субота, 5 вересня 2020 р.

Львів, кінець серпня 1914 року. Зі щоденника очевидця

 


Митрополит Андрей Шептицький у російськім полоні, в Курську.
Знимку зроблено не пізніше лютого 1917-го.


Вночі проти 3 вересня 1914 року австрійські війська залишили Львів. Протягом того ж і наступного дня місто окупували моcкалі. Про події тих днів і про зустрічі з Митрополитом Андреєм Шептицьким - записи у щоденнику очевидця.


Митрополит.
Григорій Микетей*

Памятним для многих остане вечір в 26. серпня на 27. у Львові. Коло год. 7. блискавкою понеслась вістка — "Моcкалї на Личакові!"...

Алярмовано залогу, а населенє? Товпи в безтямі гнались в сторону ринку, стогни і крики виривались з грудий жінок. Гнались всї по всїх вулицях — куди? — нїхто не міг би був сказати. Панїка робила своє; розум, розвага пропали, рознуздана уява, підкріплена страхом, доводила до божевіля. У розї вул. Хорущини я бачив старшу паню, що головою товкла об мур та видавала якісь божевільні крики.

Я їхав повозкою на вул. Вірменську; хотїв туди дістатись. Відрухово видер з рук візникови поводи і задержав конї; був саме при Марийській площі. Кинув оком на сцени, які розгравались, одначе нїчого не мож було розібрати. Якась дика, невідома менї сила кидала товпою — людьми; вони божеволїли, перестали умово істнувати; працювали лиш відрухово мяснї ніг і рук. Не продер ся через товпу, мусїв завертати у Боєву Управу. Був тут курінний Вітовський, він вже повідомив стрілецьку залогу про панїку і дав наказ бути в найстрогійшім поготівлю. Він чекав на приказ мійської військової команди, принести його мав курінний д-р Волошин, котрий туди саме пішов. На всяку можливість я пакував стрілецькі акти.

Оден Митрополит голови не стратив, не став товпою; з повним спокоєм повозкою прямує туди, звідки мавби надтягнути ворог. Їхав вулицею Сикстуською через Вали в сторону Личакова.

Рознуздана товпа з трудом розступалась перед повозкою. Вона не могла зрозуміти, що в сїй повозцї обрав "хтось" дорогу противну — туди, звідки всї втікають; — в сторону, звідки гнав страх, розпука, божевілє. Кидали очима на людину, що їхала в отвертій повозцї. І побачили Митрополита — всїм їм "він" був знаний у Львові.

Так, се був Митрополит. Його маєстатична, величава стать знана була всїм у Львові.

Поява Митрополита супокій його, напрям їзди — вразили наче елєктричностю безглузду товпу. Рефлєксия, отверезїнє. Праця відрухова мозку у відпір нервам почала робити своє.

Всї вірили, що Моcкалї таки вже у Львові; так воно мусить бути; сего нїхто не вибив-би їм з голови. Нараз якась надїя ратунку пробилась в душах товпи...

Алярм був здуманий, безосновний. Прийшло отверезїнє, хоч нерви товпи ще грали. Через Личаків вояки вели полонену росийську патрулю; значить, ворога побито у воротах міста — поясняла собі товпа; Львів безпечний.

Я обїхав стрілецькі касарнї; вернув знова до Боєвої Управи. Мабуть був ще хтось в комнатї зі мною та собі вже не пригадую, бо й у мене не були нерви в супокою.

Отворились двері; я глянув; велика стать в дверах показалась і через хвилю спочила тяжка "його" рука на моїх плечах. Так се був Митрополит; добра усьмішка перебігала по його лици. "Ви, пане, тут, на Моcкаля не пішли?" — шуткував гість. — Радїю, що стрілецька залога вже стала такою карною, військовою; на алярм в двайцять хвиль в марші вже була, поступи гарні, надїї народа великі" — говорив Митрополит. Вірю, що Бог поблагословив велике дїло...

І Митрополит довго ще розмовляв, розпитував про число зголошених, їх стан, подїл, формациї, оглянув льокаль, шпиталик. Година девята доходила, як він опускав льокаль Боєвої Управи, — прохав мене зайти до себе.


. . . . . . . . .

В суботу 29 серпня ми дістали приказ другого дня ранком опустити Львів. Я постановив перед відїздом зайти до Митрополита. Місто ставало з кождим днем більше "чудне". Селянські фіри з раненими, трамваї з лекше раненими, армати, військо, тяжкі вози трену без перерви перетягали містом. На жидівських передмістях селянські фіри з перепудженими і застрашеними утікачами — повно метушнї; крик, шум не до описаня; Львів жив якимсь новим, нервовим, незрозумілим житєм. Спішу ринком з "Просьвіти" в сторону єзуїтського городу до катедри Юра. Попри мене пересуваєть ся натовп людий: то було саме жидівське сьвято. Якісь дивні, напів уривані реченя, слова долітають моїх уший: говір польсько-жидівський. Не розумію, в чім річ. Аж підбігає до мене знакомий товариш не Українець. — "Чув-ти, що там на "горі" викрито засоби московського оружя та телєфонїчне полученє з Моcкалями, "того" відставлено під конвоєм до корпусної команди?" — півголосом менї говорить. Я стояв мов вкопаний. Не відповів нїчого, змірив лише, очима, пігнав в перед; якась невидима сила мною поганяла туди — в "гору".


