Дякую, пане Президенте!

Вперше мені цілих п`ять років було чим пишатися в Україні! Коли я думаю, що гордість нації - наші військові - на параді на честь Дня Незалежності (Боже! Який був парад!!) віддаватимуть честь недоміркові, мені болить. Фізично. Більш за все мені складно пережити це відчуття неймовірного сорому за свою країну. Повертайтеся вже. Ви потрібні нам. 

Це була справжня, жива Україна! 5 років поспіль - вперше за декілька віків! А може й не лише 5))

Як би там не було - це були захоплюючі 5 років. 5 років трагедії, зради, неймовірної сили духу, людської краси, звершень, подвигів, мужности. 5 років, за якими будуть написані тисячі томів історичних досліджень і художньої літератури.

З коментарів

"Згадую, які намічені були плани у Полторака по модернізації нашої армії до стандартів НАТО, і думаю собі, що зараз ця зе-команда із старих липкоруких зрадливих пик пустить ці плани на вітер, і хочеться тихенько вити..."

Лариса Вакульницька

Славної пам'яти сенатор Джон МакКейн точно мав би що відповісти порохоненависникам.

Широкине, 31 грудня 2016 року.

"Сьогодні гімн на Банковій звучав особливо щиро.

#ДякуюУкраїнці за підтримку, якої так не вистачало. Ви – неймовірні!"

Петро Порошенко

22 квітня 2019 https://www.facebook.com/petroporoshenko/posts/1598449280289458?__tn__=H-R

Перекличка...

Ну що повісили носи? Так, громадян, яким важлива Україна виявилося 25%. Це було прогнозовано. Решта прозріватиме через обвал гривні, затримки соціалки, буйство ригів. Кепсько? Так. Але все, що країна змогла досягнути за ці 5 років, це справа рук 25%, а інші - пасажири, що хотіли див. Зміни завжди рухає меншість, а критикує - більшість. Те, що зараз буде шабаш - факт. Зокрема і з метою залякати і розчавити на тлі програшу. Але серед планів "повернути втрачене" у ляльководів більшості є важливіший план - зламати і принизити 25%. Бо вони стрижень України. І якщо ви...тобто МИ... опустимо руки, от тоді вони матимуть тріумф. Ми готові здатися?
Порох зробив багато. І йому за це дяка. Попри фатальні помилки, країна зробила за 5 років більше, ніж за попередні 25. Тому і реванш із таким осатанілим "лицем". Результати 5 років - наш актив. Не "простих людей", а громадян. Рефлексії "дай" тепер проблема нового господаря Банкової. У них позитивних результатів не буде. А що ж ми?
А для нас - перекличка - готові виборювати країну? Немає пороху? 100 років тому, траплялось, армія УНР набої купувала за подільський цукор в Румунії. А коли набої скінчалися, армія йшла в атаку на багнетах. Це в рукопашну. Бо Україна понад усе. Ще раз - немає Пороху - вставай і йди в бій тим, чим можеш. А Порох, думаю, буде. Іншого проєвропейського і проукраїнського політика у вищій лізі немає. Головне, щоб аналіз помилок був блискавичний у нього і бажання бути активними - у нас.
Ми відкотилися назад тому, що не була зруйнована стіна. Тепер ця стіна вкрилася пліснявою. Ми готові лупати цю стіну?
Просто не буде, але...
@бать, знову ми (с)
Плюс?
Віталій Гайдукевич
21 квітня 2019

П'ять років президентства Петра Порошенка у світлинах
https://zik.ua/news/2019/04/23/pyat_rokiv_prezydentstva_petra_poroshenka_u_svitlynah_1558699

Варшавська угода Пілсудського з Петлюрою

С.Петлюра та Ю.Пілсудський приймають парад. 1920 р.

Варшавська угода Пілсудського з Петлюрою
Св. п. Ігор Мельник

99 років тому, вночі проти 22 квітня, у Варшаві міністр закордонних справ Української Народної Республіки Андрій Лівицький та віце-міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський підписали Угоду про співпрацю обох урядів.
У першому розділі угоди польський уряд визнав "право України до незалежного державного життя", а Директорію УНР на чолі з Симоном Петлюрою – верховною владою УНР.

Наступний розділ Угоди визначав перебіг кордону між Польщею й УНР, який мав проходити "на північ від Дністра вздовж ріки Збруч, а далі вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через Кременецькі гори, і далі на схід від Здолбунова, далі вздовж східної адміністративної границі Рівненського повіту, далі на північ вздовж кордону колишньої Мінської губернії до перетину його річки Прип’ять, а далі Прип’яттю до її гирла" ¹.

Таким чином Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою остаточно денонсувала Акт злуки між УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 року, і відмовилася на користь Польщі не лише від Галичини, але й від Західної Волині, Холмщини, Берестейщини, Підляшшя й частини Полісся.

