Волинянка — гетьманичеві Данилові: «Що ви знаєте про кохання? Ви ж з любові не плакали…»
Син останнього гетьмана України Павла Скоропадського називав Галину Мельник-Калужинську «сіллю Волинської землі» і запропонував їй руку і серце...
Божі млини… Мелють стиха, поволі…
Годі ходу їх, Мірошнице, вчуть.
Може, помоляться внуки на волі?
З борошна рук Твоїх — Паску спечуть!
Микола Скрипник,
український поет у діяспорі.
Нещодавно взялася перечитувати друге видання спогадів Павла Скоропадського, які стосуються кінця буремного 1917 — грудня 1918-го років. (З моменту виходу першого повного видання мемуарів минуло понад 20 літ). У контексті нинішньої мовної ситуації в Україні кілька разів перечитала рядки, які цитую мовою оригіналу: «Данилке (синові, народженому 1904 р.) нужно учиться по-малороссийски (украински), я тоже купил себе книгу и собираюсь, может быть, сделаться украинцем, но должен сказать по совести, не особенно убежденным…» Але це було зізнання ще майбутнього останнього гетьмана України. А прийшовши до влади 29 квітня 1918 року, «не особенно убежденный» вже без вагань підписує універсали щодо створення Української Академії наук, українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій, інших закладів та установ. Цікаво, в якій країні ми б жили зараз, якби період гетьманату протривав не менше восьми місяців (до 14 грудня 1918-го), а хоча б десятиліття?
Проте, як відомо, історія не визнає умовного способу, хоч нині вже ніхто не візьметься стверджувати, що вона не залежить від особистостей. І взагалі історія — цікава штука, коли доростаєш до розуміння, що це зовсім не те, що було написано у підручниках, особливо совєтських. А в один прекрасний травневий день опиняєшся у Лондоні, переступаєш поріг квартири, де в кутку стоїть величезна ваза із застромленими у неї… парасолькою і ціпками зі срібними наруків’ями. З такими за тодішньою модою виходили на прогулянку поважні столичні джентльмени. Торкаєшся холодного металу, а мозок обпікає думка, що те руків’я пам’ятає тепло долонь Данила Скоропадського, а 87-літня жінка, господиня дому, з яскравим відблиском колишньої вроди, яка зустріла мене при вході, пам’ятає його обійми…
Кажуть, Павло Скоропадський відправив свого сина Данила з неспокійної Німеччини до благополучної Великобританії, бо передчував, які драматичні події розіграються незабаром у Європі. Його передчуття справдилися. У воєнному лихолітті загинув він сам, а родину розкидало по світу.
Пронизливі вітри Другої світової через неймовірні випробування привели до Лондона і волинянку, родом із хутора на правому березі річки Луги, неподалік від села Тростянка (нині Володимир-Волинського району), Галю Мельник-Калужинську. Їй і судилося стати, а через трагічні події та власний непоступливий характер на все життя залишитися нареченою гетьманича Данила Скоропадського.
— Достойнішого за нього я так і не зустріла, — було мимолітне зізнання.
Слухаючи спогади головної героїні моєї майбутньої повісти, я точно могла б посперечатися з німецьким філософом Йоганном Готлібом Фіхте (1762–1814), який свого часу заявив: «Я би волів краще рахувати горох, аніж вивчати історію». Поважний філософ мав рацію хіба в тому, що рахувати горох менш відповідально, значно простіше й безпечніше. Але ж, Господи, як нудно!
А уявіть собі, на якому вулкані опинилася жінка, що згодом в автобіографії написала таке: «Я одна з перших українців мала в Лондоні, у центрі, помешкання, де мої друзі могли радо приїжджати. Того часу прибула до Англії українська галицька дивізія «СС Галичина», яку поселили у таборі.
З дивізійників зі мною нав’язали контакт полковник Порфирій Силенко і полковник Роман Долинський. Полковник Силенко за деякий час замешкав у моїй хаті. Він належав до гетьманської організації у Варшаві і мав контакт із гетьманичем Данилом Скоропадським. Коли полковник П. Силенко оселився в моєму помешканні в Лондоні, гетьманич Данило прибув до нього з візитою. Від цього дня почалася у них співпраця на ґрунті громадсько-політичному».
Від цього дня різко змінилося і життя нашої землячки. Ні, то не було кохання з першого погляду. Цей ставний, красивий, загадковий чоловік відлякував її і своєю вродою, і розумом, і становищем. За рік вона так ні разу й не скористалася даним їй при знайомстві телефоном. Навіщо? І так вряди-годи бачила гетьманича на засіданнях СУБ (Союз українців Британії), які спочатку відбувалися у її домі.
