Світлій пам'яті Олени Степанів

 

Світлій пам'яті Олени СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ † 11 липня 1963

Ярослав Дашкевич

Мушу сказати, що я довго вагався, брати чи не брати участь у сьогоднішньому вечорі*. Може, це цілком суб’єктивне враження, але я ще не вважаю себе настільки старим, щоб поринати у спогади й обмежуватися колом осіб, яких, на превеликий жаль, вже немає серед нас. Думаю, що, може, для мене ще не час на спогади - бо і в сьогоднішньому житті перед нами стоїть багато важливих завдань, які треба вирішувати, не дуже оглядаючись на минуле. І взагалі, не думаю робити спогади (хоча згадувати є що) своєю професією.

Були ще інші причини. Для українського народу моя мати - не боюся цього сказати - національна героїня. Для мене ж вона, у першу чергу, мати і перший провідник через життя, життя нелегке і навіть трагічне, в першу чергу - саме для неї самої. Вертатися до цих подій не лише важко, але й досі дуже боляче.

І ще одне. Я ніколи не грівся і не намагався грітися в променях слави моїх батьків - Олени Степанів та Романа Дашкевича, генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки й одного з засновників Української військової організації, пізнішої ОУН. Роль того, хто стриже купони як дивіденди минулого, була мені завжди чужою. Але заповіти своїх батьків я намагався виконувати з піднятою головою і вважаю, що тим нелегким шляхом, який мені накреслили батьки, я правильно іду далі.

Для спогадів я вибрав маловідомий відрізок часу - останній період життя Олени Степанів: те, що передувало її арештові, ув’язнення, повернення в Україну.

Кілька днів тому я зустрів у Львові давню ученицю мами, пізніше відому українську діячку в Канаді, пані Ірину Книш. Вона передала мені останню розмову, яку мала з мамою тоді, коли в період - зрештою, цілком оправданої паніки 1944 р. - східноукраїнська інтеліґенція кидала свої рідні місця, починаючи важкий шлях еміґраційних скитань. «Я залишаюся з своїм народом», - так сказала їй Олена Степанів. Так заявляла вона багатьом і, незважаючи на ті всі лихоліття, що випали на її голову, ніколи не шкодувала зі свого рішення. Я мав тоді вже також свободу вибору і ніколи не каявся ні перед самим собою, ні перед іншими, що не пішов шляхом на Захід - і що цей ефемерний шлях довелося міняти на цілком реальну і не без тернів дорогу на Схід.

Олена Степанів була також вченим, про що деколи забувають. У 1944 р. вона очолила відділ економічної географії у Львівському відділенні Інституту економіки Академії наук, була доцентом Львівського державного університету та Інституту совєтської торгівлі. У 1946 р. у людей із шизофренічним способом мислення виникла фантастична ідея, що саме західноукраїнські вчені Львова - натхненники українського підпілля. Академічні установи гуманістичного профілю у Львові ліквідували, а найвидатніших науковців, серед них і Олену Степанів, вивезли у таке собі «почесне заслання» до Києва. На третій рік київського заслання вона опинилася на вулиці, без засобів для життя. Повернення до Львова було сумним, після кількох місяців безробіття її, як казали, «здали до музею». Моя мати працювала науковим співробітником відділу геології Природознавчого музею Академії наук у Львові.

Та хмари над нашими головами чимраз згущувалися. Кампанія проти Олени Степанів наростала і була багата на ряд драматичних моментів. Один смертельно переляканий львівський поет Петро Карманський видав книжку «До світла» (сьогодні ми, мабуть, назвали б її «До темряви»), на перших сторінках якої грубо звинувачував Олену Степанів у, нібито, фальсифікації, бо у своїй монографії «Сучасний Львів» вона написала, що серед мешканців княжого Львова були й німецькі поселенці. Поета не турбувало, що це відповідало історичній правді - треба було плюнути на національну героїню і він зробив це, правда, в не дуже зручний спосіб. І мати моя, і я були на доповіді, яку робив Ярослав Галан у Львівському вечірньому університеті марксизму-ленінізму. Галан говорив про Олену Степанів як про символ українського націоналізму. Коли після доповіді мати намагалась підійти до «полум’яного трибуна», щоб подякувати за всі епітети, він просто втік. Були місяці, коли нам, прокидаючись зранку, на вулиці, в брамі напроти (це була Піскова, 7, де ми мешкали), виднів чи ходив, по тротуарі, так трохи ховаючись, шпик. Лише пізніше, після арешту, ми зрозуміли, на кого він полював. Один з гімназійних учнів Олени Степанів, на прізвище Саляк, незабаром після переходу кількох кордонів - він ішов із Заходу - потрапив до рук чекістів та зізнався, що саме він - нібито резидент американської розвідки, і йому відомо, що Роман Шухевич - генерал Тарас Чупринка, головнокомандуючий УПА - зустрічається і радиться з Оленою Степанів. (Моя мати знала багатьох членів великої сім’ї Шухевичів; після повернення з віденської еміґрації 1921 р. батьки мешкали в будинку Володимира Шухевича у Львові - та й пізніше нагод для зустрічей було багато).

Тоді з’явилися не лише шпики перед хатою, але й домашній сексот. Один далекий родич, на ім’я Максим (прізвище мені називати не хочеться - він ще, здається, живий, а за його вірну службу МҐБ відплатило йому таборами), отже, Максим приходив до хати і розповідав, що повстанчий генерал ходить по місту. Ми сиділи і мовчали. В підпільній газеті, центральному органі ОУН «Ідея і чин», було надруковано статтю з підписом Олени Степанів. І так далі, і так далі. Мати моя, зі свого боку, ніде і ніколи не виступала з будь-яким ні усним, ні письмовим каяттям.

Провокаційне вбивство Ярослава Галана, якого усунули чужими руками, згідно з шекспірівським принципом «мавр зробив своє діло - мавр може відійти», стимулювало нову хвилю терору, особливо по відношенню до української інтеліґенції. ЗО грудня 1949 р. маму арештували (я вже тоді був у в’язниці) - з опублікованих недавно у Львові спогадів хлопця-сусіда - відомо, що мама тримала себе тоді дуже спокійно і мужньо. Я ще довгі місяці не знав, що моя мати арештована, і лише десь через рік-півтора до мене, вже у в’язничій камері в Золочеві, дійшли чутки, що сталося. Шукали «доказів». Шукали «доказів» вперто і наполегливо, бо було поки що лише кілька книжок, знайдених під час обшуку, зміст яких можна було визначити як антисовєтський. Зрештою, інші книжки і папери, фотографії, родинні пам’ятки викидали через вікна - частину забрала бібліотека Академії наук у Львові, частину розібрали люди. У мені досі немає правних підстав вимагати хоча б чогось із загарбаного - матір судили (хоча й заочно, через т. зв. особливу нараду при Міністерстві державної безпеки СРСР у Москві, що тисячами штампувала вироки для своїх жертв), судили з конфіскацією майна і досі цей присуд не переглянено і не відмінено. Ідея про зв’язки «Олена Степанів - генерал Тарас Чупринка» міцно засіла в головах чекістів. І мати, і я проходили слідство по спеціяльно утвореній групі Головного проводу ОУН - у складі слідчого відділу Львівського управління МҐБ. Керівник групи, капітан-садист Костянтин Солоп (таке налите кров’ю, спите обличчя) ночами буквально вибивав з мене зізнання, намагаючись добитися свідчень, навіть проти рідної матері. Можна уявити собі спосіб мислення цього психопата. Солоп спересердя рвав підготовлені завчасно протоколи, а очі, здавалося, вискочать з люті. Звільнений з органів у хрущовські часи, нібито за зловживання під час слідства, Солоп доживав віку як начальник охорони одного з львівських закладів - принаймні, таке мені розповідали.

