"Ми живемо отут, на землі, край Чумацького шляху..." Пам'яті Євгена Гуцала

Євген Гуцало,
поет, прозаїк, журналіст.
Двадцять п'ять років тому, 4 липня, він нагло помер від серцевої хвороби. Йому йшов 59-й рік...

“На небі з’являлися зірки. Одна з них – зірка великого українського письменника, людини, яка щодня дуже красивим почерком писала сторінку із цього страшного, прекрасного, великого життя”.
Kyrylo Stetsenko

Євген Гуцало

* * *
Ми живемо отут, на землі, край Чумацького шляху,
на узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
де кропива глуха вироста із космічного праху,
де на пил обертається Місяця срібний вінець.

Край Чумацького Шляху живемо — у зорях пшениці,
живемо у вівсяних, ячмінних та житніх зірках.
Із блакиті небесної маємо рубані лиця.
Вени, наче пороги дніпровські, гудуть на руках.

Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба,—
Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах!
Цю рідню не убити нікому, й цей степ не загарбать,
і не стерти кургани, насипані в наших серцях.

Кожен з нас — мов курган край Чумацького битого Шляху,
де поховано списи, щити і двосічні мечі,
Де поховано коней, волів, де поховано птахів,
що поховані, прагнуть однак позбиратись в ключі.

Кров, як магма скипає у жилах. Темнішають лиця,
блискавками зміїться журба на солоних губах,—
бо комета з хвостом пролітає, немов кобилиця,
По євшаном пропахлих далеких небесних горбах.

Наші чола високі, немов степові небосхили,
і по цих небосхилах, що криють розгадку буття,
час-шуліка летить на твердих перетрудженних крилах,
час-шуліка летить, і немає йому вороття.

Наші груди — це гнізда для грецьких міфічних грифонів,
що уперто для вічності наші серця бережуть.
Простір має кордони.Та час був завжди безкордонний —
у майбутнє з минулого наша прослалася путь.

Наша мить — це краплина, в якій віддзеркалилась вічність.
Вічність — присуд природи, якому підвладні усі.
Край Чумацького Шляху жили і живем на узбіччі,
в галактичному поросі, на галактичній росі…

"Євген Гуцало був людиною в собі. … Дійсно, це саме про нього: людина в собі. Він ніколи не кричав і не виступав з трибуни, але про все, що йому боліло, говорив у своїх творах. Взагалі, це була людина багатої, необмеженої фантазії..."
© Анатолій Дімаров

⚡️

Євген Гуцало
* * *

Парча заморська і єдваби
летять під ноги. Оксамит,
подертий об дуби та граби,
також летить. А ще летить,

немов корона, шапка-бирка,
колчан, домаха і стріла.
Люциперьскої втіхи зірка
в очу примруженім пала.

І лук летить, сакви дорожні,
і ногавиці, й сагайдак...
Гай роздягається вельможний,
немов причмелений козак.

Такі вікторії позаду
були - і Літо, і Весна!
Гай роздягається - досади
у тому не було й нема.

Було в житті - і квітка рясту,
а ще - похмурі вроки сов.
І був - шпарких конвалій клекіт,
жовтневе майво корогов!

Журитись, плакати? Навіщо!
Гай роздягається, аби
усім явити танець віщий
веселої, мов сміх, журби,

явити золоту зажуру,
яка язичницькій зрідні
коли почуєш від бандури
веселі та сумні пісні.

Танцює гай на оксамитах,
парчу заморську підім"яв.
Щасливий і несамовитий,
який усе в житті спізнав.

Ногами топче шапку-бирку!..
По бунчуку, по перначу!..
Люциперської втіхи зірка
пала в примруженім очу!

* * *

До мене грім у хату залетів.
Веселий грім з веселими очима,
з веселими крильми поза плечима
і з синюватим мерехтінням брів.

Така поява! І такий проява!
Ми з ним сиділи за одним столом,
горіло в нього полум'ям чоло
так, як горить скороминуща слава.

…Ті спомини давно уже схололи.
Що то було? Чи й, може, справді грім
навідався у мій забутий дім,
чи то до мене прилітала доля?

