Пам'яті полковника УПА Василя Левковича-"Вороного"

Славної пам'яти Василь Левкович, псевдо "Вороний" —
полковник УПА, лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу, один із 32 нагороджених ним повстанців. 

* 6 лютого 1920 - † 13 грудня 2012 

Від часу вступу до УПА у березні 1943, пройшов шлях від чотового до командира Воєнної округи "Буг", у лютому 1946 отримав звання майора Повстанської армії. Наприкінці того ж року йому присвоєно звання полковника УПА - посмертно, позаяк командування Армії вважало його загиблим.
17 грудня 1946 війська МҐБ оточили криївку, де, крім "Вороного" були провідник Сокальської округи Яків Притулка-"Бурий" і охоронець Пилип Цар-"Левич". Палили документи. "Бурий" підірвався ґранатою при спробі захоплення, "Левич" застрелився. "Вороний" намагався евакуюватися запасним виходом, та задихнувся і знепритомнів. Слідство тривало близько року, Левкович був ув’язнений у тюрмі "на Лонцького" у Львові та у слідчій в’язниці МҐБ у Києві.
22 липня 1947 Військовий трибунал військ МВД Київської области засудив Левковича до 25 років виправно-трудових таборів. Він повністю відсидів строк покарання й був звільнений з Дубравного табору 7 грудня 1971-го.

Василь Левкович–“Вороний”
СТОРІНКИ ПЕРЕЖИТОГО КОМБАТАНТОМ УПА 

Присвячується цей спомин дружині Ярославі, яка відбула 8 літ у підпіллі при большевицькій дійсності і 8 літ в ув’язненні, та дочці Дарусі і синові Романові, які також, як діти репресова‑ них батьків, немало горя зазнали. А що таке 8 літ підпілля в большевиків, може зрозуміти тільки той, хто хоч трохи побував у підпіллі.

Уривок: "Епопея з шуцманшафтом" 

...Після вибуху 2‑ї світової війни (1.ІХ.1939 р.) місцевість, у якій я жив, попала під німецьку окупацію. Будучи симпатиком, а відтак членом ОУН, я проходив підготовку для ведення боротьби з окупантами, а також у разі війни з большевиками для походу в похідних групах ОУН на схід. Навесні 1941 року я пройшов підпільний вишкіл військового характеру в с. Улазів. Крім цього, проходив я військову підготовку в курені молоді, який був організований у кожному селі в піднімецькій окупації.

Військовий вишкіл в Улазові на Чесанівщині був організований повітовим провідником ОУН на Чесанівщині (Любачів тоді був на большевицькій стороні) Грабцем Омеляном з Нового Села, яке, до речі, в той час також було під большевиками. Грабець був високого зросту, брюнет, дуже енергійний і товариський, закінчив Празьку політехніку (Чехословаччина), віком у той час десь поза 30 років, встиг побувати в польських тюрмах як член ОУН, а також у польському концтаборі — горезвісній Березі Картузькій.

Вишкіл був організований під виглядом агрономічних курсів, а тому вдалося добитися на нього офіційного дозволу від німецької адміністрації. Місцем заквартирування була обширна священикова стодола, а навчання частково у школі, а решта — під відкритим небом.

Проводили вишкіл якісь приїжджі спеціялісти з військової справи, щось із 4 чи 5 чоловіків, кожний по кілька днів за своєю спеціяльністю. Впоряд один, польову службу другий, зброєзнавство третій і т. д. Ні прізвищ їхніх, ні псевдонімів ми, учні, не знали. Не знали також, звідки прибули вони, але здається, що з Кракова. У тому часі (вересень 1939 – червень 1941 рр.) у Кракові в основному зібралася українська інтеліґенція, яка еміґрувала з території західних земель України, що в той час опинились під большевицькою окупацією, а також з Закарпатської України. Запам’ятались мені пісні від Грабця Омеляна, які ми співали у вільний від занять час.