Потім Данило пожартує, що Галя виявилася єдиною жінкою, яка не зателефонувала йому першого ж вечора, чим і зацікавила. А вже серйозно додасть, що не зустрічав досі жінок, яким доля приготувала б стільки випробувань.
Гетьманичеві впала в око вродлива, шляхетна, горда волинянка, але знадобився ще не один рік, щоб вона повірила у його почуття. Якось відповіла йому зухвало: «Що ви знаєте, гетьманичу, про кохання? Ви ж з любові не плакали…»
Вона — плакала. За своїм чоловіком-лікарем, якого однієї ночі покликали до тяжкопораненого, а наступної забрало гестапо. Більше вони не побачились. Нагадуванням про недовге сімейне щастя залишився син Андрійко. Але її сліз ніхто не бачив. Опинившись наодинці з розбурханим війною світом, мусила бути сильною, мусила стати опорою для сина. Її невтомна швейна машинка строчила ночами, що той кулемет. Замовити у неї вечірню сукню модниці вважали за честь і їхали з другого кінця Лондона. Вона вміла все: прибирати і готувати, вишивати і малювати, виливати свою ностальгію у віршовані рядки, а при потребі так відбрити словом, що це пам’яталося довго. За все це гетьманич поважав її та не раз називав «сіллю Волинської землі». Відірваний на багато літ від Батьківщини, через неї він пізнавав рідну землю, барвисту й чисту, як джерельна вода, українську мову.
Пані Галя з усмішкою згадувала, як до рук гетьманича потрапив «Словарь української мови» у 4 томах, виданий у Києві (1907–1909) й упорядкований із додатком власного матеріялу Борисом Грінченком. Були там слова ненормативної лексики, котрими Данило Скоропадський, який дуже мало за свого життя перебував в україномовному середовищі, намагався урізноманітнити свою мову. Виходило іноді смішно, іноді недоречно. Тому саме вона мусила бути домашнім цензором, який час від часу промовляв:
— Фе, це не пасує гетьманичевим вустам!
А як не пасував їм могильний холод одразу ж після їхніх заручин, що відбулися у лютому 1957-го! Серце Данила, тепер уже її Данила, перестало битися після прощальної вечері з чільними гетьманцями, які прийшли провести гетьманівну Марію. Вона як найстарша в родині (батьків уже не було) приїхала до Лондона з Баварії, щоб за традицією благословити шлюб молодшого брата. Офіційне оголошення мали оприлюднити у березні, в день народження нареченої, а весілля планувалося одразу після Великодня.
Але волинянка Галя навічно зосталася нареченою гетьманича. Так я й назвала свою художньо-документальну повість, котра витримала вже два видання. Проте історики й досі сперечаються, що ж сталося того вечора із міцним спортивним чоловіком, який раніше ніколи не скаржився на здоров’я. То була природна смерть, чи його знищили, отруїли, як у ті роки багатьох інших очільників українського руху? Адже розтину тіла зроблено не було. Її Світлість Ясновельможна Гетьманівна Марія Скоропадська-Монтрезор, лікарка за фахом, на цьому чомусь не наполягала. А до голосу всього лиш нареченої не дослухалися, її довго й вишукано цькували. Вперше в Україну і на Волинь Галя Мельник-Калужинська приїхала через 59 років розлуки з рідною землею. Усе своє життя «після Данила» вона поклала на збереження світлої пам’яти про світлу особистість. І тільки після її смерти 13 грудня 2002 року онуки (по синові Андрію), які вже ні слова не знали по-українськи, довідалися, ким насправді була їхня бабуся.
«Будую Україну для всіх»
Штрихи до портрета гетьманича Данила Скоропадського
З погляду українського державотворення період існування Другого Гетьманату був найбільш плідним за весь період Української революції 1917—1921 рр. Це був час дійсно конструктивного державного будівництва, коли шанс увійти до кола цивілізованих європейських країн був цілком реальним. Споглядаючи успіхи Гетьманату, військовий аташе при австро-угорському посольстві в Україні генерал Спанокі, у своєму звіті до Відня з цього приводу писав: «...якщо справа піде таким чином хоч кілька років, то ми справді читатимемо в географії Європи про Українську Державу».
Ми віддаємо належне всім, хто докладав тоді значних зусиль до створення сильної незалежної Української Держави. Насамперед згадуємо її очільника — гетьмана Павла Скоропадського, який і в еміграції продовжував перейматися майбутнім України, до кінця життя залишаючись їй вірним. У цьому контексті не можна оминути постать його сина — гетьманича Данила — гідного спадкоємця роду Скоропадських і гідного продовжувача справи батька.
