Павло Вольвач. Будинок із башточкою

 

Павло Вольвач

Книжка неквапом формується. В ній ворушаться постаті - строкаті, непоєднувані, різні. Але, як по мені - живі.

Сьогодні - Павличко...

БУДИНОК ІЗ БАШТОЧКОЮ

(уривки)

Зизе óчко, сіре личко,

Там живе поет Павличко -

така непоштива коломийка вистрибнула мені колись у хрещатицьких пóспіхах, і звідтоді, бува, повертається. Особливо, якщо зачепитися оком за дім із башточкою, що зринає на розі Хрещатика й Городецького, в самому центрі Києва, знакуючи один із майданних кутів. Що Павличко живе в тому будинку, мені повідав один поет, молодший Павличків земляк, котрому класик протегував. Ще з початку 1970-х, коли вступав до університету хлоп'ям із золотою медаллю і рум'яними плямами по щоках, а вже мені розповідав сивовусим, мружачись під Поштампом, і риски зморщок сікли перебитого носа: "О-он там..." Дé саме, я не уточнював, але чомусь уявлялося, що й до башточки класик має стосунок. Пише там вірші, поглядаючи в карпатську сторону, на отецький Стопчатів, його з тих висот теж видно, або кидає пóзирки на парламент чи, скажімо, адміністрацію президента. Павличкові вікна мали би бути обернені на консерваторію й Майдан. Тож за будь-якого поважного здвигу чи, тим більше, урочистостей, добутися до подіуму він міг за лічені хвилини, навіть, якби забули покликати, якби навіть не працював ліфт, підвертаючи ноги на сходах, все одно.

Жарти жартами, але енергії цьому чоловікові Бог вділив щедро. Як і років життя. Інший поет, не гуцул, але теж від ґрунів і овечок, усміхався, згадуючи, як готував Павличкове "Вибране" і зателефонував метрові, щоб уточнити, коли краще завезти верстку, на що метр, якому добігало під дев'яносто, вигукнув у слухавку: "Не треба! - тут поет зображував ще й легкий підстриб. - Не треба! Я зараз сам прибіжу!" За півгодини Павличко був на Бессарабці у видавництві. В класикові бурхала енергія, чого за українським митцем та й українською людиною загалом, водиться не часто. Він молодцювато крокував по життю, у ювілейні вісімдесят вискакував на коня, тоді як ровесники, той же Мушкетик, ледве човпли, опасисті, або й взагалі померли, як молодші Драч із Вінграновським, і багато хто ще.

З Павличком року так, мабуть, 2001-го мене знайомив Леонід Череватенко в закутку будинку письменників, навіть читав з пам'яті якісь мої строфу-другу. Ще не старий, компактний Павличко дзьобнув мене поглядом, сивіючи з темно-синього лоску депутатського, а може, вже й посольського костюма. З того ж тла золотіла якась цятка - чи ковпачок "паркера", чи замок течки, але щось блискало. Схожою золотавинкою зафіксувався і Яворівський, явлений in carne в ті ж часи. Вони тоді депутатствували, жили в телевізорі, і в письменницькому будинку з'являлися зрідка, меткі й заклопотані. Тільки паркет рипав, як за тим же Явором, та вітрець державних справ завихрювався услід. Ще Драч їм до компанії, й Мовчан із Жулинським, до пари. Але найваговитішим був Павличко. Щó він тільки не очолював, де тільки не був задіяний. Беззаперечний класик, громадський і політичний діяч, державець. Він і за радянських часів був помітним, атмосфера з'їзду, урочистих декад була з ним, червоніла, ворушилась президіями, але то була лише увертюра перед могутніми акордами пост-перебудовчих і незалежницьких звершень. "Я не сцені, в центрі видноти" - як і писалося. А довкруг - кипінь могутніх процесів, психічна енергія мас, що здійняли на гребінь саме його, невисокого мужчину в краватці й залисинах, "сина простого лісоруба". Ну й в бакенбардах, поки був молодшим. "На вершині світу, мов зоря", еге ж, еге ж...

...Будучи вписаним у систему, обласканий нею, він, з усього виходило, так до кінця й не переродився в чиновника від поезії, в митця офіціозу, на споді єства плекаючи той вогонь, ну, хоча б пломінчик, всотаний з кров'ю і ґрунтом, умудряючись бути неблагонадійним, хоча б час від часу. Тільки-но між владною підошвою й пластами реальності утворювалася шпарка, пломінчик шугав назовні. Придавлюваний чоботом, знову зникав. "Коли помер кривавий Торквемада" - це вірш, без якого рідко обходиться будь-яка розмова про Павличка, перетворившись у мем, аж докучило, але то таки перший антисталінський вірш, принаймні офіційний, через який Павличкову четверту збірку "Правда кличе" вилучили з продажу. Як фактом є й журнал "Всесвіт", кращий за Павличкового редакторства радянський журнал іноземної літератури, щоб читати який навіть російськомовні гражданє вчили українську і могли причаститися, скажімо, "Хрещеним батьком" поперед усіх інших чительників Країни рад, навіть московських чи пітерських. Вже не кажучи про книжку віршів напівзабороненого Антонича, що вийшла стараннями Павличка і з його передмовою, томик цей чорнів суперобкладинкою і в нашій книжковій шафі.

В цей гобелен доречно вплестися б і пізніше вичитаним сумнівам про "старе тирло між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом". Хоча б тому, що це Стус. "Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги". Заперечити важко. Та й не хочеться. Але якась правда є й за Павличковим словом і ділом. Полюси іскрять, а в проміжку таки лишається трохи місця для варіацій. Як і для роздумів...

 

...Цікаво, що Павличкових книжок у батьківській хаті чомусь не було, а ось прізвище зринало, так, асоціюючись то з подарованим дядьками топірчиком, а то й з гравюрами Якутовича, "Арканом", скажімо. А ще, коли по радіо транслювали пісню "Два кóльори" у виконанні Дмитра Гнатюка, і батькам тоді аж очі призакривалися, аж приздіймалися їм підборіддя, ага. Я її теж малим співав, до лящання у вухах, а Ніна Дмитрівна, сусідка, не витримавши цих катувань, озивалася з-за стіни правильною голосовою партією: "У-гу-гу, у-гу-гу-у-у-у..." Червоне - то любов, дєтка, почуй і помни. Незвіданий Павличко, якого я все ж уявляв за фотографіями з газет, молодий, вишивáний, з блиском очей, був у тій пісні чи не весь, розгойдувався на хвилях мелодії, в переливчатих отих кольорáх, котрі, боже ж ти мій, обá. І в чомусь іще був, незбагненному, що нáскрізь пронизує душу, щось таке, чого я тоді вчувати по-справжньому навряд щоб міг, а тепер-то хоч і вчуваю, проте висловити все одно чи й спроможусь. Таїнá.

На час моєї з'яви в Києві Павличко на трибунах вітійствував уже не так рясно, хоча й частенько, і все ще писав вірші. Втім, гріха в тому немає. Психологічні мотиви і сценарії поведінки, сформовані в молодості, лишаються з людьми назавжди, попри зморшки й сивини. "Та став гірким залóм юначих вуст..." - як писала одна женщина-поетеса у вірші, присвяченому Павличку, а мені те запам'яталося і вивезлося із запорізького минулого. Нічого, щоправда, гіркого в Павличкові, коли підтискав мене до нього Череватенко, знайомлячи, я не помітив. Із сіруватого обличчя сúвіли очі й вистрілював язик. Під кінець розмови вимогливо-верткий "Діма", як Череватенко називав співрозмовника, трохи не в плече тикав "Льоню", щось доводячи. Таїни теж не було. Мабуть, позосталася десь у пісні, в двох отих непояснимих кольóрах-кольорáх. Власне, як воно й має бути з шедеврами. А от розгадка щодо самого класика...

