четвер, 29 вересня 2022 р.

Остап Вишня: обпалений і зламаний. Та чи був він оунівцем?

 


Остап Вишня (Павло Губенко)
* 31 жовтня 1889, хутір Чечва, нині Сумщина — † 28 вересня 1956, Київ

ВИШНЯ: ОБПАЛЕНИЙ І ЗЛАМАНИЙ. ТА ЧИ БУВ ВІН ОУНІВЦЕМ?

Остап Вишня був, мабуть, найуспішнішим письменником «ранньої» УСРР (1920-ті — початок 1930 років). Доводилося чути, нібито за цей період в нього вийшло друком близько 400 (тільки вдумайтеся в це число!) книжок з різними гуморесками. Й охочі до жартів українці розбирали їх, немов гарячі пиріжки. Але згодом весь той колосальний доробок був знищений. Якщо нині якісь сліди від того періоду молодої шаленої творчости й лишилися — то лише сліди… Втім, про це трохи нижче.
Недарма казали обізнані люди: коли добряче пошкрябати будь-якого української совєтського літератора-класика — під верхніми наносними шарами гриму неодмінно проступить «прихований петлюрівець». Двадцятидев’ятирічний Павло Губенко винятком не був. Більше того, за часів Першої Української Республіки (у 1918-1919 роках) він дослужився до відносно високої, як на його вік, посади начальника медсануправління Міністерства залізниць УНР. Але, коли у 1919 році на Київ насувалися «червоні», Павло Губенко і його найкращий друг, такий собі Максим Рильський, спробували втекти. А далі…




Є таке село на Обухівщині — Красне. В період російсько-української війни 1918-1921 років там «гуляв» отаман Зелений. Люди «старшого піонерського віку», мабуть, ще пам’ятають совєтський міні-серіял «Ад’ютант його превосходительства» і показаного там карикатурного отамана Зеленого у виконанні Анатолія Папанова. Нагадаю лише одну фразу: «…мы будем над вами экскременты делать». Пригадали?..
Проте ця потворна карикатура жодним чином не відповідає реальному прототипові, адже справжній отаман Зелений (Данило Терпило, 1886-1919) був зовсім не старим та ще й освіченим — бо мав за плечима не тільки церковно-парафіяльну школу та двокласне земське училище, але й Житомирську школу прапорщиків. Отож, допитуючи двох інтеліґентних молодих людей, які потрапили до рук його хлопців (а це й були Губенко з Рильським), він швидко розібрався, що й до чого. Звісно, Павло не розповів про свою посаду в Міністерстві залізниць УНР — просто назвався київським лікарем… У підсумку ж отаман Зелений виділив друзям віз та конячку, дав свого хлопця в супровід на контрольованій ним території й відпустив з миром. Знаю цю історію від одного з мешканців Красного — то мій добрий друг…
Але згодом Губенко з Рильським все одно потрапили до рук «червоних». На відміну від отамана Зеленого, ввести в оману червоних чекістів не вдалося. Павла Губенка відпровадили до столиці УСРР — Харкова, де запроторили за ґрати аж до 1921 року — доки не скінчилася російсько-українська війна. Або, як сформулював це ревтрибунал, «до повного закінчення громадянської війни». От тоді колишній «петлюрівець» Павло Губенко і перекувався на червоного гумориста Остапа Вишню. І відтак усіляко шпетив у гуморесках своїх вчорашніх товаришів… Інакше б його просто розстріляли! Зокрема, саме йому приписується ядуча крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».
Коротше, «червоні» перемогли, війна скінчилася, УНР наказала довго жити, почався довгий-довгий період УСРР (згодом — УРСР). Обидва друзяки — Остап Вишня й Максим Рильський почувалися непогано. Рильський став поетом-неокласиком, жив у Києві. Остап Вишня ж розвинув бурхливу літературну і громадську діяльність у столиці — в Харкові, де феєрично штампував одну за одною книжечки гуморесок. Ще й старшого брата — Василя Чечвянського (Губенка) до себе у Харків витягнув. До речі, обидва працювали в совєтських часописах. Зокрема, Павло Губенко став працівником «Вістей ВУЦВК», а також співпрацював з «Селянською правдою» — саме тут вперше використав псевдонім «Остап Вишня». Згодом перейшов до журналу «Червоний перець», над яким працював починаючи з пілотних випусків. А ще був активістом літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт»…




Але потім настали 1930-ті роки, а з ними прийшло справжнє жахіття — Великий Голодомор 1932-1933 років. Хоча Максима Рильського заарештували ще в 1931 році… але за деякий час відпустили. Тоді й з’ясувалося, що Остап Вишня кинув усі справи в Харкові та приїхав до Києва, щоб підтримати родину друга Максима, доки він сидів за ґратами.
А восени 1933 року настала черга Остапа Вишні. Мабуть, справжнім приводом для його арешту стали якісь приватні висловлювання щодо Голодомору та пов’язаних із цим речей. Звісно ж, офіційно гуморист схвалював «лінію Партії» — але в ті роки було достатньо одного необережного слова, щоб на тебе полетів донос в ОҐПУ. Тим паче, Остап Вишня завжди висловлювався їдко і «в кольорах»… Офіційно ж у журналі «Нова генерація» вийшла розгромна стаття письменника Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня». І понеслося…
Коротше кажучи, гумористові пригадали «петлюрівське» минуле, звинуватили в контрреволюційній діяльності та в підготовці замаху… на Павла Постишева — на той час другого секретаря ЦК КП(б)У, члена Політбюро та Оргбюро ЦК КП(б)У. Замах нібито мав відбутися під час святкування чергової річниці Жовтневої революції. Вислухавши цю маячню, гуморист не втримався… і припустився жахливої помилки, мовивши:
— А може, ви ще звинуватите мене у намірі зґвалтувати Клару Цеткін?..
Пожартував, звісно. Але, оскільки майже до смерти у червні 1933 року заслужена бабуся-комуністка доживала останні дні на дачі в Московській області, то слідчий зрадів неймовірно і миттю «пришив» гумористу ще й замах на дівочу чесноту старенької. Лише тоді Остап Вишня второпав, що йому можуть залюбки «пришити» будь-який абсурд, і нарешті стулив пельку. Але було вже пізно: хоча замах на чесноту тов. Цеткін з його холки зняли — проте підготовку до вбивства «палко улюбленого радянським народом» тов. Постишева залишили в силі. Впаяли «десятку» і відпровадили до ҐУЛАҐу…


Павло Губенко на засланні

А гумориста Василя Чечвянського чи то закатрупили на смерть, чи то розстріляли в липні 1937 року. Нині саме ім’я старшого брата знаменитого Остапа Вишні дуже мало хто пригадає. Але ж він таки був!..
Що ж до молодшого брата, то з ҐУЛАҐу Павла Губенка витягнули до Москви восени 1943 року — за кілька місяців до завершення терміну в стані крайньої дистрофії. Твердої впевнености, що він хоча б виживе, не було. Отож чоловіка «перехрестили» на Павла Крохаля і під цим ім’ям направили на «лікування» до Клініки лікувального харчування Інституту харчування Наркомату охорони здоров’я СССР.

Павло Губенко (праворуч), звільнений з ув'язнення в концтаборі на Печорі 7 жовтня 1943 р.

