Без Клементини "історія Вінстона Черчилля і світу була б зовсім іншою історією".

 

Сер Вінстон Черчилль

* 30 листопада 1874 - † 24 січня 1965

Знимка 1941 року

Добрі сини, що люблять і поважають свою матір, стають добрими чоловіками. Так вважала леді Бланш, благословляючи свою дочку Клементину на заміжжя з Вінстоном Черчиллем. І вона не помилилася - цей щасливий шлюб, що став взірцем вірности й відданости, тривав понад півстоліття.

Вінстон Черчилль, нащадок славетного морського пірата XVI століття сера Френсіса Дрейка і полководця герцога Мальборо, народився у сім'ї знаменитого британського політика. Отримавши престижну на той час військову освіту, юнак захопився журналістикою.

Він брав участь в англо-бурській війні і, втікши з полону, повернувся на батьківщину національним героєм. Вінстон написав книгу про героїзм англійських солдатів, яка стала бестселером. До моменту зустрічі зі своєю майбутньою дружиною Черчилль вже мав славу нової зірки у політиці.

Знимка з приводу заручин. 1908 р.

Клементина Гозієр походила з відомого давнього шотландського роду Ейрлі*. Вона грала на фортепіяні, чудово малювала. Вона відзначалася красою, розумом і аристократичним шармом. Завдяки відмінному смакові, довгі роки вона була іконою стилю у Великій Британії. Крім того, Клеммі була дотепною, мала відмінне почуття гумору, добре зналася на політиці. Позаяк її родина не була багата, після закінчення Сорбонни їй довелося підробляти - вона давала уроки французької. У свої 23 роки ця леді була досить обережною й перебірливою, відмовивши трьом джентльменам, що сваталися до неї.

Уперше Вінстон і Клементина зустрілися влітку 1904 року в Лондоні на балу в лорда і леді Крю. Черчилль видався дівчині трохи дивним. Він ввесь час поривався запросити її на танець, але так і не наважився на це. У політиці незрівнянний оратор, Черчилль із жінками був боязким, скупим на слова й дуже сором'язливим. Мабуть, із цієї причини він не користувався популярністю в дівчат і вже мав чотири невдалих сватання. Клеммі вирізнила цього милого й незграбного чоловіка з натовпу й запам'ятала його. Їхній наступній зустрічі судилося відбутися через чотири роки.

Вони сиділи поруч на світському обіді, що його давала леді Сент-Гел, яка доводилася тіткою Клементині. Клеммі була запрошена в останню хвилину, аби замінити когось, хто не зміг прибути. Клеммі не хотілося їхати; не вибравши, як їй здавалося, відповідної нагоді сукні, не знайшовши своїх бальних рукавичок, вона в поганому настрої все ж вирушила до тітки. Що ж до Вінстона, то він був того дня запрошений на інший світський захід, але дядечко вмовив його скласти йому компанію...

На той час Черчилль був уже заступником міністра, навчився поводитися розкуто й мав славу найцікавішого співрозмовника. Цього разу він таки запросив Клеммі на танець.

Через місяць Вінстон запропонував Клементині погостювати в родинному маєтку герцогів Мальборо, у Бленгеймскому палаці, що в графстві Оксфордшир. Клеммі дала згоду.

Кілька днів вони гуляли по мальовничих околицях, милуючись природою й розмовляю про політику, але про найважливіше говорити не наважувалися. Дівчина вже подумувала повернутися назад до Лондона. Врешті вони з Вінстоном пішли до так званого Храму Діани, імітації грецького храму в саду палацу Бленгейм, де був розарій. Як кажуть, у цей момент розігралася гроза, під час якої Вінстон освідчився й подарував майбутній нареченій неймовірної краси персня із величезним червоним рубіном і двома діямантами.

Вищий світ вважав, що їхній союз не протримається й півроку. Багато хто посміхався: "Черчилль не народжений для подружнього життя. Його єдина любов - політика." Але на щастя проґноз не виправдався.

Вони повінчалися в парафіяльній церкві Палати громад у Вестмінстері. Їй було 24, йому - 33. Як казала Клементина, вона не мала жодних ілюзій, що заміжжя за ним буде легким, але додавала, що воно would be tremendously stimulating - буде таким, що надзвичайно стимулює.