Хай навіть здóгад, один із, він таки заіскрив і об'я́снив дещо, принаймні в моєму особистісному сприйнятті. Хай і трохи пізніше...

 

...Чому лінія долі вигнулася саме так, можна гадати. Чудес не буває. Втім, зі звинуваченнями теж слід стриматися. Принаймні тим, хто не сидів перед сталінським слідчим. Зокрема, мені. Гільзи, забиті в ніздрі на допиті або голки під нігтями, хай лиш на мить уявлені, вмить же й збивають обвинувальний градус. Навіть можуть посприяти під іншим ракурсом глянути на деякі речі. Наприклад, зміцніти на думці, що сонет про Торквемаду, котрий всього років за десять після тюрми вирвався з розкаяного нібито бандерівця - то вчинок, і неабиякий. Або припустити, що саме Павличкові, з його упівським бек-граундом доводити вірнопідданість треба було значно ревніше (хоч він і вів у цьому перед), ніж його поетичним плюс-мінус ровесникам із умовних черкащин-запоріж.

Так, мабуть, і було на початках. Найглибших шарів під сенсами навряд чи дошукатися, а з картотекою, яка могла б тут бути помічною, справа ще непевніша. Питання, втім, є. Найпростіше, навмання: щó заважало в пізніші, більш травоїдні роки благонадійному, довіреному, облавреаченому Павличкові обійти задану тему? Просто помóвчати. Що йому за це мовчання було б - Колима? Мордовія? Із цеківської зали - в кочегарку? Гай-гай... Великий канцлер не підписав би черговий указ про нагородження ("на мене тоді були нагінки..."), перстень із королівської руки, зависши, відклався б убік ("мене розпинали на політбюро..."), а надцята збірка не вийшла б у належний сезон ("я тоді вже готувався до арешту..."), та й по всьому. Навіть дім із башточкою не змінився б "хрущовкою" на Борщагівці. А там, дивись, і чергова елегія на смерть двоюрідного дядька короля або вінчання принцеси крові все б згладила й устаткувала, все б вернула на звичні крýги. Так, промінь беріївського пенсне цілком міг витягуватися в перспективу, хай уже й переломлюючись із інших поглядів і лінз. Але, припускаю, не це тут головне. Центр видноти в разі помовкування вислизав із-під ніг, ось що, стискуючись до щілин марґінесу. А от там уявити себе поет не міг. Солод такої відстороненості був йому неприступний.

Дмитро Васильович Павличко мав відчуття двору й м'яких одеж (він таки придворний поет, хто б що не казав), а от із відчуттям об'єктивної реальності в нього, схоже, не складалося. Та й зі звичайним тактом. Діждавшись глибокої незалежності й відкрившись із власним упівством, він усе настирніше став вертатися до спогадувань про повстанську молодість, ніби не розуміючи, що в його випадку це працює проти нього ж, пропалюючи додаткові дірки в репутації. Зупинитися поет не міг. Хлинули вірші, в яких "з трúзубом раби" перетворювалися на гордих хлопців, блискотливих мужів, кожен із яких ще й мав крила, багаторічна жовто-блакитна гидь обернулася на молодих Гераклів, що били ворога і - але, оп! - спускалися з гори, йшли, "мою мову несучи, як зброю". Ввійшовши в смак і вже забувши стрим, автор не забуває й себе, несогіршого, аж замилувавшись - "але в сотні я був - не останній в рою"; "я знаю: дні були, коли світив, як зброя,/ мій непокірний дух, та грізний мій припас..." - та й чом би й ні, зрештою, якщо загал чи хоча б так звана культурна спільнота нічого в тому не вбачала і навіть не підгигикувала - за великим-то рахунком. Хоча впору було б стріпнутися - бр-р-р! - щоб аж щоки ходором. Прозороокий юнак, перетворившись на зморшкуватого, схожого на Воланда діда, крутився не флюгером у повітрі, як дехто йому таки закидав, а закручував танець на тих же кістках і долях, що й півстоліття тому, тільки в зворотній бік. Як завжди, пнучись у пляму світла, в магнетичний фокус уваги. Арканчик від гуцула зі Стопчатова - тру-ту-ту-ту -- ю-ху-у-у! - аж поли кептарика врізнобіч...

 

...Навряд, щоб метр пам'ятав про ту нашу троїсту зустріч, а я не нагадував - хай дарує Леонід Васильович Череватенко, він щиро тішився, що сприяє наближенню молодого поета до класика, щоки його усміхнено заокруглюються з того епізоду й волосинки на носі жовтіють впроти завіконного сонця. У приміщеннях я якось умудрявся прошмигувати повз корифея, боком-боком, придумавши прикладати вимкненого телефона до вуха, а помітивши на вулиці, різко закладав віраж або збавляв хóду, витримуючи дистанцію. Цікава деталь: сам-один (що траплялося рідко) Павличко сприймався як випадковість, такий собі збій, ну, зазівався чоловік, зав'язуючи шнурка, й відбився від делегації, яка далі рушила вершити державницькі справи, лишивши бідаху в світі вулиць, де його строфи і рими мало що значать. Почасти, так воно й було. Почасти - навпаки.

Як би там не як, всюди він лишався Павличком із телевізора, із центру видноти. Навіть серед занепадницьких літмузейних і спілчанських крісел, випадкових презентацій і таких же фуршетів. Особливо, коли сідав обличчям до зали. Якось він так умудрявся перехняблюватися, підсмикнувши вгору плече й підборіддя - перед дзеркалом це відточувалося, чи що? - ніби злітав над суєтою, оскліваючи поглядом у нетутешностях. Та й хіба жарт:

- Бжезіньський тоді мене не послухав, а згодом...

Або:

- Я взяв за руки Папу і Джорджа Буша, і сказав їм: зробіть отак! Для того, щоб...

Палець звично протинав повітря, як колись тицявся в череватенківське плече, а з рота, здавалося, вискакували знаки оклику і розсипалися по розсохлих паркетах. Або по бруках. Без різниці. Бурхала експресія, вогонь циркового факіра ізригався "на автоматі", без ризику пропалити навіть цятку на лацкані промовця. Ну, й без будь-яких часових обмежень, їх для метра не існувало. Якось навіть довелося вигукувати, склавши долоні "човником", мовляв, це вечір письменника N, а не Павличка, "регламент!" , але навряд чи класик почув, та й паства осудливо загула.

