"В однім селі у Ламанчі - а в якому саме, не скажу - жив собі не з-так давно гідальґо, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна."
Геніяльний Микола Лука́ш
† 29 серпня 1988
Євген Сверстюк:
Виступ в СПУ 20 березня 1988, де відзначали вручення Лукашеві літературної премії імені Рильського. Це слово має вартість спогаду, бо воно було розраховане і на присутність на вечорі самого Лукаша. Його збиралися привезти з лікарні. Але він відмовився. Йому залишалося жити ще півроку. Йому говорили про мій виступ, бо при зустрічі він подякував у своїй делікатній манері. Але це вже був для нього епізод з чужого життя. Він наче поринав у глибоку осінню задуму і холод.
“ЛИЦАР СПОКІЙНОЇ ГІДНОСТИ
Микола Лукаш — це постать, про яку не можна говорити в порядку переліку зробленого. Він більший — він з тих носіїв народної пам'яті, на яких тримається традиція. І не тільки пам'яті — він особа, здатна пронести традицію, не розгубити, не здрібнити її. Премія імени Рильського —для тих, що в поті чола підіймалися до майстерности Рильського і досягли видатних успіхів. Микола Лукаш не поступається перед Максимом Рильським.
Звичайно, слід подякувати йому за те, що він зробив у галузі перекладу, але можна і натякнути: з таким хистом, з такою іскрою Божою він міг би зробити більше. Але талант вразливий. Він потребує доброго середовища, якого у нас нема. Він страшенно багато сил віддає на боротьбу за життя. І не всі способи боротьби за життя йому прийнятні. Він платить десятикратним згорянням сил.
Якби я був законодавцем, я б придумав для таких, як Микола Лукаш, щось в ключі концепції Томаса Карляйля. Скажімо, орден лицарів спокійної гідности. За ним не стояли б у черзі, а честолюбці ще подумали б: чи варто такий орден одержувати. Я нагадаю, що герої для Карляйля — це не уквітчані герої, це і не Вольтер чи Руссо, які готували революцію. Герої — утверджувачі позитивних начал. Наприклад, Шіллер — творець вольової естетики, Ґете — творець позитивної філософії прийняття життя. Герої — ті, що вирощували в собі позитивні зерна з ґрунту, на якому жили, який успадкували. Вони їх вибирали, просівали, вирощували. Вони працювали в пошуках єдиного позитивного погляду — позитивної релігії з її животворними принципами.
Таких героїв небагато. Вони тихі, скромні, негорді духом, часто зовні непримітні шукачі справжности. Тим більше непримітні на такому сліпучому фоні, як великі любителі Вітчизни, що не люблять маленького сусіда, великі служителі ідеї, що не розуміють безкорисної служби, великі правдолюби, що не бачать сенсу говорити правду, коли нікому слухати... На такому фоні Лукаш не заслуговує навіть членства в Спілці письменників.
Але звузимо фон: патріоти, які зі стогоном несуть тягар обов'язку, борці за правду, які хотіли б увічнити себе на барикадах, поети, які природно хочуть слави... Коли ще звузимо фон — залишиться виділити дуже талановитих сіячів вічного, які зі спокійною гідністю залишаються собою за будь-якої погоди; які працюють на своїй висоті, бо інакше не можуть — немає чим дихати, які нерозумно стають під колеса, бо шо ж то буде, коли всі розбіжаться... І, нарешті, вони мужньо зносять коливання долі. ...Дайте Лукашеві хоч яку премію — він швидко забуде, бо гідність є єдиною основою його самооцінки. Він пірне в свою невибагливу стихію і потроху вибиратиме з неї перли, бо за своєю натурою він — збирач перлів, чим би його не робили обставини. Ефективність життя таких людей не вимірюється готовою продукцією. Вони мають великий ферментуючий вплив на життя і на своє оточення, бо всяка справжність відчувається людьми і викликає радість. Животворчу радість.
Звичайно, мовиться тут про духовний аристократизм і артизм, який іде знизу, з глибини традиції, з чистої демократичної течії, а тому має в собі силу відпорности. Але як важко йому стояти віками проти ноздрьовського ґвалту і хамства, проти нівелюючого амікошонства і ділового практицизму! Як важко дається йому несумісність з духовним плебейством, яке в руслі тієї ж традиції пре самосівом і живо користується браком доброї господарської руки. І все ж таки вистоює — в силу своєї природної справжности. Таких носіїв шляхетного ядра ми можемо знайти і серед безіменних селян і робітників, і серед учителів і лікарів — не дуже відзначених, і серед науковців...
До них належить скромний і цнотливий поет, якому судилася доля борця, — Василь Стус. Серед них "несправедливо загублене" ім 'я — Михайлина Коцюбинська. Серед наших перекладачів і особливо художників — чимало таких, кого можна об'єднати орденом Лицаря Спокійної Гідности.
Власне, такий орден їм самим і не потрібний. Але він потрібний нам, щоб відчувати оту нерозмінну сутність національного ядра, ту силу справжности, що рятувала нас в часи лихоліття і — дасть Бог — врятує в катастрофічну добу нашої історії, коли все розмивається в епідемії споживацтва, засмічується в лавині сурогатів та дешевих тимчасових замінників, а душа прагне відчути живий подих джерел. І хоче втішитись: адже є ще такі справжні люди, є ще й тепер... Є й будуть.”
HЕХАЙ I ХОЛОД, І ВІТРИ
Григорій Штонь
РЕЛІКТ
Прослизнути у смерть незаплямованим тривіяльністю життєплину вдається мало кому. А може, й нікому, якщо зважити, що той життєплин не відчепиться і по смерті. Приклад — оці, хоча б, спогади, після яких од живого Миколи Лукаша мало що залишиться. Або й нічого.
