Альфред Бізанц, старшина австрійської армії, УГА, Армії УНР та Абверу, очільник Військової Управи Галичини

 

Альфред Бізанц,

підполковник УГА, полковник Армії УНР і Абверу. Очільник Військової Управи Галичина. Нагороди: Залізний Хрест 1-го класу, Військовий Хрест Карла, Медаль за хоробрість, Хрест «За військові заслуги» (Австро-Угорщина), Хрест Симона Петлюри.

* 15 листопада 1890, село Дорнфельд (тепер Тернопілля), Львівщина — † 1951, Владімірській централ, Владімір.

Героїчна постать.

Був, правдоподібно, головним зв’язковим між німецькою розвідкою та ОУН.

"Військову Управу очолив спокійний і врівноважений полковник Альфред Бізанц, колишній старшина австрійської армії та Української Галицької Армії, який користався довір'ям українців."

Вольф-Дітріх Гайке,

начальник штабу Дивізії "Галичина" від початків формування Дивізії до завершення бойових дій

Знимка 1919 року

"На голову Військової Управи “номіновано згори” полк. Альфреда Бізанца, галицького німця, що до війни займався своїм невеликим господарством на Львівщині. Українцям він був відомий з Української Галицької Армії, до якої перейшов з австрійської армії, був комендантом Львівської бриґади й одним з ініціяторів та реалізаторів відомої Чортківської офензиви в червні 1919 року. Його знали українці теж з Кракова, до в 1940-41 роках Бізанц був референтом українських справ в уряді генеральної губернії (Bevölkerungswesen und Fürsorge), і зі Львова, де з осени 1941 року був головою такого ж підвідділу в дискритному уряді. Він помагав українцям і був дорадником [губернатора Галичини Отто Густава фон] Вехтера в українських справах і йому слід приписати певну заслугу в тому, що Вехтер змінив свій погляд на німецьку політику й писав до свого зверхника Гіммлера, що вислід війни на Сході залежатиме саме від того, яку німці вестимуть політику.

Альфред Бізанц, Отто Густав фон Вехтер і Вольф-Дітріх Гайке

Бізанц був ще відомий з іншого боку — своєї вдачі, як теперементна емоційна людина з великою дозою неоправданого оптимізму. Кубійович писав про нього, що “Бізанц — людина добросердечна, може навіть рівукраїнець, проте довгоязика, що бігала по Львові і плела дурниці”. А[ндрій] Палій ще більше підкреслив його слабості: “Бізанц — це людина духово менша, як пересічна, чуттєва, наскрізь слов'янська, що тричі в день міняла свої погляди. Його, наприклад, реакція на мою інтерпеляцію в справі повішень у Дрогобичі: “Шляґ би їх трафив, я їм покажу!” і т.д., а на другий день, перероблений ґестапом, говорив: “Та вони самі завинили. Чого йшли до УПА?”* У ВУ склалася про нього поговірка: “полковник Бізанц приходить на наради німцем, а відходить українцем”.”

З монографії Романа Колісника "Військова Управа та Українська дивізія "Галичина" "

Цікава деталь життєпису:

Через полковника Абвера Альфреда Бізанца, що мешкав у Львові, і Ганса Коха, також співробітника розвідки, що часто перебував у Львові, здійснювався безпосередній зв’язок УВО з німецькою розвідкою. Зі сторони УВО з ними підтримував зв’язок Михайло Матчак.

Однією з держав, до якої ОУН виявляла інтерес як до джерела можливої підтримки, була Німеччина. Водночас постверсальська Німеччина використовувала німців, які були пов’язані з боротьбою Галичини за незалежність у 1918—1921 рр., аби зібрати інформацію про внутрішні справи в Польщі, ставлення галицьких українців до Польщі і про ситуацію в СССР. Професор Ґергард фон Менде, високопоставлений службовець у нацистському апараті й спеціяліст у схід­ноєвропейських справах, згадує полковника Альфреда Бізанца, Ганса Коха, Северіна Байґерта і Йосифа Мюллера. За словами фон Менде, Бізанц був головним зв’язковим між німецькою розвідкою та ОУН. Якщо говорити про будь-яку участь ОУН у німецькій розвідці, то фон Менде згадує лише те, що полковник Євген Коновалець мав контакти з деякими офіцерами німецької розвідки. Це практично нічого не означало, бо головне бюро німецької служби безпеки (SD) навіть не мало окремої програми, що стосувалася б України. Ця ситуація змінилася 1938 р. внаслідок наростання напружености між Польщею і Німеччиною.

Тарас Гунчак. ОУН — між колабораціонізмом і резистансом проти нацистської Німеччини https://zn.ua/ukr/SOCIUM/oun__mizh_kolaboratsionizmom_i_rezistansom_proti_natsistskoyi_nimechchini.html

Після катастрофи під Бродами і захоплення совєтськими військами Львова і Галичини А. Бізанц прибув до Кракова, але у централі Генеральної Губернії праці для цього не було, на цьому його роль урядовця закінчилась. Він переїхав до Відня, а перед захопленням австрійської столиці совєтськими військами виїхав на Захід і навесні 1945 року перебував в американській окупаційній зоні біля Зальцбурга. Влітку 1945-го почав шукати власну дружину, дістався совєтської зони окупації, де восени був заарештований совєтськими спецслужбами у Відні; переданий Польщі, засланий до Мордовії у концтабір в Потьмі (до 1949 р.).

Зі спогадів Омеляна Польового: "До червня 1947 року я сидів у смертній камері Лук'янівської тюрми. Після відміни смертної кари зі мною ще сидів Бізанц — учасник визвольної війни 1917—1921 років і організатор дивізії «Галичина»".

Пізніше Бізанц опинився у Владімірському централі, де за саботаж робіт був засуджений до розстрілу. Розстріляний 1951 року. За іншими даними, відправлений до Потьми, де за вироком суду страчений.

Родина А. Бізанца мешкає у Відні.

__________________

* 29-30 листопада 1943 року відбувся важкий бій між 1,5-2 тисячами шуцманів і куренем “Кривоніс-ІІ” неподалік села Недільна на Самбірщині. Повстанці відступили зі значними втратами, на полі бою залишився майже весь штаб куреня і сам курінний. 2 грудня 1943 року в Дрогобичі нацисти розстріляли вісьмох повстанців, узятих у полон у бою під Недільною.