Вона, та паства, частина так званої культурної спільноти й навіть національно-орієнтованої громадськості завжди в таких випадках гуде, й судячи з усього, густиме ще довго - великий поет, патріот, політичний діяч, без якого чи й склалося б в України з державністю. Ну, історію про ледь не задушеного Павличковими руками Кравчука, котрий вагався ставити на голосування Акт про державну незалежність, залишмо фейлетоністам. Або за кадром. Туди ж і величезний дипломатичний прорив, пам'ятник Шевченку у Варшаві, що з'явився завдяки старанням Павличка-амбасадора. Все це добре. Антиукраїнська людина діяла б по-іншому, якийсь умовний дімотабачник чи депутат чагодєєв, без питань. Але політичного таланту, на відміну від поетичного, Дмитро Васильович Павличко не мав - ну, не мав, і квит. Або фертик, як кажуть у його краях. Світ обертається довкола винахідників нових цінностей, а не галасу, стверджував цинік Ніцше. Цінності, як і галас, у Дмитра Васильовича були не нові, а змінні. Сенсів, загалом, теж не густо: мантра про єдність, навіть "єд-ність!", по складах, котра скандувалася три десятиліття, експресією викладу камуфлюваючи голизну змісту, ну й варіації займенника "я" - на всі смаки та відмінки. Хоч, думаю, з "яканням" Яворівський таки лишив Павличка позаду...

...Павличко кричав у диктофон і замірявся в мене вимогливим пальцем.

- Я тоді хотів виступити в Хусті, перед Рухом, але...

З усього було видно, що класик мене вже не пам'ятав, і це заспокоювало. Та й розмова була недовгою. Про що розводитися - не питати ж його про ту зустріч у Відні з боївкарями-емігрантами, чи ще щось такого? Або про оповідання, написані сивочолим метром із вправністю літературного немовляти.

- Я хотів виступити, але амбітний хлопець Чорновіл... - ви записуєте? - так ось, аби тільки відсторонити Павличка, він...

Трепет єства й страх не присутніли в класику і в літах поважних. Все важливе про нього було давно відоме, принаймні мені так здавалося, а нові якісь штрихи - то щось ніби чергова зморшка, котра обличчя увиразнить, але вже не змінить.

До речі, постарішалому Павличкові личила б як не чернецька підперезаність мотузкою, то сутана падре чи ще якого кардинала, з білим комірцем-стійкою й отією чорною перетинкою посередині, не знаю, як вона називається, і чим старішав, тим більше личила, просто просилася до зачесаного з потилиці на лоба волосся, впивучого погляду й наче надрізаного до вух посміху-óшкіру: "Сину мій... Коли помер кривавий Торквемада, я..." Неспроста підсміювався я з Герасим'юка, в чиєму селі Прокурава служив парох на прізвище Павличко - падре Дмитро так і ввижався мені з сутені прокуравської чи, як сказали б місцеві, п'єкурєвської церкви (хай і не класично католицької).

Павличка ще було багато на поверхні життя. Виступи, звернення, вірші, промови, укази про нагородження, тексти гімнів, знову виступи, спогади і знову вірші, подібні до виступів, і знову... Навіть із такого часу, як перші десятиріччя ХХІ віку, він намагався витиснути якісь звуки, не в силах зупинитися, щось віщав, ніби забувши, що ще бо'зна коли плебс жартував про поетів, котрим, мовляв, на заміну прийшли грамофони. Його кликали перші особи держави, він кликав їх, виводячи за руки на сцену, мирячи й напучуючи; його брали до урядових свит і на борт президентського гелікоптера, звідки він ступав на траву стадіону в отецькому Стопчатові, ніби апостол, перед очі ошелешених земляків і, як апостол же, проповідував і напоумлював, як завжди. "Я світився, закликав ламати каземати пана й холуя..."

Я — перше речення святого дня

Із Акту проголошення держави.

Він ще створював шумові ефекти, але резонанс з плином часу ставав усе глухішим, і в тронній залі якщо й ляпали, то хіба кінчиками пальців: і при дворі, й поза ним щиро вважали поезію пережитком старосвітських, занадто пишних звичаїв - як писав один поет-пасіонарій століттям раніше. Остання за життя Павличка влада і взагалі поставилася до поета по-хамськи. Навіть приміщення Національної опери, де планувалися урочистості з нагоди патріархового ювілею, не надали. Замість усмішки, це сприйнялося 90-річним Павличком трохи не як трагедія - без сановних склепінь і паркетів, без "запрошення знаднóго" він не звик. Як і без славоспівів пастви, в котрих ніжилася й розпускала крила авторська самооцінка...

(далі буде - у книжці))

Тарас Чорновіл відверто

 

Співголови Руху на III всеукраїнських зборах НРУ. Київ, 1992 рік

� - Пане Тарасе, в мене запитання щодо однієї з найяскравіших постатей в українській літературі та політикумі ХХ століття Дмитра Павличка.*

Тарас Чорновіл: - Я тут буду вам відразу суперечити, дуже навіть суперечити. Я не сприймаю таким Дмитра Павличка, я сприймаю його як рідкісного мерзотника й негідника, якого я знав особисто. Рідкісного негідника. Абсолютно. Причому такого, знаєте, комуністичного прихвосня, який руйнував Рух ізсередини і врешті-решт був причетний до його руйнації, якою був розкол.

� - Хто не чув пісень на його слова «Від двох кольорів” до “Україно, моя Україно»...

- Слухайте, ну, він талановита людина, хто сперечається? Щоправда, він першу половину свого життя присвятив прославлянню Лєніна, комуністичної партії, обливанню брудом бандерівців. Він обхаював Шептицького - пригадуєте епічну бридоту, мовляв, сидить Шептицький десь із якимись гітлерівцями - такий бридкий, гидотний маразм совєтський у стилі “Посту імені Ярослава Галана”**. Більшість тих, хто [нерозбірливе слово] тоді піддалися компартії, не опускалися до того рівня, до якого опустився Павличко, тому в мене ніколи не було поваги до нього.

Так, він зумів написати кілька дуже гарних віршів. Реально кілька, й ці вірші дуже добре “підняли”, інакше ми би про них і не знали, вони би потонули в тому його комуністичному лайні з Лєніном, “диханням партією” тощо, якби не дуже хороші виконавці, котрі їх “підняли”, і якби не прекрасна музика.

� - Він був одним із соратників вашого батька.

- Павличко ніколи не був соратником мого батька. Він був людина, яка воювала проти В'ячеслава Чорновола, як осатаніла. Він усіма силами боровся проти Чорновола на президентських виборах, руйнував єдність Руху щодо підтримки кандидата від Руху Чорновола. Казав, ніби більше підтримує Юхновського, а насправді був в обозі в Кравчука і працював на Кравчука, аж гай гудів.

� - Він брав безпосередньо участь у проголошенні незалежности України.

- Так, брав - як, зокрема, депутат Верховної Ради. Рух тоді був розширений, розмитий, і завдяки цьому він пройшов у Верховну Раду.

� - ...а згодом став надзвичайним та повноважним послом України в Республіці Польща. Як складалися його стосунки з В'ячеславом Чорноволом, як ставились до нього ви, саме як до людини, поета чи політика?

- Верховна Рада була обрана ще за СССР, у 1990 році, і там була комуністична група 239. Компартію скасували, а комуністи лишилися. Перемалювавшись, вони все одно залишилися тими самими комуністами. Це був, напевне, найретроградніший парламент з усіх республік, принаймні, европейської частини СССР. На росії і в Білорусі були багато кращі парламенти. І В'ячеслав Чорновіл виступив з ініціятивою: він наполягав, що ця Рада не має права на існування, бо її обрано в іншій державі. Як може комуністична Верховна Рада совєтської республіки бути парламентом в незалежній Україні? Незалежність проголошено, отже, треба терміново проводити нові вибори парламенту.

