"Не зложити своєї зброї добровільно..." Улас Самчук

 

Улас Самчук

ЯСНО І ВИРАЗНО

При всіх великих історичних здвигах, при всіх обставинах порядку, коли на терези долі складалося все, чим живе ціла народна спільнота, була, є і вічно буде діяти основна й та ж засада: не уступати з поля бою першим. Не зложити своєї зброї добровільно і боротися до тієї останньої можливості, коли є ще у серці капля живої крові, а у грудях один ще віддих.

Бо інакше спереду одна перспектива — небуття. Іноді повне небуття, заглада... Іноді повільне, ганебне вмирання, яке крок за кроком, рік за роком наближає народ до тієї консеквенції.

Становище, у якому знаходимось ми, українці, тяжке подвійно. Ми всі без винятку є свідомі цього й коли, все таки, говоримо про якісь відрадніші можливості, то беремо їх у поняттю відносному. Відносному у порявнянню до того, що лишилось за нашими плечима і чого ми вже були свідками.

А минуле наше знаємо. Воно досить свіже, щоб ми стерли його з пам’яті. Ми ще відчуваємо наслідки польських практик, коли то нас було цілковито усунено від керівництва долею держави, якої ми були громадянами. Ми ще пам’ятаємо, як нам заборонялось набути без дозволу шмат прадідівської землі. Ми ще досить гарно пам’ятаємо, як не було можливості вчити своїх дітей рідною мовою. Пам’ятаємо, як нам перешкоджалося купити рідну газету. А ревіндикації, а пацифікації, а депортації до Берези... Все то, все чисто носимо ми у нашій пам’яті, у нашому почутті, бо все воно ще живе, ще хвилююче, ще не переболіле...

Те саме можна сказати про становище, пережите нами за час, коли нас “визволено” від “панської Польщі”. Непроспані безліч ночей, вічне марево висилки на північ, руйнація родини, господарки, моралі, повна дезорганізація і підірвання національного життя — ось ті “спомини”, які залишились, які є, які ще діють і які не дають нам можливості спокійно віднестись до всього, що було.

Прокляття! Наш народ має Боже і людське право чутися у себе більш дома! Наш працьовитий, правдивий, добрий народ, який цілу історію свою пройшов навантажений чужими розрахунками, той народ мусить одного разу зрозуміти, що його місце під сонцем також є і що ніхто не сміє його йому забрати.

Сьогодні якраз стоїмо перед цією вирішальною дилемою, яка в остаточному приділить кожному певне місце. Не чуємося стільки наївними, щоб манити себе грушками на вербі. Знаємо і докладно собі усвідомлюємо, що ми й тепер не маємо шансів на те, що нас особливо турбує. Одначе ми завжди, на кожному кроці, плекаємо в собі живу й діючу віру, що там, де ступає похід европейської творчої сили, там в силу певних закономірностей мусить одного разу повстати і вкорінитися такий порядок, який дасть кожній людині можливість чутися паном на планеті. Европа, як не кажіть, не була й бути не може країною рабів чи деспотів. Европа, за малими винятками, була й є країною вільної, багато обложеної відповідальністю, людини... І та людина, хоч часто невдоволена, все таки стояла на чолі поступу у її ґлобальному обсязі.

Так. Тепер снується безліч плянів про те, що буде в прийдучому. Снується силами, що воюють, снується нами, снується нашими ворогами. Всі ті пляни здебільша мало привабливі. Вони коли виходять з розважань сірої людини, мають завжди той основний мотив: “Ми, і тільки ми!” Але є ще одна сила, яка снує свій плян. Є то сучасна світова війна. Вона ще не сказала ані півслова чогось остаточного. Вона дає нам тільки право думати, але не казати.

Її остаточне є нашою вірою, чи нашим хотінням, якого ми не сміємо ані вголос висловити, щоб не стати фальшивими пророками. Ми лише хочемо, щоб перемогла система, до якої в силу необхідності включені і ми. Ми хочемо, щоб перемогла та сила, яка має не увазі не тільки своє “ми”, але й наше “ви”. Ми згодні понести за це великі жертви,вложити на це багато праці. І одразу чесно й відверто зазначуємо, хай собі на нього, як хто хоче дивиться, був і вічно буде на цій землі. Він діяв і діє, і з кожним роком, без огляду на обставини, його господарський, політичний і навіть моральний потенціял набирає більшої потужності. Його свідомість, порівнюючи ще до нідавнього минулого неймовірно зросла й у наш час немає вже такого чудодійного еліксиру, який би ту його свідомість зменшив. Це є не порожнє слово й говориться воно в ім’я тих конечних і дуже важливих цілей, в ім’я колосальних завдань, накинених Европі сучасною світовою війною.

Наша ціль все таки дуже виразна. Витримати морально, не випустити з рук ініціятиви у справах, які торкаються нас безпосередньо й помагати всіма силами скінчити війну переможно. Переможно тому фронтові, по котрому боці, як додаткова сила знаходимось ми. Це поняття досить ясне і два рази говорити про це не приходиться. Німецькі збройні сили на поході, ініціятива і їх руках, Европа знаходиться під їх безпосереднім впливом і висновок з цього більш ніж виразний.

"Волинь"
28 грудня 1941 р.
Надруковано на першій полосі цього числа часопису.

Улас Самчук був редактором "Волині" до 1943 року. З ним працював редактором Олександр Петлюра, молодший брат Головного Отамана УНР, з часописом також співпрацювала Олена Теліга. Видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор.

https://shron1.chtyvo.org.ua/Volyn/1941_ch_28.pdf?

Пам'яті Головного Отамана Симона Петлюри

 

Симон Петлюра

* 22 травня 1879, Полтава — † 25 травня 1926, Париж

Остап Тарнавський

ВІРШ ПРО ОТАМАНА ПЕТЛЮРУ

Над Києвом молитва дзвонів

і спів осонцених загонів...

З довкіль народ юрбами йде

в це місто вічне і святе

відстоювать свою державу.

...В столиці знову творять славу

і жовто-сині прапори

вгорі лопочуть, мов вітри

історії, що йдуть від степу,

де і Богдана і Мазепу

надхнула воля.

І поет

прибіг під Університет

і з предками завів розмову

про давнину передвікову —

із предками, які з могил

у Пед-Музей спішать щo-сил.

Там вже сидять батьки народу

й увіверсалують свободу.

— Благословляє князь хрестом

історії початий том.

Живі і мертві радять спільно...

— І хтось біжить, мов божевільний,

кричить Шевченків заповіт:

— Вставайте і кайдани рвіть!

Стає про ворога всім ясно.

Підхоплюючи свіже гасло,

ввесь край повстаннями цвіте,

щоб право звоювать святе

на самостійність і соборність —

ідей відвічних непоборність.

...Вже з трьох шляхів йдуть вороги,

ізнов ваш край беруть в торги.