Війна і міф. Невідома Друга світова. Під ред., зокрема, В. В'ятровича

Зі спогадів св. п. Романа Яремкевича*:

"На початку грудня мене викликали з речами на вихід. Завели в чергову кімнату, де я зустрів Остапа Білика, а через деякий час нас обидвох посадили в машину і повезли. В грудні день короткий і вже почало смеркати, коли зупинились у Біличах під Києвом. Погано пригадую, але назва табору була начебто «БЗ-33», чи щось подібне. Він обслуговував будівництво ЗВГ (заводу високоякісного гіпсу) і заводу "Союзграніт". Наказали виходити по одному. Далі, в супроводі старшини, пропустили за ворота. В таборі, огородженому колючим дротом, то тут, то там виднілися бараки. Нас завели за ворота, запустили в зону і йди куди хочеш. Блукали і шукали знайомих, бо вже звечоріло. Раптом почули німецьку мову (треба сказати, що до німців була більша довіра ніж до москалів). Підійшли ближче і побачили двох людей. Один з них, молодший, був одягнутий у лікарняний халат, а інший, старий і худий, в обрізану шинель. Ми привіталися і ламаною німецькою запитали куди нам йти. Зав'язалася розмова. Старший поцікавився звідкіля ми. Почувши, що зі Львова, запитав:

Ви чули про полковника Бізанца?

- Не тільки чув, але й бачив його 1943 року у Львові, коли він виступав перед добровольцями дивізії СС «Галичина».

Це я, - скромно зізнався чоловік. Востаннє я бачив його в чорному реглані, в циліндрі на голові, та круглим животиком! Мабуть, помітивши моє здивування, він продовжив:

Можу назвати Вам усіх видатних людей Галичини. І почав перечисляти кого знає, починаючи від Митрополита Андрея Шептицького, доктора Панькевича та інших видатних людей.

Сказати, що я був здивований - це нічого не сказати. Переді мною, в обскубаній радянській шинелі, сидів під стіною бараку полковник Альфред Бізанц. Той самий, що під час розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року, перейшов на українську сторону і брав участь в розробці плану «Чортківської офензиви» (68). Але, що з ним сталося, як він сюди потрапив?! Виявилося, що Бізанца викрала совєтська розвідка з американської зони окупації, а невдовзі його мали відправити в Мордовські табори. Він мав підірване здоров'я, дістав водянку, ноги опухли. Коли мені прийшла з дому передача, то поділився з Біликом і з ним."

* Про Романа Яремкевича  http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/svitloiepamatiaremkevicaromana-bogdanaoleksijovicadrugavcitela

Олекса Горбач - дивізійник, науковець, професор трьох університетів

Знимка 1944 року

Олекса Горбач,
старшина Дивізії "Галичина" - артилерист, філолог (славіст, україніст), педагог, видавець, професор університету в Франкфурті над Майном, Українського вільного університету в Мюнхені, Українського Католицького університету в Римі, дійсний член НТШ
* 5 лютого 1918, Романів, Львівщина — † 23 травня 1997, Берфурт, Німеччина

З розмови з Олексою Горбачем, записаної 1993 року:

...Під час першого “визволення” Західної України я не тікав, як багато моїх знайомих і колег, за Сян чи за Буг, а зостався у Львові й був залишений в університеті як кандидат до аспірантури. Але восени 1940 року мене забрали до Червоної армії. Там я зустрівся з різними типами східних українців та росіян і поведінки червоноармійських старшин супроти рядового складу нашої частини в Белебеї. Панувала атмосфера повного недовір’я, треба було приховувати свої переконання. Не бракувало й провокативних виступів, зокрема й проти мене. Міжвоєнні інформації про голод і репресії на підсовєтській Україні налаштували нас, галичан, проти совєтської системи. Ми вірили, що конфлікт між Совєтським Союзом і Німеччиною неминучий, що ці дві системи не можуть мирно існувати поряд. Але на випадок того конфлікту нас не поінформовано про плани Німеччини щодо України, і я шкодую, що українці-політики мого і старшого покоління, які перебували в Берліні, замало читали нацистської літератури.

Олекса Горбач - солдат ЧА

Коли почалася війна, всіх червоноармійців, що або належали до так званих нововизволених, або були коли-небудь суджені — бодай за хуліганство, або просто не подобалися командирові батареї, залишено у будівельній, як вона звалася, частині. Нас повезли в тайгу, і ми були там немовби вільними таборовими в’язнями. Тоді в мене знову дійшло — через мій часом задовгий язик — до своєрідного конфлікту з командирами, що виконували роль наглядачів над тією масою. Якогось дня я зрозумів, що, склавши докупи всі мої вислови невдоволення, мене можуть відправити до дисциплінарного батальйону. Навіть не зваживши добре, чим це могло б скінчитися, я однієї ночі просто втік із того батальйону. Мені пощастило дістатися аж під Харків, до Основи, де я, в уніформі, подав себе як поворотця після шпиталю і разом з розбитками червоноармійських частин почав відступати в напрямку Саратова.

Під час відступу молодий солдат, киянин, запропонував мені втікати додому, І я погодився з чистісінької бравади, хоч і знав уже, що могли піймати й розстріляти іншим на науку. Нам удалося перейти фронт. Дорогою я розповідав своєму супутникові, як то добре буде під німцями. Щойно в німецькому полоні в Чугуєві я довідався, як німці ставляться до українського населення — не те що держави — та й до населення інших окупованих теренів. Знаючи німецьку мову, я зміг стати перекладачем, але після спроби втекти, яка мало не коштувала мені життя, мене переведено до Харкова на Холодну гору. За якийсь час почали відпускати малолітніх, а також тих, за кого поручиться бурґомістр його місцевости. Звільнили й мого киянина: він пішов на фронт одразу після школи. Тепер совість моя була чиста. Комендантові табору я збрехав, що я не червоноармієць, а був забраний копати протитанкові рови. На щастя, комендант виявився австрійцем, що мав якийсь сантимент до Львова. Він відпустив мене, і я — не без пригод, певна річ, — дістався залізницею до самого Львова. На Новий рік був уже вдома.

Я прийшов в університет до професора Сімовича, від якого за півтора року перед тим пішов до Червоної армії. Він порадив мені просити у німецької влади дозволу поїхати до Праги й закінчити докторатом свої студії. Я так і зробив, але одержав неґативну відповідь. Доки я чекав тієї відповіди, Сімович узяв мене за секретаря в Інституті мовознавства Львівського філіялу Академії наук. Крім того, на його прохання, я вчив української мови в малій духовній семінарії, де його брат був директором.

Щойно тоді, на місці, я побачив докладно, як виглядала німецька політика, і це тільки посилило моє звинувачення на адресу тих колег, які сиділи під німцями й не вміли вичитати того, що нам німці мали принести. Прожиток був дуже тяжкий, харчі доводилося возити з села, а на станції ловили й забирали все цінніше. Одного разу мене мало не забрали на працю до Німеччини, бо моя робоча картка була на один день задавнена. На щастя, мені вдалося повідомити й керівництво школи, і працівницю Українського центрального комітету у Львові, і мене якось витягли. По-друге, я вже бачив в’язнів із концентраційного табору на Янівській, чув від декількох чудом уцілілих людей із так званих похідних груп, як німці виловлювали учасників тих груп і стріляли або вішали.

