Тарас Чорновіл відверто

 

Співголови Руху на III всеукраїнських зборах НРУ. Київ, 1992 рік

� - Пане Тарасе, в мене запитання щодо однієї з найяскравіших постатей в українській літературі та політикумі ХХ століття Дмитра Павличка.*

Тарас Чорновіл: - Я тут буду вам відразу суперечити, дуже навіть суперечити. Я не сприймаю таким Дмитра Павличка, я сприймаю його як рідкісного мерзотника й негідника, якого я знав особисто. Рідкісного негідника. Абсолютно. Причому такого, знаєте, комуністичного прихвосня, який руйнував Рух ізсередини і врешті-решт був причетний до його руйнації, якою був розкол.

� - Хто не чув пісень на його слова «Від двох кольорів” до “Україно, моя Україно»...

- Слухайте, ну, він талановита людина, хто сперечається? Щоправда, він першу половину свого життя присвятив прославлянню Лєніна, комуністичної партії, обливанню брудом бандерівців. Він обхаював Шептицького - пригадуєте епічну бридоту, мовляв, сидить Шептицький десь із якимись гітлерівцями - такий бридкий, гидотний маразм совєтський у стилі “Посту імені Ярослава Галана”**. Більшість тих, хто [нерозбірливе слово] тоді піддалися компартії, не опускалися до того рівня, до якого опустився Павличко, тому в мене ніколи не було поваги до нього.

Так, він зумів написати кілька дуже гарних віршів. Реально кілька, й ці вірші дуже добре “підняли”, інакше ми би про них і не знали, вони би потонули в тому його комуністичному лайні з Лєніном, “диханням партією” тощо, якби не дуже хороші виконавці, котрі їх “підняли”, і якби не прекрасна музика.

� - Він був одним із соратників вашого батька.

- Павличко ніколи не був соратником мого батька. Він був людина, яка воювала проти В'ячеслава Чорновола, як осатаніла. Він усіма силами боровся проти Чорновола на президентських виборах, руйнував єдність Руху щодо підтримки кандидата від Руху Чорновола. Казав, ніби більше підтримує Юхновського, а насправді був в обозі в Кравчука і працював на Кравчука, аж гай гудів.

� - Він брав безпосередньо участь у проголошенні незалежности України.

- Так, брав - як, зокрема, депутат Верховної Ради. Рух тоді був розширений, розмитий, і завдяки цьому він пройшов у Верховну Раду.

� - ...а згодом став надзвичайним та повноважним послом України в Республіці Польща. Як складалися його стосунки з В'ячеславом Чорноволом, як ставились до нього ви, саме як до людини, поета чи політика?

- Верховна Рада була обрана ще за СССР, у 1990 році, і там була комуністична група 239. Компартію скасували, а комуністи лишилися. Перемалювавшись, вони все одно залишилися тими самими комуністами. Це був, напевне, найретроградніший парламент з усіх республік, принаймні, европейської частини СССР. На росії і в Білорусі були багато кращі парламенти. І В'ячеслав Чорновіл виступив з ініціятивою: він наполягав, що ця Рада не має права на існування, бо її обрано в іншій державі. Як може комуністична Верховна Рада совєтської республіки бути парламентом в незалежній Україні? Незалежність проголошено, отже, треба терміново проводити нові вибори парламенту.

Я дуже добре знаю, яка була політична обстановка в той період. Комуністів не сприймали ніде. В разі проведення нових виборів, ми б дістали парламент, який Кравчука примусив би жити в зовсім іншій реальності. Ми б мали можливість дістати неймовірний прорив. Україна могла би стартувати так само, як сусідні европейські держави - як Чехія, як Польща.

Павличко, Черняк, Юхновський тощо з усіх сил тоді кричали: “Ми не дамо Чорноволові розігнати нашу Раду!” І ця Рада, і Народна Рада в ній, демократична, працювали, по суті, на підтримку Кравчука. Тому нічого доброго я сказати не можу.

От в республіці Польщі він виявився непоганим послом, поводився адекватно. Пригадую, ми туди приїжджали, коли він там був. От там усе ніби було більш-менш. А щодо стосунків Павличка з Чорноволом, він - один з організаторів заколоту в Русі на замовлення Кучми, спрямованого на розкол Руху. Саме Павличко - один з головних організаторів розколу Руху, найпомітніших, найбільш демонстративних. Тому моє ставлення до Павличка як до людини - я вважаю його кінченим негідником; як до політика - я його вважаю провладним авантюристом, який боровся проти певних демократичних спрямувань; а як поета - я просто дуже добре пригадую його советську поезію, де прорвалося буквально кілька чудових віршів, та це не привід для того, щоб говорити про нього як про найяскравішу постать в українській літературі. Ось таке моє ставлення, воно, мабуть, вас розчарувало. Я вважаю його рідкісним мерзотником.

�: - Чому В'ячеслав Максимович Чорновіл не виставляв своєї кандидатури на президентських виборах 1994 року? ***

- Це був період дуже глибокої кризи в самому Народному Русі України. Це була криза ідентичности. Там проти Чорновола діяли і Скорик, і група поетів, яка ще тоді пробувала розкол вчинити, - так званий “письменницький рух” на чолі з Павличком, Драчем та ін., і “комітет національно-демократичних сил” проти Чорновола.

Таке було замовлення від Кравчука - добивати всіма можливими силами Рух Чорновола. У 98-му і 99-му роках розкол у Русі готували на замовлення Кучми. А Кравчук свого часу які зусилля вклав? Як вони йому прислужували! Мені он учора було питання про Павличка - та я Павличка пам'ятаю тільки як найбільшу погань, жодного доброго слова про нього не можу сказати, що він витворяв.

У 94-му році керівництво Руху, а Рух завжди був демократичною структурою, затіяло політику на стовідсоткову підтримку Кравчука на президентських виборах. Велика Рада Руху офіційно оголосила, що вона буде підтримувати тільки Кравчука й нікого іншого, хай Чорновіл навіть не пробує висуватися. Чорновіл плюнув, махнув рукою та й усе. Зрозумів, що без політичної підтримки, без політичної бази виходити не можна. Він, правда, потім сказав: “Ну, що ж поробиш. Я підписав рішення Великої Ради Руху, не мав іншого виходу, демократичне правило - маєш скоритися більшості”. Але сам пішов і проголосував за Ланового, який тоді висувався. Правду кажучи, Лановий теж не завжди виповнював сподівання, а потім, з часом, пішов такий голий популізм… Але менше з тим. Тоді він справляв враження чогось перспективнішого, хоча шансів у нього не було. Рух повністю поставив на Кравчука. Вже згодом, коли їхня ставка на Кравчука програла, отоді Чорновіл трошки почав із цим усім наводити порядок, а до того це було неможливо. Рух був демократичною організацією, в якій, на жаль, узяли гору популісти. Навіть не популісти, а просто продажні, прокравчуківські.

Отже, відповідаючи на питання, чому Чорновіл не виставляв своєї кандидатури 94 року, - тоді можна було би вклинитися, але для цього треба було, щоби була єдина бойова структура Руху. А проти Чорновола в Русі велися такі заколоти, що це було неможливо.

Та ж сама історія була на початку 1992 року, коли, після референдуму про незалежність, Чорновил поставив просте питання про те, яким чином Україною керує парламент, обраний в іншій державі, в СССР, і добивався розпуску Верховної Ради і обрання нового парламенту. Кравчук був у паніці, але він не міг нічого зробити. Комуністи боялися навіть пікнути. Всі були готові на це піти, і Кравчук був би номінальним президентом при демократичному парламенті. Знаєте, хто це зламав? Пригодовані Кравчуком. Він їх тоді тупо пригодовував. Автомобілі їм продавалися за старою ціною. Більшість депутатів жили тоді в готелі “Київ”, і найогидніша була історія, коли спеціяльно для цих вірнопідданих - просто інші туди не пішли - в підвал готелю “Київ”, у технічні приміщення звезли, ну, не те, що секонд-генд, а якісь залишки того, що колись завозилося для компартії, - якийсь одяг, джинси тощо, адже компартія жила з інших магазинів. І от це все звезли туди. У великі ящики, корита це все сипали й дали можливість це набрати, розкупити за якусь символічну ціну, як у секонд-генді, мало не за копійки, депутатам, які жили в тому готелі, втім могли прийти будь-хто з депутатів Верховної Ради. Кажуть, вони як свині в тому порпалися й дякували Кравчукові за те, дозволив їм за копійки джинси купити чи футболку з якимсь написом. Це щоб ви розуміли, як усе, на жаль, продавалося, - не тільки 2019-й, але й 1991-й був роком продажу України за дуже-дуже дешево.

