Показ дописів із міткою Павло Вольвач. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Павло Вольвач. Показати всі дописи

понеділок, 23 червня 2025 р.

Павло Вольвач. Андрій Охрімович

 



Дзюба й Павличко, Штонь і Сорока, Симчич і Портяк, Лишега і...
Все це - постаті майбутньої книжки.
Сьогодні - Андрій Охрімович...

"ІТЦ О'КЕЙ"
Той Київ, у який приїхав я, був Києвом Охрімовича. Він заявився в ньому значно раніше, обжився і, принаймні в моїй уяві, презентував і усоблював.
Побачив я його вперше в "Енеї", якогось вечора (більше він там ніколи не стрічався).
Двоє самотніх чаркувальників сиділи за "тютюнниківським" довгим столом.
- Я називаюся Володимир Цибулько. То є мій товариш Андрій Охрімович. Він теж поет.
Цибулька я заочно знав. Тому подумки скривився: мовляв, яке "я називаюся", ти ж черкаський... Чув трохи й про Охрімовича, його ім'я проскакувало в пресі. Згадав і фото при газетному есеї. Охрімович, виборсавшись із фотографічної подобизни, масштабувався в зображенні - scaling up! - кругла голова, круглі скельця окулярів, рудий заріст. Цибулько присунув чаркú. Охрімович приязно воркотнув.
Він зовсім не відповідав тому образу з декадентською блідістю і довговолосістю, що колись науявлявся довкола його прізвища, через кому згадуваного в поетичних обоймах. Реальний Охрімович був лисуватий, дебело скроєний і басовитий. Дійсність перегравала вигадку вщент.
- Мій батько воював в УПА! - чи не перше, що того вечора промовив, та ні, проголосив новий знайомець, ніби ножа загнав у стільницю. До всього, він ще й працював на Радіо Свобода, як виплило з розмови.
Зрозуміло, з ким я відразу зблизився, щойно об'явившись ув офісі на Хмельницького, на тій же Свободі. Жовта пляма охрімовичівської голови була там найтеплішою точкою. Прізвисько "Охрім" - так його називали - теж віяло теплом. Час від часу пляма стріпувалася, набувала рис і руху, і ми вирушали у вільний світ. Знади відкривалися безпосередньо "на місцевості", притягувалися Охрімом із вуличних ритмів, крутились довкола нього, мінячись локаціями, обличчями й сюжетами.
- Київ - він відкритий для всіх, старік. На відміну від герметичного Львова...
Це був початок літа і кінець тисячоліття.
Про цю атмосферу, як і про Охрімовича (він у тексті вкутушканий в Трохимовича, в Трохима), є в моєму романі "Хрещатик-Плаза", як і деякі Охрімові перли, що зблискують із рокотань-підбасовувань.
- Кармічна хуйня, - роняв Охрім, а за якийсь час з цих сентенцій крутили в захваті головами мої приятелі "з району". Туди ж підверстувався "тотальний недойоб", яким Охрім означив стан душі однієї з радійних колег, як припечатав. Та багато різного. Відхиляючись трохи вбік, зазначу, що з моїх столичних набутків запорізьким марґінесом виокремлювася Улян, як постать, та й пісні гурту "Вася-Клаб" ішли "на ура", але харизмат Охрім і за часом, і за рангом був першим. Я давно відкрив у собі здатність натикатися на колоритних, сповнених неповторностей, виразних людей. Охрімович у цьому шерегу був одним із найвиразніших. Ще, може, Штонь, але то справа пізніша й інша. Та й про Штоня я вже написав.
Знайомство з Охрімом було напередвизначеним. Дивиною є те, що розгорталось воно саме на Радіо Свобода. Охріма там бути не могло. Не могло і не повинно. Його звільнили ще до моєї з'яви в радійному офісі. Але він був. Блискав скельцями й жовтів головою, а ще незголеним хлястиком під нижньою губою, я такого раніше на бачив ні в кого. У "Хрещатику..." про той кульбіт йдеться так: "Трохим лишився, умудрившись зачепитися навіть не за соломинку, а за натяк на неї, напружившись усіма зусиллями шкіри, аж вона пішла брижами (й так і зосталася) по трохимівських залисинах". Так воно й було. Присмак образи лишався теж.
Ще кілька речень від "хрещато-плазівського" героя:
- Я побачив, що з цими свинями каші не звариш, - басив Трохим. - І тоді домовився з Массімо Корді, я знав старіка по Празі. Домовився, що буду давати один матеріал на місяць для російської служби. Це 50 баксів, старічок, і для мене це принизливо - і як для професіонала, і як для людини, чий батько воював в УПА. Але я змушений карлачити на кацапів, щоб, зрештою, годувати сім'ю.
Робочого місця Охрім не мав, як і сталого зарібку, проте щоденно з'являвся в офісі, то гороїжачись вусами, то з ураз помолоділими губами, але з незмінним пензликом на підборідді, при нагоді дописуючи в програми екс-колег і, бува, позичаючись у них же. Учепистий Охрім. І талановитий, йєс. Його тексти, вкупі з начиткою, були чи не найсмаковитішими в усій редакції. В київському бюро, як це називалося. Або в "б'юрі", як вимовляв дехто з діяшпорян.
Учепистість і здібність до слова, сума цих чеснот сприяла Охрімові здавна. Хлопець із волинського Дубна, син бандерівця-каторжанина, відбувши стройбатівську службу ("два салдата із стройбата замєняют екскаватор" - це про них) зумів пробитися до столичного університету, та ще й на престижний факультет журналістики, а потому, на зорі "хвацьких 90-х", підхоплений фартовим вітром, опинився аж у Празі, та й то не будь-де, а в головному офісі Рейдіо Ліберті. Згадуючи Прагу, Охрім мрійливо мружився. Там, працюючи в українській редакції, чи то пак, службі, маючи контракт, він міг жити в своє задоволення аж до пенсіону, солідних американських грошей, відтак перебратися в Новий світ і звідти, при каміні в якомусь штаті Мен напучувати в патріотизмі братів-хліборобів на старій Батьківщиноньці. Почувався Охрім на радіо, як риба в воді: він розібрався у градаціях впливів, зорієнтувався з "центрами сили", набув купу знайомств, потрібних і товариськости ради. Що-щó, а товариство Охрім любив, мовний бар'єр нівелюючи фразами "ітц о'кей" і "соррі", до яких періодично додавався "пардон" - гнусаво, в ніс, як у справдешніх французів.
Але, крім згаданих чеснот, палітра Охрімового характеру вигравала й іншими барвами. Під празьким сонцем, на волі, їм було вільготно. Охрім умів час від часу ставати вільним, у цій якості виломлюючись із загального цехового тла. Тут він із більшістю не збігався, навіть собі на збиток. Врешті-решт, "дахам"-покровителям докучили загули і зриви ефірів ("шеф може пити з тобою, триндіти, але є речі, де він зовсім не синтементальний чувак"), і кінчилося все тим, що довелося пакувати валізи й вертатися на отецькі ґрунти, в стіни бюра на Хмельницького, де теж можна було й працювати, й випадати в метафізику, як звикле, що Охрім і продовжив якийсь час робити, але кисень бюра брижився турбулентністю, теж звично, тож якогось дня Охрім побачив своє прізвище серед списку сіромах, котрі підпадали під чергове скорочення. Фініта. Гаплик. Проте, не в Охрімовому випадку, кажу ж.
Невпевненість людини, яка втратила прихильність долі, прочитувалася в Охрімові на початках нашого знайомства. Хоча б у вже згадуваному набриженому чолі, або не в згаданих винуватостях брів. Перший ляк душі, як писав поет. Може, звідси й той радикалізм, із яким Охрімович задивлявся у суть речей, від світобудови до колег по б'юрі. Чи б'юру.
