четвер, 31 серпня 2023 р.

Геній побіч нас. Про Миколу Лукаша - Валерій Шевчук

 



"...Якось оповів такого епізода. Підійшов до черги на таксі, здається, на теперішньому Майдані Незалежности, і спитав у фіфи, яка стояла в кінці, чи вона остання, звісно, українською мовою. Инакше він не розмовляв на вулицях Києва.
- Я по-украінскі нє панімаю! - сказала фіфа.
Тоді Микола Лукаш спитав у неї те саме на кількох мовах, а потім те саме вульґарним російським валап’юком із класичним російським матом: “Ви послєдняя, кyрвa?” - ясна річ, фраза звучала двозначно, також і “Ви послєдняя кyрвa?” Фіфа кинулася від черги геть, а люди, що стояли, вибухли реготом — навіть у таких ситуаціях він залишався вишуканим філологом." (Валерій Шевчук)

Геніяльний Микола Лука́ш
* 19 грудня 1919, Кролевець - † 29 серпня 1988, Київ

"Себе вважав не перекладачем, а поетом. Не слабшим, аніж сучасники Ліна Костенко чи Микола Вінграновський.
Його улюбленою лайкою було:
— Ви, перекладачі!"
"Він умів радіти слову, відчував, любив і леліяв його, як дитину."
"У вас якийсь паскудний звих,
Що голову морочите:
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі як хочете."
І таки ж воздвиг, без жартів!
Неперевершений Микола Лукаш, блискучий поет і лінґвіст, знавець 20 з гаком мов, перекладач, який у совєтські часи подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів світової літератури від 100 авторів. Це він подарував нам цілого «Фауста», нескороченого «Дон Кіхота», уперше з ориґіналу XIV ст. переклав українською «Декамерон».
Постійно гнаний, матеріяльно й побутово невлаштований, Микола Лукаш не схилився перед владою і спромігся своїми чарівними переспівами долучити до українського культурного процесу шедеври світової класики.


Федеріко Ґарсія Лорка
ПЕРЕХРЕСТЯ
Переклад Миколи Лукаша
Східний вітер,
ліхтар,
і у серці
кинджал.
Майдан
весь дрижав,
наче струнний
жаль,
дрижав,
наче гедзь на сто жал.
Де не гляну
(о жах!) —
скрізь у серці
кинджал.
АЙ!
Зойк лишає у повітрі
тінь сумного кипариса.
(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).
Все на світі заломилось,
залишилась тільки тиша.
(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).
Потьмянілий небосхил
язики багаття лижуть.
(Ой прошу ж вас —
лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю...)



З групової світлини 1960-х рр.

