Про свободу. Блаженніший Любомир Гузар

 

"Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою."

Кир Любомир,

Блаженніший Любомир Гузар,

патріярх-предстоятель Української Греко-Католицької Церкви

† 31 травня 2017

Богдан Томенчук

***
Ти вже десь там, Владико-Емерите,
В покоях Найвічнішого з Владик.
Вам є удвох про що поговорити,
Світи зоставивши ні в сих, ні в тих -
А хай собі пасуться, ніби вівці,
Без пастиря, читай - без пастуха.
Там все одно рікою ллється крівця,
Бо паства до Господнього глуха.
А ви такі до подиву подібні -
Один із глини Іншого творив,
Того, що не чекав на третіх півнів,
Світився сиво із-під мудрих брів
До пастви говорив Його устами.
Читав по долях, мов із Книги книг,
Як ми ішли з наплічними хрестами,
Він кожного тримав, котрий не міг...
В світах таке настало тихо-тихо -
Владико, озовися з висоти.
Іще... Таки благослови, Владико,
Бо нам до тебе ще іти й іти...

Блаженніший Любомир Гузар

ПРО СВОБОДУ

Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути.

Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло.

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід картати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як сталося, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних людей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави?

Багато хто все ще боїться свободи. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо виховані в іншому світогляді.

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальними індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад — власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парканом, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки розбудувати щось на кшталт власного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свободи для кожного й не примушувало змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кожному ставати невільником власного клаптика землі.

Історики кажуть: українці поставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена традиція все одно давалася взнаки.

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на території Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як — литовці. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за плечима щонайменше 20 років незалежності. Але чи тільки в тому була причина?

Часом ми добре працюємо гуртом. З історії відомо, що українські військові формації в різні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життєві проблеми, нас напрочуд важко переконати, що треба співпрацювати. Життя призвичаїло мешканців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудовувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчувати себе спільнотою, коли відсутній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби відчути себе справжньою родиною, не роз'єднаною парканами особистих прагнень, дрібних острахів та нісенітних забобонів?

Українців на певний час може об'єднати шляхетна ідея, прекрасна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спроможний віддавати останнє, йти до в'язниці, ризикувати здоров'ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змозі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схильність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену героїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, щоденну спільну працю.

Наведу приклад із власного досвіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то стимул зникає. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється відтоді, як Храм Божий зведено. Воно, власне, тільки починається.

Який зв'язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода — це обставина бути людиною. Свобода — це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода — то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільними. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна людина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас.

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною.

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали.

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ставити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є ознакою вільної людини.

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху — це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керуватися. Господь завжди випробовує тих, кого любить.

Знову пошлюся на поширену думку — мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підкорюватися комусь, хто спроможний обдарувати нас добром, здатний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так?

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці — соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого диктатора. Одвіку ми прагнули доброго князя, гетьмана чи президента, який узяв би на себе тягар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам легше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізувати, розв'язати, настановити, навернути. Це з одного боку. З іншого — ми мріємо про ідеального очільника, тому далеко не кожен, хто на подібну місію претендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської природи: ми не користаємося правом розв'язувати проблеми власноруч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки його зверхність достеменно не доведена. Що це, як не наочний вияв внутрішньої несвободи?

Зрозуміла симпатія певної частини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його наступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, — чорти, але, й не всі, хто в опозиції, — янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі — злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запитання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була вільною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою.

Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є початок і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажадати від людей вдячності, аби йому співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, позбавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побудувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збудує.

Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхідний або спільний ворог, або батіг провідника? Нам іще належить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода народжується як відсіч примусові, але побудувати свободу під примусом не можна.

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою "проти". Люди любили Україну, терпіли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повалення Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування працею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витримали випробування владою і почали наслідувати своїх переслідувачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманітними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, здебільшого поранені духовно. То є гірка правда.

Ми не маємо усталеної традиції любові до свободи, тож мусимо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути.

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впоратися з тим. В Україні є достатньо людей, що не тільки почуваються вільними а й усвідомлюють необхідність побудови вільної країни. Треба лишень переступити через власні лінощі, острахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, безумовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбуття України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що мають достатній суспільний авторитет. Мають бути взірці — ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи.

Не слід складати розлогі плани, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати людей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконливим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То політики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий дорожить кожною спасенною душею. Ми не змагаємося за мільйони, ми боремося за кожну душу. Кожний, хто ще вчора не думав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жива. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього."

