Улас Самчук і Евген Маланюк. 1941 рік
ЛИСТУВАННЯ МІЖ ЕВГЕНОМ МАЛАНЮКОМ ТА УЛАСОМ САМЧУКОМ*
Улас Самчук, з нотатника:
"Давно, ще від Львова 1943 року, з ним [Евгеном Маланюком] не бачились, листувалися коли ми були в Люденбурґу сорок четвертого року. У нього також нерви. Ось його нота:
Е. МАЛАНЮК - У. САМЧУКОВІ
„Дорогий Друже! Не приїхав, я мав перерву в гімназії [він викладає математику в таборовій гімназії в Реґенсбурзі. - У. С.] і мусів відпочити в лісі — дуже коротко. А тепер у мене повно знервовань і турбот, бо, здається, має прибути родина ... Але не знаю в який спосіб. І той ,,спосіб" мене найбільше гризе (у мене зле з серцем).
Маю до Вас прохання: подбайте для мене „запрошення" з-за океану. З родиною (Богуміла і Богдан, 11 літ). Цим мене дуже зобов'яжете. Також, вітайте милого п. Ігоря (він має також зв'язки з єпископом Теодоровичем), нагадайте йому про мене і родину.
Нерви — вже на границі. Дещо працював, так що відпочинок мусить бути. Нічого не пишу півтора року — не можу. Отже суспільство (пожалься Боже), коли воно в теорії існує, мусить мені раз в житті прийти з поміччю. Коли б Ви могли заскочити коли-будь, то не забудьте пошукати мене. (Гімназія). Туди і пишіть. Вітайте дружину п. Олега і попросіть її вибачення, що не писав. Міцно стискаю руку, Е. Маланюк."**
У широкому світі алярми . . . Комуністи в наступі. У Франції Торсе ось-ось може стати головою уряду. В Америці страйки шахтарів, Молотов, в Об'єднаних Націях, великодушно вимагає, щоб західні атланти звільнили певні країни заходу, але це не стосується підсовєтської зони... Розуміється. Що наше — наше, що ж ваше, це те дискусія.
... 22 листопада [1946]. Писав і ще писав. Дістав листи від Маланюка, Петрова*** і інших колег. Маланюк глаголе:
Е. МАЛАНЮК - У. САМЧУКОВІ
19.XI.46. Любий Друже! І от знову я при домашніх пенатах, а та доба, що провів з Вами і друзями, видається мені сном.
Хліб Ваш їв іще кілька днів, яблука те досі доїдаю,
а риба - ....... чекає на т. зв. чорний день.
Велика шкода, що ми справді є ,,в розсіянні сущі". Оце сьогодні спіткав (випадково!) Петрова, провели з ним дві години різних ,,справунків'' (які він полагоджував), отже майже не говорили, і так попрощались . . . А потім знову школа, хамство, біль і самота, та така самота, що коли б хтось надсорокував її, то певно волів би найгірше від неї.
Все таки, в тім факті, що ми не ,,зосереджені" в однім пункті (а це було теоретично можливе), є якийсь елемент нашої нещасної вдачі, що, як казав колись Павлик, змушує земляка утікати від диму в вагоні для курящих і ні разу не закурити. Та ж при певнім мінімумі дбання за вигоди, могли ми чудово поселитися в якійсь гірській околиці і, справді, роздмухати духовну ватру, що гріла б нас грішних, та щось би і освітлювала серед рідної пітьми.
Не забувайте хоч в листах!
Вітайте Пані, Юрія й Подоляка, та, як будуть „карточки" („ми знялись на карточку"), то надішліть.
Осінь глибока. Також в тілі (вже не кажу про „душу").
Міцно обіймаю,
Е. Маланюк.
П. С. В лютім — 50-річчя з дня смерти Куліша."
Евген Маланюк
* * *
От і йде
Шепчучи „засни”,
Білий день Чорної весни.
Занімій
Зв'ялена рука —
Цвіт німий.
Прозелень гірка.
Дощ — і той
Старчими слізьми...
Самото,
Одури і візьми
Без пісень
Сонця й далини —
В білий день
Чорної весни.
18.06.1944
* * *
І от, коли ворожиш: жить,
А чи прийняти праву кару,
Між смарагдових лук біжить
Молочна бірюза Ізару.
І, знявшись у глибоку синь,
Смерекові згубивши скальпи,
Вдивляються у височінь
Камінним оком сизі Альпи.