Чи смисл життя, нікому невідомий?
Минуле чи майбутнє то було?
Буває, що присяду за столом —
і раптом здасться, що сиджу із громом.

"...Мабуть, головною рисою Жені була абсолютна природність і щирість, невміння грати якусь непритаманну йому роль. І це навіть не його заслуга — просто він таким народився.

...Був один епізод у його житті, про який я знаю від двох людей. Свого часу мені про цей випадок розповів сам Євген Пилипович, а потім, уже після його смерті, я говорила про це з другим учасником тих подій — Євгеном Сверстюком. На початку 70-х по Києву прокотилася хвиля арештів. КҐБ намагався організувати показові процеси на кшталт «процесу СВУ», людей часом заарештовували лише за зберігання самвидавівської літератури. До Євгена Гуцала в його помешкання на вулиці Суворова, 3 у Києві прийшов Євген Сверстюк із колективним листом-протестом проти арештів українських інакодумців. Він запропонував Євгенові Гуцалу поставити свій підпис під листом, на що той відповів: «Євгене, ти збираєш списки для КҐБ». Бо було зрозуміло, що кожен, хто підпишеться, одразу ж стане наступною жертвою каґебістів. Євген Сверстюк сприйняв це як слабкодухість...
Гадаю, що Євген Сверстюк, якого я глибоко поважала й поважаю і який свідомо обрав шлях відкритої конфронтації з режимом, розуміючи, що на довгі роки потрапить до ҐУЛАҐу, вважав, що так, як він, має чинити кожен. Євген Гуцало, в якого після трагічної смерти першої дружини Людмили на руках залишилось двоє малих дітей, про яких, крім нього, нікому було піклуватися, також мав право вибору. Він не пішов по етапу в табори, але всім своїм життям довів відданість своєму народові і своїй землі.

...Коли 26 серпня 1993 року в «Літературній Україні» з’явилася перша стаття з циклу «Ментальність орди» — «Всяка хурда-мурда, або ж Стамбул — столиця Росії?» https://parafia.org.ua/biblioteka/statti/evhen-hutsalo-mentalnist-ordy/vsyaka-hurda-murda-abo-zh-chy-stambul-stolytsya-rosiji/ , то вона справила ефект розірваної бомби. Євген Пилипович розумів, що впродовж кількох століть свідомістю українців маніпулювали, формуючи комплекс «молодшого брата», навіки пов’язаного з великим і могутнім «старшим», і що ці нав’язані стереотипи необхідно було спростувати. Зрозуміло, що прихильники «русскоґо міра» миттєво зреагували — вони звинувачували автора статті у ксенофобії й зоологічній ненависті до росіян, закликаючи притягти його до суду."
© Леся Воронина, друга дружина Євгена Гуцала

⚡️

Євген Гуцало

* * *
На хмарах горбатих громи роз'їжджають возами,
громи роз'їжджають у хмарах — вози гуркотять.
Від воза загубиться колесо — й грима над нами!
За колесом колесо — громом пекельним дзвенять!

Вогню обручі, в обручах блискавки — наче шпиці —
І, впавши грудьми на солому в лункий передок/
дитинство за віжки трима яблукасту лошицю,
що дишло задерла в полин вечорових зірок.

Чиє то дитинство летить на драбинчастім возі
отам, в небесах чебрецевих, між хмар-ковили?
Кигикнула чайка, неначе заграла на кобзі,
чаїні жалі дощопадом на діл пролились.

Чиє то дитинство — отам, в замінованім небі,
отам, де громи вибухають на полі війни?..
А може, й не треба... А може, і справді не треба
будити в своїй підсвідомості марення-сни…

Та як же не треба, коли на драбинчастім возі,
отам, в небесах чебрецевих, між хмар-ковили,
воно підірвалось на міні, і чайка на кобзі
заграла — й чаїні додолу жалі пролились!

Та як же не треба, коли яблукаста лошиця,
що досі іржала у небі,— тепер не ірже!
Та як же не треба — розсипались блискавки-шпиці
із колеса, з воза, який не покотиться вже.

