Показ дописів із міткою Остап Тарнавський. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Остап Тарнавський. Показати всі дописи

середа, 24 травня 2023 р.

Пам'яті Головного Отамана Симона Петлюри

 



Симон Петлюра
* 22 травня 1879, Полтава — † 25 травня 1926, Париж

Остап Тарнавський
ВІРШ ПРО ОТАМАНА ПЕТЛЮРУ
Над Києвом молитва дзвонів
і спів осонцених загонів...
З довкіль народ юрбами йде
в це місто вічне і святе
відстоювать свою державу.
...В столиці знову творять славу
і жовто-сині прапори
вгорі лопочуть, мов вітри
історії, що йдуть від степу,
де і Богдана і Мазепу
надхнула воля.
І поет
прибіг під Університет
і з предками завів розмову
про давнину передвікову —
із предками, які з могил
у Пед-Музей спішать щo-сил.
Там вже сидять батьки народу
й увіверсалують свободу.
— Благословляє князь хрестом
історії початий том.
Живі і мертві радять спільно...
— І хтось біжить, мов божевільний,
кричить Шевченків заповіт:
— Вставайте і кайдани рвіть!
Стає про ворога всім ясно.
Підхоплюючи свіже гасло,
ввесь край повстаннями цвіте,
щоб право звоювать святе
на самостійність і соборність —
ідей відвічних непоборність.
...Вже з трьох шляхів йдуть вороги,
ізнов ваш край беруть в торги.
І закипіло від незгоди,
яку роками вирвать годі;
і брат вже братові не брат,
республіку продати рад:
пройдисвіт, і підніжок царський,
і пропаґатор яничарський.
— Над Києвом це чорний крук
підняв свій крик, мов кари бук...
А там селом іде Марія,
за сином плаче і жаліє,
і хоче перестерегти,
що правди тут ще не знайти:
біжить у місто на Хрещатик,
де — з пошумом дерев крислатих
шумить стотисячна юрба,
заслухана у звук з горба:
у дзвони радісні Софії,
що сонця золотом ясніє,
співає України гимн —
гимн гомоном та й золотим.
І вже вистукують у маршу
ударну пісню — ту найстаршу,
яка невольницький народ
підносить вгору до свобод.
Це армія іде в параді
послухатись народній раді:
здається, в Київ знов війська
веде Богданова рука.
...А Він стоїть на площ тарелі
зворушений, в простій шинелі.