Цікаво, що за життя всі його теж прагнули кудись чи у щось загнати. Що друзі, що вороги. Я, наперед кажу, не був ні серед тих, ні серед инших, а тільки часом дивився. Звісно — збоку. Приміром, якоїсь чи то осени, чи то весни в Ірпені в часи т. зв. “перебудови” довелося спостерегти (ні, це була таки весна, бо бачив і чув я все завдяки відчиненому навстіж вікну), як Борис Харчук голосно шепче: “Миколо, ти ж не дитина. Втікаєш, напиваєшся. Тобі ж треба писати. “Дон Кіхота” закінчувати. Ти ніколи його так не закінчиш.”
На таку інтриґуючу фразу гріх було з-поміж шибок не висунутися, чого, слава Богу, Лукаш із Харчуком не помітили: перший далі собі усміхнено вихитувався на хіднику і на свого погонича навіть не озирався, а Харчук з ґирлиґою в руках скидався прямо-таки на Саваофа, що гримів: “Ти ж письменник, не графоман, як тут кожен. Подивися, всі строчать. А тебе до стола хоч прив’язуй. І прив’яжу. Ще раз утечеш до того всраного Києва, то й на вулицю не випущу!”
Лукаш далі ні слова. А я не заднім числом, а саме тоді подумав: “Цирк. Один вважає себе голосом літератури, а другий власне літературою і є, але грається в блазня”. І десь так воно й було насправді, хоч хто й коли з тож правдою порозумівся остаточно? Не претендую на це і я, тому оперуватиму й далі фактами і тільки фактами.
Наступний з них був спостережений того ж вечора. У залі над їдальнею, де графомани і не графомани дивилися “Время” - програму ЦТ, яку всіляко (перебудова ж) осмішували, але без якої жити не могли. Я, напевне, теж, инакше чого б там у задніх рядах сидів? Лукаш і собі сів тихенько поруч. Я непомітно принюхався — так , запашок є, але ж — не запах! Скільки в людини тих радощів, щоб відмовляти собі і в цьому? А сусіда дивився, дивився на когось із політичних коментаторів, а потім і каже. Ніби ні до кого: “Десять слів знає, не більше.” - “Яких саме?” - “Людських.” І після павзи: “А оте, - і він повторив не термін якийсь, а щонайзвичайнісіньке на слух слово, - зовсім не таке значення в них має.” У них, це, здається, у турків, а точніше — анатолійців, про яких коротко і швидко мені розповіли, пояснивши, звідки й коли це слово могло прийти до них. Задля цього треба було згадати ще декого з південних слов’ян. Разом із греками — за це ручаюся. Все решта — в тумані: я ж не зобов’язаний був слухати, знаючи. Досить було й того, що ці знання в мені передбачали. Очевидно, з чемности, але спасибі й за це.
Щоб не заважати розмовою свідомішій частині ірпінської громади, ми звелися і перейшли згинці у більярдну, де в мене був примарний, а все ж авторитет грача. Точніше — грача-мужа, позаяк бив я по кулях сильно і не з менш сильними коментарями. Цим авторитетом я і скористався, аби кий, що його простяг хтось із початківців (аси дивилися, нагадаю, “Время”) мені, передати Лукашеві. Хто думає, з поваги до віку, помиляється — робилося це задля насолоди. Бо Лукаш грав у більярд абсолютно унікально: однією та ще й чи не лівою рукою. Тримаючи кий посередині і так, як діти тримають сачок, з непевним вихитом. Проте в кулю попадав. Точніше — до кулі доторкався, і та поволі котилася, щоб іще чемніше торкнутися кулі иншої. А та вже на останньому, як ми казали, “здихові” діставалася до лузи і в неї падала.
Фантастика! Це вигукував я тоді і вигукую нині. І з тим же, пригадую, видихом (звісно — внутрішнім) я дивився на ще один Лукашів “номер” - з’яву на хіднику біля готелю “Дніпро” в одному сірому костюмчику, без краватки і шапки. Не кажу вже — пальта, яке в нього таки, здається, було. Теж, чомусь ввижається, сіре. Напевне, для літа, бо я веду мову про зиму. Та ще й — зиму зимну. Чи один із дуже й дуже — клято дуже! - зимних днів, коли на людину, що йде назустріч тобі голомозою, з голою шиєю і без одягу (бо який же з піджачка і штанів при тридцятиградусному морозі одяг?) дивишся, як на...
Зрештою, додумуйте самі — вже через хвильку ми говорили про якусь книжку (я чувся усе ж таки не так природно, як співрозмовник, і, переконаний, у невимушеності програвав), а після неї — про той-таки Ірпінь, оскільки ніщо инше нас не пов’язувало. Крім, зрозуміло, життя, кількома реченнями з приводу якого я ці зазирання у себе завершу.
Лукаш його — себто життя — любив. Не себе в ньому, а його. У собі і поза собою. Поза собою особливо. Більше того — він тією любов’ю світився. Ізсередини — назовні (всередині нього, переконаний, ніхто, окрім нього самого не бував і бути не міг — заблудився б). І саме цим він не є і ніколи не був літератором суто українським, сиріч патетиком, плаксою і життєімпотентом.
Ця ж любов є визначальною міткою Лукашевого Духу, де виразно національною була хіба Совість, а все решта належало Планеті і її Культурі. Культурі, додам, як жінці, роман з якою у цього дивного чоловіка теж був доволі, як на теперішні часи, дивним — вони одне одному ніколи не зраджували. І чулися цілком щасливими. Як удома, так і на людях.
І останнє: Лукаш — людина біблійна, чи, радше, біблейська. Це ж хтось з таких, як він, або й він сам, але прапрадавніший, сказав, що саме було на землі першим. Нагадаю: Слово і Слово те — Бог. Той, хто сподівається дістатися до Бога німим, без мови чи поза мовою, - дістанеться тільки у пекло. У якому ми зараз і живемо. І в якому жив з нами Микола Лукаш. Тільки цим і мученик. А у решті свого життя і своєї суті, навпаки — переможець. Бо як народився Миколою Лукашем, так Миколою Лукашем і помер. Без жодної нагороди за компроміс, за життєзраду, за самовідступництво.