І от ці люди, саме з Народної Ради виступили проти Чорновола; пригадую, як Черняк кричав: “Я розвалю цю Народну Раду, якщо тут хтось послухається Чорновола й піде на ці вибори! Ми не допустимо виборів, наш президент Кравчук!”. Це щоб було зрозуміло, яка тоді була атмосфера. А потім люди почали ставити питання, а чому Чорновіл не зробив того чи того, - тож маєте відповідь, чому не зробив. До речі, він любив отакий віршик повторювати, одне жорсткіше слово я в ньому замінив:

В нас політика така:

Обираєм Кравчука,

А за те, що дупа гола,

Проклинаєм Чорновола!

Отак воно діяло. Так воно й зараз щодо Порошенка діє - саме так. Отака історія.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

PS. Щодо дискусії чи, радше, сварки, що розгорілася в коментарях до цього допису****.

Частина коментарів цілком очікувані й нічим не переконливіші від провербіяльного "сам дурак".) Зокрема, очікувані інсинуації, большевицькі за змістом і лексикою, щодо мотивів Тараса Чорновола. Характерно, що їх автори чомусь не наважилися адресувати своїх інсинуацій безпосередньо п. Тарасові на його ютуб-каналі "Чорновіл ВІДВЕРТО". Що, слабо, панове?)

Свого часу Олег Манчура написав про те, хто і як усунув Чорновола з посади керівника фракції ВР, котре усунення було тотожне розколові Народного Руху. Цитую:

"...З 48-ми осіб у фракції його зрадило 30-ть.

Це унікальний випадок навіть для нашої історії.

Коли на трибуні Верховної Ради оголошували про усунення Чорновола з посади керівника фракції – комуністи аплодували стоячи.

І прізвища найвідоміших зрадників таки варто нині нагадати.

В‘ячеслав Кириленко, Юрій Костенко, Роман Зварич, Іван Заєць, Ігор Юхновський, Ігор Тарасюк, Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Черняк.

Можливо, не усі були свідомими виконавцями замовлення Банкової.

Дехто, ще з совєцьких часів – з гумовим хребтом.

Інші – голодні та аґресивні гієни, в яких текла слина при запаху грошей.

Але, в цьому списку цікаві три прізвища.

Костенко, як еталон самозакоханого гетьманчика.

Кириленко, як дубуватий комсомолець під синьо-жовтим прапором.

Зварич, як втілення ukrainian dream – міністр юстиції без диплому.

Хтось, перегодований клюєвським баблом – зірвався з політичних еверестів.

Хтось має багаторічну місію – заміняти меблі в уряді.

А хтось, от-от, складе присягу народного депутата від «Народного фронту».

«Не так страшні московські воші, як українські гниди».

До скількох ж історій можна припасувати цю класику?

Яка, врешті, є лише прологом до іншого – «українську історію не можна читати без брому».”

Олег Манчура

“Час”, 26.3.2018

Дехто з моїх коментаторів, виправдовуючи розкол Руху, а навіть хизуючись ним, пишуть, що В'ячеслав Чорновіл, мовляв, був такий-то й такий-то і робив/не робив того й того - тому, мовляв, фракція його й усунула. Це є, панове, чисте блюзнірство: якщо усуненню Чорновола "комуністи аплодували стоячи", то є зрада і свідчить про те, що Чорновіл, навпаки, чинив усе правильно. Діям, які ощасливили комуністів, немає виправдання.

_________________

* Джерело: Чорновіл ВІДВЕРТО, Діалог-565/26.11 https://www.youtube.com/watch?v=lEVFzYoQQ1Y

** Збірник статтей, інструмент московської комуністичної пропаґанди (1987) https://chtyvo.org.ua/authors/Zbirka/Post_imeni_Yaroslava_Halana_Knyha_19

*** Джерело: Чорновіл ВІДВЕРТО, Діалог-567/28.11 https://www.youtube.com/watch?v=oxjTXX43kf8

**** https://www.facebook.com/lesya.porutska.sakovych/posts/pfbid02cTTksFwK7PathSt78g86rNr7Rc7RDeAbAykezykMVx8UFA1owU3gZaHEP5v3RcB7l

Незагойний біль втрати

 

Тарас Чорновіл:

Цього дня 24 роки тому вбили мого батька Вячеслава Чорновола. На довгі роки українців позбавили навіть шансу на гідний і патріотичний вибір. Я дуже сумніваюся, чи готові вони були ним скористатися в той виборчий 99-ий. Але у зросійщеній та до краю корумпованій правлячій верхівці боялися навіть найефемернішої можливості перемоги справжнього українського лідера. Вони навіть маргінальних опозиціонерів купували чи затюкували. А тут же був настільки величний супротивник...

І я нині навіть не про тих згадую, хто віддавав наказ убивати, хто розробляв і виконав злочинну спецоперацію, хто її покривав упродовж наступних років. Частина з них уже на іншому суді, як Кравченко, когось цей суд ще чекає, як Кучму. Чомусь саме цього дня я найперше згадую всю мерзенну сутність отого "агрєсівно-послушного большінства", як його назвали ще в роки перестройки, нині відомого, як більшість "а какая разніца". Ці маси відкриті для владної пропаганди й агресивні проти кожного, хто піднімався вище їхньої ницості. Вони десь трохи перемішувалися, зміщувалися географічно. Але їх з фатальною невідворотністю в нашому суспільстві залишалося від двох третин до отих безвідповідальних трьох четвертих.

Сьогодні пом'янути Чорновола на місці загибелі та при могилі прийшли кільканадцять людей. Але ще пару мільйонів, якщо їм нагадати, раптово починають переповідати, як вони сумували й плакали 26-го березня, розказувати про найбагатолюдніший похорон, який колись бачила Україна... От лише дуже не люблять згадувати, як шельмували його до того. А мертвих героїв чухраїнці люблять... Наступного ранку навіть тиражі газет поспіхом передруковували, щоб прибрати пасквілі проти Чорновола. Тоді не було ще соцмереж, але в усьому іншому те саме ми вже бачили в пізніші роки, особливо в 2019-му. Зрештою, моральну дилему наша більшість для себе успішно розв'язала - обрала собі таку владу, яка взагалі не здогадується, що був колись Вячеслав Чорновіл, і глибоко зневажає те, за що він боровся. А найперше - Україну...

Вибачайте, сумний день і на пафосність не тягне...

25.3.2023

Атена-Святомира Пашко:

Не можу забути, як В’ячеслав посивів за одну ніч. Це було 1999-го. Я прокинулася, бачу: сидить на краю ліжка, схопився за голову. Тоді йому було дійсно дуже важко. Наступного ранку він прокинувся зовсім сивий. Дуже нервував через розкол Руху.

Перед аварією подзвонив мені о 22.30, за годину до загибелі. Сказав, що вже в Черкасах, через годину буде вдома, разом повечеряємо. Рівно о 23.30 його не стало. Я в той час сиділа на кухні й читала спогади Ірини Жиленко. Відчула наче протяг. Подумала, що онук Василько відчинив кватирку. Перевірила: все закрито. Напевно, то була його душа або та енергія, яка тягнула додому... Коли взялася прати речі В’ячеслава після аварії, вони були в крові й піску. Поклала в воду, коли раптом вся ванна заповнилася кров’ю. Мені стало дуже погано. Обперлася об стіну, щоб не впасти. Це була В’ячеславова кров. Ми ті речі перенесли в музей. Може, не треба було відпирати кров, щоб це було як докір чи правда.

2011

В’ячеслав Чорновіл плакав, коли його зрадили...

Вiн залишився таким, яким запам’ятали його люди — бунтiвником, що перевернув країну, збудив її з комунiстичного сну, хотiв для неї добра та щастя.