Доказів «вини» не було, бо якось за військову діяльність часів Української революції та за громадську працю 20-30-х pp. XX ст. судити було незручно, але ОСО (особлива нарада) проштампувала десять років таборів суворого режиму. До судової справи Олени Степанів я не заглядав, не знаю, які там записано «злочини» - справа збереглася, але папери ці ще сьогодні - думка про ці папери - викликає у мене сердечний біль.

Табори т. зв. спеціяльні, широковідомі мордовські - табірний пункт Молочниця. Була не людина, а номер: вибитий вапном номер на одязі ззаду на спині, внизу на спідниці, спереду на грудях та на шапці. Чотири номери. Олені Степанів було 58 років, її послали на найважчі роботи - копати, сушити, носити торф. Робота, яка згодом (відомо, що торф - канцерогенний чинник) фатально відбилася на її здоров’ї та приспішила смерть - уже на волі, після звільнення.

Коли дистрофія звалила Олену - бо допомоги, посилок ззовні не було цілком, а співв’язні рідко ділилися тим дріб’язком, який отримували самі, з улюбленою Оленою, отже, коли дистрофія доконала, дали інвалідську категорію, і мати дістала можливість працювати палітурницею. Я бачив мордовські табори, був у Молочниці зразу після звільнення з карагандинських таборів. Сумніше місце уявити важко: постійно хмари комарів, постійно смердючі забагнені ліси довкола (зі стежки не можна звернути вбік, бо багно засмокче) і на цьому фоні освітлена вночі зона з вишками і собаками. Зрештою, це відомо і повторювати не варто. Регулярне листування між нами встановилося лише в часи хрущовської відлиги, після ліквідації Берії, скасування спецтаборів (до цього дозволялося лише два листи на рік). Мама писала часто, тепло, добре. Щоб вбити час, займалася у вільні хвилини алгеброю і вищою математикою. (Олена Степанів була багатогранною і дуже ерудованою людиною: три європейські мови, пробувала вивчати також східні - арабську, санскрит, захоплювалася філософією, викладала в гімназії, середніх школах, в університеті історію, географію - спеціяльно економічну, українську мову і літературу; ну, але все це вже інша тема). Є люди, що були з нею разом у таборах - не буду переповідати їхніх свідчень...

Поки Олена Степанів була ув’язнена, в Україні намагалися затерти будь-які її сліди. Друковані праці заховали до бібліотечних спецфондів, нищили реліквії, пов’язані з її участю у національно-визвольній боротьбі. У Львівському історичному музеї (під інвентарним номером 237, згідно із записом від 11 жовтня 1948 р.) зберігалася «блуза десятника Українських січових стрільців з сукна сіро-зеленої краски, сукно австрійське; на комірі три звіздки і відзнаки - власність Степанової». 27 грудня 1952 р. Комітет у справах культурно-освітніх установ при Раді міністрів УРСР видав музеєві розпорядження (за підписом голови Комітету Я. Сірченка) спалити в присутності комісії багато різних експонатів, серед них також пам’ятки українського стрілецтва.

З безпросвітньої Мордовії, після кількох днів, проведених разом у моторошному «будинку побачень» біля зони, після перегляду справи, прискореного в зв’язку з моїм перебуванням у Мордовії, звільнена «з зняттям судимости» Олена Степанів - у типовому табірному одязі (правда, вже без номерів, цей одяг зберігся) - через Потьму (туди вела з таборів залізниця, повністю підпорядкована таборам; вагони хиталися так, немовби кожної хвилини мали випасти з рейок), Москву, повернулася до Львова у червні 1956 р.

Будинок на вул. Козацькій, 11а у Львові, де Олена Степанів жила з сином Ярославом Дашкевичем після повернення з таборів, 1960-ті роки

Олена Степанів із сином Ярославом Дашкевичем у будинку на вул. Козацькій – після повернення з таборів, 1958 рік

Кілька тижнів у близької родички - Орисі Лежогубської, колишнього викладача Львівського медичного інституту, типового представника «старої» галицької інтеліґенції. Пізніше винайнята кімната на краю міста, в приватному будинку на вул. Козацькій, 11-а (довкола цього будинку вже другий рік точиться боротьба: є дві постанови про утворення в ньому меморіяльного музею Олени Степанів, бо там вона і померла, але потужні темні сили та скорумповані чиновники навіть сьогодні, напередодні 100-річчя, не допускають до утворення музею).

Спроба повернутися до наукової праці нічого не дала - поза обіцянки ніхто з наукоімущих не виходив. Була пенсія - 89 крб. на місяць. Заходило трохи людей - друзів колишніх часів, учениць та учнів, очевидно, тих, що не боялися, товаришок з таборів. Було дві подорожі по Галичині, святкування одного з ювілеїв гімназійного випуску у вузькому колі колишніх учениць-гімназисток. Широке листування з друзями давніх і новіших часів, також закордонне. Допомога, що приходила т. зв. пачками з-за океану, трохи рятувала від, правду кажучи, великих злиднів. Невеселі побутові будні - в будиночку не було ні газу, ні води... Було трохи книжок, які з насолодою читала; пристрасно любила кіно. Була бадьорою та оптимістичною. Кожна субота - візит до приятельки ще з семінарської лавки часів до Першої світової війни, Марусі Рудницької, дружини відомого романіста Юліяна Опільського.

На початку 1963 р. появилася важка і безнадійна хвороба. Шпиталі, раковий корпус. Відвідини тих, що приходять прощатися назавжди. Навіки.

11 липня 1963 р. її не стало. Похорон був, як на тамті нелегкі часи, величавий і нагадував маніфестацію. Зберігся любительський фільм про цей похорон.

Кілька місяців по її смерті ломами розбили двері будиночка і силою підселили людей. Це так, для «опіки» - вже мені, а не матері. «Опіка», яка закінчилася остаточно кілька місяців раніше, їй вже потрібна не була.

Джерело:

Ярослав Дашкевич. "Постаті"

http://archeos.org.ua/wp-content/uploads/2014/09/%D0%94%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87-%D0%AF.-%D0%9F%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%96.pdf

Її двічі брала в полон росія. Першого разу — як українського офіцера зі зброєю в руках. Другого — як науковицю, яку совєтська влада оголосила особливо небезпечною злочинницею.