Знов-таки, люди «старшого піонерського віку» можуть пригадати совєтську дитячу кінокомедію «Увага, черепаха!» — там одного з героїв-першокласників, який відмовлявся їсти м’ясо через любов до тварин, помістили в ту саму клініку. Пригадали?.. Ну, тоді пояснюю: цей Інститут харчування за сталінських часів виконував важливу політичну функцію — тут відгодовували до притомного стану «доходяг», яких з певної вагомої причини витягали з ГУЛАГу.
І хоча надії на виживання Павла «Крохаля» були примарними — його відпровадили саме до цього інституту. Єзуїтська причина присвоєння йому «лікарняного псевдоніму» зрозуміла: якщо його не відгодують — то за документами помре товариш «Крохаль», якщо ж відгодують — на волю вийде товариш Губенко, він же — Остап Вишня. Втім, головлікар інституту, професор, заслужений діяч науки РСФСР Мануїл Певзнер свою справу знав відмінно: попри всі побоювання, товариш «Крохаль» одужав, отож 7 грудня 1943 року, відмотавши свою «десятку» день-у-день, на волю вийшов Павло Губенко, він же — знаменитий український гуморист Остап Вишня.
Спочатку йоги нібито все ж відпровадили кудись подалі на заслання, де вчорашній «доходяга» нарешті з’єднався з дружиною Варварою Маслюченко. Але щойно небезпека повторної окупації Києва минула (про те, що німці могли повторно захопити місто після звільнення 6 листопада 1943 року, совєтські історики воліли мовчати, отож і нині про це відомо не всім) і фронт відсунувся далеко на захід, як обоє повернулися до столиці УССР.
І тут нарешті час пояснити, навіщо Остапа Вишню витягнули з ҐУЛАҐу й не дали померти від дистрофії. Найочевидніша причина — показати народу улюбленого письменника-жартівника, чим присоромити всіх, хто пліткував про його нібито загибель у таборах. Але є й причина значно глибша: звільняючи територію УССР від німецької окупації, як НКВД, так і совєтські війська наштовхнулися на загони вояків УПА, які мали (о жах!!!) потужну народну підтримку. З цим явищем треба було боротися на всіх фронтах — у т.ч. на ідеологічному.
Отут і мав згодитися гострий на язик Остап Вишня! Чекісти прекрасно розуміли: коли хтось зрадить один раз — той зраджуватиме й надалі… Остап Вишня колись зрікся УНР і почав шпетити «петлюрівців» на радість большевикам, тож і тепер з ним не мало бути проблем. До того ж, побувавши в ҐУЛАҐу на межі жахливої голодної смерти, а також дізнавшись про сумну долю старшого брата, гуморист мав стати особливо слухняним.
Що ж, ці розрахунки цілком виправдалися. Звісно, про кілька сотен своїх «дотабірних» книжок Остапові Вишні довелося забути назавжди. І звісно, в його теперішньому доробку були гуморески на кшталт «Зенітки», що оспівували героїчну боротьбу совєтського народу з німецькою окупацією. Проте були також твори іншого ґатунку — на кшталт «Самостійної дірки». Й теперішніх українських націоналістів Остап Вишня шпетив аж ніяк не гірше, ніж колись «петлюрівців». Такою була ціна життя у Києві разом з коханою дружиною Варварою, яку іноді називають «українською декабристкою» за те, що їздила слідом за чоловіком до Комі АССР, аби лише бути ближче до нього!..



З дружиною Варварою, уродженою Маслюченко

А вже по війні Остап Вишня переключився на «мисливські» та інші гуморески. На той гумор, який відомий усім як «Вишневі усмішки». Працював у журналі «Перець». І звісно ж, удвох зі старим другом Максимом Рильським вони й далі їздили на полювання чи на риболовлю — бо то були їхні улюблені забавки. Помер наприкінці вересня 1956 року.


Вишня і Рильський на полюванні


Максим Рильський (ліворуч) і Остап Вишня


Звісно, Остапа Вишню можна засуджувати за те, що йдучи на поводу в чекістів, він спрямовував свій талант проти тих, хто боровся за самостійність і незалежність України. З іншого боку, кожен має свій поріг нестерпучости зовнішнього тиску. Очевидно, що Павла Губенка таки обпалили і зламали. Він і справді побував на порозі жахливої голодної смерти. Отож нехай кожен, хто прочитав викладене вище, самостійно визначається зі ставленням до цього гумориста і його творчого доробку.

Тимур Литовченко, письменник
1963 - 2021
"Лінія оборони"





Схоже, Тимурові Литовченкові були невідомі публікації про Остапа Вишню, що ґрунтуються на розсекречених архівних документах ЦРУ. Ось одна з таких статтей:

ОСТАП ВИШНЯ ОУНІВЕЦЬ
ЦРУ РОЗСЕКРЕЧУЄ АРХІВИ: БАНДЕРІВЦІ В ОДЕСІ І НАЦІОНАЛІСТ ОСТАП ВИШНЯ
24-05-2015
... Розсекречена доповідь про операцію «Белладонна»* дозволяє прояснити історію одеського націоналістичного підпілля в післявоєнний період. За інформацією ЦРУ, в 1946 році в Одесі залишалася група українських партизанів. Їх командир (ім'я якого не вказано) отримав наказ залишатися в Румунії і, за даними ЦРУ, перебував у Бухаресті.
У цьому немає нічого дивного. Наприклад, відомий активіст українського підпілля в Одесі, студент-філолог і майбутній совєтський дисидент Святослав Караванський в 1944 році їздив до Бухареста, а після звільнення міста повернувся назад, перейшовши лінію фронту.
Проте наступний абзац, присвячений діяльності українського підпілля в Туреччині, містить, мабуть, головну сенсацію цього документа.
Резидентові ОУН в Румунії було дано розпорядження про передислокацію до Туреччини, але зв'язок з ним був втрачений. У ті часи, коли накази і донесення передавалися зв'язковими, через тайники і конспіративні квартири, таке траплялося часто. У документі зазначено, що єдиним непрямим каналом передачі інформації від керівництва до іноземних частинам ОУН в тій ситуації стала ... публікація в київській пресі статті українського письменника-гумориста на ім'я «Osdap Vesna» (так у документі).
Згідно із секретною доповіддю, цей письменник свого часу був заарештований і примушений до співпраці з совєтською владою. У 1946 рік він публікував в київських газетах гумористичні твори, героями яких є лідери націоналістичного руху.
Ці обставини без жодних сумнівів вказують на те, що під ім'ям «Osdap Vesna» в доповіді фігурує класик української літератури Остап Вишня. У 1933 році він був заарештований, після десяти років ув'язнення вийшов на волю і кілька років публікував у центральних совєтських виданнях фейлетони і памфлети із серії «Самостійна дірка», в яких критикував прихильників «самостійності» та керівників ОУН.
Однак у доповіді ЦРУ також вказується, що Остап Вишня спочатку був членом ОУН і, як припускають автори, в глибині душі все ще залишався прихильником української незалежності.
Ось ці обставини на перший погляд здаються надуманими, фантастичними і абсолютно неправдоподібними. Класик української літератури і всенародний улюбленець широко відомий своїми нещадними політичними памфлетами, в яких він в найгрубіших виразах, на межі нецензурщини, висміював лідерів націоналістичного руху і саму ідею української незалежності. Остап Вишня - бандерівець? Цього не може бути, бо не може бути ніколи!
Безумовно, стовідсоткового довіри до розсекречена доповідь ЦРУ немає. Інформацію, яка міститься в документі, потрібно перевіряти ще й зіставляти з іншими відомостями та фактами. Американські розвідники цілком могли прикрашати власні досягнення - наприклад, повідомляти про неіснуючі завербованих агентів і підпільних осередках. Також не можна забувати, що в період холодної війни йшло протистояння між розвідслужбами США і Великої Британії з одного боку та СССР - з іншого. Тому багато з того, що потрапило в доповідь, могло бути результатом банальної дезінформації в рамках радіогри або агентурної роботи.
Однак згадка про Остапа Вишні навіть з урахуванням цих обставин виглядає дивно. Розвідники рапортують про те, що завербували цінного агента. У доповіді є тільки припущення про наявність у нього симпатій до націоналістів. Тому давайте відкладемо в сторони емоції, проаналізуємо відомості з доповіді ЦРУ, зіставимо їх з відомими історичними фактами і біографією самого Остапа Вишні.
ВИШНЯ — ЧЛЕН ОУН?
Почнемо з відомого факту: Павло Губенко (літературний псевдонім - Остап Вишня) був «петлюрівцем». У 1919 році він очолював медичну службу залізниць УНР. Тоді в залізничних госпіталях проходили лікування поранені бійці Української Республіки. Немає жодних підстав сумніватися в тому, що тоді майбутній письменник знайомився з офіцерами Української Галицької армії (УГА), які воювали на боці УНР, а після закінчення громадянської війни склали ядро ​​Української військової організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН).
Відомо, що українські націоналісти Галичини постійно підтримували контакти з прихильниками незалежности на території совєтської України. В ОУН цим займався, зокрема, Іван Мітрінга, лінії зв'язку проходили через територію Житомирщини.
При формуванні підпільної мережі на території «Великої України» УВО і ОУН найбільшу увагу приділяли колишнім офіцерам армії УНР та представникам інтелігенції. Тому колишній чиновник Директорії, який до кінця 1920-х років став популярним совєтським письменником, представляв для прихильників єдиної і незалежної України великий інтерес.
Крім того, в 1928 році Остап Вишня перебував на лікуванні в Німеччині і цілком міг контактувати з колишніми офіцерами УГА. Достовірним фактом є і те, що в 1930 році письменник піддався різкій критиці за «свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди», які нібито багато років «протягував» у своїх гумористичних публікаціях.
Інформація про те, що на початку 30-х років Остап Вишня був членом ОУН (в секретному документі ЦРУ це підноситься як достовірний факт), була отримана американцями, по всій видимості, від Миколи Лебедя, який складався в Організації українських націоналістів з самого початку. Враховуючи всі обставини, видається цілком вірогідним, що в двадцяті-тридцяті роки Остап Вишня міг підтримувати контакти зі своїми колишніми бойовими побратимами з УВО і ОУН і розділяти їх погляди на майбутнє України.
ОРГАНІЗАТОР - ЗАМАХ НА ПОСТИШЕВА?
Ще один достовірний факт: у грудні 1933 року український совєтський письменник Павло Губенко (Остап Вишня) був заарештований за звинуваченням у підготовці замаху на другого секретаря Компартії України Павла Постишева. На думку НКВД, Остап Вишня був членом УВО і терористом, який збирався особисто вбити Постишева під час його зустрічі з письменниками. Великого гумориста засудили до розстрілу, замінивши потім «вищу міру соціальної справедливості» великим терміном в таборах.
На перший погляд, звинувачення виглядає жахливою наклепом. Однак в 1933 році маховик масових політичних репресій тільки починав розкручуватися, і настільки серйозне звинувачення, причому зі смертним вироком, цілком могло мати під собою вагомі підстави.
Для початку згадаємо про український Голодомор 1932-1933 років. Організація українських націоналістів, яка була добре обізнана про те, що відбувається в совєтській Україні, намагалася привернути увагу світової громадськості до трагедії українського села. ОУН організувала замах на совєтського консула у Львові. 21 жовтня 1933 був убитий секретар консульства, резидент ОГПУ Олексій Майлов. Виконавець акції Микола Лемик без опору здався польської поліції.
Вбивство совєтського дипломата могло повністю зіпсувати відносини Польщі та СССР тому влада зробила все, щоб зменшити міжнародний резонанс. Так, в суді Лемику і його адвокатам заборонили згадувати про ситуацію в Україні - нібито ці обставини не мають відношення до справи. Тому цілком імовірно, що ОУН готувала плани замаху і на совєтських чиновників в самому Союзі - щоб домогтися сильної міжнародної реакції на триваючий Голодомор.
І ось через два місяці після вбивства Майлова Остапа Вишню звинуватили в тому, що він був членом УВО і готував замах на Постишева в Києві. Якби ці звинувачення були повністю надумані, то набагато простіше було заявити, що письменник працював не на маловідому емігрантську організацію, а на німецьку розвідку - тим більше, що він їздив до Німеччини і цілком міг бути там завербований.
З іншого боку, Постишев був аж ніяк не першою особою совєтської України. Вище за нього в неофіційній партійної ієрархії перебували Григорій Петровський, Станіслав Косіор, Влас Чубар, Йона Якір. Однак Постишев був направлений до Києва в січні 1933 року саме тому, що місцеве керівництво «не виконало план хлібозаготівель», тобто погано відбирало зерно у селян. З появою Постишева Голодомор остаточно набув рис геноциду - більшість випадків канібалізму, за даними ГПУ, припадає саме на кінець лютого-початок березня 1933 року - період початку «постишевщіни».
Якщо припустити, що Остапа Вишню (як і багатьох інших інтелектуалів Українського Відродження в той період) оббрехали, то його з рівною ймовірністю могли звинуватити в замаху на вбивство будь відомого українського функціонера. А от якщо дійсно мала місце спроба ОУН організувати замах, то вибір Постишева для політичного вбивства - абсолютно логічний і обгрунтований. Його ліквідація стала б одночасно гучного політичною акцією і розплатою за злодіяння.
Звинувачення на адресу інтеліґента, інтелектуала, письменника-гумориста Остапа Вишні в підготовці вбивства чиновника, на перший погляд, виглядає неймовірними. Однак згадаємо, що сказано в доповіді ЦРУ про членів ОУН: «Вони готові пожертвувати собою і готові вбивати за свої ідеї». Крім того, ще раз згадаємо, що основу підпілля ОУН в совєтській Україні становила якраз інтелігенція. Нарешті, Вишня, будучи членом правління Спілки письменників, мав більше можливостей зустрітися з секретарем ЦК, ніж простий робітник або селянин з охопленого жахом Голодомору села.