Лютий, 2013

Вічна і світла пам'ять.

"Гряде Чорноволів огром!" До 85-х уродин В'ячеслава Чорновола

 

Схилім синьо-жовті знамена в жалобі і чола...

Хай буде пером йому рідна земля над Дніпром,

А ми піднесем його справу ще вище, ніж вчора!

Вкраїна не вмерла - гряде Чорноволів огром!

Степан Пушик

В'ячеславові Чорноволу мало би нині сповнитися 85.

Згадаймо...

Орли літають поодинці, а барани живуть отарами. Так якось у дискусії про особистість, народ, національне та загальнолюдське висловився один чоловік. Але за леґендою Україна — то країна журавлів. А журавлі своїм клином пронизують не тільки небо і самотність, а й найвічнішу вічність. За силу і впевненість того клину їх поважають і не чіпають навіть гордовиті орли.

Журавлиний клин сильний вожаком. Без нього він стає галасливою зграєю ворон. Навіть тоді, в тій країні, коли офіційно полювали на журавлів, вони все одно літали під своїми небесами.

Закружляли і того березня, коли мисливці вже не стріляли, а весна схиляла до надій і безпечності. Не знав вожак, що відкрито нове полювання. Полювання на КамАЗах. За тактикою, вічною як світ, — розпорошити клин, відрізати вожака, а решта — справа КамАЗового колеса, котре, виявляється, може відіграти роль колеса історії.

Березовим соком заплакала країна журавлина, але сік той скапав на брудні сніги прагматизму, комерційної вигоди та історичної забудькуватости.

Коли вітри розкидають прапорами, як листопадовим листям, коли чужинські руки шматують їх, як людські душі, тоді до народу приходить або не приходить Господня поміч. Колись Бог послав людям свого Сина, а потім посилав народам провідників, аби вели ці народи межи двома пришестями. Питання тільки в тому, чи зуміло людство в кожному конкретному випадку зрозуміти своїх пророків. Бо инколи складається враження, що ми такий народ, котрий після другого пришестя обов’язково влаштує друге розп’яття. А Господь знов і знов услід за своїм Сином посилає народам провідників та пророків.

«Здавалося, вже кінець зовсім. Коли ми могли б уявити собі психологію тодішнього чоловіка, який любить свій рідний край і бажає добра своєму народові, але бачить тверезими очима все, що діється навколо, — ми сказали б, що ця людина мусить впасти у відчай. Бо ніде, ні в чому найменшого просвітку. Інтеліґенції нема, вся вона добровільно пішла на чуже, і це тепер гірші вороги українства, ніж самі чужинці.

Міщанство зчужинене силою, мужик — темний, забитий кріпак; торгівля — в чужих руках, промисел упав, народних багатств нема ніяких, а зате колосальні маєтки знаходяться в одних руках і при тім чужих. І нарешті — остання утіха в нещастях, останнє пристанище страждучих і обремененних — релігія — і та розідрана надвоє, і б’ються брат з братом через неї». Так описує східняк-слобожанин Гнат Хоткевич часи, які переживав наш народ перед козаччиною. І цей стан, стан зневіри, стан готовности до зради й відступництва, як щур шастав підземеллями усієї нашої історії. А може, ми й донині не маємо капкана на нього.

Але тоді, коли покремсані щити посмертними нагородами лягають на груди загиблим воякам, коли зневіра крилами чорного крука затягує небеса в трагічні кольори, тоді матері українські народжують Мазеп і Шевченків, Петлюр і Бандер, Чорноволів і Сосюр. Так було і всередині непростого для України ХХ ст.

Влада ламала дух під хрускіт кісток. Віковічну мудрість і здоровий глузд заміняли гасла. Опріч мови гасел, прийнятної мови не було і бути не могло. Хто не міг засвоїти ту мову головним мозком, мусив засвоювати її мозком кістковим. Рукам командували або «за», або «за спину». Навіть «проґресивний» Захід запобігливо заглядав у словники цієї мови…

А тут «шістдесятники», а тут Чорновіл з його «Лихом з розуму»*. Ну, ніяк не римувалося в свідомості мудрого і запального В’ячеслава «Ще не вмерла Україна» і в «Радянськім Союзі ти щастя знайшла».