Валерій Шевчук
ГЕНІЙ ПОБІЧ НАС
...Перше моє знайомство із працею Миколи Лукаша було ще в юності, коли сам ще писав вірші — тоді мені потрапила книжка Роберта Бернса, де були Лукашеві та Мисикові переклади, і я нею просто-таки зачарувався: вразив не так сам Бернс, як віртуозність створеного тут українського вірша, вишукані поетичні пасажі й розкішна мова перекладів.
У перекладацькому мистецтві існує поняття “конгеніяльність”, тобто йдеться про явище, може, й вторинне: коли людина, перекладаючи твори генія иншого народу, підіймається до його рівня. З цього приводу згадується суперечка, власне полеміка, Ю. Тарнавського з М. Лукашем, правда однобока, бо Ю. Тарнавський сперечався (в журналі “Сучасність”), а М. Лукаш мовчав: чи є Ґ. Лорка у відтворенні М. Лукаша справді Лоркою, а може, це М. Лукаш в образі Ґ. Лорки? Критик однозначно, на багатьох прикладах, доказував, що маємо останнє і, може, мав у тому певну рацію, адже вимагав у М. Лукаша конгеніяльности, зовсім не добачивши, що маємо тут випадок инший — натуральну геніяльність.
...Цікаво, як реагував на цю критику сам М. Лукаш. Я його спитав:
- Читали на себе критику Юрія Тарнавського?
Він якось тихо, як умів тільки він, відвів погляда й мовив:
- Читав!
- І що ж?
- Та що ж, - сказав цілком спокійно. - Людина має право на свою думку.
І все! Так, у цій ситуації Микола Лукаш сперечатися не бажав. Чому? Бо, на мою думку, знав, що при праці ним керує не машиновий, раціональний розважок, певні правила, настанови, а стихія — отой дух, як вважали античні люди, який був поселений у людському тілі й волі якого він як митець безвідмовно схилявся, тобто геній. Змінити тут щось М. Лукаш не міг, не вмів і не бажав, адже критик радив йому перетворитись на комп’ютер, а він був висока й тонка душа. Саме це, очевидно, й пояснювало отой спонтанний спосіб праці, в якому перебував митець. Він не перекладав методично, розважно, обмірковано, спокійно, як це робив, приміром, Борис Тен, а вряди-годи його ніби вкидало в роботу, як у вогонь, він у ній палав, горів, поки були дрова, тобто натхнення, чи сприяння генія його. Коли ж дрова вигоряли, навіть не вивершивши праці, він її покидав і ставав, як це писав Ю. Тувім, маленьким сірим чоловічком, чекаючи нового припливу тієї енергії і скаженого спалаху.
Якось він мене спитав:
- Скажи, - до мене він звертався на “ти”, а я до нього, звісно, на “ви”, бо різниця у віці між нами була немала, - скільки тобі треба, щоб поновити силу?
- Три, чотири дні, - сказав я. - Але неодмінно поїхати до Житомира, - і там усе відновлюється.
- Щасливий! - зітхнув Микола Лукаш. - А мені часом мало трьох чи чотирьох місяців.
Його життя так і складалося: з поривного, всепоглинаючого згоряння в роботі, а потім у довгих днях бездіяльности, коли він самотньо блукав вулицями чи відвідував освоєні місця, отаким собі бідно одягненим одинаком, котрий ходив обідати до ресторану (в 60-ті роки в готель “Україна”), і бозна-чим займався: самотній, трохи печальний, але завжди внутрішньо спокійний і маломовний. Не раз я заставав його в книгарні “Сяйво”, де він міг просиджувати годинами, був-бо, як і я, завзятим бібліофілом, мав чудову бібліотеку, але в бесідах, які там точилися, брав мінімальну участь. Дивна річ — книголюби, як правило, базіки, коли ідеться про книжки; специфічні книголюбські чи книгознавчі розмови їм, як бальзам на душу; я теж чимало цим грішив, але М. Лукаш — ніколи, хіба тільки вряди-годи кине, що і в нього та чи инша книга є. І ще одна дивна річ: у 60-ті роки потоком пливли книжки (давні українські) із Західної України, ми за ними полювали, як справжні мисливці, але я ніколи не бачив, щоб Микола Лукаш купував книги, однак продавці в “Сяйві” не раз звіщали:
