12 грудня 1890-го - уродини "гарячого українця".
Роман Купчинський:
Андрій Мельник побачив світ в дні 12 грудня, 1890 року в селянській сім'ї Якубової волі, біля Дрогобича. Це село недалеко того місця, де народився наш великий поет і письменник Іван Франко. Ще хлопчиком на шкільній лавці дає він себе відчути як гарячий українець. Вже тоді наболілі і скривавлені від кайдан руки Батьківщини збуджують в ньому кріпку постанову: жити і працювати для України. Ще хлопчиком він переконується, що похід в життя і боротьба за волю вимагають пильної підготовки. Тому кидається на книжки і вчиться. Попри це, вже як молодий студент стає одним з ініціяторів та провідників таємних шкільних гуртків. По закінченні гімназії переходить на студії лісівництва у Відні. Це було в 1911 році. Школу цю закінчує і дістає титул дипльомованого лісового інженера. Рівночасно з тим він бере живу участь в суспільно-громадському житті. Між іншим він керує українським товариством “Земля” у Відні.
Переступивши поріг студентського життя, він вступає на довгий і важкий шлях активної служби Ідеї Батьківщини. З вибухом першої світової завірюхи він вступає в ряди Українських Січових Стрільців, де в боях своєю хоробрістю і відвагою стає леґендарною постаттю стрілецтва. Учасники боїв на Маківці та під Галичем, над Стрипою згадують, що він наче зачарований лицар ходив між ворожими кулями і шрапнелі і кулі його не чіпались. В наступ усе йшов перший, а відступав останній. В році 1916 попадає враз з сотнею в російський полон. Його замикають м..калі в одному таборі полонених коло міста Царицина, що нині його м..калі переіменували на Сталінґрад.
Приноблююча атмосфера російського полону його не заломлює. Тут він вперше стрічається зі славної памяти Вождем і Творцем українського націоналізму Евгеном Коновальцем. Та стріча заважила на їхньому дальшому життєвому шляху. Від тоді переживають вони вдвох долю і недолю України, від тоді рамя об рамя йдуть спільно, кидаючи лацарський визов злій долі.
... 1916 рік. Літо.
Гора Лисоня біля Бережан. Одна з найбільш скровавлених гір на східному фронті. Багато разів переходила з рук до рук, а за кожним разом укривалася густо трупами, поїлася щедро кровю і оборонців і наступаючих.
Ось знову зайняли М..калі її верх і знову йдуть Стрільці до наступу на неї.
Гармати риють землю, кулемети грають як вода на лотоках, крісові кулі дзигчать як розярені оси.
Білявий юнак уже поручником, командантом першої сотні, веде її в бій. То тут то там падають хлопці, хтось охнув, хтось боляче крикнув, хтось спинився на мить...
А білявий юнак спокійний як завжди і як завжди на переді, йде рівномірним кроком і лагідним рухом погладжує свою русяву бороду (чогось запустив її).
- Товариші! Рівно! Рівно! - напоминає розстрільну, і всміхається, бо хлопці зараз же вирівнюють.
І так довів сотню на самий щовб гори.
... Цього року минуло полк. Андрієві Мельникові шістдесят років з дня народження.
Не зачіпила його куля, не загризла недуга легенів, не добили польські поліцисти, не зломила журба за добру долю України, не зневірив розлам у нутрі ОУН. Дожив 60 років життя, і сьогодні світить його око так само ясно, блукає на гладкім лиці та сама лагідна усмішка, так само важить він слова, так само відмірює рух.
Ніби роки, що прошуміли над ним, не торкнули його своїм крилом.
А було тих років, тяжких і трудних, багато. Тридцять і п'ять! А ні один з них не тихий, не погідний, а й не сірий, як буває нераз хмарний безвітряний день. Були роки громовисті, аж душа здрігалася, були роки холодні, аж серце замерзало, а всі буревійні. Чи в війську, чи поза ним, чи в краю, чи на чужині. Але весь час над ними, над тими роками, думка як райдуга: Україна...
1950
На жаль, як часто буває, історикам у їхніх дослідженнях за політиком Мельником загубився Мельник-людина. Наприклад, намагаючись знайти цікаві факти про побут, вподобання та захоплення Андрія Мельника, які могли би характеризувати його як людину, а не політика, я переглянув стоси наукової та мемуарної літератури, але практично нічого не знайшов. Скрізь він постає вправним вояком і досвідченим політиком. Ніби, крім оцих двох чеснот, більше нема про що говорити, розглядаючи його життєпис.
Але той матеріял, що вдалося відшукати, свідчить, що Мельник був інтеліґентна людина, любив спорт, мав певні проблеми зі здоров’ям, дуже кохав свою дружину й ніколи не забував свого рідного села.