3 березня 1934 Остапа Вишню засудили до розстрілу з заміною покарання на 10 років виправно-трудових таборів.Письменник відсидів термін практично «від дзвінка до дзвінка» і вийшов на свободу в листопаді 1943 року (за легендою, Довженко сам благав Сталіна звільнити Вишню). Усі наступні роки знаменитий гуморист старанно працював на фронті пропаганди і навіть заперечував факт свого ув'язнення у творі «Мученик Остап Вишня». Однак реабілітували його тільки за рік до смерті - в 1955-му.
Все це дає підстави припускати, що якщо Остап Вишня дійсно був членом УВО або ОУН, він цілком міг бути задіяний в організації замаху на одного з організаторів Голодомору. Більше того, він був би ідеальним виконавцем такого політичного вбивства. Знаменитий письменник, відомий і в Україні, і за її межами, що приносить себе в жертву в ім'я українського народу та вбиває сталінського ката - кажучи сучасною мовою, це стало б потужним «інформаційним приводом», який цілком міг пробити стіну мовчання навколо Голодомору.
Таким чином, припущення про те, що письменник дійсно був членом УВО або ОУН, дозволяє наповнити на перший погляд неймовірне звинувачення проти нього цілком конкретним і зрозумілим змістом.
ЛЕГАЛЬНИЙ СВЯЗНОЙ
Фрагмент в доповіді ЦРУ про те, що публікація Остапа Вишні використовувалася для інформування розрізнених груп ОУН, по всій видимості, стосується фейлетону «Самостійна вілуплюється». У цьому творі висміюється дипломатична активність прихильників української незалежності. Там розповідається, що Степан Бандера знаходиться у Швейцарії, «Максим Рубан» (Микола Лебедь) вийшов з підпілля займається закордонними справами, син гетьмана Павла Скоропадського Данило попрямував до Канади у пошуках фінансування, а Василь Мудрий (колишній депутат польського сейму, а в той період - віце-президент підпільної УГВР) підписав угоду про спільні дії з «закордонними поляками», тобто емігрантським урядом генерала Сікорського.
Крім того, у фейлетоні є інформація про присутність емісара ОУН в Туреччині:
«Послали ще дипломата до Туреччини, бо прочули, що турки широкі штани носять, — якщо вдасться вимолити кілька пар турецьких штанів, то з одної пари можна буде три-чотири пари для свого війська пошити, — от військо й буде зодягнене».
Очевидно, що ОУНівські аналітики самим ретельним чином вивчали цю статтю. В оприлюднених архівах ОУН є її машинописна передрук з уточненням: « Фейлетон надрукованій в больш. газеті п.н. (під назв, - Ред.) «Радянська Україна» 13.12.45 р. Ч: 249/7425 //. »Нижче є ще одна позначка:« Увага: повіщій фейлетон дуже замітній своєю двосічністю (двозначністю, - Ред.) ».
Газета «Радянська Україна» була офіційним органом ЦК Компартії України, видавалася тиражем 500 тисяч примірників і поширювалася в тому числі за кордоном. Фейлетон датований 25 грудня 1945, в доповіді ЦРУ йдеться про публікації, яка вийшла навесні 1946-го. Це може бути пов'язано з тим, що совєтська преса доставлялася за кордон досить повільно. Крім того, фейлетон неодноразово передруковувався в різних виданнях.
Яку інформацію могли отримати ОУНівці з цього твору?
Уявімо собі невелику групу або самотнього члена ОУН, який після війни опинився в чужій країні, без зв'язку, в повній ізоляції. Куди йому прямувати, де шукати контакти з соратниками? В Угорщину? У Болгарію? В Югославію? Фейлетон давав інформацію: підпіллі продовжує діяти, їм як і раніше керують Бандера і Лебідь, а з Румунії, наприклад, потрібно рухатися в Туреччину - де, судячи з доповіді ЦРУ, в українського підпілля була своя мережу. Також можна було шукати контакти з місцевою польською агентурою.
На перший погляд, такий спосіб передачі інформації виглядає фантазією. Але знову ж, є достовірно встановлений факт: головнокомандувач УПА Василь Кук, заарештований в 1954 році, використовував совєтську пресу для передачі своїм соратникам за кордоном життєво важливої ​​інформації. Мова йде про його «зречення», яке в 1960 році було опубліковано в совєтських газетах і зачитувалися по радіо. Згодом з'ясувалося, що таким чином Василь Кук передав на захід відомості про те, що всіх емісарів, яких закидали на територію СССР літаками за участю британської розвідки, негайно заарештовували і використовували в стратегічних радіогри. Цей канал закидання перебував під контролем совєтської аґентури на чолі з Кімом Філбі і після публікації «зречення» не використовувався.
Використання фейлетону Остапа Вишні як одностороннього каналу передачі інформації в доповіді ЦРУ згадується в якості достовірного факту. Цілком можливо, що до грудня 1946 року хтось із підпільників завдяки цій підказці вже відновив зв'язок з соратниками. При цьому наявність симпатій автора до прихильників незалежної України в доповіді ЦРУ подається лише як припущення. Не можна виключати, що витік інформації через фейлетон була просто-напросто несподіваним побічним ефектом боротьби на ідеологічному фронті.
ЧОМУ ВИШНЯ?
У післявоєнний період чимало представників української творчої інтелігенції критикували український націоналізм.Однак публікації лише двох з них, галичанина Ярослава Галана і полтавчанина Остапа Вишні, отримали широку популярність саме як літературні твори і неодноразово перевидавалися.
Після публікації статті «Плюю на Папу!» Галана зарубали у власному кабінеті. У вбивстві звинуватили двох студентів, нібито пов'язаних з ОУН. Що стосується Остапа Вишні, то керівництво організації вітало його звільнення зі сталінських таборів і повернення до творчої діяльності, а також подякувало за висвітлення антисовєтської діяльности ОУН. Після цього бандерівці ніяк не реагувало на «образливі» твори Вишні.
Виникає питання: чому вибір совєтського агітпропу припав саме на Остапа Вишню? Чому головним висмеівателем бандерівського руху став колишній в'язень ГУЛАГу, якому навіть доводилося брехати, що він не сидів? Невже не було інших, більш відповідних?
Звичайно, можна припустити, що після десяти років в заполярних таборах Остап Вишня перевиховався, став ідейним противником української незалежності і з доброї волі працював совєтським пропаґандистом. Цілком можливо також, що сталося це з не зовсім доброї волі: незнята судимість, клеймо «ворога народу» і реальна можливість повернутися в табір були дуже серйозними стимулами для роботи на совєтську держбезпеку.
Як би там не було, через десять років після скасованого смертного вироку Вишня залишався одним з небагатьох, дійсно талановитих, популярних і відомих українських письменників.
З іншого боку, цілком можна припустити, що рішення використовувати саме Остапа Вишню в боротьбі проти ОУН було прийнято політичним керівництвом саме тому, що в минулому він був пов'язаний з націоналістичним підпіллям. Як і у випадку з «зреченням» Кука, це повинно було стати деморалізуючим фактором, свідченням «зради» і ще однією перемогою совєтської влади в боротьбі проти прихильників української незалежності.
Звідки Остап Вишня отримував інформацію для своїх статей? Наприклад, Василь Кук після шести років ув'язнення вважався що з гри, співробітники КДБ проводили з ним очні ставки та впізнання затриманих підпільників. Тобто Кук мав можливість по крупицях отримувати та аналізувати інформацію. Але які можливості були у Остапа Вишні, письменника-гумориста і колишнього політв'язня з незнятим звинуваченням у тероризмі?
Відповідь на це питання можна знайти в творах самого письменника. У статті «Отак и пишу» він згадує, що відразу після свого звільнення об'їздив безліч міст і сіл Західної України, ретельно збираючи відомості про діяльність УПА і ОУН, знайомився з обстановкою, зустрічався з людьми. Спілкувався він і з членами українського підпілля: «Доводилося говорити і з самими« героями »темної ночі і густого куща», - пише Вишня, безсумнівно маючи на увазі націоналістів.Тому якісь можливості збирати відомості у нього були. Очевидно, що певну інформацію він отримував від совєтських спецслужб, які використовували розвіддані для пропаганди. Так що певну інформацію про діяльність ОУН «легальний зв'язковий» збирав і ділився з читачами - по обидві сторони державного кордону.
Отже, є два варіанти життєпису великого гумориста. За офіційною версією, Остап Вишня - талановитий письменник, який іноді дозволяв собі критикувати совєтську владу. У 1933 році він був незаконно репресований, засуджений до розстрілу і провів десять років у заполярних таборах. Після звільнення писав гуморески, видавав книги і таврував ганьбою націоналістів - ворогів совєтської влади.
За іншою версією, письменник Остап Вишня - колишній петлюрівський чиновник, член ОУН. У двадцяті роки піддавався критиці за націоналістичний ухил, в 1933 був викритий органами ОГПУ і засуджений до смерти за підготовку замаху на організатора Голодомору Постишева. Провів десять років в заполярних таборах, після звільнення був змушений таврувати ганьбою націоналістів. При цьому він в глибині душі залишався прихильником єдиної і незалежної України і використовував свої публікації як спосіб передач інформації про діяльність підпілля.
Поклавши руку на серце, скажіть: яка версія здається вам більш правдоподібною?