- Тут були цікаві книжки, але їх уже купив Микола Лукаш, - тобто він купував їх якось непомітно.
Ніколи не хвалився своїми купівлями, але коли відвідував його вдома (на Суворова, в однокімнатній квартирі, де викинув із кухні газову плиту і зробив собі там бібліотеку, бо місця для книг не мав), ніколи не демонстрував своєї бібліотеки, а добре знав, що я книгоман. Отож тільки й знав, що вона чудова, але як саме, не відав; однак, коли звертався до нього за консультаціями, діставав їх докладні й вичерпні, особливо з мовних питань. Він не тільки знав багато мов (казали, що понад двадцять), але передусім був нестямно закоханий в українську, складав картотеку слів, яка була в нього велика.; загалом, любив товариство, хоч жив здебільшого в собі. Оповідали про його єдину безнадійну любов до жінки його ближчого приятеля, він ту родину постійно відвідував, де його завжди пригощали і їжею, і чаркою, бо чарку любив, але не у великій кількості; принаймні, п’яним я його ніколи не бачив.
Душею горнувся найбільше до шістдесятників, тобто до сучасної молоді, і якось по-своєму ту молодь любив. Я, живучи на бульварі Шевченка №1, зустрічався з ним досить часто (инколи заходив до мене, инколи на вулиці), бо його маршрут був до “Сяйва” й ресторану “Україна”, де його всі знали; на вулиці завжди зупинявся і вступав у легку бесіду, часом скаржився на біль у простріленій у війні нозі, про себе нічого не розповідав, а любив розпитатися, що роблю я, і його часто мої плани й ідеї захоплювали. До речі, він був постійним читачем самвидавської літератури, часом передавав її мені, я а йому, і ми обмінювалися щодо того думками (але тільки на вулиці, не вдома, бо знали, що приміщення могли прослуховуватися). Саме в такий спосіб до нього потрапила моя повість “Ілля Турчиновський”, яку я написав 1968 року, і вона певний час ходила по руках. І от одного разу він прийшов до мене додому, принісши машинописа тієї повісти. Ми поговорили про те і се, він стримано твір похвалив, глянув на мене коротко і сказав:
- Хочу тобі признатися в одній речі, - сказав якось зніяковіло. Колись після війни я написав подібну повість, але спалив.
- Як це могло статися? - вигукнув я зчудовано.
- Дурний був! Тепер уже бачу: був дурний! - сказав і опустив голову.
Цей епізод був настільки разючий, що й досі його яскраво пам’ятаю. Мав тоді невіджалований жаль, і досі його маю, бо в тому далекому вогні згорів можливий безпорівнянний прозаїк Микола Лукаш, адже признався тоді ж таки, що більше прози не писав. Але здається мені, що писав власні вірші; не відаю, чи вони залишились у його архіві, але на щось таке часом натякав, однак серйозно до власного творення не ставився, адже був винятково до себе вимогливий, навіть його перекладацька робота затягувалася, він не визнавав строків чи якоїсь плановости, а жив і діяв тільки за велінням свого генія.
Якось оповів такого епізода. Підійшов до черги на таксі, здається, на теперішньому Майдані Незалежности, і спитав у фіфи, яка стояла в кінці, чи вона остання, звісно, українською мовою. Инакше він не розмовляв на вулицях Києва.
- Я по-украінскі нє панімаю! - сказала фіфа.
