субота, 30 липня 2022 р.

"Поворот тернистим і Христовим шляхом". Доповідь у пошану митрополита Андрея

 


Марія Барагура*
ПОВОРОТ ТЕРНИСТИМ І ХРИСТОВИМ ШЛЯХОМ
Доповідь на вечорі 64-го Відділу Союзу українок Америки в пошану митрополита Андрея
Грудень 1977 р.
У споминах під заголовком „Молодість і покликання о. Романа Шептицького" (Вінніпеґ-Торонто 1965)** мати майбутнього Князя Української Католицької Церкви графиня Софія з Фредрів Шептицька записала таке знаменне потрясаюче визнання свого великого сина:
„Це була страшна хвилина, хоч вона тривала ледве декілька мінут. Під час молитви оволоділо мною нараз глибоке пізнання-візія, такої могучости й величавости латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не можу від неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові. І все почало хитатися й валитися в мені. Тоді я вчинив совершенну постанову повної присвяти Богові, цілковитого прийняття Його пресвятої волі й знову — все пішло — мов блискавка. Після блискавиці наступили по собі неначе три удари грому, а тоді я відзискав повну свідомість і зрозуміння, що Бог хоче мати мене серед Василіян, а після тієї свідомости вернувся повний, досконалий спокій".
Це була переломова хвилина в житті молодого Романа Марії Александра Шептицького, коли він відкинув усякі сумніви й вагання та безповоротно ступив на призначений Божим Провидінням шлях: зі світської людини стати духовником-ченцем, з римо-католика уніятом українського обряду, з маґната польської національности членом приниженого народу, його скромним і покірним слугою, хоч і на митрополичому престолі.
Постать свято-юрського Святця, Слуги Божого Андрея, це найкращий наявний доказ на істину, що в нас Церква й народ становлять одну нерозривну цілість.
Поруч історичної ролі, яку Митрополит виконав для організування релігійно-церковного життя як її голова, цей Муж Провидіння поклав неоціненні заслуги в усіх інших ділянках життя української нації. Її повноцінне існування за останні десятиліття було б без нього немислиме.
Недаром д-р Степан Баран, автор напів документарної, напів публіцистично-мемуарної праці під заголовком „Митрополит Андрей Шептицький" (Мюнхен 1947)*** прирівнює його до таких світочів нашої Церкви, як митр. Іларіон, Веньямин Рутський, Петро Могила, хоч на думку цього публіциста Андрей Шептицький переростає своїх попередників, бо поруч релігійно-церковної його діяльність охоплює чи не всі ділянки національного життя українського народу. Д-р С. Баран бачить прототип Андрея Шептицького в постаті хорватського єпископа Йосифа Георгія Штросмаєра, який у половині минулого століття був великим хорватським духовником і одночасно патріотом, провідником, основником хорватського університету, Академії Наук і Національної Ґалерії.
Крім монографічної спроби біографії митр. Андрея під наголовком „25 літ на митрополичому престолі", опублікованої в-вом „Богословія" у Львові в 1926 р. за редакцією о. д-ра Й. Сліпого, і згаданої праці д-ра Степана Барана, життя й діяльність А. Шептицького досі науково-джерельно й критично не досліджені. Немає досі основної монографії, що охоплювала б цілість Його вкладу в життя Церкви і народу. Існують тільки фраґментарні опрацювання окремих ділянок, чи періодів його життя, нпр. „Царський в'язень", що насвітлює діяльність Митр, у воєнний час 1914-1917 pp. — (Львів 1917) та спомини матері митрополита графині Софії з Фредрів Шептицької „Молодість і покликання о. Романа Шептицького" (Канада 1965). Всі вони мають здебільше мемуарно-публіцистичний, чи причинкарський характер, спертий на особистих спостереженнях, чи спорадичних фактах і документах.