Серед відомих діячів українського руху в еміграції Данило Скоропадський посідає значне місце. Однак в Україні ім’я гетьманича, який після смерті батька перебрав провід Союзу гетьманців-державників й очолив український консервативний монархічний рух, тривалий час було невідомим. На жаль, і тепер постать Данила Скоропадського залишається у полі дослідження вузького кола науковців, а для широкого загалу його ім’я мало про що говорить. Між тим діяльність гетьманича, спрямована на утвердження української державності, заслуговує на велику повагу і шану. Твердо й непохитно слідуючи заповіту батька, Данило Скоропадський усе своє свідоме життя присвятив служінню в ім’я України, був палким патріотом і свято вірив у майбутнє свого народу. У своїх численних виступах перед українською громадськістю він неодноразово підкреслював: «За майбутнє нашого народу я не боюся, бо вірю в його здорові й творчі сили. Вірю, що здорова національна стихія змете з нашого тіла заразу московського большевизму, а всі українські державники знайдуть шлях один до одного й, об’єднавшись під покровом одної керівної ідеї, у творчім пориві здобудуть і відбудують нашу Україну».
Як і Павло Скоропадський, Данило був переконаний, що українська державність може відродитися лише у своїй традиційній національній формі, й запоруку майбутнього відродження України вбачав саме в історичній традиції українського народу. В той же час він толерантно й неупереджено ставився до своїх політичних опонентів, навіть тих, хто свого часу підняв повстання проти його батька в 1918 р. З повагою ставився до кожного, хто боровся за незалежність України і поклав за неї своє життя. Загалом, піднятися над особистим заради спільної мети було його характерною рисою. Показово, що багато з колишніх супротивників Павла Скоропадського, які безпосередньо були причетні до повалення Української Держави, стали пізніше палкими прихильниками Данила. Серед них — колишній член Директорії УНР О. Андрієвський. 1954 року в листі до гетьманича він писав: «У Вашій особі я бачу маєстат української державності й перед Вами клоню мою сиву голову...» Високо оцінював діяльність Данила й Осип Назарук — один з активних учасників повстання проти гетьмана, а згодом— активний учасник гетьманського руху в еміграції.
Зважаючи на те, що відсутність національної єдності була одним із головних чинників поразки Української революції 1917—1920 pp., Данило робив усе можливе, щоб сконсолідувати різні українські політичні сили в еміграції. Сваритися через форму влади в незалежній Україні, коли такої взагалі ще не було, гетьманич вважав недоречним і виходив із того, що тільки народ мав право вирішувати в майбутньому це питання. Він неодноразово підкреслював, що належить до всього українства й вірно служитиме вільній Україні без огляду на те, чи буде там устрій монархічний, чи республіканський. У зв’язку з цим абсолютно логічним сприймається напис, викарбований на надгробку гетьманича на лондонському цвинтарі Гемпстед: «Будую Україну для всіх і з усіма». Ці слова є ключем до розуміння його життєвого credo, лейтмотивом усієї його діяльності. Авторитет гетьманича серед української діаспори був надзвичайно високим, і його, безперечно, можна назвати одним із найбільш харизматичних лідерів українського руху в еміграції.
Данило Скоропадський народився 31 січня (13 лютого н. ст.) 1904 р. у Петербурзі — в сім’ї Павла та Олександри Скоропадських. Він був четвертою дитиною в родині, яка вже мала на той час двох доньок — Марію (1898), Єлизавету (1899) та сина Петра (1900). Батьки Данила за своїм походженням, багатством і становищем належали до найвищих аристократичних кіл Російської імперії. Мати Данила — Олександра Петрівна, фрейліна імператриці, була дочкою генерал-ад’ютанта Петра Дурново, який належав до вищої ієрархії російського суспільства. Батько — Павло Петрович Скоропадський — блискучий кавалергард, флігель-ад’ютант імператора, герой Російсько-Японської та Першої світової воєн, напередодні 1917 р. — генерал-лейтенант російської армії. По лінії батька Данило Скоропадський успадкував належність до одного з найстаріших і найвідоміших українських родів. Своїм корінням цей рід сягав середини XVII ст., коли вперше документально було зафіксовано прізвище Федора Скоропадського, який прославив своє ім’я в бою під Жовтими Водами 1648 p., під час визвольної війни українського народу проти польського панування. В листі до Данила (1925 р.) Павло Скоропадський з гордістю нагадував сину, що предки його були «простими козаками й нобілітацію роду свого дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист, ними виявлений...». Далі гетьман писав, що їхні предки «ніколи не бажали спокійного життя без турбот і без праці, йшли тернистими шляхами і доходили до високого становища в державі й до видатної ролі в історії свого народу». Одним із таких діячів в українській історії був гетьман Лівобережної України Іван Скоропадський (1646—1722), якому доводилося в тяжкий післямазепинський період постійно стримувати розгін переможця Петра І, який прагнув знищити автономію України. Іван Скоропадський синів не мав, тому продовжувачем роду став його брат — Василь (сотник Чернігівського полку, а потім — генерал-бунчужний гетьмана), який і був безпосереднім предком Данила. Протягом трьох століть цей рід дав Україні багатьох визначних військових, державних і громадських діячів. Члени роду Скоропадських ріднились у шлюбах із найвідомішими козацько-шляхетськими родинами, серед яких були Апостоли, Бутовичі, Гамалії, Забіли, Закревські, Кочубеї, Лисенки, Кулябки, Лизогуби, Марковичі, Миклашевські, Милорадовичі, Тарновські, Полуботки. Таким чином, по лінії батька гетьманич був нащадком відомих українських діячів минулого й невипадково своє хресне ім’я отримав на честь гетьмана Данила Апостола.