Тоді Микола Лукаш спитав у неї те саме на кількох мовах, а потім те саме вульґарним російським валап’юком із класичним російським матом: “Ви послєдняя, кyрвa?” - ясна річ, фраза звучала двозначно, також і “Ви послєдняя кyрвa?” Фіфа кинулася від черги геть, а люди, що стояли, вибухли реготом — навіть у таких ситуаціях він залишався вишуканим філологом.
Одягався, як я вже казав, більш ніж скромно, в якомусь півспортивному, завжди неновому одязі, майже постійно без шапки, але завжди виголений; ніколи не бачив його в костюмі чи при краватці, шия завжди оголена.
У 1963 році мене закинули (з виховною, як ходили чутки, метою) в солдати аж у Заполяр’я, і коли пробував там, тим часом вийшов “Декамерон” Д. Боккаччо в Лукашевому перекладі. Читати цю книгу був для мене словесний бенкет. Неймовірно багата лексика, чудова стилізація під стиль давньоукраїнської прози — подібні ігри М. Лукаш любив, так галісійським діялектом писані вірші перекладав діялектом галицьким українським, - усе це викликало в мене захват; і досі вважаю цей переклад безпорівняльним і таки геніяльним (не конгеніяльним) — до речі, “Декамерон” у нас перекладався і в 20-ті роки, але той такого враження не справляє. Цікаво, що цю книгу пробували читати, беручи в мене, й солдати-росіяни, хоч там мало що тямили, але їхній інтерес не виходив за скабрезні рамки, того вони таки тільки й шукали і знаходили, не завжаючи на чужу собі мову — не зайве відзначити, що в М. Лукаша були й такі читачі. На прикладі тієї книги можна побачити, у який спосіб іноземний твір, перебираючись в українські шати, починав звучати по-особливому, водночас залишаючись ориґіналом, чи його подобою. Саме в цьому й була, на мою думку, геніяльність М. Лукаша — він такі речі робив безподібно.
Свого часу я написав був рецензію на переклад твору Імре Мадача “Трагедія людини”, вона друкувалась у “Вітчизні”. Ясна річ, що, угорської мови не знаючи, не міг поцінувати сам переклад, мене, зрештою, зацікавив сам твір, і я подав на нього критичну студію зі своїм прочитанням тексту. Зустрівши мене, М. Лукаш подякував за рецензію і сказав приблизно таке (хочу наголосити, що всі віддачі діялогів у спогадах умовні, бо хто б здолав їх докладно запам’ятати):
- Знаєш, чим мені сподобалася твоя рецензія? А тим, що не копаєшся в дрібницях і не переповідаєш змісту, а ведеш читача до самого твору, його глибин. Я сам із інтересом це читав.
...Загалом, його Лоркою ми зачитувалися — для нас це було мистецьке одкровення, і сприймався він у Лукашевих шатах куди сильніше, як у шатах російських перекладів, відтак закид Ю. Тарнавського про вареники й шаровари в цих перекладах був, м’яко кажучи, незбагненний. То було поетичне явище значно більше й глибше, ніж у инших інтерпретаціях.
Щодо Ґ. Лорки пригадується один курйоз, що його оповів мені свого часу Іван Світличний, який, до речі, дуже любив і високо шанував М. Лукаша, а в отих посиденьках у “Сяйві” І. Світличний, Є Попович, Г. Кочур та й я бували разом із М. Лукашем завсідниками; так от, коли почалися арешти, каґебісти у листах неблагонадійних своїх жертв часто натрапляли на прізвище Лорки, а він читався в середовищі української інтеліґенції саме в Лукашевих перекладах.
- Кто такая Лорка? - спитав на одному з допитів якийсь цербер.
Допитуваний був гумористом і сказав:
- Іспанська поетеса.
Каґебіст у протоколі записав. “Лорка, со слов свідєтєля, - іспанская поетеса”. Пам’ятаю, М. Лукаш, слухаючи ту оповідку, щасливо сміявся.