Щаслива людина! Перед якою не гріх схилити якщо не голову, то те, що нею є. Або головою виглядає — Лукаш сказав би десь так. Микола Олексійович Лукаш, підкреслю наостанок, аби в когось не виникла усе-таки підозра, що я з ним був добрим бодай знайомим. Якби ж то.
З укладеної Леонідом Череватенком книги спогадів "Наш Лукаш".
"У вас якийсь паскудний звих,
Що голову морочите:
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі як хочете."
Микола ЛукАш
І таки ж воздвиг, без жартів!
Михайлина Коцюбинська
ВИДАТНА УКРАЇНСЬКА ПЕРЕКЛАДАЧКА І ЛІНҐВІСТКА
З дитинства Лукаш легко засвоював іноземні мови. Навчався на історичному факультеті Київського держуніверситету, але навчання перервала Друга світова війна. З 1943 Лукаш у діючій армії.
1947 Лукаш закінчив Інститут іноземних мов у Харкові. Був викладачем іноземних мов, потім завідував відділом поезії в журналі "Всесвіт".
Лукаш вважається одним з найвидатніших українських перекладачів — перекладав художні твори з 20 мов. Лукашеві властиві феноменальне лінґвістичне обдарування і дивовижна ерудиція в галузі зарубіжної літератури.
Найпліднішим було відносно благополучне для Лукаша двадцатиліття з 1953 до 1973, коли він переклав "Фауста" Ґете, "Мадам Боварі" Флобера, лірику Шіллера, "Декамерон" Бокаччо та багато іншого.
Лукаш завжди виступав на захист письменників, яких притісняли. А після арешту І.Дзюби, якого вважав видатним діячем української культури, Лукаш, вимагаючи його звільнення, запропонував заарештувати себе замість нього. Цей вчинок дорого обійшовся Лукашеві. Багато років він фактично перебував під домашнім арештом.
1973 Лукаша виключили зі Спілки письменників України. Його всіляко переслідували, перестали публікувати, чим позбавили засобів існування. Тривалий період біля його під’їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого.
Лукаш був відновлений в СПУ на хвилі перебудови 1988, практично напередодні смерти. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів — книги під назвою "Від Бокаччо до Аполлінера", яка вийшла 1990 і стала своєрідним пам’ятником Лукашеві.
"Такі, як Лукаш, народжуються, напевно, раз на декілька століть", — писав видатний український перекладач Григорій Кочур.
Поль Верлен
* * *
Це захоплене зомління,
Це закохане томління,
Хвильні трепети лісів
У руках вітрів пестливих
I між віток шелестливих
Хор сп'янілих голосів.
О, цей шелест, шемріт, шепіт,
Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,
Журкіт, муркіт, свист і писк,
Трав розмайних шелевіння,
Шум води по моховинню,
По камінню плеск та блиск...
Хто ж до всього того шуму
Вплів мотив тривоги й суму,
Жаль снує душа - чия?
То, напевно, ми з тобою
День прощаємо журбою,
То душа твоя й моя!
Переклав Микола Лукаш.
Микола Сом
МИКУЛА СЕЛЯНИНОВИЧ
Миколу Олексійовича Лукаша я називав тільки так: Микула Селянинович. Він був першою людиною, яка мені, сякому і такому неофітові, пояснила історичне походження українських народних богатирів у російських думах та леґендах. А там, як відомо, наш Микула завжди виступає не "Крестяниновичем", а Селяниновичем - під українським законним ім'ям. Кажучи мовою сучасного базару, наш народний богатир приватизований чи просто вкрадений сусідньою державою. Лукаш м'яко говорив: позичений.
Він мене теж називав Микулою. Це тому, що я (за веселим Лукашевим словом) "із усіх слов'янських мов устиг засвоїти лише чернігівський діалект нашої рідної мови". У моєму селі й донині кажуть: "Кут розбив макутру" замість "Кіт розбив макітру". А в сусідній Красилівці уже не "у", а тільки "и": "Кит розбив макитру". Ці ґеніальні українські діалекти Микола Лукаш не тільки знав, а й свідомо прищеплював до своїх перекладацьких творів. Так у перекладах із Ґарсіа Лорки він чудово скористався жвавою говіркою Карпат. Я і досі пам'ятаю з його вуст оцю веселу коломийку:
Я Микола, ти Микола,
Обась ми Миколи.
Тебе били коло церкви,
Мене коло школи.
Я познайомився із ним десь у кінці 1958 року. Тоді я щойно повернувся в рідний Київ з далекого Прикарпаття, з міста Борислава, де працював у редакції міської газети. З якоїсь причини була ліквідована дуже гарна і компактна Дрогобицька область. Я назвався Лукашеві "щойно ліквідованим". Він гірко усміхнувся й проказав: "Ліквідований - це не завжди убитий чи утоплений". А було це за більярдним спілчанським столом, де нині кав'ярня "Еней". Там Микула Селянинович часто бував справдешньою окрасою нашого молодого поетичного товариства.
За більярдним столом він також був неперевершеним майстром. Академіка Новиченка, композитора Борю Буєвського чи сміхуна Івана Немировича він перемагав не тільки влучними попаданнями в лузу, а й постійною дотепністю, своїми ґеніальними каламбурами. Бачачи безпорадного кия в руках якогось класика, Микола Олексійович сміявся досить образно: "Увага! Удар очеретиною!". А граючи з письменниками єврейського походження, він завжди наспівував жартівливі єврейські пісні, що дратувало, нервувало та збивало з пантелику надто самовпевненого партнера.
