не моя земля.
Це – Спартака земля.
В дитинстві вірив, що настане час і, як Спартак, змагатимусь за справедливість людську."
Вдивляюсь у темну, чужу далечінь.
Це не моя земля.
Це – Спартака земля.
В дитинстві вірив, що настане час і, як Спартак, змагатимусь за справедливість людську."
Микола Француженко, літературний псевдонім - Вірний,
старшина Першої Дивізії Української Національної Армії, письменник, радіожурналіст. У 1957-1962 рр. працював на радіостанції «Визволення», згодом перейменованій на Радіо «Свобода», в Мюнхені. Кар’єру розпочав головним режисером (продюсером), диктором і автором радіоскриптів.
1962 року переїхав з родиною до Нью-Йорка, далі працював на Радіо «Свобода», обійнявши посаду керівника нью-йоркської україномовної редакції. Писав радіоскрипти, був редактором новин, редактором програм, диктором, виховував дикторів, керував відділом. Мав приємний, легко впізнаваний голос.
старшина Першої Дивізії Української Національної Армії, письменник, радіожурналіст. У 1957-1962 рр. працював на радіостанції «Визволення», згодом перейменованій на Радіо «Свобода», в Мюнхені. Кар’єру розпочав головним режисером (продюсером), диктором і автором радіоскриптів.
1962 року переїхав з родиною до Нью-Йорка, далі працював на Радіо «Свобода», обійнявши посаду керівника нью-йоркської україномовної редакції. Писав радіоскрипти, був редактором новин, редактором програм, диктором, виховував дикторів, керував відділом. Мав приємний, легко впізнаваний голос.
Народився Микола Француженко 25 листопада 1923 року в місті Краснокутську на Харківщині, в родині військового інженера, спеціяліста в галузі військової техніки і зброї. Дитячі роки провів у Києві, одначе, щасливого дитинства не мав. До року втратив матір. Щойно п’ять років пізніше батько одружився вдруге. Перед Другою світовою війною малий Микола мандрував з батьком по різних містах СССР і вчився у різних містах і школах, а найдовше в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Кам’янець-Подільському, на Кавказі, у Криму тощо. 1938 року батька заарештували. Родині заборонили жити в столицях республік, навіть в обласних і районних містах. До цього лиха додалося ще одне: покинула його мачуха. Миколою заопікувались батькові друзі. Тим часом батько просидів 21 день у камері смертників, але його не розстріляли, засудили до 10 років тюрми, але звільнили в 1939 році. У 1940-му Микола закінчив середню школу в Житомирі і став студентом медицини. Одначе, війна не дозволила йому стати лікарем. Довелось захищати імперію. Два роки пізніше скінчив військову школу середнього командного складу, пішов на фронт, був важко поранений і опинився у німецькому полоні. Таких Сталін назвав зрадниками. При першій нагоді старшина стає в ряди Першої Дивізії Української Національної Армії під командою ген. Павла Шандрука. Під кінець війни разом із Дивізією опинився в англійському полоні - в італійських таборах для військовополонених у містах Беллярії та Ріміні. На італійській землі й починалася його літературна і режисерська діяльність. Про це — він сам в інтерв’ю 2003 року:
“ Я й мої побратими цікавились театром ще перед тим, як стали військовополоненими. Одначе створити театр вдалося тільки після війни. Мені мої зверхники в штабі Дивізії просто сказали: «Робіть все, щоб врятувати людей». Театр і відповідні поезії, оповідання, статті, спогади в Ріміні мали маґічний вплив на психічний стан військовополонених.
В грудні 1945-го року Театр в рімінівському таборі почав підготовчу працю. З початком січня 1946-го року жителі табору завдяки членам хору «Бурлаки» побачили «Ой не ходи, Грицю» і частину «Запорожця за Дунаєм». Жіночі ролі виконували медсестри Дивізії, які приїжджали з табору, що був у Річіоне, недалеко від Ріміні. Та швидко англійський комендант заборонив їм приїжджати до табору.
Надходила весна, і дириґент хору «Бурлаки», хорунжий Степан Гумінілович вирішив дати ревю «Весна іде». Пісень і жартів для окремих епізодів нам не бракувало. Якось до мене підійшов підхорунжий Юрій Кушнір і каже: «А ти, Микольцю, не міг би на кілька хвилин стати символом весни?» Кажу: «Юрчику, не тільки міг би, а й буду, якщо дириґент погодиться». Дириґент з радістю привітав ідею.