Охочих співати другий варіант було багатенько, а потім напідпитку по комунальних закутках вони плакали і каялись. Дехто з них і досі відчужено поглядає на Чорновола. Мовляв, у нього своя дорога: ми вірили в одні ідеали, він — в інші.

Неправда! Хоч перед пам’яттю не треба лукавити. Ні в які ідеали ці люди і не вірили, і не вірять — просто боялись і слухались, просто бояться і слухаються. Чорноволова біографія стоїть їм як докір, як нагадування, як застереження.

3 огляду пережитого державою, народом за станні роки, прожиті державою і народом з Чорноволом і без Чорновола, варто подивитися на Чорноволове трактування патріотизму, що, як вогонь: пожежа спалює, нищить, а ватра — зігріває: «Коли ще у студентські роки деякі дуже пильні однокурсники викривали мої «націоналістичні» ухили (а це був звичайний стихійний патріотизм — любов до своєї землі, до її мови, культури, традицій), коли пізніше в націоналізмі мене звинуватили каґебісти, я цим тільки пишався, бо потрапляв у коло таврованих терміном «буржуазний націоналіст» видатних людей мого народу — «від Петлюри до Сосюри». Але сьогодні мені не хочеться, щоб мене називали однаково із провокаторами, які публічно шматують прапори сусідніх держав або поетизують фашистські крематорії, чи шукають «жидівське» походження у Гітлера і Сталіна».

Він снив вільною Україною — і він до неї спричинився! Він не збудував дім, він не виростив сад — він для того дому і того саду будував і ростив Україну. Ми знаємо, що зробив Чорновіл, і чим він для нас став. Але нам ще треба усвідомити, чому він не зміг зробити всього і стати всім…

Читаєш Чорновола і відчуваєш у кожному рядку, попри впевненість і віру, біль від зради, відступництва. Починає здаватися, що зрада й відступництво — це та струна, на якій можна зіграти всю музику нашої історії навіть тоді, коли всі інші струни скрипки порвані, був би тільки напівтемний зал, був би тільки чорний фрак, а скрипаль завжди знайдеться, як завжди під руками є догідливий смичок з оркестру, котрий хоче, аби виглядало, наче вся музика належить йому. В нашій історії так багато героїв, мабуть, і тому, що завжди вистачало зрадників і відступників. А один зрадник іноді може дати роботу для сотні героїв на покоління вперед. Згадаймо історичних щурів з наших підземель. Думка про них прийшла з останніми статтями Чорноволової книги «Пульс української незалежности».

Я не хочу сказати, що людина не має права міняти погляди. Але якщо ти міняєш погляди, то не зазіхай на провідну зорю, без якої ти був би просто сліпцем і ніяких поглядів не мав би взагалі. Тебе би просто ніхто і ніколи не знав, і ходив би ти з паличкою по світу, постукуючи нею по тротуару, дослухався би песика, щоб перевів тебе через вулицю.

Читаючи останні листи, статті і звернення Чорновола, здається, що перегортаєш сторінки «Слова о полку Ігоревім» чи «Чорну раду», де «лисиці брешуть на щити, де зрада стає коренем благополуччя.

Починаєш розуміти, чому «Полтаву» Пушкіна прочитали всі, а «Мазепу» Сосюри — одиниці.

Я не хочу, щоб ми колись канонізували В’ячеслава Максимовича, не хочу, щоб пам’ятники йому стояли на кожному перехресті і кожному майдані. Але дуже прагну, аби його незнищенна віра, його синівська любов до рідної землі відбулися спадком у наших душах, і тим же закличним спадком передалися дітям, онукам і так — у вічність.

Степан Пушик у сумні дні прощання з Чорноволом написав просто і зболено: «Та гряде Чорноволів огром!». Втім, В’ячеслав Максимович сам був огромом думки, огромом любови, огромом дії! Пройдімося тільки заголовками його статтей. Вони — як афоризми, як віхи в історії України:

— «Парламентська більшість — нахапалися і в кущі».

— «Піруети на есендівському канаті над прірвою».

— «Вибираємо варіант мирний, леґітимний, цивілізований».

— «Бий свій свого, щоб чужі й духу боялися».

— «Наліво рівняйся! На місці — кроком руш».

— «Україна на розпутті: на Захід підеш — коня знайдеш, на Схід підеш — ярмо знайдеш».

— «Про зозулині яєчка із червоного гніздечка».

— «Несвяткові роздуми перед святковим екраном».

— «Про Европу, що задумалася, і про нас в Европі».