А в Березі кожний з нас арештант,
Це є дипломований маркерант,
Пів дня він накладає, ще й пальцем попихає,
Що крок постойкує — кричить, гей‑руп!
Бо ми є хлопці на все готові,
Тортури нові не зломлять нас.
А в Березі кожний з нас це є спец,
Швець, столяр, голяр, муляр і кравець,
Орудує мітлою, лопатою, косою,
А бульбу шкрепче, як старий лупій.
Бо ми є хлопці на все готові,
Тортури нові не зломлять нас.
А в Березі кожний з нас — це поет,
Що складає пару важких сонет,
Поезії райдужні, трагедії...
(далі не пам’ятаю).

І друга пісня:

В сірих мурах тюремних,
В темних льохах підземних
І в таборах за дротом густим
Нас тирани карають,
В серці вбити бажають
України любов пресвяту.
Ні кайдани, ні мури,
Ні катівські тортури,
Ані холод, ні голод, ні лють,
Гордих дум про свободу
І про щастя народу
В вольних душах незломних не вб’ють.
Пам’ять княжої слави
І козацької справи,
І вогняних полум’яних днів,
І освячена зброя
Кров’ю впавших героїв
Веде в бої нові побідні.
Грянуть знову гармати
Громом бою розплати
За тризуба зневажений знак.
В блиску щастя і слави
Українська держава
Стане вольна, могутня, грізна

Після закінчення вишколу присвоєно нам і військові ступені, враховуючи і знання військової справи з інших армій. Мені присвоєно ступінь старшого стрільця.

У 1941 р. в першій декаді липня була сформована наша похідна група (понад 40 осіб) на схід. Керівником групи був призначений повітовий провідник ОУН Чесанівщини Грабець Омелян, вихованець Празького вищого навчального закладу.

Згідно з планом організації ОУН, такі похідні групи були підготовлені на всіх землях Закерзонщини з місцевої молоді, а також багатьох прибулих з території західних українських земель, окупованих большевиками в 1939 р. Мета підготовки таких груп проведення й організування української влади на землях, зайнятих німцями. Наша група мала призначення в південну частину Воронізької області, тобто на етнічні українські райони в цій області.

Однак події на фронті розвивались не таким темпом, як передбачувалось, беручи до уваги воєнні події на заході чи півдні Європи.

Ми пройшли північною територією Галичини і півднем Волині й опинилися в м. Рівне. У той час у Рiвненській області помер обласний провідник ОУН Робітницький, і на його місце назначено обласним провідником нашого керівника групи Грабця Омеляна. Похід далі не відбувся і ми були розміщені по території Рівненської області з призначенням організувати і вишколювати місцеву молодь у куренях молоді, а також організувати тимчасову народну міліцію, яка в майбутньому могла б стати основою української армії.

П’ятеро чоловіків з нашої групи (Пилипівський Теодор, Стасик Михайло, обидва з Горайця, Мозіль, Хіта — з с. Хуторів та я) були віддані в розпорядження заступника начальника міліції в м. Дубно. Федорчука Сергія із ним приїхали в Дубно Рівненської області, Начальником Дубенської міліції (більше 100 осіб) був сотник петлюрівської армії (прізвище Шпільник). Федорчук приблизно на початку 1942 року був заарештований німцями, правдоподібно, як член ОУН, і в тому ж, 1942 році помер у тюрмі. Мабуть, німці допомогли йому в цьому.

У Дубенській міліції ми, приїжджі 5 осіб, виконували функції інструкторів військової та політико‑виховної підготовки.

Дубно було тоді окружним центром з приналежними до нього районами: Дубенським, Вербівським, Козинським, Радивілівським, Млинівським, Демидівським і Острожецьким.

З комендантів районних міліцій особливо запам’ятались мені брати Кривичуни Арсен і Гавриїл з с. Рачин. Один був комендантом міліції в м.Варковичі Дубнівського району, а другий — не пам’ятаю, в якому районі. Кривичун Арсен був старшим, приблизно в 1940 році большевики арештували його. Сидів він у Дубенській тюрмі.