Почнемо з дитинства. Коли Андрію виповнилося 6 років, померла його рідна мати. Як часто буває, батько, Атанас Мельник, одружився вдруге – з Павлиною Матчак, яка й виховала хлопця. Причому мачуха так любила хлопця, що навіть коли 1904 року помер його батько (Андрій на той час уже навчався в 5 класі Стрийської гімназії), вона не залишила пасерба напризволяще. Що більше, вийшовши заміж вдруге, Павлина Матчак продала частину власної землі, щоб оплатити операцію нерідному синові. Мельник мав недугу легень – туберкульоз, яка в молодості проґресувала, тому йому зробили важку, як на той час, операцію, під час якої видалили два ребра, щоби полегшити дихання. Згодом, під час визвольних змагань 1917-1920-х років, він перехворів на тиф.
У 1910 році Андрій Мельник закінчив навчання в гімназії та два роки лікувався від туберкульозу, а потім вступив до Лісової академії у Відні, де навчався за фахом «інженер-лісівник». Але за два роки, коли почалася Перша Світова Війна, вступив до леґіону Українських Січових Стрільців. Згодом командував сотнею УСС. Проявив себе вправним вояком. «Про Андрія Мельника говорили, що він заворожений, як характерник, – згадував інший сотник Українських Січових Стрільців Михайло Мінчак. – А хто глядів збоку, які він підскоками веде сотню в бій до наступу, ніколи не прилягаючи до землі, міг би подумати, що він не тільки забагато рискує своїм життям, але й добровільно шукає смерти. А коли врешті й досягла його "куля зрадливая, в Москві-матушці свяченая" – то не вбила, тільки поранила».
«Зрадлива куля», як пише Мінчак, настигла Мельника 3 вересня 1916 року під час бою з російськими військами на горі Лисоня. Тоді ж він потрапив до російського полону, де за свідченнями очевидців тримався гідно і навіть намагався довести зухвалим російським офіцерам справжнє історичне походження назви «Русь». Про один із таких «диспутів» згадує сотник УСС Дмитро Гречанівський, теж тоді полонений: «Під вечір прийшли ми до Підгаєць. Тут стояла російська команда, може бригада, а може й дивізія. Місцеві жителі-українці виєднали дозвіл командного генерала на нічліг старшин-українців у приватних домах. Про те сказав нам сам генерал. Він говорив про "адін руській народ", звідки, мовляв, затрималася в Галичині назва "русин", "руській язик", а в Росії – "южно-русскій ілі малоруській". З найбільшою увагою до генерала вплівся з ним у діалог поручник Андрій Мельник, нагадавши, що назва "Русь", це історична назва українського народу і його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства. Слова ж "Україна", "український" є тотожні з первісними назвами "Русь", "руський", сягають сивої давнини і вживаються в слові та письмі, тепер уже навіть по деяких школах Галичини.
Спочатку генерал терпеливо слухав поручника, часом коректно докинув якусь заввагу, але, незвичний до такого роду балачок розсердився і відповів, що "нікакой Украйни нікагда нє било і нікагда нє будєт", а звертаючись до свого ад'ютанта, закінчив іронічно:
– Ви чуєте, ад'ютанте? Він – поручник, а я генерал, і він знає більше від мене».
Після втечі з російського полону 6 січня 1917 року добирається до Києва та повністю поринає у військові справи. У грудні 1918-го Мельникові присвоєно звання отамана Армії Української Народної Республіки. Під час різних нарад чи зібрань любив повторювати фразу: «Як казали у нас на селі».
Взагалі манера спілкування та неймовірна здібність прихиляти на свій бік людей вражала багатьох. «Чар його особистости – відчували певно всі. Пригадую, що донька пані дому, де ми в Жмеринці щоденно обідали, гімназистка років 12-13, наївна й пустенька, як Уля в "Мині Мазайлі", не могла приховати захоплення його поведінкою і мовою – панночка була в періоді немилої їй "українізації" – і якось несподівано сказала мені "в таємниці":
– От, якби такі були українці, то я б перша українізувалася», – згадує Євген Маланюк, тоді – офіцер армії УНР.
Якщо торкнутися політичної діяльности Мельника, то він більше був військовим, ніж політиком. Можливо, саме це йому згодом заважало знаходити консенсус зі своїми політичними опонентами. Євген Маланюк згадує, як 1919-го він, тоді ад'ютант помічника начальника Генштабу Армії УНР Василя Тютюнника, перетнувся в Кам'янці-Подільському з Мельником, тоді вже полковником українського війська: «Мій начальник послав мене до Кам'янця з якимсь дорученням до міністерства. Коли я поладнав усі свої справи, десь над вечір повернувся Андрій Мельник. Своїм стримано дружнім тоном зробив мені пропозицію: сьогодні річниця другого Універсалу (Центральної Ради), є парадний спектакль з Садовським у театрі – чи не хотів би я товаришувати йому в урядовій ложі? Це була пропозиція, не наказ. Спектакль був винятковий – "Останній сніп" Людмили Старицької-Черняхівської. При закінченні програми знову – тим же тоном пропозиція-наказ:
– Пане поручнику, мене запросили урядові чинники на вечерю до клюбу Франка. Чи не хочете товаришувати? Будьте вже сьогодні ад'ютантом до кінця, отаман Тютюнник, припускаю, нічого не матиме проти.