Заля таборового театру була на 800 осіб. На прем’єру прийшли гості: англійський полковник — начальник нашого і сусідніх таборів, українські священики з Риму та все таборове начальство. Уявіть собі, що нікому з глядачів і в голову не прийшло, що символом весни є один з хористів.
Поява «жінки» на сцені розгнівала англійського полковника. Після закінчення він з’явився в нашій гримерці. Хтось крикнув: «Струнко!» Я стояв, у перуці, недалеко від дверей, повернувсь і, побачивши англійського полковника, за яким ввійшов також комендант нашого табору майор Сава Яськевич, виструнчився. А полковник глянув на мене, вигукнув: «О! I beg your pardon...» і позадкував. Навколо вибухнув регіт!
І полковник, і його супроводжувачі, включно з нашими штабними офіцерами, думали, що я медсестра. Цим треба завдячувати гримеру та порадам режисера Степана Столярчука.
Згодом режисер сказав, що чоловіки виступатимуть у жіночих ролях. Я виступав у ревю «Уп’ємось без вина». Співав куплети «Дон Жуана» і «Огородника». Рецензії були дуже прихильні. Виконував роль Мавки в «Лісовій пісні» Лесі Українки в радіопрограмі. Під час репетицій мені дуже допоміг проф. Валеріян Дмитрович Ревуцький своїми порадами щодо володіння голосом, починаючи від дихання до всіх інших таємниць голосової техніки та культури мови. І не дивно, що мене таки не пізнавали на сцені. Одного разу Валеріян Дмитрович навіть сказав: «Знаєте, пане Миколо, такі великі артисти, як Бучма, Юра та інші працювали над мімічним виконанням своїх ролей тижнями, а ви зразу перевтілюєтесь, як тільки виходите на сцену. Це — від Бога дане вам».
Успішно виступав у жіночих ролях: Мірандоліна в комедії Карла Ґольдоні «Господиня заїзду»; Олена — дружина козака-невільника в п’єсі «На тихі води» Бориса Грінченка; Анна в драмі Івана Франка «Украдене щастя», Батісто — слуга в кримінальній драмі «Улюбленці темряви». І в ролі жінки, яка була командиром повстанського загону, в п’єсі, назву якої, на жаль, забув. З цією п’єсою виступали в Англії.
З кримінальною драмою «Улюбленці темряви» відвідали лікарню поблизу Ріміні, в якій тоді лікувався наш командир Дивізії, генерал-поручник Михайло Крат. Після вистави він прийшов на сцену. Подякував усім, а до мене підійшов, подав руку і зробив незабутній комплімент: «Я бачив великих артистів театру Його імператорської величности в Петербурзі. І радий, що серед молодих земляків моїх є не менші таланти!».
Одверто кажучи, ліпшої похвали і не треба...
Мої побратими з театру і хору «Бурлаки» заслужили на вдячність за уприємнення побуту воякам за валами колючих дротів і кулеметних веж, один погляд на які викликав неймовірну тугу за рідними, за свободою, за людським життям! Інколи вас охоплювало почуття безперспективности. До того ж особисто втративши батька з початком війни, я залишився круглим сиротою. У мене навіть далекої рідні не було.
Письменник і журналіст Евстахій Загачевський в своїй книжці «Беллярія, Ріміні, Англія» наводить прізвища, які, за його словами, врізались йому в пам’ять і які, на його думку, вписалися в історію табору полонених українських вояків в Італії. Подає прізвища команди табору, правників (адвокатів), представників преси, письменників, відомих спортсменів, імена й прізвища найвідоміших з театру, хору й музики: Я. Гумінілович, Я. Бабуняк, М. Вербицький, С. Столярчук, Головацький, проф. Я.Пасіка, Михайло Гринюк, Микола Француженко, Ілярій Кушніренко...
Мій зв’язок з театром ніколи не припинявся. Він і зараз існує, дарма, що не був на сцені давно. Але коли пишу драматичний твір, то намагаюся перевтілюватися у його персонажів...”
В грудні 1945-го року Театр в рімінівському таборі почав підготовчу працю. З початком січня 1946-го року жителі табору завдяки членам хору «Бурлаки» побачили «Ой не ходи, Грицю» і частину «Запорожця за Дунаєм». Жіночі ролі виконували медсестри Дивізії, які приїжджали з табору, що був у Річіоне, недалеко від Ріміні. Та швидко англійський комендант заборонив їм приїжджати до табору.