- Пензлі Далі й Маґріта від багатьох із них відскочать, - кружала сарказму випливали разом із кільцями диму.
- Зате робиш групову фотографію - і це є справжній сюрреалізм. "Здрастуй, ужас!", називається.
Утім, ув охрімівських скельцях все одно жеврів відблиск надії. Охрім виловлював її із вібрацій повітря, всіма рецепторами, аж руді шерстинки настовбурчувалися на вухах, а дражливість ніколи не ходила з ним довго, вмент розтаючи на вуличному пригріві. Задивляючись у ті часи, бачу його - блакитні джинси, теніска в товсту смужку - курсуючим кварталами середмістя, у сонячній мелясі, в розмовах, на тлі цоколів і вітринних зблисків.
- Дзен, батєнька, не в униканні ударів долі, - рокотав Охрімович. - Фокус полягає в тому, як ти ці удари тримаєш.
Він багато про що рокотав. Ерудиція поєднувалася з низинним стилем, інтонована схрипом братви. Точок входу до простору спільності виникало достатньо. У наших розмовах, крім кави з коньяком, був зáмах на реальність, гула змова проти існуючого стану речей. Багато в чому Охрім упевнював, давав поштовх. Лаштунками до цих промовлянь майже незмінно була вулиця, обрамленням - товариство, люди, що обвізуалізовувалися завдяки Охріму чи разом із ним: якісь гурти, нафабрені вуса Покальчука, уривки фраз - "щойно з Лондона, їду до Львова на форум", - наплічні сумки, погойдувані на ходу - "йдéмо на з'їзд АУП/ в "Сучасність"/ у "Смолоскип"/ до "Молодого театру", там ввечері - Анруховитч!", - якісь безіменні прихідьки з усіх кутків і теренів, патлі Уляна, блік на лобі Пашковського, в поєднанні з його ж побуркуванням, а ще чолов'яга на прізвисько Сопромат, що похитуючись, свариться - "ти ще не бачила смаленого вовка!" - до поетки з дивним прізвищем Рута, котра сидить на приступці з іншого боку вулиці, схожа на поеток 20-х, з таким же каре і цигаркою в мундштуці - все туди ж, все в одне. Не любити це довкілля неуявимо. Життєлюбність Охрімовича витісняла зневіру. В тому числі, й мою.
- Повіяв вітер степовий... - казав Охрім, десь прочитавши добірку моїх віршів. Трохи ревниво, як мені здавалося, але зі схвальним покректуванням.
- Гм-м, старий... Там є про що говорити. Там є м-матерія.
Власних вірші Охрім не читав. Про творчі практики не розводився. Вірші - то неспокій душі, як не крути, Охрімові ж тоді й без того було хистко. Про те, що він поет, свідчила подарована ним книжчина-метелик із пожовклими сторінками. Могли нагадати й співрозмовники строфу-другу. Найчастіше чомусь оце:
Я руйную сади, я руйную ваш цвілий спокій,
насипаю могили над підлим поняттям "Нора".
Насипаю могили, насипаю могили, роки
підкрадýться тихенько і землею дихнуть: "Пора".
Цитували, як правило, люди, пов'язані з Івано-Франківськом. Процюк, Андрусяк, ще хтось. Охрімовича-поета вони оцінювали високо. В Охрімовій однокімнатці біля метро "Лівобережна" станіславські гості могли мати прихисток. Щось Охріма єднало з ними і з містом. Дружина його, Уляна, теж була з Франківська. В них, як можна було зрозуміти, раз-по-раз хтось гостював. Триб життя мав богемний відтінок. Ті вірші, що випало чути й читати, я визнавав. Ваговиті й м'язисті, вони нагадували Охріма, він із них виникав, як із вуличних тлумів, закинувши наплічник за спину. Йшов, удивлявся в западини міста, не відвертав очей ні від цвілі-гною, ні від метафізики неба, Охрімовою ж мовою говорячи. Зі строфами Охрім набував додаткового об'єму.
Гнила, смердюча, суча зона,
Де зашкарублі манекени
В щоденно пещених вазонах
Вирощують продажні гени,
Де жлоб роззявивши пащеку
З зубів вивалює бруківку,
До скроні Хорива і Щека
Приставивши пістоля цівку,
Де труп зненависті й любові
Цнотливих форм безумно прагне,
А в мозку паводками крові
Обличчям вниз спливає Вагнер.
Життя йшло своїм трибом. Перебравшись після чоколівського штабу до бабці-хазяйки на Євбаз, я потроху вживався в Київ. Його важливим компонентом лишався Охрім. Ми багато в чому сходилися. Та майже на всьому. Візія майбуття, вибасовувана Охрімом, хвилювала кров. Щось могло й не влаштовувати один в одному, але то все стерпно. Життя не без тіней. Сонця більше. Та й неба, з його метафізикою.
Якогось вечора, взимі, пролунав дзвінок.
- Слухай, теє-то, як його. Ти міг би?..
Охрім звучав хрипкіше звичного.
- ...адцять баксів вона тобі в офісі передасть. Купи щось в аптеці. А ще заскоч в гастроном...
Ходило ось про що. Охрім загрипував. Злягла й дружина. Гроші закінчилися. Треба було, на додачу до ліків, купити курку - "щоб організувати бульйончик" - як прохрипів-пробухикав Охрім, а також привезти долари, які мала передати його покровителька-пражанка, що прибула на коротку ротацію. Їхати не хотілось, звісно. Звісно, за якийсь час я, вкутавшись під очі в кашне (замість маски), дзвонив у двері квартири на Лівому березі. Відчинив Охрім, кумедно коротконогий в спортивних штанях. Привезений пакет перейшов із рук в руки. Кілька реплік у коридорі, жарт упівоберта, і я відкланявся. Через пару днів вірус догнав і мене. Ще за якийсь час на Євбазі задеренчав телефонний дзвінок. Одужалий Охрім мав нагальні справи.
- Старік, тут таке діло. Слухай, треба, аби ти підскочив до...
- Не можу, Охрім. Уже лежу з температурою.
На мить запала павза.
"Ту-ду-ду-ду-у-у"... - Охрім часто гув цю мелодію з "Куплетів тореадора", коли розмірковував.
- Он як? Ну, щось буду думати. Ітц о'кей. Давай, старік, одужуй. Ітц о'кей, па.
Задзуреміли короткі гудки. Трохи повільніше звичного, я теж поклав слухавку.
Більше до Охріма я не їздив (за єдиним винятком, але то справді виняток, і про нього пізніше). У розмовах не вертався до того випадку, Охрім теж. Міф розсіявся, але він був наснований із туману моїх уявлень, тоді як реальна людина, сприйнятна всіма чуттями, лишалася, і об'єктивна її небуденність лишалася теж. У стосунках збільшилася дистанція, та й по всьому. В просторі ж Охрім навіть поближчав: в новому офісі на Хрещатику, куди перебралася редакція, робочі місця нам випали в спільному відсіку (так-так, і Охрімовичу теж, він таки не змарнував шансу, вихопленого з порухів кисню) - стіл навпроти столу. Тугá, як ядро, потилиця жовтіла в мене за спиною, увиразнена складкою, а сам Охрім порипував кріслом, сопів, кректав, гуркав клавіатурою, як верстатом, воркував на різні лади й тони по телефону, й знову гуркотів. У разі, якщо крісло порожніло, Охрім усе одне мружився в мій бік - круглоскельцевий, підпухлоокий, як і в житті, він гороїжився неголеністю з фото над робочим столом. Плотяний Охрімович був десь розчинений у Києві, що коливався за вікнами редакції. Або, якщо не встиг здиміти з роботи ("Малеча, збараболь ситуацію, я їду. Потім ідемо на показ до Поді"), вітійствував у туалеті, задіяному під курилку. Тоді Охрімова присутність маркувалася розкотами реготу й тютюновим тхом.
- ...Ідемо, д-га-га-га, і той поц щось зневажливо згадав про Тютюнника, т-ге-ге.
- При Пашковському?
- Ну да. Озираюся - а їх нема. Заскакую в арку, а Жека душить того за горло, і клієнт уже передлетально підхрипує!
- Кхо-хо-о!
- Ледве встиг вирятувати поета-іроніста з цупких лабет генія! Г-га-га-га-а-а-аа!..




