суботу, 30 липня 2022 р.

"Поворот тернистим і Христовим шляхом". Доповідь у пошану митрополита Андрея

 


Марія Барагура*
ПОВОРОТ ТЕРНИСТИМ І ХРИСТОВИМ ШЛЯХОМ
Доповідь на вечорі 64-го Відділу Союзу українок Америки в пошану митрополита Андрея
Грудень 1977 р.
У споминах під заголовком „Молодість і покликання о. Романа Шептицького" (Вінніпеґ-Торонто 1965)** мати майбутнього Князя Української Католицької Церкви графиня Софія з Фредрів Шептицька записала таке знаменне потрясаюче визнання свого великого сина:
„Це була страшна хвилина, хоч вона тривала ледве декілька мінут. Під час молитви оволоділо мною нараз глибоке пізнання-візія, такої могучости й величавости латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не можу від неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові. І все почало хитатися й валитися в мені. Тоді я вчинив совершенну постанову повної присвяти Богові, цілковитого прийняття Його пресвятої волі й знову — все пішло — мов блискавка. Після блискавиці наступили по собі неначе три удари грому, а тоді я відзискав повну свідомість і зрозуміння, що Бог хоче мати мене серед Василіян, а після тієї свідомости вернувся повний, досконалий спокій".
Це була переломова хвилина в житті молодого Романа Марії Александра Шептицького, коли він відкинув усякі сумніви й вагання та безповоротно ступив на призначений Божим Провидінням шлях: зі світської людини стати духовником-ченцем, з римо-католика уніятом українського обряду, з маґната польської національности членом приниженого народу, його скромним і покірним слугою, хоч і на митрополичому престолі.
Постать свято-юрського Святця, Слуги Божого Андрея, це найкращий наявний доказ на істину, що в нас Церква й народ становлять одну нерозривну цілість.
Поруч історичної ролі, яку Митрополит виконав для організування релігійно-церковного життя як її голова, цей Муж Провидіння поклав неоціненні заслуги в усіх інших ділянках життя української нації. Її повноцінне існування за останні десятиліття було б без нього немислиме.
Недаром д-р Степан Баран, автор напів документарної, напів публіцистично-мемуарної праці під заголовком „Митрополит Андрей Шептицький" (Мюнхен 1947)*** прирівнює його до таких світочів нашої Церкви, як митр. Іларіон, Веньямин Рутський, Петро Могила, хоч на думку цього публіциста Андрей Шептицький переростає своїх попередників, бо поруч релігійно-церковної його діяльність охоплює чи не всі ділянки національного життя українського народу. Д-р С. Баран бачить прототип Андрея Шептицького в постаті хорватського єпископа Йосифа Георгія Штросмаєра, який у половині минулого століття був великим хорватським духовником і одночасно патріотом, провідником, основником хорватського університету, Академії Наук і Національної Ґалерії.
Крім монографічної спроби біографії митр. Андрея під наголовком „25 літ на митрополичому престолі", опублікованої в-вом „Богословія" у Львові в 1926 р. за редакцією о. д-ра Й. Сліпого, і згаданої праці д-ра Степана Барана, життя й діяльність А. Шептицького досі науково-джерельно й критично не досліджені. Немає досі основної монографії, що охоплювала б цілість Його вкладу в життя Церкви і народу. Існують тільки фраґментарні опрацювання окремих ділянок, чи періодів його життя, нпр. „Царський в'язень", що насвітлює діяльність Митр, у воєнний час 1914-1917 pp. — (Львів 1917) та спомини матері митрополита графині Софії з Фредрів Шептицької „Молодість і покликання о. Романа Шептицького" (Канада 1965). Всі вони мають здебільше мемуарно-публіцистичний, чи причинкарський характер, спертий на особистих спостереженнях, чи спорадичних фактах і документах.
Причиною цього є недоступність, а то й брак необхідних для наукового дослідження архівних документів. Ці джерела збереглися тільки в ватіканській бібліотеці і в архівах Східньої Конґрегації. Інші знаходилися в приватному архіві митр. у Львові, дещо в манастирях оо. Василіян у Добромилі й у Львові. Всі вони тепер у московсько-большевицьких руках і доля їх невідома. Можливо вивезено їх у Москву, або свідомо знищено. Під час воєнного лихоліття безповоротно пропало теж обширне приватне листування митр., яке доповнило б і з особистої точки зору насвітлило б сухі архівальні матеріяли.
* * *
У тяжкі історичні моменти життя нашої нації Боже Провидіння посилає нам мужів, які рятують її перед загибіллю, двигають її з упадку і вказують їй шлях, яким має прямувати. Таким Мужем Провидіння треба вважати й митр. Андрея, який у майже чудесний спосіб повернувся до свого народу, відчувши в собі зов приналежности до українства, від якого відійшов його рід, що разом з родом Дрогойовських впродовж 300 років опирався польонізації і щойно при кінці 18 століття засимілювався релігійно й національно з польською аристократією.
У своїй доповіді я постараюся з'ясувати оці ірраціональні, надприродні, провидінські елементи, психологічні аспекти й зовнішні обставини, які заважили на тому, що Роман, не зважаючи на приману блискучої кар'єри й вигідного світського життя, які стелилися перед молодим аристократом, рішився заміняти їх за чернечу рясу, порвав усі вузли, які єднали його з римо-католицизмом і польскістю та вернувся до приниженого історичною долею народу своїх предків, хоч знав, скільки хрестів прийдеться йому перенести на цій тернистій дорозі. За свій нарід готов був піти на мученицьку смерть.
Без пізнання цих елементів і обставин, без аналізи духових вартостей Романа, ми не могли б зрозуміти, як він міг доконати такі великі на історичну міру діла, як зумів подолати стільки ударів від ворогів і своїх, зокрема від москвофілів, вільнодумних і релігійно індеферентних наших груп, а що найгірше від власної ієрархії. Як бачимо, в тому відношенні історія повторяється...
Вузлами, які далі невидимо єднали рід Шептицьких з українською нацією й які допомогли молодому Романові Марії Александрові графові Шептицькому повернутися на лоно рідної Церкви й народу, був цілий ряд уніятськнх церковних достойників, яких цей рід видав: Варлаам, Атанасій і Лев Шептицькі, при чому два останні здвигнули храм св. Юра й митрополичу палату у Львові.
Батько митрополита Іван, хоч і спольонізований та одружений з аристократкою-полькою, зберігав у своєму прилбицькому дворі українські традиції — портрети своїх великих предків, клейноди, документи, грамоти, відвідував з родиною Богослужбу в місцевій церкві. У батька була зокрема вкорінена традиція уніятської Церкви з уваги на ролю, яку в ній відіграв рід Шептицьких. Жили в нього давні надії, що УКЦ, зокрема зреформований єзуїтами василіянський чин, буде помостом і знаряддям поширення унії на сході Европи. Це була часта тема розмов батька зі сином, і коли Роман врешті рішився стати василіянином, він покликався в листах до батька на ці розмови. Батько бажав, щоб один із його синів вернувся до віри батьків. Пише про це мати Романа так: „Це було взимку 1862 р. Ми верталися присмерком саньми з прогулянки й говорили про сподівану першу дитину. Мій чоловік сказав: „Якщо матиму кількох синів, я хотів би, щоб один із них став уніятським священиком". На цю його заяву я скрикнула, ніби передо мною відкрилася пропасть, а він додав: „А це тому, щоб зреформувати руське духовенство."