І вічність сяє. Й дні пливуть.
І, мандрами і болем стертий,
Вже майже знаєш, як забуть,
Що сонце це — є сонце смерти.
16.08.1947
Берхтесґаден.
З циклу поезій "Осіння весна"
У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ
Торонто, 11. 11. 58.
Хороший Друже!
Дуже мало маю часу, тому не писав. Докінчую і все не можу докінчити "Чого не гоїть...", ще треба чистити, але абсолютно бракує часу, бо за пару днів їду і хочу взяти рукопис з собою. Загально річ не зла, але сподіваюся знов ударів, особливо так званих елементів... Останнє знов "сильно" (в розумінні матюка) матючать мене всі заставки совєти аж у чотирьох органах преси. Це реакція на "Темноту" — я знав, але дарма. І тут один орган преси дослівно впав жертвою одного їх аґента, що намагається зробити з мене "зрадника України". Феноменально!
Але видержу! У суботу в Нью-Йорку буде Привітання від Тані!
Ваш Улас Самчук.
Евген Маланюк
ДУМИ
І зламалось. І вже ні зростити, ні склеїть.
Дні проходять, як риби на темному дні.
Прямокутник блакиті в проваллі Бродвею.
Хвилі каменю й криці. Безсонні вогні.
Мертвий ідол машини явив підлюдину –
Суміш робота й мавпи, механіки й зла.
Як навчитися маєш – забути Єдину?
Розрубати тугу пуповину вузла?
Шкутильгатимуть роки – слизгава дорога.
Гуркотітиме вибухом проклятий вік.
Будеш бачити, як – без Природи і Бога –
Повертатиме в прах чоловік.
21.VIII. 1954
У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ, без дати:
Хороший Друже!
Не встиг Вам вислати прощальної картки будучи в Нью Йорку, думав зустріну Вас ще десь в Мангетені, але не вийшло.
Зрештою, може, я Вам і так вже там приївся. Гості пахнуть поки свіжі! Коли вітатимемо Вас знов тут у нас?
Знаю, що маєте клопоти. І розумію. Який поет не має клопотів? І що б це було життя, коли б воно давалось поетам даром? У мене їх безодня, а головне — як пошити останній вже том набридлого мені "Оста"? І як наситити неситу редьку проклятого безгрошев'я, щоб видержати ті довгі роки мандрівки по пустині Аравійській з моїми уявними людьми, яких вже давно, мабуть, нема...
Читаю Ваші фейлетони у Віснику — прекрасні, особливо "Про польськость". Просто "не в глаз, а в брьовь", чи пак навпаки: "не в брьовь, а в глаз"... Що поляки?
Як там наш Вовк? Чи ще живий?
А що Вас не було на з'їзді — не біда! Там був Ваш дух! Хоча тіло десь блукало по Довгому острові і, мабуть, трохи сердилось. Чи не сердилось? Знаєте — все таки щось мусить бути — хай йому грець.
Улас Самчук
Евген Маланюк, Аркадій Любченко та Улас Самчук. Львів, 1943 рік
Евген Маланюк
* * *
Синові
Вже майже звик: мене немає вдома,
А віддаль - та ж. І йде за роком рік.
І все гіркіше, все смертельніш втома:
Доба пройшла, і мій скінчиться вік.
Пройшла доба, й народжується друга.
Її зеніт не я побачу - ти.
Круг вужчає. Лише тоненька смуга
Лишилась від безмежжя висоти.
І сонце заходу спадає невблаганно
За смугу ту, в холодний океан...
Не я, а ти співатимеш "осанна",
Новому дню нових людей пеан.
31.ХІІ.1955
У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ:
Торонто, 8. 3. 60.
Хороший Друже!
Мельдую слухняно, що Ваше доручення виконане.
Вашими морозами мене не здивуєте, бо у нас кращі. Зима-варварка увірвалася і нас і лютує! Але сьогодні прекрасне сонце, коли дивитись на нього крізь вікно.
Був на вечірці Мосендза, книжка його таки, мабуть, появиться і було знов пролито море відомих крокодилових сліз, але що це поможе людині, якій за життя вирізали всі легені і ребра і яка десь лежить в чужій землі можливо навіть без могили ось вже стільки років. Приречення поета бути переслідуваним навіть сльозами!