Життя тривало. Охрімовича в ньому було багато, навіть попри історію з дзвінком. Могло бути ще більше, проте кілька факторів стриму збалансовували стосунки. Стрим перший полягав у тому, що Охрімові алкодози не збігалися з моїми. Йому нікóли не бувало погано з похмілля і враження про його голову, як про чавунне ядро чи суцільну кість, порослу рудуватим мохом, кріпшало мимоволі. Він взагалі був кріпкий. Або крепкий, як кажуть у їхньому довбаному Дубні. Негативні коннотації в назві цілком безневинного містечка, до якого я не маю жодного негативу, пов'язані зі ще одним фактором, який відкрився в процесі першого. Справа в тому, що узливання з Охрімом майже гарантовано заводили мене в халепи. Він мав якийсь талант прикликати хмари на мою голову, дубненський мольфар. Я губив перепустки й гроші, запізнювався на зустрічі, мав проблеми з начальством і хазяйкою, бабцею Клеопатрою, а одного разу десь біля Пассажу примудрився посіяти обручку. От не в масть мені Охрім у поєданні з випивкою, й край. "Наші алкоголі течуть у різних напрямках" - як і писано у "Хрещатику-Плазі".
Наостанок трапилася пригода із закордонним паспортом. То був справді фінальний акорд, позаяк третій, найдієвіший фактор натоді вже став чинним: я почав писати "Клясу" і цей процес витягував мене з більшості дозвіль.
Паспорт, після клубка алко-пригод, розпочатих з Охрімом, у мене вкрали. На стажування до Праги я втрапив чудом. Писав роман, і там, в мансарді за Мýзеумом, чи де інде, нема-нема, та й згадував Охрімовича. Дух Охріма вловлювався й тут, посеред пастельних вулиць, обзеленених крупами королівських коней, віяв з ресторанних терас і фаст-фудів, тремтів у барвистому благополуччі. Дався він взнаки, геній місця. Відголоски Охрімових походеньок пам'ятали і в редакції, і не тільки українській. Йому таки личило бути тут, у Празі. Снувати лабіринтами головного офісу. У радійному ресторані сидіти з Массімо Корті або з новинникарем Стівом і стажеркою зі словенської редакції, пити пиво "Шьоффер Гоффер". Потім заскочити до знайомців-поляків, узгодити паті на вікенд, а відтак, зіткнувшись із москалями біля ліфта, перемовитись і навіть посперечатися крізь смішок, ні в чому не поступаючись і навіть зовні дорівнюючи "їхнім чувакам" - зуби бобра з-під неголеної губú, кругляки скелець, недбала футболка - ну і вже зовсім насамкінець пожартувати до котрогось із них, до Алєксєя, скажімо, до свєт Цвєткова, хитнувши рукою важкоатлета:
- Алєксєй, сорі. А ви каму пасвящалі юбілєйную пєрєдачу - Мандельштаму? А я, ізвіняюсь, Драчу.
- Ха-га-га-га-а.
"Ту-ду-ду-ду-у-у".
Після Праги, вже моєї, ми з Охрімом то зближувалися, то віддалялись. Гойдалися на власних клопотах, як на гойдалках, чи й американських гірках. Як і я, Охрім мав програму, до якої додалася ще одна. Він зміг таки знову нап'ясти дах над круглою лисіючою головою (складка все більше нависала на комір) і частіше звичного обворковував телефонну слухавку. За оксамитовими крупинками, що в певні моменти впліталися в басок, можна було безпомильно визначити деяких охрімівських абонентів.
- Ітц о'кей, зробимо. Я моніторю цю ситуацію. Все сдєлаєм, шеф, я зрозумів. Плюс, там в мене є ідея... Ітц о'кей, шеф. Па, обіймаю.
Якщо за Охрімом мріла якась провина, оксамит згладжувався до шовку.
- Шеф, ну... Ні, ну не так це було... Нас з Уляненком забрали прямо від столика. Там весь час крутився підозрілий тип. Це провокація. Ну, я був балван, шеф, визнаю, але...
Порозумівся Охрім і з новою очільницею бюра. Пані Ганна враз стала співавторкою його другої програми. Він міг дивувати, цей волинський хлоп, син партизана, викшталтуваний життям до тонких досконалостей. Тоді ж, при новій очільниці, подалися ми з Охрімом на курси англійської мови, організовані в редакції. Без відкриттів не обійшлося й тут. Без реготу теж.
- Цікаво, існує метода, щоб вивчати мову на дивані? - розмірковував Охрім уже після перших зайнять.
"Ту-ду-ду-ду-у-у..."
Підсумки підбивалися за традиційною "кавою" на Прóрізі". Охрім ще ніколи не бував таким самокпинним.
- Ох-х, с умішкой у мене не сложилось, - покректував він. - Так вляпатися на старість в науку...
Гранітний Махтум посміхався в бороду. Охрім поляскував себе по винуватому чолу.
- Між іншим, моя вчителька з хімії вважала мене дебілом. А я тепер мушу щось натоптувати в ці скам'янілі мізки. І для чого? Щоб десь спитати: "Скільки коштує той пірожок?"
- Та справишся, Ендрю. Бікоз...
- Бікоз то воно бікоз. Слухай, Пол. Хочеться ще трохи дрінкануть, бляха! Бат ай донт хев мані, ф-фак! Хелп, старік!
Англійська форма імені в якості прізвиська чомусь не прижилася, на відміну від шерега Охрімових поганял, нашарованих за роки. З моєї подачі, йє'. "Тато", "Батоно", "Партизан", "Охрюша". Навіть одне, не зовсім пристойне, що зринулося спересердя і яке позаочі бурчав Улян, коли бив з Охрімом глека. Ненадовго, правда. Надовго з Охрімом не получалося. "Такий уже він, цей Охрімович є, з усіма своїми почухуваннями, живими й справжніми, - писав я ув одному тексті. - Незлобивий. Брутальний. Товстошкірий. Кумедний. Різний. А ще - і цього не заперечиш - весело талановитий". Так ось, незлобивість згадана в переліку першою неспроста. В ній в'язли всі сварки. В її світлі розчиняються інші Охрімові риси, як він сам у столичних мревах, із рюкзачком на плечі.
До речі, про рюкзачок. Він був незмінною частиною антуражу. Антураж важив, про антураж Охрім дбав, витворював атмосферу. Фото його товариша, художника й драматурга Леся Подерв'янського красувалося на стіні, поряд з монахами-бійцями ("Вчора так надерлися з Подьою в майстерні, що пропустили треніровку!"), сам Охрім міг зненацька почати закручувати кунгфуїстські "па", або взявши боксерську лапу, була в нього й вона, спарингувати зі звукорежисерами, вже не кажучи про ритуал полювання, на які вибирався то з луком, то з арбалетом. Небуденна людина з таким же життям. Навіть пароль на копм'ютері свідчив про це - Pavarotti. Можна гмикнути, як я іноді й робив, Іноді брала гору думка про естетство, а не піжонство. Залежить від куту зору й погідності дня.
- Він джазіст по життю, Охрім, - додається голос поета Цибулька, в компанії якого я вперше й побачив нашого героя.
- Це ж діагноз. Це в крові.
Теж правильно. Теж властивість.
Зафіксований у слові Охрім має бути живим, ось що я знаю. Крім Охріма, мусить оживати довкілля: рухатись, блискати, гучати; вітерцеві належиться дихати, торсаючи пластиковий стаканчик, коливатися людським плинам і автам, разом із рекламним вистрибом утворюючи триб вулиці, а затіненим ущелинам міста ближче до полудня обвіватися маривом спеки.
Англійську ми з Охрімом так і не здолали.
(далі буде)

