"Все далі, все вище – до Бога..." Пам'яті Івана Сокульського

 

* * *

Все далі, все вище – до Бога! –

Дніпро свою творить путь...

Мов потоплені дзвони, пороги

під водою тривожно гудуть.

Іван Сокульський

* 13 липня 1940 — † 22 червня 1992

.

Юрій Вівташ

ПОРОГИ Є!

22 червня 1992 року Іван Сокульський помер. У своєму затіненому кабінеті під книгами Шевченка та Грінченка він лежав горілиць і звертався до Бога – і у відповідь чув, що все гаразд. Достигали за вікном вишні, наливався виноград, але Іван уже злився з Дніпром, чебрецевим степом, гранітними брилами, що пам’ятали ще князя Святослава, – з усім, що так любив і чим жив.

Степ на тому узвишші,

на якому ти сам, –

написав ще в 70-ті роки. То була не лише поетична декларація, але й прискіпливо виконана програма життя.

Тоталітаризм виконав свій відкладений присуд, уразивши поетове серце. 13 років таборів і в’язниць та 73 доби безперервного карцеру не минули безслідно. В люмпенізованому суспільстві, де слово «інтеліґент» є майже лайкою, він був інтеліґентом у всьому й до кінця.

За часів, коли все продається й купується, вперто, стоїчно нічим не торгував. Його м’які, делікатні манери й гордий консерватизм нагадували давню Україну.

Мав на обличчі езотеричну просвітленість, що дається роботою Духу.

Власні думки та вчинки забезпечував вартістю життя та стражданнями – і дехто бачив у цьому гординю.

Дон Кіхот і син Божий в одній особі. Носив у своїх рисах метафізичний відблиск, що дається шляхетним обранцям причетністю до Світів Інших та трагічним знанням своєї долі наперед. На постаті його лежав відбиток глибокої екзистенційної самотности, хоч як би не був (часом аж занадто) в гущі політичної боротьби. Виступаючи на мітингах, в душі писав поезії.

Пороги є!

Неправда, що їх знищено.

Треба лише, пливучи Дніпром,

уважніше дивитися у воду.

Переважав у Іванові Сокульському, кажучи євангельськими словами, «внутрішній чоловік» та спрямовував його вчинки й життя мірою Вічного.

У кожного поета є своя таємниця. Іванова була в тім, що в його творчості, світобаченні та навіть способі переживання світу зрусифіковане козацьке Придніпров’я (як раніше в творчості В. Підмогильного) знайшло своє усвідомлення, свого речника й захисника. Вірші поета, як дорогоцінні вина, ще настоюються. Його поетичний стиль, який умовно можна визначити як «необароко», емоційно перенасичений, з глибокою чистотою релігійного почуття, магічною мелодикою збагачує сучасну українську поезію.

Вже слабнучою рукою у лікарні написав останні рядки:

Душа поволі відлітає

у тишу,

простір,

небеса.

Поета покликав Бог. Але Іванові пороги є!

24.06.1992. Січеслав

* * *

Я мовчу, як Дніпрові пороги,

я мовчу, як ця хвиля – внизу.

Як тримає тривогу дорога –

так тамую у крові – грозу.

Я мовчу, і не треба ні слова.

Не упасти б отут! Не забути себе!

Гіркотою звелася земля полинова...

Чом не пада каміння з небес?!

* * *

Забери мене звідси, Дніпре,

забери мене в далеч твою!

Забери мене, степе, у простір –

там – мій дім!

Забери мене, матірня крове!

забери мене в біль.

Заховайте мене, пороги, –

світ відкрийте мені в собі!.

* * *

Мій каменю, сльозо моя, що впала

покрай Дніпра, покрай мойого болю!

Мій каменю, де впала (мертва!?) слава.

Мій гріх, моя (що впала) воля.

Мій каменю, захована дорога!

Єдина твердь, де я ще маю силу.