Вiн не вмiв торгувати принципами, не йшов на компромiс iз совiстю. Через це здобув величезну популярнiсть. Але й водночас пережив страшну трагедiю — зраду найближчих соратникiв.

…У 1998 роцi вiн привiв до парламенту команду iз 48 однодумцiв. I щиро вiрив, що зможе покластися на них за будь-яких обставин. Але вже за кiлька мiсяцiв 30 найближчих соратникiв зреклися його. «Ви — дiдусь-iдеалiст, ваш час давно минув, а нам треба заробляти!» — зверхньо кричали у вiчi 60-рiчному Чорноволу «молодi й енергiйнi» побратими. «Самою полiтикою нинi не прогодуєшся, треба домовлятися з владою», — додавали старшi, на котрих звик покладатися i котрим вiрив.

Спiльними зусиллями вони вiдсторонили свого лiдера вiд керування Рухом, бiля витокiв якого вiн стояв. То були найчорнiшi днi у життi В’ячеслава Максимовича, бо удару в спину завдали не вороги, а найближчi люди. А за мiсяць автiвка, у якiй Чорновiл повертався iз зустрiчей, врiзалась у КамАЗ, що невiдомо звiдки виїхав на трасу…

Соратник В’ячеслава Максимовича Ярослав Кендзьор i син Taras Chornovil дiляться спогадами про тi часи.

— Ви пам’ятаєте момент зради, коли однопартiйцi висловили недовiру своєму лiдеру?

Я. Кендзьор: — Так, це сталося 19 лютого 1999 року.

Володимир Черняк вийшов на трибуну, зачитав вердикт про недовiру й усунення Чорновола з посади голови парламентської фракцiї Руху. Називав поiменно вершителiв цього акта — чiтко, голосно, повiльно. Було видно, що вiн дiстає неймовiрну насолоду вiд приниження людини, якiй ранiше i слова поперек боявся сказати.

«Червона» частина депутатiв, аплодуючи, стояла i вигукувала в бiльшовицькому екстазi: «Руховци молодцы!!! Давно би так!»

А вiн сидiв, не опускаючи голови, i дивився просто у вiчi Черняковi. Менi здавалося, ще трохи, i комунiсти закричать: «Розiп’яти його!» У мене, власне, i було таке вiдчуття, нiби людину розпинають, мов останнього злочинця.

— Для В’ячеслава Максимовича це було несподiванкою чи вiн очiкував удару?

Т. Чорновiл: — Нi, не чекав. Знав, що проти нього визвiрилась когорта полiтикiв, проте суперечки всерединi партiї вважав робочими моментами i думав, що знайдемо компромiс. Не сумнiваюся, що цим публiчним катуванням мого батька свiдомо намагались довести до iнфаркту, знаючи, що вiн вже мав два ранiше. З ним i справдi стався серцевий напад, довелося лягти до лiкарнi. На щастя, все обiйшлося. Скоро вiн повернувся сповненим сили i рiшучости.

Щоправда, цiлком сивим — за одну нiч волосся срiбним зробилося… Але не втрачав оптимiзму, бо зберiг команду з 18-ти чоловiк. Почав їздити в реґiони з виступами, адже збирався формувати iншу власну полiтичну силу.

I вже тодi його довелося знищити фiзично.

— Хто з найбiльш вiдомих полiтикiв пiдписався пiд тим листом?

Я. Кендзьор: — Тридцять однопартiйцiв iз 48-ми. Багато молодих, хто потрапив до парламенту завдяки авторитету Чорновола, «примазавшись» до його iменi, — той же Юрiй Костенко, В’ячеслав Кириленко. Вiдомi Iван Драч, Дмитро Павличко, якi, по сутi, й не були справжнiми «рухiвцями». А ще Iгор Юхновський, Роман Зварич, Iван Заєць, Iгор Тарасюк… Найболiснiше, коли з тобою чинять так люди, котрим ти довiряєш.

Т. Чорновiл: — Мушу зауважити, що на старих побратимiв вiн якраз i не мiг покластися. Розумiєте, ота зрада 1999 року не була випадковою. Вона проросла здавна i має довгу iсторiю. Наприклад, добре пам’ятаю подiї 1988 року, засiдання об’єднаного з’їзду нацiонально-визвольного руху. Тодi до Львова приїхали грузинськi, естонськi демократи i похвалилися, що вже мають свої партiї. Батько запально вигукнув: «А ми теж її створюємо!» Руху як такого тодi ще не було, лише Українська Гельсiнська спiлка. Та й ситуацiя в Українi далеко не та була, що у Грузiї чи Естонiї. Так-от, коли гостi пiшли, батько мав страшенний конфлiкт з Михайлом Горинем. «Ти що мелеш, нас усiх повбивають!» — кричав йому той. Пригадайте також президентськi вибори, коли Чорновiл посiв друге мiсце, поступившись Леонiдовi Кравчуку зовсiм невеликою кiлькiстю голосiв. Я тодi працював радником у його командi i вiдстежував, що кажуть про нього в пресi. Мене вразило, що Левко Лук’яненко, Лариса Скорик, Iгор Юхновський запекло критикували Чорновола, проте жодного поганого слова не сказали на адресу комунiста Кравчука.

А чого варта iстерика Iгоря Юхновського у 1992 роцi, коли Чорновiл вимагав провести перевибори до парламенту… У демократiв тодi були всi шанси отримати 300 мiсць у парламентi. Але Iгор Рафаїлович тодi емоцiйно й неоднозначно заявив, що розiрве всi стосунки з Рухом, якщо ми на таке пiдемо. От чому, пояснiть? Невже лише з тiєї причини, що iнiцiятива пiшла вiд Чорновола, а не вiд нього? Батько тодi такий розгублений був. «Що я не так зробив?» — постiйно повторював цю фразу. Ночами не спав, все сидiв на краєчку лiжка й у вiкно дивився. Справдi, для мене й досi загадка, чому в найвiдповiдальнiшi моменти, коли В’ячеслав Чорновiл майже доходив до своєї мети, йому завдавали удару найближчi люди. Що це — людська заздрiсть, страх? Не знаю… Дуже поважаю i Юхновського, i Лук’яненка, i Горинiв — це чеснi люди, вони дуже багато зробили для України, i я не поливаю їх брудом. Але факт залишається фактом: з моїм батьком їм часто було не по дорозi. Зважте, на той час були двi реальнi сили: комунiсти i демократи. I в момент, коли всi сили потрiбно було кинути на об’єднання, консолiдацiю, враз загострювалися розбiжностi, виникали чвари. Довгi роки я намагаюся зрозумiти, чому так вiдбувалось, яких помилок припускався Чорновiл. Але не можу знайти пояснення цiй ситуацiї.

— Повернiмося до подiй 1999 року. За офiцiйним оголошенням, однопартiйцiв-розкольникiв не влаштовував авторитарний стиль керiвництва Чорновола. А що було за кулiсами?

Я. Кендзьор: — В’ячеслав не був диктатором. Нiколи! А те, що безкомпромiсним i принциповим у важливих питаннях, — чиста правда. Комусь це, може, не подобалось. Але, в принципi, бiльшiсть розкольникiв спокусилися на грошi. У нас був з’їзд наприкiнцi 1998 року. I от хтось iз партiйних побратимiв викрикує йому: «Чому однi керiвники фракцiй i очiльники партiй вiдчиняють дверi президента Кучми ногою i добиваються вiд нього лiцензiй на ведення бiзнесу, рiзних пiльг? У наш меркантильний час лише полiтикою ситий не будеш!»