Варшавський договір 1920 року був негативно сприйнятий у Галичині. Зокрема, галицький історик і член делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції Степан Томашівський (1875–1930) писав, критикуючи С.Петлюру: "Загалом панує погляд, що польська орієнтація "головного отамана" почалася щотілько в зимі 1919–1920. Нічого більше фальшивого! В дійсности посередні звязки з Поляками сягають ще часів Гетьманщини, а прямі навязалися вже в січні 1919 р. Вже в травні 1919 р. прийшло до першого варшавського порозуміння, і вже тоді мировій конференції в Парижі була знана нова лєґенда про те, що Польща буцім-то стала чемпіоном ідеї самоозначення українського народу. Варшавське порозуміння відновлювано правильно що четвертину року (останній раз 22 квітня 1920) і за кожним разом підписувано його розпаленим залізом на спині західного відлому української нації, а відносним копіям давано хід у дипломатичних колах Антанти.
В кожному з цих документів зречення "УНР" і набутки Річипосполитої були означені дуже докладно і ясно; натомість надії першої й обіцянки другої дуже загально і мрачно. Та воно й не могло бути инакше. Щож уявляв із себе Петлюра з осени 1919 р.? З утікача-комірника став політичним наймитом. Про моральний і національно-політичний бік цеї служби нема що й казати; з дипломатичного і міжнародно-правного становища беручи, були всі варшавські акти найдурніші у світі. Та Петлюра не бачив і не розумів цього; він навіть не відчував усеї смішности свойого становища – смішности, яка убиває...
Коли сьогодні Польща приневолена – за ціну великих здобутків у Ризі – виповісти найми Петлюрі, то – віримо дуже – робить це із щирим жалем. Не ізза вдячности для "союзника", а тому, що з остаточним упадком "головного отамана" Польща тратить політичне і моральне placet: на володіння західно-українськими землями, – одиноке, яке досі встигла здобути у небольшевиків. У хвилі упадку совєтського режіму на сході це може мати не аби-яке політичне значіння. Значить – Петлюра справді дорогий Польщі" ².

Читати далі: https://zbruc.eu/node/35275

Пам'яті Світлани Кириченко

Світлана Кириченко,
активна учасниця національно-визвольного і правозахисного руху 60–90-х років, дружина св. п. Юрія Бадзя, літературознавця, політичного мислителя, ідеолога національно-визвольного руху, політв'язня.

Світлана Кириченко і Юрій Бадзьо

Василь Овсієнко:
Упочила в Бозі Світлана Кириченко. Сталося це вранці 22 квітня 2016 року. Друзі й соратники великої подвижниці українського духа Світлани Кириченко висловлюють щире співчуття її чоловікові п. Юрію Бадзю, синові Сергієві та доньці Богдані.