Далеких днів Вкраїни чути стогін...

Мій каменю, козацьких днів могила!

Іван Сокульський

ХТО МИ БЕЗ УКРАЇНИ?

Україна – наше спільне велике ім’я, наше знамено, що знаменує нас народом серед народів. Дім дороги нашої – це, власне, дорога, якою і тільки якою ми йдем і приходимо до самих себе, своєї сутности, свого повного імені.

Без України нема нас як особистостей, без України не можемо бути громадянами – справді вільними людьми. Отже, Україна – це не те, що ми можемо мати і без чого могли б обійтись! Без України ми не можемо дивитись у своє майбутнє (а тільки це є правдива зрячість!), без України в нас нема прийдешнього, бо ж нічого гідного людини не може прийти до раба (а це рабство в найвищім ступені – зректися свого синівства, своєї спадщини!).

Україна не дана нам як щось викінчене, закостеніле – це одвічний поклик і порив, що крізь віки борінь та поразок, високих звершень та занепаду веде нас до записаної у Бога мети. Це єдиний шлях нашого сходження на висоти духу, єдино можлива форма нашої духовности, форма і спосіб нашого найвищого синівства, синівства у Бога. Тож Україна завжди попереду, вічна і нетлінна єднаюча нас ідея.

Хто ж ми без України? Хто ми перед нинішньою реальною загрозою того, що в один із днів кінця віку цього зауважимо: її, України, вже більше немає?! Здерім же полуду з віч і ясними очима гляньмо на частокіл проблем, що постали довкола нас і без вирішення яких ми вже не можемо ступити ні кроку вперед на своєму шляху!

ПОВІЛЬНИЙ СОНЕТ

Коли покличе інший світ - далекий,

прозора і ясна музика заколише, ...

прийде, покій, прийде висока тиша...

задніє вічний день, а світ минущий смеркне;

коли лежатиму на одрі погребовім,

всьому чужий, до всіх людей байдужий -

мій тихий прах в чеснім вінці терновім!

моя рука, блаженна й безоружна! -

не треба сліз, сльоза, вона - пекуча,

не треба слів, бо слово може ранить.

Пісні мої? Вони ж таки болючі!

Не співи то, а дзвін кайданний!

Пройдіте мимо, стишено і думно.

Пройдіте вольно, ледь схиливши чоло...

Одну лиш мить свого сумного суму!

Одну лиш тінь свого живого болю!

Далеко там, у сяйві днів предвічних,

за гранню таїни - у світі тому вишнім!

душа моя листа до вас напише.

Забувши все миттєве-чоловіче,

чи спогада, хоча би як колишнє -

мою (схололу!) кров, мої (погаслі!) вічі?

* * *

В небесах Твоїх свято і тиша,

В небесах Твоїх світла полон.

Пам'ять і далеч. Узвишшя!

Вічності вічний сон.

В небесах Твоїх все почалося,

і збудеться все свого дня...

Душе моя безголоса! -

ти на весь простір одна.

* * *

Замкнулось місто. Виходу немає.

Немає входу. Впала брамна ніч.

Широкий степ (безвихідний!) ридає...

Нема роси - сльози йому із віч.

Нема коня - щоб мури перескочить. ...

Немає шаблі - ржа ії взяла...

Блатняцький спів, і п'яний на узбоччі.

Байдужа кволість, ніби ковила.

* * *

Для кого - день? Кому ще буде вечір?

На марш, на гасла місить все доба.

Порожнеча!..

Без глузду місто. Йде куди юрба?

Крізь бруд і дим, крізь регіт, стогін - ...

куди це все від жаху утіка?..

Іван Сокульський. Портрет пензля Опанаса Заливахи

ПОРОГИ

Літературно-мистецький і громадсько-політичний самвидавний журнал

Дніпропетровськ, 1988-1990 рр.