В’ячеслав Максимович емоцiйно пояснює: «Для чого ми сюди прийшли, друзi? Торгувати Україною? Схаменiться, це врештi-решт непорядно!» I тодi з когорти «костенкiвцiв» лунає: «Що з нього взяти… старий дiдуган! Невже ви не розумiєте, що ваш час давно минув разом з примарними iлюзiями!» В’ячеслав Максимович зблiд, опустився на стiлець i сказав: «За що ж ви мене так? Навiть наглядачi у тюрмах мали до мене бiльше поваги…»

Т. Чорновiл: — Пригадую, як чубились мiж собою Лавринович i Червонiй, бо мали рiзнi бiзнесовi iнтереси в урядi. Однак, коли мова заходила про Чорновола, якими ж дружними вони робились i як запекло лаяли його в один голос — просто дивне порозумiння! А буквально за мiсяць до цього «вироку тридцятки» до Чорновола пiдiйшов Iван Заєць i так здалеку почав: «От я вже багато рокiв у полiтицi, а що маю з того? Не будь впертим, ти ж розумiєш, що партiї грошi потрiбнi, та й нам про хлiб треба думати…»

Батько вiдповiв, що на хлiб йому вистачає. А потiм Заєць опинився серед тих розкольникiв, чого батько вiд нього нiяк не чекав. I дуже скоро нардеп вже їздив не на стареньких «Жигулях», а на новенькому джипi.

Взагалi, Чорноволові багато чого закидали. Наприклад, Костенко на одному з останнiх з’їздiв дорiкнув, що вiн, мовляв, шукає зближення з владою i «бiгає» до Кучми. У той же час Юрiй Костенко та його прихильники «годувалися» вiд соцiяльного фонду, яким керував Волков, а фiнансовими питаннями займався Вiктор Ющенко. А фактично цей фонд пiдпорядковувався виборчому штабові Леонiда Кучми. Власне, Ющенко давав розпорядження своїм заступникам у НБУ вичавлювати грошi з комерцiйних банкiв.

— Тобто розкол Руху, зрада Чорновола соратниками — все це, за вашими словами, вiдбулося на грошi Кучми i за участі Ющенка?

Т. Чорновiл: — Саме так. За кiлька мiсяцiв до розколу в кабiнетi Ющенка вiдбулась нарада: що робити з Чорноволом? Тому що з Ющенка тодi активно робили лiдера всiх нацiонал-демократiв, лише Чорновiл сказав, що вiн його нiколи не пiдтримає. А до Чорновола люди прислухались, йому вiрили! Знаєте, чому в 2004 роцi я пiшов до Януковича? Не тому, що вважав його гiдним кандидатом, але принаймнi на його обличчi прочитувалось, хто вiн такий. А з Ющенка робили iкону, i мене це обурювало, бо я знав справжню цiну цiй людинi. I сенс боротися проти Ющенка в мене був.

— Пане Ярославе, свого часу ви метафорично назвали розкол у Русi «ефектом отруєння совiсти газотрейдерами». Чому?

Я. Кендзьор: — На той час за право торгувати газом боролися НАК «Нафтогаз України» на чолi з Iгорем Бакаєм i група спонсорiв Руху на чолi з Олегом Iщенком, який представляв «Олгаз». Чорновiл пiдтримав «Нафтогаз» — державну структуру. I тi спонсори зробили ставку на Костенка. Як бачимо, не помилились.

Т. Чорновiл: — Я дуже добре пам’ятаю, як пан Iщенко бiгав по Верховнiй Радi й голосно кричав: «Вiн топить тих, хто його годує! Я дам мiльйон зелених тим, хто прибере Чорновола!» Прикро, але «рухiвцi», котрi самi батьковi про це розповiдали, тепер цього «не пам’ятають». А Iщенко заявив слiдчим, що Чорновiл сам усе вигадав. Доказiв нема…

— Вiд тих подiй минуло чимало часу. Ви обговорювали пiзнiше цю ситуацiю з людьми, якi пiшли проти Чорновола?

Т. Чорновiл: — Як правило, усi уникають розмов: i Драч, i Павличко… Юрiй Костенко лише раз менi сказав: «А якi проблеми? У мене були свої погляди, у Чорновола — iншi. Ми не зiйшлися, i я нiчого поганого не зробив». Бiльше ми до цiєї розмови не повертались. Знаєте, колись батько менi розповiдав, як у мордовському таборi голодував 120 днiв, аби домогтися в СССР статусу полiтв’язня. Наглядачi, що приносили йому їжу, вмовляли не нищити здоров’я i берегти сили. А тi, хто сидiв з ним за тiєю ж статтею, влаштували скандал: «Дай спокiйно термiн вiдбути i не каламуть воду. Тобi що, бiльше вiд усiх треба? Думаєш, ти особливий?!»

Я. Кендзьор: — А от я вважаю, що В’ячеслав Максимович i справдi особливий був. На початку нашого знайомства вiн менi якось сказав: «Я не жалiю, що 15 рокiв життя провiв за ґратами. Але шкода менi, що надто розкривався перед людьми, котрi потiм моєю вiдвертiстю i довiрою користувались. Я так i не навчився розрiзняти, з ким можна бути щирим до кiнця, а перед ким треба схитрувати. Та й хитрувати не вмiю… I вже, напевне, нiколи не навчусь». У цьому й полягала, мабуть, велич Чорновола як полiтика. I трагедiя людини, що не вмiла торгувати совiстю i вiрила в поряднiсть кожного, хто поруч.

Iрина Львова, "Експрес"

2019

Олена Бондаренко

25 березня.

Пам'яті Чорновола.

Мала найдовшу в житті телефонну розмову. Говорили з близькою подругою мало не цілу ніч.

Найбільше у тій найдовшій розмові було про Нього (так казав Михайло Бойчишин). Про Шефа (так називали ми його в редакції найкращої у світі газети "Час/Time"). Про Вячеслава (саме так, без апострофа, він вимовляв своє ім'я, і ми - крайові голови, секретаріат - теж).

"Відколи його вбили, життя пішло в інший бік", - сказав якось його син. Я відповіла: "Часом здається, воно зупинилося"...

Воно, українське життя, ніби стало на тій дорозі, під тим козацьким хрестом, не знаючи, куди себе подіти.

Той морок, той смерк розвиднювали наші революції, а він западав знов і знову. Аж поки не запалало ціле небо війни, що Він її передбачив і передчув за 20 років...

Його невимовно, неймовірно бракує.

Його непокаране і невідплачене вбивство калатає в серці ось уже понад два десятиліття.

І все ж... сьогодні у лютих боях, у гніві й болю Армія наших Героїв мститься і за Нього.

За Шефа. За Вячеслава.

За нашого Чорновола.

Пам'ятний знак В'ячеславові Чорноволу в Каневі.

"Якщо не я, то хто ж?"

Найлегше знову

все звернуть на долю

і ще сто літ

потилицю шкребти:

чи на "Тойотах"

возять нині волю,

а чи до неї

пішки треба йти?

А доля - що: дві сили -

світла й чорна

ведуть по світу

кожного із нас.

Одна несе у вічність

стомоторно,

а друга - ставить

поперек "КамАЗ".

Якби ж то знати вчора,

а не завтра,

що він для нас

мостив собою путь,

хіба в думках

не виставили б варти

на тім шляху,

де волю провезуть?

Та у одних, як завше,

хата скраю.

А іншим скраю

навіть не стели -

трибуну запрягли

та й поганяють!

Вкраїну ж з віку в вік

тягли воли.

...Його душа

загальмувала з болю

та й завернула

на Чумацький Шлях...

Вже стільки там,

на небі,

Чорноволів,

що скоро стане

пусткою

земля...

© Віктор Качула. Пам'яті В'ячеслава Чорновола

квітень 1999 р.

Сімферополь

Світлій пам'яті Михайла Бойчишина, соратника В'ячеслава Чорновола

 

Михайло Бойчишин

* 5 грудня 1948, Чемеринці, Львівщина — † 1994?

У січні 2009-го Галина Терещук писала:

Сьогодні у Львові рідні та друзі пригадуватимуть на вечорі пам’яті Михайла Бойчишина, секретаря Народного Руху України у 1992-1994 роках, друга В’ячеслава Чорновола. Цими днями минуло 15 років від дня його зникнення. Людина безслідно зникла…назавжди. Кримінальна справа лежить у якійсь із папок Київської міської прокуратури, але фактично її припинили розслідувати через... брак доказів. Тіла Михайла Бойчишина не знайшли. Родина так і не знає, що трапилося з чоловіком і батьком, але переконана, що це вбивство мало політичні та економічні мотиви.