Підпис Симона Петлюри на документі 1903 року


ДЕРЖАВНА КОНЦЕПЦІЯ С. ПЕТЛЮРИ
Улас Самчук
З того часу, коли на вулиці Расін Латинського кварталу Парижу сімома кулями кремлівського агента Самуїла Шварцбарта було замордовано першого начального вождя держави і війська Української Народної Республіки Симона Петлюру, не лишень Европа, не лишень її Схід, але й ціла земна куля політично, геополітично, економічно і культурно змінили своє обличчя до непізнання.
Перш за все, змінилися їхні розміри... Париж—Ню Йорк вимагали сім-вісім днів мандру, тепер вдовольняються трьома годинами; віддаль між Землею і Місяцем, який вважався недосяжним, тепер перемагається в наполовину коротшому часі, ніж було простір між Европою й Америкою.
Відповідно до цього змінилась і психологія людського уявлення та розуміння явищ. Сидячи у фотелі нашого мешкання, ми беремо участь у засіданнях світового парляменту в Ню Йорку на Другій евеню, що його подає нам телевізор, на якому яканебудь африканська Гамбія з кількома тисячами босого населення має юридично якраз стільки права, як і ЗСА, Велика Британія, а то й грізний Совєтський Союз зі всіма його 16-ма „республіками".
Що з нашою бідною завантаженою чотирма мільярдами людського населення плянеткою сталося? Де ділися недавні поділи на тих, що були Все, і тих, що були Ніщо, на могутніх і ницих, на пануючих і поневолених? Де ділася горда Европа, про яку колись писав бельгійський поет Верхарн: ,,0, расо дивна! І океан, і полюс — усе, усе в руці твоїй! Пануй!". Де є величний Руль Британія, в імперії якої не заходило сонце? Де Франція, мова якої блищала по всіх столицях світу, так само, як і в Парижі?
Нема. Минулося. Й не вернеться. Гарний спогад, ремінісценція, що їх подається інколи на телевізорі під заголовком „Mighty Continent" інтерпретації, скажемо, артиста Устінова.
І єдине, що з того старого насліддя, беручи політично, лишилося, це величезна пляма червоного кольору на глобусі землі, на місті бувшої імперії Романових, а тепер Сталіна, Хрущова, Брежнєва, де зайшли також зміни, але тільки формальні. Змінено декорації, змінено назви, але не змінено суті. Та сама знана, стара, значно поширена „цар, да Єрмак, да Сібір, да тюрма"... До якої належить також маріонетка з назвою Українська РСР, що постала, як заперечення тієї державної концепції, на чолі якої стояв той, що його 25 травня п'ятдесят три роки тому вбито сімома кулями в Парижі... Свобідної, волею народу здвигнутої республіки вільних і рівних... З Центральною її радою, з полками, дивізіями та корпусами її вояцтва під знаком великого князя Великої Руси — Володимира і синьо-жовтого прапора.
Так це мрія! Залишки споминів доби князів, вільного козацтва. Епілог доби романтизму минулого, пролог у часи майбутнього. Республіка свобідного народу... На чолі Головний Отаман... Поєднання того, що було, з тим, що буде. І було це цілком у природі і дусі доби. На таких же підставах постали відомі 14 пунктів відомого президента ЗСА Вільсона, витягнуто з архівів минулого Річ Посполиту Польщу, загублену у віках державу чехів, моравів, словаків. Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія. Европа заквітчалася новими кольорами, зазвучала гимнами у Лізі Націй Женеви і, здавалося, що все гаразд, коли то враз повіяло гостро старим духом минулих віків, що його воскресив з мертвих один Дон Кіхот, звеличник Фрідриха Великого і Сталіна, Адольф Гітлер... З наміром повернути історію до часів рабства, створити конкуренцію Сталінові, зударитись з ним, перемогти його і його „диктатуру світового пролетаріяту" з центром Москва, додавши до того решту Европи, обернути в диктатуру німців з центром Берлін.
При цьому зударенні пощастило не Берлінові, а Москві. Але це не змінило ситуації.Новотвори розподілу Европи Версальського періоду так само викреслено зі списку вільних, як це мало бути й за Гітлера. Евентуально, зведено до статусу УССР і таким чином Українська Народна Республіка дістала солідне товариство в тюрмі народів СССР. Тобто, статус кво минулого на сьогодні там збережено. Залишається питання його завтрішнього. „Бути, а чи не бути — це є питання", — бентежиться відомий Гамлет.
Питання скомпліковане, насичене невідомим. Що станеться, куди прямуємо? Чи переможе концепція держави Гітлер-Сталін, а чи Симон Петлюра? Не мавши на досяг руки виразнішого роз'яснення справи, це питання може видатись наївним. Сталін? Шоста частина земної кулі і зложений до архіву, зіґнорований світом головний отаман уряду й війська стертої з карти землі УHP.


Головний Отаман Симон Петлюра під час відвідин табору інтернованих вояків Армії У HP в Ланцуті, Польща, в травні 1921 р.