Коли батько підтримував у сина пов'язаність з нашою Церквою, а тим самим і з поєднаним з нею нерозривно українським народом, мати, польська патріотка і католичка західнього типу, незвичайно побожна й глибоко релігійна, втеплювала в сина любов до Бога і прив'язаність до римо-католицизму та польщизни. Вона не протиставилася б бажанню Романа стати римо-католицьким священиком, чи монахом, але коли син заявив їй „Мамо - я вже постановив: буду василіянином, напишу татові і вступлю до новіціяту", то Софія Шепт. записала в своїх споминах: „Мене наче громом вдарили ці його слова. Ромтух - іншого ніж я обряду! Від найдавніших часів я чула, як про руське духовенство говорять з погордою. Обряду я не знала зовсім, я бачила тільки його представників у найнижчому суспільному шарі, а те, що не було темне, виступало як ворог латинської Церкви і польської національности. Загрожена унія, навернення Сходу, віднови східньої Церкви - все те не мало для мене значення. Я одне розуміла і бачила: якийсь величезний, невловимий хрест простягав свої рамена, а в тому хресті мій Ромтух, мій Ама, що покидає обряд, в якому я його виховала, покидає все, що об'єднувало нас, покидає латинський Костел, після Бога над усе мені дорогий...”
І тут кидається в вічі оцей ірраціональний чинник і дія Божого Провидіння, що дали нам святця, великого подвижника й національного діяча найвищої міри. Батько, який початково хотів бачити одного сина уніятським священиком, довідавшись про постанову Романа, катеґорично противиться його рішенню тоді, коли мати приймає врешті це, як волю Божу, що їй треба покоритися. Підтримав її в тому єзуїт о. Генрик Яцковскі, духовний опікун Романа перед його вступом до новіціяту. Цей о. Яцковскі з доручення Риму переводив з іншими єзуїтами під проводом галицького провінціяла єзуїтів о. Яна Баденія реформу чину оо. Василіян. Коли мати ламала руки і благала: ,,Отче, він між ними схлопіє!", то о. Яцковскі сказав: „Ніколи! Може стати лише мучеником, а що краще міг би я бажати йому й вам!" А коли мати спитала о. Яцковского: „Отже ви думасте про покликання Романа до Василіян?" він відповів: ,,Думаю що це покликання правдиве". Як від укусу гадюки, як від удару грому відскочив мій чоловік, кличучи: „Ніколи!" Мене обілляв зимний піт і я важко віддихала мов в агонії."
Згодом Романова мати побачила чудо в тому, що й вона й її чоловік врешті з християнською покорою піддалися волі Божій і прийняли рішення свого сина. Це чудо драматично описує вона в своїх споминах:
„Ми поїхали на празник до Брухналя. Найсвятіші Тайни були виставлені й ясніли в соняшному світлі, наче сніг. Я благала і благала Бога, я молилася до Ісуса, бо Він єдиний може розв'язати пута, в які ми попали й усунути пристрасть батька, яка роздирає його серце і противиться покликанню сина. Я похилила низько голову в почуванні приявности Бога. І в тій хвилині мій чоловік поклав свою руку на мою. Цю його руку я прийняла з настановою, що хочу його завести до Ісуса Христа. Я здавлювала його руку з такою силою, яку щойно пізніше усвідомила собі, коли його сціпенілі пальці випустили мої, а я зісунулася навколішки і вся моя душа, всі почування розплилися в екстазі, в свідомості всемогучости Бога. Служба Божа скінчилася, а я ще тривала навколішках та повторяла слова молитви, яку сам Бог вклав мені в уста й тримала руку свого чоловіка. Нараз ціла лавка задрижала, мов би струснув нею якийсь велетень. Лавка була дубова, важка, нова. Приявні не виявили ніякого здивування. Я вірю, що моя молитва полинула до неба.
Чотири роки пізніше в той сам день св. Трійці ми відвезли Романа до добромильської обителі. І бідний, тепер уже щасливий батько, бив чолом у каплиці перед Найсвятішими Тайнами, коли з власної волі і з подяки Богові віддав Господеві на власність те, що мав найкраще."
Але рішальної причини треба шукати таки в самому Романі, в його психічній структурі. Він уже з раннього дитинства мріяв про священичо-монаше життя і nepeборов усі внутрішні й зовнішні труднощі, перешкоди й сумніви, які стояли впоперек обраного ним шляху. Учнем 5-ої гімназійної він згадує: „На скільки пам'ятаю, я не мав інших мрій, як стати уніятським священиком", а на 9-му році життя заявив про це мамі.
За свідченням мами, вчителів і виховників мав відразу до брехні. Відзначався лицарскістю, неустрашимістю. любов'ю до ближніх і покривджених. „Ах, мамо, — казав він — яке мені дороге все що бідне, мале, старе, покривджене."
Його вчитель, бувший папський гвардієць сказав: „Ама матиме відвагу лева, він ніколи не лякається того, від чого інші діти плачуть із переляку." Ціхували його рішучість, прецизія думки, а в питаннях Бога й релігії мав вироблений понад свій вік погляд.
Ще в 1876 р. 11-літнім хлопцем вибіг з плачем з кімнати під час снідання, яке споживала ціла родина після великодньої сповіди й Причастя, бо йому мати позволила тільки висповідатися, а він „так дуже бажав прийняти св. Тайни."
Під час перебування в Венеції (1883 р) Роман сказав матері: „Знаєте, мамо, чому я поклав голову на гріб св. Антонія? Отож під час Служби Божої прийшла мені думка, щоб стати василіянином і тоді пройняв мене страх." Це був момент слабости й сумніву й такі моменти не раз йому траплялися, але кожен раз він виходив із них переможно.
Відбуваючи однорічну військову службу, Роман щоденно о 5-ій год. вранці вислухував навколішках Сл. божу. Старий листоноша сказав його мамі: „Нехай Господь заплатить пані графині, що виховала сина в такій побожності."
Постанову Романа стати уніятським духовником прийняли позитивно кард. Володимир Чацкі і кард. Мєчислав Ледуховські, на обіді в якого присутні піднесли тост за здоров'я Романа „майбутнього митрополита Руси." Князь Адан Сапіга висловив погляд: „Тримати Романа в світі, це те саме, що замкнути льокомотиву в кімнаті," а княгиня Сапіга, дізнавшися про постанову Романа, вислала його мамі телеграму: ,,Ґратулюю, благословляю й молюся!"
Це одобрення з боку видатних представників рнмокатолицькоі Церкви і аристократичних польських родів, яких ніяк не можна підозрівати у симпатіях до українства, підтримало Романа на дусі. Він поборов всякі спокуси, які в формі подорожів по світі, підсував йому батько, щоб відвернути його думку від чернечого життя. Врешті й сам Роман поборов усякі сумніви, а критичним моментом було чудесне об'явлення, про яке я згадала на початку доповіди, а яке кардинал Ледуховські вважав за об'яв Божої волі.
Я затрималася на деяких фактах і епізодах з дитинства й юности Романа, бо вони дають змогу зрозуміти пізнішу його ролю як митрополита, як Церковного достойника й великого громадяннна-патріота. Без пізнання цих моментів неясним був би нам його поворот до рідної Церкви й народу й безприкладна його посвята. Він знав, яким тернистим шляхом прийдеться йому ступати і про це говорив своїй мамі: „Я знаю, що мене чекає. Поляки вважатимуть мене українцем, а українці трактуватимуть мене, як поляка. Та дарма! Бог кличе, треба йти!"
На український національний світогляд Романа мала великий вплив зустріч його з проф. Володимиром Антоновичем під час першої поїздки молодого Шептицького до Києва. Проф. Антонович теж походив з ополяченої родини й був римо-католиком, який вернувся до рідного середовища дорослою людиною. Роман рішив піти його слідами й повністю зірвати з польскістю. Пізнання культурно-національного життя київлян, оглядини історичних пам'яток, зустрічі з колами університетської молоді теж мали позитивний вплив на національну трансформацію майбутнього митрополита.

