Алла Горська. Життєпис мовою листів. Листування з Надією Світличною

 

Світлична Н. – Горській А.

(09.07.1965) 141

Аллочко, родинко!

Ми вже півдоби загоряємо. Погода сьогодні чудова, були на морі, це близько. Тільки я, мабуть, відвикла від безділля. Настрій сьогодні зовсім не відповідний і страшенно хочеться в Галинчину буцегарню.

Олесеві142 тут дуже подобається. Взагалі, в них обох настрій – бути тут довше. А я не можу взяти себе в руки. Скучила за тобою, за вутятками, за вусами. А взагалі, це я скиглю, що не до лиця старій туристці.

Море чудове.. І таке рівне, барви неможливо визначити. Повітря п'янке, аж млосно. Ми приїхали зранку (біля 6-ї години) і до 9-ї блукали по місту. Хороше.

Аллочка, напиши, де шукати твою маму на цвинтарі, і яке в неї прізвище. Я хочу її відвідати.

Дуже чекаю від тебе кількох слів про твоє здоров'я і школу143. Чому затримується?144 Що ви зараз робите? І т.д., і т.п., і пр., і др..

Вітання тобі від нашої тригади і поцілунки всім, всім, всім в лядській землі живущим.

Міцно цілую.

Надія

_____________

141 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

142 Олесь Сергієнко – чоловік (перший) Н. Світличної

143 Школа № 5 у Донецьку, на стінах якої група монументалістів повинна була виконувати комплекс мозаїчних панно.

144 Бригаді монументалістів не затвердили ескіз панно "Україна", з виконання якого вони збиралися починати роботи на школі

Горська А. – Світличній Н.

(24.07.1966) 145

Маленька!

Та, що світить іншим!

Ти не хочеш мені писати.

Чому? Я втомлена спекою, футболом, твоїм мовчанням.

Острів роботи.

"Соняшник" 146 гарний.

"Квітку" 147 Геннадій148 закінчив. Не можу надіслати тобі грошей, щоб ти приїхала подивитися. Бо "Птаха" 149 зажали, і ми, як завжди, на позичках.

І потім, я не знаю, чи є ти.

Були в Святогорську.

Церква-монастир. Пам'ятник Артему Кавалерідзе. Церква в скелях, вийшла з Землі. Пам'ятник на скелі. Поставлений зверху. Церква, скеля. Продовження. Органіка. Народження, життя. Вбивство. Руйнується. Почалася з печер - монахи. Потім фортеця - Ігор із "Слова". Схованка. Внизу, під нею монастир XVIII cт. Побудувала Катерина. Офіціоз, цукерка. Не смачна.

Артем на тлі неба панує над краєвидом. Не зв'язаний зі скелею, не вийшов з неї, "пришльопка".

Історична неправда. Бо він - народ, а враження: тимчасовий гість.

Мистецтво

і "мистецтво".

23/VІІ-66 p.

Цілую тебе.

Алла.

______________

145 Копія листа передана Н. Світличною. Лист у художньому конверті "Хмельницький. Водна станція ДСТ "Спартак", адресованому на:", Куренівка, Верболозна 16. Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "Донецьк, Нижня Семенівка, експ. шк. 5. АГ". Лист на 1 аркуші лінованого паперу, написаний з двох боків. Донецький штамп на конверті датований 24.07.66; київський - 25. 7 66

146 «Соняшник» –панно «Земля» на бічній стороні будинку школи № 5 у Донецьку.

147 «Квітка» - панно «Вогонь» на бічній стороні будинку школи № 5 у Донецьку.

148 Геннадій – художник Геннадій Марченко.

149 «Птах» – панно «Коштовність» («Жінка-птах») у ювелірній крамниці «Рубін» у Донецьку.

Горська А. – Світличній Н.

(24.08.1966) 150

Надійко, радість моя, сонечко, кохання моє!

Як я не прошу Тебе написати мені, Ти мовчиш.

Невже та "є-я", скерована Никитченком151, відіграла якусь роль?!

Тільки ж на Тебе це не схоже!

Чи не втручання сторонньої людини?

Ми бачимось з тобою в рідку стежку, а тут ще мовчанка твоя.

Проте, сонечко, хоч зігріваєш бандеролями. Від тебе приймаю й подачки. Може, все ж таки напишеш, як Іван, де він і як його здоров'я. Ой, і скучила. А Ти зі своїм туберкульозом чи довго ще збираєшся жити? Хочу хоч подивитися на тебе. Напиши мені, чи зможеш приїхати в суботу на неділю? Я надішлю тобі гроші на квиток і попередньо куплю квитка на вечір неділі. Подивишся, що ми зробили. Ранок зараз, ти ще спиш, побігла на стінку. Всіх вітаю, цілую. Тебе люблю.

Алла.

Грицько Домненко152 просить "Чернігів" Г.Логвина.

____________

150 Копія листа, переданого Н. Світличною. Коментар Н.С.: «Лист без дати у художньому конверті, адресованому на: " . Куренівка, Верболозна, 16. Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "Донецьк, АГ." Лист на 1 аркуші учнівського зошита в клітинку, написаний з обох боків. Донецький штамп із датою 24-8 66, київський - 25-8 66.»

151 Нікітченко (Никитченко) Віталій Федорович (1908-1992) очолював КГБ при РМ УРСР.

152 Грицько Домненко – художник з Донецька

Світлична Н. - Горській А.

(06.09.1966) 153

Горличко моя недомучена!

Чи то справді було. Чи бус сон це?

Здається, що це був –таки сон. І то давно вже.

Приїхавши додому, я застала там уже й Льолю, й вана. Петро Ілліч помер, коли я летіла в Донецьк. Помер, не доживши 49 років і не почекавши, поки дружина оговтається після смерті Олі. Я повернулася до Києва у вівторок 20. ІХ. Іван з Льолею ще залишилися там на кілька днів. Бачилась з Галиною Г., Олею К. Оля поїхала сьогодні додому, а Галина поїде завтра на суботу.

Бачила Льоню, вітання тобі від нього. У Миколи становище так само хистке, настрій невеселий.

Що ти ще подарувала донбасякам, крім гаманця і пальця154, до свого ювілею? Бувай, цілуй себе і хлопчиків.

Скучила.

Хочу індичого соку.

І дині.

І ванни. І рубінового птаха.

Цілую тебе.

Надія

____________

153 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

154 А.Горська, обточуючи на станку керамічну плитку, поранила палець.

Світлична Н. – Горській А.

(07.09.1966) 155

Аллочко - зірочко, вчора передала тобі Галинкою купу цілунків, а весь час маю відчуття, що забула переказати щось дуже важливе. І не знаю що. Про те, що Володя Прядко їде в Донецьк у якесь відрядження, ти сама довідаєшся, він же тебе знайде. Про те, що Гриць Міняйло передає тобі вітання з Талліна, Халимон – з Тбілісі, можна було й забути: це не суть історично важливо. Льоня (Череватенко – Л.О.) зробив гарні переклади Брехта. Частково скоро надрукують. Г. Севрук ілюструє їх.

Ні, не можу згадати, що я мала на увазі. Кланяйся тимчасовим донбасякам.

Цілую твої понівечені лапки.

Надія.

___________

155 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н. – Горській А.

(1966) 156

Горличко, люба! Я перед тобою дуже завинила. Все розумію і уявляю, як вам зараз важко, певно, за всіма законами людського притягання я повинна бути з вами зараз.

Але у мене завжди так виходить, що я воюю і приборкую своє серце. Ґвалтую себе нікому не потрібною і осоружною роботою, віддаю своє тепло людям, які мені байдужі, і з'їдаю себе тугою за вигаданим щастям, за радістю творчості. У мене не вистачає (зовсім небагато) рішучості: зробити перший крок у холодну воду. Було б нормально, якби я розважувалася роботою, взяла відпускні гроші і поїхала в Донецьк готувати вам розчин хоча б. Але я знаю, що я не зроблю цього і мучитиму своє сумління докорами.

Щодо листів, Нікітченко зіграв тут не останню ролю, але справа у тому, що я клюнула на цей гачок. Але Матвійов, приїдеш – порозуміємось.