І закипіло від незгоди,

яку роками вирвать годі;

і брат вже братові не брат,

республіку продати рад:

пройдисвіт, і підніжок царський,

і пропаґатор яничарський.

— Над Києвом це чорний крук

підняв свій крик, мов кари бук...

А там селом іде Марія,

за сином плаче і жаліє,

і хоче перестерегти,

що правди тут ще не знайти:

біжить у місто на Хрещатик,

де — з пошумом дерев крислатих

шумить стотисячна юрба,

заслухана у звук з горба:

у дзвони радісні Софії,

що сонця золотом ясніє,

співає України гимн —

гимн гомоном та й золотим.

І вже вистукують у маршу

ударну пісню — ту найстаршу,

яка невольницький народ

підносить вгору до свобод.

Це армія іде в параді

послухатись народній раді:

здається, в Київ знов війська

веде Богданова рука.

...А Він стоїть на площ тарелі

зворушений, в простій шинелі.

Підпис Симона Петлюри на документі 1903 року

ДЕРЖАВНА КОНЦЕПЦІЯ С. ПЕТЛЮРИ

Улас Самчук

З того часу, коли на вулиці Расін Латинського кварталу Парижу сімома кулями кремлівського агента Самуїла Шварцбарта було замордовано першого начального вождя держави і війська Української Народної Республіки Симона Петлюру, не лишень Европа, не лишень її Схід, але й ціла земна куля політично, геополітично, економічно і культурно змінили своє обличчя до непізнання.

Перш за все, змінилися їхні розміри... Париж—Ню Йорк вимагали сім-вісім днів мандру, тепер вдовольняються трьома годинами; віддаль між Землею і Місяцем, який вважався недосяжним, тепер перемагається в наполовину коротшому часі, ніж було простір між Европою й Америкою.

Відповідно до цього змінилась і психологія людського уявлення та розуміння явищ. Сидячи у фотелі нашого мешкання, ми беремо участь у засіданнях світового парляменту в Ню Йорку на Другій евеню, що його подає нам телевізор, на якому яканебудь африканська Гамбія з кількома тисячами босого населення має юридично якраз стільки права, як і ЗСА, Велика Британія, а то й грізний Совєтський Союз зі всіма його 16-ма „республіками".

Що з нашою бідною завантаженою чотирма мільярдами людського населення плянеткою сталося? Де ділися недавні поділи на тих, що були Все, і тих, що були Ніщо, на могутніх і ницих, на пануючих і поневолених? Де ділася горда Европа, про яку колись писав бельгійський поет Верхарн: ,,0, расо дивна! І океан, і полюс — усе, усе в руці твоїй! Пануй!". Де є величний Руль Британія, в імперії якої не заходило сонце? Де Франція, мова якої блищала по всіх столицях світу, так само, як і в Парижі?

Нема. Минулося. Й не вернеться. Гарний спогад, ремінісценція, що їх подається інколи на телевізорі під заголовком „Mighty Continent" інтерпретації, скажемо, артиста Устінова.

І єдине, що з того старого насліддя, беручи політично, лишилося, це величезна пляма червоного кольору на глобусі землі, на місті бувшої імперії Романових, а тепер Сталіна, Хрущова, Брежнєва, де зайшли також зміни, але тільки формальні. Змінено декорації, змінено назви, але не змінено суті. Та сама знана, стара, значно поширена „цар, да Єрмак, да Сібір, да тюрма"... До якої належить також маріонетка з назвою Українська РСР, що постала, як заперечення тієї державної концепції, на чолі якої стояв той, що його 25 травня п'ятдесят три роки тому вбито сімома кулями в Парижі... Свобідної, волею народу здвигнутої республіки вільних і рівних... З Центральною її радою, з полками, дивізіями та корпусами її вояцтва під знаком великого князя Великої Руси — Володимира і синьо-жовтого прапора.

Так це мрія! Залишки споминів доби князів, вільного козацтва. Епілог доби романтизму минулого, пролог у часи майбутнього. Республіка свобідного народу... На чолі Головний Отаман... Поєднання того, що було, з тим, що буде. І було це цілком у природі і дусі доби. На таких же підставах постали відомі 14 пунктів відомого президента ЗСА Вільсона, витягнуто з архівів минулого Річ Посполиту Польщу, загублену у віках державу чехів, моравів, словаків. Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія. Европа заквітчалася новими кольорами, зазвучала гимнами у Лізі Націй Женеви і, здавалося, що все гаразд, коли то враз повіяло гостро старим духом минулих віків, що його воскресив з мертвих один Дон Кіхот, звеличник Фрідриха Великого і Сталіна, Адольф Гітлер... З наміром повернути історію до часів рабства, створити конкуренцію Сталінові, зударитись з ним, перемогти його і його „диктатуру світового пролетаріяту" з центром Москва, додавши до того решту Европи, обернути в диктатуру німців з центром Берлін.

При цьому зударенні пощастило не Берлінові, а Москві. Але це не змінило ситуації.Новотвори розподілу Европи Версальського періоду так само викреслено зі списку вільних, як це мало бути й за Гітлера. Евентуально, зведено до статусу УССР і таким чином Українська Народна Республіка дістала солідне товариство в тюрмі народів СССР. Тобто, статус кво минулого на сьогодні там збережено. Залишається питання його завтрішнього. „Бути, а чи не бути — це є питання", — бентежиться відомий Гамлет.

Питання скомпліковане, насичене невідомим. Що станеться, куди прямуємо? Чи переможе концепція держави Гітлер-Сталін, а чи Симон Петлюра? Не мавши на досяг руки виразнішого роз'яснення справи, це питання може видатись наївним. Сталін? Шоста частина земної кулі і зложений до архіву, зіґнорований світом головний отаман уряду й війська стертої з карти землі УHP.

Головний Отаман Симон Петлюра під час відвідин табору інтернованих вояків Армії У HP в Ланцуті, Польща, в травні 1921 р.

Але увага, увага! УНР не так то воно й забуто. Тепер на плянеті бачимо більше УНР. УНР китайців... Ба. Більшість Об'єднаних Націй, що ото над рікою Іст в Ню Йорку, це по суті УНР. Концепція вільних, незалежних, суверенних, створених волею народу, це ідеал теперішнього політичного світу... І аж ніяк не концепція Сталін-Гітлер. Байдуже, скільки там гештапо, скільки КҐБ. Ми вже знаємо, що сталося з намірами Третього Райху з його ,,нур фюр дойче". Залишається питання, що станеться з імперією, де по суті те саме „нур фюр", тільки замість „дойче" — „русскіє". Розуміється, там тепер самі ура, самі перемоги, сталінська, читай брежнєвська, фльота розгулює по всіх океанах, їх дорадники" по всіх Абесініях, але це чимсь так нагадує подібні тріюмфи Гітлера, що робиться аж ніяково. Тільки, що у Гітлера був тільки один пузатий творець блефів, Ґерінг, а у Брежнєва їх тузіни, і гітлерівське військо ще чіткіше вибивало крок під звуки маршів, ніж це робить сталінське. До того, їх Райх, це був суцільний злиток сильно розвиненого господарського народу, тож то СССР, як там не кажи, а розсохла бочка ста народів, що дуже нагадує відомого царського велетня „на глиняних ногах" з масою дисидентів, масою ворожої еміграції, масою концентраційних таборів і масою сателітів типу Дубчека... І де, щоб дістати штани, треба ставати в чергу, і де й досьогодні не завжди дістанете цибулі чи капусти на базарах Москви. Колос, який при зударенню зі зовнішнім світом 1941 року опинився аж на Волзі, де його знайшов і витяг з болота добродушний Дядько Сем, докинувши до цієї операції 12 мільярдів відомого „ленд-лізу", щоб поставити його знов на ноги і щоб мати з ним знов клопоти до днів наших. Але що буде, коли добродушність Сема не повториться?