А поза тим? Будні. Роблю пориви писати, але бракує пари. Таня, як завжди, тримається м'яко-героїчно. Вона гнучка, а тому не переможна! Пом'яніть нас у своїх молитвах! ...і хай Вас милує великий Тобі і батько його батька, — хай їх почастують хлібчиками ради крокодила, ті, що потрясають небом і землею — бог землі Таті і бог небес Ру!
Напишіть щось, крім погоди, більше!
Від Тані і мене привіти!
Улас Самчук
Евген Маланюк
* * *
Нема навіть кругом тебе
Великого Бога.
Т. Ш. - Оренбурґ, 1850
В цім небі Бога немає,
Христос по цій землі не ходив,
А Марію — дитиною ще -
Задушено Адонаєм,
Духом пустелі зла.
Тому ні сумирних нив,
Ні тайн Різдва,
Ні таємничої втечі до нічного Єгипту,
Ні волошок у хвилях колосся,
Ні Нагорної Мови,
Ні чуда у Канні,
Ні височіючого хреста,
Ні тернового кола -
- вколо скрівавленого чола,
Ні офірної смерти,
Ні ангелів, що стерегли опустілу крипту,
Ні дня, коли він — у тріюмфі Жертви
Встав з Мертвих, -
- Нічого!
- Нічого!
12.V.1958
У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ:
Торонто, 1. 11. 60.
Дорогий, мудрий Друже!
Я дістав Вашого листа від Мироненка — йому ще не відписав, бо наша справа ще не вирішена і я не маю в руках потрібних і твердих аргументів. Усе надіюсь, що їх матиму... І тоді дам відповідь.
Зачуваю, що Вам трапилась пригода. Добре, що хоч не дуже дошкульно! Наша модерна техніка вимагає виняткової обережності. Нью Йорк особливо вражливе місце на планеті під цим оглядом.
Осінь. Наш садок повний бронзи, крови, сліз і бурі. Я пробую ожити для творчости — пригадуючи екзальтовані дні моєї молодости. Чомусь так було, що найбільше я відчував і переживав якраз під шелест опадаючого листя. ("Лесов таинственная сень с печальним шумом обнажалась").
Десь на 18 ц. м. думаю бути в Нью Йорку. Отже, може, зустрінемось! Просто мушу з Вами говорити! Я зупинюсь, як звичайно, у Костюка.
Таня тягне свою лямку, ми обоє чуємось гаразд, я інколи буваю на осінніх озерах, минулої неділі ми з Танею були на Сімко. Осінь була просто чудова. Тепер почалися дощі.
Вітаємо Вас сердечно
Ваш Улас Самчук
Евген Маланюк
Дні стоять по-степовому теплі —
Рідка ласка мачухи й свекрухи.
Дерева шумлять, як «в кінці греблі
Шумлять верби», хоч нема Синюхи,
Ані греблі. Джерельце лиш чахне,
Але плай — карпатський. І зокілля
Зовсім рідне. Й на додаток пахне
Ось чебрець — херсонське євшан-зілля.
13-14.ІХ.1956
Hunter
У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ:
Торонто, 31. 12. 63.
Дорогий, прекрасний Поете!
Ваш лист мене дуже зворушив. Передовсім, від мене і Тані, щире співчуття з приводу смерти Вашої Дружини. Розумію глибину трагіки Вас, а з тим і нас усіх. Розумію Вашу самоту, Ваші нічні думи, Вашу тривогу.
І саме попередній мій лист до Вас був продиктований розумінням цих справ і проблем. Ми несемо консеквенції за наші вірування, наші ідеали, наші погляди. Недавнє минуле дало нам разючий приклад в розпачі заблуканої людини, яка шукала не там (як казав Гоголь, на "найтемніших дорогах") розв'язки своїх правд. І за це вона сама себе покарала безладдям, кризами, вигнаннями, засланнями. Я є переконаний, що не тільки Ви в Нью Йорку, але й Хрущов у Москві має ті самі нічні думи і привиди, що і Ви. Він так само мечеться, щоб знайти розв'язку справи, якої не знайдено і якої нема, покищо, сили знати...
Але мільйони людей думають і шукають. Чи вони знайдуть чи не знайдуть (правдоподібно — не знайдуть) чого шукають, але вони мають без сумніву добру волю і бажання знайти. Поза політикою, поза ідеологіями, поза арміями... Як люди до людей, як істоти, що можуть думати... До цих людських істот, що можуть думати, я дозволяю зачисляти також і себе.