Дитячі роки Данила пройшли в основному в Петербурзі, де сім’я проживала до 1918 р. Як і всі діти тогочасної російської еліти, він отримав класичне домашнє виховання та освіту. Данило зростав у російському середовищі й переважно під впливом російської культури. Говорити про українське підґрунтя, на яке міг би спиратися Данило до 1918 р., було би помилковим і надуманим.
Цікавими документами, що висвітлюють петроградський період життя Данила Скоропадського, є його листи до батька, написані на фронт протягом 1914—1916 pp. (окремі листи датовано 1912 і 1917 pp.). Написані по-дитячому наївно, вони, проте, дають яскраве уявлення про взаємини в родині, навчання і виховання дітей, їхнє ставлення до близьких, учителів, сприйняття тогочасних подій. Листи яскраво відбивають внутрішній світ хлопчика з його інтересами і захопленнями. Данилко, як називали його в родині, грав на роялі, альті, скрипці, вивчав іноземні мови (англійську, французьку, німецьку), брав участь у дитячих концертах і виставах, відвідував театри та художні виставки, активно займався спортом. Окрім цього, дітей змалечку привчали до праці. Дівчата займалися рукоділлям, шили і вишивали; хлопчики — випилювали, конструювали, навчалися столярній справі. У багатьох листах, адресованих батьку, Данило хвалився речами, зробленими власноруч. Ці речі він з любов’ю дарував близьким. Так, у 1915 р. в листі до батька на фронт він писав: «Милый и Дорогой Папа! Христос Воскрес! Поздравляю тебя с Пасхой и желаю тебе провести ее как можно лучше. Я сделал Маме на Пасху шкафчик, Тете Соне (Дурново Софія Петрівна — дружина брата Олександри Петрівни Скоропадської. — Т.Р.) этажерку, Вере Николаевне (гувернантка сестер Данила. — Т.Р.) подставку для цветов, Александру Федоровичу (служник у домі Скоропадських. — Т.Р.) подставку для часов, Сергею Васильевичу (керівник Петроградської контори Скоропадських. — Т.Р.) рамку, а Сергею Николаевичу (?) маленькую полку». Ще один цікавий і промовистий штрих до портрета гетьманича. У листі до батька, датованого того ж 1915 р., він повідомляв, що зробив маленький стілець до свого письмового столика. Цей стілець як дорогоцінна реліквія «супроводжував» пізніше свого хазяїна через усю еміграцію. З 1939 р. стілець «осів» у Лондоні, де оселився Данило Скоропадський. 2001 року разом з іншими речами гетьманича цей раритет потрапив до України і зберігається тепер в одному з київських музеїв.
Велику роль у вихованні дітей відігравала мати — Олександра Петрівна Скоропадська. Вона була душею сім’ї, її земним янголом-охоронцем. Павло Скоропадський як кадровий військовий не мав змоги приділяти дітям достатньо уваги, тому саме на дружину лягала чи не головна відповідальність за їхній розвиток і становлення як особистостей. Споглядаючи процеси, що охопили суспільство після лютневих подій 1917 p., і висловлюючи хвилювання за майбутнє дітей, вона в березні того ж року писала чоловіку: «Я с ужасом думаю о будущем воспитании Данилки. Как трудно будет внушить ему чувство порядочности в гнили окружающей среды, в которой приходится жить.[...] Но не беспокойся, я духом падать не буду, ни в каком случае, и детей твоих так или иначе выведу на путь правды и порядочности...» Незважаючи на тяжкий період, що розпочався після повалення царату, з його нестабільністю і непередбаченістю, повним розладом у суспільних відносинах і свідомості людей, Олександрі Петрівні вдалося врятувати дітей від втрати ідеалів, на яких вони виховувалися, і виростити їх чесними й шляхетними. В цьому сенсі доречно згадати статтю О. Назарука «Гетьманська родина», яку автор написав у 1927 p., невдовзі після відвідування сім’ї Скоропадських у Берліні. Як сторонній спостерігач і людина неупереджена, він був зачарований атмосферою і стосунками, що панували в сім’ї гетьмана. Але особливе враження на нього справили діти. У зв’язку з цим він писав: «Діти виховані так, що, дай Боже, щоб у кожного з нас діти були хоч трохи так виховані: вони вчені, побожні, працьовиті (працюють з гетьмановою в огороді). При тім поведения їх таке людяне і скромне, що їх тут усі люблять».