І це аж ніяк не значить, що концепція держави УНР Симона Петлюри перестала функціонувати. Навіть там, за залізними границями... Самі ті закляття та прокляття, що їх безнастанно чуємо з того боку на цю адресу, дають вистачально ясну відповідь. Вони там краще ніж ми тут знають, що та концепція не тільки не перестала діяти, а вона поширилась, поглибилась, визріла.

Забит Мазепа с давніх nop,

Ліш в торжествующей святине

Раз в ґод анафємой до нинє,

Ґрозя ґреміт о ньом собор,

— писав свого часу Пушкін про Мазепу, і саме вона, та анатема, у тих соборах протягом усіх тих років зберегла концепцію України Мазепи, щоб її міг перейняти Петлюра і передати поколінням наступним. Концепція вільних і рівних є тепер слиною і абсолютною катеґорією перебудови світу, накресленого в хартії теперішніх Об'єднаних Націй, яку підписала і та рука, що вбила Коновальця, Ребета, Бандеру і мільйони інших борців за справу, шо її вимагає та хартія і що Гі вперто нелегально заперечує Москва.

Справу, що є в ритмі і течії самої історії і заперечити яку семи кулями Парижу, пекельною машиною чи хемічною стрикавкою Мюнхену, може намагатися хіба безглуздий.

Дивлячись на трагедію 25 травня 1926 року з перспективи нашого ж часу, приходимо ло висновку, шо вона, як правило і як істина, перетворилася в містерію, яка справі відродження нації тільки сприяє. Від того часу нація українська не тільки не перестала діяти, але виросла і скріпилася. її географія знайшла свої фізичні границі, її політика змужніла, її культура заповняє прогалини часів заборони, її думка шириться за межі провінції, її економіка, господарство, індустрія стають обов'язковими складниками загальної формули Наиії. 1 все це переходить у тій самій проекції, яку пущено в хід державою Симона Петлюри. Комсомол — це не комсомол,русифікація —не русифікація, ка-ге-бе — не ка-ґе-бе, але з кожним роком, з кожним виходом нового тому повного словника української мови, якого нація до цього часу не сміла мати, з кожним перекладом світового клясика, що було табу, з кожним випуском нових кадрів діячів, будівничих, інженерів... З розширенням Ті еміграції, зі зростом її спротиву, Україна, як така, як суть, як неухильність, росте і то якраз в холі концепції УНР часів Симона Петлюри.

Великою нашою тепер журою є лишень, як збалансувати нашу розбиту духовість, знайти почуття міри потрібного й непотрібного, звести до фокуса розтерзані частини нашого думання, знайти мудрість, відвагу і силу перебороти в собі отруйні зерна роздору, які століттями роздирали і губили націю. Любимо цитувати Мазепине „же през шаблі маєм права", але іґноруємо його ж „през незгоду ми пропали, самі себе звоювали", а це воно і нішо іншеє найбільшим ворогом цієї проблеми, і поки воно отруює наші душі і наш розум, лоти голі говорити певно і достойно про такі делікатні справи, як політика і як конструкція державного організму. Ніякий бо організм не може бути здоровим, коли він наповнений незбалянсованим духом. Це істина, це закон, це абсолют. І було б вказаним взятися нам усім за повний аналіз і повне лікування цієї хвороби. І при тому слід пам'ятати євангельську мудрість — не шукай скалки в оці свого ближнього, коли ти не бачиш бревна у оці власному, лікування слід починати від себе, від мене, від тебе, від нас, від вас і тільки тоді можна сподіватися успіхів.

Чи багато сьогодні між нами знайдеться таких, які в ім'я загального державного добра могли б зректися своїх групових упереджень, що стоять на перешкоді єдности й цілости визвольного фронту, як це зробив свого часу Симон Петлюра. Пригадаймо його знаменний лист „До Центрального Комітету Укр. Соц.-Дем. Партії з 11 лютого 1919 року"... „Виходячи з того, — говорилося в тому листі, — що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитись од виконання своїх обов'язків, як сина свого народу, перед Батьківщиною і буду доки це можливо стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу зі складу Укр. С.Д. Партії".

Чи багато між нами є таких, щоб в ім'я подібних вимог спромоглися на такий крок? Навпаки. Щось подібне вважається у нас за „опортунізм", а то і „зраду". Краще „боротьба" між собою, навіть братовбивство. Хаос, анархія, сваволя, „перемога сильного", — в результаті „самі себе звоювали". А тим самим небагато, а то й нема зовсім у сфері нашої політики другого Симона Петлюри. Першого державного мужа, який на руїнах жорстокої, темної революції, в країні абсолютної політичної порожнечі, зумів створити і три роки вдержати державу і армію народу, який двоє з половиною століть був відданий на найбезогляднішу фурію національної заглади.

Так! Наш світ від часу Симона Петлюри перейшов зміни ваги надзвичайної, але те діло, та ідея і та конечність, що їх диктували часи Петлюри і УНР, не зазнали зміни, а це тому, що вони були початком теперішнього, нового... І продовжують бути ним далі. Постання нових, вільних — великих і малих державних форм для того, щоб з них формувалося велике об'єднання вільних і рівних світу — це основна і неухильна засада сучасної політики...

А тому свято зберігаймо той дарунок, що дарувала нам ця доба під виглядом Української Народної Республіки... І пам'ять того, який її вперше очолював — Симона Петлюри. Так. Формально нашої УНР на карті світу не існує, але фактично вона не лишень існує, вона діє, росте, набирає сили... Вона має союзників. Тепер це вже не турки, татари, ляхи, тепер це „спільний фронт" проти спільного ворога... Побудована за вимогами хартії Об'єднаних Націй вона має там лише скромний підголосок у вигляді накинутого їй фальшу, але прийде час — неухильно й незмінно, що вона матиме там повний голос, як свобідна і рівна між свобідними й рівними рештою держав світу.

А пам'ять Петлюри, першого її Головного Отамана, перейде в міт нації, перейде в культ нації, на вівтар якого нація складатиме свої жертви вдячности від віку і до віку.