* * *
Діяльність митр. Андрея (інтронізований в січні 1901 р.) проявилася в таких ділянках: 1) церковно-релігійній; 2) місіонерсько-унійній; 3) світсько-релігійній; 4) політично-парляментарній і громадській; 5) науковій, культурно-національній і виховно-освітній; 6) економічній, суспільної опіки і народного здоров'я.
Перша ділянка - релігійно-церковна, це найважливіша царина діяльности митрополита як голови УКЦ, хоч вона, на погляд д-р Степана Барана, найменше цікавила й найслабше відома загалові українського суспільства. Одначе спеціялісти-церковники, світські політики, дипломати й державні мужі слідкували за нею пильно й уважливо приглядалися їй - так прихильники митрополита, як і його противники й вороги, а тих він мав більше. Навіть власне громадянство початково поставилося до б. польського маґната з холодною резервою, вижидаючи, якими шляхами піде його діяльність. Швидко цей холод і вичікування перемінилися в любов і синівське прив'язання до князя Церкви.
Першим кроком митр. було відмосквофілєння й українізація Церкви, а ці заходи почав ще, коли став станиславівським єпископом (1899 р.) Кир Андрей знав, що це справа далекої мети й вимагає такту, вирозумілости і терпеливости. Тому взявся до діла обережно, але рішуче й систематично. Увів до церковного урядування замість “язичія" живу українську мову. На теологічні студії приймав свідомих українців і обсаджував ними капітулу, консисторію й деканати.
Почав від реформи Духовної Семінарії у Львові. Ректорат і викладацькі пости обсадив молодими, освіченими в Відні, Іннсбруку й Римі людьми з докторатами. Подбав про організацію в Духовній Семінарії само-освітніх, культурно-наукових і мистецьких гуртків щоб виховати священиків-громадян і суспільних та культурно-освітніх діячів.
Згодом, використовуючи широкі автономічні можливості конкордату католицької Церкви Польщі з Римом, митр. заснував на місці Духовної Семінарії у Львові Богословську Академію, єдину високу школу в Галичині на університетському рівні. Вона мала два факультети - теологічний і філософічний. Ректором став о. д-р Йосиф Сліпий, а катедри були обсаджені найкращими нашими науковцями і дослідниками - духовними і світськими. При Академії діяло Українське Богословське Наукове Т-во, яке видавало квартальник “Богословія" і серію „Праць Богословської Академії." Здібніших студентів висилав на студії заграницю.
При Академії митр. заснував т. зв. „Малу Семінарію," середню школу гімназійного типу для підготовлення кандидатів до Ададемії й до світських високих шкіл. В Римі оснував Церковно-Історичну Місію для архівних дослідів документів у Ватикані, що стосуються нашої Церкви. Його заходами створено в Іннсбруку ,,Канісіянум" — інститут для унійних студіів.
Для підготовлення кваліфікованих дяків і плекання церковного співу та збереження чистоти обряду митр. заклав „Дяківську Школу і Бурсу."
Митрополит двигнув жіночий чин СС Василіянок, подбав про створення нових жіночих чернечих чинів і півчернечих згромаджень — СС Служебниць, Мироносиць Студиток і Йосифіток.
Подбав про матеріяльне забезпечення священиків та скромну пенсію для вдів і сиріт по священиках. Стримав запляновану польським урядом реформу церковних ґрунтів, рятуючи духівництво перед матеріяльною руїною. Добився знесення непосильних податків за митрополичі добра й установи, які служили добродійним цілям. Своєю опікою оточив церковно-релігійне життя за океаном, куди відбув візитаційну подорож і створив єпископії. Подбав про права й духову опіку над українськими поселенцями в Югославії. Побудував у Галичині кілька церков і манастирів і заклав першу наукову фундацію „Епархіяльна Бібліотека" в Станиславові (1899). Його заходами купці й промисловці відновили храм св. Юра і митрополичу палату. Боляче пережив створення Апостольської Адміністратури для Лемківщини, бо це було однозначне з омосквофіленням, ополяченням і латинізацією лемків.
Ставши владикою й митрополитом, кир Андрей частину свого часу присвятив місійній праці — проповідував на реколекціях і місіях, сповідав, зокрема звернув увагу на занедбану Гуцульщину.
Несповненою мрією митрополита, для якої він покинув світське життя, було унійне післанництво — грандіозний задум не тільки зближення і об'єднання обох наших Церков з Апостольською Столицею, але приєднання до Вселенської Церкви цілого Сходу Европи. На це грандіозне післанництво звернув йому увагу Святіший Отець на авдіенції в 1888 p., який, довідавшися про його намір стати василіянином, сказав 22-літньому юнакові: „Василіяни мають велике майбутнє в Церкві - приєднати Схід." Це був папа Лев ХІІІ (Йоахим Печчі), який плянував створити патріярхат для УКЦ у Львові, проти чого гострий спротив зорганізував мадярський кардинал Шімор.
Але бурунний воєнний часі неприготованість по обох сторонах не дала майже ніяких конкретних наслідків. Не вдалося навіть спонукати церковних і світських діячів до вступного діялогу. Простягнута митрополича рука зависла в порожні. Єдиним його осягом було встановлення в Велеграді (Моравія) щорічних з'їздів, присвячених унійним питанням, але вони мали чисто академічний характер. Подібним цілям служив згаданий уже інститут „Канісіянум." Прикро переживав митрополит невдалу унійну акцію, ведену на Волині (осідок у Лубні) польськими й чужинецькими уніятами з чисто політичними цілями. Ця акція підлягала юрисдикції римо-католицьких епископів, а Апостольський візитатор о. д-р Микола Чарнецький мав лише титулярно-формальне значення.
Але митрополит вірив у об'єднання Церков, бо до того - за його словами - „веде нас Провидіння шляхами для нас смертних часто незрозумілими."
Третьою ділянкою була місійно-апостольська праця митрополита в світсько-релігійній площині для виховання вірних, зокрема молоді в християнській філософії і світогляді. Ще як ігумен манастиря св. Онуфрія у Львові почав він видавати місячник „Місіонар", а згодом видавав або фінансував видання з християнсько-релігійним світоглядом - для дітей „Наш Приятель", для середньо-шкільників „Поступ", що потім став журналом для студентської молоді. У межах Католицької Акції оснував „Український Католицький Союз" з органами - „Мета" для інтеліґенції, ,,Христос наша сила" для народу і „Дзвони" для літератури, мистецтва й науки. За його ініціятивою постала організація християнської молоді ,,Орли" з журналом „Українське юнацтво." Придбав друкарню й переплетню „Бібльос." Йому треба завдячувати розвій „Марійських Дружин."
Як голова УКЦ і одночасно духовий провідник народу митрополит не стояв осторонь політично-парляментарного життя, хоч у практичну політику не встрявав, обмежуючись тільки до найстотніших, життьових питань та служив порадою. Його становище й орієнтація були загально-національні, був державником-соборником. Як митрополит з уряду був за Австрії членом палати панів у Відні і віце-маршалом сойму в Галичині. Причинився великою мірою до реформи виборчої ординації в Галичині в користь українського населення (1914), двічі інтерпелював в справі створення українського університету у Львові. Заходи в цій справі велися від 1899 p., а в 1914 р. схвалено закон керувати університет, проти чого російський уряд зробив демарш, вважаючи це за „казус беллі." Виборов створення української державної гімназії в Станиславові (1910). Після заключення Берестейського миру центральнимн державами з УНР (1918) виголосив знаменну промову, яка знайшла признання політичних кругів. Робив, хоч і безуспішні, заходи у впливових політичних чинників Заходу проти признання Галичини Польщі (1921- 23) а потім робив заходи, щоб, виєднати автономію Галичини. Цікавився конституцією УНР, вказуючи на неправильність постанови, що президентом держави може бути тільки православний. Стояв близько до дій Головної Української Ради, що від 1914 р. об'єднувала всі діючі політичні партії, і до Української Парламентарної Репрезентації, хоч безпосередньої участи в їх працях не брав. У час окупації Галичини царськими військами УКЦ пережила тяжкі часи переслідувань, обмосковлення і насильного заводження православія. Ситуація покращала, коли генеральним губернатором став проф. Дмитро Дорошенко. Російський уряд вивіз митрополита, закидаючи йому ,,мазепинство", а безпосередньою притокою до арешту була смілива проповідь кир Андрея в Волоській і церкві і доноси москвофілів. У час польської окупації гостро засудив пацифікацію Галичини, а коли не добився авдієнції у маршала Пілсудського, през. Мосціцкого і міністра внутрішніх справ Наконєчнікова-Клюковского, вислав удокументований меморіял до Риму разом з іншими Єпископами, і Ватикан повів акцію проти пацифікації. Сміливо запротестував проти нищення православних церков і змушування переходити на католицизм холмських українців.
Часи першої большевицької окупації не позначилися більшими репресіями, бо червоні не мали ще розробленого пляну ліквідації УКЦ, не мали часу й рахувалися з авторитетом і популярністю митрополита серед населення. Стосували тільки дрібніші шикани.
Німці теж не важилися виступити проти Церкви з уваги на особу митрополита. Дозволили на навчання релігії в школах, на відновлення Богословської Академії і духовних семінарій, хоч тут і там арештовували, а навіть розстрілювали священиків. Митрополит гостро засудив перед Гіммлером у посланні ліквідацію жидів і вживання до цієї акції українських поліцистів. У 1942-43 pp. апробував дії УПА проти большевнків і німців на Волині й у Галичині, зате засуджував взаємне винищування поляків і українців. Засуджував теж донощицтво і неперебірливу боротьбу поміж підпіллям і леґальним представництвом народу. У спільному з іншими владиками посланні з болем засудив міжусобиці в українській спільноті.
Митрополит був любителем мистецтва і мистецтвознавцем, викладав цей предмет у Богословській Академії. Заснував Український Національний Музей (1913 p.), для якого придбав будинок. Опікувався малярами і висилав їх на свої стипендії до Кракова, Варшави, Мюнхену, Відня, Парижу. Допоміг мистцеві Олексі Новаківському закласти студію й придбав для неї будинок. Митрополит мав три докторати (теологія, право й філософія), був членом-основником Наукового Богословського Т-ва і почесним членом НТШ, автором різних праць з ділянки теології, філософії, мистецтва.
В ділянці шкільництва поширив мережу шкіл СС Василіянок - учительські семінарії гімназії, фахові школи. Оснував нову дівочу гімназію у Львові. Оточив опікою „Рідну Школу," заклав першу сільсько-rocnoдарську школу „Просвіти" в Миловані і школу для сільських господинь Т-ва „Сільський Господар" (у Коршеві к. Коломиї). Перебрав „Академічний Дім" після закриття поляками цього студентського гуртожитка, підтримував дитячі садки й сиротинці. Опікувався „Пластом" і спортовим життям молоді. Зати молодь віддячилася йому величавим сто-тисячним здвнгом у 1933 р. під назвою „Українська Молодь Христові."
Мав зрозуміння для економічно-фінансової сили суспільства, заклав Земельний Банк Гіпотечний, дбав про народне здоров'я і заснував „Народну Лічницю."
Вже цей неповний перелік діяльности митрополита показує, що він був не лише Мужем Провидіння для нашої Церкви, в якій здобув собі ім'я святця з свято-юрської гори, був не лише післанником Божим для всієї Вселенської Церкви, в якій здобув собі назву Слуги Божого й є на дорозі до канонізації, але був Мужем Провидіння для цілої української нації, як Слуга Народу. Таким залишиться для нас назавжди.
“Свобода”, 14, 15, 16 і 17 грудня 1977 року
______________________
* Марія Барагура, довголітня пресова референтка Союзу українок Америки та членка ред­колегії „Нашого Життя".
** Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Вінніпеґ-Торонто 1965 https://shron1.chtyvo.org.ua/Szeptycka_Zofia/Molodist_i_poklykannia_o_Romana_Sheptytskoho.pdf?PHPSESSID=6js5vd5h42p5c80n0ublo8t1s7
*** Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Мюнхен, 1947