Коли надходив 43-й рік, оголошено, що всі чоловіки в певних роках мають іти на працю до Німеччини — або зголоситися добровольцями у творену тоді дивізію “Галичина”. Що то була за дивізія і що означало те “СС”, ми, мушу сказати, не мали тоді жодного уявлення; багато хто зі старшого покоління відчитував це як “Січові стрільці”. Тоді зійшлося нас кілька студентів і недавніх випускників і розважали: що робити? Була ще одна дорога — до УПА. Але та упівщина, яку я бачив у своєму селі, приїжджаючи постійно по харчі, великого захоплення в мене не викликала: це були невишколені, погано зорганізовані групи, і я, пройшовши вже вишкіл у Червоній армії, розумів, що ті групи зі своїми старими рушницями не зможуть супроти неї нічого вчинити і це буде тільки непотрібна жертва. Натомість солідність вишколу німецької армії промовляла за те, щоби зброю, яку нібито дають, таки взяти до рук. До того ж, ми гадали, що війна скінчиться так само, як і за двадцять років до того: обидві сили, зударившись, розпадуться, постане своєрідний політичний пат, і гратимуть роль реґулярні військові частини з національним хребтом. Та ще й із польського боку постійно поширювано чутки про плани британського командування висадити десант у Греції й Македонії і пробилися через Угорщину до Польщі та Німеччини, щоб перегородити шлях дальшому наступові та впливам совєтської Росії — а з тим українством, яке колаборувало з німцями, розправляться, мовляв, відповідні польські чинники. І на той випадок, знову ж таки, все промовляло за тим, щоб бути якоюсь зорганізованою одиницею, з якою й англійці муситимуть рахуватися. Тому ми, студенти чи недавні студенти, врешті пішли до дивізії.

Випускники артилерійського старшинського курсу в Бенешові, Чехія. Олекса Горбач - у верхнім ряді, третій ліворуч. 1 вересня 1944. Знимка з книги Вольфа-Дітріха Гайке “Дивізія Галичина”.
У листі до Романа Колісника Олекса Горбач написав про цю знимку таке:
“Як придивишся до знимки артил. юнкрів в Гайке книжці, то побачиш з мене лише “шапку” в задньому ряді: я тоді зробив був це свідомо, щоб не соромитися колись бути документованим разом з обома есесівцями і деякими “колеґами, що там були, імовірно, донощиками. ...Я ще зрештою напишу спогад про ті “артилерійські справи (може, “ВК” помістять...). Біда лишень, що доба має лиш 24 години...!”

В дивізії ми зустрілися зі справжніми есесівськими вишкільниками, які настільки не були зорієнтовані, з яким континґентом мають до діла, що розповідали нам, як після війни кожен есесівець одержить на Україні фільфарок. Ми жартували поміж собою: “На Україні стане землі для кожного — два метри завдовжки й метр завширшки”. Ми пройшли твердий, гартувальний вишкіл, спершу рекрутський, потім підстаршинський, а коли дивізія вирушала на фронт, під Броди, тих, що мали середню або вищу освіту, послали на старшинський вишкіл під Прагу. Тому під Броди я не потрапив, а коли з решток розбитої в бою з совєтськими військами дивізії і з нових добровольців чи силоміць набраних рекрутів творили нові частини, ми пішли до них як командний склад. Другий набір був уже не такий ідейно й морально стійкий, як перший, але ми переконували тих хлопців, щоб вони не давали себе спровокувати на якісь негідні імени українського вояки вчинки.

Після Словацького повстання дивізію перекинуто до Словаччини як своєрідну окупаційну частину. Там вона, власне, тільки доформовувалася й вишколювалася, бо саме повстання було вже придушене раніше. Звідти нас перекинуто до Словенії для боротьби проти партизанів Тіто. Щойно тоді, кажуть, Гітлер довідався, що існує якась така українська дивізія, бо німці звали нас тільки галичанами, хоча ми постійно підкреслювали, що ми українці. Це була також проблема знаків, ношених на комірі й на рукаві: то був галицький лев, а не тризуб, як ми того собі бажали. У Словенії до нас додалися частини Волинського леґіону, що діяв на Волині, починаючи десь від 1943 року.

В ґрунті речі, очікували кінця Німеччини і кінця війни, які не обіцяли нам веселих перспектив. Але ми знали про заходи з українського боку, щоб пов’язатися з англійцями й вивести дивізію з фронту в англійський полон. Якоюсь мірою це вдалося, і більшість вояків перейшла до Італії. Сам я був поранений іще 15 квітня, і після шпиталю мене евакуйовано до американської окупаційної зони.

Всім українським старшинам закинуто добровільний вступ до гітлерівського війська, тобто колаборацію з німцями. Деякі рядові й старшини намагалися, щоправда, довести, що їх забрано до війська силоміць — бо й такі випадки були. Я терпляче чекав кінця, повернувшись, власне, до свого фаху: вчив рядових вояків англійської мови, писав безконечні меморандуми до американської військової влади на захист їхніх прав, пояснюючи, який був характер дивізії, що вона робила й чого не робила. Через рік рядових відпущено, бо, за міжнародними конвенціями, не можна тримати в полоні понад рік після закінчення війни, а старшин і вищих підстаршин ще на півроку інтерновано. Але завдяки клопотанням української діпівської громади в Німеччині перед американськими чинниками ми також були звільнені — з тим, одначе, що не мали права потрапити ані до таборів ДіПі, ані на еміґрацію до Америки чи Канади. Моїм обов’язком знову стало писати меморандуми до американців, щоб дивізійних старшин таки допустили до еміґрації, що врешті й сталося.

Я вирішив залишитись у Німеччині, включився в студентське життя (мене обрано секретарем Центрального союзу українських студентів Німеччини) і докінчував свої студії, слухаючи виклади у Вільному університеті й ходячи на лекції мовознавців у німецькому університеті в Мюнхені — приватно, бо на студії мене не прийняли б через брак будь-яких документів про попередню освіту, а в УВУ її змогли потвердити професори, які знали мене ще зі Львова. На прожиття заробляв, викладаючи українську мову в таборовій гімназії, а потім як секретар Президії НТШ, що її очолював професор Кубійович.