Причиною цього є недоступність, а то й брак необхідних для наукового дослідження архівних документів. Ці джерела збереглися тільки в ватіканській бібліотеці і в архівах Східньої Конґрегації. Інші знаходилися в приватному архіві митр. у Львові, дещо в манастирях оо. Василіян у Добромилі й у Львові. Всі вони тепер у московсько-большевицьких руках і доля їх невідома. Можливо вивезено їх у Москву, або свідомо знищено. Під час воєнного лихоліття безповоротно пропало теж обширне приватне листування митр., яке доповнило б і з особистої точки зору насвітлило б сухі архівальні матеріяли.
* * *
У тяжкі історичні моменти життя нашої нації Боже Провидіння посилає нам мужів, які рятують її перед загибіллю, двигають її з упадку і вказують їй шлях, яким має прямувати. Таким Мужем Провидіння треба вважати й митр. Андрея, який у майже чудесний спосіб повернувся до свого народу, відчувши в собі зов приналежности до українства, від якого відійшов його рід, що разом з родом Дрогойовських впродовж 300 років опирався польонізації і щойно при кінці 18 століття засимілювався релігійно й національно з польською аристократією.
У своїй доповіді я постараюся з'ясувати оці ірраціональні, надприродні, провидінські елементи, психологічні аспекти й зовнішні обставини, які заважили на тому, що Роман, не зважаючи на приману блискучої кар'єри й вигідного світського життя, які стелилися перед молодим аристократом, рішився заміняти їх за чернечу рясу, порвав усі вузли, які єднали його з римо-католицизмом і польскістю та вернувся до приниженого історичною долею народу своїх предків, хоч знав, скільки хрестів прийдеться йому перенести на цій тернистій дорозі. За свій нарід готов був піти на мученицьку смерть.
Без пізнання цих елементів і обставин, без аналізи духових вартостей Романа, ми не могли б зрозуміти, як він міг доконати такі великі на історичну міру діла, як зумів подолати стільки ударів від ворогів і своїх, зокрема від москвофілів, вільнодумних і релігійно індеферентних наших груп, а що найгірше від власної ієрархії. Як бачимо, в тому відношенні історія повторяється...
Вузлами, які далі невидимо єднали рід Шептицьких з українською нацією й які допомогли молодому Романові Марії Александрові графові Шептицькому повернутися на лоно рідної Церкви й народу, був цілий ряд уніятськнх церковних достойників, яких цей рід видав: Варлаам, Атанасій і Лев Шептицькі, при чому два останні здвигнули храм св. Юра й митрополичу палату у Львові.
Батько митрополита Іван, хоч і спольонізований та одружений з аристократкою-полькою, зберігав у своєму прилбицькому дворі українські традиції — портрети своїх великих предків, клейноди, документи, грамоти, відвідував з родиною Богослужбу в місцевій церкві. У батька була зокрема вкорінена традиція уніятської Церкви з уваги на ролю, яку в ній відіграв рід Шептицьких. Жили в нього давні надії, що УКЦ, зокрема зреформований єзуїтами василіянський чин, буде помостом і знаряддям поширення унії на сході Европи. Це була часта тема розмов батька зі сином, і коли Роман врешті рішився стати василіянином, він покликався в листах до батька на ці розмови. Батько бажав, щоб один із його синів вернувся до віри батьків. Пише про це мати Романа так: „Це було взимку 1862 р. Ми верталися присмерком саньми з прогулянки й говорили про сподівану першу дитину. Мій чоловік сказав: „Якщо матиму кількох синів, я хотів би, щоб один із них став уніятським священиком". На цю його заяву я скрикнула, ніби передо мною відкрилася пропасть, а він додав: „А це тому, щоб зреформувати руське духовенство."