Основне, чого я не наважаюсь приїхати до вас – то моя дохлість. Порівняно з минулим роком (Донецький період) я попаганіла вдвічі. Весь час лікуюсь кобилячими дозами. Користі з того, як з їжака пуху, проте…

Іванко157 зараз дома, їздив у Крим, засмаг, як чорт, а тьотя Льоля158 з Грунею – як негриці.

Кілька днів тому читала Панасового листа з-за колючого дроту. Він там малює, просить паперу й фарб, читає "Вітчизну", "Наше слово", "Літ(ературну) Україну". Читав Драча…

Його адреса: Мордовская АССР, ст. Потьма, п/о Явас, п/я 385/ ІІ – 8.

Писати йому (туди) можна всім без обмежень.

Лист ніжний, трохи з г ом, трохи сумний, трохи Панасівський (в смислі, не добереш, де кінчається правда, де починається навпаки). Та основна деталь: адресований він Тетяні, це вона давала мені читати. Вона вже в Києві, має підкиївську прописку, працює в лікарні на Леніна. Роботи П(анаса) привезла, шукала твого ключа, не знайшла і залишила їх у Задорожного.

Аллочко, білявинко моя, мені не вистачає тебе до щему. Буває так важко й нікчемно. Здається, почула б від тебе пару матюків – і все стало б на свої місця.

Плахотнявк159 після успішного захисту дисертації (один розділ якої звався "Сибирские пельмени – старший брат украинских вареников"), працює урологом. Бачимося досить часто. Льоня Ч(ереватенко) поклав маму в лікарню. Стан – невтішний. Потрібна операція.

Ну, сонячна, вітай своїх побратимів і напиши свій телефон: хочу твого голосу.

Напиши, чи дістала листівки і фото. Логвина160 днями вишлю.

Цілую міцно, міцно.

______________

156 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

157 Іванко – брат Н.Світличної

158 Тьотя Льоля – дружина Івана Світличного.

159 Плахотнявк – Микола Плахотнюк.

160 "Логвина днями вишлю" – див. у попередньому листі від А.Горської: " Грицько Домненко просить "Чернігів" Логвина".

Світлична Н. – Горській А.

(жовтень 1966) 161

Горличко, промінчику мій, здоров! Чи ти не сказилась, бува, нащо прислала гроші, відірвані від голодного свого пупа?

Я, правда, їх ще не отримала, маю тільки повідомлення, то не знаю, що там на звороті написано, проте догадуюсь, що це на мій одноденний приїзд до вас у гості. Дурненька моя, я ж тобі писала, одержавши листовне запрошення, що це розкіш, якої ми зараз не можемо собі дозволяти. Аби я могла поїхати надовго, щоб допомогти вам. Але ж мене досі не вигнали з служби, як я не намагаюсь порушувати дисципліну (в смислі суворий режим ув’язнення на громадських засадах.

Тобі Галинка162 в основному розкаже, що тут діється.

Чи читали ви Драча? В "Літературній Україні" і в "Литературной газете"! дав він одну з відповідей на свою "відповідь". Це йому як напутствіє на дорогу: через кілька днів вони з Коротичем їдуть в ООН. Ростемо ж ми, гей! Учора в парку Ленінського комсомолу мав бути (та, мабуть, і був) вечір укр. класиків (Новиченко, Козаченко, Ваня Ткаченко, Збанацький і т.д., і т.п., і пр., і др.). Серед них Драч. Вечір платний, на користь В’єтнаму. А ти кажеш мозаїка, школа…

У мене зараз думки скачуть, як блохи.

Почну по пунктах.

а) Завтра судитимуть А.Шевчука163. Закрито, в тім числі і вирок.

б) Б.Горинь164 досі у Львові. Є чутка, що хворий дуже. Туберкульоз печінки. Хочуть брати на поруки, та не дають.

в) Повернувся Іван Русин165! Як бачиш, є ще й радісні новини. Живісінький. Гарний. Вусатенький. Трохи постарів, схуд. Я поки що одна з небагатьох щасливих, котрі його бачили. Привіз мені подарунок від хлопців, де я бачу почерк Панаса. Він же намалював портрет І. Рус(ина), але я ще не бачила. Тетяна дивилась. Подробиці Г(алина) розкаже.

г) Чи отримала ти фото Ярослава Г(еврича) 166, що я послала? Ти напиши йому листа. Він в одному таборі з Панасом (Мордовская АССР, ст.. Потьма, п/о Явас, п/я 385 /ІІ). Його дуже мучить за тебе сумління і взагалі там тяжко, особливо, кому більше двох.

д) Іванко167 зараз дома. Такий як завжди. Тільки негріший трохи після Криму. Ще не відмився. Бачимось рідко. Я засмикана, здається, більше, ніж завжди. Лікую печінку (холецистит, і ангеохоліт), нерви (вегето-судинна дистонія з явищами ангіоспазмів). Почуваю себе дедалі паскудніше. Але то все дурниці. "Главное, ребята, серцем не стареть."

Олесь (Сергієнко) одразу після Одеси поїхав у колгосп. Ми з ним уже давно пішли паралельно. Проте я живу ще там, бо зараз термінова робота, яку можу робити тільки там. О.Я. в Карпатах. <…>

х) Б.Тимошенка вигнали з університету за "ідейно-політичну незрілість" (за знайомство з Осадчим, Горинем і Світличним). Він одружується з Яриною Ант(оненка) –Давидовича.

у) М.Плахотнявк працює в Пущі в госпіталі, поки що без призначення, на пташиних правах. 

z) У наступному номері "Перцю" має бути відповідь І.Дзюбі на його лист у ЦК, під назвою "Жаба". Про те, що він їсть радянський хліб і та ін.

Горскенька, дуже буває тоскно, і хочу (чути) тебе. Не вистачає свободи слова168.

Завтра зі мною матиме бесіду кореспондент "Комс(омольської) правди", куди я зверталася з приводу арешту й голодівки хлопців-студентів. Оперативність, правда?

А сьогодні Олеся (Сергієнка) й Валерія (Марченка) чомусь викликали в суд. Правда, повістку прислали не додому. І Олесь у колгоспі. Проте цікаво, що це все значить.

Горсточко, лист у мене вийшов незугарний, розхристаний, як у мене вдача. Але що ж…

Та, Славка-кума (Чорновола) судили у Львові, на три місяці прим(усової) праці. Дуже цікава була комедія суду, гарне останнє слово, яке йому дали виголосити. Та це ж ти, мабуть, не читала й Мих(айла) Гориня ост(анні) слова?

З роботи вигнали також:

дружину Калинця,

Олю Горинь,

В.Стуса (вже з будівництва метра),

Ліду Сверстюкову.

Горсточко, в мене вже мабуть мозкове збочення в цей бік. Ні про що більше не знайду тобі писати. Словом – Галинка доповнить і нормалізує мої завихрені думки. Вітай своїх побратимів, Галину Г. 169

Як ваші справи, мистецькі, термінові (в смислі терміну закінчення роботи) і фінансові?

Цілую.

Скучаю.

Твоє Зайченя

_____________

161 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

162 Галинка – Галина Зубченко, або Галина Гордасевич

163 Анатолій Шевчук (1937) – письменник. Виготовляв літописні набори для самвидаву. У жовтні 1966 року засуджений за ч. 1 ст. 62 КК УРСР до 5 р. ув'язнення, яке відбував у таборах суворого режиму Дубравлагу (Мордовія). Ч.1 ст 62 КК УРСР – звинувачує у проведенні антирадянської пропаганди і агітації

164 Богдан Горинь (1936 р. н.) – мистецтвознавець. Організатор самвидаву у Львові.

165 Іван Русин – (1937 р. н.) – інженер - геодизист. Учасник руху шістдесятництва.

166 Ярослав Геврич – учасник руху шістдесятництва.

167 Іван Світличний – брат Надії Світличної.

168 А.Горська іноді могла дати гостру оцінку тій чи іншій особі, чи події.

169 Галина Г. – Галина Гордасевич.

Горська А. – Світличній

(06.10.1966) 170

Надійко, моя кохана!

Ластівка легка!

Весела і сумна!

І худюча улюблена стерво!