Моє минуле, себто участь у дивізії, якоюсь мірою ставило мене й моїх товаришів-дивізійників осторонь громадсько-політичного життя еміґрації. Нас уважали немовби небажаною дитиною в родині. Обмеження на еміґрацію до Америки вирізняло нас із еміграційного загалу, право на еміґрацію ми мусили виборювати, і мене до тих заходів притягнуто також, про що я вже казав. Далі, ми ще з часів дивізії намагалися поважати партійно-політичну належність кожного, виключити будь-яке керування партійними принципами. Я працював у редакції місячника дивізійників “Вісті Братства кол. вояків І УД УНА”, ми хотіли зібрати досвід вояків-українців з усіх армій другої світової війни, щоб той досвід був переданий нащадкам і вони не робили таких помилок, як робили ми. Крім спогадів, “Вісті” друкували політичні матеріяли найзагальнішого характеру, й автори були з кожного табору.

А від вузькопартійного життя я відійшов, як сказано, ще до початку війни, а ще більше під час і після неї. Я бачив у тих поділах найперше втрату, відхід інтеліґентських голів. Найближчий я був до середовища УГВР: воно видавалося мені найбільш демократичним і інтелектуальним. Багато розумних людей було й серед мельниківців, але вони не були популярні, до того ж у ранішому періоді до цієї групи належали люди старшої ґенерації, ніж моя; я виростав із тими, що пішли переважно до бандерівців. Я мешкав серед бандерівців у студентському гуртожитку в Мюнхені, через те багато хто вважав бандерівцем і мене. Але мені те все було байдуже, бо я не вірив — як не вірю й тепер, — що зі своїми крайніми поглядами й політичними потягненнями вони можуть відіграти важливу роль у житті української нації на материку. А опановування громадських установ тут, на еміґрації, що дуже часто робили бандерівці, я взагалі вважав дитячою забавкою, бо з того не було користи для справи, для практичної діяльности. Тим самим я автоматично відділяв себе від тієї групи. Гострі суперечки точилися й у студентському середовищі в перші роки по війні. Як секретар управи союзу українських студентів, я намагався трактувати представників усіх груп рівно і справедливо. Наприклад, коли відбувалися засідання управи, в яких брали звичайно участь лише ті члени, що були в Мюнхені, то я посилав копії докладних протоколів іншим членам, які вже виїхали до різних країн, аби вони знали позицію кожного. Скінчив я свою службу, здав справи — все, жийте далі собі самі, а я вертаюся до своєї фахової праці, вона мене завжди цікавила більше.

У п’ятдесят першому році ми були виїхали разом із НТШ до Сарселя, я спокусився обіцяною можливістю працювати в Національній бібліотеці в Парижі, але то був самообман, бібліотеки тієї так і не побачив, і за півтора місяця ми з дружиною та дочкою повернулися до Мюнхена. Я тоді став мовним коректором різних військових публікацій у видавництві “Пролог”. Коли трапилася нагода дістати позаштатний лекторат польської й української мов у Геттінґені, я поїхав туди. Ще в УВУ я написав габілітаційну працю, а тоді публікував статті на мовознавчі теми. Коли розбудовувано університети, мені запропонували штатний лекторат у Марбурґу, а згодом у Франкфурті. Потім у Франкфуртському університеті створено другу кафедру славістики, і на підставі позитивних відгуків славістів із різних країн, яким я надсилав свої праці, мене затверджено на цю професуру. На цій посаді я перебував аж до емеритури, на яку відійшов, щойно це стало можливим, із шістдесят другим роком життя, розраховуючи опрацювати матеріял, зібраний під час діялектологічних подорожей, записування українських говірок у Чехо-Словаччині, Румунії, Польщі, Югославії. Немало з того я опублікував, але далеко більше лишилося сирим матеріялом, так само як і багато рукописів, пов’язаних з історією української мови, що їх я розшукував у різних бібліотеках. Раніше дуже багато часу забирала педагогічна й адміністративно- організаційна праця у славістичному семінарі й на факультеті. Мені залишалися тільки канікули, які я знову ж таки, доки міг, використовував на поїздки по районах українського поселення. Крім публікацій у наукових журналах, намагався на кожний славістичний конґрес зголошувати якісь українознавчі теми, щоб уводити україністику в поле зору західних науковців, здобуваючи тим самим у їхніх уявленнях для української науки бодай якесь місце. Бо україністики в Німеччині, наприклад, не було ніде, в жодному університеті, за винятком Мюнхена, де лекторат теж, утім, не надто щасливо обсаджений.
[...]

Сучасність, 1993, ч.8, с.86—94
https://zbruc.eu/node/82052

Зліва праворуч: Анна-Галя, Марко, Марина, Катерина і Олекса Горбачі

Із Зиновієм Красівським, 1991 рік

З дружиною Анною-Галею, 1992 рік

Олекса Горбач. В американському полоні

https://lesinadumka.blogspot.com/2021/02/blog-post_94.html

Силюети: Юрій Шевельов - про Олексу Горбача

https://lesinadumka.blogspot.com/2021/02/blog-post_7.html

Світлій пам'яті Романа Колісника, хорунжого Дивізії "Галичина"

До роковин відходу

Славної пам'яти Роман Колісник,
хорунжий Дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами, письменник, журналіст, перекладач, історик, меценат, багатолітній редактор журналу “Вісті комбатанта”, автор безцінної монографії “Військова управа та Українська дивізія Галичина”

* 10 жовтня 1923, село Товстеньке, Тернопільщина - † 10 січня 2016, Торонто

Роман Колісник

А ЛІТА МИНАЮТЬ

Ось, вже знову прочитав, що відбудеться крайовий делеґатський з’їзд Братства дивізійників. І котрий? А все це, немов би вчора було. А літа минають... Пішов я на той з’їзд, вдягнувши ветеранську уніформу, оце вперше. Досі я притримувався пацифістської теорії і практики й не мав ніякої уніформи. Аж недавно дістав я наказ від самого генерала — своєї жінки:
- Піди вже нарешті і купи собі ветеранську уніформу, виглядаєш як цивільний селепко.
- Пощо? - питаю.
- А в чім я тебе поховаю? - відповіла вона питанням на моє питання.
На це я не мав ніякого арґументу й чувся знову, як рекрут, коли вона мене повела до “бекляйдунґскамери” - до крамниці з одягом. Купив собі навіть емблему з левиком, але її не мав часу пришити. Приглянувся я до того левика й не сподобався він мені. Виставив язик, немов задихався, вуха, як в кота, хвіст, як шнурочок, та й не видно, чи то лев, чи то львиця. Хоч називай його “левперсон”.
Подушку на медалі вже маю, прислали мені зі старого краю за хустини. Не маю тільки медалів. Прийдеться писати до всіх капітул, а вони грошей хочуть. Спробую піти на базар, там продаються різні медалі, може дешевше куплю.
Збори проходили справно, точки “вибивали, як лента за лентою”, але, як буває, навіть між комбатантами були проблеми майже “не до розв’язання”. Коли прийшлось вибирати управу, затяглася дискусія, чи вибирати голову окремо чи разом з усіма іншими членами? В кожному разі вибрали голову, хоч його в той саме час не було в залі нарад.
Другою проблемою, яку ніхто не дискутував, це було те, що чим рік, тим людям легше зачати говорити, але тяжче скінчити. І як промовець вже скінчить і не має що сказати, він знову починає спочатку.
Ще була проблема, яку перенесено ще з минулого з’їзду, а саме: якого кольору треба носити краватки до уніформи. Також не вирішено проблеми, де носити медалі, якщо їх так багато, що не вмістяться на один бік піджака? Ці справи перенесено на наступний з’їзд.
Одну проблему — як титулувати себе — розв’язано раз на завжди. Титулувати себе слід: “побратиме”. І від моменту одноголосного вирішення цієї справи усі побратими почали себе титулувати: “побратиме товаришу”, “побратиме селепку”, “побратиме друже”, “побратиме маґістре”, а один навіть звернувся до свого співбесідника титулом “побратиме пане дзею”.
Не вирішено ще як титулувати побратимів жіночої статі.
Ще була коротка дискусія, котрий то з черги з’їзд відбувається, але це не дивно, бо літа минають...