Коли батько підтримував у сина пов'язаність з нашою Церквою, а тим самим і з поєднаним з нею нерозривно українським народом, мати, польська патріотка і католичка західнього типу, незвичайно побожна й глибоко релігійна, втеплювала в сина любов до Бога і прив'язаність до римо-католицизму та польщизни. Вона не протиставилася б бажанню Романа стати римо-католицьким священиком, чи монахом, але коли син заявив їй „Мамо - я вже постановив: буду василіянином, напишу татові і вступлю до новіціяту", то Софія Шепт. записала в своїх споминах: „Мене наче громом вдарили ці його слова. Ромтух - іншого ніж я обряду! Від найдавніших часів я чула, як про руське духовенство говорять з погордою. Обряду я не знала зовсім, я бачила тільки його представників у найнижчому суспільному шарі, а те, що не було темне, виступало як ворог латинської Церкви і польської національности. Загрожена унія, навернення Сходу, віднови східньої Церкви - все те не мало для мене значення. Я одне розуміла і бачила: якийсь величезний, невловимий хрест простягав свої рамена, а в тому хресті мій Ромтух, мій Ама, що покидає обряд, в якому я його виховала, покидає все, що об'єднувало нас, покидає латинський Костел, після Бога над усе мені дорогий...”
І тут кидається в вічі оцей ірраціональний чинник і дія Божого Провидіння, що дали нам святця, великого подвижника й національного діяча найвищої міри. Батько, який початково хотів бачити одного сина уніятським священиком, довідавшись про постанову Романа, катеґорично противиться його рішенню тоді, коли мати приймає врешті це, як волю Божу, що їй треба покоритися. Підтримав її в тому єзуїт о. Генрик Яцковскі, духовний опікун Романа перед його вступом до новіціяту. Цей о. Яцковскі з доручення Риму переводив з іншими єзуїтами під проводом галицького провінціяла єзуїтів о. Яна Баденія реформу чину оо. Василіян. Коли мати ламала руки і благала: ,,Отче, він між ними схлопіє!", то о. Яцковскі сказав: „Ніколи! Може стати лише мучеником, а що краще міг би я бажати йому й вам!" А коли мати спитала о. Яцковского: „Отже ви думасте про покликання Романа до Василіян?" він відповів: ,,Думаю що це покликання правдиве". Як від укусу гадюки, як від удару грому відскочив мій чоловік, кличучи: „Ніколи!" Мене обілляв зимний піт і я важко віддихала мов в агонії."
Згодом Романова мати побачила чудо в тому, що й вона й її чоловік врешті з християнською покорою піддалися волі Божій і прийняли рішення свого сина. Це чудо драматично описує вона в своїх споминах:
„Ми поїхали на празник до Брухналя. Найсвятіші Тайни були виставлені й ясніли в соняшному світлі, наче сніг. Я благала і благала Бога, я молилася до Ісуса, бо Він єдиний може розв'язати пута, в які ми попали й усунути пристрасть батька, яка роздирає його серце і противиться покликанню сина. Я похилила низько голову в почуванні приявности Бога. І в тій хвилині мій чоловік поклав свою руку на мою. Цю його руку я прийняла з настановою, що хочу його завести до Ісуса Христа. Я здавлювала його руку з такою силою, яку щойно пізніше усвідомила собі, коли його сціпенілі пальці випустили мої, а я зісунулася навколішки і вся моя душа, всі почування розплилися в екстазі, в свідомості всемогучости Бога. Служба Божа скінчилася, а я ще тривала навколішках та повторяла слова молитви, яку сам Бог вклав мені в уста й тримала руку свого чоловіка. Нараз ціла лавка задрижала, мов би струснув нею якийсь велетень. Лавка була дубова, важка, нова. Приявні не виявили ніякого здивування. Я вірю, що моя молитва полинула до неба.
Чотири роки пізніше в той сам день св. Трійці ми відвезли Романа до добромильської обителі. І бідний, тепер уже щасливий батько, бив чолом у каплиці перед Найсвятішими Тайнами, коли з власної волі і з подяки Богові віддав Господеві на власність те, що мав найкраще."
Але рішальної причини треба шукати таки в самому Романі, в його психічній структурі. Він уже з раннього дитинства мріяв про священичо-монаше життя і nepeборов усі внутрішні й зовнішні труднощі, перешкоди й сумніви, які стояли впоперек обраного ним шляху. Учнем 5-ої гімназійної він згадує: „На скільки пам'ятаю, я не мав інших мрій, як стати уніятським священиком", а на 9-му році життя заявив про це мамі.