Народилася Світлана Тихонівна 31 жовтня 1935 року в Києві. Вважала себе “дитиною київського асфальту”. Батько її пропав без вісти на фронті в 1941. Мати — вчителька, найближчі родичі — викладачі вузів. У їхньому стійко україномовному середовищі, в атмосфері, що сповідувала громадянське служіння, моральний альтруїзм, щиру віру в комуністичні ідеали, формувалася особистість Світлани.
1952 С. Кириченко закінчила середню школу, 1957 — філологічний факультет Київського університету. Працюючи в Інституті літератури АН УССР, познайомилася 1957 з Іваном Світличним, Леонідом Коваленком — першими в її житті національно орієнтованими українцями, які стали їй не тільки найближчими друзями, але й учителями на шляху переосмислення громадянських цінностей. Тут же 1963 зустріла Василя Стуса і Юрія Бадзя, дружба з якими визначила її подальшу духовну еволюцію і долю. В травні 1964, перед одруженням, Ю. Бадзьо попередив наречену, що більше трьох років спокійного життя їй не обіцяє, бо розгоряється битва за Україну, він не стоятиме осторонь. Скоро його виганяють із Інституту. 4 вересня 1965 року подружжя бере участь у політичному протесті в кінотеатрі “Україна” проти арештів української інтеліґенції. Ю. Бадзя виключають з КПСС, ім’я Світлани Кириченко негласно забороняють у друку. 1969 вона переходить на роботу в Інститут філософії. У роки активізації українського самвидаву (1966-1971) бере участь в колективному перекладі на російську мову трактату І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у тиражуванні та розповсюдженні українського та російського самвидаву.
Після арешту в 1972 Надії Світличної С. Кириченко звертається з листом до Першого секретаря ЦК КПУ, вимагаючи повернути рідним дворічного Ярему Світличного, вивезеного “в невідомому напрямку” з дитячих ясел у момент арешту матері. У відповідь на це Кириченко звільняють з Інституту філософії “за профнепридатністю”. Віднині вона періодично безробітна до кінця трудової діяльности. Недовго була коректоркою у видавництві, в центрі фармінформації. Міліція, з-за спини якої виглядають “роги” КҐБ, погрожує судити за “дармоїдство”. Під час обшуку 3-4 лютого 1979 р. в помешканні Бадзів “органи” вилучають другий варіянт рукопису Ю. Бадзя “Право жити” (перший викрадений з квартири товариша в грудні 1977) і його мікрокопію, зроблену рукою С. Кириченко. Через два місяці чоловік заарештований, дружина звільнена з роботи. Вона передає на Захід свого “Відкритого листа” з біографією Ю. Бадзя і коротким викладом його трактату, потім рукописи двох його відкритих листів, не знайдених під час обшуку. Вони неодноразово звучать по радіо “Свобода”.
Усі подальші роки життя С. Кириченко насичені допитами (не тільки у справі чоловіка), обшуками, погрозами арешту. “Вашу справу гуманна радянська влада відкладає до повноліття доньки. Сподіваємося, ви це оціните й одумаєтеся”, — не раз чує вона в кабінетах КҐБ. Основним своїм завданням С. Кириченко вважає розповсюдження інформації про політичні репресії в Україні, передачу на Захід позацензурних текстів, документів. Налагоджує зв’язки з дисидентами Прибалтики, Москви, Закавказзя, з дружинами політв’язнів різних таборів, психіятричок, заслання. Весною 1980 вона вивозить з побачення з чоловіком нові вірші Миколи Руденка. Тоді ж (січень 1980) передає до США рукопис збірки віршів В. Стуса “Палімпсести”, розповсюджує зібрану в Україні “дисидентську” інформацію.
09.12.1980 Московський райнарсуд м. Києва засудив С. Кириченко до трьох місяців виправних робіт за відмову свідчити на новому процесі В. Стуса, де вона кинула суддям слова: “Я буду свідчити на тому процесі, де Василь буде сидіти на вашому місці, а ви — на лаві підсудних”. Від декількох днів до декількох місяців — більше їй не вдається утриматися на жодній роботі, навіть на найнижчих щаблях соціяльної драбини — поштаря, прибиральниці, робітниці картонажної фабрики, няні сусідської дитини. Постійні міліцейські “приводи” — на показові “суди громадськости”, комісії старих большевиків при ЖЕКу — за “дармоїдство”, “антигромадську поведінку”. Апогей переслідувань — 1983-й, андроповський рік. На Різдво — напад на її сім’ю у Львові; багатомісячний шантаж по телефону; наклепницька стаття в газеті “Вечірній Київ” “Дама з амбіціями” (10.02.1983); судилище над сином-студентом Сергієм з вимогою зректися батьків і переселитися в гуртожиток; виклики доньки-школярки Богдани в кабінет директора, де вчителі вимагають “чітко визначитися, по якому вона боці барикад — зі всім радянським народом чи з антирядянщиками-батьками”; чергове позбавлення побачення з чоловіком. 20.04.1983 Кириченко оголосила безтермінову голодівку протесту проти тотального переслідування всієї сім’ї (повідомила про це телеґрамою Ю. Андропова). На 14-й день голодівки їй вручили телеграму від табірної адміністрації про надання чоловікові побачення (одноденне — після трьох років перерви); ректор відкликав наказ про виключення сина з інституту.
05.08.1985 під час чергового обшуку в помешканні Кириченко каґебісти знайшли і вилучили весь “табірний архів” Ю. Бадзя. Стало зрозуміло: як і багатьом іншим українським політв’язням, йому збираються “шити” нову “справу”. Але наставала горбачовська перебудова.
4 червня 1986 р., через декілька днів після прибуття Ю. Бадзя на заслання (сел. Хандига, Якутія), до нього прилітає дружина з донькою (син в армії). З першого ж дня і впродовж трьох років місцевий каґебіст наполегливо “виживає” дружину політзасланця з селища: без неї легше буде здійснювати репресії-провокації проти чоловіка. Її не прописують, виганяють із гуртожитку і місцевого готелю, не дають найняти кімнату, звільняють із роботи навіть прибиральниці школи, гардеробниці. Репресії посилюються після того, як Ю. Бадзьо відмовився підтримати “гуманну ініціятиву” М. Горбачова: звільнити політв’язнів руками самих політв’язнів. За 10 р. ув’язнення чоловіка дружину 11 разів звільняли з роботи.
7 грудня 1988 р. М. Горбачов у Женеві з трибуни ООН заявляє, що політв’язнів у СРСР нема. 9 грудня місцевий прокурор оголошує Юрію Бадзеві про звільнення. У січні 1989 подружжя повертається в Київ і поринає у вир перебудовних процесів, національного відродження. Світлана Кириченко — в Оргкомітеті Демократичної партії України. На Установчому з’їзді ДемПУ (15.12.1990) Ю. Бадзьо обраний її головою. С. Кириченко працює в Секретаріяті партії. У кінці 1992 вони разом видають перший номер газети “Демократ” — органу ДемПУ.
1993 Світлана Кириченко перенесла тяжкий інсульт, інвалід 1 групи. Попри хворобу, працювала над спогадами «Люди не зі страху» (книжкою вийшли 2013 року), «Птах піднебесний» (про В. Стуса).
2009 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
22 квітня 2016 р.

Світлана Кириченко
ЛЮДИ НЕ ЗІ СТРАХУ*
Мій 1972-й і далі (фраґмент)

Новий, 1972-й, рік ледь не заскочив нас посеред вулиці.
Яскраве багатолюдне котиполе наших щедрівницьких ватаг (ми називали то колядуванням, хоча ходили по людях, співали осучаснених колядок на вулицях, в метро, трамваях увечері 31 грудня)2 в останні два роки трохи притишилося.