Автори - Сергій Дібров і Олег Константинов

* Cold War Allies: The Origins of CIA's Relationship with Ukrainian Nationalists


середу, 28 вересня 2022 р.

Кость Москалець. Суворе мистецтво дауншифтинґу

 


Кость Москалець,
нові публікації
СУВОРЕ МИСТЕЦТВО ДАУНШИФТИНҐУ

Під час одного з виступів у Києво-Могилянській Бізнес-Школі, куди мене запрошував покійний уже, на жаль, професор Володимир Моренець, зайшло про дауншифтинґ*.

Запозичене іншомовне слово з’явилося на наших лексичних теренах не так давно, років зо тридцять тому, практика ж, яка стоїть за ним, відома століттями і веде відлік, може, з перших християнських аскетів, які покидали густонаселені міста і поселялися в пустелі. Одним із перших українських дауншифтерів, якщо не рахувати монахів Києво-Печерської лаври, можна вважати Григорія Сковороду з його гаслом: “Пропадайте, думи трудні, і міста премноголюдні, а я з хліба шматком помру на місці оцьому”. Таким відстороненим місцем, на якому не шкода й померти, була Мотронівка для Пантелеймона Куліша, який, покинувши Петербург, оселився на мальовничому хуторі під Борзною, разом із дружиною до самої смерти (вони обоє поховані там-таки) займаючись господарством, перекладами, віршуванням та іншою літературною працею.
Для одних, як для Сковороди і Куліша, дауншифтинґ був добровільним вибором, для інших, як-от для Миколи Зерова, Юрія Клена та ще деяких неокласиків, – вимушеним кроком. У 1920 році, коли Київ стояв голодний і холодний, баз палива, води й електрики, директор трудової школи в Баришівці, Микола Сімашкевич, запросив до себе на роботу вчителями добірне ґроно київських інтелектуалів. У часи, коли платня не сплачувалася (бодай не згадувати наші лихі 90-і, коли вчителі, позбавлені зарплатні, перекривали, протестуючи, автошляхи), Баришівка пропонувала викладачам продуктовий пайок, кілька пудів борошна, пшоно і сало, забезпечуючи до того ж дровами і школу, і вчителів, які разом із учнями самі ставали до лісорубської праці. Саме до цього періоду належить жартівливий вірш Зерова “Колун”, написаний у Баришівці рівно сто один рік тому:

Вітай, колуне з колунів,
Щиро омитий нашим потом, –
Скажи, за що тебе factotum
Геть на сокиру перевів?
Ти всіх високим станом вабив –
Не то джигіт, не то козак,
А наймит взяв кривий держак
І держаком тебе обабив...

Довший час я не зміг зрозуміти, в чому полягає сіль зеровського жарту, аж доки не зустрів спогади Юрія Клена про баришівський період. Ішлося про цілком реальний випадок із життя тогочасних дауншифтерів: “На перших днях Зеров, заходивши до мене, часами заставав мене за колоттям дров. До того вживався колун отця Лаврентія, у якого я квартирував. Зеров пробував допомагати, але ж був недосвідчений у тій справі (…). Коли зламався держак, а наймит приробив замість рівного якогось кривого, тим обернувши колуна на сокиру, Зеров присвятив цілого вірша колунові."

Подорожуючи Україною перед війною, я не раз зустрічав поселення теперішніх дауншифтерів, зокрема, в славетному Холодному Яру, неподалік від дуба, біля якого ще Максим Залізняк радився зі своїми гайдамаками. Сучасні відлюдьки створили ферму, з неї і жили, не знаю, чи надовго вистачило їхнього запалу. У певному сенсі осідком дауншифтерів можна вважати і сусідній із моїм рідним селом хутір Обирок, що так був полюбився покійному режисерові Леонідові Кантеру. Розповідаючи своїм слухачам, молодим, добре освіченим, успішним підприємцям про особистий досвід дауншифтинґу, який тривав понад двадцять років, я радив їм – у разі необхідності зробити цей небуденний крок – перш за все навчитися рубати дрова. З огляду на те, що сучасний український уряд не має анінайменшого бажання фінансувати українську культуру, питання про наш відхід у ліси й гори знову може виявитися більш ніж актуальним. Там принаймні ми не позеленіємо від голоду і холоду.

Отже, залишаючись, за словами Зерова, «оподаль від розмов, людей, бібліотек», нам доводиться покладатися виключно на самих себе. Доброзичливого Сімашкевича, який забезпечить нас борошном, пшоном, салом і дровами, не буде. Залежно від того, до якої пущі чи яру ви заберетеся, рятуючись від уже згаданого холоду-голоду, а заодно й від крилатих ракет російських покидьків, у вас, найпевніше, не буде поблизу ні магазину, ні шпиталю, ані мобільного зв’язку й інтернету вкупі з іншими підступними ласощами цивілізації. Вам доведеться в першу чергу забезпечити чотири фундаментальні людські потреби: їжу, воду, дах над головою і тепло під цим дахом. Добре, якщо у вас буде трохи грошей, і ви зможете купити вже нарубаних дров у місцевих селян. Якщо ж ви приїдете рятувати душу бідні, мов церковна миша (а так зазвичай і розпочинається увертюра хоч до переміщення осіб в умовах війни, хоч до дауншифтинґу), тоді доведеться завести пилку і сокиру, надовго зробивши їх улюбленими домашніми ґаджетами замість смартфона і планшета. Спостерігаючи, як з дня на день зростають стрункі ряди свіжих рубанців у вашому сараї, ви фізично відчуватимете, як зростає і нездоланний захист від ненатлої навали хаосу й холоду. До того ж підкачаєте атрофовані роками сидіння у вигідному кріслі м’язи, позбудетеся тунельного синдрому, доброзичливо прищепленого правій руці «мишкою», а заодно вас покинуть депресія і невпевненість у завтрашньому дні, з якими не могли справитись найновіші антидепресанти. Зважте також на ту небуденну обставину, що сокира – цілком непоганий і ефективний пристрій у боротьбі з російськими окупантами!

Якщо вам перед цим здавалося, що ви надто багато говорите, вибовкуючи стороннім сокровенні речі, або ж надто підлягаєте впливу чужих суджень, хочу вас заспокоїти, говорити на самоті ви взагалі розучитесь. Зате навчитеся думати. Власною головою. Перші п’ять років дауншифтинґу буде страх як тяжко витримати, це я вам обіцяю, потім обов’язково розвидніється, це я обіцяю також. Високо піднімаючи над головою тяжкого колуна і розгачуючи клинком непокірну колоду навпіл, ви автоматично станете приналежним до клубу філософів, таких, як Генрі Дейвід Торо, і поетів, таких, як Микола Зеров та Юрій Клен. Цілком непогане товариство, я вважаю.

А там, дивись, нова, справді українська влада прийме бюджет, гуманний до гуманітаріїв, з’явиться належна фінансова підтримка закладів культури та мистецтва, доблесні українські війська відкинуть російських ворогів аж до Пекіна, тож повернемося ми до покинутих міст і заживемо весело та щасливо...



__________________
* downshift /ˈdaʊnʃɪft/
verb
gerund or present participle: downshifting

- change a financially rewarding but stressful career or lifestyle for a less pressured and less highly paid but more fulfilling one.
"increasing numbers of men want to downshift from full-time work"

- slow down; slacken off.
"well before the country slipped into recession, business was downshifting"

Пам'яті Юрія Горліса-Горського

 



27 вересня 1946-го десь у Німеччині вбито - задушено зашморгом - Юрія Горліса-Горського (Юрія Юрійовича Городянина-Лісовського). Йому було 48 років...