Як я тебе люблю!

Як хочу бачити!

Хвора печінка!

Кінчаємо, факт.

Гарно, факт!

Люблю тебе, факт, факт!

Мрію, що поїдемо удвох на тиждень в Чигирин.

А куди ти хочеш?

Веди себе гарно, щоб можна було взяти відпустку за свій рахунок. Обіцяєш?

Як тебе повідомити про день приїзду, коли ти - "до запитання"?

Готуй візок, ще візок і візок.

На одному повеземо Тебе, на другому речі, а на третьому квіти. От буде кавалькада! Фанфари!

Відчуваєш, що вже їду? Ластівко моя люба, єдина.

Єдина.

Ти для багатьох єдина.

Як тільки купую квитка, телеграфую.

Ти ж ходи на пошту.

Цілую тебе міцно.

Вибачай за них, за помилки, моя Вчителько.

Всіх вітаю.

Цілую Івана та Плахотнюка.

Алла

_____________

170 Копія листа, передана Надією Світличною Л.О. Коментар Н.С.: Лист у художньому конверті, адресованому на: Головпошта, до запитання Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "Донецьк, АГ". Лист на 1 аркуші лінованого паперу, написаний з двох боків. Київський штамп на конверті датований 8 10 66.

Світлична Н. – Горській А. (22.05.1968) 171

Москва, Кремль,

Президиуму съезда советских писателей

Копия:

Жданов, Ресторан «Украина»

Горской А.А.

(фототелеграмма)

Уважаемые товарищи! По долгу своей совести хочу сообщить Вам о возмутительном событии, происшедшем в Киеве 22 мая, в день открытия съезда. По многолетней традиции киевляне собрались в этот день у памятника Т.Г. Шевченко, чтобы почтить память великого поэта. Как всегда, пели песни, читали его стихи. Вечер был прерван вмешательством милиции и дружинников, которые без всякого предупреждения и объяснения начали дикую расправу над собравшимися. Это позорно для юбилейного года событие только компрометирует советскую законность, но и заставляет вспомнить известное высказывание В.И.Ленина запрещения отмечать юбилей Шевченко в 1914 году. И уж, во всяком случае, это надолго останется в памяти мрачным воспоминанием у сотен очевидцев грязной сцены, которые скандировали: «Ганьба!» («Позор!»)

Н. Светличная, учитель. Киев. Главпочтамт. До востребования.

______________

171 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н. – Горській А. (1969) 172

Горличко, сервус!

(...) цивілізації легше в цьому відношенні, ніж вам на вашому дикому острові Робінзонії.

Виконуючи твої розпорядження, я бережу себе. Наскільки це можливо, звичайно. Почуваю себе, враховуючи, що працюю з напруженням, мабуть, не меншим, ніж ви, – відносно нормально. Тільки тиснення знижене – 90х60. А це знижує працездатність і спричинює сильні головні болі.

І ще одна біда: їм, як перед погибеллю. Аж лікарі радять стримати апетит, бо за два тижні поправилася на 2 кг., та за попередні – на півтора.

Зараз у мене таке враження, що я сама лишилася на всю столицю: всі пороз'їжджалися. Іван, Славко, Груня і пр. – на Кавказі, Віра – у Львові. Купила тобі "Писанки" і "Народну кераміку Наддніпрянщини" Лесі Данченко. "Писанки" послала Гуцулякові. І передала йому рушник – приїздила Катя Івасевич.

Лесика не бачила після від'їзду ні разу. А Віктора бачила в понеділок, а після того не можу додзвонитися: мабуть, стерво, не хоче підійти до телефону. А може, заткнув діюче вухо.

Горличко, ти що собі надумала – отак без відпочинку ішачити до "гробової доски"? Не вигадуй, і поїдь з Лесиком у Карпати хоч на два тижні. Зарецький не має совісті, а ти йому потураєш. Бійся Бога!

Панаса перевели в інший табір (п/с 385/19-3).

Цілую і з нетерпінням чекаю на твій приїзд.

Крім всього іншого, бракує твоїх консультацій.

Цьом-цьом.

Р.S. А я, між іншим, – Олексіївна.

______________

172 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Горська А. – Світличній Н.

(27.07.1969) 173

Світлична

Надія Олексіївна!

Їжачо-ластівко моя люба!

Слухай, що за скарження ж на апетит? Хіба так погано їсти? Та ще тобі! Органом вимагає. Ти поправилась? Прекрасно! Моцніше будеш. Головне, побільше їш городини, фруктів. Всі ці вітаміни дадуть в майбутньому добрі наслідки!

Сумнівно, що ти "бережеш себе". При такій перевантаженості! Не жартуй з своїм органомом. Може помститися. Зважай на низький тиск.

Більше спи. Твої головні болі нікому не потрібні. Що за егоїзм з твого боку? Чому не візьмеш собі хоча б двотижневої відпустки?

Я залишаюсь на два тижні тут, поки приїде з відпустки Сашко. Вітько має везти Лесика у Покуття. Чому б і Тобі не поїхати з ними?

До того як одержала твоє повідомлення про нову адресу Опанаса, встигла надіслати йому дві бандеролі та листа за старою адресою. Що порадиш зробити?

Сонечко моє маленьке, хочу тебе бачити. Ти права про "острів" і т. і. Коли прочитала в переказі "Писанки", не зрозуміла. Ти так пишеш, ніби я складаю плани видавництва "Мистецтво".

Спасибі за книжки, за Гуцалюка, за все.

Скучила.

Цілую міцно.

Алла.

27/VII-69 р.

Скучила. Скучила. Скучила.

Дописка на окремому аркушику:

P. S. Написала неймовірно брудно. Вибач.

Вранці, до роботи, ходи на базар по фрукти. Жуй їх цілий день.

Цілую.

А.

____________

173 Копія листа передана Надією Світличною. Коментар Н.С.: «Лист у художньому конверті, адресованому на: " -1, головна пошта, до запитання Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "м. Краснодон Луганської, готель "Україна" Горська А. О. N 41". Краснодонський штамп 28-7 69; київський - 30-7 69. Лист на одному аркуші з учнівського зошита в лінійку, списаному з обох боків. Плюс - маленька дописка на окремому аркушику».

Світлична Н.– Горській А.

(04.08.1969) 174

Аллочко, горличко, сервус!

Дякую за лист і всі твої моральні підтримки телепатичним шляхом (часто бачуся з тобою уві сні, звідси роблю висновки).

Тільки чом ж ти підла ні словом не згадала про свій відпочинок? Чи ти усвідомлюєш, що для тебе, для твоїх колег, для твоєї роботи, для сучасного і прийдешнього, для мене і всього людства в додаток це просто необхідно? Хоча б на два тижні. Закликаю до серйозності!

У мене це зараз не вийде, але ти не мусиш на мене орієнтуватись: я не працюю творчо, я роблю гроші – гидкі, важкі і гидкі, але необхідні мені зараз гроші – потрібна перед усім нора, хижа, куток, курінь, землянка. По-друге, в мене в недалекому майбутньому має бути довгий відпочинок – кілька місяців175. Та й то я жду – не дождуся, коли зможу зробити перерву.

Почуваю у себе загалом, мабуть, нормально. Сильно тільки голова болить, хочеться спати, і не спиться, коли можна – тобто вночі. Їм весь час – особливо фрукти. Не вибувають, без них не можна. Важкого, по можливості, уникаю. Навіть не здавала досі білизни до пральні ні вашої, ні Іванової, ні Груні. На Рєпіна не заходила вже відколи був Віктор176: квіти у Ади. Отже, я й ледарюю.

Турбує мене одне питання, на яке не можу придумати відповіді: з ким буде Лесик у вересні. Мені вже незручно буде з ним.

Приїдь, Горличко!

Чи знаєш ти, що Борису Дмитровичу Антоновичу-Давидовичу 5/VІІІ – 70 років (Леніна, 68, кв. 54)?

Від Панаса бандеролі мусять повернутися тобі.

Цьом, цьом, цьом.

______________

174 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

175 "довгий відпочинок – кілька місяців" – відпустка по вагітності.

176 Віктор Зарецький – чоловік А.Горської.

Світлична Н. – Горській А.