1980

Роман Колісник
МАЙЖЕ ЩАСЛИВИЙ ДИВІЗІЙНИК

У наш час кожний хоче бути щасливим, хоче веселитися і сміятися — бути happy. Однак це не так легко осягнути в суспільстві, яке не є щасливе, а є, менше або більше, miserable, - як кажуть англосакси, - “мізерабельне”. (Наша мова навіть не має відповідника на цей людський стан). Не в матеріяльному розумінні, а в духовному. Мірилом щасливого людства є природно сміятися-веселитися, бо тільки людині дав Бог дар сміху. (Правда, коні ще сміються, але по-кінському.) І що людина робить з цим божим даром — сміхом? Марнує його — закопує, як той служака свої таланти з біблійної притчі. В більшості випадків не сміється, а вдає, що сміється. А як хоче собі посміятися, то заглядає до чарки. І тоді того сміху, як кіт наплакав, бо замість сміятися, плаче в камізельку.
Найпопулярніший засіб посміятися в цивілізованому суспільстві — це наймити собі гумориста, який має людей розвеселяти. І, дивіться, до чого це доводить! Людина має божий дар сміху, а щоб з нього користати мусить платити гумористові чи кловнові, щоб посміятися. Все це не має сенсу.
В кожному суспільстві є менше мізерабельні групи й більше мізерабельні. Знову мірилом цієї мізерабельности є вміння сміятися.
До найменше мізерабельних груп можна зачислити дивізійників. Дивізійники вміють сміятися — один з одного сміються, і з того кожен дуже задоволений. Бо як їм не сміятися, коли за ними історія смішна, і їм смішно відтоді. Смішно, що Гіммлер їх зробив галичанами й наказав їм говорити тільки галицькою мовою. Смішно, що командир дивізії ген. Фрайтаґ приписав їм вину за поразку під Бродами, і за це одержав лицарський хрест за хоробрість. Смішно, що Гітлер назвав їх австрійськими рутенцями, які були пацифістами — вівцями, а не вовками, і навіть в австрійській армії почувалися нещасними, - та наказав відібрати від них зброю. Смішно, що вояки сиділи роками в полоні альянтів, а члени Військової управи, котрі їх вербували до дивізії, жили в таборах для переміщених осіб на хлібі альянтів. Смішно, що у незалежній неньці Україні дивізійників називають есесами, як Гіммлер особистим наказом заборонив їм себе називати есесманами; смішно, що пишуть СС дивізія “Галичина”, як німці називали її українською ч. 1, а ген. Шандрук заприсяг її вояків на вірність Україні й найменував 1-ою Українською дивізією Української Національної Армії. За такий сміх не треба навіть платити.
До найбільше мізерабельних груп треба зачислити націоналістів — бандерівців і мельниківців. Хоч вже маємо незалежну неньку Україну із своїм президентом, вони далі не здібні (чи не хочуть) сміятися не то спільно разом, не то — одні з одних, але навіть не вміють користати з демократичного права жартувати з Президента Кравчука, а хочуть з нього зробити такого націоналіста, як Валентин Мороз. Про двійкарів не потрібно згадувати, бо вони не сміються навіть самі з себе.
Що дивізійники найменше мізерабельні, переконався я намацально, зустрівши “ідеально” найменше мізерабельного, майже щасливого дивізійника. В дивізії він був майже щасливий, бо тоді до щастя багато не бракувало: тільки доволі наїстися, добре виспатися, бути здоровим, не пораненим, знайти гарну дівчину на постої, вийти з війни цілим і, найважливіше, не задиратися з своїм командиром-капралем. Бо стара військова аксіома вчить, що у війську є тільки два справжні командири — Бог на небі і капраль на землі.
Тепер він майже щасливий, немов би вже був у раю, хоч ще ходить по землі, правда, ревматичними ногами. Він любить Україну — це передумова щастя діяспірного патріота, вже не курить і ще не п’є, належить до Братства, передплачує журнал “Вісті комбатанта”, щоб директор журналу Бігус про нього був доброї думки. З “Вістями комбатанта” є так, як з життєвою асекурацією*. Щоб виграти щось, мусиш вмерти. Отже, цей дивізійник має запевнене історичне місце у “Вістях комбатанта”... на посмертну згадку, очевидно, як пришле чека на пресфонд. Як “Вісті”, похорон, так і пресфонд можна передплатити наперед.
І ще більше. Він має сім’ю — дітей, яких любить, жіночку, котру дуже любить.
- Як дуже? - спитався я його недовірливо.
- Дуже, дуже! - відповів замріяно.
Я хотів переконатися і його випробувати. Нагадалося мені звідкись: скачи враже, як пан каже.
- А як вона тобі каже скакати, то ти скачеш?
- Та відразу не скачу, але найперше питаюся: я високо скакати?
Я маю свій стиль життя — я врешті знайшов собі мізерабельний “благородний стан”, тобто, погодися з тим, що є. І тим, здається, був задоволений. Поки не почув від “ідеально” найменше мізерабельного, майже щасливого дивізійника, як то легко можна стати майже щасливим, - справжнє щастя буде в небі, тільки спитатися своєї коханої, як високо скакати? Спочатку я дуже врадувався. Але, як кажеться, чим дальше в ліс — тим більше дров, і я скоро опам’ятався. Ану ж моя кохана поставить мені поперечку до скакання так високо, що мене завстидає? Бо вище себе не скочиш, навіть, як твоя жінка тобі накаже...