Переломною віхою в житті Скоропадських став 1917 р. Після зречення Миколи ІІ, а невдовзі й більшовицького перевороту в Петрограді Павло Скоропадський постав перед вибором: з ким іти далі й який шлях обрати. У своїх «Споминах», написаних 1919 року в еміграції, він так пояснив свій вибір: «Я пішов тим шляхом, до якого ближче всього лежало моє серце. Цей шлях вів до України...» Навесні 1918 р. політика Української Центральної Ради зазнала повного краху. 29 квітня 1918 р. розпочався новий етап в історії української революції. Саме того дня Хліборобський конгрес, що зібрався в київському цирку П. Крутикова по вул. Миколаївській, проголосив гетьманом усієї України Павла Скоропадського.
Про події в Україні родина П.Скоропадського дізналася з петроградської преси. Влітку того ж року Олександра Петрівна разом із дітьми (на той час у сім’ї Скоропадських було вже п’ятеро дітей: 29 вересня 1915 р. народився ще один хлопчик — Павло) спеціальним потягом через Курськ прибула до української столиці. Проживаючи в резиденції батька, 14-річний Данило мав змогу на власні очі бачити все, що там відбувалося — щоденні засідання гетьманських міністрів, прийом іноземних послів і делегацій, він бачив дійсно титанічну працю тих, хто відповідав за долю України і докладав значних зусиль, щоб її збудувати. У Києві гетьманич вперше побачив своїх майбутніх ідейних провідників — В. Липинського, Д. Дорошенка, С. Шемета. Саме під їхнім впливом, уже в еміграції, сформувався його національний світогляд, чітке усвідомлення свого державницького покликання.
Прикладом надзвичайно напруженої й самовідданої роботи був батько. Д. Дорошенко відзначав надзвичайну працездатність Павла Скоропадського, його вміння чітко й суворо розподілити час і завдяки цьому встигнути багато зробити. У цьому відношенні приклад батька був тим підґрунтям, на якому формувався в подальшому характер і особистість Данила. Через ціле життя гетьманича, як згадували його сучасники, червоною ниткою проходила праця. Праця над собою, над гетьманською ідеєю, на широкому громадському полі, за фахом.
У Києві гетьманич учився в українському класі гімназії В. Науменка — відомого педагога, громадського діяча і редактора «Киевской Старины». Своїм «домашнім» учителем Данило називав полковника Н. Блаватного, який проводив із ним багато часу і завдяки якому Данилу вдалося багато чого зрозуміти й усвідомити.
Перебування гетьманича в Києві обмежилося трьома місяцями, однак воно, безсумнівно, залишило слід у його пам’яті. Пізніше у своїх численних промовах він неодноразово згадував той невеличкий, але насичений подіями період життя, коли Українська Держава реально існувала і дійсно мала шанс здобути місце у світі. «Мені було 14 років, — зазначав він, — коли в Києві я був свідком творення Української Держави. Тоді у мене це мало характер романтичного захоплення, але пізніше я усвідомив, що це справа великої історичної ваги, якій і я мушу служити».
Порівнюючи дві постаті — батька і сина — хочеться зауважити: Павло Скоропадський прийшов до сприйняття національної ідеї поступово, шляхом вагань і роздумів. Він пережив певну світоглядну еволюцію вже у зрілому віці. На відміну від батька Данило прийшов до українства набагато раніше, фактично 20-річним хлопцем, адже над ним не тяжів той тривалий зв’язок, який до 1917 р. так міцно поєднував Павла Скоропадського з Російською імперією.
Після падіння Гетьманату Данило разом із батьками опинився в еміграції. Після закінчення у Лозанні (Швейцарія) французької реальної гімназії переїхав до Німеччини в Ваннзеє (поблизу Берліна), де з кінця 1921 р. остаточно оселилася його родина. Тут він деякий час працював робітником на фабриці Сіменса і Шукерта, а потім вступив до Вищої технічної школи у Шарлотенбурзі. Після її закінчення з 1928 по 1932 рр. був співробітником найбільшої в ті часи електротехнічної фабрики Сіменса і Гальске.