(18.09.1969)177

ТЕЛЕГРАМА

Краснодон Луганської

готель »Україна» Горській Аллі Олександрівні

18/9 12 год. 31 хв.

ДОРОГА АЛЛОЧКО ЛЮБА ГОРЛИЧКО БУДЬ ЗДОРОВА ЯК ВОДА І БАГАТА ЯК ЗЕМЛЯ МНОГАЯ ЛІТА ПІД АКОМПАНІМЕНТ ПОЦІЛУНКІВ ВИКОНУЄ ТРІО СВІТЛИЧНИХ

_____________

177 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н.– Горській А.

(22.09.1969)178

Люба Горличко!

Я геть чисто розледачіла і то не лише в плані епістолярії. Можливо, це пояснюється як погіршенням мого здоров'я. (Дуже доводять головні болі, аж втрачається до всього інтерес). Зараз маю антракт у плані болячок і можу хоч кілька слів написати. Писати, власне, нема чогось особливого. 18/ІХ заходила до Ваших. Лесик179 уже має 7 п'ятірок, 4, здається, четвірки і одну двійку (з фізики) – це крім першої оцінки – крапки. Був саме Вікторів брат у гостях. Я від сьогодні на курсах підвищення кваліфікації (на місяць) з відривом від виробництва, але понеже я не замінима, то "треба" часом навідувати своїх читачів. Позавчора святкували Іванове – 40-річчя. Люди180 не бачу, але її виставочні справи йдуть на добре. Сьогодні о 5-й год. йду дивитися Лізин фільм в академію. От я й відзвітувала.

Сподіваюсь невдовзі побачити тебе живцем.

Цілую.

Надія

_______________

178 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

179 Лесик – син Алли Горської.

180 Людмила Семикіна.

Горська А. – Світличній Н.

(27.09.1969) 181

Субота ранок 27 вересня 1969р.

Любо моя

маленьке дівча!

Надійко, ластівко, ти забуваєш про свого Ярему182. Знов перевтома, нервування, а звідти головні болі. Спробуй все ж таки, їжаченко, обмежити себе працею. Твої читачі перепочинуть від твого інтелектуального впливу. Ні, серйозно, маленька, розкріпости себе, хоч наполо вину. Тобі зовсім не потрібна виснажена дитина. Коли дитина народжується здоровою, з нею набагато легше знайти спільну мову. Пам'ятай про це. Правда, її майбутня впертість безперечна, проте й тобі її не позичати.

Ластівко, пам'ятай про здоров'ячко.

Як добре, що ти зайшла до Лесика. Він, ледацюга, видно нічого не вчить. Дзвони йому інколи.

Вдячна тобі серцем за поздоровлення. Ох, і стара я вже. (Без знаку оклику.)

Сонечко, працюємо по-звірячому, аж у голові паморочиться від втоми. Плигала вчора цілий день по риштуваннях - голова, скоріше губи "Того, що падає"183 не виходили. Проте витрусила - губи і собі печінки.

Скучила за тобою катастрофічно. Відшмагала би тебе за нехтування здоров'ячком з насолодою. Вибач мені за менторський тон, але що ж з тобою робити? Бідна дитина твоя, як вона там викручується?

Надіє Олексіївно, будьте серйозні, краще перебдєть, ніж недобдєть (ніби так?).

Надійко, як там Валентин184, як його справи? Міцний хлопець. Чи у них стара адреса? Хочу написати.

Всім хлопцям (маються на увазі і дівчата) мої побажання і надалі бути живими.

Іванові185 сорок разів відірви вуха і сорок разів (доручи кому-небудь, бо знаю, ти пас) поцілуй у медові вуста.

Стуса Василя поцілуй тричі сама, без передоручень. Виявляється, він пам'ятає про мене. Я йому дуже вдячна. Це так важливо, коли ти на чужині і про тебе хтось пам'ятає (хтось - друзі).

Цілую тебе.

Алла.

____________

181 Копія листа передана Н. Світличною. Коментар Н.С.: «Лист у конверті, адресованому на: Київ-1, головпошта, до запитання Світличній Надії Олексіївні, зі зворотною адресою: Краснодон Луганської, готель "Україна", № 41 Горська А. О. Лист на двох окремих аркушах учнівського зошита в клітинку.»

182 Ярема – майбутній син Надії Світличної.

183 «Того, хто падає» – мова йде про фрагмент мозаїчного панно «Прапор Перемоги» в музеї «Молодогвардійців» у Краснодоні.

184 Валентин – Валентин Мороз.

185 Іванові – Іван Світличний – брат Надії Світличної.

Світлична Н. – Горській А.

(початок жовтня 1969)186

Люба Горличко!

Маю від тебе лист. Коли пробую уявити, як Ти почуваєш себе після тих мавпячих вправ (цілоденного викручування на риштованнях) – мені аж трохи почервоніти хочеться за свій егоїзм. Я останнім часом розледачіла і при цьому навіть листів не пишу – все відкладаю "на завтра". А відкладений же тільки сир добрий.

Маю Твій лист від Панаса187. Враховуючи, що він уже пройшов цензурну перевірку, я його теж про цензурувала і побоялася посилати до Краснодона. Боюся, щоб він, подолавши відстань від Мордовії, не спіткнувся об якийсь шматок антрациту вже тут, удома. Тому я посилаю тобі копію цього листа (автентичну), а оригінал дістанеш, повернувшись додому. Сподіваюся, що це буде тобі стимулом у роботі.

Крім того, повернувся в лист, який В.Смирнов188 посилав до Москви, на центральний телеграф, до запитання, на ім'я Сєрікова Бориса Григоровича. Цей лист лежить у вас дома..

Адреса Валентина189 ще, мабуть, не змінилася, а може, й перебралися вже кудись, бо з старої квартири (з гуртожитку) їх виганяють. Можна писати на Раїне ім'я (Мороз Раїса Василівна190) – Ів. – Фр.-14, до запитання.

"Иностранную літературу" я Тобі передплатила. Ще днями передплачу Лесикові "Przeględ historyczny". І не пригадую – що Ти ще просила передплатити. За мене Ти даремно турбуєшся. Я зовсім зараз не перепрацьовую. Вчуся на курсах підвищення кваліфікації. В принципі – нудно. Часом – нестерпно гидко. Скажімо, вчора в програмі було дві лекції:

1. Про міжнародне становище. В мене було таке враження, що я опинилася в Німеччині 1933 року. Такого відвертого цинізму я з трибуни ще не чула (на ваших же спілчанських зборах я, на щастя, не була).

2. "Письменник і сучасність".

Доповідав якийсь наш критик (прізвища я не чула). Половину доповіді цитував себе, а в другій половині – топтався по Солженицину, Кузнєцову, Гончарові і Дзюбі. Хай їм грець.

У Києві зараз чимало всіляких виставок: Котляревському присвячена, комсомольська, "Народна освіта США", кілька чеських і словацьких – у зв'язку з їхніми днями. Але я, крім американської, не бачила жодної. Якось виходить – ні діла, ні роботи.

Вже пахне осінню. Кілька днів було бабине літо, а сьогодні знову дощ. Осінь… Оповита смутком і журою… Невидима пряха сидить у хмарах і пряде тонку пряжу літові на смертельну сорочку…

Ярема, чи Дарина, товчеться, як Марко в пеклі.

Отже, сонечко, будьмо.

Казав учора Лесик, що ви збираєтеся ще тижнів 3-4 трудитися в Краснодоні. Зовсім від рук відіб'єтесь! І мову забудете…

Передають тобі поцілунки Іван, Іван Гель (по телефону), Роман, Груня.

Цілую. <…>

______________

186 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

187 Панас Заливаха у той час відбував покарання.

188 Володимир Смирнов – архітектор музею молодогвардійцям у Краснодоні.

189 Валентин Мороз у той час відбував покарання.

190 Раїса Мороз – дружина Валентина Мороза.

Горська А. – Світличній Н.

(05.11.1969) 191

"Аби душа не сивіла."

Любесеньке малесеньке дівчисько!

Ось день Твого народження. Не бачу Тебе й не чую.