1971-й прийшов до нас під знаком загибелі - за місяць перед тим - Алли Горської. Надто свіжою була ця могила, надто болючою рана. Колядування з початку 60-х зароджувалось, оформлялося, надихалося - для мене, для кола моїх друзів - саме в її оселі на вулиці Рєпіна. (Були в Києві й інші осередки, інші ватаги). Алла - головний сценарист новорічного дійства, творець основних масок - душа й енергія нашого колядництва. Хіба лише його?
31 грудня 1971-го ми приєдналися до колядницького гурту, що його вів Микола Плахотнюк, уперше з обома дітьми - одинадцятилітнім Сергієм і чотирирічною Богданкою. Доти Даня була глядачкою: попередні роки приходили з нею цього вечора до Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. І там, у його кабінеті, граючись - і гріючись - на широкій тахті, слухаючи невтомного оповідача - господаря, чекали приходу колядників.
Його помешкання не тільки в цей, відносно спокійний, час, а й після чорного 72-го не оминали новорічної ночі щонайменше три-чотири ватаги.
Надалі ситуація кардинально змінилася: міліціонери, які в середині 60-х приязно всміхались у відповідь на задерикуваті жарти нашого веселого чортика в яскраво-червоних гетрах - Надійки Світличної (адже вчорашні сільські хлопці!), а ми їм щедрували, - під 1973-й, забачивши чоловіків у смушевих шапках (а ще як із вусами!), жінок, запнутих квітчастими хустками, прикипали до нас сторожкими поглядами, вистежуючи, до кого йдемо. Бувало, підходили з вимогою “предъявить документи", а то й кидали в міліцейську машину, відвозили “в участок для установлення личности”, вихоплювали й ламали довгі палиці з різдвяними Зірками, траплялося, що й били когось, затягнувши в підворіття.
Ми давали собі раду й за таких обставин: розтягувалися на цілий квартал - по одному, по двоє; хлопці, виготовивши розбірні палиці, несли їх у портфелях; хустки, маски. Зірка - у жіночих господарських сумках: ідуть собі звичайні заклопотані кияни (ще й мовчали, щоб не чули “несільської” української мови). І тільки зійшовшись на потрібному поверсі, під дверима “пана-господаря” прибирали вигляду різдвяного гурту.
Але то - попереду, починаючи з наступного 31 грудня.
У ніч під 72-й ходили ще спокійно, у повному спорядженні.
Не було вже Павла Тичини, до якого завертали в 60-х. Незабутній спогад: разом із Лідією Петрівною він зустрічає нас біля порога, запрошує до вітальні, уся його постава впродовж колядування випромінює святочну врочистість, у якийсь мент його голос вплітається в наші голоси і ми примовкаємо, щоб не заглушити цей сріберний небесний звук... А тоді дістає з футляра кларнет, награє на ньому мелодію наступної колядки... У ті хвилини з нами був Голуб-Дух, натхненний творець Сонячних кларнетів, відходило в безвість, осипалося, як мертве листя, усе те, що в радянські часи спотворило чарівну гармонію унікального таланту.
І до Миколи Бажана не зайшли. Суспільна атмосфера набирає передгрозової барви: чи зрадіє іменитий представник офіційної еліти київській “шпані”, як називав нас, незалежну молодь, інший академік - Іван Білодід? Ми й раніше не вельми затишно почувалися в Бажанових покоях: відсторонена зичливість господарів прокладала між нами невидиму грань, хоча й шампанським нас пригощали, і коробку дорогих цукерок клала до нашого міха дружина Миколи Платоновича. Краще оминути, не псувати йому й собі новорічного настрою.
Наостанок завітали до ректора Політехнічного інституту у висотному будинку, де внизу містилася “Технічна книга”, - на розі Леніна й М. Коцюбинського. Звідти буквально бігли: залишалося зовсім мало часу до “ударів кремлівських курантів”. Через дітей ми не могли піти разом із товариством на новорічне гостювання. І додому не встигали. Зате оселя Бориса Дмитровича - поряд. Тому й рушили до нього.
...“Будьмо, пане-товаришу Юрію!” - стрункий, з тонким шляхетним обличчям під хвилястою сивиною господар підняв опівночі кришталевий келих...
Посеред ночі, уже вдома, вклавши дітей спати, ще цокнулися келишками вдвох: “Хай буде нам добрий 72-й. На щастя”. Хотіли в те вірити.
Але спокою в душі не було. Загибель Алли не могли сприйняти інакше, як розправу - з тією, яка чи не найвиразніше, завдяки своїй орлиній поставі також, уособлювала виклик Системі. То - сигнал нам, попередження: ваш час минув. Порядок у країні буде наведено. Рука чекістів тверда.
Зовсім недавно - збігала сходами з сьомого поверху нашої “ковбаси” (так ми називали будинок Відділення суспільних наук Академії наук на Кірова, тепер Грушевського, 4) - мене перестрів Іван Світличний. Як постійно останні роки, з важким чорним портфелем у руці. “Маєш час трохи пройтися? - до мене. - Подихаємо снігом”. Понад сім років, як Іван полишив ці довгі коридори - спочатку Інституту літератури, потім - філософії. Скільки наслухалися Івана їхні стіни... Він і зараз заходить, але рідше. Наше спілкування, так само густе, перемістилося до домінок, до бічної кімнатки книгарні “Сяйво”, де господинею Віра Семенівна, у недільні вилазки до лісу, на засідання перекладацької секції в Спілці письменників (керував нею Григорій Кочур) - останнього притулку спілчанського вільнодумства.