Павло Вольвач. Будинок із башточкою

 


Павло Вольвач
Книжка неквапом формується. В ній ворушаться постаті - строкаті, непоєднувані, різні. Але, як по мені - живі.
Сьогодні - Павличко...

БУДИНОК ІЗ БАШТОЧКОЮ
(уривки)
Зизе óчко, сіре личко,
Там живе поет Павличко -
така непоштива коломийка вистрибнула мені колись у хрещатицьких пóспіхах, і звідтоді, бува, повертається. Особливо, якщо зачепитися оком за дім із башточкою, що зринає на розі Хрещатика й Городецького, в самому центрі Києва, знакуючи один із майданних кутів. Що Павличко живе в тому будинку, мені повідав один поет, молодший Павличків земляк, котрому класик протегував. Ще з початку 1970-х, коли вступав до університету хлоп'ям із золотою медаллю і рум'яними плямами по щоках, а вже мені розповідав сивовусим, мружачись під Поштампом, і риски зморщок сікли перебитого носа: "О-он там..." Дé саме, я не уточнював, але чомусь уявлялося, що й до башточки класик має стосунок. Пише там вірші, поглядаючи в карпатську сторону, на отецький Стопчатів, його з тих висот теж видно, або кидає пóзирки на парламент чи, скажімо, адміністрацію президента. Павличкові вікна мали би бути обернені на консерваторію й Майдан. Тож за будь-якого поважного здвигу чи, тим більше, урочистостей, добутися до подіуму він міг за лічені хвилини, навіть, якби забули покликати, якби навіть не працював ліфт, підвертаючи ноги на сходах, все одно.
Жарти жартами, але енергії цьому чоловікові Бог вділив щедро. Як і років життя. Інший поет, не гуцул, але теж від ґрунів і овечок, усміхався, згадуючи, як готував Павличкове "Вибране" і зателефонував метрові, щоб уточнити, коли краще завезти верстку, на що метр, якому добігало під дев'яносто, вигукнув у слухавку: "Не треба! - тут поет зображував ще й легкий підстриб. - Не треба! Я зараз сам прибіжу!" За півгодини Павличко був на Бессарабці у видавництві. В класикові бурхала енергія, чого за українським митцем та й українською людиною загалом, водиться не часто. Він молодцювато крокував по життю, у ювілейні вісімдесят вискакував на коня, тоді як ровесники, той же Мушкетик, ледве човпли, опасисті, або й взагалі померли, як молодші Драч із Вінграновським, і багато хто ще.
З Павличком року так, мабуть, 2001-го мене знайомив Леонід Череватенко в закутку будинку письменників, навіть читав з пам'яті якісь мої строфу-другу. Ще не старий, компактний Павличко дзьобнув мене поглядом, сивіючи з темно-синього лоску депутатського, а може, вже й посольського костюма. З того ж тла золотіла якась цятка - чи ковпачок "паркера", чи замок течки, але щось блискало. Схожою золотавинкою зафіксувався і Яворівський, явлений in carne в ті ж часи. Вони тоді депутатствували, жили в телевізорі, і в письменницькому будинку з'являлися зрідка, меткі й заклопотані. Тільки паркет рипав, як за тим же Явором, та вітрець державних справ завихрювався услід. Ще Драч їм до компанії, й Мовчан із Жулинським, до пари. Але найваговитішим був Павличко. Щó він тільки не очолював, де тільки не був задіяний. Беззаперечний класик, громадський і політичний діяч, державець. Він і за радянських часів був помітним, атмосфера з'їзду, урочистих декад була з ним, червоніла, ворушилась президіями, але то була лише увертюра перед могутніми акордами пост-перебудовчих і незалежницьких звершень. "Я не сцені, в центрі видноти" - як і писалося. А довкруг - кипінь могутніх процесів, психічна енергія мас, що здійняли на гребінь саме його, невисокого мужчину в краватці й залисинах, "сина простого лісоруба". Ну й в бакенбардах, поки був молодшим. "На вершині світу, мов зоря", еге ж, еге ж...