Джерело:

“У сторіччя народження Симона Петлюри”

Альманах УНС, 1979

Посмертна маска Симона Петлюри

На цвинтарі Монпарнас у Парижі

Улас Самчук. Нарід чи чернь?

 

Улас Самчук

* 7 (20) лютого 1905, Дермань, Рівненщина — † 9 липня 1987, Торонто

НАРІД ЧИ ЧЕРНЬ?

При першому погляді на дійсність це питання не дає нам покою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї... На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?... Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без'язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань, виразну відповідь ми тоді вагаємось.

Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріял, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке — національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові.

При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі, ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, европейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність.

Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.

Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомости, а, як тоді говорилося, до свідомости класової, чи соціяльної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартости. Не в пролетаріяті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині.

Подібне явище помічаємо щодо національної свідомости. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? І їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою — ось ідеал національно несвідомого осібняка.

Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої чинности взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,—російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже.

Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це—безлика, без'язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду — саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на европейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!

Це — боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище — перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.

1941

Пам'яті Юрія Горліса-Горського

 

27 вересня 1946-го десь у Німеччині вбито - задушено зашморгом - Юрія Горліса-Горського (Юрія Юрійовича Городянина-Лісовського). Йому було 48 років...

Останні роки життя

... На початку 1941 року Юрій очолює український відділ радіостанції в Берліні – щось на зразок американського радіо "Свобода" пізніших часів. У численних коментарях він використав власний досвід боротьби проти російської імперії. Паралельно співпрацював з українською газетою "Краківські вісті", де публікував статті.

Навесні 1942 року Юрій Горліс-Горський з'являється у Рівному. У газеті "Волинь" друкуються його спогади "Їх прийшло дванадцять" – про перебування у тюремній лікарні Лук'янівки. А сам він тільки і думав, як повернутися на "святі місця" – до Холодного Яру...

1942 року Юрій оселився в Києві... За доносами совєтських аґентів його кілька разів заарештовувало гестапо, та кожного разу вдавалося звільнитися. У червні того ж року Юрій Горліс-Горський нарешті повертається до Холодного Яру.

Він поселяється в Олександрівці, збирає свідчення від учасників боротьби, доповнює другий том книги "Холодний Яр"*. Для гурту свідомих українців прочитав доповідь про перебіг воєнних дій, драматичну незгоду в українському таборі, арешт Степана Бандери та Ярослава Стецька, про зустріч Ґеббельса з Бандерою. Юрій розповів, що Ґеббельс вимагав, аби ОУН(б) відкликала проголошення української державности. Горліс-Горський пояснював селянам, що нині не на часі відкривати фронт проти німців, а треба в союзі з ними вигнати російських окупантів і тоді лише з'ясовувати стосунки з німцями.

Юрій керував таємною групою абверу, що виявляла совєтських аґентів, які пролізли у різні установи...

У групі Юрія Городянина-Лісовського та у подібних групах переважали свідомі українці, часом це були члени ОУН, які паралельно виконували велику пропаґандивну роботу серед населення. Гаслом цих хлопців було: "Німецькими руками знищимо все більшовицьке!" Слід сказати, що багато старшин Армії УНР співпрацювали з німцями, зокрема і командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко… Співпрацювали з німцями, а працювали на Україну… Недаремно Галина Гришко зазначала: "Від себе складаю потвердження (а навіть присягу), що Юрко ніколи в житті не працював на німців, на поляків, а на Україну, проти російського большевизму…"

І ось Юрій із друзями, колишніми холодноярцями Іваном Філоненком і Закревським, на підводах вирушили з Олександрівки через Нову і Стару Осоту на Головківку. Юрко із захопленням оглядав місцевість. Серце його переповнювалося невимовною радістю – він знову в Холодному Яру!..

Знівечений Мотрин монастир засмутив його... Зайшли на подвір'я. Горліс-Горський розповів товаришам про те, як навесні 1920 року тут святили зброю гайдамаки.

Спогади, спогади... Потягло за вали, де він вбивав чекістам кинджал "у ліву кишеню френча", де пізнав істину, що "від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби"… Напевно, намагався розшукати могилку Галі… І могилу Івана Компанійця. А може, й те місце, де навесні 1920-го Андрій Чорнота поставив хрест "рабу Божому Юрію".

Заночували у Медведівці, в родині Дем'яна Чучупака. Зрозуміло, Юрій подарував Чучупакам два томи роману "Холодний Яр". Виявилося, що староста Медведівки – колишній холодноярець, який із відходом росіян повернувся до рідного села. Староста подякував Богові, що врятував Юрію життя і дав можливість "описати той наш пекучий вогонь, що вибухнув проти московської навали незгасимим полум'ям Холодного Яру. Хоч комунарія наш вогонь пригасила, – сказав староста, – але у вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище".

Юрій відвідав у Мельниках батьків Василя і Петра Чучупаків... Старенькі вже Степан та Оксана були безмежно зворушені…

Могилу Василя Чучупака огородили парканом, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. "Наступного дня, – згадував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко, – в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослуження йшли гурти людей із ближчих і дальших сіл та й із Чигирина. Прибув із Суботова і колишній холодноярський старшина, а нині староста села Лука Полудень. Прийшло ще кілька колишніх учасників холодноярського повстання, поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавнього минулого... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупаки... Коли відправили панахиду і священик виголосив "Вічная пам'ять", очолена (Іваном) Філоненком почесна варта дала з рушниць трикратний салют".

Юрій виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру промову. Він згадав слова Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальности перед Україною.

Усі були безмежно зворушені величавою урочистістю події. Старенькі батьки покійного отамана зі слізьми на очах дякували присутнім, і зокрема Юркові, за вшанування пам'яти їхнього сина...

Приблизно у ті ж дні і в лісі під селом Розумівкою (тепер Кіровоградська область) було відновлено і освячено могилу Чорного Ворона та його товариства – і також за участи великої громади. Можливо, і до цього вшанування мав стосунок Юрій Горліс-Горський...

З наступом Красної армії починається шлях Юрія на захід.

Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету "Волинь" Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що "справу визволення України не програно". Улас у своїх споминах "На вороному коні" писав, що Юрій – "завжди оптиміст", для нього "клімат війни те саме, що для риби вода". "Ех, братику!.. – казав Юрій Уласу. – Ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам'ятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть – це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам'ятників… Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам'ятники знесемо на смітник. Це станеться!"

З наступом Красної армії починається шлях Юрія на захід.

Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету "Волинь" Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що "справу визволення України не програно". Улас у своїх споминах "На вороному коні" писав, що Юрій – "завжди оптиміст", для нього "клімат війни те саме, що для риби вода". "Ех, братику!.. – казав Юрій Уласу. – Ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам'ятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть – це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам'ятників… Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам'ятники знесемо на смітник. Це станеться!"