Я дуже добре знаю, яка була політична обстановка в той період. Комуністів не сприймали ніде. В разі проведення нових виборів, ми б дістали парламент, який Кравчука примусив би жити в зовсім іншій реальності. Ми б мали можливість дістати неймовірний прорив. Україна могла би стартувати так само, як сусідні европейські держави - як Чехія, як Польща.

Павличко, Черняк, Юхновський тощо з усіх сил тоді кричали: “Ми не дамо Чорноволові розігнати нашу Раду!” І ця Рада, і Народна Рада в ній, демократична, працювали, по суті, на підтримку Кравчука. Тому нічого доброго я сказати не можу.

От в республіці Польщі він виявився непоганим послом, поводився адекватно. Пригадую, ми туди приїжджали, коли він там був. От там усе ніби було більш-менш. А щодо стосунків Павличка з Чорноволом, він - один з організаторів заколоту в Русі на замовлення Кучми, спрямованого на розкол Руху. Саме Павличко - один з головних організаторів розколу Руху, найпомітніших, найбільш демонстративних. Тому моє ставлення до Павличка як до людини - я вважаю його кінченим негідником; як до політика - я його вважаю провладним авантюристом, який боровся проти певних демократичних спрямувань; а як поета - я просто дуже добре пригадую його советську поезію, де прорвалося буквально кілька чудових віршів, та це не привід для того, щоб говорити про нього як про найяскравішу постать в українській літературі. Ось таке моє ставлення, воно, мабуть, вас розчарувало. Я вважаю його рідкісним мерзотником.

�: - Чому В'ячеслав Максимович Чорновіл не виставляв своєї кандидатури на президентських виборах 1994 року? ***

- Це був період дуже глибокої кризи в самому Народному Русі України. Це була криза ідентичности. Там проти Чорновола діяли і Скорик, і група поетів, яка ще тоді пробувала розкол вчинити, - так званий “письменницький рух” на чолі з Павличком, Драчем та ін., і “комітет національно-демократичних сил” проти Чорновола.

Таке було замовлення від Кравчука - добивати всіма можливими силами Рух Чорновола. У 98-му і 99-му роках розкол у Русі готували на замовлення Кучми. А Кравчук свого часу які зусилля вклав? Як вони йому прислужували! Мені он учора було питання про Павличка - та я Павличка пам'ятаю тільки як найбільшу погань, жодного доброго слова про нього не можу сказати, що він витворяв.

У 94-му році керівництво Руху, а Рух завжди був демократичною структурою, затіяло політику на стовідсоткову підтримку Кравчука на президентських виборах. Велика Рада Руху офіційно оголосила, що вона буде підтримувати тільки Кравчука й нікого іншого, хай Чорновіл навіть не пробує висуватися. Чорновіл плюнув, махнув рукою та й усе. Зрозумів, що без політичної підтримки, без політичної бази виходити не можна. Він, правда, потім сказав: “Ну, що ж поробиш. Я підписав рішення Великої Ради Руху, не мав іншого виходу, демократичне правило - маєш скоритися більшості”. Але сам пішов і проголосував за Ланового, який тоді висувався. Правду кажучи, Лановий теж не завжди виповнював сподівання, а потім, з часом, пішов такий голий популізм… Але менше з тим. Тоді він справляв враження чогось перспективнішого, хоча шансів у нього не було. Рух повністю поставив на Кравчука. Вже згодом, коли їхня ставка на Кравчука програла, отоді Чорновіл трошки почав із цим усім наводити порядок, а до того це було неможливо. Рух був демократичною організацією, в якій, на жаль, узяли гору популісти. Навіть не популісти, а просто продажні, прокравчуківські.

Отже, відповідаючи на питання, чому Чорновіл не виставляв своєї кандидатури 94 року, - тоді можна було би вклинитися, але для цього треба було, щоби була єдина бойова структура Руху. А проти Чорновола в Русі велися такі заколоти, що це було неможливо.

Та ж сама історія була на початку 1992 року, коли, після референдуму про незалежність, Чорновил поставив просте питання про те, яким чином Україною керує парламент, обраний в іншій державі, в СССР, і добивався розпуску Верховної Ради і обрання нового парламенту. Кравчук був у паніці, але він не міг нічого зробити. Комуністи боялися навіть пікнути. Всі були готові на це піти, і Кравчук був би номінальним президентом при демократичному парламенті. Знаєте, хто це зламав? Пригодовані Кравчуком. Він їх тоді тупо пригодовував. Автомобілі їм продавалися за старою ціною. Більшість депутатів жили тоді в готелі “Київ”, і найогидніша була історія, коли спеціяльно для цих вірнопідданих - просто інші туди не пішли - в підвал готелю “Київ”, у технічні приміщення звезли, ну, не те, що секонд-генд, а якісь залишки того, що колись завозилося для компартії, - якийсь одяг, джинси тощо, адже компартія жила з інших магазинів. І от це все звезли туди. У великі ящики, корита це все сипали й дали можливість це набрати, розкупити за якусь символічну ціну, як у секонд-генді, мало не за копійки, депутатам, які жили в тому готелі, втім могли прийти будь-хто з депутатів Верховної Ради. Кажуть, вони як свині в тому порпалися й дякували Кравчукові за те, дозволив їм за копійки джинси купити чи футболку з якимсь написом. Це щоб ви розуміли, як усе, на жаль, продавалося, - не тільки 2019-й, але й 1991-й був роком продажу України за дуже-дуже дешево.

І от ці люди, саме з Народної Ради виступили проти Чорновола; пригадую, як Черняк кричав: “Я розвалю цю Народну Раду, якщо тут хтось послухається Чорновола й піде на ці вибори! Ми не допустимо виборів, наш президент Кравчук!”. Це щоб було зрозуміло, яка тоді була атмосфера. А потім люди почали ставити питання, а чому Чорновіл не зробив того чи того, - тож маєте відповідь, чому не зробив. До речі, він любив отакий віршик повторювати, одне жорсткіше слово я в ньому замінив:

В нас політика така:

Обираєм Кравчука,

А за те, що дупа гола,

Проклинаєм Чорновола!

Отак воно діяло. Так воно й зараз щодо Порошенка діє - саме так. Отака історія.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

PS. Щодо дискусії чи, радше, сварки, що розгорілася в коментарях до цього допису****.

Частина коментарів цілком очікувані й нічим не переконливіші від провербіяльного "сам дурак".) Зокрема, очікувані інсинуації, большевицькі за змістом і лексикою, щодо мотивів Тараса Чорновола. Характерно, що їх автори чомусь не наважилися адресувати своїх інсинуацій безпосередньо п. Тарасові на його ютуб-каналі "Чорновіл ВІДВЕРТО". Що, слабо, панове?)

Свого часу Олег Манчура написав про те, хто і як усунув Чорновола з посади керівника фракції ВР, котре усунення було тотожне розколові Народного Руху. Цитую:

"...З 48-ми осіб у фракції його зрадило 30-ть.

Це унікальний випадок навіть для нашої історії.

Коли на трибуні Верховної Ради оголошували про усунення Чорновола з посади керівника фракції – комуністи аплодували стоячи.

І прізвища найвідоміших зрадників таки варто нині нагадати.

В‘ячеслав Кириленко, Юрій Костенко, Роман Зварич, Іван Заєць, Ігор Юхновський, Ігор Тарасюк, Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Черняк.