Клюб був либонь соціялістичний, лівий. Там були самі "бувші": колишній прем'єр Голубович, колишній військовий міністр Жуковський і ще кілька інших. Коли подали закуску і перейшла перша чарка самогону, язики наших господарів розв'язалися. І ми, два нерівні своїм становищем військові, відчули квіти й виквіти політичного красномовства. Сяк-так ліквідувавши м'ясну печеню, на знак отамана встали й вийшли. Мельник буквально зітхнув, як після важкого тягару, і вже зовсім не службово, і зовсім не по-начальницьки, сказав:
– Вибачте, що затягнув вас. Ніколи в житті я так не змарнував часу, як оце тепер».
Класичними прикладами героїв для Мельника були Іван Богун і Павло Полуботок, а символом української трагедії – Петро Калнишевський. «Рішуче відкидав Достоєвського з його бісами в людині. Не сприймав Толстого і його теорію непротивлення злу. Найкращою формою державного твору залишалася неперевершена досі «Держава» грецького філософа Платона. Йому Мельник поклонявся цілою душею.
– Він, старий Платон, і його держава ще й тепер актуальні і найбільш природніми можуть бути на українському ґрунті, – говорив Мельник», – згадував у спогадах Михайло Бажанський, який разом із ним сидів у 1920-х роках у польській в'язниці.
Про особисте життя Андрія Мельника відомо мало, бо не любив виставляти його на показ, навіть забороняв своїм прихильникам про це писати. Зокрема, 28 лютого 1929 року він одружився із Софією Федак – рідною сестрою дружини Євгена Коновальця. До речі, з Є.Коновальцем він познайомився під час перебування у російському полоні. Відтоді вони були разом – спочатку в армії УНР, а потім у націоналістичному русі. Коновалець не раз у своїх публікаціях, заводячи мову про українське військо в 1917-1920-му, писав: «Я і полковник Андрій Мельник». Тобто, підкреслював, що всі його заслуги варто ділити на них двох.
Дітей подружжя Мельників не мало. Відомо лише, що його дружина разом із чоловіком пройшла німецьку в'язницю, доглядала його, коли захворів. По його смерті (1 листопада 1965 року) жила в Люксембургу.
Відсутність дітей певною мірою позначалася на ставленні Мельника до молодих членів ОУН: «Він завжди опікувався молодшими членами організації, – згадує його у післявоєнний період "мельниківець" Петро Варнак. – Зустрічаючи на двірці, найперше питав, чи не голодні. Коли проводив до поїзда, вмів купити канапку й ткнути її в кишеню молодшому чи й старшому від себе. Було це в полковника природне бажання помогти. Раз, коли я дякував за таку увагу, він мені сказав на двірці в Люксембурґу:
– Товариськість – нормальна річ. А я ж дітей не маю».
Колишній французький посол у Берліні, член Французької академії Франсуа Понсе жив неподалік подружжя Мельників і залишив у своєму щоденнику цікавий запис про них: «Цей Мельник – людина витонченою культури, дуже ввічливий і гарно вихований. Його дружина – невеличка чорнявка, з бистрими очима в окулярах і тонкими рисами обличчя. Полковник завжди був сумний і маломовний. Коли ми з ним уранці зустрічалися, промінювала від нього велика гідність і джентльменство. Все перший вітався і запитував про моє здоров'я. А про себе не говорив ніколи. Однак пригадую собі, що були моменти, коли Мельник виходив зі своєї резерви і ставав балакучий. Це бувало тоді, коли згадував визвольні змагання України».
Звісно, цих кількох абзаців замало, аби повністю пізнати А.Мельника – не політика, але людину. Утім, маю надію, що сучасні дослідники все ж ліквідують пробіли в біографії житті провідника.
Володимир Гінда
Збруч, 2015
Софія Мельник
СПОМИН НАШОГО ВИЇЗДУ ЗА КОРДОН 1938 РОКУ ТА ПОБУТ НА ЕМІҐРАЦІЇ
День 23 травня був до 1938 р[оку] в нашій родині лише днем смерти діда, і ми їздили щороку в цей день ранком на відправу на його гробі в поблизькім селі Мшана коло Львова. Тому так добре запам’ятала я цей понеділок 23 травня 1938 р[оку], холодний і дощовий, хоч з поворотом до Львова нічого не віщувало ще нещастя.
День чи два потім появилася в часописях нотатка про вибух бомби в Роттердамі і про вбивство нею Новака, але їй ніхто не присвячував більше уваги, чим звичайним рубрикам нещасть. Хоч пригадую, що звернув на неї увагу моїй сестрі ред[актор] Дм. Паліїв.
Не знаю, котрого чергового дня — в четвер чи п’ятницю — наспіла через Данціґ телеграма «Помер батько Юри». Цього пополудня прийшов мій чоловік схвильований до хати і настоював, щоби вийти на прохід. Щойно на якійсь спокійній вулиці зачав «не стало Євгена». Дуже тяжко було нам передати цю вістку мамі, яка з подивом і пошаною відносилася до Євгена. Не знаю, хто і коли повідомив про нещастя д[окто]р[а] Мирона Коновальця, брата покійного. Рішили ми їхати в трійку до Роттердаму, маючи надію поспіти ще на похорон.