— «Ще про вибори: білоруський варіант української номенклатури».

— «Про націоналізм жертовний і націоналізм кар’єрний».

— «Кому вигідна метушня навколо імпічменту Президента?»

— «Недоторканність депутатська і недоторканність совісти».

— «Голий популізм призведе до провалу роботи».

— «Бюджет як міра патріотизму».

— «Лише в єднанні ми можемо досягнути проґресу».

— «Від дзвінка — до дзвінка: від розпачу — до сподівань».

Він не весь тут. В оцих знакових для нашої історії темах.

Весь він — у вічності.

Весь він — у серцях Атени Пашко і тих, кому дав життя як батько.

Весь він там — на Божій правді.

Я переконаний, що йому не соромно стояти перед Господом.

А тепер подумаймо, чи не соромно нам стояти перед його пам’яттю?

Час показує, на чиєму боці правда, а на чиєму — перемога.

Я не думаю, що народ нині вагається, кому вірити. Але дуже боюся, що прийде пора, коли люди не повірять нікому.

Ви пригадуєте, що за леґендою, Україна — то країна журавлів. І в час зневіри яструби накинуться на самотніх журавлів, і даремно журавлі кружлятимуть над Бориспільським шосе.

Мертвий вожак може тільки застерігати, а вести має хтось із живих.

Коли у морозяному грудні тридцять сьомого теплий сповиток надій будив українку Чорноволиху з Черкащини своїм плачем серед ночі, ніхто ще не знав, що згодом ця надія будитиме всю націю серед безпросвітної темені у шістдесятих, що ми підемо за нею, за Рухом, і світанок настане на початку дев’яностих.

Рідна Чорноволова Черкащина полюбила і пізнала його пізніше, ніж Галичина. Нині його знає вся Україна. Наші Карпати — то легені України. І навіть якщо хтось дуже всесильний і дуже захоче викашляти нас і наш національний дух з цих легень навіть разом з кров’ю, — нічого у нього не вийде, якщо — гряде Чорноволів огром!

В нашій історії так багато героїв, мабуть, і тому, що завжди вистачало зрадників і відступників. А один зрадник иноді може дати роботу для сотні героїв на покоління вперед.

Я не думаю, що народ нині вагається, кому вірити. Але дуже боюся, що прийде пора, коли люди не повірять нікому.

Мертвий вожак може тільки застерігати, а вести має хтось із живих.

Хай мертвий відкриє очі живим…

Богдан Томенчук

Початок 2000-х

____________________

* В'ячеслав Чорновіл. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). 1967

https://chtyvo.org.ua/authors/Chornovil_Viacheslav/Lykho_z_rozumu/

Вони такі на знимках, як на прощі... Богдан Томенчук

 

УСС, сотня Андрія Мельника.

***

Вони такі на знимках, як на прощі,

В дзеркалах впізнаю своїх дідів,

Мудріші Австрії і красивіші Польщі,

Стоять собі по долю молоді.

І що б там не кували їм зигзиці,

Ті твердо знали: буде, як Бог дасть,

І посилали просто до гузиці

І wladz'ю польську, і совіцьку власть...

Понуро сонце котиться з обіду,

Подібне на спаршивлену вівцю.

Круги своя - було вам добре, діду,

А нам куди послати владу цю?..

Хрестик. Сповідь снайпера

Кадр з відео "Хрестик. Сповідь снайпера"*

Богдан Томенчук

Всі натільні хрести,
Пахнуть потом і тілом,
Все вирішуєш ти,
Бо ти - хрестик прицілу...
Весь конкретний такий,
І безжалісно точний,
Калькулятор гріхів,
Калькулятор гріхів
Той, що вже остаточний.
Бо марнотне життя -
Ніби гра у наперсток.
Постріл і каяття...
Що тобі? Ти лиш хрестик...
Ці часи...Ця війна...
Як заведений принтер...
Всім однака ціна,
Всім однака ціна -
З-під прицілу на цвинтар.
Доторкнеться рука
Звичним порухом пальця
До лекала курка -
Хтось уже відстрілявся...
Розвівається дим,
Світ сіріє, мов порох...
Він помер молодим,
Він помер молодим
Лиш тому, що він - ворог...
Ще один епілог
Напивається крові...
Хто ти - хрестик чи бог,
Той, котрий без любові?
Той, котрий нелюбов,
І безжальний, як жереб.
Навіть місяць зійшов,
Навіть місяць зійшов,
Як прострелений череп...
І рахує вдова
Уже сорок по сорок...
Ти б його не вбивав,
Просто ворог є ворог.