Останні роки життя
... На початку 1941 року Юрій очолює український відділ радіостанції в Берліні – щось на зразок американського радіо "Свобода" пізніших часів. У численних коментарях він використав власний досвід боротьби проти російської імперії. Паралельно співпрацював з українською газетою "Краківські вісті", де публікував статті.
Навесні 1942 року Юрій Горліс-Горський з'являється у Рівному. У газеті "Волинь" друкуються його спогади "Їх прийшло дванадцять" – про перебування у тюремній лікарні Лук'янівки. А сам він тільки і думав, як повернутися на "святі місця" – до Холодного Яру...
1942 року Юрій оселився в Києві... За доносами совєтських аґентів його кілька разів заарештовувало гестапо, та кожного разу вдавалося звільнитися. У червні того ж року Юрій Горліс-Горський нарешті повертається до Холодного Яру.
Він поселяється в Олександрівці, збирає свідчення від учасників боротьби, доповнює другий том книги "Холодний Яр"*. Для гурту свідомих українців прочитав доповідь про перебіг воєнних дій, драматичну незгоду в українському таборі, арешт Степана Бандери та Ярослава Стецька, про зустріч Ґеббельса з Бандерою. Юрій розповів, що Ґеббельс вимагав, аби ОУН(б) відкликала проголошення української державности. Горліс-Горський пояснював селянам, що нині не на часі відкривати фронт проти німців, а треба в союзі з ними вигнати російських окупантів і тоді лише з'ясовувати стосунки з німцями.
Юрій керував таємною групою абверу, що виявляла совєтських аґентів, які пролізли у різні установи...
У групі Юрія Городянина-Лісовського та у подібних групах переважали свідомі українці, часом це були члени ОУН, які паралельно виконували велику пропаґандивну роботу серед населення. Гаслом цих хлопців було: "Німецькими руками знищимо все більшовицьке!" Слід сказати, що багато старшин Армії УНР співпрацювали з німцями, зокрема і командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко… Співпрацювали з німцями, а працювали на Україну… Недаремно Галина Гришко зазначала: "Від себе складаю потвердження (а навіть присягу), що Юрко ніколи в житті не працював на німців, на поляків, а на Україну, проти російського большевизму…"
І ось Юрій із друзями, колишніми холодноярцями Іваном Філоненком і Закревським, на підводах вирушили з Олександрівки через Нову і Стару Осоту на Головківку. Юрко із захопленням оглядав місцевість. Серце його переповнювалося невимовною радістю – він знову в Холодному Яру!..
Знівечений Мотрин монастир засмутив його... Зайшли на подвір'я. Горліс-Горський розповів товаришам про те, як навесні 1920 року тут святили зброю гайдамаки.
Спогади, спогади... Потягло за вали, де він вбивав чекістам кинджал "у ліву кишеню френча", де пізнав істину, що "від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби"… Напевно, намагався розшукати могилку Галі… І могилу Івана Компанійця. А може, й те місце, де навесні 1920-го Андрій Чорнота поставив хрест "рабу Божому Юрію".
Заночували у Медведівці, в родині Дем'яна Чучупака. Зрозуміло, Юрій подарував Чучупакам два томи роману "Холодний Яр". Виявилося, що староста Медведівки – колишній холодноярець, який із відходом росіян повернувся до рідного села. Староста подякував Богові, що врятував Юрію життя і дав можливість "описати той наш пекучий вогонь, що вибухнув проти московської навали незгасимим полум'ям Холодного Яру. Хоч комунарія наш вогонь пригасила, – сказав староста, – але у вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище".
Юрій відвідав у Мельниках батьків Василя і Петра Чучупаків... Старенькі вже Степан та Оксана були безмежно зворушені…
Могилу Василя Чучупака огородили парканом, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. "Наступного дня, – згадував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко, – в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослуження йшли гурти людей із ближчих і дальших сіл та й із Чигирина. Прибув із Суботова і колишній холодноярський старшина, а нині староста села Лука Полудень. Прийшло ще кілька колишніх учасників холодноярського повстання, поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавнього минулого... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупаки... Коли відправили панахиду і священик виголосив "Вічная пам'ять", очолена (Іваном) Філоненком почесна варта дала з рушниць трикратний салют".
Юрій виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру промову. Він згадав слова Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальности перед Україною.
Усі були безмежно зворушені величавою урочистістю події. Старенькі батьки покійного отамана зі слізьми на очах дякували присутнім, і зокрема Юркові, за вшанування пам'яти їхнього сина...
Приблизно у ті ж дні і в лісі під селом Розумівкою (тепер Кіровоградська область) було відновлено і освячено могилу Чорного Ворона та його товариства – і також за участи великої громади. Можливо, і до цього вшанування мав стосунок Юрій Горліс-Горський...
З наступом Красної армії починається шлях Юрія на захід.
Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету "Волинь" Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що "справу визволення України не програно". Улас у своїх споминах "На вороному коні" писав, що Юрій – "завжди оптиміст", для нього "клімат війни те саме, що для риби вода". "Ех, братику!.. – казав Юрій Уласу. – Ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам'ятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть – це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам'ятників… Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам'ятники знесемо на смітник. Це станеться!"
З наступом Красної армії починається шлях Юрія на захід.
Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету "Волинь" Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що "справу визволення України не програно". Улас у своїх споминах "На вороному коні" писав, що Юрій – "завжди оптиміст", для нього "клімат війни те саме, що для риби вода". "Ех, братику!.. – казав Юрій Уласу. – Ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам'ятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть – це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам'ятників… Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам'ятники знесемо на смітник. Це станеться!"
26 листопада 1943 року у Львові в православній церкві Святого Георгія Юрій побрався з Галиною Талащук, дочкою власника української книгарні у Рівному Івана Талащука. Ось уривок із запису в метричній книзі: "26.11.1943. Мешканець м. Львова Юрій Городянин-Лісовський, син Юрія і Людвини з дому Соколовської, народжений у Полтаві, православний, перший шлюб. Дата народження нареченого – 14.1.1898. Мешканка м. Львова Галина Талащук, дочка Івана і Ніни з дому Кореневської, народжена в Черняхові, пов. Острог, православна, перший шлюб. Дата народження нареченої – 1.3.1924. Хто вінчав – протоієрей Григорій… Свідки – Віталій Коваленко, Андрей Мартинюк, Андрей Пульба, Борис Шершевицький". Як ви помітили, наречений був на 26 років старший за юну Галю…
"Яким я пам'ятаю Юрка? – писала Галина Іванівна. – В першу чергу він був "безнадійним" романтиком, що дуже яскраво просочується в "Холодному Ярі"... Саме тому цей твір мав таку велику популярність... Письменником його не можна назвати, на це він мав куцу освіту, але з природи людина дуже інтелігентна, з широким діяпазоном бачення, надзвичайно гуманна… Вірний уенерівець… дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри... Любив жінок і, коли став славним, мав великий успіх у них у Львові, але до одруження в той час не дійшло... Любив збирати старі знимки, зокрема історичні, та й взагалі любив колекціонувати старовину чи якісь особливі речі. В Німеччині він купив фотоапарат "Лейка", який привіз в Україну, і робив знимки з усього, що його цікавило. Цей апарат він продав під кінець війни, щоб зробити запас харчів для нас для подорожі до Швейцарії. Але наступ большевиків розбив ці плани й гроші, звичайно, пропали".
"Дотепний, товариський, дуже здібний до всього, витривалий і розважний. Час від часу любив випити чарку в товаристві, але в міру... Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР", – додавав товариш Юрка Петро Майсюра….
Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною пробирається до Німеччини і оселяється в таборі для переміщених осіб (Ді-Пі) в Новому Ульмі. Розпочинається новий етап життя – на чужині. До слова сказати, Юрко не мріяв, як багато наших еміґрантів, виїхати до США. Казав, що з Європи ближче до Холодного Яру. Видно, вірив, що повернеться сюди. Адже одного разу мрія здійснилася…
25 вересня 1946 року у молодого подружжя народжується донька Леся. Здавалося, що життя ще попереду. Але...
У таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, аґент "різнородних ворожих Україні сил – большевицьких, польських, німецьких".
Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?!
"Ще з часів його "слави" у Львові, – писала Галина Гришко, – на Юрка посипалися ярлички й доноси... Для мене й багатьох залишається лише одне питання: чому? Це болюче питання ми не раз обговорювали ще з Юрком… Плітки поширювалися, зрозуміло, "поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі".
"Перед його смертю посипалися погрози, – згадувала дружина Юрія, – у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерти, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи. Юрку ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, у дрібничковості людського духу, заздрості тощо...
Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз із боку тих, хто причинився до його смерти. Його добре ім'я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим "хлопчакам", як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом, і коли нарешті Юрко, якому дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів…
Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади... Коли він покидав табір (Ді-Пі) і поїхав на побачення до Авсбурґу з начальником військової американської служби безпеки вже вдруге, я була в лікарні, а нашій новонародженій донечці було лише два дні. Причина поїздки була така: декілька тижнів перед тим несподівано з'явилася в таборі совєтська репатріяційна місія зі списком людей – совєтських горожан, майже всіх чолових людей із новоствореної УРДП, із домаганням видати їх усіх їм. Не пам'ятаю, чим це закінчилося, чи вдалося тій місії когось захопити, чи ні, але ця подія вивела Юрка цілком із рівноваги. Він дослідив, хто дав список репатріяційній місії і привів її до нашого табору та рішився на розпачливий крок – довести до відома американських властей і припинити це безправ'я".
Ті, хто співпрацював із совєтськими спецслужбами, на переконання дружини Юрія, і влаштували засідку… Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. "Свої" виконали присуд смерти, який у 1920-х роках двічі ухвалювала червона Москва. Хоча крапку у розслідуванні цієї справи ще не поставлено, але Галина Гришко категорично стверджує, що було саме так.
Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи у Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка…
"Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з'явиться, аж поки втратила надію, – писала вона. – Я змогла лише раз поїхати до Авсбурґу й мала довгу розмову з Карлом – головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбурґу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам'ятаю, як він кричав… що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору... Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років) він написав мені листа і… розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він… довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяности, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа..."
Юрка не залишили в спокої і після смерти. Деякі "діячі" продовжували "нахтненно" паплюжити його ім'я. Хоча… Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе.
Але ні смерть, ні брехня не зупинили Юрія Горліса-Горського – він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками.
1948 року в Новому Ульмі перевидано "Ave, diсtator!", а "Холодний Яр" перевидано 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А "Отаман Хмара" з'явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга "У ворожому таборі".
Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Нашз Іваном Гнатюком приятель політв'язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу "угорській контрреволюції" проникали українські "контрреволюціонери", і серед них – Юрій Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.
Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимости постаті Юрія. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора – Юрія Горліса-Горського: "Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінности".
Справді на руках автора роману "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!
13 жовтня 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда, який відновив для нащадків Холодноярський ліс (після Другої світової він становив лише 3% від загальної площі лісів на початку ХХ століття), розповів мені, що оті 44 примірники двотомника "Холодний Яр", які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Виявляється, до 1970-х років (принаймні до 1974 року) в структурі місцевого КҐБ існував "уполномоченный по Холодному Яру"!
Ось який страх був у окупантів перед Холодний Яром!