Надходила весна, і дириґент хору «Бурлаки», хорунжий Степан Гумінілович вирішив дати ревю «Весна іде». Пісень і жартів для окремих епізодів нам не бракувало. Якось до мене підійшов підхорунжий Юрій Кушнір і каже: «А ти, Микольцю, не міг би на кілька хвилин стати символом весни?» Кажу: «Юрчику, не тільки міг би, а й буду, якщо дириґент погодиться». Дириґент з радістю привітав ідею.
Заля таборового театру була на 800 осіб. На прем’єру прийшли гості: англійський полковник — начальник нашого і сусідніх таборів, українські священики з Риму та все таборове начальство. Уявіть собі, що нікому з глядачів і в голову не прийшло, що символом весни є один з хористів.
Поява «жінки» на сцені розгнівала англійського полковника. Після закінчення він з’явився в нашій гримерці. Хтось крикнув: «Струнко!» Я стояв, у перуці, недалеко від дверей, повернувсь і, побачивши англійського полковника, за яким ввійшов також комендант нашого табору майор Сава Яськевич, виструнчився. А полковник глянув на мене, вигукнув: «О! I beg your pardon...» і позадкував. Навколо вибухнув регіт!
І полковник, і його супроводжувачі, включно з нашими штабними офіцерами, думали, що я медсестра. Цим треба завдячувати гримеру та порадам режисера Степана Столярчука.
Згодом режисер сказав, що чоловіки виступатимуть у жіночих ролях. Я виступав у ревю «Уп’ємось без вина». Співав куплети «Дон Жуана» і «Огородника». Рецензії були дуже прихильні. Виконував роль Мавки в «Лісовій пісні» Лесі Українки в радіопрограмі. Під час репетицій мені дуже допоміг проф. Валеріян Дмитрович Ревуцький своїми порадами щодо володіння голосом, починаючи від дихання до всіх інших таємниць голосової техніки та культури мови. І не дивно, що мене таки не пізнавали на сцені. Одного разу Валеріян Дмитрович навіть сказав: «Знаєте, пане Миколо, такі великі артисти, як Бучма, Юра та інші працювали над мімічним виконанням своїх ролей тижнями, а ви зразу перевтілюєтесь, як тільки виходите на сцену. Це — від Бога дане вам».
Успішно виступав у жіночих ролях: Мірандоліна в комедії Карла Ґольдоні «Господиня заїзду»; Олена — дружина козака-невільника в п’єсі «На тихі води» Бориса Грінченка; Анна в драмі Івана Франка «Украдене щастя», Батісто — слуга в кримінальній драмі «Улюбленці темряви». І в ролі жінки, яка була командиром повстанського загону, в п’єсі, назву якої, на жаль, забув. З цією п’єсою виступали в Англії.
З кримінальною драмою «Улюбленці темряви» відвідали лікарню поблизу Ріміні, в якій тоді лікувався наш командир Дивізії, генерал-поручник Михайло Крат. Після вистави він прийшов на сцену. Подякував усім, а до мене підійшов, подав руку і зробив незабутній комплімент: «Я бачив великих артистів театру Його імператорської величности в Петербурзі. І радий, що серед молодих земляків моїх є не менші таланти!».
Одверто кажучи, ліпшої похвали і не треба...
Мої побратими з театру і хору «Бурлаки» заслужили на вдячність за уприємнення побуту воякам за валами колючих дротів і кулеметних веж, один погляд на які викликав неймовірну тугу за рідними, за свободою, за людським життям! Інколи вас охоплювало почуття безперспективности. До того ж особисто втративши батька з початком війни, я залишився круглим сиротою. У мене навіть далекої рідні не було.
Письменник і журналіст Евстахій Загачевський в своїй книжці «Беллярія, Ріміні, Англія» наводить прізвища, які, за його словами, врізались йому в пам’ять і які, на його думку, вписалися в історію табору полонених українських вояків в Італії. Подає прізвища команди табору, правників (адвокатів), представників преси, письменників, відомих спортсменів, імена й прізвища найвідоміших з театру, хору й музики: Я. Гумінілович, Я. Бабуняк, М. Вербицький, С. Столярчук, Головацький, проф. Я.Пасіка, Михайло Гринюк, Микола Француженко, Ілярій Кушніренко...
Мій зв’язок з театром ніколи не припинявся. Він і зараз існує, дарма, що не був на сцені давно. Але коли пишу драматичний твір, то намагаюся перевтілюватися у його персонажів...”
Перериваю розповідь Миколи Француженка.