У день, коли Михайло Бойчишин вийшов з управи Руху в Києві і зник за нез’ясованих обставин, йому було 46. 15 років його дружина Любомира і донька Лідія переживають трагедію. За кілька місяців після зникнення Михайла Бойчишина, за загадкових обставин, унаслідок ДТП, загинув його 18-річний син Роман…

Любомира Бойчишин мешкає у Києві, пересувається в інвалідному візку. Донька Лідія зі своєю родиною мешкає у Львові, місті, де батько здобув фах інженера-механіка, працював у промисловості, а з 1988 року був у числі активних організаторів Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Народного Руху України. У 1990 році Михайла Бойчишина обрали депутатом Львівської облради і керівником Шевченківського райвиконкому Львова. Власне, тоді область очолював В’ячеслав Чорновіл, відтоді й зав’язалась чоловіча дружба. У 1992-му Михайла Бойчишина обрали заступником голови НРУ і згодом Головою Секретаріату Руху.

За словами доньки, «батько юридично не вважається безвісти зниклим. Мама не хоче подавати до суду, бо бачила його лише живого. Так справа висить, юридичної зміни не відбулось за ці роки. Так далі все залишається – Михайло Бойчишин у розшуку».

Одразу ж після зникнення Михайла Бойчишина його дружина, розмовляючи зі слідчими, зрозуміла, що справою її чоловіка ніхто не займатиметься, що не зацікавлені знайти замовників і вбивць. Родина протягом усього часу відсторонюється від політиків і не дозволяє справу зникнення рідної людина використовувати як політичний піяр. «Надто дорогий нам батько, зазначила Лідія. А люди, які знають правду, замовляли це вбивство, далі при гарних посадах і пенсіях».

Головна з версій, за словами Лідії, є те, що її батько входив в оргкомітет зі створення Балто-Чорноморського нафтового колектора, перший установчий з’їзд якого мав бути 30 січня, за 15 днів до зникнення Михайла Бойчишина.

Створення такого колектора надавало б енергетичної незалежности Україні, а з'єднання нафтових терміналів Чорного моря, Одеси і балтійських країн економічно було невигідне російській стороні і проросійським політикам України. Вже під опікою Бойчишина працював інститут з розробки конструкторської документації, були знайдені інвестиції на будівництво колектора.

«Головна з версій вбивства – це побудова незалежної енергетичної системи, друга версія – вибори 1994 року. Батько був головою передвиборчого штабу В’ячеслава Чорновола. Оскільки він був енергійною і справедливою людиною, принциповою, його й могли усунути від керівництва штабом», – зазначила Лідія Беднарська.

Родина Михайла Бойчишина зверталася до СБУ з проханням надати для ознайомлення бодай якісь документи у справі, бодай відхилити завісу таємниці - що ж сталося з рідною людиною. Однак усі матеріяли перебувають під особливим грифом секретности. «Ми віримо в те, що справа буде розкрита, але дійсність є зовсім інша», – каже донька Бойчишина.

Реальність жорстока. Рідні навіть не знають, де останки Михайла Бойчишина. В них забрали навіть найсокровенніше – можливість запалити свічку і помолитись біля могили…

Пані Любомири Бойчишин, кандидатки на Нобелівську премію миру 2005-го року, голови правління Інформаційно-реабілітаційного центру «Любомира», не стало 22 червня 2010 року.

Надгробок на могилах дружини й сина Михайла Бойчишина, Любомири та Романа, і символічна могила, кенотаф його самого, бо ні живого політика, ні його тіла, ні якихось останків не знайдено – схоже, не дуже й шукалося... Стверджували, що на тілі Романа Бойчишина були знайдені сліди наслідків не зовсім автодорожньої пригоди – начебто на шиї був слід від удару…

«НАША СІМ'Я ДОСІ НЕ ЗНАЄ, ДЕ ПОХОВАНИЙ ТАТО...»

Розмова з Лідією Бойчишин — членкинею Центрального Проводу Народного Руху України, експертом в галузі екології, доцентом кафедри фізичної та колоїдної хімії хімічного факультету ЛНУ ім. І.Франка. Багато чого у житті досягнула, однак біль втрати та несправедливости завжди в її серці…

— Як вам пригадується той час, коли сталися події, пов’язані із зникненням вашого батька, Михайла Бойчишина?

— Згадуючи січень 1994 року, досі відчуваю страх. Страх того, що у тебе можуть відібрати найцінніше — твою сім’ю. Моя мама, Любомира Бойчишин, після зникнення безвісти чоловіка Михайла та вбивства 17-річного сина Романа, говорила: «Щасливий той, хто не має що втрачати, окрім власного життя».

Наша родина отримувала листи — погрози з вимогою не продовжувати пошуки тата, які були долучені до справи. У нашій квартирі завжди були присутні особи (ми думали, що це друзі, а виявилося — аґенти), які втерлися у довіру до мами Любомири. Сьогодні вони живуть в РФ і працюють на Кремль, вони «курували» і сім’ю Чорновола. Наша сім’я досі не знає, де похований тато, страшно уявити, під який асфальт його могли закатати, навіть свічку немає де запалити…

— Це було політичне вбивство?

— Наша сім'я, всі друзі та й недруги, які знали заступника Голови Народного Руху України Михайла Бойчишина, переконані, що це політичне вбивство.

Народний Рух України у 1994 році на дострокових виборах Президента (кандидат В’ячеслав Чорновіл) мав всі перспективи отримати перемогу. Зникнення Бойчишина негативним чином позначилося для НРУ на парламентських і президентських виборах 1994 року. На президентські вибори Рух взагалі не виставив свого кандидата. Удар був сильний, і повноцінної заміни Бойчишину знайти не вдалося.

Щодо версій його зникнення, то їх було чимало. В першу чергу, політична. Михайла Бойчишина розглядали як політичного діяча, як голову виборчого штабу Народного Руху України на дострокових парламентських та президентських виборах 94-го року. За життя батька були фактично охоплені роботою всі 450 виборчих округів до ВР. Якщо говорити про висунення Чорновола у президенти України, то над цим ще в 1993 році працювали команди політтехнологів, професіоналів з США і Канади. При цьому враховувалося, що в разі перемоги Чорновола, з ним до влади повинна прийти підготовлена команда, повинні бути кандидати на міністерські портфелі і так далі (передбачалося, що батько може стати прем'єр-міністром). Тобто паралельно формувався тіньовий Кабінет міністрів. Напрацьовувалися важливі документи, вироблялася стратегія виведення України, в першу чергу, з-під залежности від Росії. Батько також здійснював зв'язок з закордонними організаціями, що підтримують Україну.

Михайло Бойчишин курував кілька економічних напрямів. У першу чергу, енергетична незалежність. Побудова Балто-Чорноморського колектора. На 30 січня 1994 року мала відбутися нарада Оргкомітету у Мінську, де Михайло і найбільш фахові виконавці мали представити проект та кошторис будівництва. Але співголову оргкомітету з білоруської сторони Станіслава Гусака по-звірячому побили, одержав черепно-мозкову травму, ледве вижив. Так що засідання 30 січня було зірвано, а всі креслення, розрахунки, інші документи проекту зникли.

Другою складовою було виведення Чорноморського флоту з Криму. Рух був категорично проти продовження оренди. Третій напрямок — інформаційно-пропагандистська складова. Батько постійно перебував на Донбасі і південному сході України, розвиваючи там український патріотизм та формуючи осередки Народного Руху.

Ми довго йшли до того, щоб мати свою незалежну від Москви українську православну автокефальну церкву. Цей процес був започаткований з 1989 року. Батько був причетний до відновлення автокефалії. В 90-х роках була створена українська автокефальна церква, яку очолював патріярх Мстислав, а після його вбивства — Патріярх Димитрій (Володимир Ярема). Родина о. Яреми була з переселенців, як і моя, тому наші сім’ї добре зналися, бо були сусідами. Отець Ярема будучи з 1969 року настоятелем церкви Петра і Павла у Львові, перший визнав те, що священники московського патріярхату зраджували тайну сповіді і здавали людей КҐБ. Батько з Михайлом Горинем ходили до нього на приватні розмови, переконували його, гарантували підтримку та захист. Він погодився і виступив на телебаченні з викриттям злочинів проти українства священників московського патріярхату. А тому немає сумніву, що вбивство Михайла Бойчишина є політичним і замовним. Можу стверджувати: події 15 січня 1994 року змінили хід історії і курс нашої держави. Замовники його вбивства точно знали, що ліквідуючи ключову ланку, Михайла Бойчишина, надовго позбавлять Україну як економічної, так і політичної незалежности.