Одного разу, до пізнього вечора засидівшись у поетичному товаристві, я проґавив останні тролейбуси й автобуси до Жулян, де тоді жив. Що ж було мені робити в цей холодний пізній вечір? Та ось раптом на безлюдному Хрещатику уздрів знайому постать у білій безрукавці та в білих парусинових штанях. Та це ж Лукаш! Бо хто ж іще так зневажає холод? Він не йшов, а швидко плив, бо розмахував руками, наче веслами. Я голосно крикнув: "Хенде хох!" Він весело обняв мене і одразу здогадався, чом я тут блукаю.
Ніч у Лукаша - це приємна згадка на все життя. Вже сорок років пам'ятаю ту малесеньку кімнату у загальній комуналці, що ущерть була набита словниками та розумними книжками. "Хто з вами тут живе?" - поцікавився я у господаря цього своєрідного книгосховища. "Тільки класики, - усміхаючись мовив Лукаш. - А ген там, у кінці коридору живе двоє наших спілчан - твоя однокурсниця, юна Тамара Коломієць та ще старий Кіпніс..." І він тут же "змайстрував" зі словників для мене "королівське лужко". А під голову він поклав мені свого неповторного "Фауста". Рано вранці, п'ючи свіже прохолодне пиво, я жартома сказав Миколі Олексійовичу, що всі слова з того "лужка" перейшли за ніч у буйну мою голову. І тут же процитував одну строфу Генріха Гайне в ориґіналі. Лукаш був приголомшений. Тоді я ще додав єдину фразу відому мені французькою мовою, котру я ледве вимовив. Наш славетний перекладач замахав руками й так сердечно засміявся, що окуляри застрибали на переніссі. Та я також був неймовірно подивований, коли іще раз роздивився цю багатющу книжкову скарбницю усіх мені незнаних мов: там з тоненької шворки при вікні сиротою звисала лише одна його святкова біла теніска. Через кілька років його виключать зі Спілки письменників - і він зробиться ще біднішим...
Інша згадка зовсім невесела, більше - пекуча і сумна. Якось у Будинку творчости "Ірпінь" в товаристві Лукаша ми прийшли дивитися новий московський кінофільм. Як називалась та аґітка - я давно забув. Але добре пам'ятаю, що там був традиційний неґативний образ поліцая-зрадника, що носив українське прізвище. Мовляв, дивіться: ось які непевні та продажні ці хохли! Усі "писателі" дивилися на себе мовчки, тупо та уважно. І тоді Микола Олексійович Лукаш рвучко підвівся зі свого місця і голосно крикнув: "Це ганьба!" Потому він грюкнув дверима і стрімко вискочив на вулицю. Я теж покинув кінозалу, але двері за собою зачинив тихенько. Щоб хоч трохи заспокоїти його, я сказав, що того поліцая, який вельми схожий на N.N. (я назвав прізвище одного нікчемного літературного козачка), у кінці кінофільму обов'язково для розв'язки вислідить та вб'є всюдисуще КҐБ. Микола Селянинович знову радо усміхнувся і потис мою дружню руку.
З укладеної Леонідом Череватенком книги спогадів "Наш Лукаш".
МОЯ ЛУКАШІАНА
Анатоль Перепадя,
перекладач, теж, на жаль, покійний...
"Козаком обізвась."
На закладці. Рукою Лукаша
Хай спробують вони тепер афішува-
ти як «шедевр» оту бридку наругу над
українською мовою та світовою літе-
ратурою — «Бекамерон» Лукаша...
З листа літературного заздрісника
Літфонд. Це на першому поверсі будинку, на піддашші якого мешкає Микола Лукаш. Отоварившись сам:
- А ще, - прошу в інспекторів, - для вашого сусіди.
- Скільки йому?
- Максимум. У сімнадцятому столітті романи писали довжелецькі.
Папір. Добротний. Шведський. Наперед смакую, як приємно буде стукати на такому папері. Та ще не аби що - Лукашевого Сервантеса!
- Микола Олексійович, - чується мрійливий жіночий голос і по паузі:
- Значить, і ви... людина гарна...
- Звідки ви взяли?
- Ну, ви ж ходите, до Миколи Олексійовича ходите.
Сюди, до нього, на дев'ятий поверх мене приводить діло. Про це діло попросили мене в «Дніпрі»: «Видавництву допоможіть, ви ж до Кочура й Лукаша вхожий». Вхожий, невхожий. Мабуть, таки урвалася у важкі сімдесяті-вісімдесяті жива пуповина, що єднала видавця з письменником. Та я до Лукаша ладен ходити навіть без діла. Скільки разів слухав його, а сам думав: приставити б до тебе, пане Миколо, як до Плінія, Молодшого там чи Старшого, секретаря, щоб ходив він назирці за тобою, навіть до столів під липами, де ти даєш генеральського зі словами: «А це тобі самостійна, ось!», і за тобою записував. Принаймні, особисто я секретарював би в тебе залюбки. Хоча знаю: прийшлося б мені так само непереливки, як тому, хто записував з голосу Плінія Старшого (чи Молодшого?), коли перед очима пломенилася лава, а на голову сипався попіл і пікірували вулканічні бомби. Пліній став жертвою своєї красномовности, а яка доля спіткала його секретаря, невідомо. Мабуть, отруїлися, наковтавшись диму, обидва.
Я, звичайно, зловив би за поли свою фантазію, якби... якби не один факт. Секретарем мене таки зробили - секретарем комісії по спадщині Миколи Лукаша.
