неділю, 4 червня 2023 р.

Борис Антоненко-Давидович. Зі спогадів

 




* * *
Хай спереду повільне завмирання,
І вічна тиша, морок, тлінь,
Однаково у день повстання
Я вчую ваш на сполох дзвін,
І буду там з потужними полками,
Що вийдуть враз на битий шлях,
І пройдуть ним від Сяну до Кубані!..


Борис Антоненко-Давидович
* 4 серпня 1899, Засулля, Полтавщина — † 9 травня 1984, Київ

...Коли я вчився, ще за царату, в 7 – 8 класах Охтирської гімназії, серед інших предметів у нас був “воєнний строй” (проходили основи військової муштри, стрільби). В разі війни нам повинні були дати чин прапорщика. Ось така була моя військова освіта.
У 1917 році я вступив до природничого відділу фізико-математичного факультету Харківського університету. Прізвище моє тоді було Давидів.
Березневу (тут і далі мова про Лютневу. – Ред.) революцію народ зустрів як свято: скільки надій з’явилося! (Жовтнева – не те, не та реакція). Після березневої український національний рух почав відроджуватися. Новостворена Центральна Рада проголосила українську національну маніфестацію. На майдан Хмельницького (Софійську площу. – Ред.) вийшли тисячі людей під жовто-блакитними прапорами. Була тут і частина трупи [Миколи] Садовського. Я був саме тоді в Охтирці, але чув про це і читав у газетах. Незабаром Центральна Рада перетворилася в парламент з різними партіями: там були російські есери, дві єврейські партії, навіть большевицька фракція.
З вересня 1917 р. почалося моє навчання на першому курсі Харківського університету. А на початку квітня 1918 р. до Харкова зайшла частина альянсу – німці і війська Центральної Ради в особі 2-го Запорозького полку на чолі з полковником Болбачаном (в “Днях Турбиных” його виведено під прізвищем Болботун). Я кинув студії і вступив до полку. Батько мій був у війську, десь в Естонії. Мати залишилася вдома одна, вона не знала навіть про мій вчинок. Я хотів боронити Україну, хоч і не мав потягу до воєнної справи. Наш курінь розташувався в приміщенні жіночої гімназії. Знову почалася муштра, тільки українською мовою. Рій мав у своєму складі 10 чоловік, чота – 20, сотня – 100 чоловік. Крім того, ройовий вважав за потрібне нас трохи просвітити, бо люд був різний – студенти, робітники. Казав, що Центральна Рада обіцяє тим, хто у війську, дати землі більше, ніж іншим. За службу ми одержували платню, за участь в бою платили окремо. Не подобалась мені ота платня – не за гроші я йшов служити. Постачання було добре, бо багато чого лишилося від царської армії. Морока була одна – де дістати сіру смушкову шапку з червоним шликом?
Через тиждень полк Болбачана пройшов через Харків церемоніяльним маршем. Приймав парад генерал Натієв, осетин. Рушили на південь. Сотник Борис Гоженко, який скінчив Кам’янець-Подільську гімназію і прагнув вступити до університету, дізнавшись, що я там учився, поклав мене в поїзді коло себе і розпитував про університет. Доїхали до станції Лозової, де вже були німці. Звідти повернули в Крим (з Кримом питання було спірне: німці віддавали його Україні, а большевики казали, що там татари). Тут німців не було. На великих станціях зупинялися – церемонійні марші, огляди козацьких сил. Болбачан показував українське військо місцевій людності. Жінки і діти виходили назустріч. Перекупки не хотіли брати гроші за продукти. Проїжджали через одну німецьку колонію. Місцеві жителі привели якогось “большевика”, щоб “військо його судило”, – несимпатичного грека з перснями. Сотник скомандував розстріляти.
Доїхали до станції Мелітополь. І раптом – що таке? Бачимо триколірний прапор: білий, червоний, синій – прапор білої гвардії. Виявляється, на день раніше перетнув нам дорогу загін генерала Щербачова (тут і далі: Михайла Дроздовського. – Ред.), який ішов на злуку з генералом Денікіним. Козаки повискакували з вагонів, вивісили жовто-блакитний. З’явилася делеґація від Щербачова до Болбачана: “Для чого нам ворогувати? У нас спільний ворог – большевики. Завтра вранці ми покидаємо станцію, і ви берете владу на себе” (а в щоденнику, який тоді вів Дроздовський, – люта ненависть до українських вояків. – Ред.).
Викликає мене сотник:
– Пане Давидів! Вас кличе полковник Болбачан!
Полковник із своїм штабом перебував у першокласному вагоні цього ж ешелону. Доповідаю йому:
– Козак першого куреня першої сотні Давидів!
– Ви студент?
– Так!
– Так от, я роблю вас комендантом станції Мелітополь.
– Але ж я не старшина, а рядовик і не знаю обов’язків коменданта.
– А зараз старшина на вагу золота. На Чонгарському мосту точаться бої… А любов до України підкаже вам ваші обов’язки. Видати пану Давидову нову шинелю, шаблю і наган! Ідіть до російського коменданта станції приймати від нього комендатуру.
Іду. Мені неповних дев’ятнадцять років. Походжає поручик. Глянув на мене, здає телеграф (система Бодо, Морзе).
Кажу:
– Давайте опис.
– Я принимал от большевиков без описи…
Через годину ешелон відходить. Я залишаюся один – представник війська Центральної Ради, всієї України. Зайшов начальник станції, просить, щоб пан комендант дав дозвіл на відхід поїзда на північ, на пропуск громадян.