З Італії він виїхав разом з тисячами дивізійників до Англії. Після звільнення з полону працював у фармера, в текстильній фабриці та в цегельні, потім став співвласником і директором підприємства з виробництва літнього взуття. Був здібний та підприємливий. Невдовзі поїхав до праці на радіостанції „Визволення” в Мюнхені (1957-1962). З Німеччини переїхав з родиною до Ню-Йорку та працював для Радіо „Свобода” як керівник нью-йоркської української редакції. Працював і вчився у Слов'янознавчому інституті при Нью-Йоркському університеті, згодом, у 1968 році – у Норвіцькому університеті штату Вермонт здобув ступінь маґістра. З кінцем 1968 року почав працювати в Українському відділі „Голосу Америки” у Вашинґтоні, а закінчив кар’єру як керівник відділу в 1990 році. Разом працював в американських радіостанціях „Свобода” та „Голос Америки” майже 33 роки.
Микола Француженко ще в Англії був причетний до заснування Спілки української молоді, а в Америці деякий час очолював Центральний комітет Об’єднання демократичної української молоді. Як член Українського Братського Союзу, підтримував працю цієї братської організації. Письменник став дійсним членом Української Вільної Академії Наук в Ню-Йорку, членом-кореспондентом Наукового Товариства ім. Шевченка, а коли Україна стала незалежною державою, – членом Національної спілки письменників України. Вийшовши на пенсію в 1990 році, Микола Вірний писав багато. Не все написане надрукував. Залишив, між іншим, незакінчений великий „Щоденник журналіста”, збірку есеїв п.н. „Два тижні в Києві”, повість “Покоління приречених”, драматичну трилогію „Дух Святої Землі”, науково-фантастичний роман „Таємниця сусідніх галактик”, есеї „Зустрічі з Україною”, „Великі Митрополити”, „Коротко і ясно” та інші. Поспішав...
З Італії він виїхав разом з тисячами дивізійників до Англії. Після звільнення з полону працював у фармера, в текстильній фабриці та в цегельні, потім став співвласником і директором підприємства з виробництва літнього взуття. Був здібний та підприємливий. Невдовзі поїхав до праці на радіостанції „Визволення” в Мюнхені (1957-1962). З Німеччини переїхав з родиною до Ню-Йорку та працював для Радіо „Свобода” як керівник нью-йоркської української редакції. Працював і вчився у Слов'янознавчому інституті при Нью-Йоркському університеті, згодом, у 1968 році – у Норвіцькому університеті штату Вермонт здобув ступінь маґістра. З кінцем 1968 року почав працювати в Українському відділі „Голосу Америки” у Вашинґтоні, а закінчив кар’єру як керівник відділу в 1990 році. Разом працював в американських радіостанціях „Свобода” та „Голос Америки” майже 33 роки.
Микола Француженко ще в Англії був причетний до заснування Спілки української молоді, а в Америці деякий час очолював Центральний комітет Об’єднання демократичної української молоді. Як член Українського Братського Союзу, підтримував працю цієї братської організації. Письменник став дійсним членом Української Вільної Академії Наук в Ню-Йорку, членом-кореспондентом Наукового Товариства ім. Шевченка, а коли Україна стала незалежною державою, – членом Національної спілки письменників України. Вийшовши на пенсію в 1990 році, Микола Вірний писав багато. Не все написане надрукував. Залишив, між іншим, незакінчений великий „Щоденник журналіста”, збірку есеїв п.н. „Два тижні в Києві”, повість “Покоління приречених”, драматичну трилогію „Дух Святої Землі”, науково-фантастичний роман „Таємниця сусідніх галактик”, есеї „Зустрічі з Україною”, „Великі Митрополити”, „Коротко і ясно” та інші. Поспішав...
Знову слово Миколі Француженкові:
“Коли працював головним продюсером українських радіопрограм в Мюнхені, я мав щастя виступати в епізодичних ролях у фільмах німецької телекомпанії, власником і головним режисером якої був рідний брат головного режисера радіостанції, де я працював. Виконував різні ролі під час синхронізації фільмів. Німецькою мовою перекладались кінофільми різних країн. Зокрема Англії, США, Франції. У мене було виняткове відчуття часу і голосове пристосування до ролей.