На той час українська політична еміграція поділилася на три групи: республіканців УНР, консервативні кола та націонал-революціонерів. Діячі, які репрезентували на чужині Українську Державу 1918 р. і належали до консервативного табору (В. Липинський, М. Кочубей, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський), заснували в Австрії 1920 р. Український Союз хліборобів-державників (УСХД), до якого невдовзі увійшов і гетьман. Політична програма Союзу, головною суттю якої був принцип трудової монархії, була викладена в праці В. Липинського «Листи до братів-хліборобів». УСХД ставив за мету побудову Української суверенної держави у формі дідичного Гетьманату, персоніфіковану в особі гетьмана Павла Скоропадського та його роду. Ідея встановлення дідичності гетьманської влади висунула на порядок денний питання про майбутнього спадкоємця гетьманського престолу. На думку найближчих соратників П.Скоропадського, ним міг стати другий син гетьмана — Данило. В той час Данило брав активну участь у житті Української громади й українському молодіжному русі: очолював студентську організацію «Дніпро», брав участь у роботі Гетьманського клубу ім. Липинського, мав тісні стосунки з найближчими соратниками батька — Липинським, Дорошенком, Шеметом та іншими діячами неомонархічного напряму. В одній із своїх пізніших промов гетьманич згадував, що коли йому виповнився 21 рік, до нього звернулися очільники гетьманського руху із запитом: чи погодиться він після батька перебрати на себе провід гетьманського руху? Таке ж запитання 1925 року поставив сину й П.Скоропадський у листі, приуроченому до повноліття Данила. Гетьман писав: «Коли в 1918 р. я, шукаючи виходу для свого краю з критичного становища, керувався більше інстинктом, то тепер я вже цілком свідомо й продумано кладу на плечі свої і своїх нащадків цей тяжкий хрест і це велике завдання служити незмінною, непохитною підпорою для Української Державності. Моїм обов’язком є не тільки до кінця свого життя вести гетьманців до перемоги, але також приготувати собі наступника, достойного високої чести й великої відповідальності бути вождем нації». Зважаючи на відповідальність, яку Данило мав прийняти на себе, він попросив один рік для обмірковування, а по завершенню часу дав тверду позитивну відповідь. На початку 1933 р. Данило залишив роботу на фабриці й повністю віддався діяльності в гетьманському центрі. 16 травня 1933 р., у день свого 60-річчя, Павло Скоропадський урочисто проголосив Данила своїм правонаступником.
З осені 1927 р. у середовищі гетьманців розпочалася тривала боротьба між прихильниками В. Липинського і П. Скоропадського, що призвело до певного розколу в гетьманському русі. Наріжним каменем конфлікту було питання щодо ідеологічних засад гетьманського руху. В липні 1937 р. на засіданні Ради присяжних УСХД було розпущено, натомість на принципово нових засадах було утворено нову організацію — Союз гетьманців-державників, яку очолив Павло Скоропадський. Щоб підтримати позиції гетьманців і всіх українців за океаном, а також долучитися до керівництва монархічним рухом, Данило, за дорученням батька, здійснив у 1937 — 1938 pp. свою найбільш відому подорож до США і Канади. Українська діаспора і гетьманська організація за океаном були на той час найчисленнішими. Приїзд вперше на американський континент репрезентанта гетьманської ідеї та спадкоємця Павла Скоропадського мав для них величезне значення. Перша зустріч із гетьманичем відбулася в Чикаго, куди він прибув у зв’язку з церемонією посвячення українського літака «Київ». Тут Данило звернувся до співвітчизників із промовою й одразу вразив присутніх ерудицією та глибоким знанням української справи. Впродовж чотиримісячного візиту, що проходив, як писала тогочасна преса, під гаслом «За Україну» і під знаком українського тризуба, він провів численні зустрічі з українцями різних поколінь і політичних спрямувань. Його виступи були сповнені великого патріотизму, закликів до єднання, серйозних роздумів про майбутнє нації. Як згадувала у своїй книжці наймолодша сестра Данила Олена Отт-Скоропадська, Данило був дуже талановитим оратором, який міг без жодної підготовки виголосити натхненну промову чудовою українською мовою. Знайомство заокеанської діаспори з Данилом Скоропадським перевершило будь-які уявлення про нього. Він зумів завоювати серця багатьох українців, заразити своєю енергією, дати новий імпульс їхньому життю на чужині. Як згадували сучасники, гетьманич, окрім інших позитивних рис, володів ще особливим даром привертати до себе людей і згуртовувати їх навколо себе. Він був справжнім дипломатом у своїх стосунках із ними. Ця якість проявлялася в його поведінці, манерах, вчинках. Саме таким побачили Данила тисячі українців Америки і Канади, коли писали про нього: «Високий, стрункий, сильно збудований, знаменитий спортовець, мужній і ласкавий, енергійний у рухах і мові, спокійний, але рішучий, здержливий, поважний, але не зимний, елегантний ззовні і в зносинах з людьми, вільний у поведінці, а при тім повний дійсно гетьманської поваги. Він поривав українців за собою...»