— Коли зник ваш батько, при владі був Кучма?

— Якщо аналізувати, що відбулося наприкінці 1993 року, то вимальовується чітка картина причини вбивства тата. На його плечах фактично була вся фінансова робота в НРУ, тож ті, хто боявся НРУ та його участи у виборах, вирішили «прибрати» Михайла Бойчишина. Підтримували ідею обрання президентом України Леоніда Кучми і московські комуношовіністи. Вони не могли погодитися на відокремлення України від Росії та боялися, що на чергових президентських виборах до влади в Україні може прийти представник націонал-патріотичних сил, яким був голова Руху В’ячеслав Чорновіл. Команда Кучми робила все, щоб її кандидат став черговим президентом України. Викрадення Михайла Бойчишина, другої людини Народного Руху України, було добре спланованою терористичною акцією реакційних сил України і Росії, бо у цій спецоперації відчувалася чітка рука аґентів НКВД-КҐБ. Підтвердженням цього є опубліковані дані із щоденника Кучми «После майдана 2005−2006. Записки президента». Кучма добре пам’ятає Михайла, про якого написав аж через 10 років, применшуючи його роль в НРУ. У 1994 році президентом став Кучма, і курс держави змінився. Виник олігархічний сектор, відновилися близькі стосунки з Росією. Країна пішла не тим шляхом, про який мріяли Чорновіл і Бойчишин. Як наслідок — війна, втрата території та анексія Криму.

— Як проходило слідство та пошуки Михайла Бойчишина в той час?

— Слідство не велося, свідків не допитували. Коли ми почали пошуки, тоді Марчук, голова СБУ, сказав з екрана телевізора: «Напевно, вам потрібно звернутись до ворожки, нехай скаже, де знаходиться Михайло Бойчишин». Через пів року вбили мого брата, йому було 17 років, Романа Бойчишина. Вбивць не знайдено. Ще через місяць вкрадено машину із гаража, злодіїв також не знайдено. Система, якщо нищить, — то нищить всю сім’ю. Я це все пережила 26 років тому, було багато погроз і мені, і моїй родині. Мене виганяли з університету. Створювали такі умови, які не давали розвиватись, які тебе знецінювали. Татові товариші наймали приватних детективів. Це були незалежні фахівці з Вільнюса, яких залякували та жорстоко побили. Уявіть собі, мені 19 років, я живу в успішній сім’ї, навчаюся в університеті… І тут в один момент знищують батька, потім брата, хвора мама, постійні погрози і залякування. Хотіли відібрати житло, перетворити нас на бомжів. Але завдяки татовим друзям, квартира залишилась, і ми досі в ній живемо. До речі, недавно ми робили там ремонт і знайшли прослушку ще тих часів.

— Чи відчуваєте зараз, що історія повертається?

— Історія повертається. Україну знову рвуть на шматки. Як працює зараз ця репресивна машина? Відстежують українців, які несуть в собі державницьку ідеологію і просто усувають їх, безпідставно шиють їм справи, сім’ї піддають терору. А які зараз йдуть репресії до патріотів та волонтерів? Все повертається і методи такі ж. Московська репресивна машина точково вибиває ідейних людей і усуває їх своїми кагебістськими методами. Нищить цілими сім’ями. Тому зараз, як ніколи, потрібно, щоб такі патріотичні сили, як Рух, знову почали боротись за Україну, як тоді у 90-х.

Допоки не будуть розслідувані всі вбивства минулих років та покарані замовники і виконавці, від початку правління Кучми, доти не зможемо іти далі, розвивати незалежну Україну. Доти будуть політичні репресії, зникнення та вбивства.

Вірю, що прийде час, і ми сформуємось як сильна національна економічно-незалежна країна. Потрібно не боятись, що щось не вийде, а йти і змінювати. Тому що кожен з нас — це гвинтик великого механізму і кожен з нас відіграє свою роль у формуванні здорового суспільства, здорової нації.

Розмовляла Ольга Лісова, спеціяльно для «ВЗ»

2020

СЛІД ВЕДЕ ДО КРЕМЛІВСЬКИХ ВОРІТ

15 січня 1994 року по одній з вулиць біля Львівської площі міста Києва швидко крокував з портфелем в руках молодий чоловік у хутряній шапці і великих окулярах. Раптом поруч з ним зупинився непримітний сіренький мікроавтобус, вікна якого були затягнуті шторками. З мікроавтобуса вискочив чоловік у теплій спортивній куртці і підбіг до людини, яка крокувала вулицею.

– Пане Михайле, – звернувся він до перехожого в окулярах, – В’ячеслав Чорновіл терміново розшукує вас. З якоїсь нагальної справи ви йому потрібні. Він зараз у Верховній Раді. Ми заїжджали до вас додому, але двірник сказала, що ви щойно пішли на роботу. То ми за вами слідом…

Відчувалося, що перехожий знав людину, яка його зупинила, тому не виявив ніякого здивування. Мабуть, таке вже було з ним не вперше. Тому без заперечень пішов слідом за ним до мікроавтобуса і заліз усередину. Був початок робочого дня, люди поспішали на роботу, тому ніхто не звернув уваги на вуличну сценку біля мікроавтобуса, ніхто не помітив номера цієї машини, яка, хряснувши дверцятами, швидко зрушила з місця і зникла за рогом…

Я не стверджую, що саме так було здійснено викрадення одного з лідерів Народного Руху України, який очолював В’ячеслав Чорновіл. Це лише моя версія. Справа про викрадення лежить «мертвяком» у Прокуратурі України, і слідство по ній тягнеться до цього часу.

Наступного дня українська преса сполошила киян сенсаційним повідомленням під заголовком: «Таємне зникнення одного з лідерів Народного Руху України», в якому повідомлялося: «… 15 січня 1994 року пішов на роботу зі своєї квартири по вулиці Обсерваторній Михайло Бойчишин – голова секретаріяту партії Народний Рух України і безслідно пропав. Ніхто його більше не бачив, і додому він не повернувся…».

Прочитавши це повідомлення, я відчув душевний щем. Ця подія була новим передвісником біди для українського народу, який тільки-но почав виплутуватися з тенет комуністичної деспотії. Викрадення Бойчишина було для мене болючим іще й тому, що я особисто знав цю людину. Доля звела нас іще в 1972 році. Тоді я приїхав до Львова як начальник управління кадрів та навчальних закладів Держкомвидаву УССР на розподіл випускників Львівського поліграфічного інституту. Я познайомився з Михайлом Бойчишиним при врученні дипломів, а потім мав коротку розмову з ним у ректораті. Стрункий, високого зросту парубок-випускник у великих окулярах справив на мене враження розумної і поміркованої людини. Як керівник кадрів Комітету, який займався видавництвами і поліграфією республіки, я одразу ж після короткого знайомства з цим тямущим інженером-механіком уявив собі його в недалекому майбутньому головним інженером поліграфічного підприємства, директором, але, звісно, тоді не думав, що колись він стане політичним діячем.

Та й хто тоді міг сказати, як розгорнуться події в СРСР, який поступово розсипався, мов трухляве дерево? Мало хто міг передбачити, де опиниться Україна і як складеться її майбутнє. Та вийшло так, що доля посміхнулася нашому народові. У 1991 році Україна здобула незалежність, якої домагалася кілька сторіч.

Поруч з В’ячеславом Чорноволом Михайло Бойчишин швидко виросте в обдарованого політичного діяча. У 1990 році він стає депутатом Львівської міськради першого демократичного скликання. У 1992 році на всеукраїнських зборах Руху його обирають заступником голови Народного Руху України, а згодом і головою секретаріяту.