вівторок, 26 липня 2022 р.

Арахамія, Абрамович і таємні переговори у Стамбулі щодо зняття санкцій з путіна




У Стамбулі були не тільки переговори про зерно: під їх прикриттям там були инші переговори, там був инший канал зв'язку, і головною дійовою особою там був Роман Абрамович, «гаманець» путіна, який потрапив під санкції. Обґрунтування санкцій писали MI6 і ЦРУ - «за особливу близькість, привілейований доступ до путіна».
Ніхто ніколи не чув, щоб Абрамович виступав із будь-якими публічними заявами, він не має жодного бекґравнду ні в політиці, ні в дипломатії. І от почалася війна, повномасштабне вторгнення росії в Україну, і раптом Абрамович спливає у Стамбулі як один із учасників переговорів, типу «мирних», між Україною та рф. На кількох відео можна бачити, як він сидить десь у кутку, мовчазний, «незримий», просто присутній. Останнім часом ці переговори вилилися в переговори щодо зерна.
Геть незрозуміло, що то за люди, які їх ведуть від імені України. Країна воює з аґресором, переговори ведуться з аґресором, а ведуть їх якісь дивні люди, котрих ніхто офіційно на них не вповноважував. Там немає офіційних представників Міністерства закордонних справ, першу скрипку там грає Арахамія. З російського боку, згідно з деякими джерелами інформації, там присутні люди, які мають прямий зв'язок зі злочинними елементами в Росії; там присутній високопоставлений офіцер із 5-ї служби фсб, з того департаменту, який “курирує” Україну, і в нього в руках - уся інформація на представників України, які сидять через стіл від нього. І от ці переговірники досягли цієї угоди щодо зерна. І було б усе тихо, якби не британська газета The Times, яка має в своєму розпорядженні свідчення про те, що Роман Абрамович використовує свою присутність там, аби вирішити питання про путінську власність, якою він як путінський “гаманець” керує і на яку накладено санкції. За допомогою представників України він намагається зняти ці санкції формально з себе, а фактично з путіна. На кону від 6 до 12 млрд доларів. Щоб зняти санкції, адвокатам Абрамовича потрібен т. зв. star witness - “зірковий свідок”, який міг би переконати суд і “переламати” свідчення MI6 та ЦРУ. І Абрамович знайшов такого свідка — це Арахамія, головна особа від України на переговорах у Стамбулі, зважаючи на те, як учасники розташувалися за столом.
Вдумайтесь у ситуацію: країна-жертва аґресії веде переговори з аґресором, і на боці аґресора виступає голова української делеґації на цих переговорах. А тим часом Абрамович є на цих переговорах таємним каналом зв'язку з путіном.
Згідно із The Times, яка тримала в руках ці документи, Арахамія написав те, що зветься афідевіт — заяву на підтримку Абрамовича та його вимоги про зняття санкцій нібито з нього, а насправді з путіна. Неймовірна комбінація, яка в голові в нормальної людини не вкладається. Як пише The Times, “Давид Арахамія у своєму афідевіті зазначає, що, за сприяння пана Абрамовича, досягнуто угод, які допомогли створити гуманітарні коридори, через які евакуйовано понад 400 цивільних осіб, а також його зусилля призвели до кількох обмінів військовополоненими”.
Маємо справу з одним із найпоширеніших методів спецслужб, коли вони, інфільтрувавши аґента, хочуть відтак підняти його статус. Пригадаймо, як кремль і російські спецслужби просували Медведчука: путін свого часу заявив, що переговори про обмін військовополонених вестимуться лише через Медведчука. Дітися було нема куди, запустили на переговори Медведчука — і тут бах! ура! успіх! Для орків випустити кілька сотень військовополонених заради того, щоб просунути свого аґента і зробити йому реноме – не проблема. Отак був впроваджений Медведчук і так він став представником на Мінських переговорах. Єрмак починав так само — теж узяв участь у переговорах щодо військовополонених, теж був «успіх», і тепер він керує державою. І тепер так само просувають Абрамовича.
Далі Арахамія пише в афідевіті, що «п. Абрамович продовжує брати активну участь у переговорному процесі» - отже, не тільки щодо зерна! Його вже просунуто сюди путіном, кремлем; він, свідчить Арахамія, «став невід'ємною частиною переговорного процесу, підтримує гуманітарні зусилля». На підставі афідевіту Абрамовича його адвокати пишуть, що «санкції обмежили його можливості брати участь у мирних переговорах», а він, мовляв, хоче брати в них участь, і Арахамія хоче! Тобто, троянського коня вже впроваджено, він уже тут, він уже надовго оселився, до закінчення війни. Ось тільки як вона закінчиться з таким троянським конем...
Якщо Абрамовичу вдасться вивести з-під санкцій, скажімо, 6 млрд доларів, то гонорар Арахамії за надання афідевіту, згідно з практикою таких послуг, може становити 25%, або 1.5 млрд.
Цей його афідевіт на користь путіна вже надіслано до Европейського Союзу і, можливо, вже й до Великої Британії. Як це глядиться на тлі санкційної політики? Невже Арахамія думав, що його афідевіт не стане відомим ЦРУ, ФБР, МІ6?
Ось-ось настане рецесія, вже важко, вже суперечки йдуть у лавах европейців, европейці готуються затягувати пояси, в Америці ціни на бензин злетіли. Американці та европейці йдуть на це, бо розуміють, що це праве діло. І в цей час представник правлячої в Україні команди завдає по цих санкціях удару, причім на найвищому рівні: він фактично допомагає зняти санкції з путіна, віддавши йому один із його «гаманців».
Якби це сталося на Заході, Арахамію могло би врятувати лише одне: надання довідки від медичного закладу про те, що він - клінічний ідіот. Інакше його би зняли з посади і посадили.
Арахамію треба гнати у шию!
(с) Юрій Швець. Абрамович і таємні переговори у Стамбулі щодо зняття санкцій з путіна

