* * *
Все далі, все вище – до Бога! –
Дніпро свою творить путь...
Мов потоплені дзвони, пороги
під водою тривожно гудуть.
.
Юрій Вівташ
ПОРОГИ Є!
22 червня 1992 року Іван Сокульський помер. У своєму затіненому кабінеті під книгами Шевченка та Грінченка він лежав горілиць і звертався до Бога – і у відповідь чув, що все гаразд. Достигали за вікном вишні, наливався виноград, але Іван уже злився з Дніпром, чебрецевим степом, гранітними брилами, що пам’ятали ще князя Святослава, – з усім, що так любив і чим жив.
Степ на тому узвишші,
на якому ти сам, –
написав ще в 70-ті роки. То була не лише поетична декларація, але й прискіпливо виконана програма життя.
Тоталітаризм виконав свій відкладений присуд, уразивши поетове серце. 13 років таборів і в’язниць та 73 доби безперервного карцеру не минули безслідно. В люмпенізованому суспільстві, де слово «інтеліґент» є майже лайкою, він був інтеліґентом у всьому й до кінця.
За часів, коли все продається й купується, вперто, стоїчно нічим не торгував. Його м’які, делікатні манери й гордий консерватизм нагадували давню Україну.
Мав на обличчі езотеричну просвітленість, що дається роботою Духу.
Власні думки та вчинки забезпечував вартістю життя та стражданнями – і дехто бачив у цьому гординю.
Дон Кіхот і син Божий в одній особі. Носив у своїх рисах метафізичний відблиск, що дається шляхетним обранцям причетністю до Світів Інших та трагічним знанням своєї долі наперед. На постаті його лежав відбиток глибокої екзистенційної самотности, хоч як би не був (часом аж занадто) в гущі політичної боротьби. Виступаючи на мітингах, в душі писав поезії.
Пороги є!
Неправда, що їх знищено.
Треба лише, пливучи Дніпром,
уважніше дивитися у воду.
Переважав у Іванові Сокульському, кажучи євангельськими словами, «внутрішній чоловік» та спрямовував його вчинки й життя мірою Вічного.
У кожного поета є своя таємниця. Іванова була в тім, що в його творчості, світобаченні та навіть способі переживання світу зрусифіковане козацьке Придніпров’я (як раніше в творчості В. Підмогильного) знайшло своє усвідомлення, свого речника й захисника. Вірші поета, як дорогоцінні вина, ще настоюються. Його поетичний стиль, який умовно можна визначити як «необароко», емоційно перенасичений, з глибокою чистотою релігійного почуття, магічною мелодикою збагачує сучасну українську поезію.
Вже слабнучою рукою у лікарні написав останні рядки:
Душа поволі відлітає
у тишу,
простір,
небеса.
Поета покликав Бог. Але Іванові пороги є!
24.06.1992. Січеслав
* * *
Я мовчу, як Дніпрові пороги,
я мовчу, як ця хвиля – внизу.
Як тримає тривогу дорога –
так тамую у крові – грозу.
Я мовчу, і не треба ні слова.
Не упасти б отут! Не забути себе!
Гіркотою звелася земля полинова...
Чом не пада каміння з небес?!
* * *
Забери мене звідси, Дніпре,
забери мене в далеч твою!
Забери мене, степе, у простір –
там – мій дім!
Забери мене, матірня крове!
забери мене в біль.
Заховайте мене, пороги, –
світ відкрийте мені в собі!.
* * *
Мій каменю, сльозо моя, що впала
покрай Дніпра, покрай мойого болю!
Мій каменю, де впала (мертва!?) слава.
Мій гріх, моя (що впала) воля.
Мій каменю, захована дорога!
Єдина твердь, де я ще маю силу.
Далеких днів Вкраїни чути стогін...
Мій каменю, козацьких днів могила!
Іван Сокульський
ХТО МИ БЕЗ УКРАЇНИ?
Україна – наше спільне велике ім’я, наше знамено, що знаменує нас народом серед народів. Дім дороги нашої – це, власне, дорога, якою і тільки якою ми йдем і приходимо до самих себе, своєї сутности, свого повного імені.
Без України нема нас як особистостей, без України не можемо бути громадянами – справді вільними людьми. Отже, Україна – це не те, що ми можемо мати і без чого могли б обійтись! Без України ми не можемо дивитись у своє майбутнє (а тільки це є правдива зрячість!), без України в нас нема прийдешнього, бо ж нічого гідного людини не може прийти до раба (а це рабство в найвищім ступені – зректися свого синівства, своєї спадщини!).
Україна не дана нам як щось викінчене, закостеніле – це одвічний поклик і порив, що крізь віки борінь та поразок, високих звершень та занепаду веде нас до записаної у Бога мети. Це єдиний шлях нашого сходження на висоти духу, єдино можлива форма нашої духовности, форма і спосіб нашого найвищого синівства, синівства у Бога. Тож Україна завжди попереду, вічна і нетлінна єднаюча нас ідея.
Хто ж ми без України? Хто ми перед нинішньою реальною загрозою того, що в один із днів кінця віку цього зауважимо: її, України, вже більше немає?! Здерім же полуду з віч і ясними очима гляньмо на частокіл проблем, що постали довкола нас і без вирішення яких ми вже не можемо ступити ні кроку вперед на своєму шляху!
ПОВІЛЬНИЙ СОНЕТ
Коли покличе інший світ - далекий,
прозора і ясна музика заколише, ...
прийде, покій, прийде висока тиша...
задніє вічний день, а світ минущий смеркне;
коли лежатиму на одрі погребовім,
всьому чужий, до всіх людей байдужий -
мій тихий прах в чеснім вінці терновім!
моя рука, блаженна й безоружна! -
не треба сліз, сльоза, вона - пекуча,
не треба слів, бо слово може ранить.
Пісні мої? Вони ж таки болючі!
Не співи то, а дзвін кайданний!
Пройдіте мимо, стишено і думно.
Пройдіте вольно, ледь схиливши чоло...
Одну лиш мить свого сумного суму!
Одну лиш тінь свого живого болю!
Далеко там, у сяйві днів предвічних,
за гранню таїни - у світі тому вишнім!
душа моя листа до вас напише.
Забувши все миттєве-чоловіче,
чи спогада, хоча би як колишнє -
мою (схололу!) кров, мої (погаслі!) вічі?
* * *
В небесах Твоїх свято і тиша,
В небесах Твоїх світла полон.
Пам'ять і далеч. Узвишшя!
Вічності вічний сон.
В небесах Твоїх все почалося,
і збудеться все свого дня...
Душе моя безголоса! -
ти на весь простір одна.
* * *
Замкнулось місто. Виходу немає.
Немає входу. Впала брамна ніч.
Широкий степ (безвихідний!) ридає...
Нема роси - сльози йому із віч.
Нема коня - щоб мури перескочить. ...
Немає шаблі - ржа ії взяла...
Блатняцький спів, і п'яний на узбоччі.
Байдужа кволість, ніби ковила.
* * *
Для кого - день? Кому ще буде вечір?
На марш, на гасла місить все доба.
Порожнеча!..
Без глузду місто. Йде куди юрба?
Крізь бруд і дим, крізь регіт, стогін - ...
куди це все від жаху утіка?..
Іван Сокульський. Портрет пензля Опанаса Заливахи
ПОРОГИ
Літературно-мистецький і громадсько-політичний самвидавний журнал
Дніпропетровськ, 1988-1990 рр.
Упорядники:
Раїса Лиша
Юрій Вівташ
Орися Сокульська