Упорядники:

Раїса Лиша

Юрій Вівташ

Орися Сокульська

https://shron2.chtyvo.org.ua/Zbirka/Porohy_Vybrane.pdf

"плив човен / наповнений келих степу". Раїса Лиша, поетка, есеїстка, дисидентка 70-80-х років

 

* * *

плив човен

наповнений келих степу

і карим копитом

постукав у вікно

синім світом

карим копитом

* * *

кара – кара

очеретова сопілочка

у очеретянки –

білий світанок

Петриківко

намалюй

свого Петра Калнишевського

Соловками

засоловленого

бо постригли пензля

в ювілеї

* * *

а в білого козеняти

на ріжках вечір

чомсь побігли маки

до хати

і дощ стоїть на порозі

з небом

пахне місяць

* * *

Бог набрав кухоль

неба

з місяцем, і зірками,

й кометами.

Каже:

«Напийся».

* * *

                    Т. М.

очеретяне сяйво

його кохало

очеретяне сяйво

кохала тюрма

очеретяний човник

плив по тюрмі

до гаю скитянки

і хотів той гай солов’їти

за цим гірським чоловіком

женуться сибіри

* * *

людина ввіткнута

в роботу

наче голка

туди – сюди

туди – сюди

шиють і шиють

нею

великий мішок для світу

* * *

жив собі білий комин

його зробив

петриківський дядько

білі квіти

літали по хаті

і був той комин

білий кінь –

що чекав

поки я у світі

знайдуся

* * *

карнавал у китицях циганки

повис чорним котом

стукнув у кастаньєти комет

всі хочуть бавитись

як уміють

юнак забажав

бути на карнавалі тим

хто просить у Бога

зміни себе на незрячого

плотського

бо важко котиться

запрограмований світ

пискнула у дереві

таємниця пташки

біло поклала вроду

на воду

як горло горлиці

у місяця – долоні мовчання

на грудях дівчини

заблищало озеро

з очеретяним сміхом

юначе юначе

водокряче

зачеремши мене

та й заколиши

упав звук ножа

глибоко з рук

пробив мені груди

З книг «СКИТСЬКА БАБА», «ВЕРТЕПНЕ», «З ВОДИ І ПОВІТРЯ»

Раїса ЛИША: Мене переслідували за вірші, які ніде не були друковані

Інтерв'ю 2011 року

Ця авторка починала писати в совєтському «андеґраунді», її одночасно експериментальні й просякнуті духом архаїки твори нормально вийшли друком лише за незалежности. Розмова про її відчуття поезії, світу й часу вийшла теж доволі «поетичною» або, принаймні, небуденною. Тож хай не зовсім звичні формулювання й мелодійна, плинна мова Раїси Лиші спонукають кожного читача до своїх власних роздумів.

— Пані Раїсо, ваша поезія зовсім не схожа на «українську совєтську поезію», хоч ви й починали у роки застою. А ви самі свої твори до якого напряму, стилю, покоління відносите?

— Справді, вже в самому слові «совєтський» було щось цілковито протилежне моєму уявленню про поезію як річ сокровенну, універсальну. Поезію новітню, суголосну моєму внутрішньому очікуванню, в якій чулася відвага форми й готовність відповідати на духовні запити часу, я зустріла в «Атомних прелюдах» Миколи Вінграновського та ще в Івана Драча. А ще десь окремо завжди стояли Тичинині «Кларнети», «В космічному оркестрі».

Суб’єктивно я свою творчість ні до якого стилю не пристосовувала. Мені йшлося, щоб то було щось справжнє. І не випадає авторові тлумачити власний стиль.

Однак написане в 1970—1980-ті, напевне, можна віднести до явищ і стратегії нонконформізму («дисидентського мистецтва», позаофіційного, вільного). І все це офіційна критика називала «формалізмом». Але то були якраз форми живі, на відміну від ілюзорних конструкцій «соцреалізму».

Інтуїція форми, потреба повернення до естетичних підходів набули в той момент, за якимись невидимими спонуками, виняткової напруги.