Виступав у ролі совєтського сержанта в телефільмі «Останній бій над Шпре». Тут трапилось таке, що могло відкрити мені можливості для постійної праці в телекомпанії. Коли дійшло до знімання кінцевих епізодів, довелось пробути на натурі три дні. Було холодно. Я не витримав, пішов до військової кухні і запитав кухаря, чи він не міг би зварити для нас чаю з ромом. Кухар зрадів і з приємністю виконав моє прохання. Тож, чекаючи на знімання, ми спокійно попивали чай з ромом. Стало веселіше. Тоді підійшла до нас асистентка власника-режисера і поцікавилась, що це нас так розвеселило? Я запросив її до кухні, де вона отримала дві чашки чаю з ромом, для себе і режисера. Коли йшли, я запитав: чому така затримка? Вона відповіла, що режисер вагається з початком останньої битви... Я показав їй на свій ручний годинник і сказав: скажіть йому, щоб зробив те, що я рекомендую. Ви покажіть йому свій годинник і скажіть, що кожний бій, а тим більше останній, завжди починали в точно визначений час!
Через кілька хвилин до мене підійшов власник-режисер і питає: що я мав на увазі, показуючи на годинник? Сказав йому, що перед наступом піхоти ввесь терен наступу піддається всествольному обстрілові, починаючи від батальйонних гранатометів і кінчаючи важкими гаубицями. Всі квадрати наступу мусять бути обстріляні для прочищення терену від мін. Після артилерії відкривають вогонь танки і на малому бігу починають рухатись, а за ними автоматники ідуть в наступ! А все починається від годинника. Командири підрозділів дивляться на годинники, бо о 6-ій нуль-нуль треба дати наказ: по яких квадратах відкрити безперервний ВОГОНЬ!..
Коли скінчилось знімання, я підійшов до колеґи, який мав звання майора. Він працював у російському відділі радіостанції «Визволення» і був військовим дорадником фільму. Я запитав, чому він не виручив режисера, а він мені: «Миколо Олександровичу, я журналіст, колишній редактор дивізійної газети».
Перед від’їздом до міста режисер подякував, витягнув пфеніґ і вирізав кишеньковим ножем свої ініціяли на монеті. Дав мені, кажучи: «Якщо б ви захотіли працювати в моїй телекомпанії, приїжджайте до мене і покажіть цей пфеніґ. Не пошкодуєте!».
Спокуслива була пропозиція, але я мав підписаний контракт з радіостанцією «Визволення». У Сполучених Штатах читав тексти в документальних фільмах «Шевченко у Вашинґтоні» — про відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у столиці США; «Щоб дзвони дзвонили» — про побудову Церкви-Пам’ятника в Бавнд—Бруку, штат Нью-Джерсі, та у фільмі про нью-йоркську «Кредитівку». Всі ці фільми є тепер історичною цінністю.
Крім того, беру участь в художньо-літературних вечорах, виступаю з доповідями. Нарешті закінчив першу частину драматичної трилогії «Дух Святої Землі». Маю другу й третю частини, але їх треба переопрацьовувати. Хочу зберегти факти з життя моїх героїв у роках індустріялізації та єжовщини. Почав писати трилогію ще у Великобританії, в полоні... Першим і останнім прочитав її там проф. Валеріян Ревуцький. Він дав свої поради. Я використав їх, і, здається, вийшло те, що хотів, хоч усвідомлюю, що режисер, якщо буде ставити, зробить якісь зміни.
В Ріміні написав кримінальну драму «Еліксир життя». Вона є в моїй книзі «Долі». Книгу видало видавництво «Смолоскип» у Києві. За неї 1997 року отримав почесну грамоту від Спілки театральних діячів України як артист і драматург — за внесок у розвиток українського театрального мистецтва.
Ви знаєте, коли прочитав її Валеріянові Дмитровичу в Ріміні, він сказав: «Давайте мені манускрипт, відішлю режисеру Гірнякові до Німеччини. Він оголосив якраз конкурс на найкращий драматичний твір. А ви знаєте, що українська драматургія не має своїх кримінальних драм? Я певний, що ви будете переможцем у цьому конкурсі». Я був здивований: як, ми не маємо кримінальних драм?
Між іншим, я давно готуюся написати про свого батька кримінальну драму: як до нього ставилися до арешту, а що було, як його заарештували, як його мучили і т.ін. Але його не розстріляли, дарма що перший вирок був — розстріляти. Другий — десять років Сибіру і заборона повертатись на Україну чи взагалі на європейську територію СССР, а третій – до п’яти років заслання з тими самими умовами. При цьому він втрачав своє військове звання, свої дипломи, нагороди тощо. Доля ж розпорядилася так, що начальника НКВД Кам’янець-Подільської області в 1938 році, коли усунули Єжова, розстріляли, а мого батька випустили. Коли я зустрівся з татом, то в мене з’явилось пасмо білого волосся. Всі, хто з жінок на мене подивився, плакали, як за померлим.