До свого викрадення Михайло Бойчишин встиг зробити для Руху і України багато. З його участю громадсько-політична організація Руху перетворилася в партію. Він був співучасником розробки рухівської стратегії, став представником нової генерації державотворців. Він, першим в Україні піднявши синьо-жовтий прапор над Шевченківською райрадою Львова, образно кажучи, поніс цей стяг завдяки Рухові по всій Україні. Його було обрано головою оргкомітету конференції опозиційних партій країн міжмор’я, які наприкінці січня 1994 року у Києві обговорили питання співдружности Балто-Чорноморського нафтового комплексу, котрий міг би послабити залежність України від Росії та зблизити Київ з державами Середньої Азії. Тому просто так зникнути Михайло Бойчишин не міг. Виїхати за кордон з грошима каси Руху теж ні – всі гроші були на місці. До того ж, у нього в Києві залишилася сім’я.

А те, що він міг заважати комусь – у цьому не було сумніву. Якимсь темним силам в Україні він став поперек горла. Михайло Бойчишин був начальником генерального штабу Руху, багато знав про його тактику й кошти, вдало керував секретаріятом, ставши правою рукою В’ячеслава Чорновола. Давньоримські судді колись казали: для того, щоб розкрити злочин, треба з’ясувати «кюі продест» – кому це вигідно. Капіталів Бойчишин не мав, власности теж, – отже, кримінального мотиву в цьому злочині не було. Що ж до політичного мотиву, то на цьому слід зупинитися.

Пригадаймо, що відбувалося в Україні у 1994 році, тобто через три роки після проголошення незалежности. На осінь були призначені вибори нового Президента України. У вересні 1993-го прем’єр-міністр України Леонід Кучма, «побивши горшки» з Президентом України Леонідом Кравчуком, пішов у відставку. Хоча історія ще має розібратися, чи вони насправді посварилися, чи то був таємний зговір задля встановлення диктатури олігархів у розбурханій Україні.

Пішовши у відставку, Леонід Кучма одразу взявся за підготовку до нових президентських виборів. Ставку колишній генеральний директор «Південмашу» передусім зробив на дніпропетровсько-донецький клан «червоних директорів»-олігархів.

Активну участь у цій президентській операції брав і дніпропетровський олігарх Лазаренко з його капіталами, які він одержував у вигляді хабарів від «Єдиних енергетичних систем». Були залучені до цієї справи також сіоністські кола, контакт з якими налагодила дружина Леоніда Кучми Людмила Талалаєвська – дочка заступника генерального директора «Південмашу», за допомогою якого малопомітний інженер-конструктор КБ заводу Леонід Кучма стає генеральним директором промислового ракетного гіганту. Підтримували ідею обрання Президентом України Леоніда Кучми і московські комуношовіністи, які аж ніяк не могли погодитися на відокремлення України від Росії, внаслідок чого руйнувалася російська деспотична імперія. Президент Леонід Кравчук не влаштовував московський Кремль, бо не міг забезпечити міцну прив’язку України до Росії. Його президентське крісло все більше розхитувалося національно-визвольними силами Народного Руху України. Комунобільшовицьке оточення президента Кравчука втрачало авторитет у країні, і Кремль боявся, що на чергових президентських виборах до влади в Україні може прийти представник націонал-патріотичних сил, яким був голова Руху В’ячеслав Чорновіл. Тому Москва, замість уже непопулярного Леоніда Кравчука, кинула всі сили на підтримку «темної конячки» – Леоніда Кучми.

Я вважаю, що Леонід Кравчук був певними колами Москви і Києва підготовлений до повної «капітуляції» перед новою кандидатурою Президента України.

Під час виборів не тільки в мене, а й у багатьох журналістів створилося враження, що в країні було розіграний спектакль з виборами Президента. Було допущено великі порушення «Закону про вибори», були підтасовки, зловживання. Як зараз пам’ятаю, напередодні виборів десь після півночі я повертався від свого приятеля – письменника Івана Білика, що живе на вулиці Прорізній. Я вийшов тоді на Хрещатик і став чекати тролейбуса, щоб їхати додому на Печерськ. За законом про вибори всяка агітація за кандидата мала бути припинена, але перехожим на Хрещатику і мені особисто (а народу було ще багато) розтикували великі агітаційні листівки: «Голосуйте за Леоніда Кучму!». Ці листівки валялись по всьому Хрещатику. Ще зранку в день виборів питання – кому бути Президентом України – фактично було вирішено. Кравчук, який ішов на другий термін, нічого не робив, щоб перемогти на виборах, а команда Кучми робила все, щоб її кандидат став черговим Президентом України.

І тоді мені стало зрозуміло, що викрадення Михайла Бойчишина, другої людини Народного Руху України, провідного політика національно-патріотичних сил українського народу, було добре спланованою терористичною акцією реакційних сил України і Росії. Воно було спрямовано на потрясіння національно-визвольних сил українського народу і дестабілізацію їх напередодні виборів Президента України. Зрозуміло, що злочинці хотіли дізнатися і про таємниці Руху та його керівництва. Безсумнівно, що Михайла Бойчишина було піддано тортурам з тим, щоб завербувати його як свого аґента в середовищі Руху, але гадаю, що він не піддався вербовці, тому й був убитий і десь закопаний, як і журналіст Георгій Гонгадзе, про долю якого я ще вестиму розмову в своєму розслідуванні.

Але обрання Президентом Леоніда Кучми не усунуло загрози, що рано чи пізно Народний Рух України може прийти до влади, і тоді вже Кучмою і Ко. було прийнято рішення розвалити Народний Рух України всіма можливими засобами і знищити лідера, аби він не став поперек дороги Кучмі під час його виборів у президенти на другий період. СБУ України було насичено аґентами Росії. Багато хто з працівників Служби безпеки України, досьє на яких зберігалися в Москві на Луб’янці, стали заручниками і аґентами ФСБ Росії. Бо у викраденні Бойчишина відчувалася чітка рука аґентів НКВД-КҐБ. Чимось дуже вже нагадувала ця акція операцію з викрадення в Парижі у 1926 році одного з керівників РОВЗ білогвардійського генерала Кутєпова, коли аґенти НКВД, переодягнувшись у французьких поліцейських, зупинили його на вулиці й запропонували генералові поїхати до поліції для з’ясування якоїсь справи. В автомобілі вони його вбили, а тіло закопали на дачній ділянці одного з російських дипломатів, аґента НКВД. Де воно перебуває до цього часу.

Ось на які роздуми наштовхнула мене таємнича подія, яка сталася дванадцять років тому і сліди якої, на моє глибоке переконання, слід шукати у найвищих владних кабінетах не лише Києва, а й столиці сусідньої держави.

Розділ з книжки Юрія Краснощока "Лідера знайти і знищити. Політичний детектив". Журнал "Вітчизна", числа 3-4, 2007 р.

ХУРА Й ДОСІ ТАМ

На 25-ті роковини Михайла Бойчишина

Михайло Бойчишин був на роботі 15 січня, а з 16 січня 1994 року й дотепер доля людини невідома. Рівно 25 років тому в Києві викрадений голова Секретаріяту Народного Руху України Михайло Бойчишин.

Старий новий рік 14 січня 1994 року Михайло Бойчишин зустрів у гарному настрої. Людина з напрочуд доброю вдачею, чим користувалися співробітники, на роботі уникав панібратства. Намагався виглядати суворішим, ніж є. Але надвечір тієї п'ятниці був натхненним...

Як завжди, збираючись додому, зробив обхід усіма коридорами й зазирнув до інформаційного відділу Рух-прес: “Дмитре, у мене до вас справа, ходімо до мене”. І я пішов у кімнату, яка з понеділка наступного тижня й по останній день, допоки стояв цей дім на площі Перемоги, називалася за всих ріжних господарів не кабінетом голови Секретаріяту Народного Руху України, а кабінетом Бойчишина.

Михайло Бойчишин дістав з шафи пляшку, що було трохи несподівано, бо не вживав, і сказав, що хтів би, аби ті, хто залишився на цю пізню пору, відзначили важливу в його житті подію. І подія вартувала того. За кілька днів перед тим його, на той час депутата Львівської облради, висунули в народні депутати України. І ні деінде, а у 266-му окрузі. То був Шевченківський виборчий округ у Львові, звідки на перших демократичних виборах 1990 року стартував у велику політику Вячеслав Чорновіл.