Підтримував мене під руку, як піднімалися широкою алеєю від “Півника”3 до будинку Верховної Ради. Рипів сніг під ногами. “Наче заєць хрумкає капусту”, - засміялася до Івана. Бо, відколи його знаю, він ходить “у ранзі зайця”: дарують йому зайців на день народження і вітальні листівки шукаємо для нього з зайцями та зайчатами. “А знаєш, Іванку, восени ми відсвяткуємо п'ятнадцять років нашого знайомства. Солідний ювілей”. - не вгавала я, радіючи і сонячному зі снігом дневі, і своєму супутникові. Іван притис мою руку щільніше до себе. І сказав дуже рівним, буденним голосом: “Я мав зустріч із полковником (чи підполковником? - не пам'ятаю) КГБ. Конфіденційну. Він попередив, шо готуються арешти. Отак, Світонько. Треба бути готовими. Передай Юркові”. - “А ти, Іване? Ти - готуєшся? Що несеш зараз у цьому портфелі? Треба ж почистити вашу хату від самвидаву”. - “Це неможливо. Та й не треба. Самвидав був криміналом у 1965-му. А зараз його стільки... Ти б бачила, який “видав” тримають відкрито вдома москвичі. Право на інформацію утверджувати треба нам, і саме так - легалізуючи самвидав. Це має бути відвойоване нами”.
Переповіла нашу розмову Юркові.
У нас самвидаву вдома мало. Два машинописи - українською й російською - Дзюбиного “Інтернаціоналізму...”. Теж машинописний - курс лекцій з історії української літератури Миколи Зерова; фотокопії двох поетичних збірок Б.-І.Антонича, подаровані колись нам Горинями; верстка Ліниного “Зоряного інтеграла”, оправлена в тверду брунатну палітурку: коли цю збірку було зарізано й набір розсипано, а друкарі порятували кілька примірників, ми виграли її на черговій лотереї, яку часто влаштовували в катеемівському товаристві.4 Дві машинописні збірки поезій Василя Стуса - “Зимові дерева” й “Веселий цвинтар”. Останню Василь приніс нам у грудні - перед від'їздом до моршинського санаторію: “Оце уладнав. Почитайте. Яка доба - така й назва”. Кілька дорадянських видань М.Грушевського і М.Костомарова.
Це - кримінал? До кого виносити?
Може, ще й не справдиться попередження. Адже чутки про боротьбу у верхах за і проти арештів української інтеліґенції ходять не перший рік. З розповіді Юрка знала: коли Дзюбі два роки тому запропонували - де? - хоча б частково покаятися і він радився з найближчими друзями - зачитав їм проект своєї заяви, йшлося про те саме: Шелест, маючи на руках покаяння “головного українського націоналіста”, зможе переконати Москву в непотрібності каральної акції... Такою ціною відвернемо арешти або хоч виграємо час. (Товариші Дзюбині, що зібралися тоді в помешканні одного з них, благословили Івана на той перший відступ. Не підтримав Василь Стус, міркуючи, шукаючи інших можливостей: однозначно проти був Бадзьо).
Останні два роки особливо часто іскрило грозовими розрядами. Улітку 1970-го заарештовано - невдовзі після попередньої відсидки - Валентина Мороза. І неймовірно жорстокий присуд, як на наш досвід 1966-го, - чотирнадцять років “особливо суворого режиму”! Про те, що тоді ж ішли інші арешти молодих українських інтеліґентів - Івана Сокульського на Дніпропетровщині за колективного листа молоді на захист Гончаревого “Собору”, Миколи Горбаля на Тернопільщині за одну-єдину поезію, - ми й не знали, їхні імена прийшли до нас через кілька років. Того ж 1970-го на місце “ліберального” голови КГБ УРСР В.Нікітченка (“Це людина, з якою я все-таки міг говорити”, - казав Іван, як вийшов зі слідчого ізолятора КГБ навесні 1966-го) Москва прислала свого ставленика В.Федорчука. Почерк нового “залізного Фелікса” виявився швидко. Тетяна Цимбал розповідала про шалені нападки на Івана Гончара, наприкінці 70-го йому заборонили пускати відвідувачів до своєї оселі-музею. Від Леопольда Ященка знали, яким жорстоким переслідуванням, шантажеві піддає влада учасників хору “Гомін”. У 1971-му “Гомін” розігнали, його організатора виключили зі Спілки композиторів.
Зовсім недавно новий арешт - лікаря й наукового працівника, дружини Святослава Караванського Ніни Строкатої.
Наростання репресивної атмосфери відчув на собі і Юрко. Його не друкували кілька років - після виключення з партії у 1966-му, а в 1970-му “Вітчизна” несподівано дала дві його великі статті - про творчість Євгена Гуцала і Валерія Шевчука. Проте на третій з цієї ж Юркової серії про молоду українську прозу, присвяченій творчості Володимира Дрозда,5 стався збій: протягом усього 1971-го журнали один за одним (“Вітчизна”, “Дніпро”) брали її, а через деякий час відмовлялися друкувати. Нарешті підготували до друку в “Жовтні”, схваливши на редколегії, і знову - зняли, без пояснень.
_____________
* 1966 року в Києві вийшов перший роман Романа Андріяшика. Він називався “Люди зі страху”.