За свідченням мами, вчителів і виховників мав відразу до брехні. Відзначався лицарскістю, неустрашимістю. любов'ю до ближніх і покривджених. „Ах, мамо, — казав він — яке мені дороге все що бідне, мале, старе, покривджене."
Його вчитель, бувший папський гвардієць сказав: „Ама матиме відвагу лева, він ніколи не лякається того, від чого інші діти плачуть із переляку." Ціхували його рішучість, прецизія думки, а в питаннях Бога й релігії мав вироблений понад свій вік погляд.
Ще в 1876 р. 11-літнім хлопцем вибіг з плачем з кімнати під час снідання, яке споживала ціла родина після великодньої сповіди й Причастя, бо йому мати позволила тільки висповідатися, а він „так дуже бажав прийняти св. Тайни."
Під час перебування в Венеції (1883 р) Роман сказав матері: „Знаєте, мамо, чому я поклав голову на гріб св. Антонія? Отож під час Служби Божої прийшла мені думка, щоб стати василіянином і тоді пройняв мене страх." Це був момент слабости й сумніву й такі моменти не раз йому траплялися, але кожен раз він виходив із них переможно.
Відбуваючи однорічну військову службу, Роман щоденно о 5-ій год. вранці вислухував навколішках Сл. божу. Старий листоноша сказав його мамі: „Нехай Господь заплатить пані графині, що виховала сина в такій побожності."
Постанову Романа стати уніятським духовником прийняли позитивно кард. Володимир Чацкі і кард. Мєчислав Ледуховські, на обіді в якого присутні піднесли тост за здоров'я Романа „майбутнього митрополита Руси." Князь Адан Сапіга висловив погляд: „Тримати Романа в світі, це те саме, що замкнути льокомотиву в кімнаті," а княгиня Сапіга, дізнавшися про постанову Романа, вислала його мамі телеграму: ,,Ґратулюю, благословляю й молюся!"
Це одобрення з боку видатних представників рнмокатолицькоі Церкви і аристократичних польських родів, яких ніяк не можна підозрівати у симпатіях до українства, підтримало Романа на дусі. Він поборов всякі спокуси, які в формі подорожів по світі, підсував йому батько, щоб відвернути його думку від чернечого життя. Врешті й сам Роман поборов усякі сумніви, а критичним моментом було чудесне об'явлення, про яке я згадала на початку доповіди, а яке кардинал Ледуховські вважав за об'яв Божої волі.
Я затрималася на деяких фактах і епізодах з дитинства й юности Романа, бо вони дають змогу зрозуміти пізнішу його ролю як митрополита, як Церковного достойника й великого громадяннна-патріота. Без пізнання цих моментів неясним був би нам його поворот до рідної Церкви й народу й безприкладна його посвята. Він знав, яким тернистим шляхом прийдеться йому ступати і про це говорив своїй мамі: „Я знаю, що мене чекає. Поляки вважатимуть мене українцем, а українці трактуватимуть мене, як поляка. Та дарма! Бог кличе, треба йти!"
На український національний світогляд Романа мала великий вплив зустріч його з проф. Володимиром Антоновичем під час першої поїздки молодого Шептицького до Києва. Проф. Антонович теж походив з ополяченої родини й був римо-католиком, який вернувся до рідного середовища дорослою людиною. Роман рішив піти його слідами й повністю зірвати з польскістю. Пізнання культурно-національного життя київлян, оглядини історичних пам'яток, зустрічі з колами університетської молоді теж мали позитивний вплив на національну трансформацію майбутнього митрополита.

* * *
Діяльність митр. Андрея (інтронізований в січні 1901 р.) проявилася в таких ділянках: 1) церковно-релігійній; 2) місіонерсько-унійній; 3) світсько-релігійній; 4) політично-парляментарній і громадській; 5) науковій, культурно-національній і виховно-освітній; 6) економічній, суспільної опіки і народного здоров'я.