* Кадр з відео "Хрестик. Сповідь снайпера", де пісню на ці слова співає Сергій Кононенко:

https://www.facebook.com/watch/?v=391081204904671

Цей празник, як чуже вино...

Богдан Томенчук

* * *
Цей празник, як чуже вино,
Гірке, немов твоя провина...
Стоїш, моя Галичино,
Всьому причина чи причинна?
Чорніє ніч, немов гора,
Пливуть кудись твої дараби,
І на чужинських прапорах
Уже написано: "На драба!"*
Стоїш... Ні неба, ні землі,
Маліє нАрід, ніби води...
Чужі напої на столі
І за столом чужі народи...
До кого шепчеш "Отче наш..."?
Чиєсь різдво - твоє успіння,
Таких гостей і повних чаш,
І в кожній з них - твоє терпіння...
Та їм воно - старе вино...
А ти усім - прийдешні статки...
Лиш місяць твій, Галичино,
Виблискує, як лезо бартки...

*як нас тільки чужинці не обзивали...

Приймай парад, покурвлена державо...

Богдан Томенчук
ПРИЙМАЙ ПАРАД, ПОКУРВЛЕНА ДЕРЖАВО... 

Не обрані?..Не кликані?..Забуті...
Котрі безногі, а котрі без рук,
Більярдні кулі, ніби їхні культі.
Обрубки ніг і цей празнечний брук ...
Ідуть твої, державо, ампутанти,
Хто плоть і кров, хто хліб твій і вино...
Комбати, рядові і комбатанти,
І нині сущі, й витлілі давно...
Що крок, то кров, покурвлена державо...
Вони ідуть... Німа хода без ніг...
Ти чула про коней на переправах?
То не про подвиг... То усе про них...
Повстанці і повсталі арештанти,
Померлі йдуть, і зниклі, і живі,
Позшивані з кавалків ампутанти...
А ти розводиш руки: "селяві".
На сю ходу нема у тебе ради,
Бракує навіть справжньої сльози,
Країно ампутованої правди,
Ти відчуваєш, як зійшла на пси?
Коли тобі ампутували совість,
І вшили замість неї сурогат?
Вони ідуть...У них така спадковість.
Приймай цей покалічений парад...
Цілуй той брук, що Ятрить їхні культі,
Цілуй обрубки викинутих рук,
Вони ідуть, покликані й забуті...
Омий... Омийся... І цілуй той брук...

Під час параду на День Незалежности 2018 року

Володимир В'ятрович

На параді
А я вже бачив таку медальку як у вас, дядьку. Її Андрійко в школу приносив. Така ж гарна і золота була, в червоній красивій коробочці. Всі хлопці в класі йому заздрили! Але він не дуже тішився. Бо коробчку привезли, як сказали, що його тато вже не вернеться. Він кіборгом працював на летовищі у Донецьку. Кіборги були сильні і сєпари їх дуже боялися. Тому не дали їм вийти звідти. От якби він не кіборгом був, а трансформером, то міг злетіти з того летовища і вернутися додому. Ще й сєпарів зверху понищити. А так не вийшло...
Я б теж не хтів поміняти свого тата, навіть на таку гарну медальку.
І я боюся за нього. Він не трансформер, і навіть не кіборг. Тато поранених возить на машині. І один раз вже сам був поранений. Осколки пробили металеві двері. Краще б їздив на танку, там броня така міцна, що її не пробити. А так...
Мама ще більше боїться за нього. Плаче як він не дзвонить, не шле есемески. Того я витягнув її сюди, на парад. Хай бачить - тато не сам. В нього багато сильних друзів, таких як ви. Він називає їх «побратими». Я знаю він точно вернеться. Може навіть з такою ж гарною медалькою.

#завдякитобі

Ще не булО - а щезла би! - Москви...

Богдан Томенчук

Ще не булО - а щезла би! - Москви.
Ще ви не стали ордами Батия,
А ми по-княжому уже ішли на ви,
І вчили жити світ і Візантію...
Жінки носили долю під грудьми,
Ходили наші доньки в королевах.
Бо ми уже тоді булИ людьми,
Коли ви ще сиділи на деревах...
Такі ви є... Топчи… Вбивай… Дави...
Із лона ми… А ви - з якоїсь вирви.
Князівське наше:"ІдемО на ви..."
Вам розтлумачим: "А чи не пішли б ви?"