1992

____________
* Страхування життя.

З книжки сл. п. Романа Колісника "Найкращі хлопці з Дивізії", Торонто, 1983

РОМАН КОЛІСНИК ПІШОВ НА ОСТАННІЙ ПОХІД
(Зі Спеціяльного пам’яткового видання Вістей Братства кол. Вояків 1 УД УНА. Лютий, 2016)

На превеликий жаль повідомляється що Роман Колісник відійшов у вічність 10-ого січня, 2016 р. в м.Торонті де він жив, у 92- ому році свого життя. Вечірня панахида була 13-ого січня в Turner and Porter на вул. Блюр Захід. Там також була служба наступного дня пополудні. Прийшло приблизно 150 людей на обох служб. Похорон був на кладбищі Парк Лавн - де його спочили біля своєї вже покійної жінки Галі. В нього близьких родичів не було і він собі тризни не замовив. Це видання є приготовлене на 40-денну службу яка відбудеться 20-ого лютого, о 9-ій годині ранку в церкві Св. Миколая на вул. Квін і Белвудз, де він був парафіяном. Спілка Українських Журналістів Північної Америки буде мати пам’ятковий день на пошану Романа Колісника як колеґа-журналіста в неділю, 17-ого квітня о 2-ій годині в УНО на вул. Еванс 145, в Етобіко (Торонто).

Підчас Другої Світової Війни Роман Колісник боровся проти комунізму в Дивізії «Галичина» як офіцер ранга хорунжого. Після війни і кілька років в американському полону, переїхав перше до Австралії, де став громадянином, і тоді до Канади, де він переїхав на постійне житло. Роман Колісник одружив Галю Солтикевич у 1960 р., дочку священика з Конотопу. Вона була між іншим талановита співачка і записала один альбом в Торонті. Галя Колісник перед ним відійшла у вічність у квітні 2007 р. На жаль вони не мали дітей. Романа Колісника молодший брат Антон загинув у боротьбі з комуністами у рядах УПА - місце поховання невідоме. 

Роман і Галя Колісники жили на 14-ому поверсі у купленому кондомініюмі-квартирі, який мав чудовий вид на центр міста з балкону, на вул. Квебек, у м. Торонто, пару кроків від красивого Гайд Парку в околиці Блюр Захід, де багато українців живуть і находяться різні українські бізнеси, кредитівки, та установи. Це також околиця, де є відомий річний Український Фестивал на вул. Блюр Захід - найбільший український фестивал поза меж України.

Роман Колісник майже до кінця був у дуже доброму фізичному та розумовому стані, та йшов пішки без допомоги, як завжди, по справах на вул. Блюр Захід. Не було знайомим помітливо аж до остатніх пару днів що він хворів. В нього найшли люкімію підчас медичної перевірки на початку грудня. Він ще в остатньому місяці ходив, як завжди, на різні події серед української громади в м. Торонто. Підчас свого довгого життя, він багато приділив часу та уваги на письмо книг та статтей. Він був 14 років від 2000 до 2014 редактор журналу «Вісті Комбатанта», до кінця його регулярного видання в Канаді.
Роман Колісник часто писав поминальні статті своїм побратимам у журналі. Також він виступав на панахидах і тризнах з пам’ятковими промовами. Тому що журналу вже не має, і він пережив більшисть з його побратимів, це видання є скромна проба щось йому зробити на згадку і в остатню пошану, як він так багато іншим допомагав. Ідея була, щоб приготовити коротшу версію до друку, і пізніше довше пам’яткове видання публікувати на інтернеті для безкоштовного користування. Разом з др. Василем Веригою, Роман Колісник був серед Дивізійників один з найбільш плідних письменників, особливо в пізніші роки, коли вже був на пенсії. Отримав багато нагород з усих сторін за його добровільну працю. Роман Колісник мав приємний характер і щедро допомагав фінансово українській громаді все своє життя. Він від 1960 до 1965 працював бухгалтером в газеті Новий шлях, потім отримав професійну сертифікацію бухгалтерства CMA і працював у Міністертві Урядових Послуг провінсії Онтаріо. Був активний у Пласті, Канадсько-Українській Мистецькій Фундації (КУМФ), культурних товариствах Козуб, НТШ, Слово та багатьох інших організаціях. Тому що він писав багато, хай він доповне про себе своєю біографією, яка тут подана.
Приятель
Торонто, 2016 

Моя Біографія
Роман Колісник
Лютий 2002 р.
Народився в селі Товстенькому, Тернопільської области, 10 жовтня 1923 року. В 1943, разом з усією 8-ою клясою гімназії в Чорткові, на заклик УСС і УГА, зголосився до Української дивізії, в якій служив до кінця війни. Після звільнення з американського полону в Німеччині студіював економічні науки один рік, а один рік працював у видавництві Українська трибуна. У 1951 році еміґрував до Австралії, де працював дроворубом, звичайним робітником і телефонним техніком.
У 1957 році поселився в Канаді. В Канаді працював знову звичайним робітником, а опісля у видавництвах Вільне слово та Новий шлях. Закінчивши фінснсово-манаджерські студії CMA (Certified Management Accountant), одержав працю у провінційному уряді, закінчивши її на позиції менажера відділу Receipts and Disbursements (відділ приходів і розходів) у Ministry of government services (Міністерство урядових послуг).
Писати репортажі почав у Німеччині, згодом дещо в Астралії, але поважніше літературною працею зайнявся в Канаді.
Щоб змалювати життя повоєнної еміґрації, створив постать «типового політичного еміґранта» - Walter Cap - Володимира Цапа. Суть в тому, що в той час був тиск на еміґрантів, щоб вони «топилися в англосаксонсьому кітлі», а це, в свою чергу, влегшувало отримання праці і т. і. Першим кроком в тому напрямі була зміна прізвіща. Знову повоєнна еміґрація вважала себе політичною, і такі протиленжності створювали конфлікти. «Цап» був і тому щасливому положенні, що його призвіще не треба було «англійщити» - воно по-англійському означало «кашкет». Вольтером став, бо так канадці на праці «перехрещували» на свій лад усіх Володимирів. Збірка гуморесок “Walter Cap, Тяжко бути політичним еміґрантом” вийшла двома накладами в 1986 році.
Щоб замалювати обставини вояка Української дивізії, якнайближчі до справжніх, написав повість “Останній постріл”, відзначену на 8-му літературному конкурсі ім. Лесі і Петра Ковалевих Союзу Українок Америки. Повість перевидало в-во “Червона калина” у Львові, із знаменитим вступним словом про той час письменника Романа Федоріва.
Збірка гуморесок “Найкращі хлопці в Дивізії” - з нагоди 50-річчя її створення - вийшла в 1993 р. У Києві вийшла друком 1996 року, у видавництві «Рада», збірка гуморесок, переказів і фейлетонів п. н. “Від Адама до Леоніда ІІ”.
Написав наукову працю п.н. “Військова управа та Українська дивізія Галичина”, що вийшла в серії видань Наукового Товариства ім. Шевченка в Канаді - Бібліотека українознавства, том. ч. 40, 1990 року.
Зібрав, впорядкував і опрацював “Протоколи Військової Управи «Галичина»”. Це важлива документація про діяльність тої установи в час існування Української дивізії (Видання ксероксовим способом, 1993 р.).
У 2001 вийшла збірка виступів “Від З’їзду до З’їзду, від ювілею До ювілею”, а в 2002 році - споминів, коментарів, фейлетонів, виступів “Майже, але не зовсім”.
Переклав з німецької мови книгу майора Вольфа-Дітріха Гайке, начальника оперативного відділу дивізійного штабу, п.н. “Українська дивізія «Галичина»”, і опрацював примітки до неї під головною редакцією проф. Володимира Кубійовича. (Видана Науковим Товариством ім. Шевченка, Торонто-Париж-Мюнхен, 1970 року). У 1982 року. вийшов друком репортаж-спомин “Довкола світу”.
... Моя бібліографія творчости має понад 700 позицій.
... Я одружений. Моя дружина Галя, народжена в Конотопі, є моя перша і первинна, літературним критиком.