11 липня 1963 року відійшла у вічність Олена Степанів-Дашкевич — леґендарна Степанівна, перша українка, офіційно зарахована на військову службу в офіцерському званні, та одна з перших жінок-офіцерок у світі.

Вона народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик поблизу Перемишлян у родині священника. Навчалася у Львові, вивчала історію, географію, філософію, етнографію та славістику.

Олена любила музику й танці, займалася спортом і мала настільки добру фізичну підготовку, що стала моделлю для першого україномовного підручника з гімнастики Івана Боберського. На його сторінках вона демонструвала правильне виконання різних вправ.

Але її цікавила не лише освіта.

Ще студенткою Степанів вступила до «Сокола», долучилася до січово-стрілецького руху й закликала жінок не залишатися осторонь військового та політичного життя. У лавах Українських січових стрільців тоді перебували десятки жінок, однак саме Олена стала найвідомішою серед них.

Вона не чекала, поки чоловіки визнають її рівною собі, — доводила це власними вчинками.

Коли один зі залицяльників почав поширювати про неї плітки, друзі хотіли викликати його на поєдинок. Олена заборонила їм це робити й заявила, що, виступаючи за рівноправність чоловіків і жінок, свою честь захищатиме сама.

До поєдинку так і не дійшло — українська студентська громада оголосила наклепнику бойкот.

У 1914 році, коли почалася Перша світова війна, Олена вирішила йти на фронт. Командування легіону Українських січових стрільців категорично не хотіло бачити жінок у бойових підрозділах.

Командант Михайло Галущинський навіть наказав висадити її з потяга, яким стрільці вирушали на передову.

Олена повернулася.

Вона домоглася свого місця у війську й воювала нарівні з чоловіками. Брала участь у боях у Карпатах, під Комарником та на горі Маківка. За хоробрість її нагородили медаллю — однією з найвищих військових відзнак Австро-Угорщини — і присвоїли офіцерське звання хорунжої.

«Я з любові до України взяла кріс і пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все», — так вона пояснювала свій вибір.

У травні 1915 року під Лисовичами на Болехівщині Олена потрапила до російського полону.

Поява 22-річної українки-офіцерки стала сенсацією. Про неї писали газети, її фотографували й розпитували, чому молода освічена жінка добровільно пішла на фронт.

Одна з російських газет назвала її «полоненою панночкою-офіцером» і додала: «Родом галичанка, за переконанням — мазепинка».

Вона не приховувала своїх поглядів навіть у полоні.

Майже 2 роки Степанів провела далеко від дому, зокрема в Ташкенті. Після падіння російської імперії повернулася до Галичини й знову стала до українського війська.

Вона служила в Українській Галицькій Армії, брала участь у боротьбі за українську державність, працювала в урядових структурах ЗУНР та дипломатичній службі УНР.

Згодом Олена виїхала до Відня, де захистила наукову працю й здобула ступінь доктора філософії. Повернувшись до Львова, викладала в гімназії сестер Василіянок та Українському таємному університеті, працювала в Науковому товаристві імені Шевченка, досліджувала історію й географію Львова.

Ярослав Дашкевич: "У нас вдома на стіні висіла велика шлюбна фотографія батьків, зроблена у Відні 14 липня 1920 р.: мати, Олена, сидить між двома свідками шлюбу — січовим батьком Кирилом Трильовським, керівником галицьких радикалів, та професором Степаном Рудницьким, відомим уже тоді географом. Позаду стоять, батько в однострої Січових стрільців, з відзнаками підполковника — командира бригади, і його дружба — Євген Коновалець, полковник, командир групи Січових Стрільців. Фотографія ця обійшла чимало видань під назвою ,,Сiчовe Beсiлля". На сьогодні в Україні залишилися лише друковані репродукції, бо оригінал пропав під час арешту мами та мого наприкінці 1949 р.”

Її чоловіком став Роман Дашкевич — полковник Армії УНР. Їхній син Ярослав Дашкевич згодом став одним із найвизначніших українських істориків XX століття.

Коли під час Другої світової війни багато українських діячів залишали Львів, Олена відмовилася їхати.

«Я залишаюся зі своїм народом», — сказала вона.

Після війни Степанів працювала доценткою Львівського університету й продовжувала наукову діяльність. Але 30 грудня 1949 року совєтська влада прийшла по колишню українську офіцерку.

Серед «доказів» проти неї називали зберігання української історичної літератури, зв’язки з національним рухом та нібито зустрічі з Романом Шухевичем.

Провини вона не визнала.

Олену Степанів засудили до 10 років і відправили до мордовських таборів як особливо небезпечну державну злочинницю.

Каторжна праця підірвала її здоров’я. Вона стала інвалідом, але навіть у неволі не втрачала сили духу, писала й листувалася із сином Ярославом, який у той самий час також перебував у засланні.

Лише 1956 року Олена повернулася до Львова. Її будинок і майно давно конфіскували. Жінка, чиїм портретом колись прикрашали листівки й поштові марки, разом із сином оселилася в невеликому будинку на околиці міста.

Хвороба, набута під час каторжної праці, вже не відступала.

11 липня 1963 року Олени Степанів не стало. Через 2 дні Львів проводжав її до місця вічного спочинку на Личаківському цвинтарі. Попри мовчання совєтської преси й страх людей перед владою, на похорон прийшло багато львів’ян.

13 липня 1963. Велелюдний похорон Олени Степанів на Личаківському цвинтарі у Львові

Хор, який мав співати на похороні, в останню мить відмовився. Люди боялися чекістів, які стежили за похоронною процесією й фіксували тих, хто прийшов провести Олену Степанів в останню путь.

Після прощання її синові надійшло 69 листів і телеграм з України, Польщі, Австрії, Німеччини, Канади, США та інших країн. Серед них не було жодного офіційного співчуття від наукових установ совєтської України.

Колишні учениці пам’ятали її не лише як відому воячку, а передусім як сильну, шляхетну й дуже людяну жінку. Одна з них писала, що Олена була для неї «провідною зорею», інша називала її людиною сильного духу й незламної волі.

А ще про неї залишили слова, які, мабуть, найточніше передають її характер:

«Її шляхотна постать і хрустальний характер, її любов і посвята для всього, що рідне, добре і гарне, залишаться в нашій пам’яті назавжди».

Олена Степанів пройшла дивовижний шлях — від моделі для першого україномовного підручника з гімнастики, воячки й офіцера Українських січових стрільців до дипломатки, науковиці, історика, географа та викладачки.

Але найточніше про неї говорить обіцянка, яку вона виконала до кінця: залишитися зі своїм народом.

Вона залишилася — у бою, в полоні, у науці, в таборах і в пам’яті України.

"Українська перемога"

Могила Степанівни на Личаківськім цвинтарі у Львові

Джерело частини світлин https://www.istpravda.com.ua/articles/2023/07/18/162910/

_________________

* Виступ на святковому вечорі «Жінка-леґенда», влаштованому 22 жовтня 1992 р. до 100-річчя з дня народження Олени Степанів у Будинку вчителя Спілкою письменників України та Інститутом літератури НАН України.