Можливо, не усі були свідомими виконавцями замовлення Банкової.

Дехто, ще з совєцьких часів – з гумовим хребтом.

Інші – голодні та аґресивні гієни, в яких текла слина при запаху грошей.

Але, в цьому списку цікаві три прізвища.

Костенко, як еталон самозакоханого гетьманчика.

Кириленко, як дубуватий комсомолець під синьо-жовтим прапором.

Зварич, як втілення ukrainian dream – міністр юстиції без диплому.

Хтось, перегодований клюєвським баблом – зірвався з політичних еверестів.

Хтось має багаторічну місію – заміняти меблі в уряді.

А хтось, от-от, складе присягу народного депутата від «Народного фронту».

«Не так страшні московські воші, як українські гниди».

До скількох ж історій можна припасувати цю класику?

Яка, врешті, є лише прологом до іншого – «українську історію не можна читати без брому».”

Олег Манчура

“Час”, 26.3.2018

Дехто з моїх коментаторів, виправдовуючи розкол Руху, а навіть хизуючись ним, пишуть, що В'ячеслав Чорновіл, мовляв, був такий-то й такий-то і робив/не робив того й того - тому, мовляв, фракція його й усунула. Це є, панове, чисте блюзнірство: якщо усуненню Чорновола "комуністи аплодували стоячи", то є зрада і свідчить про те, що Чорновіл, навпаки, чинив усе правильно. Діям, які ощасливили комуністів, немає виправдання.

_________________

* Джерело: Чорновіл ВІДВЕРТО, Діалог-565/26.11 https://www.youtube.com/watch?v=lEVFzYoQQ1Y

** Збірник статтей, інструмент московської комуністичної пропаґанди (1987) https://chtyvo.org.ua/authors/Zbirka/Post_imeni_Yaroslava_Halana_Knyha_19

*** Джерело: Чорновіл ВІДВЕРТО, Діалог-567/28.11 https://www.youtube.com/watch?v=oxjTXX43kf8

**** https://www.facebook.com/lesya.porutska.sakovych/posts/pfbid02cTTksFwK7PathSt78g86rNr7Rc7RDeAbAykezykMVx8UFA1owU3gZaHEP5v3RcB7l

"Дар сприймати життя таким, яке воно є." Анатоль Перепадя

"Я думаю, найбільший талант, який мені дала доля, — це дар сприймати життя таким, яке воно є. І радіти тому, що є."

Анатоль Перепадя — один з найкращих перекладачів з романських мов, учень Миколи Лукаша. Автор повного перекладу українською епопеї Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу», творів Монтеня, Рабле, Бальзака, Моріяка, Сент-Екзюпері, Камю, Клоделя, Фава, Шаша, Моравія, Макіявеллі, Кальвіно, Адаму, сервантесівського «Дон Кіхота» (у співавторстві), Карпентьєра, Сеабра, Петрарки та ін. Лавреат кількох французьких премій. Кавалер французьких Ордена мистецтва й літератури та Ордена Академічних пальм. Учасник Помаранчевого Майдану.

                                                       
* 23 серпня 1935, Олександрія — † 9 червня 2008, Київ

...Він їхав з Русанівки на своєму леґендарному велосипеді до Спілки письменників. Та по дорозі його збили. Після двох днів, проведених у комі, його серце зупинилося... Наїзд на своєму "Шевроле" скоїв такий собі Володимир Хорамський; не зупиняючись, він залишив місце ДТП, не надавши допомоги потерпілому. Кримінальне провадження проти нього не відкривалося. (с) Вікі.