А діло було ось у чому... У видавничому конвеєрі сталася прикра загайка, загайка протяжністю в двадцять років. Я, ще чубатий і багатонадійний працівник, приставлений до цієї стрічки, був біля витоків процесу і прийняв у тремтячі на радощах руки замашненький манускрипт у величезній синій течці (нині такі перевелися), зав'язаній поворозками, як зав'язуються сподні. З першої сторінки глянуло на мене: «Мігель де Сервантес Сааведра. Завзятий ідальго Дон Кіхот Ламанчський. Частина перша. З іспанської переклав Микола Лукаш». Першу частину, поки не надійшла друга, довелося замкнути у шафі. Ті, хто сподівався Сервантеса по-нашому прочитати, не могли не хвилюватися. Вживалися заходи, про деякі з них доречно тут нагадати. Приходив до свого великого друга Григорій Порфирович Кочур, правда, нічого не казав, а лиш запитально дивився волошковими очима. Євген Попович і Ольга Сенюк «пробували його всяк узяти, й агітацією, і тиском на сумління, і терором» (кінець цитати з листа). Лукашів небіж на листівці: «Поздоровляю, дядьку Миколо, з Новим роком! Маю надію, що в цьому році Сервантеса таки діждуся». Павло Загребельний, який прославився щонайширшими епічними полотнами і війною з «Усесвітом», милостиво виявляв інтерес до цієї роботи у царині перекладу.
Як бачите, я був не єдиний, кому довелося розвести руками. І нині, постарілий на двадцять років, але з незмінним, як замолоду, пієтетом, стукав у глухі двері щиколотками пальців. Не було б щастя, так нещастя допомогло. Ориґінал перекладу видавництво (про що вони думали? про що?) загубило чи списало в архів, і аби не другий примірник, який чудом зберігся в Ірпені, було б те саме, що з Самійленковим «Дон Кіхотом», «попаленим Чекою». Передрук я зголосився взяти на себе, для чого запасся не одною дестю паперу.
Раніше, коли мені ще не спала ідея спільної роботи, і я приходив порожнем, господар впускав мене і знов лягав. Майже половина його кімнати це була власне книжкова комора, така собі філія книгарні «Сяйво». Книгарня у дні завезення новинок: книжки ще стосами в пачках. Так Лукашева бібліотека й лишилася нерозібраною після переїзду з Коцюбинського на Суворова. З меблів стояли спартанська розкладачка в кутку, стіл-одноніг у її приголів'ї, посередині писемне бюрко і два стільці.
Лежачи, Микола Олексійович брав з одноніжки, знайомої мені ще на Коцюбинського, газету або журнал. Газети були «Зюддойче Цайтунг» і «Фігаро», які Лукаш купував у свої обіди в «Інтуристі» (їв він лише раз на день і навіть газової плити не мав на кухні, щоб зігріти чаю). А улюблений журнал - «Советіше Геймланд». І тут перед моїми очима відбувалося диво перевтілення. (Так ось чого він такий Протей у перекладі!) Я бачив цадика чи рабина. Слухав цілі лекції про те, що в їдиші через рясну суфіксацію пестливих форм не менше, ніж в українській. (Те, що знаєш, любиш. Було б дивно, якби знавець їдишу та івриту та не був юдофілом. І йому взаємністю платили. Мойсей Фішбейн, якого Лукаш проводжав на прабатьківщину каламбуром: «Куди ти їдиш? Що ти гоїш?», підписується іноді псевдонімом Лукашенко.) А то до мене по-гаркавому промовляв парижанин.
Але це раніше. А тепер... Добутий на світ ірпінський примірник (на це й бив наш ірпінський план, укладений у співавторстві з Григорієм Порфировичем) вимагав, звичайно, звірки, уточнень, вичитки, навіть якоїсь правки зрештою... Хворий майстер, виписаний недавно після операції у відділенні проктології, схиляючись над забутими сторінками, ніби зустрічався з собою молодим, здоровим, оживав, запалювався знову, імпровізував... Я радо підхоплював ці летючі аркушики, іноді з вкрапленнями новими, приносив передруковані... Титул прибрав остаточну редакцію: «Премудрий гідальґо Дон Кіхот з Ламанчі»... Ось уже з каретки моєї «оптіми» виповзає: «Кінець першій частині»... А далі, далі з'являються два великих у синіх же палітурках зошити, змережані кожен на третину однаково рівним (чи снується там, заповнюючи все густо, проза, чи мчать, залишаючи багато чистого, поетичні рядки), гарним, розгонистим писарським почерком, і теж поступово переходять на машинні аркуші... Щоправда, ця друга частина, на жаль, без хвоста, хвіст понад сто сторінок обсягу. Та й посередині її зяє, як у щелепі ламанчця від градового бою, бреш. Переклад розділів ХХІ-ХХХV, записаний у трьох окремих учнівських зошитах, утонув в архівному морі...
Тут сталася нова пауза, пауза загрозливо розтягувалася, я приходив раз на тиждень точно, як годинник... аж це одного разу...
Мені Параска Олексіївна, його сестра, відчинила... Я переступив поріг і щонайперше впустив течку... Таким я його бачив лише один раз, у Ялті... Я тоді прилетів до нього посеред зими як інтерв'юер, відряджений від кисильовського річника «Україна»... приведений під його двері, я несміливо стукав, потім потягнув, не чуючи відголосу, клямку... Тоді, як і тепер, йому було не до мене та й ні до кого на світі... Ех, так явитися невчасно, ех... Він сидів за широким письмовим столом, розклавшись ліктями й нависаючи крутим чолом, зазирав у розгорнутий і підпертий іншими томами оригінал і водив пером у знайомому зошиті у клітинку в цератовій палітурці... В плямі сонця, в бісері дрібного поту і теж за Сервантесом він виглядав таким самим молодим, яким я бачив його в роботі вперше, в ялтинському номері... І я подумав: хіба не писав він, мережачи оце в зошиті, і свого життя, цей спудей з каламарем при поясі й мавританською кривулею на шабельтасі, цей чоловік чи то гульливого (Санчо Панса), чи то журливого (Дон Кіхот) десятка, цей химерник і химородник, цей чорнокнижник і характерник нашого слова?
На жаль, ця остання сторінка його перекладу стала і останньою сторінкою життя.