На наше здивування не робили нам на поліції надто великих труднощів; все ж таки напіминули мойого чоловіка, щоби не надужив їх великодушности для недозволених контактів. Наша дорога ішла етапами: через Краків, де мусіли ми взяти австрійську візу, на Відень, бо там мали ми надію сконтактуватися зі знайомими і довідатися про час похорону та інші подробиці.
По телефонічнім порозумінню з ґен[ералом] Курмановичем, який поінформував нас, що похорон вже відбувся, їздила я сама на побачення з ним до Бадену під Віднем, щоби почути детайлі. Не було нам вже чого їхати до Роттердама, тож рішили ми хоч відвідати сестру і сестрінка в Римі.
Замешкали ми там в пансіоні Онацьких і, крім них, застали інж[енера] Дмитра Андрієвського та Михайла Мушинського, послідного секретаря бл[аженної] п[ам’яті] полк[овника] Коновальця. Сеник-Грибівський був тоді на об’їзді Південної Америки.
Остали ми в Римі, доки були важні наші візи, й вернули домів якраз на Зелені Свята. І остав на все вритий в пам’ять образ походу на Личаківський цвинтар і карні лави хору питомців, що співав «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали...»
В липні 1938 р[оку] їздила я на відвідини брата Богдана, який студіював в Данціґу. В тім часі вернув вже був Сеник до Европи і, довідавшися про мій побут в Данціґу, приїхав там, щоби умовитися відносно побачення з моїм чоловіком і переконувати мене в необхідности виїзду його за кордон. В умовлений час (кінець серпня) їздили ми обоє з чоловіком до Данціґу та стрічалися зі Сеником в недалекій Оліві. Пригадую, що зустріли ми в тім часі в Данціґу горстку українців, бував там також д[окто]р Лука Мишуга, який приїздив до Европи цього року. Данціг — це було для нас «обивателів» Польщі — вікно в Европу. На їзду там не треба було паспорту, а вистачала перепустка туристичного товариства.
Не було це легке рішення для нас, а головно для мене, іти добровільно на еміґрацію, покинути родину, сяк-так упорядковане життя і працю. Ніхто ще тоді серіозно про війну не думав, хоч в рік потім еміїрація стала сумною конечністю для Західної України.
Умовивши все необхідне зі Сеником, ми вернули домів ліквідувати наші справи, щоби з кінцем вересня покинути рідну землю і виїхати на еміґрацію. Про виїзд наш знало якнайменше осіб: моя мама й наймолодша сестра, а мій чоловік уважав необхідним поінформувати митрополита Шептицького, який благословив його на нову путь.
Виїхали ми, як справжні еміґранти, з якнайменшим багажем, щоби не звертати уваги на себе з огляду на наші туристичні перепустки. Зустрілись знова в Оліві зі Сеником, який підготовив наш виїзд на чуже прізвище літаком з Данціґу до Берліна (в споминах про Сеника мій чоловік подає дату виїзду з Данціґу 1 жовтня 1938 р[оку]).
Так почалася наша еміґраційна мандрівка етапами: Берлін, Відень, Абація, Фльоренція, щоби вернути (як Італія вступила до війни) до Берліна, а звідтам Краків, знову Берлін, Відень, Гірпшег, Саксенгавзен, знова Берлін, Бад Кіссінген, Бад Ґодесберг, щоб в травні 1946 року осісти в Люксембурзі.
В Берліні задержалися ми коротко, кілька днів, для полагодження формальностей, щоб опісля переїхати до Відня. Тут підшукали ми мешкання на периферіях міста (Ґрінцінґ), жиючи на прибране прізвище «Танасевич» і подаючись за словаків. За порадою членів Проводу не показувалися ми багато в публичних місцях, театрах і т[ому] п[одібне]. Мій чоловік весь час мав розмови з членами Проводу (Сеник, Барановський, Ярий) і 12 жовтня 1938 р[оку] переняв головство ПУН та зложив святочне приречення до рук членів Президії ПУН.
У Відні прожили ми приблизно рік. у серпні 1939 р[оку] їздив мій чоловік до Риму на 11 Великий Збір. З поворотом очікувала я його в одній з місцевостей в полудневій Австрії і всіла до поїзду, яким він вертав. Пригадую, що був він в товаристві Ольжича, відай також Барановського. Скоро потім почалася німецько-польська війна та зв’язаний з тим рух і часті поїздки Барановського до Братислави.
Дораджували мойому чоловікові переселитися в одну з невтральних країн. Вибір впав на Італію так через присутність там Онацького як через побоювання труднощів комунікації, коли б вибрати Швайцарію. Зразу виїхали ми до Абації біля Трієсту, звідки легко було порозуміватися телефоном з Віднем. Відвідував нас там Онацький. Мене гризла непевність про долю мами й родини по заняттю Західних Земель большевиками.