ІЗМІР, 1994

Юрій Андрухович

Для кожного з нас — тих, які одного з листопадів цього життя пройшли водами Егейського і Чорного морів на шестипалубному грецькому лайнері «World Renaissance», слово «Ізмір» завжди означатиме «Анатоль». Йому на той час виповнилося 59 років, і він, як і будь-хто інший, не знав, що з ним ще може трапитися. Надалі він буде згадуваний тут як АП.
Ізмір — це перлина Малої Азії, з цим сперечатися нічого, та ніхто й не сперечається. В Ізмірі Азія і справді видається настільки малою, що виглядає радше Європою. Туреччина вельми старанно дбає про свій західний фасад, а Ізмір є одним з найпоказовіших його компонентів. Чомусь мені не йде з голови Моцарт, автор «Викрадення з сералю» й «Турецького маршу». Ні, не Вольфґанґ Амадей Моцарт як такий, а турецька його частинка, Моцарт alla Turka. Ізмірська громада поставила йому невеличку статую в одному з приємних місць. Я не певен, чи зміг би її знайти тепер, але точно пам'ятаю, що Моцарт в Ізмірі був. І він чомусь не йшов мені з голови. Нічого надзвичайного в ньому не було — хіба що маленькі розміри, бо наскільки мені пригадується, він був завбільшки з трирічного хлопчика, вже навіть не статуя, а статуетка. Можна припускати, що в такий спосіб ізмірські турки водночас і звеличили, і принизили його.
За бажання АП можна вважати Моцартом. Він Моцарт літературного перекладу.
Тож коли другого дня з'ясувалося, що АП зник, що він, як останній загулялий матрос, не повернувся на корабель і його просто немає, це захопило всіх нас дуже зненацька. Як — у цьому милому безпечному місті, де так шанують Моцарта і толерують чужинців? Де всі зустрічні лише посміхалися нам? Де ми сто разів легковажно заходили на турецький чай, а нас пригощали солодощами? Де ми облазили тисячу екзотичних крамниць, а нам усе віддавали за півціни? Що могло трапитися? Куди він подівся? Хто його викрав? Перед нашими очима попливли кадри кримінальної хроніки: наколене морфіном безвладне тіло на дні портового притону; таємна каменеломня і наглядачі з гумовими киями; обгороджений колючими дротами табір для полонених курдів; розчленовані людські рештки на сміттєзвалищі серед пустелі і просто — здутий мертв'як на водах Ізмірської затоки, зграя чайок над ним.
Раптово ми опинилися в іншому світі. Щойно він манив нас гостинністю, приязню та певністю — і от виявився тривожним, хистким та ворожим. Хтось розповів, що продавець маслин недобре позиркував з-під лоба. Хтось інший — що різник ішов слідом за ним через півбазару, не випускаючи з руки закривавленого кров'ю християнських ягнят ножа.
На кораблі нас було більше чотирьох сотень, тож невдовзі знайшлися охочі заявити, що саме вони бачили АП востаннє — на зворотному шляху з Ефесу, в автобусі. Зранку він у складі групи вибрався на руїни Ефесу. Поруч з Ефесом є турецьке місто Сельчук, але не це важливо. Назад в автобусі він начебто ще їхав з усіма. Потім його не бачив ніхто. З автобуса він мусив зійти там же, де й інші — на набережній Ататюрк Джадесі, за лічені хвилини ходьби від порту, де чекав корабель. «У вас особисто є конкретні підозри щодо конкретних осіб?» — допитували останніх, хто його бачив, ізмірські поліцейські наступного дня. Однина від слова «поліцейські» у цьому випадку повинна бути жіночого роду — «поліцейська». То були виключно жінки — з причепленими до стегон наручниками й пістолетами, в густому макіяжі і з великими грудьми, що колихалися під форменими сорочками.
Німецькі журналісти конфіденційно запитували в українців, чи не підозрюємо ми росіян. Зникнення АП починало наповнюватися політичним змістом. Його пригоду згодом описали десятки авторів з різних країн, він став героєм сучасної світової літератури. Він виявився Уліссом, Ґуллівером і Доріаном Ґреєм минулого десятиліття. Viktor Neborak теж написав про це, і ті з вас, які мали змогу тримати в руках перший та останній альманах «Пси Святого Юра», мусять знати, як усе трапилося і чому так вийшло. Мені залишається пройти цей шлях скоромовкою.
АП дійсно зійшов з автобуса на Ататюрк Джадесі, але до порту, де стояв наш корабель, він не потрапив. Адже тої миті ніхто навколо нього не володів ані мовою Сервантеса, ані мовою Пруста, не кажучи вже про португальську чи каталанську мови. Хоч усіма ними блискуче володів АП. І ніхто не пояснив йому, як близько насправді він від порту, хоч його, порт, і не видно звідтіля — вигляд на акваторію перекритий комплексом будівель, що турецькою зовуться Gümrük Deposu (митні і торговельні склади). Якби АП просто рушив набережною вперед і обігнув їх, то відразу ж і побачив би звіддалік наш велетенський «World Renaissance» з усіма його шістьма палубами. Але він схопив перше-ліпше таксі і сказав «sea port please». Наслідком цього водій повіз його геть від порту вглиб тримільйонного міста — спершу по Васіф Чінар Бульварі, згодом по Саїр Есреф Бульварі і, лишаючи ліворуч припортовий Альсанджак, урешті привіз його до підніжжя стадіонної чаші. Стадіон «Ататюрк» в Ізмірі нерідко стає ареною важливих міжнародних матчів. Так було й того недільного пополудня, турецька збірна когось приймала, гра починалася за лічені хвилини, «Ататюрк» шаленів очікуванням — нічого дивного, що таксист почув із вуст розгубленого чужинця не «sea port», a «sport».
Помилка з'ясувалася надто пізно. Корабель мусив піти з ізмірської гавані добрі півгодини тому. Так принаймні думав АП. (Насправді ми залишалися в ній ще кілька діб — у сподіванні, що він таки знайдеться. Насправді нас там ще кілька діб допитували грудасті поліцейські).
Подальший маршрут АП свідчить про те, що в ньому прокинувся дух авантюризму і він вирішив усіх нас заткнути за пояс. Тобто рушити з Ізміру до Афін, куди ми мали прибути насамкінець тієї подорожі, самотужки. Але не морем, а суходолом. На щастя, залізничний вокзал був поруч зі стадіоном. АП так і не дізнався, з яким рахунком закінчився той матч турецької збірної. Я також не знаю про це нічого. Пам'ятаю лише, що восени 1969-го збірна СРСР саме в Ізмірі виграла у турків 3:1 і вийшла у фінал мундіалю в Мексиці. Але тут це все ні до чого.
Гаразд, від цього місця вже таки справді якомога стисліше. Шлях АП з Ізміра до Афін пролягав через Стамбул, але спочатку його спинило Мармурове море. З Бандірми до Стамбула він, можливо, їхав поромом. А можливо й автобусом — тоді це тривало ще довше. Нині я вже не можу його розпитати. Цей відтинок тривав близько двох діб і цілковито спустошив його портмоне, що із самого початку мандрів, ще з Києва, містило в собі нерозмінну купюру вартістю сто американських доларів. Після розрахунку АП з ізмірським таксистом у ньому залишилася сума, по-перше, суттєво менша, а по-друге, в турецьких лірах. Один тогочасний долар коштував 45 тисяч лір. Хоч як там було, але АП виявився власником трьох з гаком мільйонів.
Однак після того, як у Стамбулі він придбав квиток на автобус до Афін, майже нічого з них уже не лишалося, якась тільки сотня тисяч. Слід було протриматися ще майже добу без їжі й води. Слід було б — якби на турецько-грецькому кордоні його впустили до Греції. Але його не впустили, бо він не мав паспорта. (Паспорт залишався на борту «World Renaissance»). Тому греки завернули його до Туреччини. Він якось доліз назад до Стамбула — щоб умерти там від усього разом: голоду, втоми, розпачу і неможливості порозумітися ні з ким на цьому світі жодною з романських мов.
Його порятунок виявився поцілунком Бога: випадкове албанське консульство передало його випадковому українському. Його посадовили в автобус — але не до Афін, а до Києва, разом з усіма човниками та їхніми дублянками, шкіряними куртками, светрами і низькопробним золотом, разом з водкою, шансоном і всім щастям.
Я розповідав цю історію тисячі разів. Давнім друзям і ледь знайомим людям, я розповідав її чоловікам, жінкам, дітям, найбільше — дівчатам, які мені подобалися. Я розповідав її різними мовами, англійською я завжди казав щось на зразок «The language of Marcel Proust doesn't help you too much if you are somewhere in the heart of darkness». Я любив цю історію за її гепі-енд, за те, що в кінці можна сміятися ще голосніше, ніж посередині.
Але от рік тому трапилася така біда, що АП серед білого дня в Києві вбив якийсь дебіл на своєму йобаному джипі. Кажуть, ніби збитий АП довго лежав коло узбіччя поруч зі своїм зіжмаканим велосипедом і ніхто з дебілів навіть не подумав зупинитися. АП був лауреатом кількох французьких премій, а також кавалером французького ордена, він перекладав з п'яти мов і вмів годинами дискутувати про найтонші відмінності смислу в лексемах. А його вбивця, я впевнений, не знає жодної мови, крім матірної, і ще в нього є джип, а також купа грошви.
Ізмір тут уже зовсім ні при чому. А гепі-ендів узагалі не буває.

ЖИТТЄВІ ПЕРЕПАДИ ТЛУМАЧА ПЕРЕПАДІ

Інтерв'ю 2006 року

Анатоль Перепадя народився 1935 року в Олександрії на Кiровоградщині. Отже, Анатолеві тільки 71 рік, а не 76, як про те повідомляє інтернет. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Два роки працював за фахом на Сумщині, потім дванадцять років — по київських видавництвах. Останнє місце роботи — видавництво «Веселка», звідки був звільнений у 1971 році. Відтоді — на так званій творчій роботі, яка на певних етапах історії нашої країни інтерпретувалася як неробство. Перекладає українською з більшости романських мов — французької, італійської, іспанської, португальської, каталонської. Лавреат багатьох перекладацьких премій. Зокрема, Перепадя наразі єдиний двічі лавреат премії «Сковорода», яку Амбасада Франції присуджує за кращий переклад, здійснений у рамках однойменної програми. 

Для нашої зустрічі Анатоль вибрав каварню «Купiдон», де полюбляють збиратись люди, які вважають себе літературним бомондом, і де неодмінно зустрінеш знайомих.

— Хай бачать, що я у свої роки ще п'ю вино з дамами.

— Ніби хтось сумнівається. В усіх своїх інтерв'ю ти говориш, що найбільше за все любиш займатись коханням і що українська нація — найсексуальніша у світі.

— А хіба це погано? Скільки вже можна плекати ту українську совєтську сором'язливість, коли всі все знали і ніхто ні про що не говорив уголос? Я завжди говорив відверто абсолютно про все.

— Абсолютно про все?

