вівторок, 20 жовтня 2020 р.

„Українська земля покрила Бандеру..." 20 жовтня 1959 року в Мюнхені поховали Провідника

 


ЗЕМЛЯ З УКРАЇНИ ПРИСИПАЛА І ВОДА З ЧОРНОГО МОРЯ СКРОПИЛА ДОМОВИНУ ВБИТОГО ВОРОГОМ І ПОХОВАНОГО В ЧУЖІЙ ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКОГО РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОВІДНИКА СТЕПАНА БАНДЕРИ
“Свобода”, 27 жовтня 1959
Понад 2,000 осіб, між ними чолові представники всіх українських угрупувань, взяли участь у похороні, що відбувся під сильною поліційною охороною перед можливістю нового большевицького замаху. 250 вінків від українців і їх приятелів з усього світу вкрили могилу нової великої жертви української боротьби за волю.
Принесена з України урна української землі посипала та плящинка води з Чорного моря, разом з українськими сльозами, скропили домовину підступно вбитого большевицьким ворогом людства українського революційного провідника сл. п. Степана Бандери, спущену і поховану в чужій землі на цвинтарі Вальдфрідгоф в Мюнхені, Німеччина, минулого вівтірка 20-го жовтня 1959 року. Проф. і д-р Юрій Студинський у спеціяльній кореспонденції до „Свободи", так описує цю сумну подію.






Похорон сл. п. Степана Бандери.
Мюнхен, Німеччина. — У вівторок, дня 20-го ц. м., в годині 9-ій рано в місцевій українській католицькій церкві була відправлена за спокій душі сл. п. Степана Бандери Служба Божа в приявності екзарха для українців католиків в Німеччині Преосв. Кир Платона Корниляка в сослуженні багатьох священиків. Церква була вщерть заповнена українським громадянством, яке з'їхалось зі всіх сторін Німеччини, Франції, Бельгії, Голляндії, Англії. Були теж представники із Америки й Канади. Єпископ Платон відправив, по Службі Божій, жалобну Панахиду. Між присутніми були теж вдова Покійного та троє його дітей — дві доньки і маленький син. Серед загальної тиші бачили ми заплакані очі не тільки серед жінок, але теж і в очах багатьох мужчин.