У перші дні війни Німеччини з Совєтським Союзом молодший брат, Кривичун Гавриїл, був мобілізований большевицькою адміністрацією з возом і парою коней на форшпан для транспорту деяких потрібних адміністрації речей. У Дубно, коли його завантажували якимсь вантажем, він довідався від місцевого населення, що в тюрмі розстрілюють в’язнів. Його підводу завантажили крісами та іншою зброєю, і вночі велика валка підвод рушила в напрямі м. Рівне. За Дубном, не доїжджаючи повороту на польову дорогу до Рачина, Гавриїл зупинив підводу, щоб нібито поправити упряж на конях, але справжня мета його була в тому, щоб зачекати, доки проїдуть інші підводи і опинитись у кінці валки. Конвойний солдат запитав, що сталося. Той сказав, що “порвалась упряжка”, зараз поправлю і поїдемо далі Коли переїхала валка, Гавриїл, у минулому капраль, чи плютуновий польської армії, взяв один з крісів з підводи і заїхав прикладом кріса дрімаючого конвойного по голові так, що той полетів у придорожній рів. Чи вбив він його, чи тільки приголомшив, Гавриїл так і не знав.

Не гаючи часу, він повернув на Рачин, підняв алярм, зібрав хлопців і зі зброєю, яку мав на підводі, а також захованою в селян, вони пішли розбивати большевицьку тюрму в Дубні (це всього за два кілометри від Рачина). Коридор тюрми повністю прострілювався, і коли пустили по ньому серію з кулемета, адміністрація й охорона тюрми, думаючи, що це німецький десант, припинили розстрілювати в’язнів, покинули тюрму і подалися втікати в напрямі Рівного. Рачинські хлопці порозбивали двері камер тюрми зі ще живими в’язнями і звільнили їх. Частина в’язнів тюрми вже була розстріляна. Брат Гавриїла Арсен ще був живий і його разом з іншими в’язнями було звільнено.

Адміністрація тюрми, проходячи через місто, побачила, що ніяких німців немає, і здогадалась, що то зробило місцеве населення. Вона повернулася назад до тюрми, але рачинці вже встигли звільнити всіх живих в’язнів, так що большевики застали в тюрмі тільки розстріляні ними жертви.

Десь у кінці липня або на початку серпня 1941 р. я був у цій тюрмі, бачив порозбивані двері, пошкоджені кулями стіни, кров і мозок, порозбризкувані на стінах і підлозі, а також могили розстріляних у тюрмі людей, що були на подвір’ї тюрми коло західної огорожі. В одній могилі, як казали місцеві люди, лежало більше 700 чоловіків, в другій, добре пам’ятаю, 211 жінок.

І так рачинські хлопці завдяки Кривичуну Гавриїлові врятували життя кільком сотням, а може, і тисячі в’язнів.

Пізніше, в ув’язненні в мордовських таборах, стрічав Охримовича (не пам’ятаю імені), який був у тюрмі з чоловіком, який у 1941 році був ув’язнений, його камера вся розстріляна, а він під трупами остався живим. Цей чоловік уже старший віком, здається, з села Мирогоща, як один з кращих господарів села був у 1940 або в 1941 році заарештований, щоб змусити його записатися в колгосп, що мало би послужити прикладом для інших.

Як розказував він, у той день (день розстрілу) дали їм дуже добру і смачну вечерю та об’явили “отбой” на годину раніше. Після цього вони почули постріли на верхньому поверсі тюрми. Молодші люди в камері почали зривати батареї для опалення, щоб у такий спосіб організувати оборону. Коли прийшла черга розстрілу їхньої камери, “кормушка” у дверях відкрилась і з кулемета пустили серію по в’язнях камери. Той чоловік лежав на підлозі ззаду за людьми, і вбиті кулеметними серіями в’язні впали на нього. Він не чув, як після цього відкрили двері камери, бо в камері було чути стогін перебитих, наглядач запитав, хто ще живий, — відізвись, — більше стріляти не будуть. Відізвалось кілька голосів. Наглядач усіх їх дострелив з пістолета. Відтак він чув якісь голоси, розбивання дверей та інші звуки, але не відзивався. Він не знав, що то Рачинські хлопці розбивали камери, а ті, побачивши в камері розстріляних, нічого там не робили. Щойно через кілька днів прийшли в тюрму німці і, розбираючи трупи розстріляних, витягнули його, живого, з‑під трупів. Визвано німецького генерала. Той сфотографував його, розпитав про все і наказав відвезти машиною в його рідне село.