"Скільки встиг – стільки вбив." Пам'яті сотника УПА, Героя України Мирослава Симчича

 

"Якщо за націю нема кому вмepти, вона помирає, коли народжує героїв — живе. Українці вмирали щедро, тому й нація вкраїнська вижила."

Мирослав СИМЧИЧ,

командир Березівської сотні УПА, лицар орденів «Свободи» та «За заслуги», Герой України.

Народився 5 січня 1923 року у Вижньому Березові, що на Косівщині.

Згадаймо пана сотника...

У лавах УПА

Мирослав Симчич:

...У нашому селі були дві польські школи. Але батьки віддали мене у "Рідну школу", українську. До неї – 4 кілометри пішки йти.

У другому класі вже вчили історію. Слухав учительку і уявляв себе козаком. Дуже пишався, що я – українець.

З учнями польської школи часто билися. Вони поводилися зверхньо. Якось я покалічив ручкою сина сільського голови. Хлопця поклали в лікарню. Мій батько мусив усе оплачувати. Десь 60 злотих віддав, що дорівнювало трьом центнерам пшениці. Вигнали мене зі школи. Батько набив. Пасу корови й вівці. Сумно. Але дядько Гриць, який був січовим стрільцем, постарався, щоб мене відновили у школі.

1939 року прийшли "визволителі". Не сподобалися вони нам. Брудні, неохайно вдягнені, дуже матюкалися. Питаємо, як їм там живеться. А в них одна відповідь: "У нас все хорошо. Все есть". Запитую, чи картопля родить. Кажуть, що так. "А їсте її з маслом?" Вояка закліпав очима і каже: "У нас вона з маслом родиться".

У 17 років вступив до ОУН. Отримав псевдо "Кривоніс". Спочатку роздавав брошури серед людей. Організовував колядку, щоб грошей для організації назбирати. ­1943-го вступив до Української народної самооборони, яка скоро переросла в Повстанську Армію. Під горою Грегіт неподалік Космача був вишкіл. Підходжу й бачу – люди у мадярській, совєтській, польській, німецькій, італійській формі. Одяг і зброя в УПА були трофейні.

Зранку молилися, чистили одяг і взуття, потім – сніданок. Продукти постачали із сіл. У Космачі Повстанська Армія мала свої пекарні, ательє одягу. Спали на постелі зі смерекового гілля. Навчання – по 12 годин на день. Потім був у старшинській школі. Училися чотири місяці. Здавали 15 іспитів. Серед них: артилерія, зв'язок, топографія, кавалерія, сторожова тактика, пропаґанда, зброєзнавство.

Із фашистського полону потрапив в УПА серб Ґачич – офіцер, син міністра внутрішніх справ Югославії. У полоні познайомився з українцями і разом утекли. Викладав артилерію. Якось я стояв на варті. Хтось чалапає. "Стій! Хто йде?" – питаю. "Капітан Ґачич", – відповідь. Я упізнав. Однак за статутом мушу запитати кличку. Він відповів, але стару, не оновлену. "Руки вгору! – кажу. – Кругом! Лягти!" Капітан ліг, де стояв – у калюжу. Викликаю чергового. Доки той прийшов, Ґачич вимочився у воді, як конопляний сніп. З того часу "п'ятірки" я в нього не мав.

Відправили на Буковину. Мав завдання вчити новобранців. Зібралися три тисячі добровольців, мусив відбирати найкращих. Питаю хлопця, чи за дівчат бився, чи румунам не терпів, чи в криміналі сидів. Хто давав ствердну відповідь – того й брав. Слабким давати зброю у руки не варто. Люди віталися до нас "Слава вашій Україні!" Роки румунської окупації дали своє.

Якось після бою виснажені зайшли в найближче село, у багатшу на вигляд хату. Кажу господарю, що хочемо харчів купити. А він доказує, що нічого не має. Кажу, ідемо до хати поговоримо. А хлопцям моргаю. Доки я йому баки заговорював, хлопці оглянули господарку, зготували в казані господаря його ж їжу. Картопля, сушене м'ясо, бринза. Приніс хлопець це все до хати. Я й пригостив господаря. Він не здогадався, звідки це. А через пару місяців мене викликали до окружного провідника. Думаю, в чому річ? Він каже, що мене один селянин звинувачує у крадіжці. В УПА за крадіжку карали смертю. Приводять того чоловіка. Я й не відпираюся, що знаю його. Розповідаю, як було. А потім прошу дозволу поставити селянину кілька запитань.

– Я просив вас нагодувати хлопців?

– Просив.

– А ви що сказали?

– Що не маю.

– Я пропонував, що заплатимо? Ви що сказали?

– Що не продам, бо не маю.

– Друже провіднику, як я міг щось у того чоловіка забрати, якщо у нього нічого не було?

Окружний наказав дати селянину п'ять буків під задницю, щоб не оббріхував УПА. А мене відпустив у стрій.

Мирослав Симчич та Ольга й Василь "Буйтур" Синітовичі. Світлина приблизно 1945 року

1945-го енкаведисти наступали на Космач. Там був осередок УПА. Село називали "бандерівською столицею". Бій тривав три доби. Ворог був виснажений, передали по радіозв'язку, що потрібна допомога. Наші перехопили сигнал. Моїй сотні поступила команда вийти напереріз групі енкаведистів, які підуть на допомогу. Сотнею командував Юрко, але він був недавно призначений і не тутешній. Не знав ні бійців, ні місцевости. Звернувся до мене, щоб я очолив сотню в бою. Чекати у засідці довелося з вечора до обіду наступного дня. А це був січень, мороз. Ну де ж ви є, шляк би вас трафив! І ось кільканадцять вантажівок і легковик показалися. Командував ними генерал Ніколай Дєрґачьов, москвич. Займався переважно каральними експедиціями, депортував татар. Дєрґачьов не уявляв, із ким має справу. Воювати з озброєними націоналістами – це вам не татарських жінок у вагони пакувати.

Кілька їхніх людей пішли в розвідку, ми їх пропустили. Тоді решта червоноармійців почали вистрибувати з машин. Віддаю команду "вогонь". Пострілів не було чути, лише суцільний рев. У нас 22 кулемети, бронебійка, міномет, десятки автоматів, карабіни. З легковика друшляк зробили, підпалили вантажівки. Пекло.*

Мене поранило в праву руку вище ліктя. Не міг про це зізнатися: якщо командир поранений, падає дух бійців. Зав'язав рукав кожуха, щоб кров не стікала і скільки міг керував боєм. Потім знепритомнів. Відвезли мене у село. Скоро рана почала гноїтися. Лікарі казали ампутувати. Я не погодився: "Який вояка без руки? А якщо на тому світі доведеться воювати?" – жартував. Тоді один селянин порадив випарювати руку у відварі з того, що лишається у жолобі, коли корова з'їдає сіно. Це обпадають суцвіття різних трав, їхнє насіння. Я так і зробив, і понині володію рукою.