З нарису Романа Коваля "Україна... Чому це слово таке болюче?!" http://www.ukrlife.org/main/evshan/yar.htm

* Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР









четвер, 22 вересня 2022 р.

Сирського на місце Залужного?!! Зупинити маніпуляції Зеленського та Єрмака!

 



Офіс президента хоче звільнити Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного і призначити на його місце Олександра Сирського, учня генерала-зрадника Хомчака. Зеленського бісить народна любов до Залужного та його популярність. Заради своїх рейтинґів, ЗЕ знищить ЗСУ. Хомчак - це людина оліґарха Коломойського, саме він лобіював призначення Сирського та підвищення його по службі. Операцією щодо заміни Залужного керує Андрій Єрмак.

Є інформація, що Зеленський планує усунути генерала Валерія Залужного з посади Головнокомандувача ЗСУ. Джерела в ЗСУ підтверджують, що так, справді, Зеленський планує звільнити Залужного і поставити на його місце Олександра Сирського. Цю комбінацію розігрує Андрій Єрмак. Наразі Зеленський почав медійну кампанію зближення із Сирським, аби суспільство звикло бачити їх разом, і планує представити його як нового головнокомандувача ЗСУ. Біда в тім, что Олександр Сирський є людина генерала Хомчака. Як відомо, Руслан Хомчак планував Іловайську операцію, потім втік з поля бою в Іловайську, кинув своїх солдат, а відтак уник розслідування. Призначаючи Сирського на посаду голови ЗСУ, Зеленський фактично повертає Хомчака в керівництво ЗСУ. Джерела у ЗСУ повідомляють, що, коли Хомчак був понижений до посади інспектора, Сирсьий сидів у Хомчака днями та ночами, був його довіреною особою.
Ставши президентом, Зеленський одразу призначив Хомчака головою Генштабу ЗСУ, хоча раніше Хомчака із Зеленським нічого не пов’язувало. Але Хомчак є людиною оліґарха Коломойського, завдяки якому зеленський став президентом, - це й пояснює мотивацію Зе призначити Хомчака. Через три місяці, у серпні 2019, Зе підписав указ про призначення Олександра Сирського командувачем Сухопутних сил ЗСУ.
Оборона Києва була відповідальністю Сирського. 24 лютого рф практично миттєво окупувала Київську область. Десант рф висадився у Гостомелі, були захоплені Ірпінь, Буча, Стоянка, Пуща Водиця, Макарів, бої дійшли до Оболоні у самому Києві. Сирський розповідає, що в нього були два кільця оборони Києва, але де ж були ті два кільця, якщо ворог практично одразу взяв Київ в облогу, - це неправда! Зважаючи на те, що Сирський є людиною Хомчака, а ми знамо, що творив Хомчак в Іловайську, як він його здав, зовсім не дивує, що по аналогії була здана — захоплена рф — Київська область, де, за словами Сирського, під його командуванням нібито була оборона. Як наслідок — тисячі вбитих і закатованих українців. Київ не захоплено тому, що відразу підтягнулися добровольці, військові, бійці тероборони, які схопили зброю й стали на захист міста; підтягнулися десант ГУР, десант СБУ, інших силових органів. Так вдалося зупинити ворога, але це не заслуга Сирського, яий повинен був розробити план і організувати оборону Києва, якої фактично не було.
Мої джерела в ЗСУ повідомляють, що Сирський навмисне поставив у Гостомелі менше сил і дуже мало ПЗРК, і тому російський десант на гелікоптерах спокійно висадився у Гостомелі.
Цікаво, що російські ЗМІ, коментуючи заміну Залужного на Сирського, пишуть, що Сирський народився у росії у Володимирській області, не вміє розмовляти українською та є безпечним з політичного погляду; цитують політичного експерта Медведчука Михайл Чаплигу, який називає Сирського найкращим генералом у Европі.
Так, Сирський справді народився в росії. Для москви Сирський на посаді головнокомандувача ЗСУ — це флеш-рояль. Сирський закінчив московське вище командне училище, служив у совєтському союзі, фактично він є російський генерал, з яким кремлеві буде працювати дуже зручно. До речі, батьки Сирського живуть у росії.
З боку офісу презедента зараз в інформаційному просторі просувається теза, нібито чутки про заміну Залужного на Сирського розганяють аґенти кремля, ніби такої заміни не планується. Я вже розповідав про те, що видання “Українська правда” обслуговує офіс президента і публікує джинсу, темники та замовні статті на команду Єрмака. Так от, 18 серня УП опублікувала статтю про заміну Залужного, де є цікавий абзац:
“У силовому крилі команди президента "УП" кілька разів доводилось чути думку про можливу заміну головкома. Щоправда, відбувалось це не в істеричних тонах роспропаганди, а як робоче питання, і прізвище можливого наступника Залужного так само викликало повагу. Мова про командувача Сухопутних військ генерала Сирського. Після виграної під його керівництвом битви за Київ, навряд чи його кандидатура в когось викличе питання.”
Розумієте, що відбувається? УП на замовлення офісу президента почала просувати тезу, що так, справді, планується заміна генерала Залужного на генерала Сирського, і немає до нього жодного питання, він нібито є героєм. Але у статті немає жодної аналітики про те, що Сирський є людина генерала Хомчака. Офісові президента не потрібен скандал навколо майбутньої заміни Залужного на Сирського, але в той же час ОП починає готувати суспільство, що така заміна може відбутися.
Видання УП належить спкулянтові Томашу Фіалі, який також володіє виданням “Новоє врємя”. 17 вересня на НВ вийшла публікація “Атланти Операції. Як Генерал-Полковник Олександр Сирський Став Одним Зі Співавторів Нових Перемог ЗСУ На Сході Та Допоміг Відстояти Київ”. Жодної критичної аналітики у статті немає — це класична піар-публікація для просування нової політичної фіґури — Сирського, на замовлення ОП. Може скластися враження, ніби взагалі все, що відбувається в ЗСУ, відбувається під командуванням Сирського, а Залужного прибрали з медія, тобто Залужного немає, і в читача може виникнути відчуттся, ніби Залужний взагалі не є командувачем, а командує ЗСУ Сирський. Це маніпуляція.
На мій погляд, одною з причин, чому Зеленський вирішив прибрати Залужного, є те, що Залужний - незалежна людина, він поводиться, як незалежна посадова особа, генерал, він не бере участи у політичних спектаклях, а Зеленський любить, щоб за ним бігали, як цуцики, і питали “чєґо ізволітє”. Тому він обожнював генерала Хомчака, який бігав за ним, лизав йому зад; поруч із Хомчаком Зеленський почувався генералісимусом.
Коли Українська Армія почала одержувати перемоги на полі бою, персона Валерія Залужного стала дуже популярною в суспільстві, в медія, люди почали дуже поважати його; публікації інтерв’ю, статті, і Зеленський побачив у ньому конкурента, він злякався, що Залужний буде популярніший за нього. В Сирського дуже погана репутація, джерела в ЗСУ кажуть, що солдати його не люблять, він поганий командир, в нього дуже неґативне ставлення до солдатів, і він такий самий пристосуванець, як і генерал Хомчак.
Військовий ЗСУ під ніком Arty Green опублікував* таке повідомлення:
“...Я стверджую, що залишити Логвине 8 лютого 2015 року командирові 1-ї БТГр 30-ї бриґади (тоді ще) підполковникові Сергієві Собку наказав (наказ передав) саме (тоді ще) генерал-майор Олександр Сирський. При цім обидва абсолютно точно усвідомлювали, що цей наказ означає — навмисну здачу українським командуванням Дебальцевського угруповання в оточення. Якщо хтось сумнівається в правдивості мого твердження, пропоную викликати мене до суду за наклеп, там і розберемося.
Саме тому, у разі призначення генерала Сирського головкомом, я негайно напишу рапорт про звільнення зі ЗСУ у зв'язку з обґрунтованою недовірою новому головкомові.”
Отже, Дебальцевський котел трапився тому, що цією операцією командував генерал Сирський. Нічого не нагадує? За кілька місяців до того трапився Іловайський котел — Іловайську операцію планував генерал Хомчак, який потім втік. Як в Іловайську, так і в Дебальцевім загинули тисячі солдатів завдяки цим двом генералам. Обидва вони закінчили московське вище командне училище. Потім трапилися Буча, Ірпінь, тисячі закатованих і вбитих українців. Ви не бачите тут системи? Операцією щодо заміни генерала Залужного на Сирського керує Єрмак, його репутація як аґента впливу кремля відома.
Ви можете спитати Зеленського в обличчя: яка мета заміни Залужного на Сирського, що саме зробив Залужний такого, що Зе хоче його замінити, конкретно. Хай дасть відповідь суспільству: яка його мотивація.
Під час виборів Зе питав Порошенка на стадіоні, чому ніхто не сидить за Іловайськ. Тепер, три з гаком роки потому, є питання вже до Зе, чому ніхто не сидить за Іловайськ — чому генерал Хомчак не сидить? Ба більше, Хомчак нині — заступник секретаря РНБО. ЗСУ почали перемагати на полі бою, слава йде Залужному — і Зеленському закортіло прибрати Залужного і призначити учня Хомчака Сирського.