26 листопада 1943 року у Львові в православній церкві Святого Георгія Юрій побрався з Галиною Талащук, дочкою власника української книгарні у Рівному Івана Талащука. Ось уривок із запису в метричній книзі: "26.11.1943. Мешканець м. Львова Юрій Городянин-Лісовський, син Юрія і Людвини з дому Соколовської, народжений у Полтаві, православний, перший шлюб. Дата народження нареченого – 14.1.1898. Мешканка м. Львова Галина Талащук, дочка Івана і Ніни з дому Кореневської, народжена в Черняхові, пов. Острог, православна, перший шлюб. Дата народження нареченої – 1.3.1924. Хто вінчав – протоієрей Григорій… Свідки – Віталій Коваленко, Андрей Мартинюк, Андрей Пульба, Борис Шершевицький". Як ви помітили, наречений був на 26 років старший за юну Галю…

"Яким я пам'ятаю Юрка? – писала Галина Іванівна. – В першу чергу він був "безнадійним" романтиком, що дуже яскраво просочується в "Холодному Ярі"... Саме тому цей твір мав таку велику популярність... Письменником його не можна назвати, на це він мав куцу освіту, але з природи людина дуже інтелігентна, з широким діяпазоном бачення, надзвичайно гуманна… Вірний уенерівець… дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри... Любив жінок і, коли став славним, мав великий успіх у них у Львові, але до одруження в той час не дійшло... Любив збирати старі знимки, зокрема історичні, та й взагалі любив колекціонувати старовину чи якісь особливі речі. В Німеччині він купив фотоапарат "Лейка", який привіз в Україну, і робив знимки з усього, що його цікавило. Цей апарат він продав під кінець війни, щоб зробити запас харчів для нас для подорожі до Швейцарії. Але наступ большевиків розбив ці плани й гроші, звичайно, пропали".

"Дотепний, товариський, дуже здібний до всього, витривалий і розважний. Час від часу любив випити чарку в товаристві, але в міру... Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР", – додавав товариш Юрка Петро Майсюра….

Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною пробирається до Німеччини і оселяється в таборі для переміщених осіб (Ді-Пі) в Новому Ульмі. Розпочинається новий етап життя – на чужині. До слова сказати, Юрко не мріяв, як багато наших еміґрантів, виїхати до США. Казав, що з Європи ближче до Холодного Яру. Видно, вірив, що повернеться сюди. Адже одного разу мрія здійснилася…

25 вересня 1946 року у молодого подружжя народжується донька Леся. Здавалося, що життя ще попереду. Але...

У таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, аґент "різнородних ворожих Україні сил – большевицьких, польських, німецьких".

Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?!

"Ще з часів його "слави" у Львові, – писала Галина Гришко, – на Юрка посипалися ярлички й доноси... Для мене й багатьох залишається лише одне питання: чому? Це болюче питання ми не раз обговорювали ще з Юрком… Плітки поширювалися, зрозуміло, "поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі".

"Перед його смертю посипалися погрози, – згадувала дружина Юрія, – у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерти, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи. Юрку ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, у дрібничковості людського духу, заздрості тощо...

Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз із боку тих, хто причинився до його смерти. Його добре ім'я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим "хлопчакам", як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом, і коли нарешті Юрко, якому дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів…

Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади... Коли він покидав табір (Ді-Пі) і поїхав на побачення до Авсбурґу з начальником військової американської служби безпеки вже вдруге, я була в лікарні, а нашій новонародженій донечці було лише два дні. Причина поїздки була така: декілька тижнів перед тим несподівано з'явилася в таборі совєтська репатріяційна місія зі списком людей – совєтських горожан, майже всіх чолових людей із новоствореної УРДП, із домаганням видати їх усіх їм. Не пам'ятаю, чим це закінчилося, чи вдалося тій місії когось захопити, чи ні, але ця подія вивела Юрка цілком із рівноваги. Він дослідив, хто дав список репатріяційній місії і привів її до нашого табору та рішився на розпачливий крок – довести до відома американських властей і припинити це безправ'я".

Ті, хто співпрацював із совєтськими спецслужбами, на переконання дружини Юрія, і влаштували засідку… Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. "Свої" виконали присуд смерти, який у 1920-х роках двічі ухвалювала червона Москва. Хоча крапку у розслідуванні цієї справи ще не поставлено, але Галина Гришко категорично стверджує, що було саме так.

Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи у Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка…

"Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з'явиться, аж поки втратила надію, – писала вона. – Я змогла лише раз поїхати до Авсбурґу й мала довгу розмову з Карлом – головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбурґу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам'ятаю, як він кричав… що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору... Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років) він написав мені листа і… розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він… довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяности, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа..."

Юрка не залишили в спокої і після смерти. Деякі "діячі" продовжували "нахтненно" паплюжити його ім'я. Хоча… Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе.

Але ні смерть, ні брехня не зупинили Юрія Горліса-Горського – він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками.

1948 року в Новому Ульмі перевидано "Ave, diсtator!", а "Холодний Яр" перевидано 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А "Отаман Хмара" з'явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга "У ворожому таборі".

Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Нашз Іваном Гнатюком приятель політв'язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу "угорській контрреволюції" проникали українські "контрреволюціонери", і серед них – Юрій Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.

Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимости постаті Юрія. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора – Юрія Горліса-Горського: "Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінности".

Справді на руках автора роману "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!

13 жовтня 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда, який відновив для нащадків Холодноярський ліс (після Другої світової він становив лише 3% від загальної площі лісів на початку ХХ століття), розповів мені, що оті 44 примірники двотомника "Холодний Яр", які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Виявляється, до 1970-х років (принаймні до 1974 року) в структурі місцевого КҐБ існував "уполномоченный по Холодному Яру"!

Ось який страх був у окупантів перед Холодний Яром!

З нарису Романа Коваля "Україна... Чому це слово таке болюче?!" http://www.ukrlife.org/main/evshan/yar.htm

* Юрій Горліс-Горський

ХОЛОДНИЙ ЯР

http://www.ukrlife.org/main/evshan/yar.htm

Листування між Евгеном Маланюком та Уласом Самчуком

 

Улас Самчук і Евген Маланюк. 1941 рік

ЛИСТУВАННЯ МІЖ ЕВГЕНОМ МАЛАНЮКОМ ТА УЛАСОМ САМЧУКОМ*

Улас Самчук, з нотатника:

"Давно, ще від Львова 1943 року, з ним [Евгеном Маланюком] не бачились, листувалися коли ми були в Люденбурґу сорок четвертого року. У нього також нерви. Ось його нота:

Е. МАЛАНЮК - У. САМЧУКОВІ

„Дорогий Друже! Не приїхав, я мав перерву в гімназії [він викладає математику в таборовій гімназії в Реґенсбурзі. - У. С.] і мусів відпочити в лісі — дуже коротко. А тепер у мене повно знервовань і турбот, бо, здається, має прибути родина ... Але не знаю в який спосіб. І той ,,спосіб" мене найбільше гризе (у мене зле з серцем).