Спати ліг на дерев’яній канапі, під голову – шапку, накривсь шинелею.
На другий день повалили прохачі: двірники питались за мітли; одна жінка просила, щоб розстріляли її чоловіка-большевика, та ін. З’явився кореспондент “Мелітопольського листка” брати інтерв’ю про становище на фронті. Я із знанням справи йому розказав, що наші війська підійшли до Чонгарського мосту і немає сумніву, що після запеклих боїв ми звільнимо [кримську] землю від большевиків.
Серед дня прийшли двоє: один вертлявий, другий – опецькуватий.
Рекомендуються:
– Городской голова и представитель земства. Приглашаем вас на банкет по поводу освобождения Мелитополя от большевиков.
Який я не був сопливий, але тримався з гідністю, говорю з ними тільки українською мовою. Прийняв запрошення.
– Мы пришлем извозчика. Банкет будет в ресторане гостиницы.
Увечері приїхав візник у циліндрі. Я при повному параді, тобто з шаблею, сідаю. Проїхали тих кілометрів два, що відділяли станцію від міста. Біля готелю кидаються мене зустрічати:
– Вот они! Господин товарищ комендант…
Ведуть до залу. Думаю: “Тут, звичайно, чужі мені люди – міщани, буржуазія. Головне – триматися гідно, адже я представник української армії”. Садять посередині, на почесному місці. Питають, як я дивлюся на те, щоб випити. Потім об’явили:
– Украинская власть в лице коменданта не возражает выпить… Пускай живет вольная Украина!
Практика випивки в мене була невелика, а тут налили великий стакан нерозбавленого спирту. Куди дінешся? Випив, та ще й гордо не запив водою. Пропонували повторити, але відмовився:
– Я на службі. Один випив, більше не можу.
Поцікавились, чи можна бал, бо большевики не дозволяли. Я не проти. Жінка голови просить мене відкрити бал. Відстебнув шаблю, пішов з нею. Танці я любив, але від вальсів у мене завжди крутилась голова. Крім того, боявся наступити їй то на ногу, то на шлейф. Тому пройшов всього один круг, а як порівнявся з стільцем, довів жінку до місця і поцілував їй руку. Це викликало загальне захоплення. Коли всі закінчили вальс, я пристебнув шаблю, сказав, що служба чекає – мушу йти, подякував товариству, шарконув ногою, вклонився і пішов до виходу. Візника на вулиці не було, тому пішов пішки. Тут мене якось одразу розвезло. Заносило добряче, поки дістався до станції. Відіспався на лаві.
Пройшло днів два. Почався рух поїздів на південь. На станцію якось прибув поїзд, що йшов до Сімферополя. Я вийшов на перон. Раптом бачу – вискакує з чайником з вагона… Я впізнав його відразу. Справа в тому, що в Харкові я годувався в одної господині. Туди, крім інших, приходив харчуватися один покомісарений студент, який голосно крив Центральну Раду. З ним сперечатися було небезпечно. Потім він зник. А тепер він мені попався. Це був той студент. (А до мене тим часом прибули вже під начальство десятеро козаків з полку імені Костя Гордієнка). Я аж затрусився. “Ах ти ж, стерво!” – і зразу вирішив помститися за образу влади. Він повертається назад. Я при своєму параді входжу за ним у вагон. Бачу – порпається у благенькому кошику.
– Товаришу комісар, доброго здоров’я!
Рвучко обернувся, зблід.
– Де ж тепер ваш портфель, наган? Куди їдете? Які завдання маєте?
Він раптом мене роззброїв. Тихо каже:
– До старої матері…
А в мене теж удома мати. Як вона там, бідна? Я нічого не сказав, повернувся і вийшов з вагона. Дозволив третій дзвінок. Дивився вслід поїзду, що віддалявся, і думав: “Цікаво, як би він вчинив, якби ми помінялися місцями? Чи пожалів би він?”
Днів через два після цього з’явився в місті комендант. Вісім разів поранений, наспіх українізований. Він швидко екіпірувався, бо все реквізував. Мене він призначив своїм значковим (тобто ад’ютантом) і використовував мою грамотність для написання наказів, які починались майже завжди однаково: “Забороняється…” Мені він теж радив не соромитися з реквізицією:
– Посадовим особам дозволяється.
Почала виринати українська інтеліґенція. Прийшла делеґація, душ 5–6. Серед них [Кіндрат] Залізняк – батько [Миколи Залізняка], того, що був членом “Союзу Визволення України” (за кордоном). Пропонували свої послуги. Комендант швидко розпився, почав влаштовувати оргії і за все змушував платити земство. Мені все це дуже не подобалось, але змінити я нічого не міг.
Наше військо в цей час підійшло під Сімферополь, а кінний полк ім. Костя Гордієнка – під Бахчисарай. Там організовували “джамбули”, щоб татари воювали за свою самостійну Кримську державу.
А в Києві тим часом стався гетьманський переворот. Німці надумали українську армію роззброїти. А в Керчі були ще большевики. Болбачан вирішив дати німцям опір. В полку почалась бойова підготовка; втім, уклали з німцями договір: армію нашу вони залишають, але ми негайно виходимо з Криму, бо за Брестським миром то їхня територія.
Через Мелітополь проїздив полковник Генерального штабу колишньої царської армії. Він закликав мене до свого вагона, розпитав про коменданта міста. Після того наказав заарештувати його і віддати під суд (той потім через два дні втік). А я повернувся до свого куреня.

Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори. – Київ: Смолоскип, 1999.




СПОГАД ПРО ПРИЙОМ СТАЛІНОМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕЛЕҐАЦІЇ
Це була перша ’’украинская неделя в Москве”, здається 1929 року.
Це була перша спроба, після якої були т. зв. декади мистецтва, літератури тощо.
Була створена така ”щиро-українська спецспроба” .
Столиця була в Харкові тоді і з Харкова туди мали виїздити.
Туди були запрошені до Харкова і дехто з київських ’’попутників” ,
в числі яких і я, і Підмогильний, і Плужник — три, а решта — ні.
Ну, не буду зараз спинятися на всіх подробицях, коли їхали туди.
А все скидалось на ’’сводний ґренадьорський полк” або на Ноїв
ковчег, де по парі ’’чистих” і ’’нечистих” . Так із представників най-
знаменитіших організацій тоді були і ВУСПП,* і футуристи і отакі
так звані ’’попутники” типу мене і Підмогильного тощо. Ну, добре,
після всяких урочистостей і т. д. трапився теж один із комічніших
моментів.
Коли ми, приїхавши на Курський вокзал, — бо ж з Харкова їхали
до Москви, мороз був добрячий, на пероні оркестра заграла
якийсь туш, і пішли ми форменним ходом. До кожного з нас підбігає
якийсь чоловічок і пропонує піднести речі. Ну, це із представників
літератури.
Підбіг також і до мене один і каже:
— Разрешите, мы поднесем!
Я кажу:
- Нет, спасибо! (У мене ж неважкий кошик, я сам один і донесу
старомодний чемоданчик).
— Скажите, а украинская писательница Леся Украинка приехала
сегодня?
Кажу:
— Нет, не приехала!
— Почему?
— Умерла.
— Когда?
— Лет двадцать тому назад!
Він відскочив скоро вже на місці, і більше я вже його ніде не
бачив.
Після всяких тих урочистостей з комічними пригодами нарешті
ми розташувалися в Европейському готелі. Це проти колишнього
Охотного ряду й Іверської ікони Божої Матері (тоді вона, здається,
ще була). Увечері ми завжди сходились — це як обов’язок
було — на вечерю всі в ресторані місцевому, за який безперечно
платили не ми, але держава платила. Ну, ось керівник нашого
оцього ’’сводного ґренадьорського полка” Іван Юліянович (чи
теж, власне, Юдович, — його ж батько був на ім’я Юда,— як же ж:
український письменник, а батько Юда?), Іван Юліянович Кулик
сказав:
— Товариші, завтра, будь ласка, не розходьтесь! Не розходь-
тесь, бо завтра ми ідемо подивитись Кремль і зокрема Оружейну
палату або Грановитую палату і терема московських царів.
Кремль тоді був закритий абсолютно для всіх, крім отаких
спеціяльних організацій, тоді в виняткових випадках ’’представителей украинской литературы советской” .
Так звичайно ввечері оголошувалось, хто має коли куди їхати,
бож запрошень дуже багато: і там, і там, і там запрошують. Бо
звичайно і там, і там, і там ми виступали, читали свої вірші. Так наприклад,
там, і там, і там Усенко читав свого вірша ’’Вірний наш
секретарю, як любили ми тебе на заводі трудному, у цеху прокатному!”
Ну, це був його коронний вірш, і він його скрізь декляму-
вав. Або Валеріян Поліщук: ’’Юнацька кров шумує в наших жилах,
юнацька кров, юнацька кров!”
Ну, так от ідемо подивитись Кремль.
Ну, а як же ти не попав у якусь групу чи що, можеш іти по музеях,
дивитись старовинні московські пам’ятки, можеш в крамницю
зайти купить, що тобі треба, Це ж доба НЕПу, коли все
розквітло, крамниці повні всіляких товарів, тим більше в Москві.
Ну, подивитись Кремль, особливо Грановиту, терема московських
царів, — дуже кортіло. Бо я колись до революції був у
Кремлі вже, бачив і цар-пушку, з якої не можна стріляти, і цар-ко-
локол, який, як писав Герцен, ні разу не задзвонив, що упав і розбився,
— але Росія пишалась ним і виставила напоказ всім чужоземцям
у Кремлі. Це все бачив. Бачив і Оружейную палату чи Грановитую
палату, але терема московських царів тоді були зачинені
на ремонт. А мене це все особливо цікавило.
Ну, ось ми ранком пішли туди. Зібрались на сніданок і без сніданку
рушили ми всі ’’сводним ґренадьорським полком” . Прийшли
ми не через Царські ворота, а через... як вони звуться, — це
другорядні, чи як вони звуться — Ворота Історичного музею.
Правда, перед тим, як увійти в середину, трошки нас затримала
одна сцена, яка дуже мене здивувала. Перед нами машина вантажна
спинилась з цементом. Очевидно, в Кремлі відбувались
якісь там чи ремонт чи прибудови: був потрібний цемент. Але
просто їх — перегорожа. Цей шофер засигналив, раптом із середини
вибігає хоробрий ляйтенант, перевіряє документи шофера,
що й як, а п’ять червоноармійців заскакують на кузов і починають
штиками проколювати цемент.
Це можна було б зробити і в’їхавши за мури Кремля, щоб не
показувати людям цю сцену. Це нам не дуже респектабельно наводило
тільки сумні думки.
Кінець-кінцем ця машина проїхала, і нас пустили в Кремль.
Ну, подивились ми на терема малії, подивились на Оружейную
палату, здивувались з цих здоровезних чобіт Петра І, які там стоять, і т. д. Маємо виходити. Нарешті, це ж то, як бачу, будемо дивитись терема московських царів. Коли Іван Юліянович, або Іван Юдович, точніше Кулик каже:
— Товариші, не розходьтесь: зараз ми ідемо на прийом до товариша Сталіна.
Ну, це можна було б сказати і звечора, але, очевидно, з міркувань
безпеки нам не сказано напередодні. Так скажу, щоб застукати
несподівано, щоб якийсь потенціяльний фантастичний терорист
не прихопив з собою чогось, що могло б, чим міг би навернути
великого вождя народів і т. д. і т. д., рідного батька Йосифа
Віссаріоновича Сталіна.
Кулик сказав:
— Це близько, це — на Луб’янці,
От і маєш! Я думав, це — в мурах дворів Кремля. А він — на
Луб’янці! Ну, гаразд: на Луб ’янці, так на Луб’янці.
Тепер ми вже пройшли крізь Царські ворота. Пройшли повз
пам’ятник "пєрвопєчатніку Фьодорову” . Зайшли в т. зв. Китайго-
род і тут, недалеко від Луб ’янки з своїм знаменитим будинком
ҐПУ — двоповерховий будинок, скромний будинок, але він виходить
не відразу на вулицю, а тут щось подібне до скверика. Але в
глибині ні ніякого вартового, ні нічого нема. Це є ЦК КПСС(б) —
Компартії большевиків Совєтського Союзу. Ніякої охорони, нічого
нема. Але, звісно, вона — була. Заходимо. Вступили і — абсолютна тиша.
Я мимоволі пригадав заголовок Достоєвського Записки из
мёртвого дома. Оце й є ’’мёртвый дом” чи що?
Наші керівники побігли до бюра перепусток (тут воно було
побіля в коридорі): показувати, хто прийшов, що й як, а нам запропонували роздягатись тут, в коридорі, знімать верхній одяг.
Кажуть, що в дальшому хто прийшов на прийом до Сталіна,
того роздягали до тіла, обшукувати. В нас цього не було.
Ми зняли верхні пальта, і коли наші керівники (там говорилося
пошепки, що офіційно робиться) — тихо так (щоб загальна тиша,
урочиста тиша цього "мёртвого дома” не була порушена!) нам
запропонували піднятись знову вище, ми вийшли на другий поверх.
Широкі сходи, на них дві площадки з поворотами, і на площадках