Перша ділянка - релігійно-церковна, це найважливіша царина діяльности митрополита як голови УКЦ, хоч вона, на погляд д-р Степана Барана, найменше цікавила й найслабше відома загалові українського суспільства. Одначе спеціялісти-церковники, світські політики, дипломати й державні мужі слідкували за нею пильно й уважливо приглядалися їй - так прихильники митрополита, як і його противники й вороги, а тих він мав більше. Навіть власне громадянство початково поставилося до б. польського маґната з холодною резервою, вижидаючи, якими шляхами піде його діяльність. Швидко цей холод і вичікування перемінилися в любов і синівське прив'язання до князя Церкви.
Першим кроком митр. було відмосквофілєння й українізація Церкви, а ці заходи почав ще, коли став станиславівським єпископом (1899 р.) Кир Андрей знав, що це справа далекої мети й вимагає такту, вирозумілости і терпеливости. Тому взявся до діла обережно, але рішуче й систематично. Увів до церковного урядування замість “язичія" живу українську мову. На теологічні студії приймав свідомих українців і обсаджував ними капітулу, консисторію й деканати.
Почав від реформи Духовної Семінарії у Львові. Ректорат і викладацькі пости обсадив молодими, освіченими в Відні, Іннсбруку й Римі людьми з докторатами. Подбав про організацію в Духовній Семінарії само-освітніх, культурно-наукових і мистецьких гуртків щоб виховати священиків-громадян і суспільних та культурно-освітніх діячів.
Згодом, використовуючи широкі автономічні можливості конкордату католицької Церкви Польщі з Римом, митр. заснував на місці Духовної Семінарії у Львові Богословську Академію, єдину високу школу в Галичині на університетському рівні. Вона мала два факультети - теологічний і філософічний. Ректором став о. д-р Йосиф Сліпий, а катедри були обсаджені найкращими нашими науковцями і дослідниками - духовними і світськими. При Академії діяло Українське Богословське Наукове Т-во, яке видавало квартальник “Богословія" і серію „Праць Богословської Академії." Здібніших студентів висилав на студії заграницю.
При Академії митр. заснував т. зв. „Малу Семінарію," середню школу гімназійного типу для підготовлення кандидатів до Ададемії й до світських високих шкіл. В Римі оснував Церковно-Історичну Місію для архівних дослідів документів у Ватикані, що стосуються нашої Церкви. Його заходами створено в Іннсбруку ,,Канісіянум" — інститут для унійних студіів.
Для підготовлення кваліфікованих дяків і плекання церковного співу та збереження чистоти обряду митр. заклав „Дяківську Школу і Бурсу."
Митрополит двигнув жіночий чин СС Василіянок, подбав про створення нових жіночих чернечих чинів і півчернечих згромаджень — СС Служебниць, Мироносиць Студиток і Йосифіток.
Подбав про матеріяльне забезпечення священиків та скромну пенсію для вдів і сиріт по священиках. Стримав запляновану польським урядом реформу церковних ґрунтів, рятуючи духівництво перед матеріяльною руїною. Добився знесення непосильних податків за митрополичі добра й установи, які служили добродійним цілям. Своєю опікою оточив церковно-релігійне життя за океаном, куди відбув візитаційну подорож і створив єпископії. Подбав про права й духову опіку над українськими поселенцями в Югославії. Побудував у Галичині кілька церков і манастирів і заклав першу наукову фундацію „Епархіяльна Бібліотека" в Станиславові (1899). Його заходами купці й промисловці відновили храм св. Юра і митрополичу палату. Боляче пережив створення Апостольської Адміністратури для Лемківщини, бо це було однозначне з омосквофіленням, ополяченням і латинізацією лемків.
Ставши владикою й митрополитом, кир Андрей частину свого часу присвятив місійній праці — проповідував на реколекціях і місіях, сповідав, зокрема звернув увагу на занедбану Гуцульщину.