. . . . . . . . . . . . .

Був на подвірю між митрополичою палатою і катедрою. Ніколи не лучилось менї, як зайшов туди, щоби не глянути на чудові різьби катедри. Нинї спішив до дверий палати. Дзвоню у дверах, нїхто не відчиняє; якийсь страх найшов на мене; тепла струя перетягнула по тїлї, менї горяч до голови ударила. Аж почув кроки, скрип ключа, двері відчинились. "Ексцелєнция дома?" — я майже скрикнув. — "Дома, у них є якийсь полковник. Здаєть ся, відходить" — відповів дверник. На сходах я дїйсно розминув ся з полковником, що саме вийшов від Митрополита.

Нїкого більше не було, льокай звідомив Митрополита про мій прихід.

Митрополит був поважний — строгий; супокій, рівновага його мене придавляла. Подїї останних днїв, які тяжким тягарем з усїх сторін звалились на український нарід, витисли своє пятно і на ньому. Він бачив горе-лихо, що лягло на народну душу, розумів більше як другі, терпів за многих, та не подавав ся.

— Ексцелєнция опустять Львів? — спитав я. "Нї, сего не зроблю" — говорив рішучо. — "Там місце пастиря, де його стадо!"

Персвазиї не здались на нїщо....

— Їдьте в дорогу, коли такий приказ; я буду молити Бога, вірю, що в наших надїях не заведемось!

— "Їдьте, — та вертайте, я буду ждати, вижидати-ме весь наш нарід вашого повороту; — вірю в ясну зьвізду мого народа; вірю в поміч Бога! Прощайте, — Всевишний нехай береже вас, прощайте, а вертайте — ми на вас ждемо!"

Сильними руками стискав мене щиро. Я глянув в очи, слеза покотилась...

Бездушно накладав я дорогу через город у касарню, в ушах звенїли ті акцентовані слова — "вертайте, — ми на вас ждемо"...

(Зі щоденника).

[Дїло]
22.05.1915
https://zbruc.eu/node/36458


Окупація Львова російськими військами тривала до 20 червня 1915 року. 22 червня до міста повернулися частини цісарської армії.
Після лютневої 1917 року революції в Росії Митрополита Андрея звільнено з полону. Його мандрівка додому триватиме понад шість місяців і до Львова Митрополит повернеться аж 10-го вересня 1917-го.



Митрополит Андрей після повернення з заслання, 1917.
Знимка з особистого архіву Марії Олійовської.


Дня 10. вересня 1917. року виголосив митр. Андрей Шептицький в церкві св. Юра у Львові таку проповідь з нагоди свого повороту з цар­ської тюрми:
Народе вірний та коханий,
Твої гоїти хочу рани,
Що завдали Тобі війна
І голод, злидні та тюрма.
В моїх очах хати горіли,
В моїх очах жовняри мліли,
В моїх очах в кайданах йшли
Невинні люди до тюрми.
І бачив я сиріт чимало,
Як їх в могилу горе гнало,
Я видів пекло на землі,
А біль в моїй скомлів душі.
Народе вірний та коханий
Твої гоїти хочу рани.
Тюрму я знаю. Я в ній жив,
Про твою волю я в ній снив,
Бо бачив я, немов у сні,
Як в похід йшли Твої Стрільці,
Як Ти пращав їх зі слезами
І путь верстав їм молитвами.
Прости, народе мій коханий,
Як я не вмів гоїти рани,
Як сили в мене за слабі,
Щоб стануть гідно в хвилі ті.
Поділюсь серцем я з Тобою,
Поділюсь долею лихою.
А серед злиднів, серед труду
З розради словом з вами буду
І радо дам своє життя,
Щоб воля була в нас своя.
Не трать надії, роде мій,
Не даром йшов за волю бій!
­— ­— ­— ­— ­—
І тихо стало, як по громі
І ясно стало в божім домі.
[«Український голос» (Перемишль), 1922, ч.19, с.2 (подав к.Студинський)]



______________
* Григорій Микитей (Микетей) (1888, Городище Королівське, Львівщина — 1945, Бад-Ішль, Верхня Австрія) — дипломат, журналіст, педагог, професор, громадський та політичний діяч. Поручник УГА. Тимчасовий представник ЗУНР в Українській Державі (1918-1919), представник УНР в Юґославії (1919-1920), секретар президії Української Національної Ради у Львові. Вуйко Ігоря Калинця.


Львів, Гетьманські Вали, початок ХХ ст.