Але увага, увага! УНР не так то воно й забуто. Тепер на плянеті бачимо більше УНР. УНР китайців... Ба. Більшість Об'єднаних Націй, що ото над рікою Іст в Ню Йорку, це по суті УНР. Концепція вільних, незалежних, суверенних, створених волею народу, це ідеал теперішнього політичного світу... І аж ніяк не концепція Сталін-Гітлер. Байдуже, скільки там гештапо, скільки КҐБ. Ми вже знаємо, що сталося з намірами Третього Райху з його ,,нур фюр дойче". Залишається питання, що станеться з імперією, де по суті те саме „нур фюр", тільки замість „дойче" — „русскіє". Розуміється, там тепер самі ура, самі перемоги, сталінська, читай брежнєвська, фльота розгулює по всіх океанах, їх дорадники" по всіх Абесініях, але це чимсь так нагадує подібні тріюмфи Гітлера, що робиться аж ніяково. Тільки, що у Гітлера був тільки один пузатий творець блефів, Ґерінг, а у Брежнєва їх тузіни, і гітлерівське військо ще чіткіше вибивало крок під звуки маршів, ніж це робить сталінське. До того, їх Райх, це був суцільний злиток сильно розвиненого господарського народу, тож то СССР, як там не кажи, а розсохла бочка ста народів, що дуже нагадує відомого царського велетня „на глиняних ногах" з масою дисидентів, масою ворожої еміграції, масою концентраційних таборів і масою сателітів типу Дубчека... І де, щоб дістати штани, треба ставати в чергу, і де й досьогодні не завжди дістанете цибулі чи капусти на базарах Москви. Колос, який при зударенню зі зовнішнім світом 1941 року опинився аж на Волзі, де його знайшов і витяг з болота добродушний Дядько Сем, докинувши до цієї операції 12 мільярдів відомого „ленд-лізу", щоб поставити його знов на ноги і щоб мати з ним знов клопоти до днів наших. Але що буде, коли добродушність Сема не повториться?
І це аж ніяк не значить, що концепція держави УНР Симона Петлюри перестала функціонувати. Навіть там, за залізними границями... Самі ті закляття та прокляття, що їх безнастанно чуємо з того боку на цю адресу, дають вистачально ясну відповідь. Вони там краще ніж ми тут знають, що та концепція не тільки не перестала діяти, а вона поширилась, поглибилась, визріла.
Забит Мазепа с давніх nop,
Ліш в торжествующей святине
Раз в ґод анафємой до нинє,
Ґрозя ґреміт о ньом собор,
— писав свого часу Пушкін про Мазепу, і саме вона, та анатема, у тих соборах протягом усіх тих років зберегла концепцію України Мазепи, щоб її міг перейняти Петлюра і передати поколінням наступним. Концепція вільних і рівних є тепер слиною і абсолютною катеґорією перебудови світу, накресленого в хартії теперішніх Об'єднаних Націй, яку підписала і та рука, що вбила Коновальця, Ребета, Бандеру і мільйони інших борців за справу, шо її вимагає та хартія і що Гі вперто нелегально заперечує Москва.
Справу, що є в ритмі і течії самої історії і заперечити яку семи кулями Парижу, пекельною машиною чи хемічною стрикавкою Мюнхену, може намагатися хіба безглуздий.
Дивлячись на трагедію 25 травня 1926 року з перспективи нашого ж часу, приходимо ло висновку, шо вона, як правило і як істина, перетворилася в містерію, яка справі відродження нації тільки сприяє. Від того часу нація українська не тільки не перестала діяти, але виросла і скріпилася. її географія знайшла свої фізичні границі, її політика змужніла, її культура заповняє прогалини часів заборони, її думка шириться за межі провінції, її економіка, господарство, індустрія стають обов'язковими складниками загальної формули Наиії. 1 все це переходить у тій самій проекції, яку пущено в хід державою Симона Петлюри. Комсомол — це не комсомол,русифікація —не русифікація, ка-ге-бе — не ка-ґе-бе, але з кожним роком, з кожним виходом нового тому повного словника української мови, якого нація до цього часу не сміла мати, з кожним перекладом світового клясика, що було табу, з кожним випуском нових кадрів діячів, будівничих, інженерів... З розширенням Ті еміграції, зі зростом її спротиву, Україна, як така, як суть, як неухильність, росте і то якраз в холі концепції УНР часів Симона Петлюри.