Несповненою мрією митрополита, для якої він покинув світське життя, було унійне післанництво — грандіозний задум не тільки зближення і об'єднання обох наших Церков з Апостольською Столицею, але приєднання до Вселенської Церкви цілого Сходу Европи. На це грандіозне післанництво звернув йому увагу Святіший Отець на авдіенції в 1888 p., який, довідавшися про його намір стати василіянином, сказав 22-літньому юнакові: „Василіяни мають велике майбутнє в Церкві - приєднати Схід." Це був папа Лев ХІІІ (Йоахим Печчі), який плянував створити патріярхат для УКЦ у Львові, проти чого гострий спротив зорганізував мадярський кардинал Шімор.
Але бурунний воєнний часі неприготованість по обох сторонах не дала майже ніяких конкретних наслідків. Не вдалося навіть спонукати церковних і світських діячів до вступного діялогу. Простягнута митрополича рука зависла в порожні. Єдиним його осягом було встановлення в Велеграді (Моравія) щорічних з'їздів, присвячених унійним питанням, але вони мали чисто академічний характер. Подібним цілям служив згаданий уже інститут „Канісіянум." Прикро переживав митрополит невдалу унійну акцію, ведену на Волині (осідок у Лубні) польськими й чужинецькими уніятами з чисто політичними цілями. Ця акція підлягала юрисдикції римо-католицьких епископів, а Апостольський візитатор о. д-р Микола Чарнецький мав лише титулярно-формальне значення.
Але митрополит вірив у об'єднання Церков, бо до того - за його словами - „веде нас Провидіння шляхами для нас смертних часто незрозумілими."
Третьою ділянкою була місійно-апостольська праця митрополита в світсько-релігійній площині для виховання вірних, зокрема молоді в християнській філософії і світогляді. Ще як ігумен манастиря св. Онуфрія у Львові почав він видавати місячник „Місіонар", а згодом видавав або фінансував видання з християнсько-релігійним світоглядом - для дітей „Наш Приятель", для середньо-шкільників „Поступ", що потім став журналом для студентської молоді. У межах Католицької Акції оснував „Український Католицький Союз" з органами - „Мета" для інтеліґенції, ,,Христос наша сила" для народу і „Дзвони" для літератури, мистецтва й науки. За його ініціятивою постала організація християнської молоді ,,Орли" з журналом „Українське юнацтво." Придбав друкарню й переплетню „Бібльос." Йому треба завдячувати розвій „Марійських Дружин."
Як голова УКЦ і одночасно духовий провідник народу митрополит не стояв осторонь політично-парляментарного життя, хоч у практичну політику не встрявав, обмежуючись тільки до найстотніших, життьових питань та служив порадою. Його становище й орієнтація були загально-національні, був державником-соборником. Як митрополит з уряду був за Австрії членом палати панів у Відні і віце-маршалом сойму в Галичині. Причинився великою мірою до реформи виборчої ординації в Галичині в користь українського населення (1914), двічі інтерпелював в справі створення українського університету у Львові. Заходи в цій справі велися від 1899 p., а в 1914 р. схвалено закон керувати університет, проти чого російський уряд зробив демарш, вважаючи це за „казус беллі." Виборов створення української державної гімназії в Станиславові (1910). Після заключення Берестейського миру центральнимн державами з УНР (1918) виголосив знаменну промову, яка знайшла признання політичних кругів. Робив, хоч і безуспішні, заходи у впливових політичних чинників Заходу проти признання Галичини Польщі (1921- 23) а потім робив заходи, щоб, виєднати автономію Галичини. Цікавився конституцією УНР, вказуючи на неправильність постанови, що президентом держави може бути тільки православний. Стояв близько до дій Головної Української Ради, що від 1914 р. об'єднувала всі діючі політичні партії, і до Української Парламентарної Репрезентації, хоч безпосередньої участи в їх працях не брав. У час окупації Галичини царськими військами УКЦ пережила тяжкі часи переслідувань, обмосковлення і насильного заводження православія. Ситуація покращала, коли генеральним губернатором став проф. Дмитро Дорошенко. Російський уряд вивіз митрополита, закидаючи йому ,,мазепинство", а безпосередньою притокою до арешту була смілива проповідь кир Андрея в Волоській і церкві і доноси москвофілів. У час польської окупації гостро засудив пацифікацію Галичини, а коли не добився авдієнції у маршала Пілсудського, през. Мосціцкого і міністра внутрішніх справ Наконєчнікова-Клюковского, вислав удокументований меморіял до Риму разом з іншими Єпископами, і Ватикан повів акцію проти пацифікації. Сміливо запротестував проти нищення православних церков і змушування переходити на католицизм холмських українців.
