Світлій пам'яті Олени Степанів

 

Світлій пам'яті Олени СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ † 11 липня 1963

Ярослав Дашкевич

Мушу сказати, що я довго вагався, брати чи не брати участь у сьогоднішньому вечорі*. Може, це цілком суб’єктивне враження, але я ще не вважаю себе настільки старим, щоб поринати у спогади й обмежуватися колом осіб, яких, на превеликий жаль, вже немає серед нас. Думаю, що, може, для мене ще не час на спогади - бо і в сьогоднішньому житті перед нами стоїть багато важливих завдань, які треба вирішувати, не дуже оглядаючись на минуле. І взагалі, не думаю робити спогади (хоча згадувати є що) своєю професією.

Були ще інші причини. Для українського народу моя мати - не боюся цього сказати - національна героїня. Для мене ж вона, у першу чергу, мати і перший провідник через життя, життя нелегке і навіть трагічне, в першу чергу - саме для неї самої. Вертатися до цих подій не лише важко, але й досі дуже боляче.

І ще одне. Я ніколи не грівся і не намагався грітися в променях слави моїх батьків - Олени Степанів та Романа Дашкевича, генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки й одного з засновників Української військової організації, пізнішої ОУН. Роль того, хто стриже купони як дивіденди минулого, була мені завжди чужою. Але заповіти своїх батьків я намагався виконувати з піднятою головою і вважаю, що тим нелегким шляхом, який мені накреслили батьки, я правильно іду далі.

Для спогадів я вибрав маловідомий відрізок часу - останній період життя Олени Степанів: те, що передувало її арештові, ув’язнення, повернення в Україну.

Кілька днів тому я зустрів у Львові давню ученицю мами, пізніше відому українську діячку в Канаді, пані Ірину Книш. Вона передала мені останню розмову, яку мала з мамою тоді, коли в період - зрештою, цілком оправданої паніки 1944 р. - східноукраїнська інтеліґенція кидала свої рідні місця, починаючи важкий шлях еміґраційних скитань. «Я залишаюся з своїм народом», - так сказала їй Олена Степанів. Так заявляла вона багатьом і, незважаючи на ті всі лихоліття, що випали на її голову, ніколи не шкодувала зі свого рішення. Я мав тоді вже також свободу вибору і ніколи не каявся ні перед самим собою, ні перед іншими, що не пішов шляхом на Захід - і що цей ефемерний шлях довелося міняти на цілком реальну і не без тернів дорогу на Схід.

Олена Степанів була також вченим, про що деколи забувають. У 1944 р. вона очолила відділ економічної географії у Львівському відділенні Інституту економіки Академії наук, була доцентом Львівського державного університету та Інституту совєтської торгівлі. У 1946 р. у людей із шизофренічним способом мислення виникла фантастична ідея, що саме західноукраїнські вчені Львова - натхненники українського підпілля. Академічні установи гуманістичного профілю у Львові ліквідували, а найвидатніших науковців, серед них і Олену Степанів, вивезли у таке собі «почесне заслання» до Києва. На третій рік київського заслання вона опинилася на вулиці, без засобів для життя. Повернення до Львова було сумним, після кількох місяців безробіття її, як казали, «здали до музею». Моя мати працювала науковим співробітником відділу геології Природознавчого музею Академії наук у Львові.

Та хмари над нашими головами чимраз згущувалися. Кампанія проти Олени Степанів наростала і була багата на ряд драматичних моментів. Один смертельно переляканий львівський поет Петро Карманський видав книжку «До світла» (сьогодні ми, мабуть, назвали б її «До темряви»), на перших сторінках якої грубо звинувачував Олену Степанів у, нібито, фальсифікації, бо у своїй монографії «Сучасний Львів» вона написала, що серед мешканців княжого Львова були й німецькі поселенці. Поета не турбувало, що це відповідало історичній правді - треба було плюнути на національну героїню і він зробив це, правда, в не дуже зручний спосіб. І мати моя, і я були на доповіді, яку робив Ярослав Галан у Львівському вечірньому університеті марксизму-ленінізму. Галан говорив про Олену Степанів як про символ українського націоналізму. Коли після доповіді мати намагалась підійти до «полум’яного трибуна», щоб подякувати за всі епітети, він просто втік. Були місяці, коли нам, прокидаючись зранку, на вулиці, в брамі напроти (це була Піскова, 7, де ми мешкали), виднів чи ходив, по тротуарі, так трохи ховаючись, шпик. Лише пізніше, після арешту, ми зрозуміли, на кого він полював. Один з гімназійних учнів Олени Степанів, на прізвище Саляк, незабаром після переходу кількох кордонів - він ішов із Заходу - потрапив до рук чекістів та зізнався, що саме він - нібито резидент американської розвідки, і йому відомо, що Роман Шухевич - генерал Тарас Чупринка, головнокомандуючий УПА - зустрічається і радиться з Оленою Степанів. (Моя мати знала багатьох членів великої сім’ї Шухевичів; після повернення з віденської еміґрації 1921 р. батьки мешкали в будинку Володимира Шухевича у Львові - та й пізніше нагод для зустрічей було багато).

Тоді з’явилися не лише шпики перед хатою, але й домашній сексот. Один далекий родич, на ім’я Максим (прізвище мені називати не хочеться - він ще, здається, живий, а за його вірну службу МҐБ відплатило йому таборами), отже, Максим приходив до хати і розповідав, що повстанчий генерал ходить по місту. Ми сиділи і мовчали. В підпільній газеті, центральному органі ОУН «Ідея і чин», було надруковано статтю з підписом Олени Степанів. І так далі, і так далі. Мати моя, зі свого боку, ніде і ніколи не виступала з будь-яким ні усним, ні письмовим каяттям.