...Будучи вписаним у систему, обласканий нею, він, з усього виходило, так до кінця й не переродився в чиновника від поезії, в митця офіціозу, на споді єства плекаючи той вогонь, ну, хоча б пломінчик, всотаний з кров'ю і ґрунтом, умудряючись бути неблагонадійним, хоча б час від часу. Тільки-но між владною підошвою й пластами реальності утворювалася шпарка, пломінчик шугав назовні. Придавлюваний чоботом, знову зникав. "Коли помер кривавий Торквемада" - це вірш, без якого рідко обходиться будь-яка розмова про Павличка, перетворившись у мем, аж докучило, але то таки перший антисталінський вірш, принаймні офіційний, через який Павличкову четверту збірку "Правда кличе" вилучили з продажу. Як фактом є й журнал "Всесвіт", кращий за Павличкового редакторства радянський журнал іноземної літератури, щоб читати який навіть російськомовні гражданє вчили українську і могли причаститися, скажімо, "Хрещеним батьком" поперед усіх інших чительників Країни рад, навіть московських чи пітерських. Вже не кажучи про книжку віршів напівзабороненого Антонича, що вийшла стараннями Павличка і з його передмовою, томик цей чорнів суперобкладинкою і в нашій книжковій шафі.
В цей гобелен доречно вплестися б і пізніше вичитаним сумнівам про "старе тирло між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом". Хоча б тому, що це Стус. "Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги". Заперечити важко. Та й не хочеться. Але якась правда є й за Павличковим словом і ділом. Полюси іскрять, а в проміжку таки лишається трохи місця для варіацій. Як і для роздумів...

 


...Цікаво, що Павличкових книжок у батьківській хаті чомусь не було, а ось прізвище зринало, так, асоціюючись то з подарованим дядьками топірчиком, а то й з гравюрами Якутовича, "Арканом", скажімо. А ще, коли по радіо транслювали пісню "Два кóльори" у виконанні Дмитра Гнатюка, і батькам тоді аж очі призакривалися, аж приздіймалися їм підборіддя, ага. Я її теж малим співав, до лящання у вухах, а Ніна Дмитрівна, сусідка, не витримавши цих катувань, озивалася з-за стіни правильною голосовою партією: "У-гу-гу, у-гу-гу-у-у-у..." Червоне - то любов, дєтка, почуй і помни. Незвіданий Павличко, якого я все ж уявляв за фотографіями з газет, молодий, вишивáний, з блиском очей, був у тій пісні чи не весь, розгойдувався на хвилях мелодії, в переливчатих отих кольорáх, котрі, боже ж ти мій, обá. І в чомусь іще був, незбагненному, що нáскрізь пронизує душу, щось таке, чого я тоді вчувати по-справжньому навряд щоб міг, а тепер-то хоч і вчуваю, проте висловити все одно чи й спроможусь. Таїнá.
На час моєї з'яви в Києві Павличко на трибунах вітійствував уже не так рясно, хоча й частенько, і все ще писав вірші. Втім, гріха в тому немає. Психологічні мотиви і сценарії поведінки, сформовані в молодості, лишаються з людьми назавжди, попри зморшки й сивини. "Та став гірким залóм юначих вуст..." - як писала одна женщина-поетеса у вірші, присвяченому Павличку, а мені те запам'яталося і вивезлося із запорізького минулого. Нічого, щоправда, гіркого в Павличкові, коли підтискав мене до нього Череватенко, знайомлячи, я не помітив. Із сіруватого обличчя сúвіли очі й вистрілював язик. Під кінець розмови вимогливо-верткий "Діма", як Череватенко називав співрозмовника, трохи не в плече тикав "Льоню", щось доводячи. Таїни теж не було. Мабуть, позосталася десь у пісні, в двох отих непояснимих кольóрах-кольорáх. Власне, як воно й має бути з шедеврами. А от розгадка щодо самого класика...
Хай навіть здóгад, один із, він таки заіскрив і об'я́снив дещо, принаймні в моєму особистісному сприйнятті. Хай і трохи пізніше...