Тож я не заперечую ні аванґарду, ні модернізму чи там сюрреалізму, хоч виходило все це якось само, незумисне. І жодні засоби не вичерпують поезію. Врешті сама мова несе в собі безліч прихованих смислів й естетичних можливостей. Для мене важить зберегти природність слова. Образи мають тяжіти до таємної взаємодії.

— Особисто мені у ваших текстах впадає в око певне чи то протиборство, чи співіснування таких речей, як, з одного боку, аванґардний чи поставанґардний експеримент, досить герметичне естетство, а з другого боку — елементи архаїки, фольклорної стихії, консервативного сільського духу. Як усе це вживається разом, «терпить» одне одного?

— Я не помічала за собою прагнення до герметичного естетства як такого. В поезії, на моє відчуття, навпаки відбувається пробудження, оживлення завмерлих сутностей, і взагалі поезія — то якесь велике містичне спілкування з сущим: минулим, теперішнім і прийдешнім. Щодо архаїки, фольклору, знаків-архетипів духовної світобудови і глибинного національного світогляду, то саме ці речі є на диво живими, після всіх навал духовних спустошень, і вони протистоять профанному світові. Для мене поєднання цих речей із сучасним образним баченням є природним зв’язуванням часів. Неможливо творити нове без глибини минулого. А поезія має творити міф нового світу з усієї цілости буття.

А село я мислю як оселю буття в космічному Всесвіті. Ту оселю, відкриту в безмежжя й невідомість світів, яка у вихорі катаклізмів ХХ століття зберігала дивовижну духовну сталість та повноту життя й дарувала відчуття справжности та свободи, я ще застала в дитинстві. Той, хто це пізнав, збереже ту космічну оселю в собі. До речі, й Київ я сприймаю як космічну оселю у Всесвіті, хоча й дещо пошкоджену мегаполісними тенденціями.

— У сучасній поезії часто відчувається небезпека вичерпности, кількісної обмежености прийомів і ходів. Як ви відчуваєте цей момент? Як шукаєте вихід на інший рівень, за межі повтору, зужитости?

— Намагаюся писати тоді, коли приходить і проситься щось «внутрішньо нове». Воно саме підкаже й форму.

— Як реагувало ваше близьке й далеке оточення в совєтські часи на ваші вірші? Я знаю, що можливости нормально публікуватись у вас не було…

— Вірші для мене були чимось настільки важливим, що я не дуже-то й хотіла комусь показувати. Їх знало невелике коло друзів.

У 1970 році я змушена була залишити журналістську працю в обласній газеті «Прапор юності». Відчувалась атмосфера переслідування: виклики «на розмову», «обговорення в колективі», проблеми з житлом, пропискою, обшуки… Парадокс полягав у тому, що переслідували власне за «небезпечні» приватні розмови, зустрічі… й вірші, які ніде не були друковані.

У 1975 році, під час подорожі в Карпати, я прочитала кілька віршів у невеличкому товаристві в гостях у місцевого поета. І потім у Дніпропетровську мене запитали: «Чому вас у Львові вважають поетом?» Тож ні про який друк не могло бути навіть мови.

В офіційному «попередженні», яке мені оголосили після допитів у зв’язку з другим арештом у 1980 році поета Івана Сокульського, коли була спроба зробити з нашого невеличкого гурту друзів-поетів «організацію», було таке формулювання: «писання ідейно шкідливих віршів».

— Наскільки важливою, на вашу думку, має бути етична відповідальність письменника?

— Етична відповідальність випливає вже з самої сакральної природи Слова, яке є творящим началом у світобудові. Письменник, безумовно, має бути свідомим того, що слово, як і думка, творить те, що потім стає реальністю й обличчям часу.