Великою нашою тепер журою є лишень, як збалансувати нашу розбиту духовість, знайти почуття міри потрібного й непотрібного, звести до фокуса розтерзані частини нашого думання, знайти мудрість, відвагу і силу перебороти в собі отруйні зерна роздору, які століттями роздирали і губили націю. Любимо цитувати Мазепине „же през шаблі маєм права", але іґноруємо його ж „през незгоду ми пропали, самі себе звоювали", а це воно і нішо іншеє найбільшим ворогом цієї проблеми, і поки воно отруює наші душі і наш розум, лоти голі говорити певно і достойно про такі делікатні справи, як політика і як конструкція державного організму. Ніякий бо організм не може бути здоровим, коли він наповнений незбалянсованим духом. Це істина, це закон, це абсолют. І було б вказаним взятися нам усім за повний аналіз і повне лікування цієї хвороби. І при тому слід пам'ятати євангельську мудрість — не шукай скалки в оці свого ближнього, коли ти не бачиш бревна у оці власному, лікування слід починати від себе, від мене, від тебе, від нас, від вас і тільки тоді можна сподіватися успіхів.
Чи багато сьогодні між нами знайдеться таких, які в ім'я загального державного добра могли б зректися своїх групових упереджень, що стоять на перешкоді єдности й цілости визвольного фронту, як це зробив свого часу Симон Петлюра. Пригадаймо його знаменний лист „До Центрального Комітету Укр. Соц.-Дем. Партії з 11 лютого 1919 року"... „Виходячи з того, — говорилося в тому листі, — що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитись од виконання своїх обов'язків, як сина свого народу, перед Батьківщиною і буду доки це можливо стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу зі складу Укр. С.Д. Партії".
Чи багато між нами є таких, щоб в ім'я подібних вимог спромоглися на такий крок? Навпаки. Щось подібне вважається у нас за „опортунізм", а то і „зраду". Краще „боротьба" між собою, навіть братовбивство. Хаос, анархія, сваволя, „перемога сильного", — в результаті „самі себе звоювали". А тим самим небагато, а то й нема зовсім у сфері нашої політики другого Симона Петлюри. Першого державного мужа, який на руїнах жорстокої, темної революції, в країні абсолютної політичної порожнечі, зумів створити і три роки вдержати державу і армію народу, який двоє з половиною століть був відданий на найбезогляднішу фурію національної заглади.
Так! Наш світ від часу Симона Петлюри перейшов зміни ваги надзвичайної, але те діло, та ідея і та конечність, що їх диктували часи Петлюри і УНР, не зазнали зміни, а це тому, що вони були початком теперішнього, нового... І продовжують бути ним далі. Постання нових, вільних — великих і малих державних форм для того, щоб з них формувалося велике об'єднання вільних і рівних світу — це основна і неухильна засада сучасної політики...
А тому свято зберігаймо той дарунок, що дарувала нам ця доба під виглядом Української Народної Республіки... І пам'ять того, який її вперше очолював — Симона Петлюри. Так. Формально нашої УНР на карті світу не існує, але фактично вона не лишень існує, вона діє, росте, набирає сили... Вона має союзників. Тепер це вже не турки, татари, ляхи, тепер це „спільний фронт" проти спільного ворога... Побудована за вимогами хартії Об'єднаних Націй вона має там лише скромний підголосок у вигляді накинутого їй фальшу, але прийде час — неухильно й незмінно, що вона матиме там повний голос, як свобідна і рівна між свобідними й рівними рештою держав світу.
А пам'ять Петлюри, першого її Головного Отамана, перейде в міт нації, перейде в культ нації, на вівтар якого нація складатиме свої жертви вдячности від віку і до віку.