Провокаційне вбивство Ярослава Галана, якого усунули чужими руками, згідно з шекспірівським принципом «мавр зробив своє діло - мавр може відійти», стимулювало нову хвилю терору, особливо по відношенню до української інтеліґенції. ЗО грудня 1949 р. маму арештували (я вже тоді був у в’язниці) - з опублікованих недавно у Львові спогадів хлопця-сусіда - відомо, що мама тримала себе тоді дуже спокійно і мужньо. Я ще довгі місяці не знав, що моя мати арештована, і лише десь через рік-півтора до мене, вже у в’язничій камері в Золочеві, дійшли чутки, що сталося. Шукали «доказів». Шукали «доказів» вперто і наполегливо, бо було поки що лише кілька книжок, знайдених під час обшуку, зміст яких можна було визначити як антисовєтський. Зрештою, інші книжки і папери, фотографії, родинні пам’ятки викидали через вікна - частину забрала бібліотека Академії наук у Львові, частину розібрали люди. У мені досі немає правних підстав вимагати хоча б чогось із загарбаного - матір судили (хоча й заочно, через т. зв. особливу нараду при Міністерстві державної безпеки СРСР у Москві, що тисячами штампувала вироки для своїх жертв), судили з конфіскацією майна і досі цей присуд не переглянено і не відмінено. Ідея про зв’язки «Олена Степанів - генерал Тарас Чупринка» міцно засіла в головах чекістів. І мати, і я проходили слідство по спеціяльно утвореній групі Головного проводу ОУН - у складі слідчого відділу Львівського управління МҐБ. Керівник групи, капітан-садист Костянтин Солоп (таке налите кров’ю, спите обличчя) ночами буквально вибивав з мене зізнання, намагаючись добитися свідчень, навіть проти рідної матері. Можна уявити собі спосіб мислення цього психопата. Солоп спересердя рвав підготовлені завчасно протоколи, а очі, здавалося, вискочать з люті. Звільнений з органів у хрущовські часи, нібито за зловживання під час слідства, Солоп доживав віку як начальник охорони одного з львівських закладів - принаймні, таке мені розповідали.

Доказів «вини» не було, бо якось за військову діяльність часів Української революції та за громадську працю 20-30-х pp. XX ст. судити було незручно, але ОСО (особлива нарада) проштампувала десять років таборів суворого режиму. До судової справи Олени Степанів я не заглядав, не знаю, які там записано «злочини» - справа збереглася, але папери ці ще сьогодні - думка про ці папери - викликає у мене сердечний біль.

Табори т. зв. спеціяльні, широковідомі мордовські - табірний пункт Молочниця. Була не людина, а номер: вибитий вапном номер на одязі ззаду на спині, внизу на спідниці, спереду на грудях та на шапці. Чотири номери. Олені Степанів було 58 років, її послали на найважчі роботи - копати, сушити, носити торф. Робота, яка згодом (відомо, що торф - канцерогенний чинник) фатально відбилася на її здоров’ї та приспішила смерть - уже на волі, після звільнення.

Коли дистрофія звалила Олену - бо допомоги, посилок ззовні не було цілком, а співв’язні рідко ділилися тим дріб’язком, який отримували самі, з улюбленою Оленою, отже, коли дистрофія доконала, дали інвалідську категорію, і мати дістала можливість працювати палітурницею. Я бачив мордовські табори, був у Молочниці зразу після звільнення з карагандинських таборів. Сумніше місце уявити важко: постійно хмари комарів, постійно смердючі забагнені ліси довкола (зі стежки не можна звернути вбік, бо багно засмокче) і на цьому фоні освітлена вночі зона з вишками і собаками. Зрештою, це відомо і повторювати не варто. Регулярне листування між нами встановилося лише в часи хрущовської відлиги, після ліквідації Берії, скасування спецтаборів (до цього дозволялося лише два листи на рік). Мама писала часто, тепло, добре. Щоб вбити час, займалася у вільні хвилини алгеброю і вищою математикою. (Олена Степанів була багатогранною і дуже ерудованою людиною: три європейські мови, пробувала вивчати також східні - арабську, санскрит, захоплювалася філософією, викладала в гімназії, середніх школах, в університеті історію, географію - спеціяльно економічну, українську мову і літературу; ну, але все це вже інша тема). Є люди, що були з нею разом у таборах - не буду переповідати їхніх свідчень...

Поки Олена Степанів була ув’язнена, в Україні намагалися затерти будь-які її сліди. Друковані праці заховали до бібліотечних спецфондів, нищили реліквії, пов’язані з її участю у національно-визвольній боротьбі. У Львівському історичному музеї (під інвентарним номером 237, згідно із записом від 11 жовтня 1948 р.) зберігалася «блуза десятника Українських січових стрільців з сукна сіро-зеленої краски, сукно австрійське; на комірі три звіздки і відзнаки - власність Степанової». 27 грудня 1952 р. Комітет у справах культурно-освітніх установ при Раді міністрів УРСР видав музеєві розпорядження (за підписом голови Комітету Я. Сірченка) спалити в присутності комісії багато різних експонатів, серед них також пам’ятки українського стрілецтва.

З безпросвітньої Мордовії, після кількох днів, проведених разом у моторошному «будинку побачень» біля зони, після перегляду справи, прискореного в зв’язку з моїм перебуванням у Мордовії, звільнена «з зняттям судимости» Олена Степанів - у типовому табірному одязі (правда, вже без номерів, цей одяг зберігся) - через Потьму (туди вела з таборів залізниця, повністю підпорядкована таборам; вагони хиталися так, немовби кожної хвилини мали випасти з рейок), Москву, повернулася до Львова у червні 1956 р.

Будинок на вул. Козацькій, 11а у Львові, де Олена Степанів жила з сином Ярославом Дашкевичем після повернення з таборів, 1960-ті роки

Олена Степанів із сином Ярославом Дашкевичем у будинку на вул. Козацькій – після повернення з таборів, 1958 рік

Кілька тижнів у близької родички - Орисі Лежогубської, колишнього викладача Львівського медичного інституту, типового представника «старої» галицької інтеліґенції. Пізніше винайнята кімната на краю міста, в приватному будинку на вул. Козацькій, 11-а (довкола цього будинку вже другий рік точиться боротьба: є дві постанови про утворення в ньому меморіяльного музею Олени Степанів, бо там вона і померла, але потужні темні сили та скорумповані чиновники навіть сьогодні, напередодні 100-річчя, не допускають до утворення музею).

Спроба повернутися до наукової праці нічого не дала - поза обіцянки ніхто з наукоімущих не виходив. Була пенсія - 89 крб. на місяць. Заходило трохи людей - друзів колишніх часів, учениць та учнів, очевидно, тих, що не боялися, товаришок з таборів. Було дві подорожі по Галичині, святкування одного з ювілеїв гімназійного випуску у вузькому колі колишніх учениць-гімназисток. Широке листування з друзями давніх і новіших часів, також закордонне. Допомога, що приходила т. зв. пачками з-за океану, трохи рятувала від, правду кажучи, великих злиднів. Невеселі побутові будні - в будиночку не було ні газу, ні води... Було трохи книжок, які з насолодою читала; пристрасно любила кіно. Була бадьорою та оптимістичною. Кожна субота - візит до приятельки ще з семінарської лавки часів до Першої світової війни, Марусі Рудницької, дружини відомого романіста Юліяна Опільського.

На початку 1963 р. появилася важка і безнадійна хвороба. Шпиталі, раковий корпус. Відвідини тих, що приходять прощатися назавжди. Навіки.

11 липня 1963 р. її не стало. Похорон був, як на тамті нелегкі часи, величавий і нагадував маніфестацію. Зберігся любительський фільм про цей похорон.