Якось побачили ведмедицю з ведмежатами в лісі. Хоч якась радість. А тут де не візьмись – москалі, мов дикуни, кинулися на тварин, перестріляли. П'яні на багнетах виносили голови тварин. Я навіть не встиг віддати своїм команду стріляти, черга на нелюдів пішла сама. До сьогодні вважаю нас європейцями, а москалів – азіятськими племенами. Наш повстанець "Сибіряк" знайшов пораненого ведмедя. Кілька кілометрів ніс його до табору. Там лікував. Потім тварина за нами по слідах ходила.

Священик у селі Мишині був агентом НКВД. На сповідях випитував жінок, чи не приховують вони повстанців. Бо це ж вороги влади, а влада – від Бога. Ми завітали до отця, знайшли в нього партійний квиток і зброю. Застрелили.

Зимою 1948 року разом із "Ченцем" обходив наші криївки. Ішли лише коли снігом мело, щоб не напав ніхто на слід. Погода настала ясна, мусили залишитися у селі. Заглянув я до однокласниці у Слободу. За якихось 2 години йдуть на нас енкаведисти. Ми з собою носили не лише автомати, а й гранати. У таких випадках кидаємо з вікна одну за другою, і доки ворог лежить – тікаємо через вікна й відстрілюємося. Цього разу чомусь гранати не вибухнули. Перестрілка тривала кілька годин. Ченця поранило в живіт. Сам відстрілююся в усі вікна. Ворог кричить: "Кривонос", сдавайся!" Напарник стогне: "Кривоніс", бий!" Ми хотіли протриматися якнайдовше, щоб на перестрілку прийшла підмога від наших. Зрештою ворог запалив хату. Я вирішив, що залишуся згоріти. Отямився зв'язаний на подвір'ї.

Везли нас із "Ченцем" до Станіслава. Енкаведист шапку мою добротну забрав, а мені свою смердючу насунув. Я ривком голови викинув її за борт. Їхав і молився: "Поможи, Боже, з гідністю вмерти". Коли "Ченець" помер, його тіло викинули у рів. Здала нас, припускаю, племінниця господині. Дівчинка років 15 прибігала чогось до них. Я був проти відпускати її назад у село, але господиня поручилася за неї. Невдовзі після цих подій мати тої дівчинки збожеволіла.

У тюрмі енкаведисти почали вербувати до себе на роботу. Мовляв, цінують мене як досвідченого вояка, ґарантують навчання у військовій академії, гідне майбутнє. Казали: "Не дуркуй. Будеш командиром роти, поможеш знищити бандерівське підпілля". Коли побачили, що марна справа, почали бити. Інколи по сім діб до тями не приходив. Знав це, бо рахував пайок на тумбочці. На день людині у карцері належить 200 грамів хліба і 14 грамів цукру.

Перший раз відсидів 15 років. Додому вертатися не можна. Поїхав у Запоріжжя. Але роботи не дають, бо не прописаний. Прописати не хочуть, бо роботи не маю. Три місяці спав на вокзалі. Воші доїдали. Раз у трамваї старший чоловік питає, чи я з тюрми. Відповідаю, так. Сказав, що у міській раді є спеціальна комісія, туди можна звернутися, і вони допоможуть прописатися. Пішов, записався, на прийом. На зустрічі кажу: "Посадіть у тюрму. Там дають роботу, пайок і є нари. Хоч якісь півгодини міг полежати, щоб ніхто не чіпав. На волі ж не маю навіть того, що в тюрмі. Чхав я на таку волю!" Дали довідку з підписами і сказали, куди йти.

Прописали. Взяли на облік у військкомат. Почав шукати житло. Прийшов до матері моєї майбутньої жінки. Вона повела до своєї знайомої, яка мала вільну кімнату. Але та не захотіла зека на квартиру. Тоді мама Раїси зітхнула й каже: лишайтеся в нас до весни. Платив їй 50 рублів на місяць. Влаштувався на "Запоріжсталь". Весною майбутня теща просить залишити квартиру, як і домовлялися. Я попросив Раю піти зі мною пошукати хати, вона ж місцева. А дорогою і думаю: дівчина непогана, їй було 25, мені – 41. Може би разом якось жили? Питаю: "А може ви, Раїсо Андріївно, на нову квартиру би зі мною переїхали?" Вона одразу погодилася. Сказала мамі, що виходить за мене заміж. Ми переїхали на зйомну хату.

Раю одразу попередив, що я – політв'язень. Не знаю, що зі мною може бути завтра, а постраждати може і родина. Вона махнула рукою: "Що Бог дасть – те й буде". Через три роки мене забрали на перегляд справи і знов посадили. Жінка лишилася з малим сином. Із першого побачення привезла від мене і другого сина. І так 17 років давала собі раду сама. Правда, до того часу ми вже встигли купити трикімнатну квартиру в кооперативі, так що я хоч трошки був спокійний за них.

...

З архіву ОУН. Українська інформаційна служба, Лондон

Мирослав з мамою. З архіву ОУН. Українська інформаційна служба, Лондон

"На білий світ я, Мирослав Симчич, син Василя, з’явився студеного січневого дня 1923 року в засипаній снігом рубленій гуцульській хаті у Вижньому Березові.

...До Незалежности я готовий був давно, адже змагав за неї все своє свідоме життя. Не вважаю, що вона впала з неба, або хтось подав її нам готову. Неправда. За неї пролито море крові, виплакано океан жіночих сліз. Десятками мільйонів кращих своїх синів і дочок пожертвувала Матір-Україна. Це і вбиті, і ненароджені. Вільна Україна є результатом енергії мрії мільйонів борців за її волю, мрії, втіленої в дійсність. Хай держава наша поки що не зовсім така, про яку мріялось у лісах і таборах, але вона наша Держава. І нам її розбудовувати і зміцнювати, а не плакатись по закутках і нарікати. Основа закладена — Державу маємо! Треба взяти добрі мітли і вимести з неї сміття, щоб аж курява до неба. Отаке моє розуміння.

У житті моєму не було жодного дня, аби я бодай трохи не зробив щось для приближення Незалежности, а тепер для утвердження Держави. Працюю як умію і скільки можу.