Свій погляд на перемовини у Стамбулі і на нібито укладену там нібито угоду щодо вивозу українського зерна висловив Олег Жданов, військовий експерт, полковник ЗСУ в запасі. Теми присутности у Стамбулі Р. Абрамовича він не торкається.




22 липня радник з національної безпеки США Джейк Салліван, виступаючи на безпековому форумі в Аспені, шт. Колорадо, повідомив, що Джо Байден утримується від надання Україні ракет для Гаймарсів з радіусом дії 300 км, хоча їх в Україні вже чекали. Чи це, часом, не реакція на стамбульські "витівки" Арахамії, а отже й офісу презедента? Чи це простий збіг обставин?

четвер, 21 липня 2022 р.

Від таємної зустрічі Зе з Патрушевим в Омані почався відлік часу до повномасштабного вторгнення росії в Україну

 



...Якщо в нас війна і в нас є кріт під номером 2 в державі, то як ми збираємось перемагати?!
...Треба відмінусувати обурення [через лист Вікторії Спарц до Байдена] і цю всю платну, зарплатну, сліпу позицію. Всіх тих бобиків, яким “тільки би не рухати" і т.д., бо їм усе добре. Насправді, відмінусувавши обурення членів секти і членів культу, ми отримаємо пекучий сором, і ця історія, яка матиме продовження і дуже серйозні політичні наслідки, - це є історія нашого з вами великого сорому, бо ми не змогли нічого зробити з людиною, яка перебуває під залізобетонним захистом першої особи з незрозумілих причин. Тому що причин, які пояснюють неможливість звільнити на вимогу і громадянського суспільства, і зовнішніх партнерів, і іноземних розвідок — звільнити цю особу, звільнити Татарова, який блокує САП, немає чим пояснювати. Цю залізобетонність не можна нічим пояснити, окрім як...
От про це “окрім як” і поговоримо. Хоча, насправді, тема Єрмака не нова: жовтень 2020 року, у Лондоні новопризначений голова Британської розвідки МІ6 Річард Мур відкрито — і це написано всюди — відкрито звернув увагу на керівника ОП. МІ6, британська розвідка нашого дорогого Бориса Джонсона, якого ми всі любимо, звернула увагу на те, що керівник ОП перебуває під великим-великим знаком питання. А цьому передувала найскандальніша в історії міжнародних розвідок ситуація з ваґнерівцями. Переповідати цього нема сенсу — люди, які знають, розуміють, що пряма і безпосередня участь Єрмака в найбільшому зливі секретної інформації в історії ХХІ століття, є беззаперечною. А перед тим всіма антикорупційними розслідувачами публікувалися історії про те, що Єрмак має спільну фірму з громадянином росії, який, у свою чергу, має в росії бізнес, який він веде на пару з членами партії “Єдіная россія”, і серед акціонерів того бізнес-партнера є однокласник путіна.
А ще до того, вся історія зі знаками запитання від американців, від британців, від інших розвідок, які досі не мають відповідей, що то за історія з ваґнерівцями, хоча вони знають: від громадянського суспільства, просто від українців, свідомих, небайдужих українців ці знаки запитання завжди будуть висіти над керівником ОП, допоки ми не дізнаємося всієї правди про Оман. Історію Оману ми затоптали: нам війна залюлюкала, політичні технології це затушували, присипали, але насправді саме там лежать корені дуже серйозного питання стосовно контакту найвищого українського керівництва з генералом Патрушевом, який після путіна є другою особою в ієрархії російських силовиків і чекістів. Що відбулося в Омані - це якраз відповіді на дуже багато запитань по всіх фіґурантах, якими зараз цікавляться Британія і передовсім Америка. Тому що до Оману Єрмак полетів простим радником, а прилетів - і через місяць був призначений на керівника ОП. І саме Єрмак готував цей візит, саме він у спайці з двома дуже цікавими персонажами, про що було опублічено ще у 2020 році, - покійним мером Харкова Кернесом і таким собі Робертом Тадеєвим. Ці двоє за три тижні до Оману перебували у москві, де, за різними інформаціями, мали зустріч із Патрушевом, готуючи цю оманську зустріч. Роберт Тадеєв — це двоюрідний брат Ельбруса Тадеєва, помічником якого багато років працював Єрмак, який був призначений керівником ОП після Оману. На борту літака Патрушева український президент звідти вертався в Жуляни.
Запитань маса. Чи це була вербовка, чи це була просто спроба встановити очний контакт з найвищим керівництвом росії, чи це були якісь инші розмови і про що, ми не дізнаємося вже ніколи, допоки фіґуранти не захочуть самі цього розказати. Зрештою, все це — всі здогадки, і конспіративні теорії можна обнулити одним простим питанням. Ми не знаємо, що відбулося в Омані і яким чином саме тоді Єрмак виліз на передні ролі в українській політиці з повним розворотом у бік росії, і весь 2020-й рік став проросійським - з відмежуваннями прифронтової зони, з розведенням військ, з розмінуваннями, з пошуком миру в очах путіна, з усім тим наративом пом’якшування щодо росії і т.д. Ми не знаємо, що було в Омані, але ми знаємо, хто такий батько керівника ОП. Це є співробітник у відставці Головного розвідувального управління, тобто ворога. І цього факту й без МІ6, і без Вікторії Спартц цілком предостатньо для того, аби на пушечний постріл син співробітника ГУР рф, ворога, не був допущений на жодну державну посаду, тим паче з доступом до першого тіла і доступом до державних таємниць. Якщо твій батько є кадровим — зараз у відставці — співробітником ГУР рф, ти не можеш мати жодної кар’єри в Україні. Так гласять не лише умови війни, так гласить здоровий глузд і логіка. Тому навіть на самому цьому факті базується неприпустимість перебування Єрмака на будь-яких державних посадах, не кажучи вже про посаду зі статусом №2 в країні - про це не може бути взагалі ніякої мови.
Отже, що ми маємо у сухому залишку: ми маємо претензії двох світових розвідок — британської та американської, сильнішої від цих світових розвідок нема. Ми маємо претензії від двох світових розвідок щодо одного фіґуранта. Що ми маємо з нашого боку: глибоке обурення. Як це виглядає? Це виглядає, що розвідки двох світових держав, лідерів антипутінської коаліції, стоять нижче від просто обурення якоїсь сильно обуреної особи, яка себе возомніла чимось великим, чи як? Як ми маємо трактувати ось таке мотивування — що значить “не на часі”? Взагалі, ця історія ще більше оголила той нюанс, що воєнний стан почав використовуватися власне владою як дуже вигідне прикриття “нічого не”: нічого не робити, нічого не міняти, нічого не рухати, нічого не очищати, все лишити так, як є, і за принципом воєнного стану як якогось щита, як алібі: нас не рухати!
Мені здається, що філософія і взагалі потреба воєнного стану полягає зовсім в иншому. Воєнний стан полягає не в неруханні, а в леґітимності влади робити безпрецедентні кроки, які в мирних обставинах би викликали запитання. Тут ми бачимо навпаки — ми бачимо, як воєнний стан перетворюється на алібі влади нічого не рухати в собі, а це вже попахує конвертацією фактора війни у свою політичну стабільність, у свою політичну проєктність і свою політичну виборчу вузьку стратегію за рахунок війни, за рахунок знищення конкурентного поля, за рахунок повної монополізації всього, що насправді й передбачає воєнний стан, для того він і існує. Повторюю: друга за впливовістю особа в державі підозрюється двома світовими розвідками у співпраці — не йдеться про аґентуру, не йдеться про вербовку, ми цього не знаємо — у співпраці на користь ворога. І це вже все міняє, і з цього випетляти не вдасться, і це є насправді дуже тяжкий цуґцванґ, бо звільниш його — і фактично визнаєш, що мають рацію ті, хто доводить, що це кріт; не звільниш — під ударом національна безпека, під ударом держава, й ти тоді виглядаєш як співучасник.
(с) Остап Дроздов*