З надходячою зимою треба було перенестися до міста і ближче Онацького. Вибрали Фльоренцію з огляду на легкість піднайти мешкання. Довшому побутові чужинців там ніхто не дивувався, бо часто приїжджали там чужинці перебути зиму в лагіднім італійськім підсонню. Звідси часто доїжджали ми, а головно, мій чоловік, до Риму, до Онацького, як і на відбуття стріч. Там теж відбулася стріча з Бандерою. Не міг мій чоловіїс піти на уступки на його «ультіматум» та цей розрив переживав глибоко. Пригадую, як на проході в однім з городів Фльоренції з розцвілими деревами сказала я; «Як гарний Божий світ», — а Андрій на це відповів: «Але не для нас».
Літом 1940 р[оку] Італія приступила до воєнного бльоку з Німеччиною. Мали ми з цього приводу прикру пригоду, бо поліція прийшла інтернувати мою маму, яка в міжчасі переїхала через Відень до нас, хоч мала німецький паспорт для бездержавних. Лише завдяки енергійним заходам мойого чоловіка у німецького консула вдалося її звільнити.
Раз Італія вже не була невтральною, не було причини оставати там мойому чоловікові. Переїхав він вже у вересні 1940 р[оку] до Берліна, я остала ліїсвідувати всі хатні справи і покинула Фльоренцію разом з мамою в жовтні.
Побут в Берліні, зразу виносимий, ставав щораз прикріший під оглядом харчевим, а згодом через налети. Зразу не вміли ми хоронитися від вибиття шиб через тиск воздуху, і пригадується веселий образ Мушинського та все жартівливого Мацяха, як з мітлами в руках помагали вимітати збите скло.
По кількох поїздках мойого чоловіка до Кракова й західних окраїн, окупованих німцями, в липні 1941 р[оку] гестапо конфінувало його в Берліні, де прожили ми до кінця 1943 р[оку]. Щораз прикріші були летунські налети, дільниця біля нашого мешкання частино збомблена, частино вигоріла, тож почали ми думати про перенесення до Відня, також з родинних причин, шоб мати змогу взяти до себе маму.
Тодішний керманич Української Установи Довір’я у Відні п[ан] Микола Дорожинський винайшов нам приміщення в III[-й] окрузі при вул[иці] Рохус ч[исло]2 у пані Шнайдер.
Не пригадую точно, як довго ми там жили. Приїхали в грудні, вертали в січні до Берліна, звідси 18/1 знова до Відня. Але пригадую гнітучий настрій, що панував тоді по вбивстві полк[овника] Сушка.
Кам’яниця, в якій ми замешкали, мала два виходи на дві різні вулиці, і завдяки тому п[ан] Дорожинський виніс неспостережено валізу з організаційними актами якраз день або два перед нашим арештом дня 26 січня 1944р[оку].
Ранком цього дня збудив нас рух на коридорі. Це поліція наперід робила обшук і арештувала замешкалого в тім самім мешканню п[ана1 Папа. Скоро з’явилася поліція теж в нашій кімнаті. Ось що записав мій чоловік про це:
«Арешт перевело з місцевого ҐСП (гестапо) вісьмох агентів під проводом референта для українських справ на віденському терені Шарфа. Нас візвали одягнутися; рівночасно почали трусити мій одяг, що його мав я одягнути. Серед агентів була жінка, яка доглядала за моєю дружиною при її одяганню. Одягнувшися, спитав я з чийого доручення являються і з ким з них маю говорити, хто кермує виконанням цього доручення. Заявив мені названий Шарф, що має доручення свойого шефа відставити нас до місцевого уряду ҐСП і перевести ревізію в нашім мешканню.
Я зажадав перед тим, ніж він буде переводити в життя одержане доручення, телефонічним шляхом порозумітися з ґруппенфюрером Міллєром. На це заявив мені Шарф, шо якраз з доручення группенфюрера Міллєра переводить місцеве гестапо мій і моєї дружини арешт, щоби опісля відставити нас того самого дня до Берліна».
Нас відставили до місцевого бюра (не пригадую, чи переслухували мойого чоловіка, хоч викликали його до іншої кімнати) й пополудні повезли залізницею до Берліна в товаристві двох агентів й одної аґентки.
В Берліні, де ми приїхали 27/1, приміщено нас в підміській місцевости Ванзее в якімсь «гестегавз» — як вони його назвали. Це була велика приватна вілля, певно сконфіскована у ж..ів. Перед дверима нашої кімнати сиділи все два агенти, ті агенти водили теж нас на прохід вулицями Ванзее, але забороняли нам говорити між собою по-українськи.
На наступний день, 28/1, почалися переслухання, зразу у группенфюрера Міллєра, один раз також у готелі в моїй присутности. Мій чоловік занотував: 28/1 зустріч у группенфюрера Міллєра, 10/2 письменне зізнання, 11/2 побачення з проф[есором] Онацьким і Мушинським, і доповнення письменних зізнань, 15/2 переслухання в прияві штурмбанфюрера Вольфа, гавтштурмф[юрера] Аренса і Шульце та товмача Вірзінґа, 29/2 зустріч з Группенфюрером Міллєром і виїзд з Ванзее».