Тим паче сьогодні, коли людина стоїть на межі й мусить кардинально змінитись, аби зберегти свою божественну сутність. Людина має вийти в нові виміри й масштаби бачення світу. В цей час випробувань, коли сама катастрофа прикидається благом і має вигляд комфорту, надто багато залежить від глибини й чутливости творчої свідомости митця. Від того, наскільки ми правдиво переймаємося цими питаннями: що є людина? Для чого ми прийшли сюди? Що таке світ і що таке свобода? Вічність? Конечність?

Сьогодні якось особливо сприймаються Гайдеѓѓерові міркування про таємничу фундаментальність «конечности» в бутті людини: «Якщо ми бажаємо стати тим, чим ми є, то не можемо відкинути цю конечність або обманути себе щодо цього, але мусимо її зберегти». Неймовірна реальність вимагає неабиякої відваги творчости, метафізичного дійства душі й світу, спромоги бути у відкритому Всесвіті. Такого масштабу світосприймання сягнув у своїй творчості Микола Руденко. Він перший промовив ці дивовижно пророчі слова: «Всесвіт став мені домом».

— На яких відчуттях вибудовується вірш Раїси Лиші — зорових, кольорових, на запахах, дотиках?

— Здається, весь спектр відчуттів мене вабить. Проте колір і світло, може, найбільше притягують, та ще — простір. Із таємницею далечі, до речі, пов’язана моя поема «Гість хрещатий». Субстанція кольору хвилює мене особливо як межа, що пов’язує душу з видимим і невидимим. А світло, воно — наче голос невимовної першосутности. Тому хочеться також і малювати.

— А як ви взагалі почали писати?

— Ой, це важко сказати. Бо що таке — «почати писати»? Мені здається, відбувався якийсь неусвідомлений рух до цього. І то дуже рано, може, тоді, коли улюбленою грою було заховатися десь у садку в траві чи в куточку й вигукувати, вимовляти, вигадувати слова, вслуховуватися й вдивлятися в їхні звучання. І відчути, що вони живі.

Крім того, в моїй душі закарбувалося свято Різдва й Нового року — як дійство народження Слова. Я сама розігрувала тоді святковий вертеп біля ялинки, змушуючи й маму іноді щось казати від імені когось із героїв. Пізніше, коли траплялося в бібліотечних книжках знаходити щось про мандрівні театри, лялькові й інші, це будило якусь дивовижну ностальгію.

У мене було кілька спроб написати невеличкі п’єси, але рукописів тих, на жаль, не можу знайти, як і ще багато чого.

Та чи не найбільше вплинуло, може, моє перше зіткнення з тим, що його називають «ніщо». Це було пов’язано з казкою (взагалі, казка, міф — це диво, яке розмикає межі, дає повну свободу вибору і творення). Батько тоді лежав удома після госпіталю, тяжко поранений, рана на нозі, яку ледве врятували від ампутації, не заживала, нога й пальці рук не згиналися. Мати — в колгоспі на роботі. А я — з татом, і прошу його розповісти казку. Чи могла я тоді, в чотири роки, уявити, про що думає людина, повернувшись отак із війни? Отож, допоможу йому перемістити ногу — і знов про казку. А він мовчить або каже: «Я не знаю». Я теж помовчу, та й знов за своє. Тоді він зронить: «Жив собі Орел… Або Ворон…» І замовкає. «А далі?» — «Я забув». І раптом одного разу чую: «А ти сама далі кажи». Й оці слова вчинили мені диво. Ось я сиджу перед якоюсь пусткою, де немає казки, тобто там немає нічого. І вслухаюсь у пустку: а раптом все-таки там щось є. Через певний час і справді щось десь ніби починає ворушитися, щось починається: «…Жив собі жучок — червоний козачок», — це ті жучки, що навесні чи не найперші вилазять грітися на сонце, й від них віє такою святковою, ніжною привітністю. І я про того жучка розказую татові казку. Ось щойно не було нічого, а тепер є. Ця відкрита в собі спроможність не забулася.