Якщо в молодості Вінстон захоплювався грою в поло і фехтуванням, то тепер його девізом стали відомі всьому світові слова: "П'ять-шість сиґар на добу, три-чотири порції віскі й жодного спорту!" Тепер він будував кар'єру, писав книги, наводив лад у країні, заявляючи про себе гучними промовами. Але з'явилися і згубні звички: ночі він проводив у казино, програючи й виграючи величезну купу грошей. Ранок починав з коньяку, день завершував віскі. Про його вподобання до кубинських сиґар складалися леґенди: лорд Черчилль не міг заснути без сиґари, пропалюючи на собі одяг і обсипаючи попелом все навколо себе. А ще він мав славу ґурмана й ніколи не обмежував себе в їжі.

Вони були повною протилежністю одне одного. Але вона була єдиною людиною, яка могла дати раду своєму несамовитому чоловікові. Він мінявся в її присутності.

У військовому містечку в Олдершоті, що в графстві Гемпшир, відомому як "Home of the British Army". 1910 р.

Клементина, як це не дивно, ніколи не робила спроб перевиховати свого чоловіка. Вона була ідеальною дружиною й мудрою жінкою. Вона мала особливий погляд на щастя. Згодом, виступаючи перед оксфордськими студентами, вона сказала: "Ніколи не змушуйте чоловіка згоджуватися з вами. Ви досягнете більшого, не дратуючи його, й через деякий час побачите, що ваш чоловік спокійно дійшов висновку, що ви маєте рацію."

Під час Першої світової війни вона переконала його відправитися з британськими солдатами на Західний фронт, щоб відновити свою політичну репутацію, яка серйозно постраждала після катастрофи на Ґалліполі, внаслідок якої йому довелося піти у відставку з посади канцлера герцогства Ланкастер. На фронті він був командиром 6-го батальйону королівських шотландських стрільців.

Пізніше, 1924 року, він став канцлером казначейства в уряді консерваторів, відтак втратив посаду і знову увійшов до кабінету міністрів лише через 11 років.

У цей період, що його Черчилль називав "роками в пустелі", він писав промови, книги й нариси й цим заробляв на життя для своєї дружини та п'ятьох дітей. Він заліз у величезні борги й майже збанкрутував через свої екстраваґантні витрати.

На військовому кораблі під час ІІ світової війни.

Він застерігав проти вмиротворення нацистської Німеччини й мав рацію, що підтвердилося 1939 року, коли вибухнула Друга світова війна. Через рік, коли Нейвілл Чемберлен пішов у відставку з посади прем'єр-міністра, Черчилль став його наступником.

Будучи лідером всепартійної коаліції, Черчилль привів Англію до перемоги над гітлерівською Німеччиною. Згодом він визнав, що Клементина зробила можливими як його життя, так і будь-яку роботу, що її він виконував.

Черчилль мав виражену антипатію до телебачення. У вільний час він навчався ремеслу муляра — й таки навчився: був кваліфікованим членом Об'єднаного союзу мулярів. У себе вдома в маєтку Чартвелл, що у графстві Кент, він, із кельмою в одній руці та з сиґарою в іншій, виклав прекрасну стіну з червоної цегли навколо городу. Він також збудував для своєї дочки стіни котеджу, басейн і ставок для золотих рибок. В себе в Чартвеллі він вирощував свиней і казав: "Я люблю свиней. Собаки дивляться на нас знизу вгору. Коти дивляться на нас згори вниз. Свині мають нас за рівних".

Клеммі шепоче поздоровлення з нагоди обрання Черчилля прем'єр-міністром. 1951 р.

Одна з найвизначніших політичних кар'єр в історії закінчилася в 1955 році, коли Черчилль, нарешті, покинув посаду прем'єр-міністра після інсульту. Але Клементина була опорою людини, котру лідер лейбористів 1940-их років Клемент Еттлі якось назвав "на 50 відсотків ґенієм і на другі 50 відсотків чортовим дурнем".

Генерал Гейстінґс Ізмей, член Комітету начальників штабів від 1940-го року, стверджував, що без Клементини "історія Вінстона Черчилля і світу була б зовсім іншою історією".