Фото з особової справи Миколи Лукаша в СПУ

Я вже казав, що М. Лукаш духовно був наближений до тодішнього дисидентства. Оскільки в мене був заарештований і посаджений брат, я добре був поінформований про життя в концтаборах, а він завжди в мене цікавився: “Як там із хлопцями?” Любив і шанував І. Дзюбу, І. Світличного й инших і глибоко переживав за ті удари долі, які на них сипалися. Недаремно, очевидно, взявся за переклада “Дон Кіхота” Сервантеса - той твір був близький його духу, хоч закінчити цієї чергової епохальної праці так і не встиг. Отож певною мірою Дон Кіхотом він був і сам, через це мне зовсім не здивував його шляхетний учинок: коли заарештували Івана Дзюбу, він написав заяву, щоб заарештували його, а Дзюбу випустили, бо той хворий, але молодий і може ще багато корисного зробити (до речі, дослідникам було б вельми бажано розшукати й опублікувати ту заяву). Відтак над Миколою Лукашем почали гуркотіти громи.
Розумію керівників тодішньої Спілки письменників: як люди підневільні, вони мусили розбирати “поведінку” М. Лукаша та й виключити його зі Спілки (не вони це вирішували, такий був наказ згори), хоч, правду кажучи, М. Лукаша переконували ту заяву забрати, але все можна зрозуміти холодним розумом, та не серцем; тож мушу признати, що виключення М. Лукаша зі Спілки письменників навіки залишиться моральним тавром на цій організації, адже це було все одно, що карати дитину, яка засунула пальця у вогонь. Ішлося не про пересічного писаку (та й із пересічним непростимо так чинити), а таки про людину унікальну, неповторну, дивовижних здібностей. Однак що сталося, те сталося, і тут нічого не зміниш.
Я зустрівся після того з Миколою Лукашем, він був спокійний, як Бог.
- Хіба не знали, що Дзюбі це нічого не допоможе? - спитав я.
- Знав, - відповів. - Але він хворий і молодий і міг би зробити куди більше за мене.
Річ, очевидно, була не в тому. М. Лукаш чудово відав, що Спілка письменників не мала сили вивільнити І. Дзюбу, хоча сприяти, аби людину посадили, могла й не раз так чинила — скільки шастало там добровільних і у службу поставлених доносителів. Але Лукаш, при його чистій і не замуленій душі, вважав, що не може стояти осторонь неподобства, яке твориться; відповідно намагався не звільнити І. Дзюбу, цього не міг, а задемонстрував свою солідарність із дисидентами, за що й був викинутий зі Спілки письменників без права друкуватися, тобто увійшов у звісний тоді “чорний список”, у якому, до речі, стояло й моє ім’я, тут ми знову опинилися побіч. Але я був у кращому становищі, бо міг підробляти деінде, для М. Лукаша це означало матеріяльну катастрофу, адже він був практично цілком безпомічна людина, заробляв лишень літературною працею, готову їжу собі купував, то як мав жити? Не забуваймо й того, що був інвалідом війни, отож фізично працювати не міг. Отож жив на позички, відвідував знайомих і друзів; гадаю, не раз і голодний никав по Києву.
Щодо цього хочу оповісти разючого епізода. Було то в 70-ті, коли і я був викинутий із літератури й позбавлений заробітку. Приїхав тоді до Києва мій перекладач на грузинську Джаба Асатіяні, якого я добре знав, ще коли він у 60-ті вивчав у Києві українську мову. Я хотів запросити його додому, там би чимось пригостити гостя знайшлося, але він захотів пообідати зі мною у ресторані. В таких випадках годиться платити господареві, а не гостю, а в мене вітер у кишенях гуляв. Дітися було ніде, я зібрав усі гроші, які були вдома, і не без ляку, що на обід їх може не вистачити, рушив на зустріч, добре відаючи, що грузини вельми гостинні у себе. Ми зустрілись у готелі “Столичний”, де зупинився Джаба, поговорили, спроба викрутитися від обіду мені не вдалася, тож рушили до готельного ресторану, признаюся, що в мене холола на спині шкіра. І от, тільки сіли, з’являється Микола Лукаш. Радісний вигук із його боку, і він уже сидить за нашим столом і веде невимушену балачку. Ясна річ, замовляти обід довелося й на нього, я вже сидів ні живий ні мертвий, бо на двох ще натяг би оплатити, а на трьох напевне ні. М. Лукаш ніби нічого не помічав, був говірливий, із задоволенням ковтнув чарку, поїв. Тут з’явився ще якийсь його знайомий, і він на хвильку відійшов. Це було порятунком, бо я дістав згоду пояснити Джабі ситуацію та й розповісти, хто це з нами обідає. Джаба недаремно був грузинським князем, принаймні за такого себе визнавав, і розплатився сам, а я й досі не позбувся конфузного відчуття. М. Лукаш швидко до нас повернувся, спокійно дивився, як Джаба розплачується, і ми ще довгенько там попосиділи, бо загалом Лукаш як людина компанійська підтримувати розмову вмів. По тому по-дружньому розпрощалися. Про що тоді говорили, не пам’ятаю, пробував у душевному сум’ятті, отож змісту розмови не фіксував.