стоїть, як скульптура: людина в шинелі, в буденнівці, на
петлицях, на кривавих петлицях — оця уніформа ” ГПУ” . Вони стоять
як монументи, але кожного, хто проходить, сверлять очима наскрізь.
Ну, що ж? Так і годиться! Повинна ж бути якась і тут охорона
в середині від усякої можливої скверни!
Вийшли ми нагору, на другий поверх. Нам запропонували одразу
пересікти коридор і ввійти в горішинні двері. Ввійшли ми: велика
довгаста заля. В ній недалеко від дверей стоїть трибуна, а
там уздовж всієї залі розставлено багато столів, а всі вони як
один стіл, накриті, здається, червоним сукном. І, як автомат, ходить
технічка в синім комбінезоні, червона хустинка на голові, яка
розставляє стільці. Ще метушаться якісь люди, які — не знати чого й яке мають призначення.
Нам запропонували сісти. Ну, я людина, що звикла не лізти
вперед і не пасти задніх, так собі зараз сів посередині. І виграв!
Чому? Бо раптом оці невідомі люди, що тут метушились між нами,
в цивільному, — до тих, хто (а це були Микитенки, Коваленки і інші
подібні до них ліваки!) полізли одразу на передні ряди, на перші
стільці, — їм сказали:
— Первые восемь мест с этой стороны и с той должны быть
свободны. Сойдите и найдите себе другое место!
Ну, стало зрозуміле, що це голос всемогутнього ҐПУ, ті послухались.
І таким чином я опинився малощо не на першому місці.
Переді мною ще один чи два сиділи і — все. Місце зайняли і наші
вожді: ну, з Хвилею Кулик і т. д. і т. д. Але вони теж: їм сказано, де
сідати. Чотири стільці останні з цього і цього боку — вільні. А.чо-
тири тут і чотири там — зайняті: це нашими керівниками. Чому так зроблено, я потім збагнув. Потім-тільки.
А тимчасом з тих же дверей, через які ми ввійшли, ввійшов Каганович,
колишній перший, генеральний секретар КП(б)У. Лазар
Каганович. Тоді він ще був у своїй подобі: модна борода плекана,
асирійська борода, білий ковнірець, краватка модна. Це потім він
майже під Сталіна одягався: і френч той сталінський і т. д., поголив бороду. А тоді ще він мав свою подобу.
Каганович зліз на трибуну, так подивився будьто на присутню
публіку. І тут підводиться Хвиля, Андрій Хвиля, завідувач агітпропу ЦК КП(б)У.
Я Хвилю бачив декілька разів і в Харкові, і в Києві. І здивувався:
що за маскарад? Хвиля завжди був добре вбраний, з смаком,
тонко і модно. А тепер дивлюсь на Хвилю: піджак забруднений, з
слідами борщів, супів, — тут з піджаком якийсь старий светер,
штани зішив з іншої матерії (тоді ж був моветон: бо і піджак, і
штани повинні бути одного коліру, одної матерії!). І штани заправлені
в чоботи, при чому чоботи запорошені теж. Хоч у Москві все
виметене, вичищене, й мороз, зима. Складалось враження, що
Хвиля спеціяльно цей ’’спецодяг” від слямазаря купував і, побачивши,
що він недостатньо ще брудний, він ще й обшарував об
підлогу, обсів, бо він, Хвиля, є представник українського пролета-
ріяту.
Як тільки Каганович опинився на трибуні, підвівся Хвиля і так,
як представник запорозької делеґації, звернувся з інтерпеляцією
до Кагановича: став завдавати йому низку питань, які, безперечно,
наперед були погоджені, і Каганович знав, що він має питати і
як він .має .відповідати. Каганович тільки оглядав залю і дивився,
хто тут із цих, кого він пам’ятав з Харкова: ну, от Хвильовий сидить, Тичина сидить, це він знав добре.
Сталося незвичайне: Каганович, який ніколи, на Україні бувши
першим, генеральним секретарем ЦК КП(б)У, не говорив українською
мовою, тут надумав заговорити українською мовою. Але
видимо в нього було дуже мутне поняття про українську мову. Він
уважав, що говорити по-українськи це дуже легко: треба тільки в
тих російських словах, де є звук о або є, перетворити їх на "і',
наприклад: стол — стіл, печь — піч, і це буде по-українськи. Якщо
ж цих звуків два, тоді треба якомога більше спотворити російське
слово, і це воно й буде — українське.
Ну, й через те він почав свою промову так: ’’Таваріщі, здесь
підля капіталісти...” і т. д. і т. д. "Здесь підля” . Ну, це почалось
блазнювання гидке, бридке, все ж — не смішне, а просто гидке.
Раптом з бічних маленьких дверей, на які ми не звернули
навіть уваги, вийшов сам Сталін зі своєю люлечкою, — тоді ще
він був у френчі, в штанях, в чоботищах, — і сів отут на канапу,
яка тут же стояла.
Ну, ми, як тоді годилося (майже був штамп у пресі) "всі влаштували
гучні оплески, що перейшли в овації” . Ну, ми ляскали в
долоні хвилин п’ять, кінець-кінцем вождь підвівся, підняв руку,
себто дав знак припинити це і підійшов до столу. Не на трибуну.
Кагановича як вітром здмухнуло з трибуни: де він подівся, я й не
бачив. Сталін підійшов сюди, і тоді я збагнув, чому чотири місця з
правого і з лівого боку столу повинні бути вільні: щоб близько
коло Сталіна ніхто не сидів. Зрозуміло?
Я раніш думав так і, треба сказати, що я й такі як я, були
задоволені, дуже задоволені з того, що після смерти Леніна керівником
фактично і політики, і всієї держави опинився Сталін,
грузин Джуґашвілі. Ми сподівались, що цей грузин, який знає і
вивчав національне питання, і тому що наблизився до Леніна, —
буде нас розуміти не так, як російські білодержавники, а буде
чоловік, який би сів після Леніна. Так що ми всі були дуже задоволені.
І намагались не пропустити жадного його слова.
Кажуть, що він був подзьобаний віспою: не можу сказати, бо
за спиною його було вікно і добре обличчя не було видно. Але
зате очі, чи точніше вирла, абсолютно були виразні і добре помітні.
І всі їх нюанси. Це одразу можна було побачити.
Він звернувся до нас словами з великим грузинським акцентом.
Він намагався говорити під московське, під московську говірку
— акання. Але саме оце акання найбільше підкреслювало його східне
походження. Спробую відтворити приблизно не тільки його
зміст, але і інтонацію його і вимову.
— Таваріщі, давайте пастроїм нашу бєсєду такім абразам:
пішітє запіскі, і я буду давать атвєти.
Ну, тут публіка і взялась писати записки і передавати. Сталін
’’самолично” брав їх. Так навскоси потойбік столу сидів Валеріян
Поліщук. Одну записку Сталін оголосив:
— Товарищ Сталин! (тоді ще не було в моді Йосиф Віссаріо-
нович казати) Обьясните, какая разница между нацией и национальностью!
— Нация ето єслі ви імєєтє апрєдєльонную тєрріторію, на
которой живйот апрєдєльонний народ, імєющій апрєдєльонниє
плємєнниє отлічія, ґоворящій на одном апрєдєльонном язикє,
ето будет нация. Ну, да: у всех єсть і апрєдєльонная тєрріторія і
апрєдєльонний язик, абєдіняющій всю націю — ето єсть нация. Єслі
ви імєєтє апрєдєльонную тєрріторію, на каторой живйот апрє-
дєльонний народ, імєющій апрєдєльонниє плємєнниє атлічія, но
нє імєющій аднаво апрєдєльоннаво язика — как у вас укрАїнцеф:
палтавєц нє панімаєт ґалічаніна, ґалічанін нє панімаєт палтавца
— ето будет национальность.
Отут ми і рота роззявили. Як досі, ми уважали, українці, себе за