А щодо моєї праці на радіостанції «Голос Америки», то, одверто кажучи, я ніколи б не залишив її в 1990 році, якби в четвертий раз у моєму житті не зупинилося серце і не почав все загрозливіше активізуватися глибоковенозний тромбоз у лівій нозі. Серце ж у мене зупинялось в Одесі в 1936-у році, коли важко захворів на шкарлятину з різними ускладненнями. Зупинилося 1946 року в Ріміні, якраз перед прем’єрою «Господині заїзду», в якій виконував роль Мірандоліни. Зупинилось в Англії в 1949 році. І зупинилось біля Вашинґтона в 1988 році. Цікаво, що ніде не хотіли сказати тривалість моєї клінічної смерті! Ну й не треба...
До речі, моє останнє інтерв’ю для радіостанції «Голос Америки» було, на бажання представника України в ООН, з тодішнім, який і тепер є, міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком.
Із закінченням 1990 року для мене закінчилась «холодна війна» і почалася письменницька праця, що припиниться хіба, коли востаннє перестане битися моє серце...
Маю намір видати три томи про працю на радіостанціях «Визволення» — «Свобода» і «Голос Америки». Власне, вже написав вступ та передрукував інтерв’ю, які мають іти першими у збірнику про українську редакцію на радіо «Визволення».
...У Ріміні нам великою мірою допомогли Владика Бучко та кілька священиків, докторів теологічних й інших наук, що були тоді в Римі. Мене вони хотіли влаштувати в школу чи Академію драматичного мистецтва, але вже почали відходити кораблі до Великобританії з моїми друзями з театру, і я долучився до них. Тимчасом з Ріміні до університету в Мадрид поїхало кілька моїх друзів. Там вони зустрілися з Євгеном Деславом, який знімав в Іспанії та Портуґалії. Мої приятелі, зокрема Семен Федюк — головний редактор журналу «Батьківщина», в якому я друкував свої вірші й оповідання, зупинився на моїй особі, яка викликала особливе зацікавлення у кінорежисера Євгена Деслава. Одного дня я отримав у таборі для військовополонених поштову картку з Мадрида, в якій Євген Деслав просив у мене дозволу листуватися.
Для мене тоді це було дивним, незрозумілим, але дуже приємним явищем. Листи Євгена Деслава до мене були надруковані в журналі «Кіnо-Коло»."
“Коли працював головним продюсером українських радіопрограм в Мюнхені, я мав щастя виступати в епізодичних ролях у фільмах німецької телекомпанії, власником і головним режисером якої був рідний брат головного режисера радіостанції, де я працював. Виконував різні ролі під час синхронізації фільмів. Німецькою мовою перекладались кінофільми різних країн. Зокрема Англії, США, Франції. У мене було виняткове відчуття часу і голосове пристосування до ролей.
Виступав у ролі совєтського сержанта в телефільмі «Останній бій над Шпре». Тут трапилось таке, що могло відкрити мені можливості для постійної праці в телекомпанії. Коли дійшло до знімання кінцевих епізодів, довелось пробути на натурі три дні. Було холодно. Я не витримав, пішов до військової кухні і запитав кухаря, чи він не міг би зварити для нас чаю з ромом. Кухар зрадів і з приємністю виконав моє прохання. Тож, чекаючи на знімання, ми спокійно попивали чай з ромом. Стало веселіше. Тоді підійшла до нас асистентка власника-режисера і поцікавилась, що це нас так розвеселило? Я запросив її до кухні, де вона отримала дві чашки чаю з ромом, для себе і режисера. Коли йшли, я запитав: чому така затримка? Вона відповіла, що режисер вагається з початком останньої битви... Я показав їй на свій ручний годинник і сказав: скажіть йому, щоб зробив те, що я рекомендую. Ви покажіть йому свій годинник і скажіть, що кожний бій, а тим більше останній, завжди починали в точно визначений час!
Через кілька хвилин до мене підійшов власник-режисер і питає: що я мав на увазі, показуючи на годинник? Сказав йому, що перед наступом піхоти ввесь терен наступу піддається всествольному обстрілові, починаючи від батальйонних гранатометів і кінчаючи важкими гаубицями. Всі квадрати наступу мусять бути обстріляні для прочищення терену від мін. Після артилерії відкривають вогонь танки і на малому бігу починають рухатись, а за ними автоматники ідуть в наступ! А все починається від годинника. Командири підрозділів дивляться на годинники, бо о 6-ій нуль-нуль треба дати наказ: по яких квадратах відкрити безперервний ВОГОНЬ!..