Кілька місяців по її смерті ломами розбили двері будиночка і силою підселили людей. Це так, для «опіки» - вже мені, а не матері. «Опіка», яка закінчилася остаточно кілька місяців раніше, їй вже потрібна не була.

Джерело:

Ярослав Дашкевич. "Постаті"

http://archeos.org.ua/wp-content/uploads/2014/09/%D0%94%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87-%D0%AF.-%D0%9F%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%96.pdf

Її двічі брала в полон росія. Першого разу — як українського офіцера зі зброєю в руках. Другого — як науковицю, яку совєтська влада оголосила особливо небезпечною злочинницею.

11 липня 1963 року відійшла у вічність Олена Степанів-Дашкевич — леґендарна Степанівна, перша українка, офіційно зарахована на військову службу в офіцерському званні, та одна з перших жінок-офіцерок у світі.

Вона народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик поблизу Перемишлян у родині священника. Навчалася у Львові, вивчала історію, географію, філософію, етнографію та славістику.

Олена любила музику й танці, займалася спортом і мала настільки добру фізичну підготовку, що стала моделлю для першого україномовного підручника з гімнастики Івана Боберського. На його сторінках вона демонструвала правильне виконання різних вправ.

Але її цікавила не лише освіта.

Ще студенткою Степанів вступила до «Сокола», долучилася до січово-стрілецького руху й закликала жінок не залишатися осторонь військового та політичного життя. У лавах Українських січових стрільців тоді перебували десятки жінок, однак саме Олена стала найвідомішою серед них.

Вона не чекала, поки чоловіки визнають її рівною собі, — доводила це власними вчинками.

Коли один зі залицяльників почав поширювати про неї плітки, друзі хотіли викликати його на поєдинок. Олена заборонила їм це робити й заявила, що, виступаючи за рівноправність чоловіків і жінок, свою честь захищатиме сама.

До поєдинку так і не дійшло — українська студентська громада оголосила наклепнику бойкот.

У 1914 році, коли почалася Перша світова війна, Олена вирішила йти на фронт. Командування легіону Українських січових стрільців категорично не хотіло бачити жінок у бойових підрозділах.

Командант Михайло Галущинський навіть наказав висадити її з потяга, яким стрільці вирушали на передову.

Олена повернулася.

Вона домоглася свого місця у війську й воювала нарівні з чоловіками. Брала участь у боях у Карпатах, під Комарником та на горі Маківка. За хоробрість її нагородили медаллю — однією з найвищих військових відзнак Австро-Угорщини — і присвоїли офіцерське звання хорунжої.

«Я з любові до України взяла кріс і пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все», — так вона пояснювала свій вибір.

У травні 1915 року під Лисовичами на Болехівщині Олена потрапила до російського полону.

Поява 22-річної українки-офіцерки стала сенсацією. Про неї писали газети, її фотографували й розпитували, чому молода освічена жінка добровільно пішла на фронт.

Одна з російських газет назвала її «полоненою панночкою-офіцером» і додала: «Родом галичанка, за переконанням — мазепинка».

Вона не приховувала своїх поглядів навіть у полоні.

Майже 2 роки Степанів провела далеко від дому, зокрема в Ташкенті. Після падіння російської імперії повернулася до Галичини й знову стала до українського війська.

Вона служила в Українській Галицькій Армії, брала участь у боротьбі за українську державність, працювала в урядових структурах ЗУНР та дипломатичній службі УНР.

Згодом Олена виїхала до Відня, де захистила наукову працю й здобула ступінь доктора філософії. Повернувшись до Львова, викладала в гімназії сестер Василіянок та Українському таємному університеті, працювала в Науковому товаристві імені Шевченка, досліджувала історію й географію Львова.

Ярослав Дашкевич: "У нас вдома на стіні висіла велика шлюбна фотографія батьків, зроблена у Відні 14 липня 1920 р.: мати, Олена, сидить між двома свідками шлюбу — січовим батьком Кирилом Трильовським, керівником галицьких радикалів, та професором Степаном Рудницьким, відомим уже тоді географом. Позаду стоять, батько в однострої Січових стрільців, з відзнаками підполковника — командира бригади, і його дружба — Євген Коновалець, полковник, командир групи Січових Стрільців. Фотографія ця обійшла чимало видань під назвою ,,Сiчовe Beсiлля". На сьогодні в Україні залишилися лише друковані репродукції, бо оригінал пропав під час арешту мами та мого наприкінці 1949 р.”

Її чоловіком став Роман Дашкевич — полковник Армії УНР. Їхній син Ярослав Дашкевич згодом став одним із найвизначніших українських істориків XX століття.

Коли під час Другої світової війни багато українських діячів залишали Львів, Олена відмовилася їхати.

«Я залишаюся зі своїм народом», — сказала вона.

Після війни Степанів працювала доценткою Львівського університету й продовжувала наукову діяльність. Але 30 грудня 1949 року совєтська влада прийшла по колишню українську офіцерку.

Серед «доказів» проти неї називали зберігання української історичної літератури, зв’язки з національним рухом та нібито зустрічі з Романом Шухевичем.

Провини вона не визнала.

Олену Степанів засудили до 10 років і відправили до мордовських таборів як особливо небезпечну державну злочинницю.

Каторжна праця підірвала її здоров’я. Вона стала інвалідом, але навіть у неволі не втрачала сили духу, писала й листувалася із сином Ярославом, який у той самий час також перебував у засланні.

Лише 1956 року Олена повернулася до Львова. Її будинок і майно давно конфіскували. Жінка, чиїм портретом колись прикрашали листівки й поштові марки, разом із сином оселилася в невеликому будинку на околиці міста.

Хвороба, набута під час каторжної праці, вже не відступала.

11 липня 1963 року Олени Степанів не стало. Через 2 дні Львів проводжав її до місця вічного спочинку на Личаківському цвинтарі. Попри мовчання совєтської преси й страх людей перед владою, на похорон прийшло багато львів’ян.

13 липня 1963. Велелюдний похорон Олени Степанів на Личаківському цвинтарі у Львові

Хор, який мав співати на похороні, в останню мить відмовився. Люди боялися чекістів, які стежили за похоронною процесією й фіксували тих, хто прийшов провести Олену Степанів в останню путь.

Після прощання її синові надійшло 69 листів і телеграм з України, Польщі, Австрії, Німеччини, Канади, США та інших країн. Серед них не було жодного офіційного співчуття від наукових установ совєтської України.

Колишні учениці пам’ятали її не лише як відому воячку, а передусім як сильну, шляхетну й дуже людяну жінку. Одна з них писала, що Олена була для неї «провідною зорею», інша називала її людиною сильного духу й незламної волі.