— Ви починали літературну діяльність на Дніпропетровщині. Про мистецьке середовище цього регіону за тих часів широкому читачу відомо не так багато…

— Але ж у «Смолоскипі» не так давно вийшов збірник вибраного з дисидентського самвидавного літературно-мистецького альманаху «Пороги», його впорядкували ми з Юрієм Вівташем та Орисею Сокульською. Він виходив у 1988—1990 роках, ми видавали його разом із поетом і в’язнем сумління Іваном Сокульським. Альманах «Пороги» був особливим феноменом. Мені здається, цей збірник відкриває сьогодні українській спільноті досі належно не пізнаний і не поцінований духовний, мистецький, культурний потенціял Козацької Наддніпрянщини, а також далеко не провінційний мистецький здобуток, витворений у той жорстокий час.

— Сьогодні багато хто з митців говорить про депресивну ситуацію в країні, за якої легше емігрувати, ніж писати, працювати тут. А як ви підтримували настрій і дух у які-небудь сімдесяті роки, коли писали у стіл, а довкола був безпросвітний «совок»?

— Хоч як би там було, але виїхати зовсім кудись в іншу країну я ніколи не хотіла. Наше невеличке коло тримали дружба, спілкування, взаємопідтримка і властиво сама творчість. Знати, що тобі й у тебе вірять, читати одне одному вірші, малювати для когось, щоб світ ставав кольоровим, вільно говорити про все, що діється довкола, засвітити свічки й пити чай та розмовляти… — а все це ми робили, хоч і називали нас «націоналістичним зборищем», — то таки переважувало пітьму. Вірю, що й тепер поет протиставить вихорам часу одержимість своєї надії.

— Чи подобається вам сучасна молода українська поезія? Адже багато хто з цих авторів у певному сенсі продовжують деякі ваші прийоми й підходи?

— Так, мені бачиться, що молода українська поезія нарощує сили, сміливо розвиває образну мову. І це при тому, що нині молодь вкинута у вир небувалих випробувань. Це і світоглядні пастки, і суспільна невстановленість, і чимало всього іншого. Але вони довіряються мові й творчости, не намагаються писати за схемою, а здебільшого — творити з себе. Власне, це один із головних постулатів творчости у традиції української культури. Центр світу й можливостей там, де є ти. І творити буття можна лише з себе, з власних зусиль душі, з власного бачення. Звідси бере початок уся неповторність народного мистецтва, іконопису й цілої української культури.

— Чому в українській літературі чоловіки-автори легше потрапляють до читача й у публічний простір, ніж жінки? Це протидія чоловіків, скутість жінок, ще щось?

— Не знаю. Мені не імпонує ідея протиборства чоловічого й жіночого начал. Я сприймаю людину за Біблією, згідно з якою обидва ці начала є втіленням духовних особливостей цілої людини, і вони взаємодоповнюючі. Тож кожна особистість має нагоду творчо підходити до цього великого спілкування.

— Над чим зараз працюєте й що читаєте?

— Я готую до друку збірник статей та есеїв, це вже давно проситься.

А серед останнього прочитаного особливе враження маю від «Пшеничного годинника» Петра Перебийноса. Тут я знайшла особливу музику, якийсь тонкий ритм, таке досконале звучання, що починаєш чути либонь те, що називають «музикою сфер». А може, то голос «заповідного життя». Ще вразив у «Кур’єрі Кривбасу» роман Дмитра Дроздовського «Хамелеон» — новаторський твір, провісник уже нової літератури, цілком іншої якости. Наразі читаю «Тюремну сповідь» Оскара Вайльда та «Синхронію» Юнга. Назву також «Знане і незнане про Антонича» Ігоря Калинця, «Веньямін літературної сім’ї» (про Олексу Влизька) Михайла Слабошпицького…

Розмовляв Олег КОЦАРЕВ

https://vsiknygy.net.ua/interview/14593/