Джерело:
“У сторіччя народження Симона Петлюри”
Альманах УНС, 1979



Посмертна маска Симона Петлюри



На цвинтарі Монпарнас у Парижі



неділя, 21 липня 2019 р.

Був в українській діяспорі такий письменник Василь Барка...


Моляться соняшники
Грім на хмарі Біблію читає...
тополя пошепки: страшний який
твій плач, Ісаіє!
Моляться соняшники.
Голод. Мати немовля вбиває...
тополя закричала: он який
мій рай, Ісаіє!

З автобіографії:
Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і там жив з багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долівці.
Там зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро Тюрінгія віддана була до совєтської зони; довелося відходити далі на захід.
Пішки пройшов біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки часом підвозило авто, що здобули наші земляки.
В дорозі ховалися від ловців з репатріяційних комісій: вони виглядали на всіх перехрестях.
Ночувати доводилося то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами, а іноді німці гостинно приймали в свої доми.
Зрештою перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, на терені покинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках розміщався український табір. Місця вільного не було. З дощок я збив низенький ящик і там ночував.
На зиму табір переселили американці в гарні будинки Сомме-касерне: почався більш упоряджений побут.
В роки життя в таборі «ДіПі» я писав вірші, есеї; склав роман «Рай» — він, щоправда, весь пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених — під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно.
Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними.
Табір переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав повідомлення на виїзд за океан. Маючи розбите здоров'я, боявся їхати в Америку: в ній можна було в той час знайти тільки важку працю, як писали наші земляки, і я не був певен, чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти «на чорно» кордон Франції; там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від Парижа.
Я з днів своєї юности був «парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво і перекладав французькі вірші.
Піша авантура була дуже тяжка, з ночівлями на мокрій лісній глині в гірських лісах, під дощем, з безконечними сліпими мандрами. Французька поліція зловила в потязі, що йшов на Париж. Нас судили і посадили до в'язниці. Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброго наміру, без жодної прихованої цілі, просто — з відчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії: про творчість.
Околиця моєї улюбленої «Прекрасної Франції» обернулася в той час вкрай брутальною процедурою допитів, яка не була пропорційна до порушення закону, в чому я з супутниками дійсно завинив. Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловік, з мудрою стриманістю — він «припаяв» небагато. Ми з ним, при всій великоторжественій обстанові його місця, високо на горі: місця сторожа законів, одягнутого в мантію, — навіть трохи «поторгувалися» про термін ув'язнення. Я йому доводив, що перехід кордону не такий вже і великий гріх, бо, зрештою, в вічности неба над нами немає кордонів між країнами чи зонами — американською, французькою тощо. На це пан суддя резонно відповів мені, що, на жаль, ми живемо не на небі, а на землі, і за такі речі, які я з супутниками вчинив, таки належиться тюрма.
Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезено до кордону і випущено.
Пізніше в табір прийшов офіційний дозвіл на в'їзд до Парижа, але я мав велике огірчення від руїни найомріянішого образу мого життя. Вирішив їхати до Америки: надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові на огняних зорях; як кожному своя. І не помилився.