А ще про неї залишили слова, які, мабуть, найточніше передають її характер:

«Її шляхотна постать і хрустальний характер, її любов і посвята для всього, що рідне, добре і гарне, залишаться в нашій пам’яті назавжди».

Олена Степанів пройшла дивовижний шлях — від моделі для першого україномовного підручника з гімнастики, воячки й офіцера Українських січових стрільців до дипломатки, науковиці, історика, географа та викладачки.

Але найточніше про неї говорить обіцянка, яку вона виконала до кінця: залишитися зі своїм народом.

Вона залишилася — у бою, в полоні, у науці, в таборах і в пам’яті України.

"Українська перемога"

Могила Степанівни на Личаківськім цвинтарі у Львові

Джерело частини світлин https://www.istpravda.com.ua/articles/2023/07/18/162910/

_________________

* Виступ на святковому вечорі «Жінка-леґенда», влаштованому 22 жовтня 1992 р. до 100-річчя з дня народження Олени Степанів у Будинку вчителя Спілкою письменників України та Інститутом літератури НАН України.

Про змарновану понадстотисячну українську армію

 

Австро-угорські військовополонені після битви при П'яве. Королівство Італія, 1918 рік*

Д-р У. Карпюк**

ЗМАРНОВАНА АРМІЯ

З сумом питаєш себе, чому ніхто зі західно-українських діячів не навязав підчас війни зв’язків зі Стидом*** — він-же знав неодного з них у Відні — чому не була поставлена справа утворення українських леґіонів з полонених в Італії? - нарікав у свій час п. Борщак, пишучи в «Ділі" про „Спомини Вікт.Стида".

З тим більшим сумом питали себе колись по таборах наші полонені в Італії. було їх 100.000, з того кількасот старшин, всі вони походили з найкращих австрійських полків ріжної зброї, досвідчені в боях на фронті сербськім, російськім та італійськім.

Розміщено їх малими гуртками по таборах усієї Італії, на континенті і по островах, всуміш з иншими Австрійцями. Всяке листування між таборами було заборонене. Італійці одначе переносили деяких полонених з одного табору в другий, з якого переселенці розносили зі собою вісти про табор, з якого вийшли. Лише в той спосіб мали змогу наші полонені мати огляд чисельного стану Українців та настроїв серед співтоваришів неволі в инших таборах.

В той сам спосіб упевнились наші полонені, що всіх їх лучить один дух і одно незломне бажання — видістатися в цілости як армія з неволі домів чи то для оборони нападених земель, чи як завязок українського війська.

Італійське міністерство війни стежило уважно за настроями серед полонених Австрійців, особливо Славян, котрих задумувало вихіснувати для утворення протиавстрійських національних леґіонів. У тій ціли покликано до життя в Римі спеціяльні комітети для полонених Хорватів, Чехів, Поляків і Румунів. Комітети ті увійшли в звязок зі своїми полоненими; — лише українського комітету в Римі не було.

До більших таборів, як нпр. на Острові Азінара біля Сардинії, приїхали з Риму італійські старшини для піддержання звязку з полоненими. Найстарші споміж наших старшин в таборі Азінара. надп. Мирон Дутко і пор. Іван Калужняцький, з’єднали собі італійського зв’язкового, так, що Рим давав просто вказівки нашим полоненим в їх дальших організаційних заходах і спинив цілковито акцію Денікіна, який живо заінтересувався нашими полоненими.

В міру того, як Австрія хилилася до упадку, стягали Італійці в поспіху Хорватів, Чехів, Поляків і Румунія до окремих концентраційних таборів — лише Українці залишились дальше під спільним дахом з Німцями та Мадярами.

Тим часом Австрія poзпaдалася. Один із останніх фронтових звітів італійського головнокомандуючого ген. Діяза подавав до відома, що Австрія валиться, австрійські відділи кидають свої становища й утікають в запілля або піддаються без опору побідним Італійцям на цілім майже фронті - «Soltanto i battaglioni rutheni del Galizia Orientale nel Tirole del Sud ci prestano una resistenza accanita» (Одинокі лише відділи Українців iз Східної Галичини ставлять нам в полудневім Тиролі завзятий опір).

Инші славянські полонені перетворені були вже на готові леґіони і складали присягу на площі Ґарібальдіого перед своїми комітетами в Римі на вірність їхнім нововоскресшим батьківщинам. По заприсяженню від’їздили леґіони в повнім еквіпунку під дальший провід Праги, Варшави, Білгороду і Букарешту. Кожний із тих новопосталих урядів мав під рукою готове свіже військо, без якого не були би вони показали себе такими ґеніяльними будівничими своїх держав.

Наших полонених огортала розпука. З Галичини і з дальшої України ні вітру, ні хвилі. Заходи самих полонених щодо утворення комітету в Римі, сконцентрування Українців в однім окремім таборі й утворення українського леґіону, всі ті заходи не вистарчали. Надаремно напливали до Рима меморіали, тощо. Італійці заявили, що не можуть числитися поважно з голосом полонених, доки ні Львів, ні Київ їх не піддержить; от нпр. Варшава або Прага жадали віддавна видачі своїх жовнірів, тому й одержали їх.

Jurko Voloshchak, архітектор, есеїст: Приятель мого діда, а мій перший вчитель музики Петро Балко розповідав мені про свою тодішню участь у тих боях і полоні. Потім був інтернований і 5 років відбув у Сибіру. І маю кілька листівок з тих часів в Італії від Гриця Свиргуна, Людуся Давидовського і, здається, Федора Яцури до бабці.

Jurko Voloshchak: А ще від Славка Кміти.

В той час повертались до Італії тисячі Італійців з Галичини, де сиділи доти по таборах як полонені Австрією. Всі вони оповідали нашим полоненим про хід подій у Галичині, про те, як наша людність прихильно до них ставилась, як Українці проголосили свою державність і випустили їх всіх з таборів на волю.

Випустили - заки зажадали видачі своїх! Невже ніхто в краю і не думав про заміну?

Серед таких вістей наші полонені ждали дальше. Ждали і вимирали, нестерпний клімат, малярія і тиф забирали кожного дня по кілька жертв. Виснажені на тілі невольники піддавались недугам, зате духом не подавались. Всякий, когоб лише спитав, рвався домів – но не до родини, а просто на фронт. Иншої відповіди не можна було й почути. Італійці часто не мали «слів подиву для наших жовнірів, зрештою дивувались байдужности Українського Уряду і співчували з полоненими.