___________________

* Хоча юридично Клементина була дочкою сера Генрі Монтеґю Гозієра та леді Бланш Гозієр (дочки Дейвіда Оґілві, 10-го графа Ейрлі), батьківство сера Генрі є предметом багатьох дискусій, адже леді Бланш була добре відома своєю невірністю. 1891 року сер Генрі застав леді Бланш із коханцем, але їй вдалося уникнути ініційованого її чоловіком шлюборозлучного процесу, посилаючись на його власну перелюбність; втім згодом пара таки розлучилася. Сама леді Бланш стверджувала, що біологічним батьком Клементини був відомий у вищому світі Вільям Джордж "Бей" Мідлтон, капітан кавалерії, котрий служив у 12-му Уланському полку; Мері Сомс, наймолодша з дітей Клементини, саме так і вважала. Проте біограф Клементини стверджує, на підставі відомої стерильности сера Генрі, що батьком усіх дітей леді Бланш фактично був чоловік її сестри, Алджернон Бертрам Фрімен-Мітфорд, 1-й барон Редесдейл (1837-1916), відомий дипломат, який працював у посольствах в Японії, Китаї і Росії. Хто б не був батьком Клементини, у свідоцтві про народження її записано дочкою леді Бланш і сера Генрі.

Юліян Буцманюк: "Здається - це було вчора!"

 

Юліян Буцманюк, сотник УСС, отаман Армії УНР, живописець, графік, художник-монументаліст

* 3 липня 1885, село Сморжів, Радехівщина — † 30 грудня 1967, Едмонтон

.

«В УСС я був у сотні під проводом Дмитра Вітовського, з нею переїхав зі Львова до Стрия і далі на Закарпаття до Ґоронди. Там я перестудився. Ми ж спали по стодолах без накривал і плащів. Я дістав тяжке запалення легенів, став кашляти кров’ю. Саме тоді перебував у Ґоронді проф. Іван Боберський, член Бойової Управи і приготовлявся від’їздити до Відня. Дмитро Вітовський порозумівся з проф. І. Боберським і з проф. Михайлом Галущинським, комендантом Леґіону УСС, виставили мені необхідні документи, і я з 39 ступнями гарячки від’їхав з проф. І. Боберським до Відня, а Вітовський відійшов зі своєю сотнею на фронт. Діялось це 7-8 жовтня 1914 року. У Будапешті, на залізничій станції, пограбував нас четар, мадяр, з станційної команди, забрав наші фотографічні апарати, кліші, світлини та заарештував нас, накинувшись з великим вереском, що ми шпигуни. Тоді проф. І. Боберський і я вияснили капітанові, який розмовляв німецькою мовою, хто ми такі і ми вилеґітимувались наказом з корпусної команди. Нас відпустили, але фотоапарати, кліші, світлини пропали. Я працював як маляр, світливець і репортер Бойової Управи. Вже в грудні 1914 р. появилися в часописах мої світлини з фронту в Бескиді, а в січні 1915 року вийшла серія моїх стрілецьких карточок. У команді бриґади отаман Коссак запропонував ген. Дрді, що я намалюю його портрет, що я й зробив. Ген. Дрда зрадів своїм портретом і післанцем післав його своїй дружині до Відня. Опісля я намалював ще один портрет ген. Дрди для Бойової Управи.»

З автобіографічних нотаток Юліяна Буцманюка*

Михайло Островерха

„ЗДАЄТЬСЯ - БУЛО ЦЕ ВЧОРА!"

„Здається — було це вчора!" — так пише до мене мистець Юліян Буцманюк, згадавши, як це він у 1904 році з проф. Пітшом розмальовував деякі фраґменти склепіння у польській катедрі у Львові.

Справді, здається — недавно. А воно, бач, як призадуматися, як поглянути поза себе в ту гущавину пройдених років, то — людським метром зміривши — це вже й шмат часу!

Рік 1912. Юліян Буцманюк у роках повного юнацького розквіту і творчої мистецької снаги. А я — якраз у роках повного... море по коліна! От, тоді пізнав я мистця Юліяна Буцманюка! Як докладно сказати — то він мене пізнав. Тоді розмальовував він бічну каплицю при церкві О.О. Василіян у Жовкві; тоді захотілось йому мати мою голову, руки і стопи до янголів, що він їх малював у цій каплиці; тоді вперше в житті, я — як непосидючий хлопчисько! — пізнав правдивого мистця, побачив, як це мистецтво твориться.

Великою честю було для мене сидіти на підвищенні в робітні Ю. Буцманюка й позувати йому. Великим неспокоєм постійно бачити нові обличчя, постаті святих, ченців у цій каплиці— сповнювалась уся моя істота.

Мовчки, я дуже радів, коли тодішній ігумен о. Віталій Градюк, ЧСВС, натискав на мистця:

— Стар-и-ий! О, то вже тягнеш із мальованням тої каплиці!

— Чим довше, тим краще буде! — сміючись, відповідав мистець.