Мені здається, що нам — поетам, митцям — дуже личило б мати також свій погляд на світ і його явища. Не конче ототожнювати себе з вождями партій, ідеологами, генеральними штабами. Маємо право на власне судження поза рямцями офіційних суджень і маємо право не БОЯТИСЯ цих суджень. Нам ніхто нічого не зробить такого, чого ми самі не хочемо, за винятком фізичної смерти. Ми повинні спробувати діяти, як люди, а не маріонетки, заражені ЗАБОБОНАМИ. Забобонами дуже чисельних Марксів, Лєніних і т. д. А також імператорів і їх еманацій диктаторів...
Я хотів, щоб ми змогли заговорити з нашими побратимами в Києві на людській мові, поза рямцями Кремля, навіть коли ця ідея виходить з Кремля. І коли вона не пасує нашим стратеґам політики. І коли вона не популярна навіть у нас самих... Це не може нам пошкодити, це може нам тільки помогти... Одно порядне слово вартіше за мільйон тих диких вигуків, якими ми обдаровуємо одні одних через той нещасний перелаз, який нам сотворили ідеології і хто зна які ще "ґеніяльні" видумки... Україна не може зробитися, коли не буде боронити її правду моральна сила великого напруження. Бо покищо ми не маємо і хто зна чи будемо мати (в часи атомових гвинтівок) якусь іншу силу. Але моральна сила є також дуже велика сила, якщо люди вміють нею орудувати.
Вибачте за цю зухвалу філософію. Я не певен, чи Вам вона до смаку. Але для мене це неважно. Кажу те, що казати хочу і мушу. І не для того, щоб когось переконувати... Це вимога мого думання і мого інтелекту. І зазначаю підкреслено, що ці думки не мають нічого спільного з якими-будь "зміновіховств[ами]" типу Грушевського. Я ніколи не "вернуся" нікуди. Я піду лишень вперед тією самою дорогою, яку собі давно вибрав, лишень я хочу позбавитись страху і забобонів залежности від трафаретів і конформізму.
Повний правдивої до Вас пошани
Улас Самчук
Евген Маланюк
ПАРАСТАС
І
Проростає коріння труну –
Проростає труна корінням.
Сніг розтопиться,
Проліски зійдуть,
Потім – трави.
А в травні,
В травні заквітнуть віти
І Ти знов будеш
- повів вітру,
– віддих землі,
– пісня блакиті,
Як була завжди,
Як була все своє життя.
II
А тепер сніг спадає посмертним квіттям,
Сніг лягає Твоїм покривалом.
І лежить нерухомо.
Недалеко – церковця, хрести, дерева.
А ночами заводить невтішний вітер –
Це я – безсонний –
Оплакую Тебе.
Це я – невтішний –
Стережу Твій сон
І розгадую його дивну причину…
Смерть – це велика всесвітня,
космічна самота,
Але й – велике космічне
скручення духу.
III
Я зраджую самого себе
– для Тебе, для Тебе.
Бачиш, пишу вже – не ямбом побідним,
Ямбом юнацтва.
Нема навіть ритму ні рими,
Бо серце вже втратило ритм
і не зазнає консонансу рими.
Воно шарпає жили
рвучким розірваним пульсом.
Воно раптом стає,
І в тих павзах я чую
– Твою присутність.
Тоді я беру крихітку нітрогліцерину:
Вибуховий матеріял
для одержання тиші.
Але знаю, що в певну мить
нітрогліцерин не поможе –
Павза розшириться
у велике мовчання
Перед побаченням
– Назавжди!
У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ:
Торонто, 16. 5. 65.
Дорогий!
Дякую за Ваші привітання з ювілеєм — вони не були використані публічно через спізнення (проти чого Ви, розуміється, не протестуєте) І все добре.
Не добре лишень зі мною. Одразу після ювілею, я приняв фізичну, нічну роботу в одному з урядів, щоб рятуватися від матеріяльного краху. Ювілей, єпископи, достойники, нагороди, квіти, пишні слова — за винятком діла.
Публіка, колеґи, більшість організацій мене збойкотували. І по заслузі. Кожний має якісь до мене свої жалі і болі... Але тепер, коли я перейшов на статут замітача, я всі ті жалі і болі вирішив. Я прошу всіх, всіх, всіх — залишити мене, забути мене і це буде те є д и н е, чого я від усіх бажаю...