Коли скінчилось знімання, я підійшов до колеґи, який мав звання майора. Він працював у російському відділі радіостанції «Визволення» і був військовим дорадником фільму. Я запитав, чому він не виручив режисера, а він мені: «Миколо Олександровичу, я журналіст, колишній редактор дивізійної газети».
Перед від’їздом до міста режисер подякував, витягнув пфеніґ і вирізав кишеньковим ножем свої ініціяли на монеті. Дав мені, кажучи: «Якщо б ви захотіли працювати в моїй телекомпанії, приїжджайте до мене і покажіть цей пфеніґ. Не пошкодуєте!».
Спокуслива була пропозиція, але я мав підписаний контракт з радіостанцією «Визволення». У Сполучених Штатах читав тексти в документальних фільмах «Шевченко у Вашинґтоні» — про відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у столиці США; «Щоб дзвони дзвонили» — про побудову Церкви-Пам’ятника в Бавнд—Бруку, штат Нью-Джерсі, та у фільмі про нью-йоркську «Кредитівку». Всі ці фільми є тепер історичною цінністю.
Крім того, беру участь в художньо-літературних вечорах, виступаю з доповідями. Нарешті закінчив першу частину драматичної трилогії «Дух Святої Землі». Маю другу й третю частини, але їх треба переопрацьовувати. Хочу зберегти факти з життя моїх героїв у роках індустріялізації та єжовщини. Почав писати трилогію ще у Великобританії, в полоні... Першим і останнім прочитав її там проф. Валеріян Ревуцький. Він дав свої поради. Я використав їх, і, здається, вийшло те, що хотів, хоч усвідомлюю, що режисер, якщо буде ставити, зробить якісь зміни.
В Ріміні написав кримінальну драму «Еліксир життя». Вона є в моїй книзі «Долі». Книгу видало видавництво «Смолоскип» у Києві. За неї 1997 року отримав почесну грамоту від Спілки театральних діячів України як артист і драматург — за внесок у розвиток українського театрального мистецтва.
Ви знаєте, коли прочитав її Валеріянові Дмитровичу в Ріміні, він сказав: «Давайте мені манускрипт, відішлю режисеру Гірнякові до Німеччини. Він оголосив якраз конкурс на найкращий драматичний твір. А ви знаєте, що українська драматургія не має своїх кримінальних драм? Я певний, що ви будете переможцем у цьому конкурсі». Я був здивований: як, ми не маємо кримінальних драм?
Між іншим, я давно готуюся написати про свого батька кримінальну драму: як до нього ставилися до арешту, а що було, як його заарештували, як його мучили і т.ін. Але його не розстріляли, дарма що перший вирок був — розстріляти. Другий — десять років Сибіру і заборона повертатись на Україну чи взагалі на європейську територію СССР, а третій – до п’яти років заслання з тими самими умовами. При цьому він втрачав своє військове звання, свої дипломи, нагороди тощо. Доля ж розпорядилася так, що начальника НКВД Кам’янець-Подільської області в 1938 році, коли усунули Єжова, розстріляли, а мого батька випустили. Коли я зустрівся з татом, то в мене з’явилось пасмо білого волосся. Всі, хто з жінок на мене подивився, плакали, як за померлим.
А щодо моєї праці на радіостанції «Голос Америки», то, одверто кажучи, я ніколи б не залишив її в 1990 році, якби в четвертий раз у моєму житті не зупинилося серце і не почав все загрозливіше активізуватися глибоковенозний тромбоз у лівій нозі. Серце ж у мене зупинялось в Одесі в 1936-у році, коли важко захворів на шкарлятину з різними ускладненнями. Зупинилося 1946 року в Ріміні, якраз перед прем’єрою «Господині заїзду», в якій виконував роль Мірандоліни. Зупинилось в Англії в 1949 році. І зупинилось біля Вашинґтона в 1988 році. Цікаво, що ніде не хотіли сказати тривалість моєї клінічної смерті! Ну й не треба...
До речі, моє останнє інтерв’ю для радіостанції «Голос Америки» було, на бажання представника України в ООН, з тодішнім, який і тепер є, міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком.
Із закінченням 1990 року для мене закінчилась «холодна війна» і почалася письменницька праця, що припиниться хіба, коли востаннє перестане битися моє серце...