Маю до Вас прохання: подбайте для мене „запрошення" з-за океану. З родиною (Богуміла і Богдан, 11 літ). Цим мене дуже зобов'яжете. Також, вітайте милого п. Ігоря (він має також зв'язки з єпископом Теодоровичем), нагадайте йому про мене і родину.

Нерви — вже на границі. Дещо працював, так що відпочинок мусить бути. Нічого не пишу півтора року — не можу. Отже суспільство (пожалься Боже), коли воно в теорії існує, мусить мені раз в житті прийти з поміччю. Коли б Ви могли заскочити коли-будь, то не забудьте пошукати мене. (Гімназія). Туди і пишіть. Вітайте дружину п. Олега і попросіть її вибачення, що не писав. Міцно стискаю руку, Е. Маланюк."**

У широкому світі алярми . . . Комуністи в наступі. У Франції Торсе ось-ось може стати головою уряду. В Америці страйки шахтарів, Молотов, в Об'єднаних Націях, великодушно вимагає, щоб західні атланти звільнили пев­ні країни заходу, але це не стосується підсовєтської зони... Розуміється. Що наше — наше, що ж ваше, це те дискусія.

... 22 листопада [1946]. Писав і ще писав. Дістав листи від Маланюка, Петрова*** і інших колег. Маланюк глаголе:

Е. МАЛАНЮК - У. САМЧУКОВІ

19.XI.46. Любий Друже! І от знову я при домашніх пенатах, а та доба, що провів з Вами і друзями, видається мені сном.

Хліб Ваш їв іще кілька днів, яблука те досі доїдаю,

а риба - ....... чекає на т. зв. чорний день.

Велика шкода, що ми справді є ,,в розсіянні сущі". Оце сьогодні спіткав (випадково!) Петрова, провели з ним дві години різних ,,справунків'' (які він полагоджував), отже майже не говорили, і так попрощались . . . А потім знову школа, хамство, біль і самота, та така самота, що коли б хтось надсорокував її, то певно волів би найгірше від неї.

Все таки, в тім факті, що ми не ,,зосереджені" в однім пункті (а це було теоретично можливе), є якийсь елемент нашої нещасної вдачі, що, як казав колись Павлик, змушує земляка утікати від диму в вагоні для курящих і ні разу не закурити. Та ж при певнім мінімумі дбання за вигоди, могли ми чудово поселитися в якійсь гірській околиці і, справді, роздмухати духовну ватру, що гріла б нас грішних, та щось би і освітлювала серед рідної пітьми.

Не забувайте хоч в листах!

Вітайте Пані, Юрія й Подоляка, та, як будуть „карточки" („ми знялись на карточку"), то надішліть.

Осінь глибока. Також в тілі (вже не кажу про „душу").

Міцно обіймаю,

Е. Маланюк.

П. С. В лютім — 50-річчя з дня смерти Куліша."

Евген Маланюк

* * *

От і йде

Шепчучи „засни”,

Білий день Чорної весни.

Занімій

Зв'ялена рука —

Цвіт німий.

Прозелень гірка.

Дощ — і той

Старчими слізьми...

Самото,

Одури і візьми

Без пісень

Сонця й далини —

В білий день

Чорної весни.

18.06.1944

* * *

І от, коли ворожиш: жить,

А чи прийняти праву кару,

Між смарагдових лук біжить

Молочна бірюза Ізару.

І, знявшись у глибоку синь,

Смерекові згубивши скальпи,

Вдивляються у височінь

Камінним оком сизі Альпи.

І вічність сяє. Й дні пливуть.

І, мандрами і болем стертий,

Вже майже знаєш, як забуть,

Що сонце це — є сонце смерти.

16.08.1947

Берхтесґаден.

З циклу поезій "Осіння весна"

У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ

Торонто, 11. 11. 58.

Хороший Друже!

Дуже мало маю часу, тому не писав. Докінчую і все не можу докінчити "Чого не гоїть...", ще треба чистити, але абсолютно бракує часу, бо за пару днів їду і хочу взяти рукопис з собою. Загально річ не зла, але сподіваюся знов ударів, особливо так званих елементів... Останнє знов "сильно" (в розумінні матюка) матючать мене всі заставки совєти аж у чотирьох органах преси. Це реакція на "Темноту" — я знав, але дарма. І тут один орган преси дослівно впав жертвою одного їх аґента, що намагається зробити з мене "зрадника України". Феноменально!

Але видержу! У суботу в Нью-Йорку буде Привітання від Тані!

Ваш Улас Самчук.

Евген Маланюк

ДУМИ

І зламалось. І вже ні зростити, ні склеїть.

Дні проходять, як риби на темному дні.

Прямокутник блакиті в проваллі Бродвею.

Хвилі каменю й криці. Безсонні вогні.

Мертвий ідол машини явив підлюдину –

Суміш робота й мавпи, механіки й зла.

Як навчитися маєш – забути Єдину?

Розрубати тугу пуповину вузла?

Шкутильгатимуть роки – слизгава дорога.

Гуркотітиме вибухом проклятий вік.

Будеш бачити, як – без Природи і Бога –

Повертатиме в прах чоловік.

21.VIII. 1954

У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ, без дати:

Хороший Друже!

Не встиг Вам вислати прощальної картки будучи в Нью Йорку, думав зустріну Вас ще десь в Мангетені, але не вийшло.

Зрештою, може, я Вам і так вже там приївся. Гості пахнуть поки свіжі! Коли вітатимемо Вас знов тут у нас?

Знаю, що маєте клопоти. І розумію. Який поет не має клопотів? І що б це було життя, коли б воно давалось поетам даром? У мене їх безодня, а головне — як пошити останній вже том набридлого мені "Оста"? І як наситити неситу редьку проклятого безгрошев'я, щоб видержати ті довгі роки мандрівки по пустині Аравійській з моїми уявними людьми, яких вже давно, мабуть, нема...

Читаю Ваші фейлетони у Віснику — прекрасні, особливо "Про польськость". Просто "не в глаз, а в брьовь", чи пак навпаки: "не в брьовь, а в глаз"... Що поляки?

Як там наш Вовк? Чи ще живий?

А що Вас не було на з'їзді — не біда! Там був Ваш дух! Хоча тіло десь блукало по Довгому острові і, мабуть, трохи сердилось. Чи не сердилось? Знаєте — все таки щось мусить бути — хай йому грець.

Улас Самчук

Евген Маланюк, Аркадій Любченко та Улас Самчук. Львів, 1943 рік

Евген Маланюк

* * *

Синові

Вже майже звик: мене немає вдома,

А віддаль - та ж. І йде за роком рік.

І все гіркіше, все смертельніш втома:

Доба пройшла, і мій скінчиться вік.

Пройшла доба, й народжується друга.

Її зеніт не я побачу - ти.