Що ж ти накоїв, гідальґо з Кролевця, мешканцю печерського піддашшя в плоєному комірці: ти задмухнув свічки над своїми летючими, «чудородними», як сновидіння, сторінками. Як мені було добувати те, що зосталося на дні твого каламаря, дописувати за тебе твоїм гусячим пером? Та - чуєш! - окульбачено вже Росинанта, обладовано Сірого, і в сідлі вже їхні хазяї, мандрований рицар і мудрований джура, гомонять щось між собою... Послухаймо...
Вісті не лежать на місці. Коли я вперше почув його ймення? Напровесні 60-го. Я успадкував редакторський стіл Михайла Гайдая, який ударився в науку, і разом зі столом французькою мовою книжечку - Мішель Дюїно «Шукачі фараонії» і почав її перекладати - угода з видавництвом «Молодь» була моїм третім спадком. Сталося так, що перша ж відредагована мною дитяча книжка потрапила на звичне око Миколи Олексійовича. Рукопис лежав на столі в заступника головного редактора з дуже неприємним для мене, новачка, висновком про мою непридатність до пера. Звичайно, висновок можна було обґрунтувати краще (у мене ще ні досвіду, ні вміння, тільки самовпевненість!), якби тодішній завідувач зарубіжної, міжнародник, та був хоч трошки здібніший за провінційного журналіста, який прибув завойовувати столицю. Перекладач «Фауста» [зайшов] до кабінету заступника саме вчасно, щоб стати мовним рефері в цьому кікбоксі на Кірова. Зауважу, що сам винуватець на ринзі був відсутній, але дізнався про цю сцену, відтворювану не раз у редакції в особах. Таким чином, завдяки суддівству моє звільнення було відкладено на цілий десяток років. Та й звільняли мене, як минув цей час, не з «Веселки», а з «Дніпра», і не з творчих мотивів, а з політичних, і не самого, а з колєґгами в повному складі. А тоді мені передали думку авторитетного рецензента: «А чого - можна!..», «Добре!» (Це в мене). «Та ні! Ні!» (Це в зава).
«Лукаш!», «Лукаш!» - майже не сходить з язика у моїх сусідів по столах. Справа у кутку - це кучерявий, як африканець, круглоокий і чогось нервовий перекладач «Чорного обеліска», який поділяє мій інтерес до словників і підтримує мої перші, часом дуже ризиковані, па... Навпроти - це енґлізований з вулиці Енґельса джентльмен, для якого нема літератури, крім англійської, і більшого письменника за Джойса, і який точно за годинником умикає транзистор - слухати англійською мовою Бі-бі-сі...
Як бачите, стежки рівняли ще до його появи. Нарешті я його бачу. Мені його показують. Але й без показу я звернув би увагу. Письменницький похорон, кого проводжають в останню путь, не пригадую. Сонячний у сивому сніговому окладі день, мороз під тридцять. Його укусів ніби не відчуває невисокий чоловік без шапки і в піджаку з чорним гольфом. Русявий, в окулярах, з якимсь здибленим профілем чоловік, здавалося, вискочив надвір, як вискакують по сигарети, і зараз вернеться додому. Але чоловік ішов серед пальт і кожухів, нібито особисто йому, як сказав би наш великий земляк, такий рід одежі був неприсвоєний, і ноги його роз'їжджалися, і голова наче не держалася на в'язах. Чоловік буцімто буденний і простий, але ні, щось тут не так. Простота і буденність якось не в'язалася з тим враженням, яке справляв на оточення цей роздягнутий і простоволосий окуляристий. Може, це несвідома людська реакція на появу між нас справжнього й великого. Вираз на обличчях у тих, хто опинявся біля нього, ставав в одних напружений, в інших солодкий, у третіх радісний. Байдужих не було.
Ось де взимку всі ходять у піджаках - на горбатих ялтинських вулицях на березі незамерзаючого моря.
Упав, як сніг на голову, перебаранчив працю над Сервантесом, чіпляється, як шевська смола, з дурними питаннями. Пам'ятаю, як Майстер відмахувався від них. Пожвавішав він лише тоді, коли зайшло про його творчі плани. Після Сервантеса - Ґріммельсгаузен. «Сипліціссімус». У нього це звучатиме так: «Простак Простакович». Потім - «Пісня про Нібелунґів». У нього: «Слово про Нібелунґів» (за зразком нашого «Слова про Ігорів похід»). Це з німецької. З англійської -Чосерівські «Кентерберійські оповідки». А з французької, вірніше зі старофранцузької, давно проситься Франсуа Рабле.
«Мабуть, дуже мало тобі думка Лукашева поможе. До нього як звертаєшся з якимось проклятущим словом чи висловом, що стане, як пес на дорозі, та й не пускає далі, то ніколи чогось путнього не почуєш, пропонує щось таке, наче то не ґеніяльний Лукаш, а темна мадам К. чи академік Білодід, мовляв один професор з Москви, "наукою не переботяжений". Отже, Кальвіно він пропонує назвати "Неіснуючий (!) рицар", і не інакше, бо, мовляв, це ж віддає екзистенціалістську ідею автора, і є таке слово, і є зрідка така форма ет цетера. Не знаю, як ти, а ми б не пристали на його гадку, і так йому й сказали.
З Моріака йому подобаються всі твої варіанти (Гадючник, Ягня, Старосвітський хлопчак), крім "Виростка" - проти цього останнього він категорично (і ми, грішні, теж)».
О, ці назви! Велика, а в наших умовах, умовах мовної другосортності, ще й драматична проблема!
Ну, чого, скажіть, на російську можна перекласти Стівенсона так: «Джон-Мщу-за-всех» (перекладач Корній Чуковський), а на українську перекласти, як запропонував блискуче Микола Лукаш, Жоржі Амаду «Тереза-Батіста-Воюй-не-можу»... ой лишечко! ой рятуйте мене!., і хай би не згоджувався той, хто підрубував могутньою попідземною технікою коріння, в потім казав: бачте, чахне... а то ж відомий вкраїнський поет!.. Ось так і загуляло аж у чотирьох номерах «Тереза Батіста хоче жити спокійно»...