Часто скиглять: за що боролись, навіщо нам незалежність? Відповідаю, що за Державу Українську боролися ще з XII століття, коли впала Княжа держава, і по сьогоднішній день. Завжди знаходилися люди, готові віддати своє життя за Україну. Саме завдяки їм маємо сьогодні Незалежну Україну. Кріпаччина, тяжкий московський гніт, здається, все — України немає. Але народжується пророк Тарас Шевченко. Своїм ґенієм утверджує Україну, відроджує рідне слово. І так було в усі віки. Були козаки, гайдамаки, опришки, відтак січові стрільці. В сорокових змогутніла ОУН, зуміла створити і змонолітити незбориму Повстанчу Армію. Була Божа воля на те, щоб і я доклав скромної праці в лавах ОУН-УПА. Думаю, що Бог покарав український народ за якийсь тяжкий гріх, можливо, за княжі міжусобиці, а може, й ще за щось. Але завжди Всевишній давав нам змогу де зброєю, де словом і працею виборювати і відстоювати свою Державу. Якщо за націю нікому вмерти, вона помирає, коли народжує героїв — живе. Українці вмирали щедро, тому й нація вкраїнська вижила. А скільки народів бурі історії змели з арени, вони назавжди канули в Лету. Нація українська вистояла, хоча мала захланних сусідів. Бог давав нам постійно спокуту і повсякчасно знаходилися герої, що жертвували собою заради Держави, тому й маємо її сьогодні. Я горджуся тим, що бодай чимось прислужився Україні, від якої не відрікався в найтяжчу хвилину навіть в найпотаємніших думках. Волею Божою я не склав свої кості ні в боях із наїзниками, ні в чужій неволі. Мав сотні можливостей загинути в УПА, опісля смерть чигала за мною в гулагівських таборах. За тридцять два з половиною роки в неволі на моїх очах загинули сотні тисяч українців. Я запросто міг опинитися в їхньому числі. Ніколи не мав ані найменших привілеїв, жодного разу ніде не заховався за чиїсь спини.

...Іноді вночі заплющу очі, сон не йде, згадується пережите, переболіле. Бачу все, як на екрані кіно, кадр за кадром. Бачу себе, бачу друзів і не вірю, що пережилося ту страшенну біду. Сняться сни з арештами, допитами, етапами, в’язницями, конвоями, таборами... Сни ці, мабуть, не покинуть мене до самої смерти. Іноді сняться табори, в яких я ніколи не був. Чи вони з розповідей інших людей, а чи ще звідкілясь? Але сни дуже реальні. Сниться УПА, завзято воюю вві сні і з коричневим, і з червоним окупантом, роблю в Карпатах засідки на ворога... Але частіше сняться табори. Довголітня неволя робить глибоку криваву відмітину на душі, і кровоточить душа безкінечно."

"Скільки встиг – стільки вбив."

Мирослав Симчич,

один з останніх командирів УПА, від яких ми ще можемо почути історію українського визвольного руху ХХ ст. Совєцькі тюрми та концтабори викреслили з його життя 32 роки 6 місяців і 3 дні...

- Як Ви стали членом ОУН?

- ОУН була законспірованою організацією – всі про неї чули, але ніхто не знав, хто до неї входив. Мій друг, з яким ми разом ходили до школи, підійшов до мене порозмовляти, коли мені було 18 років (у 1941-му), і ми домовились, що я вступаю в Юнацьку ОУН.

До початку своєї активної боротьби я був підготовлений іще з малих років. Одним із найважливіших чинників формування моєї особистості було знання нашої історії, яку я вивчав в українській школі з третього класу.

- Як проходили вишколи у молодіжці?

- Розповідали нам українську історію, давали читати літературу, ми робили різноманітні стрілецькі вправи.

- Коли Ви вирішили перейти в підпілля?

- Коли у Карпатах восени 1943 року створили перший відділ Української народної самооборони [назва збройного крила підпілля ОУН(б) на Галичині, у грудні 1943-го прийняла назву УПА-Захід - ІП].

Тоді я ще вчився у Коломийському архітектурному технікумі. Однак вирішив перейти у підпілля і боротись відкрито. Нашим ворогом тоді була німецька влада. Треба було боротись за Українську державу. Скільки вже могли бути рабами.

- Чи траплялись вояки УПА з інших регіонів України?

- В УПА були не тільки українці, а навіть народи з усіх кавказьких республік. Воювали і євреї, яких наші вивели з гетто, або вони самі прийшли. Хто хотів боротись проти більшовизму та нацизму – того ми приймали.

- Які були міжнаціональні стосунки в УПА?

- Досить дружні. Якоїсь різниці між національностями не було.

- Чи підтримувало Армію місцеве населення?

- Місцеве населення створило УПА. Якби не їхня підтримка, то нас і не було б. Місцеве населення нас годувало, давало нам одяг, розвідку. Все, що ми мали – було від пересічних українців. Без народної допомоги УПА не могла б утриматись і півроку, а ми воювали більше 10 років.

- Як позначилась Ваша боротьба на долі рідних?

- Вся наша господарка була знищена. У мене тата не було – був вітчим. Його вивезли в Росію. А мама поміж людей переховувалась аж до 1956-го, коли Хрущов оголосив амністію.

- Сьогодні часто намагаються прив’язати термін "фашизм" до будь-якого прояву націоналізму, а то й опозиції. Чи використовували цей метод в часи УПА?

- "Фашистами" нас обзивали відтоді, відколи почався наш рух. Це не нове діло. Відколи існує Росія – відтоді будь-який прояв свободи серед українців розцінюється нашим східним сусідом як "злочин", "фашизм", або приклеюють іще якийсь ярлик.

- Чи були інші методи пропаґанди?

- Основний їхній метод – це зобразити нас у народі вбивцями, чого з нашої сторони не було. Совєтські провокаційні групи від нашого імені вбивали пересічних українців. Наприклад, в Івано-Франківській області було організовано 36 провокативних груп.

Вони ходили по селах перевдягнутими у нашу форму, розмовляли українською мовою, грабували господарства, ґвалтували жінок, вбивали людей та робили інші безчинства. Насамперед, цього зазнавали авторитетні люди серед громади. Все це було покликано для того, щоб люди почали говорити: "Ось диви, що бандерівці творять".

- Людям важко було їх відрізнити від вас?

- Важко, бо совєтська влада використовувала місцевих "стрибків" ["винищувальні батальйони" – Авт.], яких формували з місцевого населення. У них навіть акцент був гуцульський.

- Якими були будні в УПА?

- Коли не було боїв, ми займались вишколом, упорядковували зброю, приводили себе в порядок, мали політзаняття, вивчення літератури. Якогось такого "балаганства" не було жодного дня. Кожен день був використаний.

- Чи відзначали релігійні свята?

- У нас були капелани. В лісі ми проводили свята так само, як люди по селах. Тільки Служба Божа була не в церкві, а на поляні.

- Як переживали зиму?

- Коли холод і голод – то дуже важко. Були випадки, коли доводилось спати у снігу під смерекою. Було і так, що по 2-3 дні нічого не їли, бо не було можливості, коли були загальні облави. Все постачання надходило від нашого населення. Коли заблоковували доступ до села, то ми голодували і мерзли.

- Яке було серед вояків ставлення до Бандери і Шухевича?

- Ми прихильно ставились до нашого керівництва. Воно опиралось на нас, а ми на нього.

- Після арешту в 1948 році вас засудили на 25 років позбавлення волі. Як жили у таборі?

- Робота в концтаборі була 6 днів на тиждень. У вихідний день ми йшли до лісу і на плечах носили дрова до нашого бараку. Коли ввечері повертались з роботи, то також старались взяти з собою кілька палок, щоб затопити піч.

Поки ми весь день працювали, то вода на вечір уже замерзала, а треба було помитись і чогось гарячого випити. Я мав на добу 200 г хліба і 9 г цукру.