Загалом, М. Лукаш ставився до мене винятково приязно, навіть читав мої твори, хоча в літературних колах прийнято, здебільшого, один одного не читати. Добре відав і про моє захоплення поезією українського бароко. Я мав тоді проблему, як виробити принципи силабічного вірша, бо подібної практики досі не існувало. Консультувався щодо того і з Борисом Теном, який мені своїми практичними порадами вельми допоміг. Цілком вороже до цього мого захоплення поставився Г. Кочур, з яким я мав ряд гострих дискусій, а М. Лукаш спокійно й уважно мене вислухав (під час кількох зустрічей на вулиці і в “Сяйві”, бо до цієї розмови поверталися неодноразово), коли я докладно оповів про свої проблеми й думки щодо цього і про те велике, поховане в часі, літературне явище. Інтерес до того М. Лукаш виявляв чималий, очі його світилися. Що ж до мого перекладацького методу, то він сказав тільки одне:
- Що ж, можна перекладати й так!
...Якось ішов я бульваром Шевченка вниз до Бессарабки і біля готелю “Україна”, як не раз бувало, зустрів М. Лукаша. Було холодно, здається, пізня осінь чи рання весна, він же залишавсь у своїй спортивній курточці без шапки, змерз, аж посинів, і при розмові перетинався з ноги на ногу: чи від холоду, чи боліла йому прострелена нога. Я ж був у береті та в куртці.
- Я до тебе давно приглядаюся, - мовив М. Лукаш. - На кого ти схожий?
- Всі кажуть, що на Бальзака, - кажу.
- Ні, ні! - він пильно вдивлявсь у мене. - О! Знаю! На Франціска Скорину!
Нагадаю читачеві, що на єдиному портреті Ф. Скорина — в береті, круглолиций, повненький, а я тоді такий і був.
Але мені здалося, що Ф. Скорина був згаданий у прив’язці до моєї упертої зацікавлености давньою літературою, отож те порівняння було мені аж зовсім не неприємне.
Востаннє я бачивсь із М. Лукашем на похороні Бориса Харчука. Було жахливо холодно. Ми їхали побіч у рафіку, стояли побіч на цвинтарі. М. Лукаш був тяжко пригнічений, бо з Б. Харчуком вони товаришували в молодості й пізніше, і це в його дружину він був закоханий, як казали, на все життя. Щось ми коротко говорили, з того пригадую одну фразу:
- Таке життя! Як і не було! А може, його й не було?
“Таке життя!” - хочеться мені сказати зараз. Дивне, незбагненне, по-своєму абсурдне. Дорогою зустрічаються дивовижні люди, але дивовижність їхня через зайнятість нашу, еґоцентризм, через невміння цінувати належно летючої миті, а все існування — летюча мить, чи ж завжди усвідомлюється? Скажу, правда, що в тому середовищі, в якому я завше обертався (це вже в 70-ті, коли мене всі покинули й ніби забули, я збагнув привабливість усамітнення та некомпанійськости), ми вельми шанували М. Лукаша і ставилися до нього з усією сердечністю, на яку були здатні, цілком усвідомлюючи, що біля нас скромно присутній не фальшивий чи тільки названий, а таки справжній геній, але це було дуже вузьке коло людей: справжнього визнання, не кажучи про славу, М. Лукаш за життя не здобув та й, здається, не вельми того праг. Треба сказати, що М. Лукаш ніколи не творив, як це часто буває в мистецькому середовищі, свого зовнішнього образу, свого міфу, чи, точніше, міфу себе; очевидно, добре розумів, що такий штучно створений міф без підкріплення справжнім великим ділом річ таки минуща; його ж пристрастю було творення, діло, якому віддавався нероздільно весь, не прагнучи про здобуття звань, чи чинів, чи щабелю на драбині — драбина не для таких, як він. Був із тих, котрі люблять джерело. “Люблю джерело і початок, - вістив Григорій Сковорода, - вічні струмені, що течуть від випарів серця твого. Ріки стікають, потоки всихають, струмки зникають, тільки джерело вічно дихає випаруванням і прохолоджує. Отже, джерело люблю!”
Його смерть була для мене важким ударом. Я тоді написав некролога, бо не міг не написати. І мені досі здається, йдучи вулицями Києва, особливо в районі між Бессарабкою та університетом, що з юрби вирине його зсутулена постать, і він усміхнеться назустріч милим, дитячим усміхом. І очі його тепло засвітяться, і почую тихий його голос, який у певні хвилинки виринає з небуття й досі, - ніколи не чув його голосного, і ми зможемо побесідувати, наприклад, про середньовіччя, чи про синонімічне багатство української мови, чи про насущні справи дня сьогоднішнього. І він до мене приходить, не тільки голос його. Виринає раптом, але не з юрби і не в чиїйсь подобі (адже часто трапляється, що покійного раптом бачиш у незнайомій людині), а в уявнім видженні, таким як був. І від того на серці неодмінно виникає тепло. А це значить, що побіч тебе знову пройшов, легко тебе опромінивши, справжній геній. Геній, який побіч нас.
Київ, 1998 р.
З укладеного св. п. Леонідом Череватенком двотомника "Наш Лукаш". Київ, Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2009.