Здається, десь Ти далеко, в глибині якихось світів. Знаєш, як форма у формі. Як шар у шарі (не коло, а шар - об'єм), і так безкінечно, а в безкінечності Ти. А шар - земля - твоє тіло - вагітна жінка. І Ти мовчиш, і тільки дивишся і бачиш те, що можеш побачити тільки Ти. І відчуваєш те, що можеш відчути тільки Ти.

Далеко Ти. Зарецький каже, що Ти мовчазна й дуже зосереджена. Думаю, що Тобі важко. Ні про що не питаю, бо головне зараз - побачити Тебе. Сподіваюсь 16-20. Залишається тільки уточнити якого місяця, якого року.

Два тижні сиджу у хаті. Робимо другий варіант ескізів фриза, пов'язаний з експозицією. Безмежно скучила за київською колонією українців.

Цілую Тебе, сонечко, здоров'ячка Тобі, ластівко.

Твоя Алла.

_____________

191 Копія листа передана Н.Світличною. Коментар Н.С.: « Лист у білому конверті, адресований на: -1, Головпошта. До запитання Світличній Надії Олексіївні, зі зворотною ад ою рес : "від Г рської о А. О. Краснодон Луганської, готель "Україна". Лист на 1 аркуші учнівського зошита в лінійку, написаний з двох боків».

Світлична Н. – Горській А.

(січень 1970) 192

Любі Кумо,

сонечко невтомне!

Учора в мене був день аж перенасичений враженнями. вперше вставала, вчилася красиво ходити (стегна разом, а ступнями кренделі виписуєш). Вперше годувала Ярему, якому не зашкодило б повчити маму. Діловий хлопець. Сьогодні сказали, що крикливий, всю ніч кричав без видимої причини, але я знаю, скільки зараз розплодилося наклепників, і не спішу вірити. В кожнім разі в палаті він мене цілком задовольняє своєю поведінкою. (Тьху, тьху, тьху!)

Жінки кажуть, що в профіль він дуже схожий на мене, а я не знаю, чи то знов таки наклеп. Підборіддя – то Зарецького, волосся – кумове Миколи, вуса Іванові – татові, очі лукаві, як у Русина, а зуби – Корогодського. Що зробиш? Їх багато, а Ярема – один.

Почуваю я себе добре, тобто так, як належиться. Єдине, що мене трохи непокоїть – це те, що не можна сидіти. Але й тут є свої вигоди: чорта з два посадять, коли не можна. Аргумент якнайсерйозніший – розійдуться шви. Молозиво вже біліє, роботи доста: масажую, видоюю, загартовую, тобто заготовлюю запас харчів синові на зиму. Він допомагає, часом аж занадто. Співати його ще не вчила: невідповідне оточення, а дуже хочу співати для нього. Тим часом тільки розмовляю з ним після трапези, а він при цьому часом спить, а часом кліпає своїми щілинками-оченятами і усміхається. А кажу я, щоб йому снилося все добре: дерева, зайчики, їжачки –колючки, а з людьми познайомиться згодом – і з добрими, і з лихими.

Вечір – найгарячіший час, хоч, зрештою, і вдень конвеєр безперервний. Увечері до постійних вражень малої зони (вечірні процедури одна за одною) додається ще торба радості з великої зони, і то майже завжди з несподіванками.

Перший сюрприз дістала від Сверстюка через кілька годин після пологового залу, ще в коридорі – раптом квіти і червона кролевецька торбинка з фруктами. Потім – Петіни, Іван – Льоля, Ти з калиною і посланіями від Зарецьких, учора знов твої каштани, телеграми, Дзюба, Зеня Ф., Рита, кум… і кутя в кошику! Здуріти можна. Мої палатні сусідки й дуріють: від калини, від каштанів, від листів, телеграм, від хрестика, від укр(аїнської) мови, від Яреми (замість – Юри, Жені, Серьожі, чи від найпочеснішого зараз – Володі).

Словом якби швидше звідси. Але ж, як подумати – люди в такому оточенні приречені бути роками – і витримують.

От маєш докладний опис. Що мені треба? З харчів і питва – нічого!!! Що я хочу?

Новин: що там у Львові, Дніпропетровську, Москві, в Києві, зрештою. Як там Марія Андріївна? Як ваша робота? …

Аллочко, я пишу в надії передати Іваном і серйозно, без піжонства, прошу не приходити сюди без потреби: ти ж мусиш цінувати час, навчилася вже мовби, а тут розтринькуєш. Мені аж не по собі, що стільки гармидеру навколо цієї події. <…>

______________

192 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н. – Горській А.

(10.04.1970) 193

Дівчино моя, ковзанярочко,

Дівчино моя, ковзанярочко.

Потанцюймо удвох, –

Просить Ярочко.

Якщо дівчинка – ковзанярочка повисне на брязкальцях над візочком, Ярочко й справді так гецає по візку ніжками, що на п'ятах скоро мозолі будуть.

Твій приїзд, люба мамо Алло, ми згадуємо як свято. Після тебе таким святом для нас є сонечко. Ти привезла нам весну. Сонечко так вигріває, що на смородині перед нашими вікнами листячко вже зовсім зелене, і Ярик скоро показуватиме, як гудуть бджілки: дз-з-з-з.

Відправивши тебе на машину 56-03 ЛУВ, ми довго ще порпалися надворі: я згрібала в пасиці торішнє листя, а Ярема допомагав мені, ковтав свіже весняне повітрячко.

А ввечері, коли він ліг спати після всіх процедур, я дзвонила до Івана. Думала, що й тебе застану. але сказали, що Ти вже перепилася й пішла додому.

Скучила дуже за Лесиком, Віктором194, Києвом. (Про Тебе мовчу).

Цьом-цьом.

________________

193 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

194 Лесик і Віктор – син і чоловік Алли Горської.

Джерело: http://torba.etnoua.info/files/60nyky/Zhyttjepys-movoju-lystiv_Alla-Horska_LOgneva_2013.pdf

Олесь Сергієнко, шістдесятник, політв'язень, син Оксани Мешко

Пані Оксана Мешко з Олесем на засланні, 1981 р.

Олесь Сергієнко,
шістдесятник, політв'язень, громадський і політичний діяч
* 25 червня 1932, Курщина, Росія — † 24 вересня 2016, Київ

Син пані Оксани Мешко, інженер за першою вищою освітою (Київський сільгоспінститут), медик — за другою: вчився в медінституті. У 1965 увійшов до оргкомітету постійно діючого диспуту з питань української мови та культури, діяльність якого була припинена репресивними методами. 28.05.1966, за спробу потрапити на міський вечір пам'яті І. Франка, разом із Миколою Холодним заарештований на 15 діб і, як наслідок, 1967 виключений з медінституту.
Працював мистцем-реставратором, інженером-механіком, учителем креслення у Києві — там, де міг влаштуватися на роботу, бо за «антисовєтську діяльність» йому не давали нормально працювати; в 1960-х — учасник протестних акцій проти переслідувань діячів української культури.
1972 засуджений на 7 років таборів і 3 роки заслання, перебував у Пермських таборах; 1973 додатково засуджений на трирічне ув'язнення у Владімірській в'язниці.
На початку 1990-х активно включився в національні-політичні рухи. Очолював Українську Християнсько-Демократичну партію, займався питаннями освіти, будучи депутатом Київської міської ради 1994—1998 рр. скликання, працював у комітеті з освіти. У 1994 (у віці 62 років) здобув ступінь маґістра державного управління і самоврядування. Був членом Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих.
Лицар ордена «За заслуги» (2007) і Хреста Івана Мазепи (2010).
Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Більше про О. Сергієнка - у статті Василя Овсієнка, в основу якої покладено два інтерв’ю з О.Сергієнком 2000 року http://museum.khpg.org/index.php?id=1184516224

Оксана Мешко, козацька мати, мати української демократії

Вона не знала слова "не можу", а тільки "мушу".

Вона жила однією ідеєю: вільна Україна. Ця ідея вела її все життя і, очевидно, давала здоров’я витримати неймовірні муки, тортури і злигодні. Її називали козацькою матір'ю, матір'ю української демократії, а ще - Залізною Леді.