У концтаборі було багато національностей – навіть англійці та американці. У нас зі всіма політичними в’язнями інших країн були братерські контакти. Всі були за одного, і один – за всіх.

- У 1978 році у вас була можливість вийти на волю взамін на покаяння. Чому не пішли на цю угоду?

- Написати покаяння – це означає плювати на свій народ, на історію. Я почував себе українцем і відповідальним за свою справу. У Декалозі українського націоналіста написано: "Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї".

Питання стояло таким чином: або витримати до кінця, або вмерти. Хто мав у собі силу, той витримував до кінця. З Божою допомогою я належав до тих людей.

- У 1985-му вийшли з концтабору. Як адаптувались до умов Совєтського Союзу?

- Я поселився у Запоріжжі. Коли виходив з концтабору, мені дали документ, де було написано, що забороняється в’їзд до Західної України, Прибалтики та Калінінградської області. У західні області мені було не дозволено навіть ступати ногою.

Запоріжжя я вибрав, бо це було індустріальне місто – вважав, що тут буде легше знайти роботу. Але, враховуючи те, що я був непрописаний, на роботу мене не брали, і міліція не хотіла прописувати, бо я не працював. Так я проходив два місяці. Весь цей час спав на вокзалі на холодній плитці.

Аж раптом мене у трамваї зачепив один чоловік і запитав, чи потрібна мені робота. Я ходив у концтабірній формі. Мабуть, він також колись сидів, тому і вирішив допомогти. Сказав, щоб я пішов у міську комісію, яка займається пропискою та випискою. Я розказав цим держимордам свою історію, і вони відправили мене у міліцію, яка мене врешті прописала.

- Куди пішли на роботу?

- З моєю біографією мене не хотіли нікуди брати. Тоді я пішов туди, де ніхто не хотів працювати – на ремонт металургійних печей заводу "Запоріжсталь".

Коли зупиняли піч на ремонт, то стіни від температури були аж білі. Адже під час роботи у печі була температура три тисячі градусів, і стіни її не витримували. Нашим завданням було залізти всередину і ремонтувати стіни. На ремонті печей працювали три зміни по п’ять хвилин. Дихати всередині було нічим – все у грудях горіло.

Тут я пропрацював півтора року. Згодом зустрів товариша, який звільнився з концтабору на два роки раніше і вже працював слюсарем на цьому ж заводі. Він запропонував мені піти до нього на роботу токарем, і я погодився.

- Як ставились співробітники?

- Поки не дізнались добре, хто я є, то ставились із підозрінням. Я працював токарем у гаражі. Майже кожен водій, крім державної машини, мав і свою. Вони приходили до мене з проханнями зробити певні деталі до їхніх машин.

Мій попередник за роботу брав 3 рублі, або півлітри горілки. Коли ж я прийшов, то нічого не брав з тих водіїв. З часом я залишався точити їм деталі і після свого робочого дня. Для водіїв це було доволі дивно, що я не брав з них гроші. Тож вони почали думати, що я свідок Єгови.

Через якийсь час в обласній газеті на всю шпальту з’явилась стаття про мене. У найкращих методах совєтської пропаґанди мене зобразили "фашистом", "вбивцею" і не тільки. Газета вийшла у п’ятницю. Я ж на ці вихідні поїхав за місто на город (дачу), тож не знав про цю статтю.

Коли у понеділок прийшов у цех, то побачив, що водії біжать до мене і кричать: "Дед, й*п твою мать, ты почему коммунистов всех не убил. Смотри, сколько их, бл*дей, еще осталось". Я кажу: "Хлопці, заспокійтесь! Скільки встиг – стільки вбив".

Після цієї публікації мої співробітники почали ставитись до мене як до рідного батька: з усякими домашніми незгодами приходили на пораду. Я вже навіть не радий був, але кожного треба було вислухати – не міг відштовхнути людей. Мені й говорили: "Дед, что тебе надо, ты говори – все поможем".

- Чи не викликає у Вас сьогоднішня Україна розчарування?

- У цьому питанні звучить і відповідь. Більшовики настільки знищили нашу інтелігенцію, що коли постала незалежність, то не було кадрів, щоб охопити всі державні установи і будувати ту Україну, за яку ми боролись. Ця більшовицька номенклатура грабує та продає Україну і по сьогоднішній день.

- В Україні підростає нове покоління – ровесників незалежності. Що б Ви побажали цим людям?

- На них найбільша надія. Тих старих, що виховані комунізмом – не перевиховаєш. Душі цих молодих людей не зіпсуті комсомолом та компартією.

Але ми повинні розуміти, що ніхто нам у цьому житті просто так нічого не дасть. Не треба думати, що все втрясеться і все якось воно буде – за все у цьому житті треба боротись.

З інтерв'ю 2013 року.

СПРАВА СИМЧИЧА - СВІДЧЕННЯ ЖОРСТОКОСТИ СОВЄТСЬКОГО СУДІВНИЦТВА

“Свобода”, 31 січня 1979

Ню Йорк (Пресова Служба З П УГВР). - Серед самвидавних документів, які продісталися недавно на Захід, знаходиться теж „справа" - вирок Мирослава (Мирона) Симчича, колишнього вояка УПА. якого в 1949 році засудив Івано-Франківський воєнний трибунал на 25 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав. Після відправлення його в Маґаданську область, Хабаровська виїздна сесія засудила його ще на 10 років, сукупно з 25-річним попереднім присудом.

М. Симчич перебуває тепер у Пермському таборі ВС 389/35 і мав би бути звільнений у 1979 році. Влітку 1976 року він написав заяву до Президії Верховної Ради СССР. у якій, з'ясовуючи свою справу, змалював одночасно жахливі умови політичних в'язнів та гідну поставу українців у цих жорстоких обставинах, супроти яких блідніють бавіть сцени з Ґуляґу-Архіпелаґу А. Солженіцина. Ця заява була надрукована в прескомунікаті ЗП УГВР з 22-го жовтня 1976 року.

Нижче ми друкуємо повний текст „справи" М. Симчича, що її „було заборонено видати на руки засудженого" і його звернення до Комісії прав людини в ООН.

„Увага! Секретний документ. Заборонено видати на руки засудженого.

Справа ч. І0-Н-70. Постанова. Судова Колеґія в кримінальних справах Верховного суду УРСР у складі: головуючий -- Убойконь С. Е., члени суду - Омельченко Г. Н.. Гольченко Ф. Я. з участю помічника прокурора УРСР тов. Старикова Е. Б., і адвокатів - розглянула на судовому засіданні 20 січня 1970 року кримінальну справу, на протест першого заступника прокурора УРСР на постанову Президії Івано-Франківського обласного суду з 19 січня 1968 року, якою скасовано вирок Воєнного трибуналу військ Міністерства внутрішніх справ Станнславськоі области (тепер Івано-Франківської) з 13 квітня 1949 року відносно Симчича М. В. Справу взято на додаткове слідство з приводу заново виявлених обставин. Вироком Воєнного трибуналу військ Міністерства внутрішніх справ Станиславської области з ІЗ квітня 1949 року Симчич М. В., 1923 року народження, уродженець села Березів Верхній Косовського району Івано-Франківської области, громадянин СРСР, безпартійний, українець, одружений, засуджений за статтями 54-І „а" і 54-ІІ Кримінального Кодексу УРСР на 25 років, позбавлений свободи за те, що він, будучи учасником Організації Українських Націоналістів і провідником її бандитських груп на протязі 1944-1948 років активно, зі зброєю в руках воював, проти радянської влади. Відбуваючи покарання у виправно-трудових таборах, Симчич М. В. включився до існуючої там бандитської групи, яка робила розправи над невигідними їй в'язнями. За це, вироком Хабаровського крайового суду з 7 грудня 1953 року був засуджений за ст. 16-59-3 КК РСФСР на 10 років позбавлення свободи, сукупно з незакінченим строком покарання за вироком Воєнного трибуналу з 13 квітня 1949 року - позбавлення свободи на 25 років.