Часи першої большевицької окупації не позначилися більшими репресіями, бо червоні не мали ще розробленого пляну ліквідації УКЦ, не мали часу й рахувалися з авторитетом і популярністю митрополита серед населення. Стосували тільки дрібніші шикани.
Німці теж не важилися виступити проти Церкви з уваги на особу митрополита. Дозволили на навчання релігії в школах, на відновлення Богословської Академії і духовних семінарій, хоч тут і там арештовували, а навіть розстрілювали священиків. Митрополит гостро засудив перед Гіммлером у посланні ліквідацію жидів і вживання до цієї акції українських поліцистів. У 1942-43 pp. апробував дії УПА проти большевнків і німців на Волині й у Галичині, зате засуджував взаємне винищування поляків і українців. Засуджував теж донощицтво і неперебірливу боротьбу поміж підпіллям і леґальним представництвом народу. У спільному з іншими владиками посланні з болем засудив міжусобиці в українській спільноті.
Митрополит був любителем мистецтва і мистецтвознавцем, викладав цей предмет у Богословській Академії. Заснував Український Національний Музей (1913 p.), для якого придбав будинок. Опікувався малярами і висилав їх на свої стипендії до Кракова, Варшави, Мюнхену, Відня, Парижу. Допоміг мистцеві Олексі Новаківському закласти студію й придбав для неї будинок. Митрополит мав три докторати (теологія, право й філософія), був членом-основником Наукового Богословського Т-ва і почесним членом НТШ, автором різних праць з ділянки теології, філософії, мистецтва.
В ділянці шкільництва поширив мережу шкіл СС Василіянок - учительські семінарії гімназії, фахові школи. Оснував нову дівочу гімназію у Львові. Оточив опікою „Рідну Школу," заклав першу сільсько-rocnoдарську школу „Просвіти" в Миловані і школу для сільських господинь Т-ва „Сільський Господар" (у Коршеві к. Коломиї). Перебрав „Академічний Дім" після закриття поляками цього студентського гуртожитка, підтримував дитячі садки й сиротинці. Опікувався „Пластом" і спортовим життям молоді. Зати молодь віддячилася йому величавим сто-тисячним здвнгом у 1933 р. під назвою „Українська Молодь Христові."
Мав зрозуміння для економічно-фінансової сили суспільства, заклав Земельний Банк Гіпотечний, дбав про народне здоров'я і заснував „Народну Лічницю."
Вже цей неповний перелік діяльности митрополита показує, що він був не лише Мужем Провидіння для нашої Церкви, в якій здобув собі ім'я святця з свято-юрської гори, був не лише післанником Божим для всієї Вселенської Церкви, в якій здобув собі назву Слуги Божого й є на дорозі до канонізації, але був Мужем Провидіння для цілої української нації, як Слуга Народу. Таким залишиться для нас назавжди.
“Свобода”, 14, 15, 16 і 17 грудня 1977 року
______________________
* Марія Барагура, довголітня пресова референтка Союзу українок Америки та членка ред­колегії „Нашого Життя".
** Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Вінніпеґ-Торонто 1965 https://shron1.chtyvo.org.ua/Szeptycka_Zofia/Molodist_i_poklykannia_o_Romana_Sheptytskoho.pdf?PHPSESSID=6js5vd5h42p5c80n0ublo8t1s7
*** Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Мюнхен, 1947