націю, а виходить — ми ’’национальность” . Ну, не кажучи про те,
я все таки, ще трошки повчившися в університеті, знав аксіому:
якщо якась мова поділяється на діялекти, це єсть самостійна
мова. Якщо не поділяється мова на діялекти, вона сама є діялек-
том чиєїсь іншої мови.
Великий учений, мудрий-премудрий і т. д. цього не знав.
Навпаки.
Та знаючи, яке це враження може справити на всіх нас, Кулик
надумав трошечки виправити вождя і легенечко скерувати його
на правдивіший шлях розмови. Кулик підняв руку, сказати, а в цей
же час з протилежного боку Поліщук легенько штовхнув сусіда.
Очевидно, Поліщук знав потенціяльні здібності великого Премудрого
і подав ото записку, і що, мовляв, бачиш, піймався на гачка!
Сталін, очевидно, був тоді дуже вже підзорливий, манія підоз-
рілости була в нього розвинута; то ж ото перевів очі туди, де ото
рух зробив Валеріян Поліщук: хто то і чого там ворушиться? А тут
Кулик підняв руку. Сталін миттю повернувся до шуму, Кулик від
цього повороту налякався і руку опустив. Сталін не знав, хто і
чого там ворушиться. Кулик знов підняв руку, разів тричі-чотири
— то піднімав, то опускав. Нарешті Сталін зафіксував, хто це підіймає
руку. То ж раптом зафіксувавши, що це піднімав Кулик, він зі
гнівом каже:
— Что такое? Что вы хотите? В чём дело?
Кулик ще більше перелякався і вже не радий, що встряв у таку
халепу, а Сталін на швидку руч каже:
— Товарищи, я хотел сказать, что украинский литературный
язык вырабатывался в одинаковой степени как писателями Восточной
Украины, то есть Русской, вот как Шевченко, Леся Украинка,
Грабовский і многие другие, так же точно и писателями из
Западной Украины, находящейся в пределах Австро-Венгерской
монархии, как например Франко, Шашкевич, Федькович.
Сталін, думаючи як знавець на національних справах, що всі
українські прізвища кінчаються на -ко, питає:
— Скажите, а етот Шашко, Федько, Франко — пєрєвєдєни на
українскій язик?
Ну, Кулик, побачивши, що що далі в ліс, то більше дерева, каже:
— Ну, да, переведены!
— Аб чом таґда ґаваріть?
Еге, так я тоді побачив, що — виявляється — король голісінький,
а вождь — невіглас, цілковитий невіглас в елементарних питаннях мовних, хоч і береться їх розв’язувати дуже швидко.
Хтось із присутніх — ага, Петренко, здається, на прізвище, —
тоді ще представник Ради народних комісарів Совєтського Союзу
при Раді комісарів українського уряду в міжнародних справах
(Україна на той час не мала вже свого наркомату закордонних
справ, — попервах мала, а потім був відновлений в вигляді міністерства
закордонних справ, що є й тепер), — на записку підвівся
і питає:
— Товарищ Сталин, мы вчера смотрели в МХАТе пьесу Булгакова
Дни Турбиных и, как сказать откровенно, она нам не понравилась.
— Пачему? — питається Сталін.
— Потому, что там силы, боровшиеся против гетмана и немцев,
выведены в таком ироническом плане, в карикатурном, в гротескном,
тогда как силы, защищающие реакцию, гетмана Скоро-
падского, наоборот — выведены с большим пиететом.
Сталін на це:
— Харошая пьеса! Что? Жаль петлюровских солдат и офицеров?
Хорошая пьеса! Пускай идет!
Розв’язання по-марксівському цілком задовільне...
Тоді підводиться дружина київського секретаря облкому партії
Марія Абрамівна Шмальонок і питає-каже:
— Товарищ Сталин, на Украине много было процессов над
украинскими националистами (для яких не бувало цього додатку
’’буржуазними” , бож, крім ’’буржуазних” , могли бути і ’’пролетарці”).
— Теза? (Повинна була дати і "тезу” !).
— Ну вот: почему до сих пор ни на Украине, ни в России
нигде не было процессов с великодержавными шовинистами?
Тогда как партия говорит, что на данном этапе — наиболее
опасный русский великодержавный шовинизм?
Сталін відповідає:
— Назавітє канкрєтна случаї, будем ґаваріть.
Ну, тоді і Шмальонок, і ще кілька — забув прізвище його, —
ах: ’’Радик”.
Це був чоловічок, що прославився в організації Ліга ’’Час” , яка
прожила недовго і про яку ніхто не згадує. Але тоді він прославився
більше тим, що він в одеській газеті написав антиукраїнську
статтю з приводу українізації Одеської опери, мовляв, як можна
ставити в опері й змушувати артистів співати оперу Верді чи ще
кого ”на украинском языке? Это же абсурд, это же никуда не годится!”
Це, коли Сталін сказав: ’’Приведите конкретные случаи выступления российского шовинизма!”
Сталін тільки й це заявив:
— А ета правільна. Балтаєт ґлупасті!
Ну, так остаточно показалось, що король голісінький.
Хтось — ага, Загул — запитав:
— Чому досі до України не приєднано українські райони су-
межних російських областей, ну, скажімо Вороніжчини, Курщини?
Це є суцільна українська людність. І так само Кубань.
Премудріший і найсправедливіший у світі чоловік Сталін відповідає:
— Товарищи украинцы! Ко мне приезжают братья белоруссы
и спрашивают: "Почему не присоединяешь к Белоруссии Смоленск?
Там много белоруссов живет!” Я им отвечаю: "Товарищи
белоруссы1 Нельзя обижать русских!” Так же говорю и вам, товарищи украинцы: нельзя обижать русских!
А українців і ту людність, яка живе там, виходить, можна?
Можна!
Тоді, коли Сталін ото подавав відповіді на запитання, раптом
до мене, який сидів на свому місці, спокійно слухав історичну зустріч
з великим, премудрим і т. д. і які там ще в нього були епітети
до його титулів, — присунувся Фурер і каже пошепки, схилившись
до мене, до вуха:
— Ви взяли б слово подякувати товаришеві Сталіну за його
прийом?
Я жахнувся: Як? Виступати з подякою після того, коли я почув
і побачив, що собою являє Сталін? Але — відмовитися ж небезпечно.
Я схитрував і кажу:
— Товариш Фурер, я ж являюся представником маленької
групи "попутників” . Мені ніхто не доручав: ні ВУСПП, ні футуристи,
ні від Спілки селянських письменників "Плуг” виступати. Як
же я можу узурпувати їхнє право когось комусь доручити виступати?
Я, на жаль, не можу.
Фурер зажурений відійшов і більше ні до кого не приставав з
такою пропозицією. А через кілька років Фурер після того вийшов
уже з ЦК і, відчуваючи, що ось уже надходить і його черга,
бувши вже в Москві, виїхав з шофером за місто, сказав: "Давай,
проедемся немного под вечер на свежем воздухе!” і, виїхавши за
місто, покінчив життя самогубством.
Тут виринув десь знову на сцені Каганович і питає:
— Ну, хлопци, а як там на Українє? Дєвчата спєвают? Хе-хе-
хе...
Ну, всі Коваленки, Микитенки тут же: ’’Співають, співають!”
— Ну, так давайте, заспєваєм і ми! ” На го-родє ве-ерба ря-ас-
на...” .
Далі бути на цьому радінні було і гидко, і прикро.
Ну, тут підійшов до мене Підмогильний і каже:
— Борисе, може, давай, тихенько вийдемо та й підемо подивитись
у МХАТ Дни Турбиных, бо ми з тобою вчора не бачили, а
квитки в мене є на сьогодні.
І ми тихенечко вийшли. А справа в тому, що входити сюди в
нору небезпечно, а виходити — будь ласка, скільки завгодно.


