Володимир Косовський*
Михайлові Сороці
Коли надію губить тьма,
І шлях в очах тобі закриє,
Коли на небі зір нема,
А під душею вітер виє...
То думаєш, хоча б одна,
Одна десь зіронька горіла.
Надія б виринула з дна,
Душа б життям загомоніла.
Займись і виведи з калюжі.
В такому настрої колись
Тебе зустрів я, любий друже,
В пустелю тяжких мук і кар
Ти ясним променем прилинув,
Зорею виринув з-за хмар,
Святим вогнем із України.
1948 р.
Зазнимкували св. п. Михайла Сороку у 1960-ті рр. у Богом проклятій Мордовії...
З 60-ти прожитих літ він був ув’язнений – 34 роки.
Колись у Красноярському краї Михайло Сорока написав: “Від того часу як український народ бореться за свою державу, вона (Катруся), власне ми обоє, завжди переживали великі події... Ми з нею тремтіли від радості під Жовтими Водами, захлистувалися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина. Це ми будували міста на болотах, гатили греблі своїми кістками. Це нас обидвох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали і знову піднімалися. Ми скрізь були разом. І знову нам зоріла золота заграва, і знову ми падали. Нестримний подих волі нас рвав уперед. Дивились ми спільно крізь ґрати, коли кості цинга роз’їдала і знову нас любов до України волочить по битих , знайомих сибірських шляхах. Це ми з нею співали у льохах: “Не хочемо ні слави, ні заплати...”
ПАМ'ЯТІ МИХАЙЛА СОРОКИ
Михайло Сорока – народився 27 березня 1911 року в селі Гнилицях Великих, що коло Збаража на Тернопільщині. Навчання розпочинав у Тернопільській українській державній гімназії, а закінчив Українську реформовану реальну гімназію в Ржевцях біля Праги у Чехії. Після гімназії вступає на архітектурний факультет Празької політехніки, який закінчує 1936. Завзятий пластун, стає згодом членом ОУН. Після арешту 1934 року найактивніших членів ОУН, провід на чолі з Євгеном Коновальцем посилає на рідні землі відважного, безмежно відданого українській справі Михайла Сороку із завданням формувати нові когорти бійців. Уведений у склад Проводу він стає провідником Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях.
9 січня 1937 року його арештовують і ув’язнюють у Станіславівській і Гродненській тюрмах, а згодом у концтаборі в Березі-Картузькій. 1939 року після падіння Польщі виходить на волю і в листопаді одружується з Катериною Зарицькою. У березні 1940 року їх обох арештують органи НКВД. Більше в житті вони не зустрінуться.
М. Сороку засуджують на 8 років як “соціяльно небезпечний елемент” і засилають у Воркуту. У пересильній Замарстинівській тюрмі довідується, що в іншій Львівській тюрмі – “Бриґідках”, де була ув’язнена Катерина Зарицька, народився син Богдан. На Воркуті знання М. Сороки використовують для роботи в геологічних розвідках. Маючи змогу пересуватися, він утворює підпільну організацію “ОУН-Північ”. Одним із головних завдань її було моральне та фізичне збереження українців у таборах та поселеннях.
Навесні 1949 року М. Сорока повертається до Львова, але вже в червні був схоплений органами НКВД просто на вулиці і засуджений “особым совещанием г. Москвы” на поселення в Красноярський край за зв’язок з ОУН. Там 1952 року його знову арештують і звинувачують у зраді Батьківщини, антисовєтській аґітації, організації підпілля та підготовці повстання, що за його відсутности відбулося у Воркутинських таборах. Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не знісши знущань), М. Сороку засуджують до смертної кари.
За спогадами очевидців, він сприйняв цю звістку з гідністю й усмішкою. Відмовився від касаційної скарги. На суді заявив: “Доки буде панувати несправедливість, брехня, утиски – доти мені буде погано жити, бо я буду з тим боротися. А тому, що найчастіше силу мають ті, що послуговуються перечисленим, значить завжди будуть держати в заперті тих, хто виступає проти. Чуюся спокійним, бо моя совість чиста, бо те, за що вже прийшлося багато страждати особисто – називається правдою. Почуття справедливости у власних вчинках завжди буде джерелом рівноваги та спокою душі.” “Може і горе наше в тому, що наші предки передали нам в крові непокірність і почуття справедливости. Але не було б того, напевно б не існувало сьогодні УССР, бо ще так недавно твердили, що “Украины не было, нет и не будет!” а тепер ви самі є свідками того, що Україна є, та ще й не одна, а дві: офіційна і та, що бореться за свої законні права.
Наша “провина” лише в тому, що ми вирішили вмерти стоячи, а не лежачи, бо вважаємо негідним віддати своє життя насильникам без протесту. Мимо того, що в нас забрали волю, але гідність ми зберегли і якщо на нас не будуть нападати – безперечно нам не потрібно боронитись.”
“Кривди свідомо я нікому ніколи не вдіяв. Якщо прийшлось кому переживати із-за мене, то всупереч моїм бажанням, стремлінням і вчинкам”.
30 листопада 1952 року військовий трибунал біломорського округу замінив смертну кару на 25 років ув’язнення.