Та як же не треба, коли в передку, у соломі,
затиснувши віжки, дитинство лежить горизнак,—
воно вже не чує убивчої музики грому,
воно в небесах вже довіку лежатиме так!

В отих небесах, що одвіку цвітуть чебрецями,
в отих небесах, де бандурами грози гримлять…
На хмарах горбатих громи роз'їжджають возами,
громи роз'їжджають у хмарах — вози гуркотять!

29 березня 1998 року не стало Квітки Цісик...

Квітка не замовкла...

"Лікарі сказали, що проживе кілька місяців": Квітка Цісик згасала від раку 7 років...

Квітка Цісик записала два альбоми українських пісень. Співачці цього року виповнилося би 67. Про неї згадують ті, хто її знав.

Христина ЛЕВ, двоюрідна сестра Квітки Цісик, Нью-Йорк: – Вона любила пройтися безлюдним пляжем, тримаючи за руку маленького сина. Любила, щоб океан торкався її ­босих ніг. Любила довго плисти в морі, так, щоб з берега перетворитися в ледь помітну крапку на небосхилі. Любила ­довгі кінні прогулянки за містом. Любила бавитися зі ­своїм великим, схожим на ведмежа псом чау­-чау Медьо. Любила запаморочливу швидкість свого спортивного Jaguar'а. Це був її автомобіль, якому не зраджувала, хоч мала можливість ­їздити на всіх останніх моделях Ford'а (10 років озвучувала рекламу автомобіля Ford, компанія дарувала їй кожну нову модель машини. – "Країна"). Батьки записали кожну з нас свого часу до школи україно­знавства, яку мали відвідувати щосуботи. Ми тоді жили у Вашинґтоні, Квітка до такої самої ходила у себе в Нью­-Йорку. Звичайно, на вікенд хотілося бавитися вдома, дивитися мультфільми, але багато наших друзів також ходили до суботньої школи, і за тиждень ми встигали за ними скучити. Які б заробітки не мала українська родина, справою чести було відкласти кошти на літній табір для своєї дитини. З 7 до 16 років юна пластунка Квітка відвідувала ці тритижневі табори в горах. Жили ми в шатрах, щовечора збиралися довкола великої ватри, вчили українських пісень. ­Квітка з 4 років займалася скрипкою, але юначкою зрозуміла, що головна її любов – це спів. Такий голос, як у неї, таку манеру виконання можна почути в карпатських селах. Білий голос іде з глибини, десь із живота. У Квітки є кілька пісень в першому альбомі, заспіваних у такій манері.

Kyrylo Stetsenko, композитор, Київ: – Улітку 1990-­го приїхав до тітки в Нью­-Йорк. Серед багатьох мрій і планів було познайомитися зі Стінґом і ­Квіткою Цісик. Дістав її телефон, але протягом місяця спрацьовував автовідповідач. На нього я наговорював, хто я такий і чому хочу зустрітися. Пояснював, що я онук Кирила Стеценка – його музику в Америці краще знають, ніж тут, її там виконували в кожній українській церкві. Й от на початку 1991­-го отримав дзвінок від Квітки. Сказала, що готова зі мною зустрітися. Виявилось, що в неї якраз народився син, і вона доти не могла приділити мені увагу. Ми розмовляли в студії її чоловіка Еда Раковича. Триповерхова будівля, розташована в центрі міста, вражала і технічним оснащенням, і іменами, з якими працював Ракович як звукорежисер. Спілкувалися з ним англійською – хоч він і походив із родини польських євреїв, ані польської, ані української не розумів. Він записував Мадонну, Duran Duran. Розповідав, що витратив на запис українських альбомів Квітки 200 тисяч доларів і досі не розрахувався з боргами, бо ніяких прибутків із цього вони не мали. Коли я попросив приватно переписати собі альбом Цісик, в повітрі запала неприємна мовчанка. Це був наче натяк, що так робити не можна. В Америці вартість однієї касети становить півпроцента середньої місячної зарплати, і виглядає дивно, що ти не можеш її купити. Квітка мала на руках місячне немовля, а вже приїхала на студію, готова працювати. Розмовляли в окремій ­кімнаті й малий періодично влаштовував нам музичні паузи своїм плачем. Про Україну Квітка говорила ухильно, лише що хоче приїхати. Зрозуміло, що тоді як молода мама вона не могла все полишити й летіти за океан. 1994 року Борис Шарварко (гендиректор і художній керівник Все­українського державного центру фестивалів і концертних програм. – "Країна") дуже просив привезти її на концерт у палаці "Україна" до Дня Незалежности. Та тоді вона вже лікувалася.