2 серпня 1956 року Комісія Президії Верховної Ради СРСР обнизила своєю постановою міру покарання Симчича М. В. на 10 років ув'язнення, в наслідок чого він був звільнений 7 грудня 1963 року.

У 1967 році органи КҐБ і прокуратура дістали нові дані про те, що Симчич, під час свого перебування в бандах ОУН займався великою каральною діяльністю, яка була спрямована проти партійних, радянських активістів і окремих громадян, що він приховав перед судом при розгляді його справи Трибуналом. Перевірення нових фактів про каральну діяльність Симчича М. В. вимагало ретельного розслідження справи. Президія Івано-Франківського обласного суду на протест прокурора, своєю постановою з січня 1978 року скасувала вирок Воєнного Трибуналу військ МВД Станиславської области з 13 квітня 1949 року і віддала справу для переведення додаткового слідства з огляду на заново виявлені обставини. Слідство, проведене в 1968- 1969 роках встановило причетність Симчича М. В. до каральних операцій супроти радянських громадян в 1944-1947 роках. На підставі матеріялів слідства, Симчичові М. В. пред'явлено обвинувачення за статтями 56 ч. І, 58 ч. І, 60 і 64 КК УРСР і виготовлено обвинувальний висновок, затверджений прокурором Івано-Франківської области. На рекомендації прокуратури СРСР, Верховного суду СРСР і Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР віднісно Симчича М. В., Президія Верховної Ради СРСР, своєю постановою з 19 грудня 1969 року скасувала, як неправильну, постанову Комісії Президії Верховної Ради СРСР з 2 серпня 1956 року про зменшення Симчичові М. В. строку покарання до 10 років ув'язнення. Беручи до уваги наведену постанову Президії Верховної Ради СРСР і те, що "Симчич М. В. був 13 квітня 1949 року засуджений Воєнним трибуналом за антирадянську діяльність, і те, що скеровувати його справу до суду для повторного розгляду — недоцільно, Прокуратура УРСР своєю постановою з 6 січня 1970 року скасувала постанову Прокурора Івано-Франківської области з 31 грудня 1968 року про затвердження обвинувального висновку по справі Симчича М. В. У протесті, винесеному на розгляд судової колеґії Верховного суду УРСР, поставлено питання про скасування постанови Президії Івано-Франківського обласного суду з 19 січня 1968 року й ув'язнення Симчича М. В. у місці позбавлення свободи для відбуття покарання за вироком Воєнного трибуналу з 13 квітня 1949 року і Хабаровського крайового суду з 7 грудня 1953 року.

Заслухавши доповідача, висновки помічника прокурора УРСР, який підтримав протест, перевіривши докази подані у протесті, судова колеґія вважає протест обґрунтованим і задовільним. Як видно з матеріялів справи, Симчич був засуджений в 1969 році Воєнним трибуналом військ МВД за антирадянську діяльність на 25 років ув'язнення, себто на максимальний строк покарання. Спрямовати його справу в суд для повторного розгляду за аналогічну діяльність — недоцільно. Рівночасно Президія Верховної Ради СРСР скасувала 19 грудня 1969 року постанову комісії Президії Верховної Ради СРСР з 2 серпня 1955 року про зменшення покарання Симчичу М. В. на 10 років ув'язнення, як неправильну. В таких обставинах Симчич М. В. підлягає ув'язненню для відбуття невідбутого покарання. Час перебування під вартою під час слідства заново виявлених обставин, себто від 30 січня 1968 року дотепер, враховується в ч строк відбуття покарання. На підставі з'ясованого і керуючись статтею 393-394 Кримінально-процесуального кодексу, судова колегія визнала протест задовільним. Постанову Президії Івано-Франківського обласного суду з 19 січня 1968 року в справі Симчича М. В. скасувати. Ув'язнити Симчича М. В. у місці позбавлення свободи у виправно-трудову колонію суворого режиму — для відбуття покарання, згідно з вироком Воєнного трибуналу військ МВД Станиславської области з 7 грудня 1953 року, Час перебування під вартою від січня 1968 року до теперішнього часу зарахувати в строк відбуття покарання."

ЗВЕРНЕННЯ М. СИМЧИЧА ДО КОМІСІЇ ООН З ПРАВ ЛЮДИНИ

Вельмишановні Пані і Панове! Звертаюся до Вас у справі, яка є безпосередньо у Вашій компетенції: я прошу Вас допомогти, по змозі, моїй матері Голинській Параскевії Михайлівні, яка живе в Івано-Франківській області, район Косовський, село Березів Верхній.

Тут справа не в обороні громадянських прав, соціяльних, релігійних ча національних. Я говорю тільки про одне, про найважніше: право на життя.

72-річна самітня жінка, знищена недугами і горем, не має абсолютно ніяких засобів на існування, не отримує ніякої, навіть мінімальної пенсії. Я змушений прохати Вас про матеріяльну допомогу для неї тільки тому, що сам не можу їй допомогти: не через мій фізичний стан, або через небажання працювати. З мізерного заробітку, який я отримую в таборі, половину автоматично забирає держава, а з того, що залишається я змушений оплачувати своє харчування, одяг і т. п. У мене двоє дітей; гроші, які в мене залишаються, я відсилаю їм, але це не досить, моя дружина і діти — бідні. Ви не можете зменшити моральних мук моєї матері, зробити її старість щасливою і спокійною. Ви не маєте змоги зупинити переслідування її місцевою владою, яка знаходить різні причини, щоб мститися на ній за мене. Ви не в силі повернути їй право громадянина і людини. Я все це знаю. Прошу тільки одне: право на життя. Допоможіть моїй матері!

Урал, 1976

Мирослав Симчич

Пана Мирослава не стало 18 січня 2023 року. Похований у Коломиї на цвинтарі «Монастирок».

Вічна пам'ять.

Мирослав Симчич

СПОГАДИ

https://livehistory.org.ua/eyewitnesses/64e415d1-e6fb-43f3-a421-a43be35b31c0

_________________

* "У бою загинули 386 енкаведистів групи генерала Дергачова – ветеран УПА Мирослав Симчич"

https://www.radiosvoboda.org/a/28573572.html