У 1944 році з приходом совєтської влади на Рівненщину його знову арештовано. “Почему ты, старик, клевещешь на советскую власть и говоришь, что в 1941 расстреливали заключённых в Дубенской тюрьме?”. Тоді стрічав його Охримович, який був з ним у камері і все це мені розказав.

Казав мені також Охримович, що десь у 1944 році в Дубні на центральній площі прилюдно повісили начебто ініціятора розбиття Дубенської тюрми в 1941 році. Виходить з того, що це повісили Кривичуна Гавриїла, який у 1941 році організував розбиття тюрми і тим врятував від смерті свого брата Арсена і сотні інших людей від розстрілу в тюрмі.

Про Охримовича нічого докладніше сказати не можу, однак у Львові є Осадчий Михайло, журналіст за професією, який з ним близько здружив і він, мабуть, зможе про нього більше розказати.

Служба в міліції йшла своєю чергою, а німецька агресія розвивалась по‑своєму. Десь у кінці серпня чи у вересні 1941 року в Дубні встановлено німецьку жандармерію і розформовано частини української народної міліції. З її рядів організовано “шуцманшафт”, який виконував функцію поліції під керівництвом німецької жандармерії, а з другої частини — “Гільфсвахманшафт” (Hilfwachmanschaft), тобто допоміжну вартівничу чи охоронну службу, завданням якої було охороняти різні матеріяльні склади та інші об’єкти. Частина молоді з міліції розійшлась по домах.

Я попав у “шуцманшафт” і, виконуючи завдання організації ОУН, лишився там, щоб зачекати до відповідного часу. Пробув я там до березня 1943 р., доки не отримав наказу іти в підпілля і повести з собою всіх членів поліції зі всім озброєнням.

3а час служби в “шуцманшафті” був у мене доволі цікавий випадок. Дубенська тюрма, про яку я вже розказував, перейшла в розпорядження вермахту (німецької армії). У ній тримали німецьких дезертирів та інших порушників військової дисципліни. Жандармерія для свого користування переробила на тюрму 2‑поверховий мурований будинок на віддалі близько кілометра від канцелярії жандармерії, і в її обслузі був лише один начальник тюрми, фольксдойчер. Для нагляду замість наглядачів відправляли з “шуцманшафту” на чергування по кілька чоловіків і вони мінялися раз на добу. Один з них був як комендант вартівничої служби, інші чергували.

У міру потреби в Дубно приїжджав з Рівного німецький військовий суд і розглядав справи підсудних у військовому ресторані “nur fьr Deutsche” (тільки для німців). Цей суд присуджував переважно до кари смерті. Були засуджені і на тюремне ув’язнення, і таких відводили десь до Рівного в тюрму.

Засудженого до кари смерти з тюрми приводили двоє “шуцманів” у чергову канцелярію жандармерії, звідси з ним ішов черговий жандарм через місто на місце розстрілу і там його розстрілював.

Сталося так, що десь з Козинського району привезли двох хлопців‑українців, членів чи симпатиків ОУН. Їм також загрожувала кара смерти. Але їх ще не судили.

Недалеко від Дубна в околицях Кременця в місцевості, здається, Криниця (точно не пам’ятаю) німці організували “батальйон шуцманшафту”. Ця частина готувалась для боротьби з червоними партизанами, які вже діяли на Поліссі і просувалися ближче до нас.

Вони, як і наші шуцмани, були в шинелях і шапках совєтської армії та мали білі пов’язки з віддрукованим на них номером. З того шуцбатальйону підійшло до мене два хлопці (я тоді був комендантом шуцманшафту), щоб допомогти вирвати тих двох хлопців з тюрми. Це були їхні знайомі. Прізвище одного з них було Пасічник, другого не пам’ятаю.

Я скористався з того, що мені наперед від жандармерії повідомили, що сьогодні о 24.00 годині прийшли два шуцмани, щоб вони пішли в тюрму і привели в жандармерію чоловіка. Прізвище чоловіка вони давали шуцманам безпосередньо перед відходом з канцелярії жандармерії в тюрму.