Перед звільненням із заслання, 1957 р.

Бориса Антоненко-Давидовича, письменника, перекладача, дослідника проблем розвитку й культури української мови, арештовали 5 січня 1935 року. За сфабрикованою справою він був засуджений до смерти. Вищу міру покарання замінено на 10 років концтаборів. Вини не визнав. Ув'язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО БУКАЧЛАГу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського концтабору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров'я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменникові життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйку Больше-Муртанського району Красноярського краю. До Києва повернувся 1957 року.

Борис Антоненко-Давидович
ЧИСТКА
Якби не деякі несподівані обставини, що склались останнім часом, ніхто в київській філії видавництва "Книгоспілка" не побоювався б чистки, що мала незабаром статись. Чистка — звичайне явище кінця двадцятих років, коли-не-коли воно потрясало не тільки совєтські установи, а й партійні організації, вишукуючи недобитків розтрощених класів та всякі рештки минулого, що якимось способом прослизнули між пальцями каральної десниці революції й причаїлись до слушного часу по установах, а то й пролізли в лави партії. Нема нічого дивного, що влада хотіла позбутися всякого непевного елемента. Але це не могло бентежити співробітників київської філії: тут не було колишніх поміщиків і капіталістів чи жандармів, поліцаїв або білогвардійців, усі знали одне одного, бо попали до "Книгоспілки" якщо не з дореволюційних дрібних українських видавництв, то з кооперації, проти якої совєтська влада нічого не мала проти. Щоправда, не було в київській філії й комуністів: редактор місячника "Нова громада" та комірник не могли скласти партосередку, але всім відомо, що кооператори не дуже пнуться в партію, тим-то не було чогось особливого в тому, що директор філії Качеровський був безпартійний. Але два тижні тому Качеровського, так само, як і головного редактора філії Татаренка, раптом арештовано для всіх було ясно, що ніякої іншої причини, крім політичної, не було і не могло бути, але до чого тут політика? Обидва вони аполітичні, цілком лояльні совєтські службовці, ні в минулому, ні поготів, тепер, ні в чому не замішані, навіть на недавньому процесі СВУ в Харкові ні їх, ні взагалі будь-кого з "Книгоспілки" не згадувалось, і раптом — ну просто як грім серед ясного неба — ці арешти!!!
Попервах здавалось, що це якесь непорозуміння, котре ось-ось з’ясується, й Качеровський з Титаренком повернуться на свої старі місця, тим більше що й досі нікого не призначено замість них і їхні обов’язки тимчасово виконують випадкові люди. Проте тиждень тому до книжкової комори видавництва прийшли якісь офіційні особи й (виду тіли кілька видань київської філії). І вилучили саме те, до ні в кого не викликало ніякого сумніву як-от читанку для молодших класів трудшколи Іваниці котру не раз видавали й перевидавали, або дуже потрібну в сільському господарстві книжку Коменданта "Розводьте кролів". Це вразило всіх чи не більше за арешт Качеровського й Титаренка, бо не можна було добрати причини, підстави, сенсу для цього вилучення. Хтось висловив здогад, чи не спричинилось до цього те, що Іваниця пройшов по процесу СВУ й був засуджений на скількись там років, а Комендант перебуває під слідством? Усе це було дуже загадкове, туманне, що таїло в собі прикрі несподіванки й у цих умовах недалека чистка стала видаватись багатьом не просто черговою кампанією, а спеціяльно за планованим до київської філії заходом, від якого годі сподіватись чогось доброго.
"Дивне яке прізвище — Комендант! — подумав бухгалтер Микола Степанович Семенець, переглядаючи список вилучених книжок, щоб списати їх з балансу. — Не інакше як з вуличного прізвиська утворилось. Але що могли знайти в комендантських кролях і взагалі в кролівництві контрреволюційного?"
Про арешт Коменданта Микола Степанович не чув — він жив вузькими інтересами "Книгоспілки" та своєї сім’ї й що було поза ними, його мало обходило, але Коменданта, цього енергійного, кремезного чолов’ягу, він знав як автора і трохи як людину. Заповзятливий, ворушливий, незважаючи на свою поважну статуру, він пішов би далеко, якби йому дати волю й простір. Ким тільки він не був і за що тільки не брався! Був представником у Києві органу ВУЦВИКу "Вісті", утворив був своє приватне видавництво "Сяйво" й видав непогано кілька цікавих книжок, нарешті захопився кролівництвом. Сам розводив на своїй київській квартирі кролів, підбивав на це інших і навіть написав книжку "Розводьте кролів", яку видала київська філія "Книгоспілки". І що в ній міг наплутати цей запопадливий, серйозний чоловік, що брався за всяке діло сумлінно й поважно? — не сходив з дива Микола Степанович, знявши в задумі окуляри й жалкуючи марно витрачених на видання книжки книгоспілчанських грошей і праці автора, котрого не рівняти до тих теперішніх молодих шмендриків, що лізуть до видавництва своїми незугарними віршами й оповіданнями.
Хоч у видавництві всі вважали, що вилучення книжок є небезпечна прелюдія до чистки, але Микола Степанович не боявся чистки. Що вона йому? Його минуле — ні блискуче, ні ганебне: син колишнього конторника поміщицького маєтку. Ні пан, ні мужик, щось посередині. Соціяльний прошарок, як висловлюються на мітингах. Але таких "прошарків" по установах — хоч греблю гати. Освіта? Та майже ніякої! І тут до нього не причепляться, не спитають, яким коштом здобув її, бо дітей робітників і селян не дуже густо було в гімназіях та університетах. Церковнопарафіяльна школа, що її закінчив колись з похвалою, в рахунок не йде, а всього іншого, геть аж до тонкощів подвійної італійської бухгалтерії, дійшов самотужки, самоуком. І все ж ніхто не може сказати, що він, підтоптаний уже бухгалтер Семенець, — гірший від тих дипломованих бухгалтерів, котрі покінчали комерційні інститути. А якщо додати його обізнаність з літературою, то хай ще позмагаються з ним оті дипломовані. Ще змалку Микола Степанович полюбив книжку й був начитаний. Щоправда, читав він без певної системи — все, що попадало до рук, та все ж непогано знався на російській класиці, черпонув трохи й з перекладної літератури — і то не тільки там, скажімо, Вальтера Скотта або Мопассана, а й Гюго, Золя, Гамсуна. Навіть Шпільгагена прочитав. А що вже до української літератури, то хтозна, чи міг би з ним потягатись перший-ліпший студент-філолог, а то й теперішній молодий критик. Недарма ж бо ще за довоєнних часів Микола Степанович працював маленькому українському видавництві "Криниця". Крутився він там зрання допізна, складаючи рахунки, пакуючи книжки, часом, коли не було кому, одвозячи їх на пошту, а заробляв за це копійки. Але в нього й думки не було про якийсь більший заробіток на такому, як казали тоді, святому ділі. Головне, щоб українська книжка була дешева й широко йшла в народну гущу.