— Ну-ну-ну! Старий! Жартуй здоров! Але мене кортить бачити вже каплицю викінченою, — наполягав, ця предобра душа, ігумен.

А мистець, коли приходила ота добра хвилина надхніння, збагачував каплицю новими постатями, новими орнаментами. Вся каплиця грала живими барвами і в душу радість вносила.

Пригадую собі: на троні сидить Божа Мати із Сином на руках. Над Нею, і довкола, — херувими й серафими та святі. На одвірках грубих мурів дверей і вікон стоять божі угодники, між якими я з радістю пізнавав живісіньких ченців Василіян: о. ігумена В. Градюка, о. Епіфанія Теодоровича, о. Євгена Мальчинського, братів Нестора Шеремету і Варлаама Шавалу. Я не знаю, чи мав колинебудь у житті Ю. Буцманюк таких щирих обожників його творчости і його самого, як я був тоді? Заложення, форма, стиль, композиція, фактура, кольорит, — та що все мене тоді обходило, це було для мене справжня незаписана таблиця! Очі подивляли його твори, а серце й душа раділи. Вже геть пізніше, коли, неначе відгомін, приходили перед мої очі ті постаті з тієї каплиці, тоді я — по церквах Фльоренції ходячи, по музеях твори назареністів [назарейців] оглядаючи — пригадував собі: в тих молодих роках своєї творчости Ю. Буцманюк усією своєю душею розкошувався фльорентійським ренесансом, його культурою і багатством барв, його сміливістю композицій, його досконалою красою. А як дещо й брав також із назаренізму, то не більше, як і його маестро Модест Сосенко. Бо треба тут згадати, що й незабутній Модест Сосенко інколи дався відчути у ранніх роках мистецької творчости Ю. Буцманюка.

Дещо пізніше, зустрілись ми обидва в 1915 році, чи не в Пресовій Кватирі УСС у селі Соснові над Стрипою. Юліян Буцманюк приїхав був тоді з Відня на фронт. Він уже був чотар, а я лише стрілець. Я несміливо прислухувався жартам і дотинкам його, Ромка Купчинського, Михайла Гайворонського, Івана Іванця та інших, і був я щасливий та гордий, що вони, старші за мене роками і чинами, зволили мені побувати між ними — мені фронтовикові.

А в 1936 році, я — вернувшись на короткий час із Риму — знову заглянув до Ю. Буцманюка до Жовкви. Він же розмальовував тоді там величаву церкву О.О. Василіян. Докладно оглянув я тоді його працю. Про ці стінописи написав я був тоді обширну статтю, що, з ілюстраціями, була поміщена в журналі „Обрії" Богдана Кравцева у Львові.

Тут, у цій церкві, в ці мальовила вложив мистець усю свою душу, хист, знання, любов і труд. Стилем наблизився він до старовини української візантики, змодернізувавши її, роз'яснивши її, але в її основу вклавши старовинну монументальність. Фраґментарично згадати: в цій церкві, крім основних релігійних творів, — прегарний і могутніх заложень малюнок Ісуса Христа, Пантократора — Юліян Буцманюк дав суть нашої історії: нашої Церкви — усі постаті від св. Унії починаючи на всіх наших владиках по 1936 рік кінчаючи, — і нашої Батьківщини України — усі постаті нашої визвольної війни від 1914 року почавши.

Юліян Буцманюк, за зразками старовинних майстрів Візантії і ренесансу, бажав дати нам тривалу пам'ятку-монумент для наших майбутніх століть і їх нащадків. Юліян Буцманюк, — як візьмемо ці його історичні великого розміру стінописи, — єдиний із наших мистців, що щиро прагнув стати українським Ксенофонтом.

На жаль — Андрії Боголюбські, по північній традиції, знищили ці твори!..

“Свобода”, 16 липня 1954

.

Михайло Островерха

ДРУГОВІ - ПРОЩАЙ!

ЮЛЬКОВІ БУЦМАНЮКОВІ НА ДОРОГУ У ВІЧНІСТЬ

Не так воно й давно було!

Був у Тебе ширококрисий бриль, вимовна чорна краватка при білій сорочці вільного коміру й багата, кучерява чуприна та й очі, ті очі розсміяні, зухвалі, що з сонцем і з синявою неба сперечались.