Круг вужчає. Лише тоненька смуга

Лишилась від безмежжя висоти.

І сонце заходу спадає невблаганно

За смугу ту, в холодний океан...

Не я, а ти співатимеш "осанна",

Новому дню нових людей пеан.

31.ХІІ.1955

У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ:

Торонто, 8. 3. 60.

Хороший Друже!

Мельдую слухняно, що Ваше доручення виконане.

Вашими морозами мене не здивуєте, бо у нас кращі. Зима-варварка увірвалася і нас і лютує! Але сьогодні прекрасне сонце, коли дивитись на нього крізь вікно.

Був на вечірці Мосендза, книжка його таки, мабуть, появиться і було знов пролито море відомих крокодилових сліз, але що це поможе людині, якій за життя вирізали всі легені і ребра і яка десь лежить в чужій землі можливо навіть без могили ось вже стільки років. Приречення поета бути переслідуваним навіть сльозами!

А поза тим? Будні. Роблю пориви писати, але бракує пари. Таня, як завжди, тримається м'яко-героїчно. Вона гнучка, а тому не переможна! Пом'яніть нас у своїх молитвах! ...і хай Вас милує великий Тобі і батько його батька, — хай їх почастують хлібчиками ради крокодила, ті, що потрясають небом і землею — бог землі Таті і бог небес Ру!

Напишіть щось, крім погоди, більше!

Від Тані і мене привіти!

Улас Самчук

Евген Маланюк

* * *

Нема навіть кругом тебе

Великого Бога.

Т. Ш. - Оренбурґ, 1850

В цім небі Бога немає,

Христос по цій землі не ходив,

А Марію — дитиною ще -

Задушено Адонаєм,

Духом пустелі зла.

Тому ні сумирних нив,

Ні тайн Різдва,

Ні таємничої втечі до нічного Єгипту,

Ні волошок у хвилях колосся,

Ні Нагорної Мови,

Ні чуда у Канні,

Ні височіючого хреста,

Ні тернового кола -

- вколо скрівавленого чола,

Ні офірної смерти,

Ні ангелів, що стерегли опустілу крипту,

Ні дня, коли він — у тріюмфі Жертви

Встав з Мертвих, -

- Нічого!

- Нічого!

12.V.1958

У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ:

Торонто, 1. 11. 60.

Дорогий, мудрий Друже!

Я дістав Вашого листа від Мироненка — йому ще не відписав, бо наша справа ще не вирішена і я не маю в руках потрібних і твердих аргументів. Усе надіюсь, що їх матиму... І тоді дам відповідь.

Зачуваю, що Вам трапилась пригода. Добре, що хоч не дуже дошкульно! Наша модерна техніка вимагає виняткової обережності. Нью Йорк особливо вражливе місце на планеті під цим оглядом.

Осінь. Наш садок повний бронзи, крови, сліз і бурі. Я пробую ожити для творчости — пригадуючи екзальтовані дні моєї молодости. Чомусь так було, що найбільше я відчував і переживав якраз під шелест опадаючого листя. ("Лесов таинственная сень с печальним шумом обнажалась").

Десь на 18 ц. м. думаю бути в Нью Йорку. Отже, може, зустрінемось! Просто мушу з Вами говорити! Я зупинюсь, як звичайно, у Костюка.

Таня тягне свою лямку, ми обоє чуємось гаразд, я інколи буваю на осінніх озерах, минулої неділі ми з Танею були на Сімко. Осінь була просто чудова. Тепер почалися дощі.

Вітаємо Вас сердечно

Ваш Улас Самчук

Евген Маланюк

Дні стоять по-степовому теплі —

Рідка ласка мачухи й свекрухи.

Дерева шумлять, як «в кінці греблі

Шумлять верби», хоч нема Синюхи,

Ані греблі. Джерельце лиш чахне,

Але плай — карпатський. І зокілля

Зовсім рідне. Й на додаток пахне

Ось чебрець — херсонське євшан-зілля.

13-14.ІХ.1956

Hunter

У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ:

Торонто, 31. 12. 63.

Дорогий, прекрасний Поете!

Ваш лист мене дуже зворушив. Передовсім, від мене і Тані, щире співчуття з приводу смерти Вашої Дружини. Розумію глибину трагіки Вас, а з тим і нас усіх. Розумію Вашу самоту, Ваші нічні думи, Вашу тривогу.

І саме попередній мій лист до Вас був продиктований розумінням цих справ і проблем. Ми несемо консеквенції за наші вірування, наші ідеали, наші погляди. Недавнє минуле дало нам разючий приклад в розпачі заблуканої людини, яка шукала не там (як казав Гоголь, на "найтемніших дорогах") розв'язки своїх правд. І за це вона сама себе покарала безладдям, кризами, вигнаннями, засланнями. Я є переконаний, що не тільки Ви в Нью Йорку, але й Хрущов у Москві має ті самі нічні думи і привиди, що і Ви. Він так само мечеться, щоб знайти розв'язку справи, якої не знайдено і якої нема, покищо, сили знати...

Але мільйони людей думають і шукають. Чи вони знайдуть чи не знайдуть (правдоподібно — не знайдуть) чого шукають, але вони мають без сумніву добру волю і бажання знайти. Поза політикою, поза ідеологіями, поза арміями... Як люди до людей, як істоти, що можуть думати... До цих людських істот, що можуть думати, я дозволяю зачисляти також і себе.

Мені здається, що нам — поетам, митцям — дуже личило б мати також свій погляд на світ і його явища. Не конче ототожнювати себе з вождями партій, ідео­логами, генеральними штабами. Маємо право на власне судження поза рямцями офіційних суджень і маємо право не БОЯТИСЯ цих суджень. Нам ніхто нічого не зробить такого, чого ми самі не хочемо, за винятком фізичної смерти. Ми повинні спробувати діяти, як люди, а не маріонетки, заражені ЗАБОБОНАМИ. Забобонами дуже чисельних Марксів, Лєніних і т. д. А також імператорів і їх еманацій дик­таторів...

Я хотів, щоб ми змогли заговорити з нашими побратимами в Києві на людській мові, поза рямцями Кремля, навіть коли ця ідея виходить з Кремля. І коли вона не пасує нашим стратеґам політики. І коли вона не популярна навіть у нас самих... Це не може нам пошкодити, це може нам тільки помогти... Одно порядне слово вартіше за мільйон тих диких вигуків, якими ми обдаровуємо одні одних через той нещасний перелаз, який нам сотворили ідеології і хто зна які ще "ґеніяльні" видумки... Україна не може зробитися, коли не буде боронити її правду моральна сила великого напруження. Бо покищо ми не маємо і хто зна чи будемо мати (в часи атомових гвинтівок) якусь іншу силу. Але моральна сила є також дуже велика сила, якщо люди вміють нею орудувати.