На Вальдфрідгофі.
Точно о годині пів на четверту по полудні замкнено труну із тлінними останками провідника Українських Націоналістів та ввезено її до цвинтарної каплиці, де похоронний обряд відправив генеральний вікарій о. пралат Петро Голинський в сослуженні дванадцяти священиків та в приявності двох православних пан-отців. Під звуки пісні “Вічная пам'ять..." розпочався жалобний похід, в якому взяло участь поверх двох тисяч осіб. Понад двісті п'ятдесят вінків несли представники різних українських та чужинецьких організацій. На кладовищі була сильно сконцентрована німецька поліція в уніформах та безліч таємних аґентів. Побоювалися непередбачених випадків, але все відбулося в найбільшому і дуже спокійному порядку. Похорони затягнулися аж до шостої години вечора і останні промовці говорили вже при світлі ліхтарів над відкритою могилою.
Від Української Католицької Церкви промовляв о. Пралат Голинськнй. Дуже обдуману промову, як другий бесідник виголосив від Української Православної Автокефальної Церкви і від імени Митрополита Ніканора. митрофорний протоєрей о. Палладій Дубицький. Головну прощальну промову сказав п. Ярослав Стецько, голова Антнбольшевицького Бльоку Народів. Опісля промовляв інж. М. Кравців, від АБН князь Накашідзе, від болгарів д-р Вальчев, від туркестанців п. Велі Каюм Хан, від словаків д-р Покорни, від румунів д-р Емілян, представник мадярів п. Воркаш, говорив теж представник хорватів. Від Англо-українського Товариства промовляла секретарка Централі цього Товариства у Лондоні п. Вера Річ. З українського боку промовляли інж. Кудлнк (СУБ-Англія), п. Попович від ім. Укр. Християнського синдикату у Франції, д-р Кушпета від імени Українського Комітету в Голляндії, д-р Малащук — (Канада), проф. Ів. Вовчук з Америки, мґр. Рак від пластового куреня „Червоної Калинн", до якого належав Покійннк, представник УПА проф. Ю. Студинський від Центрального Представництва Української Еміґрації в Німеччині (ЦПУЕН).
Ці величаві похорони зробили велике враження на німецьку і чужинецьку публіку, і німецька преса подала дуже обширні звіти із похоронів Степана Бандери ще цього самого дня у своїх нічних виданнях. На труну Покійника посипали його приятелі грудки української землі та полили її водою із Чорного моря. В же зовсім пізно, з оповитого ніччю цвинтаря виходила жалобна громада, яка с потрясена вбивством Степана Бандери.
Як згинув Степан Вандера?
На цей запит сьогодні не легко відповісти. Є тільки одно певне, що слідча медична секція знайшла в його шлунку приявність отрути ціянкалі. Від українських лікарів був присутній при секції професор д-р Гинилевич, але він теж є зв'язаний тайною. Мертвого, а зглядно вже непритомного Степана Бандеру знайдено на сходах дому, в якому він мешкав. Це вже другий випадок, коли знаходять українського політичного діяча мертвого на сходах протягом останніх двох років.
Ми не хочемо подавати тут якихось газетярських сенсацій, бо можливо, що при першій смерті маємо до діла тільки з природним серцевим інфарктом. (Мова про сл. п. д-ра Ребета, що помер в подібних обставинах точно два роки тому. — Ред.). Щодо смерти бл. п. Степана Бандери поліційне слідство є ще незакінчене, але всі українці і всі приятелі України хочуть, щоб вбнвник був знайдений. Живемо в страшних часах, найвизначніші українські громадяни вмирають від револьверових стрілів, розшарпує їх бомба, або гинуть від отрути. Тут не треба писати, чия ворожа рука підсунула бл. п. Степанові Бандері отруту. Сам Покійник ввійшов своєю смертю до пантеону українських мучеників за самостійність України (Ю. С.)
Відгомін у німецькій пресі.
Як уже згадано в репортажі д-ра Ю. Студинського, німецька преса, зокрема мюнхенська, подала обширні звідомлення про похорон сл. п. Степана Бандери, віддаючи при цьому відповідну увагу також таємничим обставинам його трагічної смерти, як і справі визволення України. Нижче подаємо деякі інтересні інформації, взяті із пересланих ..Свободі" вирізків з німецьких газет: „Abendszеіtung", “Bild Zeitung", "Muenchener Merkur". "Sueddeutsche Zeitung" і "S-Uhr Blatt", усі з середи, 21-го жовтня 1959.
„Українська земля покрила Бандеру".
„Українська земля покрила Бандеру"—це заголовок опису похорону в газеті ,,Мюнхенер Меркур". В описі дослівно сказано:
“Далеко від рідної української Батьківщини, за яку він все своє життя боровся, був похований вчора по полудні на цвинтарі Вальдфідгоф еміґраційний провідник Степан Бандера, що згинув в таємничий спосіб внаслідок отрути. Понад 2.000 жалобних гостей, між ними відпоручники українців з Канади, ЗДА, Бельгії, Англії, Голляндії. Франції та союзної (Німецької) Республіки, відвели його в останню дорогу. Давній синьо-жовтий український праnop покривав його домовину й близько 250 вінків — в цьому і вінок від Союзу (німецьких) вигнанців — несено до гробу. Тому, що очікувано провідних екзильних політиків з усього світу і треба було рахуватись з можливостями заворушень, похорон відбувся під сильного поліційною охороною. Залунали жалобні пісні українською мовою, як вісьмох співробітників Покійного несли його домовину до гробу на своїх плечах. На подушках несено урни із землею з України, як також із землею з могили Симона Петлюри, замордованого з 1926-му році в Парижі Головного Отамана Української Республіки, та з могили полковника Євгена Коновальця, що в 1938-му році впав жертвою атентату в Роттердамі. Десять священиків католицької та два духовні православної церкви супроводжали жалобний похід. Генеральний вікарій католицько-уніятської церкви в Мюнхені, о. Петро Голинський, відправляв похоронні церемонії. Похило йшли за домовиною дружина Бандери та її троє дітей, а побіч українських делеґацій ішли також представники турецьких, румунських і болгарських організацій. В похоронному поході несено прапор українського руху спротиву з червоним хрестом на чорному полі, що символізує кров і землю як і прапор попередньої Української Республіки. Президент Антибольшевицького Бльоку Народів, Ярослав Стецько, виголосив надгробну промову, пригадуючи україиських націоналістів, що були вбиті в попередніх роках. „Москва намагається зламати нас духово і, вирвавши насильно з наших рядів Степана Бандеру. їй здається, що в той спосіб можна духовo знищити українську націю та припинити її боротьбу за волю". Москва вбила Бандеру в переконанні, що цей злочин в часі мирного співіснування ие викличе жадних закордонно-політичних конфліктів". Як останнє прощання, Президент АБН посипав домовину у відкритій могилі українською землею та скропнв водою з Чорного моря. На закінчення похорону, що пройшов без будь-яких випадків, всі українці відспівали їхній давній національний гімн. Провід Закордонних частин Організації Українських Націоналістів, що його очолював Степан Бандера, проголосив вчора комунікат, в якому м. ін. дослівно сказано: “Всі здогади, що Степан Бандера міг закінчити своє життя самогубством, є безосновні та позбавлені будь-якої основи. Він поляг в боротьбі, що ведеться за визволення не тільки України та інших поневолених Москвою народів, але й за волю всього цивілізованого світу, загроженого московсько-большевицьким імперіялізмом" — кінчить своє звідомлення з похорону цитатом комунікату ЗЧ ОУН ,,Мюнхенд Меркур".