Справжнім тріумфом стала для Данила поїздка до Канади, де він зробив 41 публічний виступ перед українськими громадами Торонто, Монреаля, Оттави, Саскатуна, Едмонтона, Калгарі. Його популярність досягла на той час свого апогею. В ньому вбачали лідера, про якого навіть іноземні газети писали: «... 33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи й України». Високо оцінюючи візит гетьманича до США і Канади, українська діаспора зробила головний підсумок: «Найбільше його діло — це проломання ледів у цілім українстві, яке майже два десятки років перебувало в полоні демагогічної протигетьманської пропаганди».
З 1939 р. у житті Данила розпочався новий етап, пов’язаний з Великобританією. В умовах, коли Друга світова війна фактично почалася, гетьманич за настановою батька виїхав на початку серпня 1939 р. до Англії, щоб звідти у разі війни керувати гетьманським рухом у європейському регіоні. Тут, у Лондоні, він прожив останні 18 років свого життя. На момент приїзду гетьманича до Великобританії українських емігрантів там було небагато, і чи не єдиним представником гетьманського руху в цьому регіоні був Володимир Коростовець, який приїхав свого часу до Англії за дорученням Павла Скоропадського. Однак у повоєнний час тут опинилося близько 40 тис. осіб, серед яких були колишні військовополонені з дивізії «Галичина», вояки УПА, багато українських робітників із Німеччини. Данило особисто опікувався долею людей, які перебували у таборах для переміщених осіб, звертався до офіційних органів щодо надання матеріальної і правової допомоги інтернованим. Хоча становище самого Данила в Англії було на той час складним — він не мав офіційного статусу для перебування на теренах Великобританії і тривалий час залишався безробітним. У листі до свого приятеля Миколи Скрипника він писав: «Наскільки я орієнтуюся в тутешній ситуації, англійці тимчасом не відчинили ще двері... для широкої технічної і всякої іншої еміграції. У англійців дуже сильно розвинений інстинкт самозбереження, а він їм підказує, що чим менше чужинецької конкуренції на трудовому фронті, тим ліпше. Це відчуваю і я особисто, бо вже рік, як без роботи, не дивлячись на те, що маю добрі рекомендації».
Невдовзі після війни (1946 р.) доля звела гетьманича з відомим на той час підприємцем Володимиром Джусом, американцем українського походження, який очолював в Америці велику літакобудівну компанію «Dzus Fastener». Маючи філію цієї фірми в Англії, він запросив гетьманича до праці й протягом наступних 11 років, аж до самої смерті, Данило працював там технічним директором. В. Джус високо цінував його як фахівця і вважав, що якби той не займався політикою, то міг би зробити кар’єру в індустрії. Загалом, щирі стосунки цих двох людей заслуговують на особливу увагу. Джус завжди дуже підтримував гетьманича в різних, часом складних, ситуаціях. Після смерті Данила Джус був першим, хто запропонував купити будинок гетьманича з метою створення в ньому музею. Однак через певні обставини цього не вдалося зробити.
Серед багатьох проблем, які постали перед Данилом на британській землі, було створення Союзу Українців у Великій Британії (СУБ). Вирішенню цього питання він надавав першочергового значення, бо розумів, що українська еміграція може продовжувати боротьбу за свої ідеали лише тоді, коли сама буде сильною і згуртованою. Завдяки зусиллям гетьманича й Володимира Коростовця СУБ було створено в дуже короткий термін — 1946 р. в Единбурзі. Невдовзі він розвинувся у велику й дуже ефективну допомогову та культурну інституцію для українців у Великобританії. В 1948 р. Данило був обраний членом Ради СУБ, а з 1949 р. — його незмінним почесним головою.
Діяльність гетьманича в Англії була плідною і багатогранною. У листопаді 1949 р. під його керівництвом було офіційно (фактично існувала вже два роки) оформлено створення на теренах Британії Крайової організації Союзу гетьманців-державників (СГД). Вона постала на першому установчому з’їзді СГД Англії, що відбувся у Болтоні поблизу Манчестера. Виступаючи на ньому з промовою, гетьманич ще раз наголосив, що гетьманський рух є складовою частиною загальноукраїнського руху, і головною позицією гетьманців є консолідація навколо Української соборної суверенної держави. Данило Скоропадський брав безпосередню участь у розробці конституційних засад та статутних положень гетьманського руху, в управлінні розгалуженою та чітко структурованою гетьманською організацією.