ПОСТ СКРИПТУМ
Рік 2003
- Вояк стріляє, а Бог кулі носить, - твердить ще інша мудрість. Так то з моїми прогнозами - «настріляв» їх тому десять років, і куди ці кулі полетіли ?
Не нарікаю, куди понесло мої особисті «кулі». Я свою норму давно перевищив, і «Кардинал» далі терпеливо на мене чекає. Тільки він взявся на новий спосіб: запропонував мені великі заощадження на всі услуги - тільки плати наперед. В капіталістичному устрою тяжко ігнорувати корисний торговельний «діл» - навіть по смерті. Застановляюся.
Мільйонером не став, хоч купую лотерійні квитки. Правду сказавши, мало-що не використав доброї нагоди - ще за «купонової валюти» України. Треба було переїхати в свою вільну державу й виміняти доляри на українські купони. Кортіло. Моя фінансова дорадниця, почувши моє бажання врешті стати мільйонером, облила мій гарячий бізнесовий запал льодовою водою, кажучи: «Уважай, не повертайся з торбами. А як би вертався, то на ці гроші-купони треба великих мішків» - додала, підморгнувши лівим оком. Тепер запізно, бо уряд України увів нову тверду вітчизняну валюту - гривню, яка доживе й переживе американського доляра - навіть хитрим трюком не судилося мені стати мільйонером...
... Останній штрих до моєї біографії радо допише заведення «Кардинала» чи інший довічний, сказавши не по-професійному, погребник...
Роман Колісник Семенович
Торонто, 2004 року Божого 

ПОСТ-ПОСТ СКРИПТУМ
Думав я думав, що увійду в синеківський стоіцизм у суперсеньйорському віці й не буду здібний переживати подій, як Калнишевський у норі-ямі. Іґноруючи усі принади неньки України. Та де там! Останній рік (з гаком), точніше: від обрання президентом України Віктора І Великого, (забув вже дату) до 3 серпня 2006, 2-ої години вночі (за київським часом), таке...

Михайло Слабошпицький
ЩОБ ЯКНАЙБІЛЬШЕ ПОБАЧИТИ В ДОРОЗІ. Про книжку “Останній постріл Єріка” та її автора Романа Колісника з Торонто

http://slovoprosvity.org/2011/06/20/shchob-iaknaybil-she-pobachyty-v-dorozi/

Кладовище Park Lawn у Торонті, де поховали сл. п. Романа Колісника

Отець д-р Василь Лаба, головний капелан Дивізії Галичина

“У своїй історії український народ зазнав багато кривди від народів, які з ним були споріднені і з ним сусідували, які годувалися з його чорнозему, яких він охороняв від азійських орд, яким він ніс культуру на темну північ. ...Українець знає, як болить кривда і він нікому не заподіє кривди. ...На сьогоднішньому світі постає українське національне військо, знову повертаються Січові Стрільці, нитку української національної армії, яку так нагло було перерізано, знову зав’язано. ...При Божій помочі й охороні в сьогоднішній боротьбі за наші ідеали і святощі, за віру і свободу ...продай свій одяг і купи собі меч.”

Отець митрат Василь Лаба,
священик УГКЦ, крилошанин, доктор богослов’я, польовий духовний УГА, очільник відділу душпастирства Військової Управи Галичини, головний капелан дивізії “Галичина” і 1 УД УНА у званні штурмбанфюрера (майора), капелан куреня "Леви" УПА; дійсний член НТШ, професор Богословської Академії у Львові, ректор Української Духовної Семінарії в Гіршберґу і Кулемборґу, ректор Українського Kaтoлицького Університету ім. св. Климентія в Римі.
* 1 вересня 1887 - † 10 листопада 1978

Народився в селі Берштеві, повіт Бібрка, в селянській родині. Закінчив Українську Академічну ґімназію у Львові, студіював теологію в університетах Львова, Інсбрука та Відня (1908—1914), отримав ступінь доктора богословія (24 липня 1914). Рукоположений 14 жовтня 1912 року.

У роки Першої світової війни служив капеланом 36-го Коломийського стрілецького полку австрійської армії, що брав участь у боях на Італійському фронті. На початку листопада 1918 разом з полком потрапив у полон. Після повернення до Галичини став (на початку 1919) польовим духівником в Українській Галицькій армії, а після смерти о. М. Їжака (у грудні 1919) зайняв посаду начального капелана УГА з титулом генерального вікарія для українців-католиків у Кам’янці-Подільському.

Від 1920 (після припинення існування УГА) був спочатку доцентом, згодом звичайним професором Греко-католицької духовної семінарії (від 1928 – Греко-католицької богословської академії) у Львові й був соборним крилошанином митрополичої капітули УГКЦ (від 1927 року). Пластовий капелан 2 пластової округи.
Написав і видав "Біблійну герменевтику" (1929), 3-томну "Патрологію" (1931, 1932, 1934), друкувався в богословських часописах. Викладав у Львівській Академічній гімназії.
Був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

Під час Другої світової війни організував і очолив польове духовенство Української Стрілецької Дивізії «Галичина» - був членом Військової Управи Галичини, очільником відділу душпастирства ВУ, генеральним вікарієм українських військових частин і начальним духівником Дивізії "Галичина", мав звання ваффен-штурмбанфюрера (майора).