Ці дуже сильні рядки пан Богдан написав рівно рік тому, коли "ще не булО - а щезла би!" - ЗЄлені. Кінцівка, "Князівське наше: "ІдемО на ви..." / Вам розтлумачим: "А чи не пішли б ви?"", мені прочитується тепер як виклик виборові охлосу - кремлівсько-коломойсько-портновському проєктові "ЗЄ".

Більше жодного слова...

Богдан Томенчук

Більше жодного слова.
Я сказав все, що міг.
Безпредметна розмова,
Чути курячий сміх.
Півень тричі пропіє,
Але то не про день,
Затерпаєш, Маріє,
Від досвітніх пісень.
Вкотре Богу святому
Припадеш до поли,
То до Отчого додому
По Вітчизну прийшли...

Бо таки прийшли - по Вітчизну...

Така пора, як рушники сватів...

Богдан Томенчук

* * *
Така пора, як рушники сватів,
Таких небес, що кожному по вірі...
Такі зелені вибухи садів,
Такої солі на чумацькій фірі...
Такий ще день, такий навколо день,
Такі у нього помисли дитинні
І навіть геть тисячолітній пень
Себе впізнав у срібнім павутинні...
І ми такі одні на всі часи,
І так світає справжньо і тендітно,
Такі чомусь прозорі голоси
У тих туманах, де аж Бога видно.
Такі навколо луни: "Ого-го-о-о..."
Таких ще нас, незраджених за срібло,
І так усім багато і всього,
Мо', лиш тому, що мало всім потрібно?
Зійшовши ніби сяйво з образів,
Йде по городах золотаве сонце,
І військо гордовитих гарбузів
За ним, як найвірніші охоронці...
І соняхи твоїх прийдешніх літ
Поміж як дзвін дзвінкими гладунцями
Поважно задивилися за пліт
Такими зовсім юними сонцями...
До неба простягнулася ріка,
І ти вростаєш в диво старожитне,
Світи такі, що в них нема гріха...
Окрім одного - не хотіти жити...

Ну що, Вітчизно дорога...

Ґустав Дорé. "Коло зрадників". Дантове коло.

Богдан Томенчук

* * *
Ну що, Вітчизно дорога? ..
На дні зосталося в карафі.
Стоїш одурена й нага,
Як перед турками у Кафі.
Молочний Шлях - дешевий сир
На ярмарку дороговизни,
І буде лагідним ясир,
Як забагалося, Вітчизно...
Був Бог чомусь не твій гончар,
Або ж невимішана глина,
Що наліпив лиш яничар,
Й тебе на зігнутих колінах,
Аж мерехтів гончарний круг
В стараннях Бога пресвятого,
О скільки слуг, убогих слуг,
А треба князя - хоч одного...
Вітчизно зрадників і вдів,
Іваном вистраждана Мотре,
На посміховиську світів
Стоїш, продавана укотре...

Пам'яті Блаженнішого Любомира Гузара

* * *
Ти вже десь там, Владико-Емерите,
В покоях Найвічнішого з Владик.
Вам є удвох про що поговорити,
Світи зоставивши ні в сих, ні в тих -
А хай собі пасуться, ніби вівці,
Без пастиря, читай - без пастуха.
Там все одно рікою ллється крівця,
Бо паства до Господнього глуха.
А ви такі до подиву подібні -
Один із глини Іншого творив,
Того, що не чекав на третіх півнів,
Світився сиво із-під мудрих брів
До пастви говорив Його устами.
Читав по долях, мов із Книги книг,
Як ми ішли з наплічними хрестами,
Він кожного тримав, котрий не міг...
В світах таке настало тихо-тихо -
Владико, озовися з висоти.
Іще... Таки благослови, Владико,
Бо нам до тебе ще іти й іти... 

Богдан Томенчук

У Божих планах, друже мій Гораціо...

Богдан Томенчук

* * *
У Божих планах, друже мій Гораціо,
Ми всі - проілюстрована люстрація.
У непротертих люстрах відображень
Не зразу видно, де король, де блазень...
Хто просто був, хто був лиш фаворитом,
Хто із ковчега сотворив корито,
А хто в часи потопів і бентег
Вже як умів, так майстрував ковчег,
Не твар всіляку, що ридала слізно, -
Спасав народ і змолену Вітчизну...