Вибачте за цю зухвалу філософію. Я не певен, чи Вам вона до смаку. Але для мене це неважно. Кажу те, що казати хочу і мушу. І не для того, щоб когось переконувати... Це вимога мого думання і мого інтелекту. І зазначаю підкреслено, що ці думки не мають нічого спільного з якими-будь "зміновіховств[ами]" типу Грушевського. Я ніколи не "вернуся" нікуди. Я піду лишень вперед тією самою дорогою, яку собі давно вибрав, лишень я хочу позбавитись страху і забобонів залежности від трафаретів і конформізму.

Повний правдивої до Вас пошани

Улас Самчук

Евген Маланюк

ПАРАСТАС

І

Проростає коріння труну –

Проростає труна корінням.

Сніг розтопиться,

Проліски зійдуть,

Потім – трави.

А в травні,

В травні заквітнуть віти

І Ти знов будеш

- повів вітру,

– віддих землі,

– пісня блакиті,

Як була завжди,

Як була все своє життя.

II

А тепер сніг спадає посмертним квіттям,

Сніг лягає Твоїм покривалом.

І лежить нерухомо.

Недалеко – церковця, хрести, дерева.

А ночами заводить невтішний вітер –

Це я – безсонний –

Оплакую Тебе.

Це я – невтішний –

Стережу Твій сон

І розгадую його дивну причину…

Смерть – це велика всесвітня,

космічна самота,

Але й – велике космічне

скручення духу.

III

Я зраджую самого себе

– для Тебе, для Тебе.

Бачиш, пишу вже – не ямбом побідним,

Ямбом юнацтва.

Нема навіть ритму ні рими,

Бо серце вже втратило ритм

і не зазнає консонансу рими.

Воно шарпає жили

рвучким розірваним пульсом.

Воно раптом стає,

І в тих павзах я чую

– Твою присутність.

Тоді я беру крихітку нітрогліцерину:

Вибуховий матеріял

для одержання тиші.

Але знаю, що в певну мить

нітрогліцерин не поможе –

Павза розшириться

у велике мовчання

Перед побаченням

– Назавжди!

У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ:

Торонто, 16. 5. 65.

Дорогий!

Дякую за Ваші привітання з ювілеєм — вони не були використані публічно через спізнення (проти чого Ви, розуміється, не протестуєте) І все добре.

Не добре лишень зі мною. Одразу після ювілею, я приняв фізичну, нічну роботу в одному з урядів, щоб рятуватися від матеріяльного краху. Ювілей, єпископи, достойники, нагороди, квіти, пишні слова — за винятком діла.

Публіка, колеґи, більшість організацій мене збойкотували. І по заслузі. Кожний має якісь до мене свої жалі і болі... Але тепер, коли я перейшов на статут замітача, я всі ті жалі і болі вирішив. Я прошу всіх, всіх, всіх — залишити мене, забути мене і це буде те є д и н е, чого я від усіх бажаю...

Наші з Вами стосунки також від давна хворі... І я не розумію чому. Правдо­подібно, це має загальний характер. Я також чимсь Вам завинив... Тим часом, ми не мусимо себе далі цим тероризувати. Будьмо здорові кожний на своєму місці і жиймо в мирі!

З пошаною до Вас

Улас Самчук

Евген Маланюк

CAMPUS MARTIUS

Державо, то була як вогненна злива.

Державо, прощай!

Ю. Липа

Державо, ти була як мстивий привид

Або.й примара неживих століть.

'Твої роки тривали майже мить,

Що в ній злучились задуми і зриви.

Державо, ти була, як подих піль,

В яких весна, і сонце, і буяння

Злились в єдино-неділимий біль

Народження і умирання.

Ти вабила й відштовхувала. Ти

Сплела сестру й гетеру у соблазні,

Любов топила у жадобі мсти

І королів тобі вдавали блазні.

І треба було так напружить зір,

Щоб Мати взріть між нами і тобою

У нестерпучім сяєві краси . . .

Державо, ти була, як поле бою.

6. V. — 1. VII. 1965

У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ:

Торонто, 23. 5. 65.

Дорогий Друже!

Ваш лист дуже прикметний: "Ви замітатимете тепер, а я замітав рр. 1949 — 52 — в час, коли ще був поетом на всі 100%. Ці роки не вернуться і я їх, навіть на тім світі, — не подарую"...

Кому? І чи маєте сатисфакцію, що я буду також замітати? Ви були поетом на 100%, я є прозаїком на 100%... Коли я не спішив замітати до цього часу, це лиш тому, що не хотілось здавати позицій прозаїка... І те, що робив для цього я, міг робити кожний з нас — їздити, робити відчити... І коли б ми в цьому напрямку діяли всі разом та виявили солідарність — могли б собі помогти без замітання... Натомість, проти мене діяла сильна коаліція від Донцова до Косача — заздрість, цькування, замовчування, лукавство... Кому це помогло?

Я пішов замітати, щоб позбутися всього того... І я ще ніколи не їв такого дешевого і спокійного хліба, як тепер... І не думаю нікому метатися за це... Маю ще десять років на замітання. Це гарна, шляхетна робота... Вона мене не понижує, а лишень понижує наше національне імення, бо ті що мені цю працю дали — здивовані поважно. Вони цю працю звикли давати лишень тим своїм людям, які вже нінащо нездалі. Мене ж весь час їм рекомендують, як "передового письменника", а всі наші газети пишуть мені дитерамби з приводу ювілею... Це те комічне. Але не моя теперішня праця... ;

Між іншим, я нічого ні від кого не вимагаю, за винятком того, щоб ми зі собою не лукавили. Коли ми "друзі" - будьмо друзі, коли ні — ні. Коли шануємо себе — шануймо, не шануємо — лишім один одного в спокою. Служити Богові і чортові одночасно годі, це Вам більше відомо, ніж мені... Бо я менший християнин, ніж Ви.

Тим часом вітаю Вас.

Улас Самчук

Евген Маланюк

АНГЕЛ СМЕРТИ І

Буває мить — хтось вимовить ім’я

(А тиша ще шумить безмежним морем).

Ніхто не гляне і не зоговорить,

Лише діткне плеча.

І раптом я

Відчую — хто, відчую і побачу

:То Ангел смерти.

Простий, мовчазний,

Поважно зосереджений. Неначе

Виконує щоденний труд тяжкий.

Тоді він очі /стомлено зведе

І я зобачу запит в них і вирок,

І смуток, що в незнание поведе

Нечутною ходою потаймиру.

І аж тоді здригнуся і збагну,

І не тому, що буде суд і кара.

Схиляючись в останню тишину,

Пролебедію: зачекай, не зараз!

28. VI 1965

______________

* Відповідей Маланюка і Самчука один одному не знаходжу. Дозволила собі чергувати листи з Маланюковими віршами відповідного періоду.

** Син Е. Маланюка Богдан народився, за різними джерелами, наприкінці 1933-го або в 1944 році, отже цього листа поет написав у 1945-му.

*** Віктор Петров, письменник, аґент совєтських спецслужб, чоловік Софії Зерової.