Читати далі:  http://exlibris.org.ua/text/kyryczenko.html

Мєтр с кєпкой

Цей твір неперевершеного Юрка Коха просто ґеніяльний! :-) Публікую репродукцію на відзначення) 149-х, якщо хтось ще пам'ятає, уродин правнука Мойше Бланка й засновника совка.
Зєля нагадує його і зростом - "мєтр с кєпкой", і гнусавим голосом. Ті, хто на зло Порошенкові посадив на його місце цього кловна, проголосувавши за нього або просто не з'явившись на вибори, повертають нас у совок. А в совку як було: партапаратники зі шкури лізли, поспішаючи відгадати бажання поточного "вождя" і зробити йому приємне. А позаяк Зє вже повідомив - Сурков підказав? - що в Україні забагато вулиць названо йменами Степана Бандери й Тараса Шевченка, то чи не побіжать якісь запопадливі чиновники на місцях перейменовувати вулиці, а то й міста, щоби кловна потішити? За прикладом суддівської братії, яка, поспішаючи запевнити Зє у своїй лояльності, вже почала виносити рішення, приємні і для Москви, і для Коломойського, і, без сумніву, для його маріонетки - як-от щодо перейменування УПЦ МП.

схоже пора схоже...

Дощовий вечір у Львові від Віктора Жмака. 2016

Тарас Федюк

* * *
схоже пора схоже
тихо дощів межи…
йолопів цих Боже
ти бережи

кинутих і пропитих
між цигарок і книг
ти бережи їх вбитих
так як живих

хай ще побудуть може
хай попишуть херню
ти не хапай їх Боже
наче каштани з вогню

ти не клади їх рядами
в києві львові скажім
їхні сумні мадами
хай ще побудуть їм

хай ще безсмертя п’яне
ходить з останніх сил
ігоре толю іване
раз василь два василь

Пам'яті Леоніда Полтави

НАСТРІЙ СЬОГОДНІ

Краще б десь було умерти,
Де лише потрібно смерти,
Ніж лежать важким конвертом
У закритому столі;
Краще все ж було б загинуть
Від сліпої кулі брата,
Та загинуть в Україні —
У негинучій Землі.

Краще, ніж отак в пустелі
Йти скрипучими шляхами
І розшукувать Растреллі —
А стрічать “товаришів”;
Стріти ворога чи друга,
Лиш таких, щоб слід лишили,
Щоб лягли шабельним пругом,
А не дряпали душі.

Земле! Ти у нас єдина!
Світе! Ти для нас жаданий!
Так невже нема людині
Ні життя, ні прямо — плі?
Коли так, то краще вмерти б,
Де лише потрібно смерти, —
Ніж лежать важким конвертом
У забутому столі.

Леонід Полтава, він же Єнсен (справжнє ім'я Леонід Пархомо́вич) — поет і драматурґ на еміґрації, редактор еміґраційних видань ОУН(б).

* 24 серпня 1921, Полтавщина — † 19 квітня 1990, Нью-Йорк

Народився в родині сільського лікаря Едуарда Пархомовича, мати Любов Пархомович — учителька. Енкаведисти вбили батька, переслідували матір. Навчався у Ніжинському учительському інституті (1940). Після втечі сталінської влади з України — активіст культурницького руху, кореспондент українських видань Ромен та Харкова. Згодом — у підпіллі, відтак остарбайтер у Німеччині. Опинявся кількаразово в концтаборах; у повоєнні роки — у таборах для біженців у Німеччині. Живе кілька років у Парижі, потім у Мадриді очолює український відділ Іспанського радіо, згодом працює на радіо «Свобода» у Мюнхені. З 1958 — у США, де працює в українській редакції радіо «Голос Америки», редаґує щоденник «Свобода».

М’ЯЧИК
Якщо ж Господь тебе благословить
Своїм приходом, Земле юродива,
То, може, спинить погляд Свій на мить
Над всеземним, над щонайвищим дивом —
Над м’ячиком дитячим, що лежить
На пішоходах, — мертве сторожить.
Нахилиться, підійме й на долоню
Маленьку кулю щастя покладе,
І забіліє біль на Божих скронях,
І поцілує, наче для причастя,
Мільйони ручок в кульці світовій —
Мільйони ручок, що тяглись до щастя!

"Хлопець з Полтавщини, який уже відчув смак друкованого слова, виступав у періодиці, листувався з М. Рильським, 16 листів якого згоріли потім “у бараці десь біля Юнгфернгайде”, жадібно всотував нові враження, що стали невдовзі книжкою “За мурами Берліну”.
Книжкою, як для початківця, зрілою, перейнятою духом незалежности і критицизму.
Цей дух лишиться, коли й завершиться війна і поетові випаде побувати в різних країнах.
Ні захвату, ні замилування — тільки груба реальність під прицілом спостережливого ока.
Вирвавшись з однієї неволі, поет побачив неволю иншу і вчинив над нею суд по свіжих слідах."

НАЙНОВІША ЕВРОПА
Уже курить осінній вечір,
Як півзавалений димар.
Я чую, як пакують речі
На новий, черговий алярм;
Як за пробитою стіною
Хрипить натруджений рояль
І німка піснею нудною
Правдивий викликає жаль;
Як по маршах тяжких, дубових
Сім’я прасованих сусід
Розпочина нудні розмови
Про пиво, гроші і обід.
Слова зсипаються, як попіл…
А ти казав завжди в цей час:
“Від найновішої Европи
Охорони, о Боже, нас”.