Стосунки Зеленського і Єрмака дуже і дуже давні. У всякому разі, мені вдалося їх прослідкувати до 2004 року, коли Зеленський офіційно реінкарнувався у Києві в якості якогось і чогось директора на Інтері. Згодом Єрмак постійно виникав біля Зеленського, причому в ролі того, хто платив йому якусь заплату, чи, скажімо, гонорари. Тобто в ролі апріорі старшого і "кормільца".
Мало хто зауважив, що Зеленський значну частину 90-х, і більшу частину 2000-х років провів, вірніше постійно прожив у москві, тобто в омріяній ним росії.
Він, щоправда, у школі ще й мріяв поїхати до Ізраїлю, але йому цього не дозволив батько. Кажуть, що зараз там живе його батько з мамою - варто перевірити, в усякому разі, я цього не зробив як належить.
Але повернемося до того, що "Землею обітованною" для молодого Зеленського наприкінці 90-х виявилася росія, тобто москва.
За моїми пошуками виглядає, що він там жив постійно, а в Україну приїжджав на концерти і у службові відрядження.
Причому спочатку були службові відрядження - а концерти почалися пізніше.
Виявилося, що навіть на піку 95-го кварталізму він, як правило, лише прилітав з москви до Києва на концерти - і відлітав назад.
А Єрмак час від часу появлявся біля нього як старший бізнес-партнер, тобто замовник і джерело грошей та гонорарів.
Попри це поява Єрмака біля вже президента Зеленського виявилася для всіх якимось сюрпризом.
І виглядала якось сенсаційно. Особливо на тлі казкової екзотики його подорожі до Оману, де такі пильні спостерігачі як я, вперше звернули особливу увагу на унікальність "ескорт послуг", надаваних президентові України маловідомим тоді Єрмаком.
І вже тоді, це було більше схожим не на ескорт, а на конвоювання.
Нагадаю що позицію "контроль ззаду" Єрмак успадкував від свого попередника на цій "посаді" - Богдана.
Цікаво, що після заміни "ззадусмотрящого" Богдана на Єрмака в тій же позиції, Зеленський поступово перестав повторювати пам'ятну всім мантру своїх перших років презеденства про те, що він на цій посаді ненадовго - на рік, не більше.
Спочатку я гадав, що це молодого наївного Зеленського таким чином спокусили тимчасово зіграти ( ну, типу по приколу) роль "Слуги Народу" - щоправда, я не зовсім розумів яким саме макаром Зеленський збирався скорочувати термін свого презеденства.
Але після 24 лютого - навіть трохи раніше, коли в Мінську появися Янукович, я зрозумів, кому саме мала відбуватися передача влади від Зеленського "достойному чувакові", а саме Януковичеві.
Але передачі влади не відбулося - бо Януковича просто не змогли привезти до Києва.
Одночасно стало зрозуміло, чому "боневтік" - "бочекавЯнуковича"...
Тому наш герой був змушений, під сумну пісню "Чом ти не прийшов", надалі виконувати свої остогидлі рутинні обов'язки президента остогидлої йому України.
І він, навіть, так би мовити, на якийсь час "знайшов себе" - записуючи звичні відосики, але вже до всяких парламентів, Ансамлей НАТО та інших солідних зібрань.
Але вже з перших чисел квітня про бриґаду імені Єрмака згадали - і почалися всякі цікаві речі: руйнування телевишок, відключення "ворожих каналів", якими виявилися канали Порошенка, й багато чого иншого.
Найгіршим з цього виявилося те, що президентові нагадали, що він "верховний" і попхали його "керувати" військами, фронтами і ще багато чим, що не входить до обов'язків та повноважень президента.
Тобто до Маріуполя і Херсона додалися - але на щастя в дуже м'ягкій формі - ще й Сіверськодонецьк та Лисичанськ**.
Мій полумяний привіт фельдмаршалові Безуглій...

В грудні минулого, 2021 року, Тарас Чорновіл в якомусь телеінтерв'ю, дав дуже просте пояснення феномену "спарки" Єрмака -Зеленського.
Він сказав, що все те, що робить пара Єрмак-Зеленський можна зрозуміти, якщо припустити що "Єрмак полковник ФСБ - а Зеленський - лише майор тієї самої контори.
___________________
* Транскрипт уривків з відео “На руку кремлю - не рухати кротів | Дроздов позиція” https://www.youtube.com/watch?v=ImR78friYc4
** Щодо "дуже м'якої форми": спроби Єрмака з Будановим зробити під Зеленського "паралельну войнушку"і успішну “малєнькую контратаку” в Сіверськодонецьку коштували нам Золотого, Лисичанська і сотень, якщо не тисяч життів наших бійців (Тарас Чорновіл).
Про це - тут:



Тарас Чорновіл: "Who is Mr Yermak?!"

 


👉Як спроби Єрмака з Будановим зробити під Зеленського "паралельну войнушку" коштували нам Золотого, Лисичанська і сотень, якщо не тисяч життів наших бійців.
👉Як через недовіру Єрмакові ми не отримали потужних ракет на 300 км для Гаймарсів.