Отаким ентузіястом-безсрібником і попав Микола Степанович просто з "Криниці", ліквідованої за перших років совєтської влади, до потужної "Книгоспілки", де став за бухгалтера київської філії. Так хіба ж за це можна йому закинути щось на будь-якій чистці? Хай би хоч наполовину так самовіддано працювали тепер у видавництвах, як вони колись у тій маленькій, бідній "Криці".
Микола Степанович лагідно жив і працював з людьми, йому можна було не боятись, що хтось наклепає на нього якусь вигадку під час чистки. Не полюбляли його тільки молоді письменники, яких наплодилось тепер так багато, що їх і не запам’ятаєш усіх. Річ у тім, що Микола Степанович, за криничанською звичкою, всіляко намагався зменшити авторський гонорар задля здешевлення української книжки. Він і досі не міг позбутись давнього погляду, що українському письменникові досить і тої слави, що його надрукували, а не те щоб розкошувати на авторському гонорарі.
Єдиний виняток серед молодих письменників він робив Валеріянові Підмогильному. Творів його Микола Степанович не читав, бо Підмогильний працював у київській філії молодшим редактором; сюди його взяв криничанин Титаренко, щоб передати комусь свій досвід і знання у видавничій справі. Чемний, розумний, хоч з обличчя видавався ще зовсім дитиною, цей молодик, кажуть, знав навіть французьку мову й перекладав з неї на українська, але до бухгалтерії він заходив тільки одержувати платню, а не гонорар, і це якоюсь мірою сприяло його симпатії до Підмогильного: не якийсь там плужанин або гартованець, а таки справді письменник.
Якщо б хтось із тих шмаркачів, що їх Микола Степанович і за письменників не вважав, спробував би розтулити проти нього свого писка, за нього неодмінно заступилась би дирекція філії, котра високо цінила його працьовитість і точну, завжди "в ажурі" роботу. Шкода тільки, що за всяким клопотом дирекція забувала матеріяльно заохотити копітку роботу свого бухгалтера, тому зарплата Миколи Степановича лишалась та сама, що й за тих часів, коли нові совєтські гроші, червінці, були в ціні, тоді як авторський гонорар набагато підвищився. Проте Микола Степанович не ображався: платні ставало сяк-так на скромне прожиття, а чого ж іще треба? Щоправда, теперішнє видавниче діло в "Книгоспілці" не назвеш святим (тут, на думку Миколи Степановича, видавали часом такий непотріб, що в "Криниці" нікому й на думку б не спало переводити дорогий тепер папір на таке катзна-що), однак діло було корисне, ширило освіту й культуру. До того ж Микола Степанович відповідав тільки за фінансові справи й на зміст видаваного не мав ніякого впливу — то клопіт головного редактора, директора філії та столичного харківського правління "Книгоспілки".
Що ж іще могло бути сумнівного в його біографії, яку під час чистки треба показати всім навиворіт? Військова служба. Ні в білих, ні в червоних він і близько не був, не служив навіть у царській армії через плоскостопість та велику короткозорість. Не належав ні до якої політичної партії, хіба що у сімнадцятому та вісімнадцятому ходив часом на маніфестаціях під жовто-блакитними прапорами… Але ж хіба він один там ходив, та й коли це було!
Ні, і тут нема чого турбуватись, а все інше було таке звичайне, що на ньому навряд чи могли спинитись пильні очі одружений, дітей нема, на утриманні — хвора на туберкульоз дружина й старі немічні тесть і теща. З такими анкетними даними можна спокійно йти на будь-яку сувору чистку.
Але як списувати вилучені книжки? На підставі чого вони вилучені? Чому? Для бухгалтерії потрібні точні пояснення, папірець, документ. З цим і пішов Микола Степанович до молодявого секретаря філії Кондратюка, а воднораз і поінформуватися, що ж діється на світі, коли почали вилучати такі потрібні книжки.
— Шукають шкідництва… — махнув рукою Кондратюк.
— Як то, — шкідництва? — не зрозумів Микола Степанович, аж зняв з подиву свої лупаті окуляри.
— А так: вважають, наприклад, що ми, видаючи, приміром, читанку Іваниці, робили не користь, а шкоду.
— Та ми ж виконували замовлення Наркомосвіти!
— Так само, як виконали замовлення Наркомзему, видавши книжку Коменданта "Розводьте кролів", — саркастично зауважив Кондратюк і додав: —А тим часом виходить, як зафіксовано в акті про вилучення, "виконували соціяльне замовлення куркуля"…
— До чого тут куркуль?! — обурився Микола Степанович. — Це неправда!
— От ви й скажіть їм, що це неправда, — сумно посміхнувся секретар, знаючи наперед, що ніхто у видавництві не зважиться публічно заперечити ідеологічних висновків спеціяльно створеної десь у верхах комісії, котра вилучила книжки.
А Микола Степанович зважився.
І зважився він на це в такий невідповідний час і в зовсім непідхожому для щирих розмов місці: на перших загальних зборах співробітників філії, що ними розпочиналась чистка установи! Ну просто як здитинився чоловік або впав з неба, нічого не навчившись за ці тринадцять років революції й не засвоївши досі, що далеко не все, що думаєш, можна одверто прилюдно казати… Тільки повернувшись пізно ввечері додому, Микола Степанович ніби трохи опам’ятався й став думати, чи не забіг він здуру справді занадто далеко? Життя, казав покійний батько, це як гра в кота-мишки; тут лобом стінки не проб’єш і їжака голіруч не візьмеш.
[,,,]