Об'єднані в смутку і жалобі.
,,Мовчазно, із зложеними руками, стояли вони на цвинтарі", починає ,,Зюддойче Цайтунґ” з 21-го жовтня свій опис похорону сл. п. Степана Бандери під заголовком „Українці кажуть: він помер смертю героя" та продовжує: .Протокол вимагав, щоб український націонал-демократ (Микола) Лівицький стояв на чолі. Лівицький є від років провідником українського екзильного уряду... Людина, що її тут на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф її послідовники поклали в могилy — сотні поліції держвися дискретно на задньому пляні — був упродовж десяток років політичним противником Лівицького. Але, коли засипано могилу Степана Бандери, ва неї покладено маси вінків, і хто читав написи на лентах, міг би припускати, що між українськими еміґрантами ніколи не було будь-яких розходжень... " Газета в дальшому подає цілий ряд більше і менше правдивих інформацій з життя і боротьби та політичної діяльности сл. п. Степана Бандери, як і з відносин серед українців. В репортажі подані також деякі нові інформації та здогади щодо обставин смерти Степана Бандери : „В четвер минулого тижня — пише цитована газета — о годині 1-шій по полудні 50-літній Степан Бандера впав, крикнувши, непритомний на сходах свого дому при Крайтмаєрштрассе в Мюнхені і помер ще в дорозі до шпиталю. Обдукція тіла виказала: Бандера помер від ціянкалі. Чи це був атентат? Перед чотирма роками на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф розігралась подібна сцена. Тоді, як і вчора, зібрались там тисячі еміґрантів над могилою словацького екзильного політика Матуса Черпака. Кілька днів раніше його розірвала бомба, експльодоваиа в одному мюнхенському поштовому уряді. Але над Бандерою майже щоденно звисала загроза атентату. Від багатьох місяців він діставав анонімові погрози, також схоплення його дитини. Після того була скріплена при ньому українська особиста охорона. Бандера не зробив одного кроку без охорони двох з його людей. Для безпеки він також придбав собі прізвище Попеля та подавався за редактора. Але в четвер минулого тижня Бандера залишив свою прибічну сторожу в друкарні. Він поїхав до міста, щоб дещо купити. Коли ж прнблнзно в першій годині увійшов до свого дому, він впав непритомний... " А на закінчення газета ще висуває здогад, пишучи: ,,З вікон бюр, що їх влаштував Бандера на мюнхенській Цеппелінштрассе — там він також видавав орган своєї ОУН “Шлях Перемоги", — звисають від четверга в жалобі синьо-жовті прапори України та чорний хрест на червоному тлі, знак ОУН. В цьому домі Бандера був влаштував для своїх співробітників спільну кухню, і поширюється поголоска, що, можливо, якийсь совєтський аґент підкинув в їжу Бандери капсульку ціянкалі, яка щойно пізніше, як він увійшов до свого дому, розпустилась. Керівник мюнхенської кримінальної поліції, Антманн Шмідт, не має багато надії вияснити причини цього випадку... "
Такі і подібні звідомлення появилися і в інших німецьких газетах, що рівночасно надрукували й цілий ряд фотографій з цієї події.