Ех, не дипломат я... не втну...
Микола Лукаш причетний і до наступної пригоди, зв'язаної з перекладом назви роману кубинця Карпентьєра.
Я, як один з перекладачів Карпентьєра (працювали на спілку, щоб швидше), звернувся до нього явочним порядком. У назві роману обігрується заголовок трактату Паскаля, - Карпентьєр вивернув Паскаля, мов кожух. Як рибалка до золотої рибки, я прийшов у сподіванні на чудо. Нічого цього разу не сказала рибка, одвернулася, попливла собі в синє море. Аж це на другий день телефонний дзвінок. Знайшов Микола Олексійович розв'язання! Та ще й конґеніяльне! Значить, назва Паскалевого трактату перекладається так: «Розправа про метод». Тоді сатиричний роман Карпентьєра має називатися «Розправа з методом».
Спішу потішити редакцію журналу іноземної літератури. А там щось не дуже радіють.
Невже з Карпентьєром повториться та сама історія, як з Жоржі Амаду?
Вирішили в Москву подзвонити, в редакцію «Иностранной литературы». Трубку знімає Юрій Дашкевич, завідувач редакції літератури Латинської Америки.
- Є таке, - пояснює йому Олександр Терех, - старовинне українське слово «розправ» у розумінні «трактат», тоді, значить, можна перекласти...
Це слово, виявляється, московський латиноамериканіст знає, адже він сам родом з України.
У відповідь упало:
- Очень остроумно!
Я вислуховую всю цю історію, радію щасливому її завершенню, а сам думаю: «Нема пророка в своїй батьківщині».
І взагалі даремно пан Євген з пані Ольгою нарікали на ґенія, по-перше, вони зверталися до нього на Чорноморському узбережжі, яке він, як писали вони до мене самі в іншому листі, прикрашав собою, а по-друге, в Миколи Олексійовича теж була молодість.
Згодом того ж самого Кальвіно він запропонував назвати «Лицар-невмирака». Та й іншим творам Кальвіно титули прибрав: «Барон-верхолаз», «Розполовинений віконт», «Космокумедії».
Яка це пречудова гра - перекладати заголовки. Микола Лукаш, костирник, доміношник, словом, азартний чоловік, і я, каюсь, користуюся цим, пропонуючи грати.
- У Піо Барохи, - починаю я, - є роман «Авентурас, інвенсьйонас е містіфікасьйонас де Сільвестр Парадокс». Якщо перекладати «Пригоди, вигадки і розіграші такого-то...», виходить якось мляво... От аби перевести в прикладки... Скажімо, «Авантурник...» Ні, краще: «Паливода...»
- «...химерник і химородник», - моментально підхоплює Микола Олексійович.
- «Сільвестр Парадокс»! Чудово! Звучить!
Або:
- Джорджо Щербаненко. Між іншим, корінний киянин. Пишуть от на обкладинці: падре україно, мадре італьяна. Видатний майстер детективного жанру. Я перекладати збираюся. Та от, важкий заголовок. «Традіторі ді тутті». По-російському було б добре: «Предающие всех», а як по-нашому...
- «Всезапроданці»!
Поетом стають у двадцять, прозаїком - у тридцять, драматургом - у сорок, а перекладачем... Переклад - це професія старих...
Десять років перекладацької діяльності так і не дали мені змоги повірити в себе... Перші мої рецензенти більше звертали увагу на мову, а не на майстерність. Олексій Кундзіч, який грипував, читаючи мене, в розмові, що відбулася в нього вдома, справив на мене враження пуриста. Мовознавчим ухилом відзначалися виступи Микити Шумила, Наталі Забіли, Марії Пригари на обговоренні в редакції «Веселки» мого другого перекладу. Компліменти й ознайомлення з колекцією танської порцеляни і менської бронзи чекали мене після виходу колективного Данте - але ж щонайдобріший поет-академік теж бачив у мені більше лінґвіста.
Що переклад - література, літературний жанр, дійшло до мене пізніше. Треба було, щоб мене взялася редаґувати людина з таким великим смаком, з таким абсолютним музичним слухом...
«Я й собі строщив сухарика...» «Він шурхав по піску...»
Але найбільше вразила мене не стільки правка, хоч редактор поправив так, ніби самоцвітами прикрасив, скільки поставлені його рукою знаки оклику і плюси на берегах.
Якщо в мене вийшло в цьому місці, і ось тут, і тут, а ось майже на цілу сторінку, думав я, значить у мене щось є за душею, це ж не може бути справою тільки випадку, і, отже, тільки від мене, від моїх зусиль залежить, щоб таких щасливих місць стало більше. Словом, за роботу, вдумливу, самозаглиблену, вимогливу роботу! Годі дилетантства! Зрештою, я ж не якийсь словникоїд, я, чуєте, белетристи, піїти, щасливі коханці дочок Зевса та Мнемосіни, я теж літератор!
- Після виходу «Декамерона» лице української літератури змінилося. Письменники почали писати інакше. - Це говорить мені Богдан Жолдак, якого дядько Микола навчив колись вимовляти «р»: «Не треба гроші тратить дурно!»
- Так, - погоджуюсь я. - Але я знаю й іншу реакцію. Зарубіжники он, у «Рад-письменнику», читаючи Боккаччо, животи надривали. Переклад насмішив.
Справді, нове слово, яке Микола Лукаш сказав у літературі, справило ефект бризантного снаряда. Як так можна, що ж воно таке діється?! І хай би там дипломовані «постувальники веґетаріанського стилю», редактори-перестраху-вальники, грабарі живої мови дивом дивувалися. А то й побратими по перу...