Поль Верлен
ОСІННЯ ПІСНЯ
Переклад Миколи Лукаша
Ячать хлипкі
Хрипкі скрипки
Листопада…
їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
Від їх плану
Я весь тремчу
І ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Кудись іду
Удаль бліду,
З гір в долину,
Мов жовклий лист
Під вітру свист —
В безвість лину.


Федеріко Ґарсія Лорка
РАНІШНЯ ЗОРЯ
Переклад Миколи Лукаша
Дзвонять дзвони у Кордові
од самого рана,
дзвонять дзвони у Гранаді —
ой дана-дана!
Слухають ті дзвони
молоді дівчата,
що то плачуть, як озветься
самота відчайна.
Слухають ті дзвони
молоді іспанки,
андалузки-підгорянки,
іще й подолянки.
Ніжки в них манюні,
спідниці з лудану,
вони сонцем осявають
вулиці й майдани.
Гей, дзвонять дзвони й у Кордові
й од самого рана,
гей, дзвонять дзвони й у Гранаді —:
дана ж моя, дана!



Встановлено на будинку за адресою №3, вул. Омеляновича-Павленка (колишня Суворова)


Микола Лукаш, лицар спокійної гідности. Спогади Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Миколи Сома, Григорія Штоня та Анатоля Перепаді

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/09/blog-post.html

понеділок, 28 серпня 2023 р.

Дмитро Загул, буковинський поет доби Розстріляного Відродження

 



"...Моя красуне Україно!
Ти знову процвітеш!"

Дмитро ЗАГУЛ,
поет-символіст, літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог доби Розстріляного Відродження
* 28 серпня 1890, село Мілієве, Чернівеччина — † літо 1944, Колима
Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Чи колись моя трудна нога
До тебе навернеться вдруге?
Ці рядки поет написав 1921 року в підсовєтській Україні. Рідну Буковину він покинув не з власної волі - його, студента Чернівецького університету, вже доволі відомого перекладача творів Вергілія, Горація, Шиллера, автора поетичної збірки московська військова адміністрація у Першу світову при відступі схопила як заручника, й запроторили його аж на Поволжя. Вернувшись потім в Україну, вчителював, був редактором сценарного відділу «Українфільму», науковим працівником Академії наук (ВУАН). Належав до об’єднання символістів «Музагет», був членом літературної організації «Західна Україна». Останнє зіграло фатальну роль – при масових арештах 1933-1934 років із членів цього об’єднання на волі залишилось небагато. Загула «взяли» в 33-му. І хоч він відбув 10-річний термін, з табору не відпускали «до особого распоряженія».
У вже цитованому вірші поет писав:
Хіба ж серце твоє не боліє тепер?
Воно вбоге ж і хворе.
Воно вбоге і хворе, як я, –
Прибита твоя Буковина…
А воно таки було в нього хворе - в прямому, «клінічному» розумінні. А що режим для нього не послабили навіть після «десятки», то й не витримало. Дмитро Загул помер від паралічу серця, як усі джерела вказують, вліті 1944 року на Колимі, «в одному з таборів між Маґаданом і Яґодним».

⚡️

Дмитро Загул

***
Моя сердечна Україно,
Країно юнацьких мрій!
Не раз я падав на коліна
І кликав: – Я твій! Я твій!
Про тебе марив я наяві,
Про тебе марив уві сні,
Твоїй кривавій давній славі
Складав свої пісні.
А як брати мої вмирали
В останній боротьбі,
В моїй душі гули хорали
На спомин по тобі.
Там, де цвіли ворожі маки,
З братами й ти була, –
Отам без певної ознаки
Любов твоя цвіла.
Ти знала тих, що десь на полі
Ішли за тебе в бій.
А я співав про власні болі,
Я син невірний твій.
Але од зрадників лукавих
Стояв я осторонь,
І не торкнулося криваве
Срібло моїх долонь.
Моя красуне Україно!
Ти знову процвітеш.
Прийми, прийми в свою родину
Синів невірних теж!
Прийми і тих, що помилялись,
Блукали тут і там,
Одкрий свої обійми зараз
Обдуреним братам.
Хай вони з тобою будуть,
Радіють, як і ти!
Хто не шукає, не заблудить, –
Забудь і їм прости!
А я – останній поміж ними –
Складатиму тобі
Свої нові співучі рими,
Що виросли в журбі.