Наші з Вами стосунки також від давна хворі... І я не розумію чому. Правдоподібно, це має загальний характер. Я також чимсь Вам завинив... Тим часом, ми не мусимо себе далі цим тероризувати. Будьмо здорові кожний на своєму місці і жиймо в мирі!
З пошаною до Вас
Улас Самчук
Евген Маланюк
CAMPUS MARTIUS
Державо, то була як вогненна злива.
Державо, прощай!
Ю. Липа
Державо, ти була як мстивий привид
Або.й примара неживих століть.
'Твої роки тривали майже мить,
Що в ній злучились задуми і зриви.
Державо, ти була, як подих піль,
В яких весна, і сонце, і буяння
Злились в єдино-неділимий біль
Народження і умирання.
Ти вабила й відштовхувала. Ти
Сплела сестру й гетеру у соблазні,
Любов топила у жадобі мсти
І королів тобі вдавали блазні.
І треба було так напружить зір,
Щоб Мати взріть між нами і тобою
У нестерпучім сяєві краси . . .
Державо, ти була, як поле бою.
6. V. — 1. VII. 1965
У. САМЧУК - Е. МАЛАНЮКОВІ:
Торонто, 23. 5. 65.
Дорогий Друже!
Ваш лист дуже прикметний: "Ви замітатимете тепер, а я замітав рр. 1949 — 52 — в час, коли ще був поетом на всі 100%. Ці роки не вернуться і я їх, навіть на тім світі, — не подарую"...
Кому? І чи маєте сатисфакцію, що я буду також замітати? Ви були поетом на 100%, я є прозаїком на 100%... Коли я не спішив замітати до цього часу, це лиш тому, що не хотілось здавати позицій прозаїка... І те, що робив для цього я, міг робити кожний з нас — їздити, робити відчити... І коли б ми в цьому напрямку діяли всі разом та виявили солідарність — могли б собі помогти без замітання... Натомість, проти мене діяла сильна коаліція від Донцова до Косача — заздрість, цькування, замовчування, лукавство... Кому це помогло?
Я пішов замітати, щоб позбутися всього того... І я ще ніколи не їв такого дешевого і спокійного хліба, як тепер... І не думаю нікому метатися за це... Маю ще десять років на замітання. Це гарна, шляхетна робота... Вона мене не понижує, а лишень понижує наше національне імення, бо ті що мені цю працю дали — здивовані поважно. Вони цю працю звикли давати лишень тим своїм людям, які вже нінащо нездалі. Мене ж весь час їм рекомендують, як "передового письменника", а всі наші газети пишуть мені дитерамби з приводу ювілею... Це те комічне. Але не моя теперішня праця... ;
Між іншим, я нічого ні від кого не вимагаю, за винятком того, щоб ми зі собою не лукавили. Коли ми "друзі" - будьмо друзі, коли ні — ні. Коли шануємо себе — шануймо, не шануємо — лишім один одного в спокою. Служити Богові і чортові одночасно годі, це Вам більше відомо, ніж мені... Бо я менший християнин, ніж Ви.
Тим часом вітаю Вас.
Улас Самчук
Евген Маланюк
АНГЕЛ СМЕРТИ І
Буває мить — хтось вимовить ім’я
(А тиша ще шумить безмежним морем).
Ніхто не гляне і не зоговорить,
Лише діткне плеча.
І раптом я
Відчую — хто, відчую і побачу
:То Ангел смерти.
Простий, мовчазний,
Поважно зосереджений. Неначе
Виконує щоденний труд тяжкий.
Тоді він очі /стомлено зведе
І я зобачу запит в них і вирок,
І смуток, що в незнание поведе
Нечутною ходою потаймиру.
І аж тоді здригнуся і збагну,
І не тому, що буде суд і кара.
Схиляючись в останню тишину,
Пролебедію: зачекай, не зараз!
28. VI 1965
______________
* Відповідей Маланюка і Самчука один одному не знаходжу. Дозволила собі чергувати листи з Маланюковими віршами відповідного періоду.
** Син Е. Маланюка Богдан народився, за різними джерелами, наприкінці 1933-го або в 1944 році, отже цього листа поет написав у 1945-му.
*** Віктор Петров, письменник, аґент совєтських спецслужб, чоловік Софії Зерової.