Привітавши голову Секретаріяту, як керівник інформаційного відділу я пообіцяв подати розгорнуте повідомлення. У стрічці Рух-прес я зверну увагу на особливі обставини: Михайло Бойчишин — найближчий сподвижник і права рука Вячеслава Чорновола, керівник партійного виборчого штабу. Голова Руху віддав свій стовідсотково “прохідний” округ, бо сам як лідер політичної структури хоче (існував задум) обиратись у столиці й ставить за мету звідси (бо зручніше з центру) щоразу вирушати в аґітаційний тур країною. До того ж на плечах голови Секретаріяту відповідальність за матеріяльне забезпечення виборчої кампанії Руху.

На ту пору в Народному Рухові ходили на роботу й вихідними, бо знали — заради великої ідеї.

У суботу, 15 січня, повідомлення про висування Михайла Бойчишина у Верховну Раду було майже готове, потрібні лише біографічні дані. Пан Михайло був на роботі, але до Рух-пресу не зайшов. Хай би що, все одно зайде, бо він ніколи не полишав Секретаріят, не зробивши традиційного обходу кабінетами. Із Секретаріяту вийшов о восьмій вечора, ні з ким не попрощавшись, це означало, що повернеться.

Але за три з половиною години по тому трапилася дивна історія. До Секретаріяту зайшли двоє невідомих і сказали, що хочуть передати голові Секретаріяту пакет зі Львова. Сказавши, що з керівництва нікого нема, одному з “гостей” було дозволено зателефонувати Михайлу Бойчишину додому. На дзвінок наче ніхто не відповів, після чого «гість» двічі тріснув охоронця по голові. Потерпілий стверджував, що то був пістолет. Нападники зажадали покликати иншого охоронця, якого вони побачили раніше. Той у мене у відділі, який зачинявся на замок з автозаскочкою, дивився телевізор. Побитий охоронець покликав через двері напарника. Як той відчинив, напарник закричав щось на кшталт: “На нас напад!” Я вскочив, з розбігу вдарив двері ногою, й автозаскочка стала на місце. Одразу викликав міліцію.

Випадок був більше ніж дивний. Нападники миттєво щезли. Міліція була недовго й хутко забралася, не винюхавши нічого кримінального. Декоративні козачки, що символічно чатували Рух, повернулися на варту.

Ні наступного дня, ні в понеділок та й ніколи більше Михайла Бойчишина ніхто не бачив. Ані на роботі, ані в сім'ї...

Для Народного Руху настали чорні дні.

Плянована Михайлом Бойчишиним передвиборна робота партії пішла шкереберть. Керівництво Руху, замість поїздок округами, перетворилося на оперативний штаб. Воно зверталося до СБУ, МВС, прокуратури й президента, вимагало вжити всіх можливих заходів для розшуку одного з провідних політичних діячів України. Та ба! Найганебніше діяла міліція, яку під час допиту “свідків” здебільшого цікавили питання — хто, кому і скільки? звідки гроші? чому фінансуєте Рух? Швидко стало ясно, міліція — не та контора, яка хоче знайти викрадену людину. СБУ теж заціпило.

В особі тодішнього свого голови генерала Євгена Марчука СБУ на всю країну запустила плітку рідкісного цинізму. В інтерв'ю газеті “Молодь України” від 4 березня 1994 року найавторитетніший, як багато хто гадав на той час, і один із найдосвідченіших генералів КҐБ заявив дослівно таке: “Є деяка якщо не сенсаційна, то досить несподівана інформація (у справі Михайла Бойчишина. — Авт.). Я думаю, дехто не зацікавлений, щоб вона стала відомою”. І додав: “Ми, до речі, сподіваємося, що він живий”.

Напередодні парляментських виборів то був удар нижче пояса. Виходило, що хтось із соратників знав, де Михайло Бойчишин, але мовчав.

На початку пошуку як панівна мусувалася кримінальна версія, пов’язана із зазіханням на кошти партії. Як колишній “зеківський генерал” з п’ятнадцятирічним стажем Вячеслав Чорновіл негласно перевірив бандитський слід. Заради пошуку друга й істини лідер Народного Руху особисто зустрівся з кримінальними “авторитетами”. Вячеслав Чорновіл наголошував, що звертається до них майже як до “своїх”, як зек до зеків: з’ясуйте, чи не якісь бездахові бандити скоїли викрадення? На відміну від міліції і спецслужб “авторитетам” вистачило тижня, щоби на конфіденційній “стрілці” запевнити “зеківського генерала”, що злочинний світ тут ні до чого. “Шукайте кінці серед своїх...” — була конкретна порада. Звісно, що “авторитети” під займенником “своїх” мали на увазі “своїх” у леґальній політиці, а не в середовищі підпільного криміналітету.

Тим часом міліцейські слідчі трусили Рух з однією метою – якнайбільше дізнатися про фінансові джерела партії. До парляментських виборів лишалось обмаль часу. Рух судомило. Вячеславові Чорноволу та його заступникові Олександру Лавриновичу влада призначила охорону, тому рухівці говорили між собою, як правило, тільки про те, про що пишуть газети.

За місяць після викрадення Михайла Бойчишина Рух висунув версію, яку Рух-прес розповсюдив для засобів масової інформації. За два дні до викрадення Михайло Бойчишин у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження повідомив, що має документи, які свідчать про фінансові зловживання високими можновладцями. У справі, на яку посилався голова Секретаріяту Руху, лунали відомі “банкірські” імена — Вадима Гетьмана, Віктора Ющенка, Ігоря Мітюкова, а також колишнього першого віце-прем’єра Костянтина Масика та президента Леоніда Кравчука. З діялогу випливало, що всі вони пов’язані зі справами, які у міжнародній юридичній практиці кваліфікуються як фінансові афери. Михайло Бойчишин закликав співрозмовника до конкретних дій: “Перед виборами їх треба вивести на чисту воду. Ви — звідти, а ми — звідси”.

Була ще одна версія, яка мала “чужоземний” слід. Вона стосувалася проєкту Балто-Чорноморського нафтового колектору. Втілення цієї ідеї позбавило б Московію монополії на постачання нафти в Україну і Білорусь. Обговорення питання планувалося в Києві на 29-30 січня 1994 року під час другої міжнародної конференції, головою оргкомітету якої був Михайло Бойчишин. Після викрадення, як стверджують білоруські партнери Руху, більшість документів проєкту безслідно зникла...

Нарешті третя версія. Викрадення мало паралізувати Рух напередодні перших після відновлення державности України парляментських виборів. Враховуючи, що за парляментськими майже впритул ішли президентські перегони, розправа з керівником центрального виборчого штабу найбільшої у країні опозиційної партії мала б залякати потенційних кандидатів од Руху. У підсумку Вячеслав Чорновіл, щоби зберегти Народний Рух України, відмовився 1994 року балотуватися в президенти України. А до Верховної Ради на чотири роки прийшла комуносоціялістична більшість.

Про те, як шукали “свої” серед “своїх”, наприкінці 1994 року повідав генпрокурор Владислав Дацюк. Мовляв, міліція перекрила всі дороги, обстежила всі вокзали, всі потяги, понишпорила майже три тисячі порожніх київських будівель, було опитано тридцять тисяч громадян. “Але, на жаль, не кожен злочин розкривається. І не тому, що ми його не хочемо розкрити, а тому, що, ви розумієте, як кажуть, не всі розкриваються злочини. Тяжко,..” — зітхнув на очах преси пан Дацюк.

Останніми роками Україна деградувала у специфічному напрямі. Михайла Бойчишина безслідно викрали якраз напередодні парляментських і президентських виборів 1994 року. У 2000-му від Георгія Ґонґадзе залишилося тіло без голови. Тоді багато хто почав сподіватися на дострокові президентські вибори. За п'ять років після Михайла Бойчишина Вячеслава Чорновола було вбито ледь не публічно — і теж напередодні виборів президента…

_______

Статтю написано 2004 року, до десятих роковин, за ці 15 років ледь-ледь піддав редакторській автоправці. На 25-ті роковини хура й досі там…

Дмитро ПАЛАМАРЧУК

Джерела:

https://www.radiosvoboda.org/a/1376719.html

https://vmylenko.com/2019/01/15/bojchyshyn/

http://vitchyzna.ukrlife.org/3_4_07krasno.htm

https://wz.lviv.ua/interview/413811-nasha-simia-dosi-ne-znaie-de-pokhovanyi-tato