Олексій КЕРЕКЕША, вокаліст і клавішник гурту "Фата Моргана", Нью-Джерсі: – Квітка запросила нас до себе додому на паті. Це був 1992 рік, ми тільки­-но переїхали до Америки. З Тарасом Петриненком більше не грали, залишили йому стару назву гурту "Гроно". Цісик зателефонувала і сказала, що їй дуже сподобався наш перший альбом на вірші Шевченка. Її знайома поетеса написала декілька англомовних текстів, я створив музику. Планували стати її постійними акомпаніяторами на концертах. Особливо в нашій музиці Квітку зачепила флейта. Просила, щоб вона й далі домінувала. Тоді приїзд музикантів з України був подією для діяспори. Ми прийшли до Квітки додому. Це були величезні апартаменти біля Централ­-парку – найдорожчого району Нью­-Йорка. Посеред вітальні стояв рояль. Кімната з вікнами на всю стіну залита світлом. Чотири десятки гостей – в основному, американці – продюсери, музиканти. Всі страшенно курили. Нам було ніяково – англійської ж до пуття не знали. Весь прийом провели на кухні з мамою Квітки, пані Іванкою. Дуже привітна жінка. Розпитувала, хто ми, звідки, як там Україна. А що ми могли розповісти? Виїхали ж, коли були купони й порожні полиці. Пізніше з Квіткою провели декілька пробних репетицій і на цьому співпраця заглохла. Вона все менше проявляла до неї інтерес. Про хворобу ніхто прямо не говорив, але всі здогадувалися. Квітка могла зникнути на якийсь час, потім з'явитися з короткою зачіскою, і знову щезнути на місяць.

Олександр ГОРНОСТАЙ, генеральний директор Національного оркестру України, Київ – Я впродовж 20 років стикався з діяспорою, трохи знаю її менталітет, ставлення до України, одне до одного. Нічого дивного немає в тому, що для них Квітка Цісик – просто дів­чина, яка непогано співала. Вони всі зростали більш­-менш нарівні, і коли хтось вибивається нагору, це завжди викликає заздрість. У повітрі витало: "Що такого особливого в Цісик? Ми всі намагалися зробити максимально для України, вона зробила багато і нічого дивного нема, кожен на її місці робив би те саме". Квітка знайшла можливість записати два українські диски. Потрапивши в совєтську Україну, вони зруйнували вакуум, який утворився після смерті Івасюка. Їх слухали і думали: якщо за океаном зберегли свою українськість і за 100 років, то ми теж маємо це зробити. Цісик була швидка й рухлива, як білочка. Невисокого зросту, ніс гостренький, з горбинкою. Зізнавалася, що хоче записати альбом українських колискових і приїхати з концертами в Україну. Наприкінці 1980­х її музика почала звучати звідусюди, ми захотіли запросити її на перший фестиваль "Червона рута" в Чернівці – я був його директором.

Джерело: сайт "Gazeta.ua". Знимки з інтернету.

З Детройту від Ігора Цісика, троюрідного брата Квітки, вдалося роздобути унікальну світлину з весілля самої співачки. Тож на фото бачимо Квітку з чоловіком Едвардом Раковічем. Ймовірно 11 червня 1983 року.
Квітка Цісик - публічна сторінка

Квітка Голос в єдиному екземплярі

https://www.youtube.com/watch?time_continue=5&v=SxU-yfL5-GA&feature=emb_logo