Нараз загомоніла Італійська преса про приїзд до Риму гр. Тишкевича, посла України до Ватикану. Цілі статті присвячувано його особі, відношенню Італії до України. Часописи розводилися над прихильністю папи до нас. „Gіоrnаlе d’Italia" оголосило за уповажненням Ватикану, що папа Бенедикт XV відмовляє в своїй каплиці кожного дня ранком окремі молитви за самостійність України. Журналісти рвалися на переміну до розмов з гр. Тишкевичем про біжучі справи.

Ця і дві наступні знимки - теж від пана Юрка Волощака.

Наші полонені неначе віджили. Зараз-же вислали до гр. Тишкевича привіт, описали докладно положення полонених Українців; їх чисельність і бажання. Особливо заявили полонені готовість станути всі як один муж в обороні наших нападених земель. Полонені благали, щоб їх вирвати з неволі і розпоряджати ними як українською армією.

Гр. Тишкевич відповів коротким листом. Він дякував за привіти, висловив своє співчуття і згодився на намір полонених, щоби звернутись через нього з довшим письмом до папи. Рівночасно повідомив він полонених — на тих-же велике здивування — що в Раді істнує він довшого часу окремий висланник українського уряду в справі полонених та що до того висланника належалобися в першій мірі звернутися. Тим висланником мав бути п. Севрюк. – Вмить звернулись полонені на вказану адресу один раз, другий, одначе ніколи жадної відповіди звідти не одержали.

Папа Бенедикт XV звертався з успіхом до прилюдної опінії Европи в кількох справах, назверх принайменше, світських, прим, в справі Вірменії. Тому вислали наші полонені через гр. Тишкевича до папи довше письмо. Просили його, щоб вставився за них перед повищими органами, щоб поміг їм вирватись з полону, де вони безпотрібно так караються на тілі і на дусі, без вісток від родин. Рівночасно просили вислати греко-католицьких священиків до таборів, де є Українці.

Поляки нпр. одержували до схочу латинських священиків з Ватикану, при їх помочі мали влекшений звязок з Римом від самого початку неволі, — опісля-же комітет польський у Римі працював при сильній піддержці Ватикану. Наші полонені не могли доблагатись ні одного свого духовника, хоча Ватикан знав, що понад сто тисяч греко-католиків невільників біля нього нудьгує.

Бенедикт XV одержав згадане письмо і мав бути навіть дуже зворушеним — одначе ніколи не відповів.

Окрім того звернулись полонені з відповідними письмами до голови української делеґації Сидоренка в Парижі, до одного визначного італ. посла до парламенту в Римі, до д’Аннунція і до Митрополита. На те останнє письмо, до нашого Митрополита у Львові, покладано найбільше надії. — Всі такі письма висилано тайно, ріжними дорогами, без певності доручення.

Розіславши такі письма — вичерпали полонені всі засоби самопомочі, щоби вирватись з неволі і прислужитися свойому краєві яко збройна сила. В надії на підмогу від котрогось із адресатів тих писем — полонені ждали дальше. Було це ще в місяць перед офензивою генерала Грекова в Галичині. Дорога з Італії по Карпати і в Галичину стояла отвором; навіть через Угорщину можна було перевезти без перешкод транспорту. Італійці чванилися тим, що їхній посол в Будапешті, Романеллі, користується найбільшим впливом перед угорським урядом зпоміж усіх инших представників Антанти. В самій Італії переводжено тоді вже постепенно демобілізацію, а в наслідок того зростало безробіття і ускладнювалося внутрішнє положення краю, для котрого цілі громади таборів заповнених останками австрійських полонених, були прикрим тягарем.

Вже і маленька німецька Австрія зажадала видачі своїх жовнірів з полону, а за Українцями ще таки ніхто не голосився.

Літом 1919 р. відїхав з Італії до Відня перший транспорт з полоненими Німцями. Гурток Українців, сімнадцять старшин, вспів прилучитись до того транспорту. Остаючі на дальше в полоні Українці благали, щоб вони зараз по приїзді до Відня звернулись до наших діячів чи урядів і підняли крик проти того забуття, в якім оставлено наших полонених; просили від’їзджаючих, щоб доти не спочили, доки всі співтовариші неволі не вийдуть з полону.

Згаданий транспорт приїхав до Відня ніччю 28 серпня — а слідуючого дня ранком вислали наші поворотці делеґацію до ген. Окопенка – голови Українського Чер. Хреста і головного опікуна всіх наших полонених того часу.

Ген. Окопенко прийняв делегацію якнайприхильнійше, вислухав її звіту і — заломив руки. — Він і український уряд ніколи не ставився байдужно до полоненик в Італії, навпаки: числив на них як на спасення; урядові бракувало жовніра і тратив пядь за пядею наших земель. Так численний леґіон а Італії був би вмить заважив на дальший хід подій у Галичині і Великій Україні. Поспіх був вказаний, італійська місія у Відні ішла назустріч у цій справі і згодилася радо видати візу для виїзду українських уповноважених у тій справі до Італії. Та саме серед українських діячів розгорілася страшна битва за те, котрий із них має виїхати по наших полонених. Щораз то нові особи заходились біля візи для себе, а кожний із них виказувався якимись уповноваженнями українського уряду, та ще й заперечував уповажнення инших. Серед такого натовпу українськиж кандидатів, охочих до виїзду в Італію по наших полонених, Італійська місія у Відні опинилася в клопоті і заявила, що не визнається в нашій акції відносно полонених, зчеркує всі доти видані віза і відкликує всякі обіцянки на будуче. Ген. Окопенко добув зі свого столика відносні акти і з обуренням вказував делеґації на звернені, численні подання з виданими, а опісля уневажненими візами.

Майже припадково збереглася віза для п. Севрюка. Його й виряджено в дорогу. Тодішний міністер закорд. справ Вол. Темницький супровожав п. Севрюка особисто до полудневого двірця у Відні і прощаючи пригадував йому: Пам’ятайте лише за полонених. Я жду годинами Ваших вісток з Риму! На жаль, п. Севрюк не зайнявся взагалі полоненими — у Відні не одержали від нього жадної вістки.

Оповідання ген. Окопенка накликало найбільше пригноблення; делеґація відійшла.

В українській пресі у Відні піднялися тоді ще численні голоси в справі наших полонених. П. Мурський старався видвигнути ту справу на порядок денний, як найбільше пекучу. Одначе транспорт поворотців просто на Велику Україну був майже неможливий задля становища Румунії, хіба малими відділами і то серед нерозмірно коштовних заходів.

Дальші транспорти полонених з Італії до Відня слідували по собі, що кілька тижнів. Прибувши до Відня — часть поворотців наших вибиралась по кілька осіб на Вел. Україну, часть на Чехословаччину, а инші залишались у збірній станиці без жадної опіки.

Останні наші жовніри видісталися з полону щойно в січні 1921 р. До того часу поважна часть полонених вимерла.