Окрім суто гетьманських справ гетьманич велику увагу приділяв міжконфесійним відносинам, діяльності церкви та релігійних установ. Був членом Генерального церковного управління Української автокефальної православної церкви. Опікувався українським молодіжним рухом, з 1948 р. був незмінним головою Комісії допомоги українському студентству у Великій Британії. Співпрацював з організацією «Антибільшовицький блок народів».
Після смерті батька Данило фактично перебрав на себе функції провідника гетьманського руху. Хоча офіційно був проголошений провідником 5 листопада 1948 р. після складення обов’язків регента гетьманського руху його матір’ю Олександрою Скоропадською, яка незадовго до того відзначила свій 70-річний ювілей. 25 жовтня 1948 р. гетьманич прибув до Німеччини. В Оберстдорфі він зустрівся з матір’ю і сестрами, яких не бачив майже 10 років. Відвідав могилу батька у Вісбадені (пізніше прах гетьмана був перепохований в Оберстдорфі).
Приймаючи на себе права і обов’язки керманича гетьманського руху, він сказав: «Заявляю твердо й урочисто, що виконуючи заповіт покійного батька, продовжуватиму гетьманське діло, започатковане ним. Так само, як і він, завжди і по кінець життя мого служитиму найвищим національно-державним прагненням українського народу та його визвольній справі. Молю Господа Бога, щоб дав усім українцям віру, єдність і силу і освятив боротьбу українського народу за його законні права і дав йому остаточну перемогу».
Під час візиту до Німеччини Д. Скоропадський відвідав українські табори для переміщених осіб у Фраймані та Аугсбурзі, Український вільний університет, Українську вільну академію наук у Мюнхені, а також провів численні зустрічі з відомими українськими діячами, в тому числі зі Степаном Бандерою. У своїх промовах гетьманич знову і знову закликав українців до єдності, повної політичної консолідації. Проте цей період характеризувався загостренням відносин між різними політичними колами української еміграції, у першу чергу між представниками гетьманського та уенерівського напрямів. Фактично їх стосунки віддзеркалювали стан справ, який створився в українському національному таборі ще в процесі визвольних змагань 1917 — 1920 pp. У липні 1948 р. лідерами УНР в екзилі було створено УНРаду, яку проголосили єдиним репрезентативним органом українського руху в еміграції. Гетьманців до участі в її створенні не запросили. У зв’язку з цим СГД запропонував свою концепцію і структуру всеукраїнського національного центру. В ньому, на переконання діячів організації, мали бути представлені всі чотири державно-визвольні концепції, що існували на той час в українському еміграційному русі. Виразниками їх були А. Лівицький, А. Мельник, С. Бандера і Д. Скоропадський. Однак заклик до співпраці не дав бажаних наслідків і призвів до ще більшої конфронтації між двома політичними силами. Данило дуже хворобливо сприймав чвари і конфлікти в середовищі української еміграції, що істотно послаблювали її позиції.
23 лютого 1957 р. гетьманича не стало. Він помер раптово, за загадкових обставин. Його смерть досі оповита різного роду вигадками, припущеннями, версіями. Деякі автори подають їх як абсолютно достовірні. Найпоширенішою серед версій є отруєння Данила агентами радянських спецслужб. Як приклад, проводяться аналогії з убивствами лідерів української політичної еміграції — С. Петлюри, Є. Коновальця, Л. Ребета, С. Бандери. До цієї думки схилялися пізніше і сестри гетьманича, зокрема Олена Отт-Скоропадська. Можливо, так і було, і відповідь на це питання й досі захована у зачинених архівах КДБ у Москві. На користь цієї версії свідчить один із фактів діяльності гетьманича, що цілком міг бути пов’язаний з його загадковою раптовою смертю. У 1956 р. до Великобританії вперше з офіційним візитом прибув радянський лідер Микита Хрущов. З цієї нагоди у Лондоні відбулася 10-тисячна демонстрація українців і поляків, учасники якої звернулися до англійського уряду з петиціями засудити тоталітарний режим у СРСР, зокрема порушити питання про самовизначення українського народу. Одним із організаторів цієї політичної акції був Данило Скоропадський. На той час йому виповнилося 52 роки. Він був у розквіті сил, як і раніше вражав своєю енергією й працездатністю, був безперечним лідером, який міг повести за собою. Через рік гетьманича не стало. Випадковість, збіг обставин? Можна робити лише припущення.
Смерть гетьманича стала великою втратою не лише для гетьманського руху, а й для української політичної еміграції в цілому. У прощальному слові на могилі Данила відомий діяч ОУН (б) і найближчий соратник Степана Бандери Ярослав Стецько сказав: «Українці втратили в особі гетьманича визначну постать, щирого українського патріота, самостійника і соборника, людину високої особистої культури і такту, аристократа не тільки по крові, але передусім по духу. У своїй діяльності він мав тільки основну мету — українську державність».
Тетяна Ралдугіна, історик