WHO IS MR YERMAK? *
...На це запитання відповідь мали би давати спочатку СБУ, потім суд, инші органи, але вони на сьогодні, на превеликий жаль, цілком контролюються Єрмаком — десь особисто, десь через Татарова, десь через Портнова, це все одна компашка. ...Страшним є не лист до Байдена, страшною є реакція української влади. Виявляється, що в Україні є одна недоторканна корова, яку рухати не можна ніколи, про яку Зеленський сказав “я з ним прийшов, я з ним піду”. Мені здавалося, що він прийшов із Коломойським та Андрієм Богданом, а Єрмак там був якимсь радником. Виявляється, він — головна людина, й заради нього зламано одне дуже принципове табу.
Допомога Україні з боку США базується на одному серйозному запобіжникові. Байден розуміє, хто в нас кроти. В нього до Зеленського ставлення просто жахливе, а до його оточення ще гірше, він нічого не забув, але при тому всьому, трохи більше ніж рік тому, бачачи, що війна невідворотня, що Зеленський фактично відчинив двері путінові й ослабив армію, Байден поставив собі два завдання. Перше завдання - якщо можливо, не допустити війни, а не допустити можна було: за рік абсолютно спокійно укр. влада могла би створити такі умови через розвиток оборонки тощо, щоби не вторгся путін. путін не є таким ідіотом, як іноді здається, - він ідіот по скрєпах, але він не ідіот по розрахунках. Якби Україна навіть за рік почала відновлювати й робити все те саме, що робила у 2017 і 2018 роках, якби почали би робитися прикордонні укріплення, то не було би вторгнення. Але Байден не зміг цього досягнути. Другий варіянт завдання: якщо буде вторгнення, то треба Україні допомагати. Це є битва цивілізаційна, і Байден зробив ставку на те, що в Україні треба протиставитися путінові, треба його максимально вимотати, щоб Україна стала як другий Афґаністан для СССР, і, на жаль, так воно зараз і відбувається — ціною нашою крови...
За цих обставин було зрозуміло, що Україна перенасичена рашистською аґентурою, причому на самих верхах. В Байдена не було ілюзій і щодо рашистів та реваншистів в українській владі, він все це розумів і цього й не приховував, про це говорять окремі американські сенатори та їхні експерти, що допомога Україні, особливо в той момент, коли й до Зеленського почало доходити, що напад таки буде, коли він погодився на призначення Залужного головнокомандувачем, коли зняли нарешті Тарана і Хомчака, коли нарешті в кінці минулого року відновилася трошечки наша збройна програма, пару Нептунів встигли зробити, буквально пару, на жаль, - експериментальних, яких мало бути півтори сотні, і ніхто б тоді не сунувся! Але зробили лише три... І ще деякі речі зробили. І в цей момент, коли насправді багато вже в Україну йшло допомоги (Зеленський щось там розказував, що, мовляв, нічого не давали, — ті Джевеліни, ті британські НЛАВи й ті Стінґери, які дали, захистили північ України і дали можливість зупинити ворога, бо якби не було цього, чим мали би зупиняти ворога — голими руками? Не було би цього, ворог би підтягнув решту резервів, і Київ би впав, була би страшна бійня — і все...
Але під цю допомогу були поставлені певні дуже жорсткі вимоги. Причому, Байден знав, що Зеленський його неймовірно боїться, він додав йому цього страху ще в кінці серпня під час візиту Зе до Вашинґтона, й було за що, бо в Байдена є всі матеріяли, плюс в Байдена є фактор особистої помсти за атаку на нього та його сина Гантера, й тому він поставив умови, а Зеленский під ними підписався, а саме: все оточення зеленського не сміє наближатися до двох сфер: 1) Збройні Сили України; 2) зовнішня політика - Зеленський несе за неї відповідальність, але кроти не мають права простягувати туди руки. Якщо із Залужним це сталося більш-менш легко, бо Залужний самостійний, то ...щодо Кулеби не врахували, що його ставив на посаду особисто Єрмак, якому Кулеба присягався в особистій вірності й лояльності. Саме за відмову присягати Єрмакові був звільнений з посади міністра закордонних справ Пристайко, його спровадили послом до Лондона, а на його місце поставили Кулебу. В Америці цього не врахували.
Проте певна незалежність Кулеби зберігалася, й навіть тоді, коли Зе робив дикі демарші — гадаю, з подачі Єрмака, як-от атака на федерального канцлера Німеччини, що є абсолютною дикістю, Кулеба міг собі дещо дозволити, казати “Ой, не треба!”, бігти і щось виправляти... Але зараз, коли почали шити лапті особисто Єрмакові, зламали остаточно й цей напрямок, й це дуже небезпечно, бо у США можуть зреаґувати на рівні Байдена.
Йдеться про відповідь від Міністерства закордонних справ на лист пані Кульгейко — відповідь у стилі Лаврова: звинуватити людину в тому, що вона буцімто працює на росію; звинуватити її в тому, що вона нібито цілеспрямовано хоче знищити допомогу США Україні тощо. Лайлива, брутальна відповідь, 100-відсоткова брехня, з принциповими наративами у стилі лавровського МІДу. В мене враження, що там її й писали, а може, й сам Єрмак її писав — відповідь брутальна й до останньої крапочки й комочки брехлива.
...А все через те, що пані Кульгейко піддала сумніву добропорядність і проукраїнськість недоторканної корови, яка працює на посаді завгоспа неконституційного органу, ...про який у Конституції сказано, що для виконання своїх повноважень президент може створювати допоміжні та консультативні органи. Все! Оце все, що написано про орган, яким керує Єрмак. ...І пані Кульгейко звернулася до Байдена із запитом, щоб відповідна адміністрація Білого Дому надала конґресменам довідку, що ж це за людина. Щоб перевірили цю особу, оскільки ця особа отримала найвищий рівень доступу, не маючи, очевидно, жодних допусків, до всіх матеріялів, у тому числі оборонного характеру, до всіх матеріялів, пов’язаних із допомогою ЗСУ, й це може становити загрозу для цієї допомоги. Плюс не забуваймо, що американський народ погодився на те, що вони будуть потерпати від санкційної політики, від тої допомоги. Йдуть багатомільярдні суми, вони звідкись мінусуються, Байден не множить грошових знаків, він їх звідкись забирає, коли передає ті самі 40 мільярдів на підтримку України. І американські громадяни погодилися, що в них рекордна за всю історію ціна на пальне, а це тягне за собою всі инші ціни; що в них сталася інфляція, бо їх переконали, що це є справедливість. Але в такому разі, кажуть американці, ми маємо побачити й відповідь з українського боку: що ви припиняєте корупцію, припиняєте утиски свободи слова, політичних свобод тощо, і ви прибираєте рашистських кротів, або надавайте арґументи, що вони такими не є, а арґументів, що вони є рашистськими кротами, - їх достатньо.
...Байден вже демонстрував кілька разів серйозні роздратування. Пригадуєте ту заяву? Ми попереджали, він [Зеленський] не захотів навіть слухати. Замість того, щоб тихо змовчати або сказати — ну, вибачте, ну, були, на жаль, помилки в нашій розвідці, ми повірили своїй, ми надіялися, ми не вірили, що таке може відбутися... Замість цього відбувся вихлоп брутальности, до якого долучився навіть сам Зеленський. Тоді відповіді були дуже хамські: “А ви нам не дали!” Вони нам дали, хоча не були нічого зобов’язані. А наше керівництво забрало війська з півночі і з півдня, лишивши два батальйони на весь південь України - два батальйони не на перешийку, знявши блокпости, знявши з окопів укріпрайон, який прикривав виходи з Армянська і з Чонгара! Ви можете подивитися навіть на GoogleMaps, узявши космічне фото, наблизити по максимуму, - оте, що видно з космосу, воно ж заховане все, землею притрушене, але звідти ви побачите окопи, побачите невеличкі ознаки, що там є підземні укріплення... Все це було порожнє, там взагалі нікого не було! І от ви, скоївши це, ще на нас, на США, гавкаєте?! - можуть там відповісти. В Байдена було явне роздратування.
Другий момент: було роздратування, яке спричинилося до того, що ми відразу, на старті не отримали для Гаймарсів потужних ракет на 300 км. Згадайте, яка тоді була відповідь, як нам відмовили! Це була відмова прямої недовіри. Здавалося б, ними розпоряджається Залужний, а довіра до Залужного є 100-відсоткова. Але на той момент Єрмак вже два рази встиг залізти до Генштабу й там покомандувати. На той момент було вже відомо, що розробляються якісь плани використання Буданова і ГУРу для того, щоби зіграти в паралельну армію, в паралельну “войнушку”, аби показати, що от Залужний не може просунутися вперед, а ми от щось узяли! Це відбулося пізніше, під Сіверськодонецьком, на межі травня-червня. Це коштувало нам дуже багатьох життів і втрати всього того кута! Замість здати Сіверськодонецьк, який був безнадійний, його не можна було утримувати, і зробити нову лінію оборони по Сіверському Донцю, утримати Золоте і Лисичанськ і тримати там оборону, довелося відступати до межі Луганської і Донецької областей. Чому? А тому, що Буданов, ГУР під візит Зеленського погнали туди — ЗСУ туди не зайшли — вони туди погнали Іноземний Леґіон, який підпорядковується ГУРу. І вже рятувати хлопців кинули туди війська, бо вони там були приречені на спалення, на знищення одномоментно, на взяття у полон — ми би мали купу смертних вироків проти них у “ДНР-ЛДР”; кинули туди війська і їх відтягнули. У підсумку, ми втратили Золоте, ми втратили Лисичанськ, ми втратили сотні, якщо не тисячі наших бійців. І в Байдена бачили, що це готується, в Байдена бачили, що для того, щоб зробити під Зеленського успішну “малєнькую контратаку” і “нєбольшую побєдную войнушку”, Єрмак, Буданов та инші творять неприйнятні речі. Ось чому виникла недовіра: чи ракети, які будуть передані Залужному, не будуть використані проти волі Залужного, бо із Залужним можна домовитися. Америка боїться входити у прямий конфлікт, коли американською зброєю можуть бути нанесені удари вглиб росії.
_______________
* Транкрипт уривків з відео “Тарас Чорновіл СТРІМ | Who is Mr. Єрмак ?!” https://www.youtube.com/watch?v=P50QvMMudWs