— Так! Я починав у літературі як автор віршів про Сталіна, і можу зараз про це говорити. Коли нещодавно для пенсії з'ясовувався мій письменницький стаж, який рахується від першої публікації, то я саме й зазначив ті свої давні стихози. А які вірші міг у ті роки писати молодий поет-початківець, який, свідомо чи несвідомо, копіює літературний мейнстрім? Адже всі тодішні класики, починаючи від Андрія Малишка, продукували щось подібне. Тож на кого було рівнятись?

— Але ж автор поезій про вождя народів згодом став політично неблагонадійним. Як це сталось?

— Поступово. В процесі спілкування з друзями, після читання справжньої літератури. На якомусь етапі стало прикро: чому українська література не така, як французька чи італійська? Багато чого зі світової літератури я ще в молоді роки прочитав польською або чеською мовами. Я не вивчав тих мов, але почав читати, і все пішло. Я взагалі ніколи не вивчав іноземних мов фахово, більше того, коли навчався на факультеті журналістики, мені не хотіли ставити залік із французької мови. А згодом почав добре давати раду романським мовам, які мені дуже подобались.

— Про непоставлений залік ти також розповідаєш в усіх інтерв'ю. Це як історія Верді, якого не прийняли до консерваторії.

— Це не той випадок. Я тоді, й правда, погано знав. Почав цікавитись іноземними мовами, коли вже працював у газеті в Сумах, де мені не дуже подобалось, бо там не друкувалось жодного живого слова. А живі слова саме були в іноземних книжках, написаних авторами, які творили, не думаючи про цензуру. Дуже хотілось, щоб вони прозвучали й українською.

— Після Сум тобі вдалося перебратися до Києва.

— Так, влаштувався до іноземної редакції видавництва «Веселка». Там і познайомився зі своєю дружиною. До речі, те помешкання на Русанівці, де живу й досі, отримала вона від «Веселки».

— А я саме хотіла тебе спитати, чому ти, як більшість українських письменників, не оселився в будинку по вулиці Чкалова, нині Олеся Гончара?

— За помешкання в письменницьких будинках велися страшенні бійки. Я не був такою мірою наближений до роздачі совєтських благ, щоб претендувати на житлоплощу в совписівському будинку, де санвузол, крім ванни й туалету, був оснащений ще й біде, чим деякі його мешканці й досі дуже пишаються...

— І що надавалось лише дуже благонадійним совєтським громадянам... А як ти став остаточно неблагонадійним?

— Мене звільнили з роботи у видавництві «Дніпро» після того, як ми з Іваном Світличним передали Іванові Кошелівцеві посмертний архів Василя Симоненка.

— То це був саме ти? Ще в совєтські часи доводилося чути, що буржуазні націоналісти викрали антисовєтські вірші Василя Симоненка, яких він ніколи не друкував в Україні, й передали їх за кордон.

— То я й був одним із тих буржуазних націоналістів.

— А ти знав Василя Симоненка особисто?

— Так, звісно, він був моїм однокурсником. Ми з ним були добре знайомі. Тому я й поїхав до його матері після його смерти.

— А як ти вважаєш, його побиття в міліції, після якого зовсім молодий поет невдовзі помер, було підлаштованим чи випадковим?

— Я думаю, що все-таки то була випадковість. Про ті вірші, які ми витягли з архіву, певне, нічого нікому не було відомо. Те, що публікувалось у книжках Василя, цілком узгоджувалось і з тим, що дозволялось, і з тим, що вимагалось.

— Хоча й були присутні і талант, і щирість...

— Так, і сам Василь був дуже щирим, часто закохувався. А щодо його ранньої загибелі, то я знаю, що він потерпав від хвороби нирок ще задовго до того інциденту, який, можливо, прискорив його загибель, але ніяк не був єдиною причиною.

— Ти знав особисто багатьох, хто відігравав і неґативну, Й позитивну роль в українському літературному процесі, знав тих, хто сьогодні став леґендою, міфом, героєм нашого культурного простору. Чи не виникає в тебе бажання писати спогади про ті часи?

— Я вже не раз казав, що спогади — це погляд назад, а я у своїм віці найбільше люблю дивитися вперед.

— Але ж ти не боїшся відверто говорити про ті часи й називати імена, а я не завжди наважуюсь відтворювати їх у цій розмові.

— Я не боюся, а ти дивись, як тобі зручніше. Менi не страшно, бо я ні від кого не залежу й ні в кого на мене немає ніякого компромату. Кожен, хто був у літературі в ті часи, коли письменникам платили щедрі гонорари й давали квартири в центральних районах, той може багато чого порозповідати про те, які темні пристрасті буяли в письменницьких душах. Але були й порядні люди, які й допомагали, й виручали. Все це, мабуть, дуже цікаво, але спогади забиратимуть час від перекладів, а стільки ще всього не перекладено. Нарешті я можу перекладати те, що хочу, і саме так, як хочу.

— Але ж ти перекладав і в совєтські часи, й не раз казав, що життя й тоді було надзвичайно цікавим і що робота цікава завжди.

— Я не люблю, коли люди розповідають, що в совєтські часи все глушили й придушували, хоча це абсолютно справедливо. Так, і душили, і глушили, але все одно, краще працювати, аніж скаржитися й повторювати заяложені слова. Адже саме ті темні для української культури часи були часами моєї дружби з такими незрівнянними людьми, як Микола Лукаш, Григорій Кочур. І коли ми збирались, то здебільшого обговорювали творчі проблеми, а не ідеологічні. Будинок Кочура в Ірпені був своєрідним острівцем свободи, тим ціннішим, що навкруги був суцільний морок. Або суцільна сірість.

— А знаменитий «Всесвіт», коли його очолював Дмитро Павличко, про який так багато кажуть сьогодні, також був такою оазою свободи?

— А от, до речі, той «волелюбний» Павличко мене ніколи не друкував. Я не можу його назвати серед тих, хто допомагав опальному перекладачеві виживати.

— А хто ж допомагав? І в якій формі відбувалась та допомога? Розкажи, ще не всі знають.

— Перекладачі, яких друкували, «позичали» мені свої імена. А потім чесно повертали гонорари. Тут я дуже вдячний Дмитрові Паламарчуку, який не раз ішов на таке. Одним із найпомітніших моїх перекладів, який вийшов тоді під його прізвищем, був «Гадючник» Франсуа Моріяка.

— Жахлива книга! Чесна і правдива родинна хроніка.

— Так, тоді її видали як книгу проґресивного письменника, який пише правду про ЇХНЮ моральність. Ніби в совєтському суспільстві не було таких самих «ніжних» стосунків у родинах. Мені дуже подобалось перекладати ту книгу... Іще кілька книжок я надрукував тоді під чужими іменами. Тільки одного разу один відомий чоловік натякнув, що я мав би поділитись гонораром, адже якби не його ім'я, я б грошей не отримав.

— Ти знаєш, Анатолю, іноді, розмовляючи з представниками твого покоління, я прошу їх назвати якісь імена, а вони не хочуть, мовляв, не треба. А тут ти говориш усе як було, а вже я думаю, а чи треба... Але давай краще поговоримо про тих, хто все-таки допомагав тобі. Адже люди перевіряються саме в екстремальних умовах.

— Так, для мене саме совєтський час був значно більшим екстрімом, ніж теперішній... тепер просто собі дикий капіталізм, хапай що можеш.

— А тоді був феодалізм.