Найперше, що зробив Лукаш, це синтезував два потоки української мови - слобожанський і галичанський, якому було штучно поставлено греблю в серпні 39-го, потоки, позначені впливом російської й польської мов. По-друге, він показав, що мертвої лексики нема, і даремно мовознавці поспішають запрягати слова в свою уплітку-сировицю, чіпляючи «заст.», «арх.», «діал.», «дорев.», «зах.», «книж.», «обмеж.», «ц.-с.» тощо. По-третє, вернув мові смак, аромат, первородство, повнокровність, самоцінність і самодостатність, красу і велич. Словом, зреформував її, зреформував завдяки наближенню до лексики і синтаксису народної творчости, несподіваному перегуку чужого з найпитомішим, своїм, завдяки такому феномену, коли перекладна фраза озивається рядком Кобзаря, Котляревського, народної пісні чи думи.
І це було зроблено з такою художньою силою, що навіть критики його... Леонід Первомайський, рецензент «Фауста», спершу одхрестився од Лукаша... А потім, художнє чуття в нього взяло гору над теорією і, взявшись перекладати Війона, ступив, може непомітно для самого себе, в Лукашів слід...
«Дорога С. К.!
Виникла не зовсім приємна ситуація: існує Сервантес, класик світової літератури, існує також і Лукаш, класик українського перекладу, що роман того Сервантеса перекладав. Здається, річ проста: узяти й друкувати той переклад. Друкують його "за редакцією Г. П. Кочура". Але нижче стоїть іще таке: "Редактор К.". Це, стільки я розумію, видавничий редактор, функції якого в тому, щоб простежити за коректурою, тримати зв'язок зі мною тощо. Але добродій К. захотів бути ще співавтором Лукаша. Той К. накував чимало виправлень для перекладу. Може, він знавець іспанської мови, зіставляв переклад з ориґіналом і знайшов там якісь неточності? Ні, цього не помітно. Ось кілька зразків виправлень: у Лукаша: "під ослоною", у К. під захистом" , у Лукаша "висвободжає", у К. "звільняє", у Лукаша "одукований" - у К. "поважний" (тут навіть зміст не той), у Лукаша "іспотайна" -у К. "нишком", у Лукаша "я можу її з голови проказати", у К. "я добре її памятаю". Приклади можна наводити без кінця, такого повно на кожній сторінці.
Вихід може бути такий: або викреслити моє прізвище, як редактора, і заступити його прізвищем К., або навіть Лукашеве прізвище перекувати на К-еве - адже Лукаш уже не має змоги боронити свій переклад.
Інший вихід: нехай добродій К. порине туди, звідки він виринув і переклад вийде за редакцією когось не такого запопадливого.
Якщо ця операція пов'язана з якимись фінансовими тарапатами, я і Анатоль Перепадя готові їх відшкодувати.
Ваш Григорій Кочур».
Ні, земні шляхи раба Божого Миколи Лукаша ще не закінчилися.
* * *
Себе вважав не перекладачем, а поетом. Не слабшим, аніж сучасники Ліна Костенко чи Микола Вінграновський.
Його улюбленою лайкою було:
— Ви, перекладачі!
Це — приблизно за Миколою Кулішем: в одній з його п"єс українців названо нацією "дядьків і перекладачів", нездатних на власну творчість. Та Лукашеві переклади Сервантеса чи Ґете були такі, ніби вони писали спершу українською, а потім — іспанською чи німецькою. Йому вказували, що слід бути ближчим до ориґіналу.
— Та я перекладаю не з української, а на українську, — відповідав.
Це, бувало, ускладнювало справу. Переклад "Фауста" Ґете лежав у рецензентів три роки. Докоряли, що цей "Фауст" стилізований під козаччину, бо лиш козаки зверталися одне до одного "пане-брате". А Лукаш мовчки показував рядок ориґіналу: "Herr Bruder". Його версії інколи були багатші за авторські.
Він жив в епоху, коли російсько-українські словники в побуті звали "російсько-російськими", бо культивувалося "зближення братніх мов". А Лукаш, навпаки, вважав російську мову запозиченою українською. Й казав, що пора позичене забирати. Навіть хрущовська "кузькина мать" — наш вислів, і нічий більше.
1919, 19 грудня — Микола Лукаш народився в Кролевці, що на Сумщині, місто здавна славилося тканими рушниками. Мати замолоду була квітникаркою, батько — ткачем. Мали п"ятеро дітей: Ганна, Іван, Микола, Параска, Ольга
1937 — вступив на історичний факультет Київського університету. Після другого курсу взяв академвідпустку, викладав у школі на Обухівщині. Цю перерву пов"язують із нещасливим коханням до студентки Олени Біличенко, родом з Одещини. Розказував, що тоді йому ввижався покійний Йоганн Вольфанг Ґете, з яким пили вино в центрі Києва. Поновився в університеті, але — на філологічному факультеті, де вчилася Олена. Через неї назавжди лишився самотнім. Вона виходила заміж чотири рази
1941 — із початком війни Лукаша як знавця німецької мови скерували до диверсійного загону, але не взяли — через стан здоров"я. Був поранений при авіанальоті, окупацію пережив у Кролевці. 1943 року, незважаючи на стан здоров"я, його взяли до армії, був поранений удруге. Наприкінці 1945-го вступив на факультет французької філології Харківського педінституту іноземних мов
1948 — переклав "Фауста" Ґете (видано 1955 року). Завдяки цьому 1956-го Лукаша прийняли до Спілки письменників, переїхав з Харкова до Києва
1964 — переклав "Декамерон" Бокаччо. Через чотири роки номінований на Шевченківську премію за переклад "Трагедії людини" Імре Мадача
1973 — виключений зі Спілки письменників "за порушення статуту", не міг друкуватися. Поновлений 1987-го
1988, 29 серпня — помер від онкологічної хвороби, похований на Байковому цвинтарі.
Світлини зі сторінки Лукашева світлиця.