Мюнхен, трагічний день 15 жовтня 1959-го, останній день Провідника


Шістдесяті роковини за Провідником Степаном Бандерою

Джерела деяких знимок:

https://ukrajinciberlinu.wordpress.com/2012/10/16/з-похорону-степана-бандери-в-мюнхені/#more-14512

https://peaceinukraine.livejournal.com/3800041.html


понеділок, 19 жовтня 2020 р.

«Де суть була осталися одгадки/ десь дім стояв, та як його знайти…» - Богдан Бойчук

 


Богдан Бойчук
* 11 жовтня 1927, село Бертники, Монастирищина — † 10 лютого 2017, Київ
* * *
Десь суть була,
осталися одгадки,
десь дім стояв,
та як його знайти?
Мій шлях
неждано виховзнув
спід ніг,
піском розлився
в бесконечність.
Я йшов
і по коліна груз
в темноті.
На грані світляних років
являвся часом день,
і час від часу зірка
падала комусь
в долоні.
Так:
десь дім стояв,
а, може, й не стояв;
була десь ціль,
а, може, й не було.
Я йшов кудись
і знав:
мій шлях — нікуди;
я йшов і знав:
мій хід — життя.



З інтерв'ю 2016 року:
� — Часто критики пов’язують Вашу творчість із філософією екзистенціялізму. Ви з цим згідні?
Богдан Бойчук: — Після того, що я пережив під час війни, я почав ставити питання: чи Бог існує? Якщо існує, то як він міг таке дозволити? Що дійсно є призначенням людини? Це вічні питання, на які немає відповіді. Для нашої ґенерації старався дати відповідь екзистенціялізм. Жан-Поль Сартр просто казав, що Бога нема, людина немає ніякого призначення, немає ніякої сутности. Альбер Камю був більш поблажливий. Він казав, що те, що людина робить все-таки має значення. І тим, що людина робить, творить сама себе, мені це дуже відповідало, бо я любив працювати, все життя щось робив, тобто творив сам себе і був дуже задоволений. А екзистенціялізм в мене виявився тільки у двох віршах. «Де суть була» і це був один із моїх перших віршів: «Де суть була осталися одгадки/ десь дім стояв, та як його знайти…». І сумнів, про який ми згадували, по своїй суті є екзистенціяльним. Другий вірш «Селянин» поєднує експресіонізм Стефаника із екзистенціялізмом:
Ішов ріллею.
Срібна голова
звисала між плечима.
Обличчя
боронами зрите,
і борозни в ногах.
Ішов.
У жмені репаній
останній клаптик неба,
у серці
грудка чорнозему.
А сонце розливалося
під босими ногами
і пекло.
Упав хрестом.
Клаптик неба
виховзнув з руки.
Торкнув устами
лоно чорної землі
і почорнів.
Тут і закінчується мій екзистенціялізм.
...Я не спішуся, бо нема куди спішитися. Вірш приходить — я записую, приходить із пам’яти чи з минулого — записую. Значить, ще маю ціль до смерти. А далі побачимо, як буде після смерти.
Інтерв'ю цілком - тут: https://vsiknygy.net.ua/interview/45939/