Берлін був тоді сильно бомбардований. І хоч Ванзее було дещо здалеку, то все-таки під час летунської тривоги нас мусіли зводити до схоронища в пивниці цього ж дому. Обов’язувало затемнення і там теж бачити нікого ми не могли. Аж одного разу, коли гудок давав «ентварнунг», почули ми українські слова «вже скінчилося». Нам стало ясним, що в домі є українська прислуга, як тоді всюди в Німеччині. До нашої кімнати, очевидно, їх не допускали. Доперва, по деякім часі одна з дівчат прийшла з харчем й потиху спитала: «Хто Ви?» Мій чоловік подав їй своє прізвище. По кількох днях почули ми з сусідньої кімнати, в якій дівчата прятали, їх сміх, а потім на команду: раз, два, три — хором скандоване: «екзекутива вся виарештована».
Чи запримітили це наші хоронителі, чи не подобалося їм, що одного дня на проході на вулиці я щось сказала чоловікові по-українськи, — досить, що 29/2 Міллєр заявив мойому чоловікови, що нас [перевозять] поза Берлін, певно побоюючися, що місце нашого побуту розконспіроване. Дозволили нам забрати теплий одяг (бо у Відні ми не мали з собою багато) і знова ніччю — цим разом вже без жінки-агентки — повезли нас у невідоме. Ранком дня 1/3 приїхали ми в гірську місцевість Оберсдорф, звідки автобусом повезли нас дальше, до місцевости Гіршеґ, Це гірська закутина, яка політично належить до Австрії (Форальберґ), але господарсько до Німеччини, бо одинока дорога, якою можна заїхати, іде з Оберсдорфу. Пізніше пояснювали нам, що звідтам і найкращому туристові не вдалося би втечи, бо дорога обсервована, а горами дуже далеко. Примістили нас в готелі «Іфен», який, як показалося, містив ріжнонаціональних гостей «зондергесте».
Приїхав з нами також радник Вольф і при тій нагоді скористав з кількаденного побуту в готелі. На його руки мусіли ми зложити письменне приречення, а потім устне гестапівському командантові готелю Йомові, що не будемо намагатися тікати (а довкола глибокі сніги), що не будемо ходити поза означену зону, не будемо говорити з місцевим населенням, а пошту полагоджувати лише через команданта. Також гроші мусіли ми зложити у команданта.
В готелі з «зондергесте>> була найсильніша група французів, було кількох італійців (між ними старенький, б[увший] прем’єр Нігті), один бельгієць (редактор журналу «Соар» (Soir)). Між французами були: ректор університету Galletier, міністр Петена Bouthillier, губернатор банку Альжирії Escallier, сенатор de La Grange, генерал de la Porte, дружина генерала Tremeau з донькою Françoise, але наймаркантнішою постаттю був, безперечно, Андро Франсуа Понсе, б[увший] французький амбасадор в Берліні. Ми їли в спільній їдальні, але при окремих столах, а вечером гуртувалися в просторім голю готелю, де переважно всі грали в карти.
Пополудні, коли голь був порожній, запрошував Франсуа Понсе по черзі співмешканців готелю до свойого стола та переводив з ними розмови. Так теж було з нами, й кілька разів інформувався він у мойого чоловіка про причини його арешту, про українські справи, при чім — як показалося — був досить добрим знавцем східних церковних справ.
По війні Франсуа-Понсе видав свої спомини з цього часу під заголовком «Carnets d’un captif» і в тих споминах, крім інших, згадує також мойого чоловіка.
Побут в Гіршеґ був зимою дуже монотонний, хоч при добрій погоді можна було виходити тим, що мали сильні черевики. Італійці, яких взяли, відай, за теплої пори року, в своїх тоненьких черевиках не могли й кроку зробити поза поріг, головно, коли з теплішою порою почалися розтопи. Й молода француженка користала з моїх сильних черевиків, які я їй радо позичала.
В неділю ходили ми збірно до недалекої місцевої церкви на Богослуження. В разі потреби можна було купити дещо в місцевих склепиках, зголосивши це наперід командантові табору.
Я держалася головно товариства двох пань француженок. Пановефранцузи держалися окремо, окремо сиділи все похнюплені італійці.
Пізно прийшла весна в ці околиці, і радувала нас кожна квітка, що підносилася з розмоклої землі до сонця. Прийшла можність дальших проходів Групами під опікою нашого гестапівського команданта.
Та цілковите ізольовання від українців й українських справ, брак вісток про долю інших членів організації, про долю родини невимовно пригнічували. Відай, це було головною ціллю нашої висилки в цю закутину Райху.
Під кінець липня з’явився там Шульце і заявив мойому чоловікові, що має доручення забрати нас до Берліна, не пояснюючи ближче причин. Було це, без сумніву, по смерті Ольжича.