 
...Чому лінія долі вигнулася саме так, можна гадати. Чудес не буває. Втім, зі звинуваченнями теж слід стриматися. Принаймні тим, хто не сидів перед сталінським слідчим. Зокрема, мені. Гільзи, забиті в ніздрі на допиті або голки під нігтями, хай лиш на мить уявлені, вмить же й збивають обвинувальний градус. Навіть можуть посприяти під іншим ракурсом глянути на деякі речі. Наприклад, зміцніти на думці, що сонет про Торквемаду, котрий всього років за десять після тюрми вирвався з розкаяного нібито бандерівця - то вчинок, і неабиякий. Або припустити, що саме Павличкові, з його упівським бек-граундом доводити вірнопідданість треба було значно ревніше (хоч він і вів у цьому перед), ніж його поетичним плюс-мінус ровесникам із умовних черкащин-запоріж.
Так, мабуть, і було на початках. Найглибших шарів під сенсами навряд чи дошукатися, а з картотекою, яка могла б тут бути помічною, справа ще непевніша. Питання, втім, є. Найпростіше, навмання: щó заважало в пізніші, більш травоїдні роки благонадійному, довіреному, облавреаченому Павличкові обійти задану тему? Просто помóвчати. Що йому за це мовчання було б - Колима? Мордовія? Із цеківської зали - в кочегарку? Гай-гай... Великий канцлер не підписав би черговий указ про нагородження ("на мене тоді були нагінки..."), перстень із королівської руки, зависши, відклався б убік ("мене розпинали на політбюро..."), а надцята збірка не вийшла б у належний сезон ("я тоді вже готувався до арешту..."), та й по всьому. Навіть дім із башточкою не змінився б "хрущовкою" на Борщагівці. А там, дивись, і чергова елегія на смерть двоюрідного дядька короля або вінчання принцеси крові все б згладила й устаткувала, все б вернула на звичні крýги. Так, промінь беріївського пенсне цілком міг витягуватися в перспективу, хай уже й переломлюючись із інших поглядів і лінз. Але, припускаю, не це тут головне. Центр видноти в разі помовкування вислизав із-під ніг, ось що, стискуючись до щілин марґінесу. А от там уявити себе поет не міг. Солод такої відстороненості був йому неприступний.
Дмитро Васильович Павличко мав відчуття двору й м'яких одеж (він таки придворний поет, хто б що не казав), а от із відчуттям об'єктивної реальності в нього, схоже, не складалося. Та й зі звичайним тактом. Діждавшись глибокої незалежності й відкрившись із власним упівством, він усе настирніше став вертатися до спогадувань про повстанську молодість, ніби не розуміючи, що в його випадку це працює проти нього ж, пропалюючи додаткові дірки в репутації. Зупинитися поет не міг. Хлинули вірші, в яких "з трúзубом раби" перетворювалися на гордих хлопців, блискотливих мужів, кожен із яких ще й мав крила, багаторічна жовто-блакитна гидь обернулася на молодих Гераклів, що били ворога і - але, оп! - спускалися з гори, йшли, "мою мову несучи, як зброю". Ввійшовши в смак і вже забувши стрим, автор не забуває й себе, несогіршого, аж замилувавшись - "але в сотні я був - не останній в рою"; "я знаю: дні були, коли світив, як зброя,/ мій непокірний дух, та грізний мій припас..." - та й чом би й ні, зрештою, якщо загал чи хоча б так звана культурна спільнота нічого в тому не вбачала і навіть не підгигикувала - за великим-то рахунком. Хоча впору було б стріпнутися - бр-р-р! - щоб аж щоки ходором. Прозороокий юнак, перетворившись на зморшкуватого, схожого на Воланда діда, крутився не флюгером у повітрі, як дехто йому таки закидав, а закручував танець на тих же кістках і долях, що й півстоліття тому, тільки в зворотній бік. Як завжди, пнучись у пляму світла, в магнетичний фокус уваги. Арканчик від гуцула зі Стопчатова - тру-ту-ту-ту -- ю-ху-у-у! - аж поли кептарика врізнобіч...

 
...Навряд, щоб метр пам'ятав про ту нашу троїсту зустріч, а я не нагадував - хай дарує Леонід Васильович Череватенко, він щиро тішився, що сприяє наближенню молодого поета до класика, щоки його усміхнено заокруглюються з того епізоду й волосинки на носі жовтіють впроти завіконного сонця. У приміщеннях я якось умудрявся прошмигувати повз корифея, боком-боком, придумавши прикладати вимкненого телефона до вуха, а помітивши на вулиці, різко закладав віраж або збавляв хóду, витримуючи дистанцію. Цікава деталь: сам-один (що траплялося рідко) Павличко сприймався як випадковість, такий собі збій, ну, зазівався чоловік, зав'язуючи шнурка, й відбився від делегації, яка далі рушила вершити державницькі справи, лишивши бідаху в світі вулиць, де його строфи і рими мало що значать. Почасти, так воно й було. Почасти - навпаки.
Як би там не як, всюди він лишався Павличком із телевізора, із центру видноти. Навіть серед занепадницьких літмузейних і спілчанських крісел, випадкових презентацій і таких же фуршетів. Особливо, коли сідав обличчям до зали. Якось він так умудрявся перехняблюватися, підсмикнувши вгору плече й підборіддя - перед дзеркалом це відточувалося, чи що? - ніби злітав над суєтою, оскліваючи поглядом у нетутешностях. Та й хіба жарт:
- Бжезіньський тоді мене не послухав, а згодом...
Або:
- Я взяв за руки Папу і Джорджа Буша, і сказав їм: зробіть отак! Для того, щоб...
Палець звично протинав повітря, як колись тицявся в череватенківське плече, а з рота, здавалося, вискакували знаки оклику і розсипалися по розсохлих паркетах. Або по бруках. Без різниці. Бурхала експресія, вогонь циркового факіра ізригався "на автоматі", без ризику пропалити навіть цятку на лацкані промовця. Ну, й без будь-яких часових обмежень, їх для метра не існувало. Якось навіть довелося вигукувати, склавши долоні "човником", мовляв, це вечір письменника N, а не Павличка, "регламент!" , але навряд чи класик почув, та й паства осудливо загула.
Вона, та паства, частина так званої культурної спільноти й навіть національно-орієнтованої громадськості завжди в таких випадках гуде, й судячи з усього, густиме ще довго - великий поет, патріот, політичний діяч, без якого чи й склалося б в України з державністю. Ну, історію про ледь не задушеного Павличковими руками Кравчука, котрий вагався ставити на голосування Акт про державну незалежність, залишмо фейлетоністам. Або за кадром. Туди ж і величезний дипломатичний прорив, пам'ятник Шевченку у Варшаві, що з'явився завдяки старанням Павличка-амбасадора. Все це добре. Антиукраїнська людина діяла б по-іншому, якийсь умовний дімотабачник чи депутат чагодєєв, без питань. Але політичного таланту, на відміну від поетичного, Дмитро Васильович Павличко не мав - ну, не мав, і квит. Або фертик, як кажуть у його краях. Світ обертається довкола винахідників нових цінностей, а не галасу, стверджував цинік Ніцше. Цінності, як і галас, у Дмитра Васильовича були не нові, а змінні. Сенсів, загалом, теж не густо: мантра про єдність, навіть "єд-ність!", по складах, котра скандувалася три десятиліття, експресією викладу камуфлюваючи голизну змісту, ну й варіації займенника "я" - на всі смаки та відмінки. Хоч, думаю, з "яканням" Яворівський таки лишив Павличка позаду...