З нарису Володимира Базилевського "ЛЕОНІД ПОЛТАВА (1921—1990). ЕВРОПЕЙСЬКА НІЧ"
Цей нарис і добірка віршів Леоніда Полтави: http://slovoprosvity.org/2012/12/21/%D0%BB%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%B0-1921-1990-%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BD%D1%96%D1%87/

«Він писав легко, багато й розхристано. Усе це пішло в забуття. Але якби знайшовся терплячий літературознавець і перечитав усе Полтавою написане, думаю, можна було б укласти вибір речей, що могли б претендувати на скромне, але власне місце в історії літератури».
Юрій Шерех

«Талановитий, хоч розпорошений на кілька жанрів (дуже доб­рі поезії для дітей), із поетичною проекцією якогось наче б Вергарнівського засягу та деякими Бажанівськими акцентами – хоч часами недопрацьований і, може, надто лег­кої руки, життєрадісно стверджений Леонід Полтава...» - писав Вадим Лесич.

Вечір стелиться. Пахнуть сквери.
Пішоходи вітер замів.
Повільніше стукочуть двері –
Дерев’яні серця домів.
Я не буду тебе чекати.
Ти й не знаєш, куди прийти.
Так сьогодні зірок багато,
І для мене у кожній – ти.
Хто ж ти? Хто я? Ми ж незнайомі!
Може, ти між сибірських хвиж... –
Вмерло серце в останнім домі.
Ключ у дверях...
Заснув
Па
ри
ж…
"В Ігоря Качуровського, який теж належить до цього ж покоління, є докладна розвідка про письменників цього творчого призову. Одні з молодих літераторів потрапили до Німеччини як остарбайтери чи як полонені. До закінчення війни вони гуртувалися довкола українського журналу «Дозвілля», що його редаґував Спиридон Довгань, та газети «Голос», редактором якої був Богдан Кравців. Ганна Черінь, яка тоді теж потрапила на територію Райху, написала у шістдесяті роки спогади «Під бомбами в Берліні». Вона розповідає про вбогу та обдерту Німеччину кінця страшної війни, про зустрічі з українцями в різних кінцях «фатерлянду» і про дивовижні долі наших людей у Другій світовій війні. Редакція «Голосу», де стала працювати й Черінь, не тільки видавала газету для українців у Німеччині, а й опікувалася курсами німецької мови під Берліном. На тих курсах був і Леонід Полтава. За словами Черінь, більшість курсантів потрапила в табори за колючим дротом – на вербувальні пункти СС, де формувалися різні частини Російської визвольної армії під командуванням генерала Власова та формації з інших національностей, які мали стати гарматним м’ясом для порятунку Німеччини, яка вже наближалася до своєї капітуляції. І лиш кількох українців пощастило врятувати працівникам «Голосу», озброївши їх в редакції підробленими посвідками. З-поміж них Черінь запам’ятала Михайла Ситника і Леоніда Полтаву. А до Німеччини він потрапив як остарбайтер. Йому було заледве двадцять. Він звідав смак табірного хліба – звезені з різних країн молоді люди жили в обплетених колючим дротом таборах і охоронялися, як в’язні у тюрмі. 

ЛЮДИ
І знову потяг буде йти
На Харків. Знов бліді дівчата
У вікна подають листи.
А, може ж, дійде? Може, мати
Візьме та й вийде? А як ні —
На потяг гляне із порогу.
Нехай хоч ці рядки дрібні
Побачать топтані дороги,
Оселю рідну… Все в листі
Так списано: про хліб, роботу,
Про дні, повиті чорним сном…
Щоб десь на гострім повороті
Їх німець кинув у вікно.

... Він має винятково важливі заслуги перед еміґраційною орґанізацією українських письменників поза Україною, що постала в Німеччині під назвою МУРу. Про це згадують майже всі без винятку мемуаристи.
Разом із іншим Леонідом – Лиманом – вони вдвох викрали український шрифт із совєтської окупаційної зони й привезли його в один із таборів переміщених осіб, де нетерпляче ждав утаємничений у план молодих зухвальців майбутній ідеолоґ МУРу Юрій Шерех. За його словами, Полтава був людиною не просто кмітливою, в якої в голові з’являлися найнеймо­вірніші плани й ідеї. Ось характерний тому приклад. Шерех задумався про те, як утво­рити табірний український комітет. Його мемуари зберегли блискавичну відповідь-рецепт Полтави: «Нема нічого простішого як закласти установу. Треба тільки, щоб була кімната, в ній бюровий стіл і стілець. Ви сідаєте на стілець по один бік столу, а відвідувачі стоять по другий – і це вже установа».
Полтава був великим імпровізатором та авантурником. Очевидно, за інших обставин саме з таких виходять видатні полководці й політики. Це він, вирвавши шрифти з Пляуена, до якого вже входили совєтські війська, зробив ще одну велику справу. До шрифтів потяглися руки керівників кількох українських табірних орґанізацій і редакторів часописів. Ніяких юридичних прав на них групка літераторів не мала і, здається, мати не могла, і тоді Полтава майже в істериці накричав на Шереха, щоб той заснував спілку письменників.
З таких епізодів розпочався МУР."