— Так, а я в тому феодалізмі лишився майстром, вигнаним зі свого цеху. Треба було не тільки виконувати роботу, а й самому знайти замовників, а також знайти виправдання, чому не працюєш, чому є так званим дармоїдом. Мені загрожували висилкою з Києва, що тоді практикувалось. І тут мені допомагав Комітет київських літераторів. То була своєрідна профспілкова організація, яка захищала інтереси літераторів, які не перебували в офіційних творчих спілках. Серед них були дуже цікаві люди: перекладач Сергій Борщевський, він зараз дипломат, поетеса Валентина Давиденко, вона працює на радіо, всесвітньо відомий інтелектуал Валерій Курінський, багато інших цікавих людей. Так, те середовище було здебільшого російськомовним, але до української культури там ставилися з повагою. Також там було багато євреїв, які були надзвичайно симпатичними людьми, дуже розумними й опозиційно налаштованими. Я значно більше полюбляв проводити час у їхньому товаристві, ніж у товаристві нібито ближчих мені колег, українських літераторів, серед яких було багато примітивних антисемітів.

— Я пам'ятаю інтелектуальних євреїв совєтської доби! Це було дуже своєрідне культурне явище, в їхньому середовищі завжди жив особливий дух свободи. Шкода, що багато з них назавжди виїхали з України.

— Але дехто й залишився. Я надзвичайно шаную проукраїнськи налаштованих євреїв і плідно співпрацюю з ними. От уже відніс останній том «Проб» Монтеня до видавництва «Дух і Літера».

— Анатолю, зупинімось на етапах твого великого шляху в незалежній Україні в хронологічному порядку. Премію імені Миколи Зерова у 1993 році ти отримав за переклад творів Альбера Камю.

— Так, але то були твори, перекладені ще в совєтські часи й за перебудови, хіба що видані пізніше.

— Отже, перша велика праця, здійснена вже в так звані нові часи, — це «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста.

— Можна вважати, що так.

— Про твою роботу над цим епохальним семитомником і, зокрема, про твою хворобу між п'ятим і шостим томом не читав у пресі тільки неписьменний.

— Так, мене чимало журналістів запитували про це. Вже й набридло розповідати.

— Але самої праці геніяльного Пруста не читав майже ніхто. Хіба що ти сам, редактор і видавець.

— Гадаю, ти перебільшуєш малограмотність українських інтелектуалів. Як можна не читати Пруста?!

— Чимало колег зізнавались мені, що чекають сьомого тому, щоб мати весь комплект. А вже тоді почнуть читати спочатку, знаючи що вдома є закінчення.

— То значить, тепер вони все прочитали!

— Будемо сподіватись. Але Рабле, наступний твій великий етап, люди читають, і навіть перечитують. Особисто я найбільше люблю перечитувати розділ «Як Панурґ радився з Пантаґрюелем, женитися йому, чи не женитися». Особливо мені імпонує заувага про те, що «жінки порядні — це з'їдительки і гризюки».

— А мені імпонують такі жінки, як ти.

— Дякую, але про жінок у твоєму житті трохи згодом. А поки про творчість. По закінченні роботи над Рабле, про яку також багато говорили й писали і яку відзначили як українці, так і французи, ти взявся за переклад Монтеня.

— Перші два томи вже вийшли, третій готується до друку. За цю працю мене долучили до числа братчиків Києво-Могилянської академії.

— Тобто ти виголосив промову перед спудеями, яку видадуть масовою брошурою й продаватимуть по чотири гривні?

— Ні, до цього ще не дійшло. Просто була гулянка з пивом і кашею, яка мала б імітувати студентські свята сивої давнини. Але було приємно й невимушено. І великий Монтень приходив до нас зі свого постаменту в Латинському кварталі. До речі, кажу про Монтеня те саме, що казав і про Рабле: росіяни, які, загалом, мають дуже сильну перекладацьку школу, спотворили Монтеня так само, як і Рабле. В російському перекладі зовсім не той Монтень, якого знають ті, хто читає в ориґіналі. Ориґінальний Монтень дотепніший, розкутіший, розумніший за російського. Я робив усе, щоб український вийшов значно ближчим до ориґінального.

— Отже, Пруст, Рабле, Монтень. Три титани французької літератури. А що далі? Які творчі плани? Чи вже нарешті будуть спогади? Які ще великі французи потребують української інкарнації?

— А що, є на світі тільки французи? Є ще й італійці. Італійська амбасада також підтримує італійську культуру на українській землі. Зараз закінчую переклад сонетів Петрарки. Італійці спонсоруватимуть видання книги у видавництві «Фоліо». А зараз я їду до Італії на стипендію їхнього уряду.

— Щасливої дороги й багато нових вражень! Але в рамках нашої нетривіяльної розмови хочу поставити тобі тривіяльне запитання. Що живить твою феноменальну працездатність? Жінки, чи не так?

— Так, я відкритий до романів із жінками у своєму віці так само, як і до щоденної праці. Не буду згадувати всіх жінок мого життя, згадаю одну, з якою познайомився в Арлі, в таборі для перекладачів на півдні Франції. То була перекладачка з Голландії Аніке, яка працювала над перекладом листів Каміли Клодель. Зустріч із тією жінкою була величезним творчим натхненням для мене, за що я їй дуже вдячний. Щоправда, в Амстердам до неї я так і не поїхав...

— Анатолю, більшість людей твого віку у нашій країні — це ображені на життя й епоху діди, які вміють говорити тільки про проблеми зі здоров'ям і про відсутність грошей. Чи замислювався ти над тим, чому ти все-таки дуже відрізняєшся від більшости своїх ровесників?

— Я думаю, найбільший талант, який мені дала доля — це дар сприймати життя таким, яке воно є. І радіти тому, що є. Ще у совєтські часи я вмів з гумором сприймати промивання мізків, як називалися бесіди з представниками совєтських таємних органів. А деякі мої колеґи сприймали ті розмови дуже трагічно і згодом на тому ґрунті отримали психіятричні проблеми. А я вже тоді бачив абсурдність нелегкої праці совєтських спецслужб. Бачив, що збиралось досьє не тільки на опальних діячів культури, а й на цілком поважних і благонадійних також. I до них приставляли інформаторів, щоб знати, чим дихають літературні генерали. А ще практикувалось перехресне стеження, а отже збиралась інформація й про самих інформаторів. Деякі діячі культури від цього втрачали розум, а я умів з того сміятись.

— Отже, раблезіянський сміх давно вже став важливою складовою твого існування.

— Так! Життя треба приймати таким, яке воно є, це значно плідніше, ніж лементувати, яке воно жахливе. Зрештою, це зберігає й примножує сили для роботи. А робота рятує за будь-якої епохи.

Із Анатолем Перепадею пила вино й розмовляла Євгенія Кононенко

https://www.umoloda.kiev.ua/number/790/164/28741/

Анатоль Перепадя
У ТОЙ БІК, ДЕ СВІТЛИЧНИЙ
Спогади про Василя Симоненка та Івана Світличного
http://www.ukrcenter.com/Література/Анатоль-Перепадя/49931-1/У-той-бік-де-Світличний

Мішель де Монтень
ПРОБИ

З французької переклав Анатоль Перепадя

http://ukrlife.org/main/minerva/monten.htm

Наш Пантаґрюель. Інтерв'ю 2008 року

http://litakcent.com/2008/06/25/anatolij-luchka-nash-pantagrjuel/