По утяжливій дорозі, знова ніччю, приїхали ми 23/7 в товаристві Шульце й другого гестапівця до Берлін-Стегліц, чергового приміщення Гестапо по збомбардованню попередніх.
З приїздом до Берліна подано нам до відома закиди щодо нашого доведення в Гіршег: 1) намагання дізнатися про евент[кально] затруднених там українців, розпитуючи службу, 2) неосторожність в розмовах зі співмешканцями; 3) відмова мойого чоловіка підписати вимогу Вольфа, що зобов’язується не старатися нав’язати контакт з ОУН.
Пополудні нас повезли дальше, як показалося до Оранієнбургу, до концентраційного табору Саксенгавзен і примістили в окремім домі ч[исло] 3. Це був ряд домиків, відгороджених щільно один від другого, а над ними вежа зі стійкою. Домики були окружені чалим городцем з посадженими деякими квітами, оскільки щось на тій пісковій землі вдавалося. Ходити в городі можна було без обмеження, але... з поблизького комина, головно при неспррштливім вітрі, доходив їдкий дим (тоді не знали ми, що це була крематорія); досвіта будив страшний квік зі свинської стайні, а днем відповідно воняло. їду привозив післанець з кухні ровером, і мусіла вона бути далеко, бо це, що привозив він на тарілці, головно куски маргарина, було повне піску. Але мій чоловік повчав все їсти, щоб не впасти з сил.
Приміщено з нами українську дівчину з Кіровограда, ніби для утримання дому в порядку. Але її часто кудись забирали і вона не говорила де; певно випитували її про нас і відай для тої цілі її з нами примістили. По якімсь часі її забрали, і вона вже не вернула.
Там перебули ми до 4 вересня. Вечером цього дня з’явився адютант концтабору Генке і перевіз до бараку ч[исло] 11, де нас приміщено в західному його крилі в двох келіях з коридором. Одна з них виходила на ширшу дорогу — доїзд до бараку, а напроти була приміщена катівня. Ранком, коли відчиняли в ній вікна, доходили стогони скатованих ніччю в'язнів, а що був це час по повстанню в Варшаві, то часто було чути крики в польській мові, остало в пам’яті якесь зворушуюче «о, ля Боґа». Вікно другої келії виходило на подвір’я, на яке ходили ми на прохід. Ця сторона була ближча робітничих бараків, і тут від год[ини] 4-тої ранком чулося муштру, часто в польській мові.
Вікна в келіях були з непрозорого скла й заґратовані. Лише ставши на табурет й по відхиленню горішньої частини вікна, можна було глянути скосом на вулицю чи на город. Так відкрили ми, що на цім самім подвір’ї мають прохід і наші. Пізніше вдалося відчинити — мимо ґрат — вікно на коридорі і під кінець нашого побуту, як нагляд над нами дещо злагіднів, Мушинський передавав кілька разів «ґрипса».
На прохід водили нас на ліву частину подвір’я, між двома крилами бараку, які прямовісно стояли до себе, й високим муром, що відділював барак від решти табору. Там, другого чи третього дня по нашім прибуттю, почали появлятися в однім з вікон, мов «менетекель», написи. Це описав мій чоловік в своїм спомині про Ольжича ось як:
«Вже попереднього дня завважив я в однім з відхилених угорі вікон знак хустиною і кінцями пальців. Наступного дня ці знаки повторились, що-більше, появились крейдою писані на шибці вікна написи; «Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28» і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної Групи в цім «зондербараці». Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло; «Ольжич» і поміч нього хрестик. Миттю усвідомив я собі розміри катастрофи в наших рядах, коли не стало на чолі їх Ольжича. Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: «Хто ви?» і у відповідь появляється на шибці напис «Степан Бандера». — Ну, і здибались — подумав я. Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене і перший поміг нав’язати контакт зі співтоваришами недолі; Андрієвським, Мушинським, Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником. Це був останній прохід без вартового на цім подвір’ї, отже, й остання нагода того своєрідного зв’язку мойого зі Степаном Бандерою в німецькій тюрмі».
Спричинником смерти Ольжича був «оберрегірунґрат» Вольф, який при переслуханні мойого чоловіка в келії ч[исло] 36 в присутності «крімінальрата» Шульце вважав за доцільне сповістити його про смерть Ольжича, подаючи в нескладний спосіб як причину смерти — самогубство і предкладаючи дві карточки, записані почерком Покійника, мовляв, на доказ чому Ольжич поклав на себе петлю. Слова, записані покійним Ольжичем, не тільки що не доводили твердження ката Вольфа, а навпаки, давали свідоцтво стійкости й гарту духа цього великого Революціонера, який в обличчі смерти, ледве здержуючи олівець в руці, гордо нотував заяву, що відмовляє зізнань і не зрадить ні друзів, ні справ, ведених ним в ОУН.