Уривок.




Ярослав Гомза. Спогад про Бориса Антоненка-Давидовича
ЦЕ БУЛО В ІРПЕНІ

Це було 9 серпня 1979 року, у день його вісімдесятиріччя. Цього дня я провідав Бориса Антоненка-Давидовича в його київській квартирі. Привітний господар, як завжди, посадив мене біля столу, де "любив сидіти Симоненко", і над яким висіли світлини П. Куліша, М. Хвильового. М. Рильського та інших діячів української культури. Десь за чверть години пролунав дзвінок: прийшли нові гості, не знайомі мені раніше поет Володимир Сіренко та інженер Борис Довгалюк, обидва з Дніпродзержинська. Привітавши Бориса Дмитровича з ювілеєм і порозмовлявши хвилин десять, Сіренко запропонував проїхати в Ірпінь, де у Будинку творчості саме відпочивала його знайома поетеса Ганна Світлична з Павлограда.
Дорогою Борис Дмитрович розповідав про різні випадки з життя В. Сосюри і про свої з ним добрі стосунки. Вершиною їх було, мабуть, те, що на початку 60-х років Сосюра приніс йому поему з присвятою "Козакові 2-го Запорізького від козака 3-го Гайдамацького полку..." Через кілька днів під час чергового обшуку КҐБ вилучило в Бориса Дмитровича цю поему і подальша доля її невідома, як невідома навіть і назва поеми. Може, це було "Розстріляне безсмертя"?
Сіренко домовився з директором пансіонату, і ми опинилися у Світличної. Мене вразив вигляд поетеси. На ліжку лежала, на перший погляд, нормальна жінка, але вона простягла Сіренкові руку для вітання, я побачив надзвичайно худі, тонесенькі, як патички, руки.
Крім нас, там була дитяча письменниця Лариса Письменна і Л. Карпенко – молода жінка з Дніпропетровська, яка доглядала Світличну. Потім підійшов поет Іван Гнатюк з Борислава. Так, сидячи за столом із пляшкою вина, ми провели у дружній бесіді кілька годин. У центрі уваги, крім господині, був, звичайно, Борис Дмитрович. Він розповів епізод з першої Декади української літератури в Москві, в якій брав безпосередню участь.
Українських письменників мав прийняти сам Йосиф Сталін, який нещодавно перед тим став генсеком ВКП(б). А треба сказати, що українські письменники після його праці "Марксизм і національне питання" мали до Сталіна особливу повагу і надію на те, що він, як представник нацменшин, не допустить до розгулу великодержавного російського шовінізму.
Спочатку з присутніми розмовляв "опікун" українських письменників Лазар Каганович, безбожно калічачи українську мову.
Та ось настав час зустрічі з божком. Сталін увійшов, підозріло оглядаючись на всі боки. Його спитали:
– Йосиф Віссаріонович, яка різниця між нацією і національністю?
– Нація – ето єсли какой-то народ живйот на адной терріторія, імеєт адин общий історія, общій язик. Національность – ето еслі какой-то народ жівйот на адной терріторія, імеєт адин общій історія, но не імеєт общій язик. Как у вас, украінцев, – адин не панимаєт другой.
Усі здивовано переглянулись. Хтось, здається, Пилипенко, сказав:
– Але ж українську літературну мову творили як письменники Східної, так і письменники Західної України, як наприклад, Шашкевич, Федькович, Франко.
– А еті Шашко, Федько, Франко на украінскій язик переведени?
Усім стало не по собі – і сміятися ніяково, і мовчати незручно.
Пождавши трохи, Сталін повторив:
– Я спрашиваю: еті Шашко, Федько, Франко на украінскій язик переведени?
Знову напружена мовчанка. Сталіна це почало дратувати і він підвищеним тоном ще раз спитав:
– Я спрашиваю: еті Шашко, Федько, Франко на украінскій язик переведени? Ілі ви не панімаєте мой вопрос?
Напругу зняв Кулик:
– Да, да, Йосиф Віссаріонович, переведени, переведени.
– Так в чом же дело? Зачем подимать здес етот вапрос?
Так божок упав з п’єдесталу...
Відтак Світлична попросила Сіренка прочитати одну зі своїх поезій. Він прочитав вірш:
У видавництво дід Гомер
Свої поезії припер,
Редактор так сказав Гомеру:
– Не піде, бо нема паперу.
Скипів, розсердився Гомер
І вірші за кордон відпер...
Там хтось знайшов рулон паперу
І видав книжечку Гомеру.
............................................
Щоб був папер, старий Гомер
В тайзі рубає ліс тепер.
Вірш був досить актуальний і всім припав до вподоби.
У дальшій розмові Борис Дмитрович дорікнув Л. Письменній, що ніхто з українських письменників навіть не привітав його з днем народження, хоч він є член Спілки.
– Просто ніхто не знає, Борисе Дмитровичу, – відповіла та.
Невдовзі ми повернулись до Києва. Я побув у Бориса Дмитровича ще з півгодини, але розмова якось не клеїлася.
Заночував я тоді у Варвари Губенко-Маслюченко, дружини Остапа Вишні. До Бориса Дмитровича вона ставилася з глибокою повагою, але дружні стосунки між ними не склалися, бо Борис Дмитрович досить критично ставився до творчості її чоловіка, особливо за вживання такого ганебного для нас суржика.
За чаєм розмова велася про все потроху, в основному на літературно-культурницькі теми. А рано-вранці я від’їхав автобусом на Ромни.
Зустріч в Ірпіні не пройшла незавваженою від "недремного" ока КҐБ. Викликали Ларису Письменну, яка страшенно перелякалася і нагородила хтозна-чого. А Ганна Світлична написала, що Борис Антоненко-Давидович – старик, що вижив з розуму, а я, мовляв, пиячив! Але вірш Сіренка пішов гуляти по Києву і був досить популярний.
Тут, до речі, хочеться згадати іншу Світличну – Леоніду, Льолю, як її ніжно називали, з якою я познайомився кілька років до згаданої зустрічі на квартирі Бориса Дмитровича якраз перед її від’їздом у Сибір до чоловіка, Івана Світличного, з яким я був знайомий лише заочно. Вічна слава вам, друзі!

Ярослав Гомза. Статті, спогади, вірші. Видавництво «Гайдамака», Очеретяне, 2002 р.

"Згорни листа цього і не ридай. / Дарма, що, може, він останній..." Борис Антоненко-Давидович