З нарису Михайла Слабошпицького "ЛЕОНІД ПОЛТАВА. ТОЙ, ХТО ДОПОМІГ НАРОДИТИСЯ МУРу":
Цей нарис і підбірка віршів Леоніда Полтави: http://ukrlife.org/main/evshan/25poetiv24.html

ПОЕМА ПРО ПОВСТАНСЬКУ ПІСНЮ

Головному Командирові Тарасові Чупринці — Романові
Шухевичеві, воякам і старшинам Української Повстанської Армії

Засипає сріблом Карпати.
Поспішає сотня на чати.
Хай би й золото тут летіло —
Не до золота сотні діло!
Поспішає, та не сама:
Крок-за-кроком
Ярами
Ступає
Зима.

Все живе — в крижаній труні,
Навіть серць невидимі вогні…
А зима — мов у казці: на білім коні,
Закосичена, залелієна
Білим чадом, квітами білими
Щоб і кроку ступити не сміли ми!

До сукна прикипає тіло,
Не випрохуючи спокою.
І життя, що вже ледве тліло,
На прощання махає рукою:
І так легко нам розставатись
З двадцятьма молодими роками
Білий сніг, біла смерть…—
А як мати,
Доторкається ніжно руками…
Сивим сріблом завалює гори —
Сивим болем моєї країни.
Полонини, плаї, ізвори
Обертаються в павутину,
Вже й дуби — у осклілі ниті,

У ґравюри, різцем пориті…
Гори снігу спадають згори
І шепочуть: замри, умри.
Вже нема ні гори, ані споду,
Вже ти, брате, і небом обдертий.
Все умерло.
Лиш скаче негода
Білим вершником смерти.

Ми посивіли, хоч не сиві.
Ми поховані, хоч живі ще.
А довкола — північне диво
У сто пальців зловіщо свище,
І від холоду — чуєш, брате? —
Цокотять шпилями Карпати.
Як же, диво, тебе пережити?
Недожате лишилось жито,
Москалевих криниць забагато,
Щоб отак горілиць умирати!

— Пісню, пісню! — хрипить наказ.
І як вогник, що вже пригас,
Заблищала, гойднулася пісня незнана,
Пісня чиста і гостра, мов скло:
Від Мазепи Івана
Аж до Довбуша —
Все в ній було!..
А над нами снігами ревло —
Всього світу злетілося зло
На цю сотню, від холоду п'яну.
— Пісню, пісню!— хрипить наказ.
Ніби вогник, що майже згас,
Стрепенулась, засяяла пісня
(У труні кожній пісні тісно).
Виє сотня, а чи співає?
Вмерла сотня, чи оживає?
Ще не час, ще не час, мій брате,
Як не нам,—
То хоч пісні не час умирати!

І немов корогву ми її підняли
І, зібравши найкраще з безодні сторіч,
Ми із піснею-стягом уперто пішли
У шабашну, снігами прострочену ніч.
Ні один не пристав,
Ні один не упав,
Ні один,
Бо ніколи не гине УПА!

Ще сто років ревло і мело…
Ми прийшли у повстанське село.
І сказав командир:
— Подивіться,
Он за вашу нескорену пісню —
Інше сонце сьогодні у небі зійшло!

Може снили ми ним забагато,
Може надто молилася мати,
Може Божим привітом
(Хоч зуб-за-зуб!) —
Того ранку не сонце зійшло над світом
А Тризуб.

— Пісню, пісню! — хрипить наказ.
І співають мільйони нас.
Автоматом виписує мир
По чужих прапорах командир.
Наша сотня снігами йде,
І ніхто вже її не веде, —
Тільки пісня

Та в небі, на вістрях ялиць,
Сяє зірваний герб з командирських петлиць.
Наш Тризуб — наш заметений Зодіяк —
Всенародньої радости знак.

1967, Нью-Йорк

У Ню Йорку помер Л. Полтава

Ню Йорк — У четвер, 19- го квітня тут помер, по тяжкій недузі, на 69-му році життя св. п. Леонід Полтава, письменник і журналіст родом з Полтавщини.

З 1942 року перебував у Німеччині, потім у Франції, а з 1958 року у З'єднаних Стейтах Америки. Співпрацював в багатьох українських газетах, в тому числі був кілька років співредактором щоденника „Свобода", редагував журнали “Крилаті", “Наш Світ", газету „Народна Воля", а останньо був головним редактором “Національної Трибуни". Його письменницька діяльність була дуже багата. Видав збірки поезій „За мурами Берліну", “Жовті каруселі", „Рим. сонети", „Біла трава", поеми “Енеїда модерна", „Райдуга", пригодницьку повість „Чи зійде завтра сонце", історичний роман „1709", лібретто до опери „Анна Ярославна", „Лебеді", “Маленький дзвонар з Конотопу" та чимало інших творів. У 1989 році появилась нова збірка поем „Профілі" накладом родини автора.

Парастас був відправлений у понеділок, 23-го квітня у похоронному заведенні Петра Яреми. Панахида у вівторок, 24-го квітня, а похорон з того ж похоронного заведення до української православної церкви Всіх Святих, а опісля на український православний цвинтар св. Андрія в Савт Бавнд Бруку.

Залишились у глибокій жалобі дружина Галина, донька Дарія і син Іван з дружиною Сузен.

“Свобода”, 26 квітня 1990