1921

⚡️

ДРУГА ГОДИНА НОЧІ
Так тускло ліхтар мигоче,
Наче крізь чорний шовк;
Будинки заплющили очі
І вуличний гамір змовк.
Давно продзвонив біля парку
Порожній трамвайний вагон...
А мільтон докурив цигарку
І голову хилить на сон.
Відпочивають дороги,
Сплять тротуари і брук;
Не топчуть колеса і ноги,
Не глушить їх крик і гук.
Лягла сіропера втома
На вежі й на схили дахів.
Щасливий, хто в себе, дома
Осінню кімнату нагрів !
Збитошні вихорі з поля
Ввірвались і в цей квартал.
Ось тут їм утіха й воля
Справляти свій довгий бал !
А тут, під холодним муром
Хлопчина, сільський злидар,
Поглядом нудно-понурим
Ловить нічний ліхтар.
Од холоду тіло зібгало
В обдертий, брудний клубок, —
За день дощовий немало
Продрог, промерз і промок.
Щасливий, хто в теплій постелі
Про завтрішнє марить у сні
І бачить пригоди веселі
І чує веселі пісні!
А хлопець на розі дилькоче
І так винувато замовк,
Що тільки блимають очі,
Наче в леговиську вовк.
Вітер засмикав волосся
І холодом гладить чоло...
Бо вчора йому довелося
Кинути рідне село.
Там не було чого їсти,
Дядько од хати прогнав.
І ось, у далекому місті
Холод його наздогнав.
І ось, догнав його холод,
Голод за серце ссе...
А великий, байдужий город
Забув уві сні про все.
Та як-же хлопчині забути
Про торбу жебрацьку в руці ?
Які безсердешні люди,
Які непривітні всі!
Тут усі, тут усе проти його :
І ніч, і вітер, і дощ...
А не зворушиш нікого
З багатих вулиць і площ.
Вороже блискають очі,
Наче з леговиська вовк...
Тускло ліхтар мигоче,
А небо як чорний шовк.

1926

⚡️

ОТЧИЗНО ДОРОГА
Пам’яті Володимира Кобилянського
Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Чи колись моя трудна нога
До тебе навернеться вдруге?
Чи на скелях, на грудях твоїх,
Змучене серце спочине,
І поллється безжурний сміх,
Щирий такий, без причини?
Ти снишся мені уві сні,
Розкішна, зелена колиско,
І часом здається мені,
Що ти осьде, що близько.
І здається тоді, що нема
Поміж нами кордону.
Почекай лишень – згине зима,
І весною повернеш додому.
А встану… Де дівся той сон?
Розтанули сині гори!..
Ні плаїв, ні грунів, ні сосон!..
Тільки степ та простори.
Ні плаїв, ні грунтів, ні сосон!..
Не запхне смерека,
В бутині не спахне вогонь,
І така ти далека!
Стою один серед степів,
Як без рідного друга…
На заході день догорів,
Вже гасне кривава смуга.
Стою один серед степів –
Це в мене отчизна друга…
О краю наруги, країно рабів!
До тебе летить моя туга.
Повіє вітер з верхів’я гір
І вдарить у серце докором:
“Ти покинув рідню і вбогий двір
На нужду, на ганьбу, на сором.
Ти покинув братів, ти забув сестер,
Проміняв їх на вільні простори…
Хіба ж серце твоє не боліє тепер?
Воно вбоге ж і хворе.
Воно вбоге і хворе, як я, –
Прибита твоя Буковина,
За тобою тут тужить щодня
Більша твоя половина”.
Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Коли ж моя трудна нога
До тебе повернеться вдруге?

1921