Оксана Мешко,

біолог, учасниця опозиційного руху в Україні у повоєнний період, фактична очільниця Української Гельсінської Групи в період масових арештів 1970-х років. Мати Олександра Сергієнка, шістдесятника, політв'язня, лицаря ордена «За заслуги». Сестра членкині УГВР Катерини Мешко.

* 30 січня 1905, Старі Санжари, Полтавщина — † 2 січня 1991, Київ

Яр Славутич

МЕШКО

Моїй землячці.

Скорботна Мамо! В давнину Ніоба

Такої долі мати не могла.

Калічать сина каторга, хвороба –

І душу душить арештантська мла.

В Потьму, в пітьму, в темряву безкраю

Женуть синів, дочок і матерів.

Батьків убито. Скулений з відчаю,

Невже нарід у муках догорів?

Вся Україна стогне у в'язниці,

Юрмі тортур немає реченця.

В бараки сунуть в'язні блідолиці

Голодні, виснажені до синця.

Стоять на вишках церберів подоби.

І ти, Оксано, вийшла на розп'ять.

Стражденні болі давньої Ніоби

Горять і вірять, вірять і горять.

1982

"Ця жінка вчинила подвигу гідний спротив цілій імперії зла спочатку з мусу самозахисту, а потім вийшла в орґанізатори цілеспрямованої боротьби за права людини і права народу, відомої в нашій історії як гельсінський рух. Вона стала однією з найвизначніших діячок українського національно-визвольного руху 60 - 80-х років.

Історія її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою - про це вона сама оповідає в блискуче написаному ще в другій половині 70-х років автобіографічному нарисі "Між смертю і життям". Він передавався по радіо "Свобода" взимку 1978 - 79 рр., виданий був англійською мовою (Between death and life by Oksana Meshko, Нью-Йорк - Торонто - Сідней, 1981), а в нас він вийшов напівсамвидавським способом 1991 року і став уже рідкісним.

...Народилася Оксана Мешко 30 січня 1905 року в містечку Старих Санджарах над Ворсклою в малоземельній хліборобській, колись козацькій родині, що уникла покріпачення, а тому зберегла нескорений дух.

Сорокалітній батько Оксани, Яків Мешко, не маючи ніякої особистої провини, 1920 року був розстріляний у числі заложників за невиконання волостю продподатку. Сімнадцятилітній брат Євген, активний просвітянин, був убитий, сестри Віра й Катерина та брат Іван розбрелися по світу.

1927 року Оксана Мешко вступила на хімічний факультет Інституту Народної Освіти в Дніпропетровську й таки зуміла закінчити його в 1931 році попри кількаразове виключення "за соцпоходження". Домагалася поновлення, бо не була з "експлуататорів", готувалася до екзаменів майже екстерном, не маючи ні гуртожитку, ні стипендії, але до комсомолу таки не вступила.

1930 року одружилася з Федором Сергієнком, колишнім членом Української комуністичної партії, яка ледве чи не вся в 1925 році сиділа на Холодній Горі в Харкові - Федір теж. Лідери УКП звідти не вийшли, а рядових випустили, щоб винищити пізніше. У 1935 Федора Сергієнка знову заарештували. Майже рік дружина мусила оббивати пороги установ, але визволившись, чоловік мусив зійти геть з України на Урал. З двома синами, Євгеном, 1930, Олесем, 1932 року народження, та мамою Марією мусили пхати біду самі.

У 1936 році дядька Олександра Янка, члена Київської спілки політкаторжан, як і майже всіх її членів, заарештували "за потєрю бдітєльності" (він помер, згідно з реабілітаційною довідкою, 1946 року вільним). У 1937 - розстріляли двоюрідного брата Євгена Мешка, того ж року заарештовано дядька Дмитра Янка (подальша доля його невідома), а саму Оксану Яківну звільнили з посади молодшого наукового співробітника хімлабораторії Науково-дослідного інституту зерна - за "скороченням".

Забрала Оксана старшого сина й поїхала до Тамбова, де вже прижився чоловік, згодом привезла туди й другого сина. Думалося замкнутися в родинному колі. Там застала їх війна, що одразу забрала одинадцятилітнього Євгена - він загинув під час бомбардування.

У травні 1944 року повернулася Оксана Яківна з сином Олесем у Дніпропетровськ і застала там саму неньку Марію. Інвалідом повернувся чоловік із війни, а в 1946 прибилася з Рівненщини старша сестра Віра Худенко - а з нею й нова біда. Війна відчахнула сестриних двох дорослих синів, невістку, чоловіка. Син її Василь, до війни студент, потрапив до німецького полону, втік і загинув у лавах УПА. Сусіди-інформатори накликали енкаведистів - і знову стала Оксана Яківна оббивати пороги прокуратур. Ці турботи про сестру й вирішили її власну долю: 19 лютого 1947 року в Києві на Львівському майдані серед білого дня запхали її до легковика. На Короленка, 33 (тепер Володимирська) пред'явили звинувачення в намірах разом із сестрою Вірою Худенко вчинити теракт на Першого Секретаря ЦК КПУ Микиту Хрущова. Допитували 21 ніч підряд, а вдень не давали спати - за дрімання саджали в бокс... Через сім місяців сестрам позаочі винесли вирок ОСО: по десять років виправно-трудових таборів.

Не прийнявши від мами теплих речей, повезли 42-річну жінку етапом у чому була на Ухту. Працювала спочатку в сільгоспзоні, потім перекинули в Іркутські табори, де била камінь, була будівельником. Згаданий нарис Оксани Мешко - про ці роки неволі, написаний стисло, трагічно, але достойно. Це погляд українки на потворний світ, витворений чужинецьким духом, насильницькою, зловорожою до людини ідеологією.

1954 року цеківська комісія комісувала Оксану Яківну як недужу. Її випустили з концтабору на заслання. Щоб повернутися додому, вимагалося згоди рідних на її утримання: син Олесь негайно надіслав такий документ, але пашпорт вона одержала аж у 1956 році. У червні добилася в куфайчині до Києва, де вклонилася могилі матері-страдниці на Байковому. (За волею Оксани Яківни її 5 січня 1991 року поховали тут же.) У кімнатці на 4,5 метра бився з нуждою та хворобами 24-літній син-студент. 11 липня 1956 року полковник юстиції Захарченко, вручаючи Оксані Яківні реабілітаційне посвідчення, з нотою щирости сказав: "Родина просит извинения. Не пам'ятайте заподіяного вам зла. Бажаю вам щастя і будьте дужі." 1958 року дали Оксані Яківні як реабілітованій кімнатку на 12 метрів, а по смерті Федора Сергієнка стали мати з сином жити в приватній батьківській садибі на Куренівці, по Верболозній, 16, де почали будувати будиночок.

22 травня 1972 Оксану Мешко заарештували у справі сина Олеся. Знову почалися обшуки, виклики до КҐБ, допити.

У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». З червня 1980 року перебувала два з половиною місяці у камері з хворими на примусовому «обстеженні» у психіятричній лікарні ім. Павлова у Києві. 12 жовтня 1980 року — знову обшук. 14 жовтня — новий арешт, допити та повторна «судово-медична експертиза» у психіятричній лікарні. Звинувачувалась у антисовєтській аґітації та пропаґанді. У січні 1981 року отримала вирок — півроку ув'язнення і п'ять років заслання. Етапована до містечка Аяна (Хабаровський край) на березі Охотського моря. На той час Оксані Яківні було вже майже 76 років.

Жилава козацька мати витримала й це. (Казала мені в Ставках: "Я ще Брежнєва переживу". Пережила не лише його.) У кінці 1985 року повернулася до Києва. У 1988 - 89 рік мандрувала по світові, популяризуючи українську ідею. Повернувшись, стала членкинею Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки, відкривала установчий з'їзд Української Республіканської партії. У червні 1990 року, насамперед її стараннями, було поновлено діяльність правозахисної орґанізації - створено Український комітет "Гельсінкі-90-". Оксана Яківна лишалася його душею і рушієм до останніх днів. Її невгамовна енерґія вражала людей і спонукала до діяльности навіть не дуже охочих.

Знимка з книжки Левка Лук’яненка "До історії Української Гельсінської спілки"

Під час Революції на ґраніті. Київ, 1990 рік.