Маю намір видати три томи про працю на радіостанціях «Визволення» — «Свобода» і «Голос Америки». Власне, вже написав вступ та передрукував інтерв’ю, які мають іти першими у збірнику про українську редакцію на радіо «Визволення».
...У Ріміні нам великою мірою допомогли Владика Бучко та кілька священиків, докторів теологічних й інших наук, що були тоді в Римі. Мене вони хотіли влаштувати в школу чи Академію драматичного мистецтва, але вже почали відходити кораблі до Великобританії з моїми друзями з театру, і я долучився до них. Тимчасом з Ріміні до університету в Мадрид поїхало кілька моїх друзів. Там вони зустрілися з Євгеном Деславом, який знімав в Іспанії та Портуґалії. Мої приятелі, зокрема Семен Федюк — головний редактор журналу «Батьківщина», в якому я друкував свої вірші й оповідання, зупинився на моїй особі, яка викликала особливе зацікавлення у кінорежисера Євгена Деслава. Одного дня я отримав у таборі для військовополонених поштову картку з Мадрида, в якій Євген Деслав просив у мене дозволу листуватися.
Для мене тоді це було дивним, незрозумілим, але дуже приємним явищем. Листи Євгена Деслава до мене були надруковані в журналі «Кіnо-Коло»."
Серце Миколи Француженка востаннє перестало битися після служби в церкві в неділю, 28 жовтня 2007 року в місті Силвер Спрінґу, шт. Мериленд, біля Вашинґтону. Покійний осиротив дружину Ярославу, синів Руслана і Олександра та доньку Роксану з родинами, в тому числі й трьох внуків і одну правнучку. Дуже радів тим, що наймолодшому внукові дали ім’я Микола – як у діда...
..Остання публікація Миколи Вірного — монографія, присвячена пам'яті о. протопресвітера Ігоря Губаржевського в 30-у річницю його смерти. До речі, Микола Олександрович був одружений з молодшою дочкою о. Ігоря – Ярославою. Безсумнівно, тесть мав великий вплив на свого зятя. Бо о. Ігор був не тільки пастирем, але й добрим педагогом. Слід згадати, що він був у кінці 30-х років професором Київського педагогічного інституту, деканом катедри української мови й літератури та керівником аспірантури, а в США викладав українську мову в Колумбійському університеті. Людина блискучих знань з мовознавства, літератури, історії, археології, діалектології та філософії, "він став моїм моральним і релігійним опікуном... Він повчав (мене), що те, що ми даємо людям, є мірилом, по якому будуть нас оцінювати, а не кількість дипломів, звань, грамот чи орденів" – пише Вірний у монографії. В одному листі він писав мені з відрядження в Мюнхені, серед іншого, і про свій морально-етичний код:
"Я надиханий повністю і назавжди бажанням не бути колодою, а до кінця життя шукати себе".
Француженко оповідав мені, що в Англії його тесть радив йому стати священиком. Обіцяв належно підготувати його для служби перед вівтарем, запевняючи, що лектури з богословія, гомілетики, літургіки не бракуватиме.
"Вивчай святе Письмо та Життя святих, а проповідник з тебе буде блискучий. Та й голос маєш приємний і слух музикальний. А пам'яті твоїй не один священик позаздрив би, – казав о. Ігор. – УАПЦ на еміґрації потрібні пастирі освічені і відданні, так що тебе кожний наш єпископ рукоположить у єреї".
Казав мені мій друг при тій нагоді, що якби життя його склалося трохи інакше в Англії (без богословської освіти не погоджувався бути священником, але найсильнішим гальмом було те, що втретє зупинялося серце!), та й не будь покликаний на працю до Радіо "Визволення", яке з першим приїздом Микити Хрущова до США було перейменоване на радіо "Свобода", він, можливо, й обрав би шлях духовного служіння. Я зрозумів тоді, що священослужіння було його нездійсненим покликанням.
...Ви із того замісу,
що міцніє з роками,
Вас не в силі зламати
чи збити з путі –
Ви залізну завісу
Не бомбами, а голосами
спромоглися роздерти
ще в своєму житті!
Хай же творчим і мирним
буде, друже, Ваш вечір
усім недругам наперекір!
Повсякчас будьте Вірним,
Тягар беручи на плечі,
І в майбутнє скеровуйте зір!
Зі спогадів Володимира Біляїва
Джерела
Український тижневик “Свобода”, число з 17 жовтня 2008
Лариса Брюховецька. "Микола Француженко: стати символом весни" http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=106