Тайшет. У другому ряду сидять: (третій зліва) доктор Володимир Горбовий, (четвертий) Михайло Сорока.
І продовжилася його хресна дорога через Маґадан, Тайшет, Караґанду, Кенґір... М. Сорока був одним із організаторів Кенґірського повстання 1954 року, де під гусеницями НКВДиських танків загинули тисячі українських і не лише українських патріотів . Вони вмирали з піснею на вустах, співаючи “Гімн кенґірського повстання” на слова і музику М. Сороки:
“У гарячих степах Казахстану
Сколихнули спецлагера
Розігнулись потомлені спини
Бо стогнати тепер не пора
У святому пориві розірвались нариви
Ми не будем, не будем рабами і не
будем носити ярма”...
Тих, хто уцілів у цій м’ясорубці, відправили на Колиму. Мабуть не знайдеться концтабору, в якому б не було М. Сороки, аж 1961 року він опинився в Мордовії.
“...За ці роки практично я вивчив географію, переконався, що Союз не тільки широкий, але на тисячу кілометрів довгий. Чув віддих Ледовитого океану і гарячих степів Казахстану, мився на Ла....го і полоскали хвилі Охотського моря, бродив по тундрі, плавав на ріках і мостив дороги в тайзі. Якщо зупинитися на цифрах, то лиш півроку я їхав. Якщо зложити усі кілометри, то можна опоясати земну кулю. Бачив десятки міст і тисячі людей. За ці часи бачив неозорі простори, де дикі звірі гуляють неначе вітри. І на тих просторах для мене нема місця. Мене водять наче одного з екземплярів зоопарку або дра???...”
Не вдалося зломити муками, хотіли купити волею. 1964 року привезли на Україну, робу в’язня замінили на парадний чорний костюм і водили до театру, архітектурно-будівельного інституту, вулицями Києва, Львова, Тернополя, біля дому... Не покаявся!. А в’язні хвилювалися, коли його забирали. Із спогадів: “Михайло нам був потрібний. Бог його сюди послав, щоб у цьому пеклі помогти тим, хто там десятки років день і ніч страждає. Він підійде до кожного й своїм поглядом, думкою, словом кожному допоможе, від кожного віджене розпуку й відчай. Михайло – це божий апостол”.
У січні 1967 року перший інфаркт, після чого другу групу інвалідности. Пройшовши через шахти й каменеломні, лісоповали, будови Байкало-Амурської маґістралі та гідроелектростанцій, шкідливі токарні і столярні роботи в чадах лаку і розчинників, став непрацездатним. Тепер мив підлоги і топив печі, а ще організовував різноманітні вечори для відзначення дат великих діячів України та письменників, читав лекції з історії України і національно-визвольної боротьби, писав наукові праці з етики і психології. Це також було не легко, бо треба було робити так, щоб не дізналося табірне начальство. У таборах він був тією інстанцією, яка вирішувала всі проблеми і непорозуміння в’язнів.
16 червня 1971 року в с. Озерний Мордовського табору №17 а внаслідок другого інфаркту М. Сорока помер. Поховали його на табірному цвинтарі в с. Барашевому, не повідомивши родину. Коли родичі довідалися, намагалися отримати дозвіл на перевезення тіла в Україну – не дозволили. Та й могилу не ту показали.
І лише через 20 років, у вересні 1991 року, завдяки старанням громадських організацій і родини вдалося з великими перешкодами перевезти тлінні останки до Львова і поховати у спільній могилі з дружиною на Личаківському цвинтарі.
Святослав Караванський (США)
“Якби світське суспільство поділяло своїх лицарів духу титулом святих, як це робить Церква, то серед жертв червоного людоловства першим, гідним цього звання, я б назвав Михайла Сороку. Він свідомо ніс свій хрест на Ґолґоту і не здався.
М. Сорока десь краще від інших знав, що значило не піддатися на спокусу. Знав, що за твердість треба платити життям. І він платив. Але він розумів і те, що є слабші, які не витримають, є зрештою такі, хто шукає інших шляхів.
Коли згадуєш М.Сороку, мимоволі приходять на пам’ять такі його сучасники, як Йосип Сліпий, як Роман Шухевич. Це люди одного покоління, одного гарту, одної стихії. Діючи у різних обстановка, але насичені одним духом, вони творили сучасну історію."
Анатоль Радигін (Ізраїль)
“... Я ніколи не сидів з покійним М. Сорокою. Я лише чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, яким припала нагода перебувати з ним. Між ними були різні люди: такі, що любили Україну, були рівнодушні до неї, ненавиділи її, але я не пригадую нікого, хто посмів би погано обізватися про Михайла Сороку. Говорили про нього тільки шанобливо, побожно. У його приявності неможливо було придумати підлість, висловити гидоту, проявити слабість. Ця людина жила і відійшла з життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, світло, як святий, достойно, як державний діяч.
...Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що настануть часи, коли при його імені будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці при імені Кошута, євреї при імені Герцля."
Мир його праху!
____________
* Володимир Косовський (* 1923, с. Веприк, Київщина— †2000, Фастів) — письменник, в'язень ҐУЛАҐу.
Знимки і вірш В. Косовського - з книжки Лесі Бондарук "Михайло Сорока", Дрогобич, 2001.