Богдан Бойчук
* * *
Коли питатимуть за мною,
то скажіть,
що води обмивають камінь
і пливуть,
що вітер гусне
в нерухомій тишині,
що лірика долонь
в жіночому волоссі
змивається часом.
Якщо питатимуть за мною,
то скажіть.



Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський і Богдан Рубчак


Надія Шмігель, Юрій Соловей, Юрій Тарнавський і Богдан Бойчук. На переднім плані - Володимир Петришин (в окулярах)

Василь Махно
Б. Б.
Спочатку була поезія. Потім – поети і число їм було три: Бойчук*, Рубчак** і Тарнавський.
Потім вони стали картиною Юрія Соловія*** – розпливчасті обличчя, трикутні ключиці.
Потім вони навіть помандрували до мого вірша «Нью-Йоркська група», в якому очікували на Лорку як на Ґодо. Можливо, що поезія – це очікування. Варіянтів відповідей, припускаю, достатньо, щоби кожен міг відповісти на це питання.
Минулої неділі я поїхав до Рубчака до Бунтона. Ми сиділи біля ватрану і пили вино: Мар’яна, Світлана, Рубчак і я. У нашу загалом спонтанну розмову «втручався» Бойчук. Щоразу коли ми про щось згадували поміж нашими словами виринало його прізвище, може тому що ми говорили й про поезію. Я згадав, що Богдан Бойчук в останніх кадрах фільму «Акваріум в морі»**** каже, що поезія робить його щасливим і вічним на мить.
Ось він маґнетизм поетичної зрілости.
Ось пам’ять, що переповнена подіями, книжками, жінками, моментами дружби і розривів стосунків, солодким відчуттям мови. Ось поетична мова, з якою поети поводяться так само як матрос з портовою повією – пристрасно, але на мить.
Ніхто з нас, звичайно, не здогадувався, що Б.Б., можливо, у такий спосіб прощався з нами?
Минулого року мені довелося три рази зустрічатися з Бойчуком: у його дерев’яному домі в Ґлен Спей, у Гантері – під час показу фільму про Нью-Йоркську Групу і у Львові на Форумі видавців.
До Бойчука в Ґлен Спей можна було дістатися запилюжною дорогою, вкритою дрібним щебенем, що вела до гірського озера. Порівнявшсь із заїздом, який круто збігав вдолину, можна було побачити перед будинком, якщо Богдан був вдома – біле авто, здається, «Suzuki». Навколо будинку – квітники, у господарській прибудові – заготовлені на зиму дрова. Зарослі зеленню гори і пагорби у червні, і голоси з-над озера – доповнювали тепле і вільге літо. Ми фотографувалися. Жартували.
Я запитав Богдана: навіщо йому стільки дрів на зиму?
І він відповів: так про запас, зиму я перебуду в Києві.
На початку свого перебування у Нью-Йорку я написав вірш «Нью-Йоркська Група», накресливши трикутник української поезії за кордоном. Придумав їм діялоги, видумав їхні обличчя, змусив їх говорити моїми словами. Привів до них Антонича і Лорку, змусив їх пити пиво і вино, клеїти марки на конверти. Я хотів їх повернути у їхню молодість.
Бойчук прожив поважний вік. Багато написав і багато видав.
Хто сперечатиметься, що поезія – це маґія?
Чи володів цією маґією Богдан Бойчук?
Володів.
Поетична мова Бойчука розросталася від часу болю до мандрівки тіл, від віршів про мехіко до подорожі з учителем, від віршів вибраних й передостанніх до київських екслібрисів. У ваговиті слова впліталися вислови французьких філософів, рвана мова американських бітників, дитячі спомини, живопис, мова людського тіла, танець, Україна й Америка, а також особливе відчуття часу і болю. Він багато перекладав, писав статті про улюблених малярів, театральні постановки, прем’єри модерного танцю, упорядковував антології, видавав журнал «Світовид», упорядковував і видавав інших поетів – Олексу Стефановича й Богдана Кравцева, організовував переклади англійською мовою Богдана Ігоря Антонича та Івана Драча. Листувався зі Стенлі Кюніцом та Дейвідом Іґнатовим, Ігорем Костецьким та Іваном Драчем, Богданом Рубчаком та Юрієм Тарнавським.
Богдан Бойчук був окремим архіпелаґом української культури, – і ним залишиться.
Два дні тому в телефонній розмові з професором Григорієм Грабовичем я сказав, що Б. Б. залишив цей світ. Грабович, помовчавши, відповів: «Тепер стає зрозуміліше, ким він був і що зробив для української літератури».