Головний капелан Дивізії о. д-р Лаба відправляє польову Богослужбу в Гайделяґрі

28 квітня 1943, після закінчення урочистого засідання з нагоди проголошення створення дивізії "Галичина", у храмі св. Юра відбулося урочисте богослужіння. Його відправив архієпископ Йосиф Сліпий. Опісля тривалу проповідь виголосив о. д-р Лаба. У ній, зокрема, мовилося: "Після того, як продзвеніли великодні дзвони, як прогомоніли воскресні пісні, ми знову вертаємося до тієї церковної пісні, яка каже: "Сей день, єго же сотвори Господь, возрадуємося і возвеселімся в онь". Чому ж маємо радіти в цей такий важкий воєнний час? Бо …ми одержуємо змогу створити стрілецьку дивізію. А це воскресення Української Галицької армії, це нав'язування до нашої військової традиції".
Д-р. о. Лаба також “віддав відповідно “подяку” кому слід було, за “радісну вістку”, що “німецький уряд за згодою фюрера німецького народу дозволив галицьким українцям створити свою власну добровольчу дивізію.” ... “Будемо вдячні німецькому народові”, - говорив о. Лаба. Далі він підкреслював, що “у своїй історії український народ зазнав багато кривди від народів, які з ним були споріднені і з ним сусідували, які годувалися з його чорнозему, яких він охороняв від азійських орд, яким він ніс культуру на темну північ. ...Українець знає, як болить кривда і він нікому не заподіє кривди.” Не міг він поминути самозрозумілої традиції та бажання українського народу: “На сьогоднішньому світі постає українське національне військо, знову повертаються Січові Стрільці, нитку української національної армії, яку так нагло було перерізано, знову зав’язано. ...При Божій помочі й охороні в сьогоднішній боротьбі за наші ідеали і святощі, за віру і свободу ...продай свій одяг і купи собі меч...”

Ту проповідь уряд Отто Вехтера, ґруппенфюрера, губернатора Галичини, записав на дві пластинки й післав до Берліну, мабуть, тримаючися засади, що вищі власті мусять знати про всі подробиці. Пластинки якось не дійшли до адресата, і за ними почалися великі розшуки, якби за якимись секретними інформаціями з ставки Червоної Армії. Все це рекордовано в листах і звітах. Врешті їх знайшли й переложили на німецьку мову.

Сам Ґоттльоб Берґер, оберґруппенфюрер, начальник головного управління СС, був рецензентом проповіді й йому були напевно ясні алюзії до “кривди українського народу”, “охорони перед азійськими ордами”, вислову, якого німці дуже часто вживали у своїй пропаґанді, та пов’язання до минулих історичних подій, української національної армії. Тому він скла Гіммлерові короткий звіт: “...У ній [проповіді] є деякі небезпечні звороти. Але ми вирвемо зуба!”

Після того Берґер повідомив митрополита Шептицького, щоб він приїхав до його квартири - “на рвання зуба”.
Частково спаралізований митрополит не міг їхати в таку дорогу, тому від доручив о. Лабі його заступити перед Берґером. Високого росту, аскетичного вигляду, завжди ввічливий в поведінці, професор Богословської академії у Львові, автор наукових і релігійних книжок, як “Біблійна германевтика”, “Патрологія”, о. д-о Лаба, який знав десять мов, сидів у напруження в почекальні всевладного СС-оберґруппенфюрера Берґера, не знаючи в якій справі він виступатиме в головній квартирі СС.

Непевність о. Лаби зауважив Берґер, звідомлюючи Гіммлерові, що він хвилювався, бо думав, що “райхсфюрер шкодував, що допустив в дивізії священиків. Він щиро обіцяв, що доложить всіх зусиль, щоб цей есперимент вийшов на добро галицькій дивізії. Знаючи, що о. Лаба служив капеляном гірських стрільців “Коломия” в австрійській армії, Берґер згадав у своєму звіті, що о. Лаба був відважним вояком в австрійській армії та нагороджений найвищею медалею другого степеня.

Берґер в розмові з о. Лабою, в чемній формі вказав на його завдання [керівника Відділу духовної опіки Військової Управи], особливо підкреслюючи, яку “велику ласку зробив для дивізії райхсфюрер, дозволяючи їй мати своїх священиків.”
Таке трактування проповіді о. д-ра Лаби свідчить, до якої міри існувала недовіра німців.

Отець д-р Василь Лаба під час свята Різдва у Дивізії

О. Лаба відвідував частини в Франції, і опис о. Данила Ковалюка, священика Української Дивізії, доповнює його характеристику:

“Перед виїздом відбувся прощальний вечір у найкращій залі в ПО. Було там коло 50 старшин і два командири. Ми представили о. митрата [Лабу] нашим старшинам, але в них не було ніякого захоплення. Ніхто з них не знав, що цей чоловік мав колосальне знання, це була ходяча енциклопедія, людина небувалої доброти і високої чесноти. Почалася вечеря, яка протягнулася до ранку. ... Серед веселого настрою почалися тости. Отець Голойда заповів промову о. Лаби. Всі насторожилися. Промова була щодо змісту і мови така красна, що всі попередники не могли йому дорівнятися. Німці вже тепер набралися респекту перед нашим о. митратом. Один з промовців зацитував слова якогось поета, а о. Лаба його поправив. Це не було до вподоби старшинам, щоб слов’янин знав краще їхню мову й літературу.”

По війні о. Д-р Лаба жив на еміґрації. Від 1945 до 1950 року був ректором у духовній семінарії в Гіршберґу в Зах. Німеччині та Кулемберку в Голляндії. Його наукова праця далі продовжувалася, коли він приїхав у 1950 році до Канади й став душпастирем при катедрі св. Йосафата в Едмонтоні і генеральним вікарієм едмонтонської єпархії. Добрий проповідник, він їздив по парафіях провінції Альберти з місіями, реколекціями і проповідями. Винагороду від вірних він звичайно відступав місцевому парохові, кажучи: “Я є під цю пору сотрудником заступника сотрудника”.
Був провідним діячем світського товариства "Братство українців-католиків" у Канаді.

Від 1964 року він був проректором Українського католицького університету ім. св. Климентія в Римі й деканом богословського факультету; був дійсним членом НТШ. Написав на еміґрації “Книгу об’явлень св. Апостола Івана, Євангельські окрушини, Священичі духовні вправи” та багато статтей, рецензій, наукових розвідок.
Належав до вузького кола осіб, наближених до кардинала Йосифа Сліпого, останній високо цінував о. д-ра Лабу як душпастиря й теолога.

Помер на 90 році життя. 16 листопада 1978 року його поховано на цвинтарі St Michael's в Едмонтоні, сектор 9, блок 100, могила 29.

Джерело: монографія Романа Колісника “Військова Управа та Українська Дивізія Галичина”. 1990, Канада