Василь Барка (справжнє ім'я Василь Очерет) з'явився на світ 16 липня 1908 року в селі Солониця на Полтавщині. Батько, Костянтин Очерет, був реєстровий козак, що в російсько-німецькій війні зазнав 1916 року тяжкої контузії й травми хребта. Усі троє синів Очерета навчалися в трикласній початковій школі, а згодом у Лубнівському духовному училищі (бурсі), де діти з "козачого сословія" могли навчатися безкоштовно. Незабаром бурсу переформували на трудову школу, а батько почав працювати в артілі "Увечный воин", невдовзі ж найнявся сторожувати сади. За такої служби сини стали йому в пригоді як вправні помічники. Після тифу, перенесеного батьком родини, сім'я Очеретів зазнала тяжкої скрути, і Василь змушений був наймитувати по селах. Згодом повернувся до міста і закінчив трудову школу та учительські курси, які невдовзі набули статусу педагогічного технікуму. Майбутній письменник дістав професію вчителя математики та фізики, про що не раз потім пошкодував, бо цей фах не був його покликанням. До точних наук мали хист його брати. Старший, Олександр, усе життя працював інженером, став автором першого в СССР підручника з фотоґраметрії, виданого картографічною управою в Москві, і професором Новосибірського університету. Як оповідає в автобіографії Василь Барка, його брат Олександр "був головним інженером аерофотознімання на все побережжя Льодовитого океану". Другий брат - середульший, Іван, так само був спершу інженером, працював начальником ливарного цеху великого заводу, та згодом прийняв сан священика.
До 1928 року Василь Очерет викладав математику та фізику в шахтарському селищі Сьома Рота на березі Дінця, що аж ніяк не давало йому втіхи. Через конфлікти з місцевим парткерівництвом того ж таки 1928 року двадцятирічному вчителеві довелося тікати з України. Пристав аж на Північному Кавказі. Кавказ і Кубань виявилися любими серцю юнака. Там він закінчив філолоґічний факультет. Перші поезії, написані на Донбасі, були надруковані П. Тичиною у "Червоному шляху", то ж з такою прихильною путівкою у літературне життя не забарилася і перша збірочка віршів "Шляхи", шо вийшла у Харкові 1930 року. Втім, зустрінуто її тоді було ідеологічними пролетарськими списами. "Літературна газета" на цілу сторінку вмістила нищівну рецензію "Проти клясово-ворожих вилазок в поезії". Авторові довелося каятися на зборах РАППу (Російської Асоціяції Пролетарських письменників) і цілеспрямовано перевиховуватися, працюючи на заводі "Красноліт" над виробничою тематикою. Внаслідок трудових старань вийшла друга книжка віршів "Цехи" /Харків, 1932/.
Тимчасом молодий поет читає курс історії середньовічних літератур на філологічному факультеті і працює над дисертацією про стиль "Божественної комедії" Данте (співвідношення реалістичности та фантастики), захистивши її у Москві, як запам'яталося письменникові, "в день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і багато людей з академічного кола прийшло на захист".
Улітку 1932 року В. Очерет одружився з черкешенкою (адиґейкою), вчителькою, що згодом поміняла педагогіку на театральне мистецтво. Під час голоду на Кубані, 1933 року, від цього шлюбу народився син Юрій. Через десять років, під час німецько-совєтської війни, народний ополченець, тяжко поранений новобранець реґулярної військової частини Червоної армії Василь Барка востаннє побачить свою родину. 29 січня 1943 року німці оголосили евакуацію, і для полоненого науковця-філолога розпочалася нова сторінка долі: тяжкий шлях випробувань остарбайтера, випадкові підробітки, відкриття Німеччини і світу.
З Берліна Василь Барка потрапив в Авґсбурґ, потім у Ляйпґайм, Нойбурґ. Під час перебування у таборі ДіПі він знову захопився віршами, писав есеї, там же визрів його роман "Рай", всуціль перейнятий гіркотою приречености і невизначености долі. Писав, як сам свідчить, "в коридорі на підвіконні... бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно". Поета переслідував постійний страх і загроза видачі совєтському командуванню. "Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними".
Намір В. Барки еміґрувати до Франції і невдалий перехід кордону закінчився фіяско, брутальною процедурою допитів і в'язницею, тому пізніше поет зіґнорував виклик до омріяного Парижа і з острахом невідомости, з лихими передчуттями через хворі серце й легені подався до Америки.
Доля чорнороба була йому забезпечена. Працював кочегаром, прибиральником (мив вікна й підлогу в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста). Декілька років був редактором українського відділу радіо "Свобода" в Нью-Йорку, звідки звільнився через захворювання кровоносних судин та очей. "Моя біоґрафія, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало", - з гіркотою підсумовує письменник.
Останні роки життя Василь Барка провів у Ґлен Спеї (штат Нью-Йорк), працюючи над своїми творами у мальовничій, що нагадувала Карпати, гірській місцевості у будинку відпочинку "Верховина" (власність Братського союзу робітників-українців). Власна його оселя - аскетична в буквальному сенсі - осиротіло ховається за стіною з валунів, викладеною самим господарем. Помер Василь Барка, прикутий до ліжка тяжким паралічем, на 95-му році життя 11 квітня 2002 року у шпиталі "Гарріс" /Нью-Йорк/. Похований у Бавнд-Бруку.
Ліричні й філософські роздуми про події століття, свідком яких він був, Василь Барка реалізував як поет і прозаїк, літературознавець і реліґійний мислитель. Його перу належать книжки поезій: "Апостоли" /Авгсбург, 1946/, "Білий світ" /Мюнхен, 1947/, "Псалом голубиного поля" /Нью-Йорк, 1958/, "Океан" /Нью-Йорк, 1959/, "Лірник" /Нью-Йорк, 1968/; романи "Рай" /Джерсі-Сіті - Нью-Йорк, 1953/, "Жовтий князь" /Мюнхен - Нью-Йорк, 1963/; есеї та літературознавчі праці: "Жайворонкові джерела" /Нью-Йорк, 1956/, "Вершник неба" /Нью-Йорк, 1965/, "Хліборобський Орфей або кларнетизм" /Мюнхен - Нью-Йорк, 1961/, "Правда Кобзаря" /Нью-Йорк, 1961/. Для українського видання Біблії в Римі В. Барка переклав "Апокаліпсис". Окремою книгою виходив здійснений В. Баркою переклад п'єси В. Шекспіра "Король Лір". Найсолідніше останнє прижиттєве видання творів Василя Барки - виданий "Сучасністю" 1981 року строфічний віршований роман "Свідок для сонця шестикрилих" - чотири п'ятсотсторінкові томи http://diasporiana.org.ua/?s=%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0.


ТЕРЕМ: ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ НА ЧУЖИНІ. ВАСИЛЬ БАРКА
Зміст:
Поезія для В. Барки - Оксана Лятуринська
Привіт
Автобіографія
Остап Тарнавський - Поет одержимий поезією
Богдан Рубчак - Розкриленість глибин і ґотичне серце
Василь Барка - Поезії
Василь Барка - Король Лір (переклад)
Єлисавета Коттмаєр - Вступне слово до "Trojanden Roman" В. Барки
Василь Барка - Проза (фрагменти): Жовтий князь. Рай. Вершник неба
Василь Барка - Есеї: Земля садівничих. Правда Кобзаря. Уваги про поезію старовинну і сучасну