Ніяк не пригадую, хто й коли почав перший говорити про якісь розмови німців з українцями. Виявилося, що почали вони наперід розмови з Бандерою, а цей зажадав як передумову переговорів звільнення інших українців з тюрем. Та наперід звільнено Бандеру і Стецька 27/9, потім Стахова й Ільницького 30/9. Нас держали далі. Аж 18 жовтня спровадили до нашої келії Онацького, Мушинського, Андрієвського й Костя Мельника. Ввійшов Вольф і Шульце. Вольф тримав довшу промову, що хоч наша поведінка в відношенні до Німеччини була цілком нельояльна і помилкова, то й німецька політика супроти українців була на 50% помилкова. Це вони хотять направити і дати можливість українському громадянству зорганізуватися на національній базі. Щоб виказати українському громадянству їх добру волю, вони рішили звільнити видатніших людей.
Нас цього ж 18 жовтня звільнили і Шульце завіз нас до готелю Есплянад, де нам зарезервовано кімнату. Внедовзі з’явився там Вольф, а опісля д[окто]р Сушко, керівник української установи довір’я в Берліні.
Мій чоловік в своїх «Підсумках переговорів:» пише: «По моїм звільненні в дні 18 жовтня 1944 стрінувся я з проектом українських і німецьких чинників заснування Українського Національного Комітету як репрезентації українства на терені Німеччини. Після засягнення інформацій та переведенні мною розмов з представниками українських політичних і громадських чинників, виявилося, що проект находить їхнє повне признання. У висліді тих розмов повстало «Порозуміння українських політичних чинників». Внаслідок того запропоновано мені стати на чолі майбутнього УНК і проводити в цьому напрямі переговори з німецькою стороною».
Про дальший хід цеї справи пишеться на іншім місці.
З початком листопада перенеслися ми з готелю Есплянад до пансіону на площі... Там в нашій кімнаті продовжувалися наради з членами організації. Пізніше вдалося нам дістати більше мешкання, де прожили ми до початку лютого 1945 р[оку]. Через Берлін переходила велика кідькість наших збігців і в Берліні мав своє бюро Український Комітет. Від нього дістали ми документи на виїзд, як збігці, й виїхали (не повідомляючи гестапо) до Бад Кіссінґен, де працювала сестра інж[енера] Дацишина і перебувала вже його дружина-малярка з дочкою. Там примістилися ми в пансіоні, веденім монахинями. За нами переїхали інж[енери] Бойдуник і Андрієвський. Недалеко Бад Кіссінґен був табор УНРівців, де перебував також еп[іскоп] Мстислав. З Бад Кіссінґен їздив мій чоловік разом з інж[енером] Бойдуником ще на переговори до Берліна, а опісля одним чи двома наворотами до Ваймара, де якийсь час перебував през[идент] Андрій Лівицький. Пізніше переїхав також през[идент] А. Лівицький з окруженням до Бад Кіссінґен. Тут дочекалися ми приходу американців, що відбулося не без пригод. Ми мусіди опустити пансіон, в якім жили, бо його занимали американці, а при виході з будинку забрали нам не лише писальну машинку, але й дещо з одягу. Американські жовніри грабували як і всі інші. Лише ввічливости одного бельгійця, що працював в пансіоні, завдячували ми врятування решти одягу, що остала в кімнаті — він викинув нам його через вікно.
Та большевики займали що-раз більшу частину Німеччини, заняли поблизьку Турингію. Зачали появлятися большевицькі «місії», в пансіонах і приватних домах мусіли вивісити на дверях прізвища всіх мешканців з поданням числа кімнати. Ставало небезпечно оставати так близько большевицької границі. За порадою одного співмешканця пансіону, що походив з Надренії, вибрали ми Бад Ґодесберг і виїхали туди вчасною осінню 1945 р(оку]. Згодом переїхав там також Мушинський з дружиною.
Загальна тенденція тоді була якнайскорше видістатися з Німеччини, щоби зв’язатися з нашою еміґрацією в Америці і Канаді. Першим вдалося це Онацьколу до Риму і Андрієвському до Бельгії. Через Андрієвського передав мій чоловік листа (бо пошта ще не ходила) до люксембурзького князя Фелікса, якого знав з приїздів на полювання в митрополичих добрах. З Бад Ґодесберґу їздили ми до люксембурзького консули у Вісбаден, пізніше до Кельну, де й дістали ми дозвіл на в’їзд до Люксембурга. Виїхали ми 25 травня, пом’янувши перед тим річницю смерти Є. Коновальця Богослуженням.
Відвіз нас до німецької границі інж[енер] Селешко. Не було ще тоді залізничої сполуки і прийшлося, висівши на послідній станції по німецькій стороні, переправитися човном на другий бік Мозелі. Тут визичили ми в поблизькій хаті малий візок і, заладувавши на нього багаж, пішли до недалекого люксембурзького залізничного двірця Вассербіллінг, а звідси залізницею до Люксембурга.
Тут, по перших днях для полагодження формальностей, почалися еміґраційні будні: шукання мешкання, підучування мов, пошукування праці. Мій чоловік виїжджав, зразу з деякими труднощами, то до Німеччини, то до Франції. Я, зв’язана працею, мусіла оставати на місці, а тим самим здалеку всего українського життя.