Усі ми тоді небо в серці носили, готові й з Прометеєм порівнатись. Це ж починалися часи — нові! Не встиг пролунати у Львові й по всій Україні стріл Мирослава Січинського до Андрія графа Потоцького, австрійського намісника, як наступний стріл, знову у Львові, на університеті, прошив молоде серце Адама Коцка.

Ти ж, вернувшись із Кракова, з Мюнхену, з академій мистецтва, став на руштування в церкві Отців Василіян у Жовкві, там, у каплиці Пречистої Діви Марії. І Ти, молодий, промовив там молодими, свіжими тонами. Тоді в Европі футуризм бушував — ти ж тримався краси, що її Бог дав людині. До портрету Тебе тягнуло, до студії обличчя й рук та ніг — до повної людини. І вже в тій каплиці дав Ти на стінах, на широких одвірках портрети, — нині вже покійних, — о. Віталія Градюка, о. Епіфанія Теодоровича, брата Германа Бідолаху, усі ЧСВВ. На стелі ангели простори сповнили. І одного такого ангела в мені Ти побачив.

Діялося це в 1912.

Та прийшли роки метушливі, непевні, великі: 1914 - світова війна. Ти скинув ширококрисий бриль, розлогу краватку — прийшло бо життя розлоге й буйне: Українські Січові Стрільці!

Ґоронда. Варполянка. Перші бої за Ключ, за Кобилу — верхи. І перші твої нариси-студії з цих боїв. І далі — Ти, Іван Боберський, Іван Іванець і інші, основуєте Пресову Кватиру УСС. Крім образів, Ти — разом із Іваном Іванцем, Т. Мойсейовичем, Іваном Озаркевичем та інш. — схоплюєш світлини з життя УСС на фронті, на спочинку, на вправах.

Потім — революція.

Ми — в Україні.

Втрачаю Тебе з очей.

Приходить і програна наша.

Щойно в 1936 зустрілись ми знову в Жовкві. Зустрівшись, ми зраділи собою. Ти малюсш церкву Отців Василіян.

У цій церкві дав Ти усю Твою тугу й біль за нашим недавно-минулим. На стелі й у конхах дав Ти всю історію України: події з 1917- 1921 років, портрети наших церковних і політичних діячів. Це були твори Твого неспокійного серця. Про них я й написав у „Обріях" Богдана Кравцева.

Але, прийшли такі понурі роки, що й ту Твою тугу і біль у барвах, ту історію — змели, стерли...

Та, опинившись на чужині, в Едмонтоні, у Канаді, Ти, у добряги Кир Ніля, у катедралі, даєш іще сильнішу, сміливішу задумом, формою, тоном історію нашої Церкви й Народу.

...І — відійшов Ти.

Сумирно, тихо. Напевно задивлений у те наше небо молодости, що жив Ти ним до останнього Твойого віддиху!..

“Свобода”, 20 січня 1968

.

______________

Читати цілком:

Юліян Буцманюк. "Мій життєпис"

У книжці "Юліян Буцманюк. Монографічна студія". Під ред. Михайла Хом'яка. Торонто, 1982. стор. 14 https://diasporiana.org.ua/mistetstvo/yuliyan-buczmanyuk-monografichna-studiya/

Михайло Островерха - про Юліяна Буцманюка

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_12.html

"Маківка"

"Маківка"

"На спомин головних боїв Українського Леґіону. 1914-18". 1918. Листівка

"Дорога сиплеться з коліс..." Зима. Один з найщемкіших Римарукових віршів

 

Ігор Римарук

ЗИМА

Дорога сиплеться з коліс,

з усіх боків линяє ліс,

зима, оточена ріднею,

переверта доверху дном

річки, заковані сріблом,

і празникує: поруч з нею

ми опинились за столом.

Якою силою звело

нас на бенкет цей? Що змогло

обличчя наші розтопити,

з’єднати їх в зимовий лик,

огранити сріблом із рік,

тяжким туманом вгородити

і снігом замести навік?

Біліє, скаженіє кров.

Безсоння підповзає знов.

Мороз підпалює шипшину.

І душі змерзлись, як на гріх,—

тепер одна душа на всіх.

Її, облізлу, в кожушину

закутав пелехатий сніг.

Вона, вже дихаючи на

морозний ладан, крижана,

дзвенить прозорими зубами,

проштовхується в людний рай

і вносить сутінки в трамвай,

і дітлашня сніги ногами

вчиняє — мов на коровай.

Потому ходить кружкома,

лічилку бубонить... Зима

стає до гри, кружля до ранку.

І небо сходить із узвиш,

і відсуває чимскоріш.