Треба зупинити знищення ЗСУ, зупинити маніпуляції Зеленського та Єрмака. Поширюйте це відео: https://www.facebook.com/watch/?v=784491819451999


Траскрипт відео від Shaposhnikov.News мій.


Врятувати генерала Залужного! Юрій Швець б'є на сполох

 



ВРЯТУВАТИ ГЕНЕРАЛА ЗАЛУЖНОГО!
Ведеться "робота" для його усунення. Юрій Швець б'є на сполох.

Юрій Швець: - ...Те, що я зараз скажу, дуже важливо.
Блискучий контрнаступ на Харківському напрямі, який призвів до ганебного розгрому російської 1-ї танкової армії, здійснили, за оцінками західних військових експертів, лише 6 тисяч військовослужбовців ЗСУ - «легка кавалерія» на «Гаммерах» [Hummer] і з “Джавелінами”. На початку цієї операції «Гаймарсами» знищено командування російського корпусу, який окупував реґіон, а потім ЗСУ, ця «легка кавалерія», прорвали фронт, увірвалися в тил і почали кошмарити орків. У цей час у 1-ій гвардійській армії основних сил орків, що розташовувалася на прилеглих територіях, почули, що фронт прорвано, що щось відбувається. Жодного зв'язку з командуванням в них не було, бо командування було знищене, зв'язок був втрачений. У цих умовах орки прийшли в панічний стан і, задерши штани, кидаючи техніку, почали драпати. І ось цю операцію назвали геніяльною. Мені подобається оце формулювання: лише 6 тисяч українських військовослужбовців завдали удару там, де орків було мало, але в результаті були розгромлені та ганебно побігли орки з тих територій, де українців не було, де ЗСУ не було! Розумієте, у чім блиск цієї ситуації? Цю операцію назвали справді геніяльною. Такої операції в анналах історії не було, вона увійде до підручників історії, причому не лише України, але й Західних країн, принаймні, країн НАТО. Одним з авторів цієї геніяльної операції був Командувач ЗСУ генерал Залужний.
Так от, панове. Інформація з надійних джерел, котрі досі ніколи не підводили, свідчить про те, що проти нього плететься інтриґа, або змова. У перебігу цієї змови планується усунути генерала Залужного з його посади Командувача ЗСУ. Для цього вигадуються всілякі схеми, бо так просто зняти неможливо.
Що я хочу сказати з цього приводу. Якщо його буде знято, це дорівнюватиме державній зраді. Генерал Залужний - це національне надбання, генерал Залужний зараз - це рятівник Вітчизни і національне надбання України, котрий блискуче виконує завдання, що стоять перед ним, попри дику протидію п'ятої колони. Якщо його буде знято, це буде злочин проти України, проти народу України. Це буде жахливий злочин. Це мрія путіна, це те, про що путін і кремлівські можуть лише мріяти. Не можна дозволити, аби це сталося. А "робота" ведеться! "Робота" ведеться, і останню інформацію з цього приводу я отримав лише вчора - про те, що відбувалося наприкінці минулого тижня.
Залужний захищає Україну - і Україна зобов'язана захистити Залужного. Не повинно бути у змовників жодних шансів усунути генерала з посади. І тих, хто спробує це зробити, треба розцінювати як представників п'ятої колони ворогів України. Тільки так! Зараз саме та ситуація, коли питання стоїть - або біле, або чорне. Генерал Залужний захищає Україну, і вся Україна повинна стати на захист генерала Залужного.


Транскрипт уривку (з 28:00 хв.) з відео “ATACMS як фактор стримування Путіна / Врятувати генерала Залужного / ЧАСТИНА 2 // №320 - Юрій Швець”

“ATACMS як фактор стримування Путіна / Врятувати генерала Залужного / ЧАСТИНА 1 // №320 - Юрій Швець”

середу, 21 вересня 2022 р.

Батурин - столиця Гетьмана Івана Мазепи. Роковини за Гетьманом

 


313 років тому, 21 вересня 1709-го, у Варниці, що на північ від Бендер, згас 70-літній Іван Мазепа зі шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч, Гетьман України, Князь Священної Римської імперії.



Курч, Князь (пол. Kurcz, Kniaz) - герб волинських князів Курцевичів, нащадків Ґедиміновичів. Герб використовували дворянські роди Польщі, Литви, Білорусі та України. Герб "Курч" використовувався Гетьманом Іваном Мазепою.
Фіґура на кшталт латинської літери ігрек, перехрещена в середині, а основою своєю упирається в скобу з загнутими кінцями; праворуч від цієї емблеми поміщається шестикутна зірка, а ліворуч півмісяць. Це - прапор князів Коріятовичів-Курцевичів, що походять від Ґедиміна. Сучасний дослідник Ігор Ситий зазначає, що в сучасній геральдиці хрест тлумачиться як сонце і вказує, що предки власника герба є леґендарними особистостями. Зірка тлумачиться як символ вічности, а шість променів означають вифлеємську зірку. 



"Батурин - столиця Гетьмана Івана Мазепи"
Автор сценарію та режисер: Микола Вінграновський
Текст читав: Микола Вінграновський
Укркінохроніка 1993