...Павличко кричав у диктофон і замірявся в мене вимогливим пальцем.
- Я тоді хотів виступити в Хусті, перед Рухом, але...
З усього було видно, що класик мене вже не пам'ятав, і це заспокоювало. Та й розмова була недовгою. Про що розводитися - не питати ж його про ту зустріч у Відні з боївкарями-емігрантами, чи ще щось такого? Або про оповідання, написані сивочолим метром із вправністю літературного немовляти.
- Я хотів виступити, але амбітний хлопець Чорновіл... - ви записуєте? - так ось, аби тільки відсторонити Павличка, він...
Трепет єства й страх не присутніли в класику і в літах поважних. Все важливе про нього було давно відоме, принаймні мені так здавалося, а нові якісь штрихи - то щось ніби чергова зморшка, котра обличчя увиразнить, але вже не змінить.
До речі, постарішалому Павличкові личила б як не чернецька підперезаність мотузкою, то сутана падре чи ще якого кардинала, з білим комірцем-стійкою й отією чорною перетинкою посередині, не знаю, як вона називається, і чим старішав, тим більше личила, просто просилася до зачесаного з потилиці на лоба волосся, впивучого погляду й наче надрізаного до вух посміху-óшкіру: "Сину мій... Коли помер кривавий Торквемада, я..." Неспроста підсміювався я з Герасим'юка, в чиєму селі Прокурава служив парох на прізвище Павличко - падре Дмитро так і ввижався мені з сутені прокуравської чи, як сказали б місцеві, п'єкурєвської церкви (хай і не класично католицької).
Павличка ще було багато на поверхні життя. Виступи, звернення, вірші, промови, укази про нагородження, тексти гімнів, знову виступи, спогади і знову вірші, подібні до виступів, і знову... Навіть із такого часу, як перші десятиріччя ХХІ віку, він намагався витиснути якісь звуки, не в силах зупинитися, щось віщав, ніби забувши, що ще бо'зна коли плебс жартував про поетів, котрим, мовляв, на заміну прийшли грамофони. Його кликали перші особи держави, він кликав їх, виводячи за руки на сцену, мирячи й напучуючи; його брали до урядових свит і на борт президентського гелікоптера, звідки він ступав на траву стадіону в отецькому Стопчатові, ніби апостол, перед очі ошелешених земляків і, як апостол же, проповідував і напоумлював, як завжди. "Я світився, закликав ламати каземати пана й холуя..."
Я — перше речення святого дня
Із Акту проголошення держави.
Він ще створював шумові ефекти, але резонанс з плином часу ставав усе глухішим, і в тронній залі якщо й ляпали, то хіба кінчиками пальців: і при дворі, й поза ним щиро вважали поезію пережитком старосвітських, занадто пишних звичаїв - як писав один поет-пасіонарій століттям раніше. Остання за життя Павличка влада і взагалі поставилася до поета по-хамськи. Навіть приміщення Національної опери, де планувалися урочистості з нагоди патріархового ювілею, не надали. Замість усмішки, це сприйнялося 90-річним Павличком трохи не як трагедія - без сановних склепінь і паркетів, без "запрошення знаднóго" він не звик. Як і без славоспівів пастви, в котрих ніжилася й розпускала крила авторська самооцінка...
(далі буде - у книжці))

неділя, 26 травня 2024 р.

Він! Микола Вінграновський

 

Кадр зі стрічки Гурама Петріашвілі


Микола Вінграновський,
останній лірик (с)
† 26 травня 2004

* * *
Твій берег я пройшов, моя ріка!..
В душі моїй печаль стоїть неждана.
Печаль моя щаслива і гірка —
Переді мною далеч океанна.
Я вже спішу страждати і любить —
Весна моя плодами заважніла…
Благословен, хто може не спішить,
Доки хода і воля не змужніла.
Скоріш пливи, нова ріко моя!
Я встигну долюбить, доклясти встигну я!
У кожнім дні своя пора світанна.
Я повен дум про велелюдну згоду,
Я повен дум про серця чисту вроду —
Переді мною далеч океанна…

1956


Стрічка "Він! Микола Вінграновський"
2004
Автор сценарію і режисер Гурам Петріашвілі
Оператор Лесь Зоценко
Музика Victor Morozov
У фільмі брали участь:
Анатолій Дімаров
Іван Дзюба
Іван Драч
Олександр Мороз
Леонід Талалай
Анатолій Каган
Василь Герасим'юк
Пісня у виконанні Віктора Морозова
Голос за кадром Гурама Петріашвілі




Микола Вінграновський читає свого вірша "Ні! Цей народ із крові і землі..."
Уривок зі стрічки


* * *
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно — дійсний формаліст!
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі.
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!
1960

неділя, 31 березня 2024 р.

 


Нині, 31 березня, Василеві Портякові мало би сповнитися 72 роки.
Згадаймо...