У грудні 1990 року почулася вона зле. Живучи самотою, в чужій хаті, мусила брати ціпок так виходити з дому. Була слизота, а тут, на біду, в крамниці в неї вкрали ціпок, що його поставила була в кутку. Оксана Яківна впала, стався інфаркт (чи то навпаки). Декілька днів вона не приходила до тями, але й за коротких зблисків свідомости вона вже не годна була говорити. 2 січня 1991 року перестало битися її, здавалося, невтомне серце...

Я лежав тоді в лікарні - відлупцювали мене комуністи під Базаром 17 листопада, коли ми намагалися встановити хрест на могилі розстріляних ними в 1921 році 359 українських стрільців. Жовч розійшлася. До дня похорону, 5 січня, й написав я основну частину цієї статті, утік у чужому одязі до церкви Миколи Притиска, де її відспівували, і сказав своїй Хрещеній Матері прощальне слово.

Поховали її на Байковому в могилі матері Марії Павлівни Граб-Мешко (26.1.1881 - 13.11.1951). І не було ніякого знаку, що тут похована й Оксана Яківна. То, порадившись із людьми, затіяв я ось що: видати книжечку спогадів про велику подвижницю духа і під неї зібрати кошти на хрести. Євген Сверстюк, Микола Руденко, Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, Віра Лісова, Петро Розумний, Світлана Погуляйло, Борис Довгалюк, Юрій Мурашов та я написали спогади, видали ми в тиражувальному центрі УРП тисячу штук книжечки "Оксана Мешко, козацька матір", презентували її в Музеї літератури її саме на 90-ліття з дня народження, улаштували вечір її пам'яти. Художник Микола Малишко на той час уже розробив проєкт козацьких хрестів. Упродовж року зібрали ми немалі гроші, каменярі в Теребовлі на замовлення директора підприємства "Теребовлегаз" Василя Венґера видобули дві брили червоного пісковика, отесали їх, навіть візерунок вибили на хресті Оксани Яківни. З брили для Марії Петрівни Микола Машишко з братом Петром вибили хрест - і встановили ми їх 28 жовтня 1995 року. Дай Боже весни - Малишки довершать роботу і ми втішимося, що зробили хоч одну добру справу в цім світі.

Неправда, що немає незамінних людей. Оксану Мешко нам не замінить ніхто."

Василь Овсієнко

1989 року ми, кілька членів Українознавчого клюбу "Спадщина", прийшли провідати пані Оксану та її сина Олеся в них удома, в Києві, при вул. Верболозній, 16. Пані Оксана нездужала, говорила зовсім тихо... Мала честь бачити її й у Будинку кіно, на Установчому з'їзді Української Гельсінської Спілки і слухати її вітальне слово, яким вона відкрила З'їзд 29 червня 1990 року.

СВІДЧУ

Інтерв’ю Оксани Яківни МЕШКО

Записав Василь Скрипка* 30, 31 січня і 1 лютого 1990 року в її помешканні при вулиці Верболозній, 16, у Києві.

Публікувалося в журналі “Кур’єр Кривбасу” під назвою “Мати української демократії” 1994 року та окремою брошурою “Свідчу” 1996 року. Звірено з аудіозаписом. Підзаголовки редактора другого видання, примітки Олеся Сергієнка.

РОДИНА

О.Я.Мешко: Я з Полтавщини. Народилася в двадцятьох кілометрах від Полтави, у великому старому козацькому селі-містечку, що звалося Старі Санжари. Це мальовничий куточок України над річкою Ворсклою. П’ять церков височіли своїми дзвіницями. Село на п’ятьох пагорбах, живе, веселе, з млинами, а вечорами з піснями нашими полтавськими, що й сьогодні дзвенять, але вже тільки в гуртках співочих.

Мої батьки напівселяни-напівторговці, бо безземельники. А прогодувати без сталого прибутку родину в густонаселеній Полтавщині було дуже важко. Батько мій, крім цього, насаджував сади у всій окрузі. Він скінчив Полтавську садівничу школу. Садівництво було його найулюбленішою справою. Любив робити коло землі. Торгувати не любив, але мусив, щоб утримати свою велику родину.* *(Торгувала за прилавком її мама Маруся – людина розумна, весела, товариська – до неї охоче йшли односельці за замовленим товаром, новинами і приємним спілкуванням. – Прим. Олександра Сергієнка, сина Оксани Мешко).

Село належало до козацького стану. Воно ніколи не знало кріпаччини, і той вільний козацький дух відчувався у всьому селянському устрої. Це були вільні, незалежні люди. Я благословляю своє містечко, в якому прожила свою найкращу пору – пору свого дитинства. Але й дитинство моє скінчилося дуже рано. Уже в 1919 році трудовий ритм цього тихого селянського життя був порушений революційними хвилями.

В.Скрипка: Оксано Яківно, у чому ж конкретно ці революційні хвилі проявилися?

О.Я.Мешко: Село сприйняло Українську Народну Республіку, її уряд – Центральну Раду, потім Директорію. Селянський з’їзд підтримав цей уряд, він мав авторитет і пошану, користувався повагою і повною підтримкою. Але він був вигнаний з України. Його місце в селі заступили самі що не єсть покидьки, люди бездіяльні, які не користувалися серед селян ніякою повагою. Це вже коли червоні ради взяли все в свої руки. Як це було в нашому містечку? П’ять чоловік верховодили в селі. Уночі ховалися від людей, а вдень користувалися підмогою червоних загонів, які приїздили з міста Полтави. Ці червоні загони, заходячи в село, грабували селян, забирали в них речі, більш-менш цінний одяг, не кажучи про інші цінності. Вони ж і репресували тих людей, які, на їхню думку, їм не підкорялися.

У чому ж полягала та непокора? На село накладався продподаток. Продподаток село сплатило, але за продподатком прийшла продразвьорстка. Сплатило продразвьорстку – знову новий податок. І так безкінечно. Коли село вже не мало чим платити, тоді вибрали людей найбільш поважних і відносно матеріально забезпечених, і поставили їх відповідальними. У число цих заложників попав і мій батько. Одного разу, коли червоний загін приїхав до Старих Санжар на такі екзекуції, мого батька заарештували і переправили в ГубЧК. Батько вже не повернувся додому. У кінці 1920 року він був розстріляний на Холодній Горі в Харкові. Повідомлення про його загибель нам передали письмово вже в 1921 році. Ще перед цим мій молодший брат Євген Мешко опинився в повстанчому загоні в селі Буланному, що недалеко від Старих Санжар. Загін очолив Біленький. Євген у якомусь бою був убитий у свої 19 років.* *(Євген 1903 р.н., користувався авторитетом серед сільської молоді, і з цієї причини нова влада організувала на нього полювання. – Прим. О.Сергієнка).

Брат Іван* *(Найстарший, 1901 р.н. – Прим. О.Сергієнка), тікаючи від червоного терору, сам вступив добровольцем у Червону Армію, бо іншого способу врятуватися не було. Тим часом нас вигнали з нашого дому – всю родину, матір і двох молодших дітей, у тому числі й мене. Ми залишилися без даху над головою. Нас прийняла до себе в свою стареньку хатину бабуся – батькова мати. Згодом Іван з’явився в селі вже з червоним загоном, прийшов до волості як повстанець, як доброволець Червоної Армії, і завдяки йому нам повернули нашу хату.

Ми повернулися в свою хату, але там уже не було чого робити. Ми всі розійшлися по Вкраїні хто куди. Я поїхала до Полтави, там працювала, там почала своє навчання в середній школі. Потім я вчилася в Дніпропетровському в інституті народної освіти (ІНО).

Життя було дуже трудне. Вічно переслідувана, вічні допити, довідки, що я з куркульського роду. Але ж ми за тодішніми мірками не належали до куркулів, навіть до середняків не дотягували. Ця частина України, Полтавщина, – не знаю, скільки вона мала тих заможних людей. Це були безземельники, але люд промисловий.

В.Скрипка: Шановна Оксано Яківно, я не хотів перебивати вас, але смерть вашого батька – це поширене явище, проти якого протестував Короленко у відомих листах до Луначарського – про це пишуть журнали "Новый мир" № 10 за 1988 рік та «Родина», 1989, № 10.