Так розбрелась понад стотисячна армія.

___________________

* Джерело знимки https://www.wikiwand.com/uk/Українсько-італійські_відносини.

** Д-р Улян Карпюк, правдоподібно, - львівський адвокат (про нього є згадка у виданні "Життя і право", 1928-1939). Інформацією поділився пан Богдан Павлюк.

*** Колишній редактор "Таймс", один із найбільше впливових англійських журналістів. (Прим. д-ра У. Карпюка).

«Діло». – 18-19 жовтня 1925 р.

Без бою. Про те, як Муссоліні прийшов до влади

 

Фото з кримінальної справи 20-літнього Беніто Муссоліні, заарештованого 1903 року поліцією в Берні, Швайцарія за підтримку насильницького загального страйку.

Сцена 1. Таліби*

В Афґаністані не сталося нічого непередбачуваного. Подібні речі там відбуваються із завидною реґулярністю і, швидше за все, відбуватимуться й далі, оскільки населення країни непогано почувається у середньовіччі і, загалом, навіть не змогло сформувати запиту на те, щоб якось рухатися у 21 століття. Причім, навіть потужно завантажені релігійним доґматизмом Емірати та Саудівська Аравія зробили висновки і стрімко виходять або вже вийшли, навіть не втрачаючи величезної релігійної складової, на сучасний рівень розвитку, що його досягли нормальні країни.

Тим часом, Афґаністан чимось нагадує рф, яка сидить на нафтогазовій трубі й навіть не думає з неї злазити. Просто замість нафти й газу основним продуктом, вироблюваним на експорт, є наркотик. Героїн або перероблений у нього опій, а також гашиш стали тим самим експортним товаром, який сам собою росте на землі, і його просто треба зібрати, запакувати і розіслати по потрібних каналах. Те ж саме відбувається і в південній Америці з кокаїном, де Венесуела, приміром, демонструє весь набір факторів, які вказують на повне небажання йти від сировинної економіки. Коли можна було торгувати нафтою, це було основним бізнесом країни. Коли з нафтою все стало значно складніше через санкції, її почали продавати контрабасом. Ну, а коли вже в хід пішла контрабанда, то до нафти підключився кокаїн і навіть акулячі плавники, що їх там добувають в якихось неймовірних обсягах, просто знищуючи все, що здуру підпливло до берегів Венесуели.

От приблизно те ж саме відбувається і в Афґаністані, і просто дивно, як багато народу описує тамтешні поточні події як якусь трагедію. Переважна більшість місцевого населення не тільки не відчуває цієї трагедії, а навіть навпаки, бо американці хоч і формально, але все ж таки намагалися боротися з цим наркокублом, що на нього давно перетворився Афґаністан. А тепер можна робити «Маковей» без найменших докорів сумління. А неприємності чи реальну небезпеку від приходу Талібану там отримав дуже вузький прошарок населення, яким цивілізований світ завжди й легко нехтує.

Інша справа, що в Талібані заявили про те, що вони самі не очікували, що в них усе так швидко вийде і що вони так легко здолають противника, який удвічі перевищує їх чисельно (урядова армія) і значно серйозніше оснащеного. Фактично, ніяких особливих боїв не відбулося, а тим більше, не було проведено жодних бойових операцій; військові або просто вмивали руки, віддаючи позиції і амуніцію талібам, або втекли через кордон до Таджикистану і Узбекистану, або просто переходили на бік Талібану зі зброєю, технікою і всім іншим.

Але цікавішим тут є те, що, описуючи ситуацію в Афґаністані, дуже багато хто робить це таким чином, ніби це - щось надзвичайне і безпрецедентне. Причому, пишуть це журналісти европейських ЗМІ, що наводить на думку про те, що історію не вчать не тільки в нас, але й у них. А між тим, такий прецедент стався без одного року століття тому, і, в загальних рисах, усе виглядало так, як нині в Афґаністані. Просто тоді і в тім місці, де розгорталися події, не було талібів в їхніх спідницях та іншої атрибутики, яка зараз валиться суцільним потоком з усіх ЗМІ. І, напевне, саме зараз є сенс згадати про ті події ще раз.

Беніто Муссоліні - солдат італійського війська. 1917 р.

Сцена 2. Фашисти

Після закінчення Першої Світової війни карта Европи зазнала серйозних змін. Звалилися одразу три імперії, що призвело до виникнення цілої низки держав, і, оскільки цей процес ішов досить швидко, то кордони цих нових держав дуже часто пройшли не там, де того хотіли як новоутворені територіяльно-політичні одиниці, так і держави-учасниці коаліції, що перемогла. Так сталося і з Італією.

Досить велике число італійських ветеранів війни і частина політичних діячів Італії вважали вершиною несправедливости передачу Югославії міста-порту Фіуме, розташованого на Адріятичному узбережжі. Вони вважали, що внесок Італії у спільну перемогу союзників дозволяв їй розраховувати на отримання цього трофея. І навпаки, їм було абсолютно незрозуміло, яким чином це місто відійшло до щойно створеної Югославії, яка і близько не стояла з Італією у сенсі військових заслуг. Одним з тих, хто вважав, що цю несправедливість треба виправити силою, був поет, військовий льотчик і політичний активіст Ґабрієле Д'Аннунціо (1863 - 1938).

Ґабрієле д'Аннунціо (Gabriele d'Annunzio) під час Першої Світової.

12 вересня 1919 року невеликий загін під проводом Д'Аннунціо здійснив зухвалий рейд і силою захопив це місто. Хоча король Віктор Еммануїл ІІІ одразу ж засудив цю акцію, всім було зрозуміло, що і політичний клас, і військові в душі підтримують її і схвалюють дії Д’Аннунціо та його бійців. Тим паче, що загін складався з ветеранів елітних підрозділів італійської армії, і засуджувати їх прямо було би собі дорожче, бо війна щойно закінчилася і її герої ще мали в суспільстві особливу ​​вагу і авторитет.

Загалом, цей маневр підняв політичний ґрадус в самій Італії, але, безумовно, зіпсував стосунки із союзниками, з якими країна пройшла Велику Війну. В цей самий час свою самостійну політичну кар'єру починав Беніто Муссоліні (* 29 липня 1883 - † 28 квітня 1945), син коваля з села Форлі. Він теж був ветеран війни, мав нагороди і поранення, але найцікавіше було те, що перед початком війни він був активним соціялістом і поділяв думку своїх однопартійців про те, що Італії треба зберігати нейтралітет і триматися чимдалі від цієї війни.