Василь Махно і Богдан Бойчук

Навіщо нам пересохлі голоси поетів? Для чого нам ці вицвілі очі і їхні спогади? Для чого Нью-Йорк, в якому вони молоді і сповнені енергії творення? Де їхні дружини і коханки? Також постаріли і також заховалися за скелети віршів? Невблаганний час вимиває поетичну кров, енергію, бажання супротиву – але водночас залишає нам жовту троянду розлуки. Залишає нам також, як казав Богдан Бойчук, відчуття вічности, але на мить.
_________________
Опубліковано 13.2.2017, через три дні після відходу Богдана Бойчука. Богдан Рубчак відлетить у вирій за півтора року...




Про Бойчука-прозаїка - тут:
Богдан Бойчук пише прозу...



Богдан Бойчук
* * *
...І як тепер вернутися назад,
віддерти від минулого сучасне?
І як збагнути незбагненний лад,
збудить любов погаслу?
І як пройти по озері плачу,
не тонучи вернутися до суші?
Як стопами відчути землю запашну,
і викрутити, як ганчірку, душу?

 
...У 1944 році Богдана Бойчука забрали до Німеччини на примусові роботи. Після війни він перебував у таборі переміщених осіб в місті Ашаффенбурґ, де й закінчив середню освіту. У 1949 році переїхав до США і оселився в Нью-Йорку. У 1957 закінчив студії з електроніки в Міському коледжі Нью-Йорка. Відтак працював інженером у цій ділянці до 1992 року.
...У свої сімдесят він кардинально змінив власне життя – повернувся з Америки на батьківщину, переселившись з Нью-Йорка до Києва, і з новою силою поринув у творчість. Він зумів реалізувати себе на рідній землі як редактор часопису Світовид, як поет, романіст і драматург. ...Стан його душі після повернення на рідну землю був болісним, бо хоча поет і став у 1990 році членом Спілки письменників України, все ж почував себе творчо і світоглядно чужим серед українських письменників. Його відштовхувала, зокрема, практика взаємохвальби і нетерпимости до всього, що «не своє». Тривалий період, живучи в Києві, він болісно відчував себе неначе зайвим в українській літературі. І хоча з появою його книг не з’являлися рецензії, а коли хтось і відгукувався, то це радше нагадувало пасквілі, все ж Богдан Бойчук почав активно виступати на сторінках Світовиду, Кур’єра Кривбасу, Критики та інших видань з гострими критичними статтями та цікавими рецензіями на літературні новинки, чим постійно нагадував про себе як письменника. І саме так зумів активно ввійти у дискурс сучасної української літератури. Водночас багато писав про театральні вистави, бо вирізнявся серед інших українських письменників пристрастю до театру та балету. Упродовж усього свого життя він не лише уважно слідкував за новими тенденціями в розвитку світового театру, а й оприлюднював свої цікаві рефлексії про нові театральні вистави. Подібний потяг до театру серед поетів Нью-Йоркської групи має ще Юрій Тарнавський.
Василь Ґабор
З передмови до книжки вибраних статтей Богдана Бойчука «Навіщо про це говорю» (Театр. Балет. Література), Київ, "Піраміда", 2017.