Розмова з паном Василем,
2 березня 2018 року.
Жити йому залишалося рівно рік...
павло вольвач: - Василя Портяка важко назвати "популярним". І, водночас, це один із найвагоміших сучасних прозаїків, якого дехто з критиків зараховує в один ряд із Тютюнником та Стефаником. Твори Портяка можна прочитати за день-другий. А можна перечитувати-осягати роками. А ще за Портяком - кінематограф, Карпати, родовід. Одним словом - життя.
Василь Портяк — письменник, кінодраматург, кіносценарист. Не знаю, яка між цими професіями різниця, ми це з'ясуємо. Дякую Василеві, що прибув з Фастова.
Якщо говорити про моє особисте знайомство з його творами, з героями його творів, то це відбулося я вже не пам'ятаю коли, сказати б, дуже давно, і як писав один із василевих колеґ-письменників і друзів, між першою і другою книжкою Портяка 22 роки, товщина часу. І поза тим його герої не забулися, не вицвіли, не злилися з тлом, бо вони із плоті і крови. І от саме про творчу кухню я й почну, Василю, з тобою говорити. По-перше, може, це вже банально, може, набридли цими запитаннями, чому такі великі перерви між виходом книжок і так мало за обсягом написано? Це така ощадливість у слові, ретельність, вимогливість, яка, звичайно, є, чи сюди додаються якісь буттєві обставини, скажімо, займався чимось іншим, писав кіносценарії, чи будував дім, чи, зрештою, накочувала звичайна людська лінь, буває ж і таке...
Василь Портяк: - Та всього буває. Я би почав із такого. ...Днями закінчився конкурс “Бути людиною” - це такий конкурс документальної прози, я був у журі. Довелося перечитати десь коло 200 оповідань. У всіх них йшлося про Другу Світову, про те, як людяне перемагало нелюдяне, про жорстокість війни. Розумієш, ти читаєш, але воно засідає, напластовується, і коли я це все перечитав, я не знав, куди з цим всім дітися.
- Ти чоловік твердий.
- Але й це не допомагає. В житті ти мав дотичність до пам'яті чиєїсь, до історій, воно тебе опосіло й не відпускає. І доки ти не даси йому кудись вихід, воно тебе не попустить. Я давно знаю, що важко заробляти на життя літературою. Не тільки в нас, взагалі важко. Колись Набоков писав про свою “Лоліту”: “Пока эта девочка меня кормит...” Тобто, тільки після “Лоліти” він міг собі дозволити зафрахтувати номер у готелі швейцарському, жити й ні про що більше не думати, хоча “Другие берега” в 100 раз кращі від тієї ж самої “Лоліти”.
Я не мав ніколи ілюзій, що я цим буду заробляти гроші. Для мене це вихід: те, що мене мучить, має мати вихід. У літературі це так. Кіно — трошки инше. Так, у тебе є угода, термін, текст...
- Тобто теза про те, що ти більшою мірою змовчав, ніж написав, - вона правильна?
- Мабуть, так.
- Я ще не сказав, говорячи про твої іпостасі, я не сказав ще одну, може, вона головна: Василь Портяк — ще гуцул. Чи гу́цул, як правильно?
- Гу́цул, гу́цул.
- Він гу́цул і, як кажуть люди, які тямляться на цій темі, гу́цул не аби-який, а трохи не найвисокогірніший із тих гуцулів, які пишуть, гуцулів-письмаків. Тобто родинне село Василя — чи не найвище в горах, вище там лишень ведмеді і якийсь кордон — румунський?
- Румунський.
- І оця твоя гуцульськість — вона, напевно, теж для тебе багато важить, чи, можливо, найбільше, вона є визначальною?
- Я тільки не знаю, наскільки це могло би стосуватися прози чи кінематографа. Це моє світобачення. Це там, де християнство настільки органічно сплелося з давньою вірою, давніми традиціями, що чогось органічнішого бути не може. Це там, де людину проводжали на той світ на так званих посейженнях — це поминальні вечори, де коло тіла читається Псалтир, а в иншій кімнаті гульки, забава іде, та ще - давня, давня, давняю Ми проводжаємо, людина закінчила свій час тут, а йде в кращий світ. В обрядах, в усьому вітальність є велика в гуцулів. Очевидно, це також має якусь вагу. Я бачив це на власні очі.
- Десь я вичитав, що саме в твоєму селі знімали “Тіні забутих предків”?
- Я був свідком, і це для мене настільки справило враження, що я потім долучився і до кіно, тому що я побачив, як робиться казка, як робиться образ. Це було несподіване. Я побачив кусок ...[нерозбірливо] дерев'янної, збоку масовка. Ми туди-сюди бігали, зазирали, нас ганяли... В мене лишилося в пам'яті: Параджанов, який на стільчику сидить, залишився юний майже, молодий Юрій Іллєнко, ми їх оббігали десятими колами, бо непотрібні ми там були, а дуже хотілося все бачити. І я потім побачив, в результаті монтажу, як ожив цей епізод, як він був змонтований з інтер'єром церкви, який знімався геть в иншому місці, з натурою, яка знімалася коло ріки також в иншому місці. І все це разом! Пам'ятаю, я бачив кілька дровеняк складених, нібито стіну... Для мене це стало таким дивом, що я, мабуть, тому потім і пішов у кіно.
- Тема УПА є для тебе не просто темою, а вона є для тебе родинним епосом, родинною пам'яттю, хай це й пафосно, родинним болем. І ця родинність, близькість, навіть інтимність — вона допомагає чи навпаки заважає, тисне, як ти кажеш — пече й не дає слову, сказати б, вивільнитися від судоми?
- Я з цим живу, з дитинства живу. Не тільки я. Не хотів би, щоб це сприймалося, як щось унікальне, якийсь випадок. Я вже колись казав, що серед моїх друзів, які тут є, ...[нерозбірливо] Михайло Дмитрів народився на Лонцького в тюрмі, Василь Герасим'юк народився в Караґанді в бараку для засланців. Тобто для нас, так само як для Східної України 20-ті - 30-ті роки, позначені боротьбою. Це не є щось таке виняткове. Але воно є, воно є, воно моє, тому що обидва роди — по мамі й по татові лягли там в більшості, мало хто вижив, і рідний тато також загинув 5-го березня, а я 31-го народився. Тобто воно є, воно не тільки моє, воно моїх рідних усіх. Я з цим живу. Це не допомагає й не чавить на мене, це історія роду.
- Але ж при тому ти ж іще вживаєшся у шкіру героїв.
- То инше питання, ти вживаєшся й радієш, коли хтось коло тебе працює. Коли ми знімали фільм про Шухевича “Нескорений”, то на подвір'ї Святого Юра ходив Гладій Гриць у мундурі, і там ще пару хлопців ходило, й підійшла до мене жінка, так глянула і якось так довірливо сказала: “Дякуємо, що ви їх вертаєте”. Тобто ці хлопці через роль туди входили, а для того щоб це мусило статися, треба входити в роль тобі, чи сценаристу, чи прозаїку.
- Тебе хтось із критиків чи читачів, у читацькій уяві, поміщає туди — десь між Тютюнника і Стефаника. Ти сам як до цього ставишся і хто для тебе ці постаті?
- Я не повинен якось до цього ставитися. То критики чи літературознавці так собі вирішили, то їхнє право. А ці постаті — я б ще додав обов'язково Коцюбинського. Коцюбинський, Стефаник, Тютюнник — це мірило.
... - Василь Портяк — із неймовірної родини, в якій воювало в УПА багато представників з обох родів, батько й дядько. Це неймовірні сюжети для втілення в будь-яких формах, насамперед в літературі, в кіно. Скажімо, доля його батька, який ще перед війною був висланий разом із родиною, старшими братами, з батьком у Сибір, сидів у тюрмі, потім якимсь незбагненним чином, через всю воюючу країну, “страну совєтов”, вернувся в Карпати, де приєднався до боївки старшого брата, який ще до війни почав воювати в горах — це знаменитий сотенний “Хмара”, а брат його, батько Василя, - “Сибіряк”, тобто це неймовірні долі. А ще по материнській лінії Василь Хімчак-Кучер, який загинув в один рік і трохи не в один місяць з батьком. Тобто, це — поєднання неймовірних доль, сюжетів, емоцій, саме те, чим займається Портяк, як на мене, в прозі, йому цікава не сама боротьба як така, а людські долі на зламі, на якихось тектонічних зсувах, як кажуть поляки, między młotem a kowadłem. І де ж це показувать, як не в кіно, Василю? Питання до тебе: якщо раніше тебе питали, чи ти збираєшся екранізувати свої новели, ти відповідав ухильно, мовляв, “воно би могло бути, але для цього треба, щоб знімалося кіно”.
- Зрушилося, слава Богу, гроші якісь є, проводяться якісь конкурси. Мабуть, мені не зовсім коректно їх оцінювати...
[...]


Ця розмова транслювалася у прямому етері на Радіо Культура, в циклі "Кружляння слів".
На жаль, щось завадило мені закінчити її транскрипт. Авдіозапис розмови на сайті РК не зберігся.