На той час він вже був редактором рупора соціялістичної партії Avanti і транслював пацифістські погляди, які завжди були притаманні соціялістам. Причому, робив це досить непогано, оскільки після його приходу на редакторську посаду газета вчетверо збільшила свій наклад. В Муссоліні виходило видавати матеріяли, написані зрозумілою для широкої публіки мовою, й тому він мав успіх. Але відтак з ним відбулися несподівані метаморфози, і через місяць після початку війни він виступив за вступ Італії до коаліції країн, що воювали з Німеччиною.

Зрозуміло, що його одразу ж зняли з редакторства, трохи згодом виключили з партії, а через кілька місяців він був призваний в армію і відбув на фронт. Як і Адольф Гітлер, Беніто Муссоліні був знаний як гідний боєць - він був хоробрий у бою і цінував життя своїх товаришів, намагаючись допомагати їм у найскладніших і найнебезпечніших ситуаціях. Під кінець війни він служив у берсальєрах (Bersaglieri, стрільці) - елітних високомобільних піхотних частинах, що було великою честю.

Муссоліні у парадному однострої берсальєра (стрільця) під час Першої Світової війни.

Коли війна закінчилася, йому треба було терміново конвертувати свій особистий авторитет; він вже створив свою партію, Fasci italiani di combattimento — Італійську ліґу комбатантів, і першими до неї вступили колишні фронтовики. Тож Муссоліні розумів, що Ґабрієле Д'Аннунціо оперує на його ділянці політичного поля і що пора, поки не пізно, починати свою політичну гру.

Як це не дивно, але трампліном для кар'єри Муссоліні стала поразка угруповання Ґабрієле Д'Аннунціо, який захопив Фіуме у перебігу військової операції, яку пізніше назвали «Кривавим Різдвом». Король доручив армії очистити місто від бунтівників, і протягом неповних двох тижнів - з 24 грудня 1920 до 5 січня 1921 - армія вибила з міста залишки загарбників. З одного боку, це було повернення Італії у правове поле, а з другого - ветерани сприйняли це як плювок в їхній бік, що вимагало відповідної сатисфакції, а тому ветеран і прекрасний оратор Муссоліні отримав шанс швидко і суттєво наростити лави своїх прихильників.

Як би хто не вважав Муссоліні біснуватим і настирливим, у цім випадку він зміг витримати павзу на межі фолу, коли його головний політичний опонент, котрий мав ту саму електоральну базу, міг легко поцупити всю його напрацьовану популярність. Муссоліні дочекався моменту, коли можна було обійтися без прямого протистояння: він просто став вершиною хвилі після того, як електоральне поле опонента різко стислося. Він також розставив усі крапки над “і” у власній партії, де його підтискав енергійний, на 10 років молодший Італо Бальбо, відомий під прізвиськом «Залізна борода».

Коротше, як і майбутній фюрер, котрий зробив це згодом, майбутній дуче повів свою партію на парламентські вибори 1921 року. Дебют не міг бути переможним, адже традиційно найбільшу парламентську фракцію мала ліберальна партія. І цього разу вона виявилася на першому місці зі 159 голосами. Це не була монобольшість, та все одно найбільша фракція формує уряд. На другому місці, маючи 146 мандатів, опинилася недавня "гавань" Муссоліні - соціялістична партія, і 104 голоси отримала Народна партія. Фашисти виявилися в середині списку з 35 мандатами.

Ставши лідером парламентської фракції, Муссоліні отримав персональну трибуну, де міг реалізувати свої безумовно видатні ораторські здібності, а крім того, до мандату додавався імунітет, яким він почав користуватися на повну силу. Невдовзі він став одним з найяскравіших політичних діячів уже в національному масштабі, і його програма відродження італійської нації і величи Італії почала набувати підтримки в найширших масах громадськости. Дуже скоро він виявив, що може спертися на куди ширші маси населення, ніж це було перед виборами.

Але сила його партії полягала в тім, що вона стала притулком колишніх військових - рішучих і вмілих людей. Тому саме собою постало питання про те, яким шляхом іти на вершину влади: довго й нудно, шляхом політичних баталій, чи радше реалізувати потенціял, що його Беніто вже мав у своїх руках і який дедалі зростав. Манівцями до нього почали доходити відомості про те, що, в разі рішучого ривка на вершину, його готові підтримати великі військові чини, а також промисловці, оскільки всі вже виразно відчували запах червоної зарази, котра витала в повітрі Італії.

Сцена 3. Захоплення влади без бою

Оскільки Муссоліні вже можна було особливо не обмежувати себе у виразах під час публічних виступів, адже депутатський мандат давав йому імунітет від карного переслідування, він почав вести вкрай жорстку реторику, і при цім він чудово володів словом, яке добре доходить до колишніх військових і простих людей. Це й зрозуміло, адже Муссоліні й сам вийшов з низів і добре зарекомендував себе під час війни. У підсумку, він “заразив” свою публіку такою рішучістю, що вона вже сама була готова йти на Рим і захоплювати владу.

Щось подібне ми спостерігали на початку цього року, коли екс-президент Трамп робив те ж саме, і в якийсь момент його прихильники були готові порушити закон і будь-які правила для того, щоб захопити владу. Але, на відміну від Муссоліні, Трамп не воював, ніколи не брав на себе відповідальности, а навпаки - завжди її уникав, і тому, коли запахло смаженим, Додік забився в кут Овального кабінету з виглядом дурня, який взагалі не в курсі того, що там за рухи відбуваються біля Капітолію. А коли стало зрозуміло, що путч провалився, виступив з промовою про те, що він нікого не закликав до захоплення влади, а покидьки, які на це зважилися, діють від свого власного імені. В Муссоліні не виникало питання, чи йти у перших рядах, бо він не раз це демонстрував на полі бою, як, до речі, і Гітлер. Ні Путін, ні те, що зараз править у нас, навіть близько не стояли з цими діячами.

І от одного такого дня - 12 вересня 1922 року, коли під час мітинґу у Кремоні Муссоліні вчергове натхненно розповідав про те, що уряд лібералів, які беззмінно перебувають при владі, веде країну в нікуди і що час терміново і радикально щось міняти, публіка почала скандувати «Вперед, на Рим!». Тобто ті численні подачі, що їх він посилав у маси, були прийняті, й тепер публіка зробила подачу йому самому. Тож треба було вже терміново визначатися з тим, як переводити ситуацію у практичну площину.

Муссоліні і Квадрумвірі (Quadrumviri, командувачі чотирьох угруповань, що йшли маршем на Рим) під час Маршу. Зліва праворуч: Мікеле Б'янкі, Еміліо де Боно, Італо Бальбо і Чезаре Марія де Веккі. Жовтень 1922.