середу, 20 липня 2022 р.

Він пролетів у житті метеором... Поет Олекса Булига

 


* * *
Рвав кайдани Дніпро у березні,
Рій галчат шаленів на березі,
А в стрімкій рудій каламуті
В вуса дули соми роздуті...
Ми, галчата, пискливо крякали,
Черевики благенькі чвакали,
А на кризі хистке, прозоре
Дитинство рвалося в Чорне море!
Ми, галчата, безмежно вірили,
Ми легендами землю міряли,
Ми, галчата, лиш крихту знали,—
Все багатство — сердець кристали...
Весни йшли, голубіли душі.
Хто на морі з нас? Хто на суші?
Ех, шкода, що в буремнім березні
Інші крякають там, на березі!
Олекса Булига

Народився 16 липня 1938 року в селі Великих Прицьках на Київщині. Закінчив Київський політехнічний. Працював в Інституті електрозварювання АН УССР ім. Патона, його тема - електрозварювання під водою. Отримав патент на винахід — метод повітряно-плазмового різання металів, мав технічні винаходи.
Писав вірші. Ще студентом щопонеділка приходив на літстудію до видавництва «Молодь». Його поезії почали з’являтися у столичних часописах.

ФРАҐМЕНТ
Над Святошином — галки, галки,
Тополиний пухнастий сніг.
Щось до болю інтимне змалку
Зашморгнулось вузлом доріг,
Підкотилось до горла хвилею,
Затенетилось в слух і зір,
Згарячіло сльозою сивою.
. . . . . . . . . .
Я - людина, я - птах, я - звір.
Я пливу в звукофарбнім плескоті
Весняних світових томлінь.
Я збагнув тебе в оці всесвіту
Нервом витонченим землі...
Батьківщино, тривоги злиті,
Я відчую твою плоть як син:
В свіжоз’ятреву вічність миті
Кличе серце багряна синь.
Був він круточолим, смаглявим, зі смолянисто-чорним волоссям і великими, з голубуватими білками, очима.
Жив у Святошині в маленькій кімнаті, схожій на вагонне купе. Забрав до себе матір. Мріяв одержати квартиру. Збирався одружитися.

ТИ ЩОЙНО ПОЇХАЛА НА МЕТРО
Кохана, я чую тяжіння твого серця, -
Воно летить над землею з космічним свистом.
Воно стискається від безсмертя,
Воно стає від жаги іскристим.
Кохана, я чую тяжіння твого серця!
Я чую, як нездоланно виростає відстань,
Як болісно розлітаються наші очі.
Що ж, зустріч — то осіяння пристань
В польоті до жаданої ночі.
Ти чуєш, як нездоланно виростає відстань?
І луна аж колише шпичасті зорі,
В знак того, що тобі не байдуже,
Посилай мені метеори
Тоді, як відчуєш тяжіння мого серця.
Одружитися не судилося... Був уже смертельно хворий. В останні місяці його непокоїли нирки. Поїхав на південь — стало ще гірше.
...Навіть біль не зупинить трагічністю,
Я — такий, як давно, як завжди.
Хочу мить відчувати вічністю
По ночах, як ревуть поїзди.
Потрапив у шпиталь, з якого не вийшов.
Його скромний спадок — рукопис книжки «Скресіння»*, що побачила світ посмертно, 1967 року, добірка у квартальнику «Поезія», 1973, ч. 1, инші передруки віршів, твори, переписані од руки з поправками якимсь неспокійним почерком — то рівнішими літерами, схожими на креслярські, то косими...
У своїй творчості О. Б. неодноразово звертався до історичних постатей (Т. Шевченко, У. Кармелюк, В. Вітмен та ін.). Низку його поезій досі не опубліковано...
...Що мені з того, що мало я житиму, —
Твердив Уїтмен,— я вічно живий,
Навіть з могили весні я радітиму
В листі зеленім, листі трави...

Він пролетів у житті метеором. І згорів, як метеор. Олекси Булиги не стало 27 лютого 1966 року.

РІКА МОЄЇ ЮНОСТИ
Мить кожна — мить остання...
Лі Бо
Останній зойк, останній крик тривоги,
Дозрілі крила виснуть за плечима
І вже ріка вривається пороги,
І вже душа з відсутніми очима...
Як фільм німий, перегортаю пам’ять.
Вже вперте серце — гаснуче горнило...
. . . . . . . . . . .
Пробач, Ріко, я забуваю плавать,
Пробач, Ріко, - я попустив вітрила.
Заграй, Ріко, бездонню вороною,
В останній раз я обіймаю хвилі,
Гойдни стихій святою ворожбою
Останній раз мене на небосхилі!
Останній зліт, останні щастя сльози,
Останній бій в гримучій круговерті!
Хай котяться мої останні грози
В останній штиль всеберучкої смерти...




Ховали його першого березневого дня 1966 року.
І того ж місяця березня Василь Стус написав оцього вірша, in memoriam:

* * *
Олексі Булизі
Цупких не роздереш обійм —
обложно став твій день недільний
і закурів, як дощ, як димний,
як вілглий смерк, як крик — добі.
Чоло холодне і голодне,
велике око, прямо в суть
націлені, перенесуть
тебе — до голої безодні,
а друзі руки вознесуть,
мов голосіння. Ніби спазма —
грудних розлук тремка пора.
Весніє світ, упавши плазом,
коли поетів косить рак
та біль, гіркіший за підозри,
чорніший за пролами ґрат.
Так заломитись — горлом гострим
так йти — до смертного одра
прирідненим. Аби смертельно,
голіруч грузнути в пітьму.
Кому звірятимеш, кому —
смеркальний день і морок денний,
набряклий полисками тиш?
Єдина правда — засторога:
Від самоти — до німоти,
бо дальня до мети дорога.
Квадратний біль. Крутий округ
жалоби.
Прощавай же!
Поети, наче совість, мруть,
а білий світ — він тільки майже
і світ, і білий.
Василь Стус
ІІІ. 1966
______________


Біографічні дані - з передмови Дмитра Білоуса.