Комендантові вартівничої служби я сказав перед відходом на чергування, що вночі прийдуть по людей, а двом хлопцям з батальйону передав, щоб зайшли в тюрму не пізніше як о 22–23.00 годині і забрали потрібних їм ув’язнених хлопців. Двері тюрми відкрили, бо я сказав комендантові, що прийдуть по людей, ті (Пасічник і другий чоловік) зайшли і сказали начальникові тюрми видати їм таких‑то двох чоловік. Свої пов’язки з трицифровими числами вони перешили так, що видно було тільки дві цифри (у нас були пов’язки тільки з двоцифровим номером). Начальник тюрми записав їхні номери пов’язок і віддав їм під розписку вказаних людей, ті вивели їх з тюрми, посідали на ровери по двоє на один ровер і поїхали.

Після 24 години зайшло в тюрму двоє шуцманів за чоловіком, потрібним жандармерії, той тільки запитав, а чому разом не брали. Ті, нічого не знаючи, сказали, що мають привести в жандармерію тільки того чоловіка.

Мені вранці доповіли, що перед ними взяли двох чоловіків з тюрми. Я, вдаючи, що нічого не знаю, пішов перевірити по написах, хто і кого взяв. У результаті винним залишився начальник тюрми — фольксдойчер, якому все рівно нічого не зробили.

З мене жандармерія по цій справі списала два протоколи, чому я сказав комендантові вартівничої служби, що приїдуть вночі по людей, але я з того виплутався, тим більше, що то була їхня вина, що вони висилали шуцманів без відповідної записки від жандармерії. Так вдалося врятувати двох наших хлопців.

Зв’язок з організацією ОУН я тримав через чоловіка на прізвище Казван, імені не пам’ятаю, у минулому це був офіцер польської армії, походженням десь з Демидівського району (Дубенська округа); у той час працював у Дубні як окружному центрі Дубенщини. Виконував він функцію команданта дубенського гільфсвахманшафту — допоміжної вартівничої служби.

У ніч з 16 на І7 березня 1943 р. я отримав від ОУН наказ іти в підпілля і повести з собою увесь шуцманшафт (всього до 60 чол.). Однак при собі тільки кілька чоловіків мали пістолети, а кріси і кілька десятизарядок (напівавтоматична зброя) були закриті в окремій кімнаті, ключ від якої був у канцелярії жандармерії. Однак замок у тій кімнаті був нескладний і мені вдалося відімкнути його звичайним витрихом (відмичкою), зробленим замість ключа.

У ту ніч увесь “шуцманшафт” Волині перейшов у підпілля. Жандармерія дзвонила по телефонах: “Alle Schutzmannschaft‑Banditen!” (увесь шуцманшафт — бандити).

Дубенський гільфсвахманшафт мав у своєму розпорядженні ще харчовий склад, так що вийшли вони не тільки зі зброєю, а ще й з деяким запасом харчів. Командантом там був Казван, який пізніше під псевдом “Черник” був шефом штабу “Енея” — к‑ра Воєнної Округи південна Рівненщина – Дубно – Крем’янець.

Шуцмани, які чергували в той час у тюрмі, відкрили двері камер і випустили всіх в’язнів, тим більше, що в цій тюрмі сиділо тоді кілька українців. У тюрмі остався сам начальник тюрми фольксдойчер, який там і спав.

Так закінчилась у мене епопея з шуцманшафтом та почалась відкрита збройна боротьба з окупантами України німцями, а відтак і з большевиками, де основний девіз був: “Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї”.

Про повстання всією Україною, що його готувала УПА, і полковника "Вороного"

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/02/blog-post_64.html

Юрій Стефаник, наймолодший син і біограф "Поета твердої душі"

Юрій Стефаник - молодший син Василя Стефаника, правник, письменник, журналіст, редактор, літературний критик, мемуарист, педагог, член ОУН, учасник Похідних Груп ОУН. Публікувався під псевдонімами Юрій Клиновий, Юрій Гаморак та ін.
Він народився 24 липня 1909 року в селі Стецевій Снятинського повіту на Станіславівщині.