Муссоліні провів низку перемовин з тими, хто робив йому знаки уваги і підтримки. Як він сам потім згадував, йти на Рим, щоб захопити владу під гаслом захисту від червоної чуми він ухвалив 12 жовтня, а озвучив свою ухвалу 16 жовтня на зборах партійної верхівки, де багато говорилося про те, що в парламенті поступово формується нова, потенційно найбільша фракція соціялістів і що вперше до парламенту пройшли комуністи. А отже, домагатися парламентської більшости на наступних виборах може бути запізно. Ну, а бойове крило партії наполягало на тім, що вони самі зможуть здійснити всі потрібні силові акції, і, крім того, вони тримають зв'язок зі своїми армійськими товаришами, які прямо зараз служать в армії і поліції, і там підтримка поглядів Муссоліні досить велика.

Збори ухвалили: прийшов час діяти, і до 21 жовтня був розроблений план захоплення влади, який складався з п'яти стадій. Як і в Афґаністані таліби, люди Муссоліні почали готуватися до силового і, швидше за все, збройного захоплення влади. Вже 24 жовтня були сформовані перші загони «народної міліції» - чорносорочечників, а 27 жовтня у великих містах Італії з'явилися прокламації, головним гаслом яких було: «Фашизм хоче влади і матиме її!» Відтепер була формалізована відкрита претензія фашистів на всю повноту влади.

Беніто Муссоліні та його чорносорочечники під час Маршу. Зліва праворуч: Італо Бальбо, Беніто Муссоліні, Чезаре Марія де Веккі і Мікеле Б'янкі. Жовтень 1922.

Практичне захоплення влади мали вчинити сили прихильників Муссоліні в Римі, а також активісти з усієї Італії, які мали сформувати чотири колони і одночасно увійти до столиці, аби захопити всі ключові державні об'єкти. Штаб-квартира Маршу розташувалася в палаці Бруфані в Перуджі. Були призначені командувачі всіх чотирьох угруповань, у тому числі 58-літній Еміліо де Боно, колишній командир IX корпусу реґулярної армії, і Чезаре Марія Де Веккі, який свого часу був емісаром короля.

Негайно почалася кампанія озброєння фашистів. Мобілізовано всі стрілецьку і мисливську зброю, яку можна було дістати; з музеїв були зібрані мушкети та інші екзотичні зразки старовинної зброї; кому вогнепальної зброї не вистачило, озброювалися зброєю холодною, від шабель до серпів і кіс, а частина учасників маршу просто вирізали собі дубини.

Усе це відбувалося практично відкрито, і король зажадав від уряду доповіді про готовність до такого розвитку ситуації. Його військовий міністр, герой Першої Світової війни генерал Армандо Діас був цілком лояльний до фашистів, проте він сказав королеві: «Армія виконає свій обов’язок, але було би краще не піддавати країну такому випробуванню». Королівський палац був обнесений колючим дротом, а місто почали патрулювати кінні військові. Відповідальний за оборону Рима генерал Пульєзе через уряд передав вимогу, щоби з 9 години ранку 27-го жовтня в місті був уведений військовий стан. Прем'єр-міністр Факта подав відповідний указ на підпис королеві, але той відмовився його підписати, і військового стану не ввели.

Марш на Рим, 28 жовтня 1922.

Марш на Рим розпочався 28 жовтня; його витоки були в далеких провінціях, по дорозі до нього приєднувалися нові й нові прихильники Муссоліні. Як він згадував згодом, після звістки про відмову короля підписати указ про воєнний стан, він уже знав, що перемога в нього в кишені. До Мілана, де в той момент перебував Муссоліні, начальникові місцевої поліції прийшов наказ затримати самого бунтівного депутата і його найближчих прибічників, але начальник поліції проіґнорував цей наказ. Після цього ситуація в Римі почала кардинально мінятися. З палацу тричі телефонували Муссоліні з пропозицією прибути до Рима і сформувати новий уряд, але він відмовився; врешті військовий помічник короля, генерал Артуро Чіттадіні надіслав продиктовану ним телеграму, пропонуючи Муссоліні отримати офіційне прохання в письмовому вигляді, і це прохання прийшло.

А тим часом, марш розвивався за заздалегідь розробленим планом. Учасники рухалися на автомобілях, верхи на конях або пішки. Хтось навіть бачив в одній з колон гоночний автомобіль зі встановленим на ньому кулеметом. У перебігу просування колон виникло кілька сутичок, унаслідок яких загинуло кілька фашистів. Згодом, щоби додати епічности дійству, це число збільшили до трьох тисяч, але це вже - казки.

Король Італії Victor Emmanuel III (Vittorio Emanuele Ferdinando Maria Gennaro di Savoia)

(11 листопада 1869 - 28 грудня 1947)

Король Італії Віктор Еммануель ІІІ, якого називали в Европі "The Little King" (праворуч), і король Бельгії Альберт І. Знимка 1920-х років.

Коротше, Муссоліні прибув до Рима, і, поки йшли перемовини з королем та іншими вищими державними діячами, перші колони почали втягуватися в місто, так і не зустрівши опору. Окремі ґарнізони прямо переходили на бік заколотників, а в деяких місцях для них відкривали склади зброї... Коли заколотники досягли центру столиці, справу було зроблено. Перед ними вже був дуче. Вождь нації. А король власноручно написав, що синьйор Муссоліні врятував Італію від комуністичної зарази, чим надзвичайно прислужився державі: «Муссоліні врятував націю. Савойський (королівський) дім повинен бути вдячний». І тут же дуче почали присягати всі, направо й наліво. Навіть зафіксовано випадок, коли до нього прийшов поліцейський і попросив вибачення за те, що одного разу, під час розгону демонстрації, він вдарив дуче кийком. Поліцейський простягнув його Муссоліні, аби той міг відповісти своїм ударом. Дуче прийняв кийка і пробачив поліцейського, відпустивши його з миром...

Чи не правда, все це практично точно збігається з тим, що ми зараз спостерігаємо в Афґаністані? Що нового? Все це було - і все пройшло. Пройде й це.

“Лінія оборони”

Беніто Муссоліні і король Віктор Еммануель ІІІ. Знимка 1930-х років. Король зневажав Муссоліні, хоча публічно висловлювався про нього схвально. Гітлер, який називав короля "сміховинном ґномом", неодноразово радив дуче позбутися його; останній приватно погоджувався, але відчував, що монарх йому потрібен, щоб надавати фашистському режимові певної леґітимности.

Беніто Муссоліні виступає з промовою про аншлюс Австрії Німеччиною та німецько-італійські стосунки. Пьяцца делла Вітторія, Ґенуя. 14 травня 1938.

____________________

* Матеріял опубліковано 16 серпня https://defence-line.org/2021/08/bez-boya-chast-5/, ще до загострення ситуації в Афґаністані; можливо, тепер деякі оцінки афґанських подій були б іншими.