Богдан Бойчук
ПЕЧЕРСЬКІ ОБРАЗКИ
1.
Печерська Лавра
западалася
у ранок.
Бані, рухнувши,
пороли небозвід
і позолота капала
в Дніпро.
2.
Розсуваючи стіну,
з руїн Успенського Собору
виходила процесія
і коругвами вигортала мряку,
щоб дати вірним прохід.
Монахи підпирали
рахітичні напіви хрестами,
а пташка в вишині
роздзьобувала щебетанням небо.
3.
Святі угодники
поснули непробудним сном
в печерах,
натягнувши ризи на обличчя;
тільки дехто висував
худеньку, мов дитячу, руку.
Старі жінки
тормосили покійників
хрипкими молитвами
й обвивали їхні мощі
гіркотою немочей.
Преподобні ж
не могли зворушитись
ні рушитися,
щоб творити чуда.
Жінки тоді цілунками
пропалювали діри
в камені,
хрестились
і, перехиляючися
через загорожу келії,
падали в ікону,
щоби розчинитися в ній.
4.
Жебрачка хилиталася
на кам’яному мурі,
простягаючи прочанам
пригорщу молитви.
До неі приступив
немолодий мужчина
і дав буханець хліба.
Вона поцілувала хліб,
запхала його в груди
і витягнула з горла
теплу ще молитву
за усопшу незнайому,
щоб зогріти самоту
мужчини.
5.
Під горою
роз’ятрилася криниця
і темним оком
дивилася із давнин на світ,
а в пам’яті ховала
відбитки облич
святих угодників, ченців
і незчисленних смертних,
що, поражені гріхом,
кидали в криницю
судорожні лиця,
щоб очиститись і стати
перед Божим ликом.
Ми теж прийшли
напитися цілющости з криниці
й вимити обличчя.
Та відійшли
незцілені.



Ігор Римарук
Богданові Бойчуку
На тій землі,
де ще почуєш восени троїсті,
де Бог ночує в кожнім атеїсті,
де кожні вісті — як останні вісті,
якщо й незлі,
де ветхий міт
живіший од насущної мороки,
де мовчазні сороки і пророки,
де кожен зирить на чотири боки,
як Світовид,
де три свічі
не догорають у малім віконні,
де поріднились бранці й охоронці
та знай панують у своїй сторонці,
де всі ключі
одних дверей
у райський сад не годні одімкнути,
де грішники цураються спокути
й висвистує свої злодійські нути
гіперборей,
на тій землі,
де час, немов чумак, іде поволі,
де честь в неволі, а не на престолі,
де ковалі близького щастя голі,
мов королі,
де срібну креш
на срібняки не проміняє злидень,
якому що не чарка — то й Великдень,
де кожен хутір — сам собі і Відень,
і Лондон теж,
де літня ніч
для поцілунку трохи закоротка,
де в скрині — і мазепинка, й пілотка,
де вірять у ворожку й Полуботка,
і, певна річ,
у віщі сни,
де пагорби — немовби зі Святого
Письма — жовтіють солодко і строго,
де жінка не чекає вже нікого:
не йдуть сини,
де всі слова
диктує нам осквернена могила —
і в тому їхня неміч, але й сила,
де знову лютим цвітом закипіла
розрив-трава
в нічній імлі,—
там наші душі стомлені зійдуться,
молитвою, немов плачем, зайдуться
і щезнуть у століттях... а знайдуться —
на тій землі.