О.Я.Мешко: Це було явище абсолютно незрозуміле для людей містечка – людей сміливих, обізнаних з військовою справою, але не звиклих до такої форми врядування: п’ять чоловік якихось покидьків, найбільш нікчемних людей, які ночами ховалися, а вдень чинили терор, опираючись на червоні загони з Полтави. Вони брали як заложників найбільш заможних і авторитетних. Так і мій тато попав – він не один і не останній, що був арештований і розстріляний. Холодна Гора – то українське аутодафе, де стільки людей погинуло. Їх розстрілювали і ховали у братській могилі. Без труни, без обряду – так, щоб люди не бачили. І невідомо де – могил не насипали.

В.Скрипка: Мирного життя не було, а потім війна почалася. Як казав мені один дід, то не совєцький чоловік, що в тюрмі не сидів. Отож, Оксано Яківно, мабуть, треба перейти до найбільш печального і гіркого у вашому житті – до арешту.

МІЖ СМЕРТЮ І ЖИТТЯМ

О.Я.Мешко: Я була заарештована лютому 1947 року. Заарештована з доброго дива – як украдена. Прямо на вулиці Києва четверо молодчиків у білих кожушках вкинули мене в легкову машину і привезли в республіканське НКВД. Я одержала 10 років лише за співчуття до своєї старшої сестри Віри Худенко, що її син був у повстанчих загонах у Західній Україні.

Віра була на той час уже одинока. Заарештовані були її син з невісткою, її чоловіка* *(Йому вже було під 70. – Прим. О.Сергієнка) в облаві взяли без причини, просто так, на Західній Україні опинився і там був заарештований... Вона приїхала до мене, і я хотіла їй допомогти тут улаштуватися. Була вона безпомічна, без якоїсь певної професії. Але це теж уже вважалося за злочин, бо я, бачите, прихистила матір повстанця. І вона, і я були покарані в одній справі, за пунктом 8 статті 56-ї – терор. Ми ніби мали намір убити Микиту Сергійовича Хрущова. Доказів не було, і слідчий у кабінеті казав мені так: "Какие доказательства требуются? Нужно, чтобы вы сами в этом признались!" Коли я казала, що ніколи сама не зможу зізнатися в такому безглузді і ніколи не буду допомагати слідчому творити беззаконня, він сказав: «А ми вас до цього змусимо, ви ще у нас попроситеся».

Двадцять одну добу мене морили безсонням. Двадцять одну добу я витримала не спавши. Жоден лікар не скаже, що це так можливо, але я знаю, що це можливо – я це витримала. І ніяких самообмовлень, які мені підсовував слідчий Куценко, я не підтвердила.* *(Див про це: О.Мешко. Між смертю і життям. К.: НВП «Ява», – 1991; Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. К.: УРП, – 1993. – Ред.)

ВІДЛИГА

Я відбула 10 років ув’язнення. 1956 року, під час хрущовської відлиги, справу мою було переглянуто. Мені просто пощастило, що вона потрапила в руки якомусь більш чесному прокурору і він звільнив нас із сестрою Вірою від тавра терористів. Я була реабілітована і повернулася на своє місце роботи в Київській облспоживспілці.

Я застала свого єдиного сина Олеся хворим (перший син мій, Євген, загинув десятилітнім у Тамбові під час німецького бомбардування). Мене тримала надія вилікувати його. Хотілося також повірити, що засуджене Хрущовим сталінське беззаконня відійшло в минуле назавжди. Я вірила. Але ця моя віра була побудована тільки на моєму нерозумінні ситуації: Хрущов будував на піску, і це не довго тривало. Хвиля за хвилею наростало беззаконня. Знову радянське суспільство ніщо не об’єднувало, крім страху та бажання якось вижити, зберегти себе. Почався період бездуховності, що особливо згубно позначалося на молодому поколінні.

В.Скрипка: Настали 60-і роки. Саме тоді я з вами познайомився. З тих пір ви весь час стоїте переді мною енергійною, ініціативною. Оці вечори, де й я одного разу виступав (у сільгоспакадемії), вечори поезії наших славних поетів-шістдесятників – Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Василя Стуса – безперечно, єднали молодь. Але ж ця відлига була справді короткочасна. Це знову закінчилося терором. І ви найбільше постраждали.

О.Я.Мешко: Ви мені оце згадали справді щасливу смугу мого життя. Тоді, коли я перебувала в сталінських таборах, я ніколи навіть не думала, що повернуся до активного громадського життя і до життя за своїм уподобанням. Я вийшла на пенсію, і коли звільнилася від роботи, я не журилася проблемою "а что я буду делать", як казали мої ровесники і багато людей, які йдуть на пенсію. «Да ведь это уже смерть».

Я в перший же день свого пенсійного життя поїхала в свої Старі Санжари. Я пішла тими дорогами, що мені були такі відомі – з Полтави до Старих Санжар, через станцію Перещепине, пройшла селом. І я вжахнулася тим змінам, які відбулися з 1920 до 1963 року. Порахуйте, скільки це минуло років, коли нам твердили про розвиток, про розквіт сіл і міст. Я глянула на старе наше містечко, таке красиве, таке заможне колись – тепер це були руїни! Це було гірше, ніж одразу після окупації. Виявляється, що там і німців майже не було – вони пройшли десь боком. Село знищила сама влада. Люди тікали з села, зі своїх дідівських хат, як від чуми. Хто в Донбас, кого виселили в Сибір, хто поїхав на Дніпропетровщину шукати хліба на заводах, хто в Запоріжжя. Лишилися одні старі, пристаркуваті, що ходили-блукали по своїх дворищах, як неприкаяні. Я таким свого села не могла сприйняти. Навіть чудову будівлю "Просвіти", побудовану за проектом відомого архітектора, зруйнували. Казали, що німці підпалили, а свідки кажуть, що то наші її знищили, коли німці брали село.

Я пройшла нашою дорогою аж до великого цвинтаря, шукала могилки своїх дідів, які я дуже добре знала. Цвинтар був такий забутий, ніби там людей уже й не ховали. Знайшла своїх родичів. Знайшла сусідів. Не пізнавала. Усі п’ять церков знищено – каменя на камені не лишилося. Кредитові товариства, млини (вітряні й водяні) – усе було знищене.

Повернулася зі своїх Старих Санжар і кілька днів жила під враженням руїни. А тоді подумала: «Я на пенсії, і щось маю робити. Що я маю робити?» Я повинна знайти людей, які розуміють конечну необхідність нашого духовного відбудування. Знайшла людей, прихильних до цієї ідеї, людей, які не питали: «Скільки нам заплатять за виступ на вечорі?». Я казала тільки одно: «На громадських засадах». І – о, диво! Люди з філармонії, з усіх культурних установ – ніхто й ніколи не відмовився взяти участь. У двадцяти школах Києва провела ранки й вечори на теми української класики: українська пісня, ювілеї Шевченка, Франка, Лесі Українки, Довженка – що за календарем підходило. У науково-дослідних інститутах, клубах, у Клубі трамвайно-тролейбусного управління...

Це була така жвава робота, я так захопилася, навколо мене було стільки знайомих і приятелів, скільки людей хотіли мені допомогти! Я тільки тоді зрозуміла радянську дійсність: люди підспудно хочуть іншого, люди хочуть праці за своїм бажанням, за своїм уподобанням.

У роках 1963 – 1968, чи навіть до 1969-го, – це цілих 6-7 років, я побачила, що Київ живий, що люди спрагли за роботою культурною, духовною, що кожному хочеться зробити свій внесок. Я кажу, що це була найкраща пора мого життя, коли, мені здається, я компенсувала роки свого вимушеного безділля, казенної роботи за зарплату, за пайку хліба і юшки в алюмінієвій мисці, що я 10 років одержувала в сталінських таборах. [...]

Читати далі: http://museum.khpg.org/1121373859

____________________

* Василь Скрипка (*16.04. 1930, с. Базавлук, Дніпропетровська обл. – † 20.09. 1997, Кривий Ріг), фольклорист, педагог, професор, громадський діяч.