Помер в Едмонтоні 25 квітня 1985 року.

Богдан Кравців

ЮРІЙ СТЕФАНИК - БІОГРАФ „ПОЕТА ТВЕРДОЇ ДУШІ"

"Свобода", 15 лютого 1969

Про Юрія Васильовича Стефаника я дізнався вперше весною 1928 року, в час мого головування в Союзі Української Націоналістичної Молоді й у львівській Студентській Громаді. Одного вечора в каварні Народної Гостинниці мене представили леґендарному в той час для молоді авторові „Дороги" і „Кленових листків" Василеві Стефаникові. Зразу ж після привітання, не стримуючи твердих слів і свого болю, мало що не з прокльонами, почав мені В. Стефаник докоряти: — „Ви мені синів забрали! Забрали мені синів...” Уже засівши поруч за столом, провадив далі примирливо, як дід Максим із його ж „Синів": „Молоді ви, дурні! Але я люблю вас, бо у вас ще бодай трохи крови!" При іншій зустрічі, в цій же Нар. Гостинниці Стефаник дорікав мені, як авторові виданої 1929 року збірки „Дорога", що я вкрав йому назву книжки, але ж потім, прочитавши мою збірку пластових мандрівних віршів, заявляв, що я мав право назвати так мою книжку.

Тільки згодом, уже після першої зустрічі з Василем Стефаником, я дізнався, що синами, яких забрали йому націоналісти, були Кирило і наймолодший Юрко. Арештовані 20 вересня 1927 року за приналежність до націоналістичного гурта (тепер совєтські біографи Стефаника пишуть, що метою цієї „таємної організації" було ,,воз'єднати неподільну частину держави — Східню Малопольщу — до Совєтського Союзу") обидва вони просиділи в тюрмі до травня 1928 року, коли відбувся їх судовий процес і коли їх звільнено за недостачею доказів. В час, коли Юрій Васильович був студентом у львівському університеті, я відсиджував з черги свій трирічний вирок у польських в'язницях й особисто познайомився з ним, вже після мого виходу з тюрми в 1933-му поці, перед його виїздом до Канади в травні 1936 року. Знайомість наша була коротка, ближче я товаришував із найстаршим із синів Василя Стефаника Семеном. Познайомитися з середущим Кирилом мені не довелося. Не зустрічався я з Юрієм Васильовичом і під час війни, коли він перебував у Кракові й у Львові редаґуючи видавані Українським Видавництвом твори свого батька. Було відомо мені тільки, що редактор цього видання й автор вдумливої й багатої на фактаж спроби біографії Василя Стефаника в цьому виданні Юрій Гаморак — це Юрій Стефаник, рідний син письменника,

Василь Стефаник та його сини Кирило і Юрій*

Було у Василя Стефаника, як вже згадано, трьох синів: Семен, названий так, здається, на честь діда Семена, Кирило, що унаслідував ім'я батька матері Ольги, і Юрій, що його мабуть так назвали для підкреслення дружніх взаємин із Софією й Вацлавом Морачевськими, у яких був теж син Юрій, що його Василь Стефаник любив, як рідного. У зв'язку з цим варто підкреслити. що в совєтських біографіях Василя Стефаника, виданих до 1967 року, ім'я наймолодшого улюбленого сина Стефаникового Юрія не зустрічалося — так, ніби у Василя Стефаника було тільки двох синів: Семен і Кирило. Не згадувався тим більше і Юрій Гаморак, автор біографії Василя Стефаника, надрукованої 1943 р. у львівському виданні творів Стефаника і передрукованої згодом 1948 року у реґенсбурзькому виданні, в якій насвітлено правдиво постать письменника і зокрема з'ясовано правильно і по-справжньому його взаємини з літературними колами в УССР. Не згадані обидва ці видання зокрема у складеному О. П. Кущем і виданому 1961 року у Києві бібліографічному покажчику „Василь Стефаник". В реєстрі імен до цього покажчика ім'я Юрія Стефаника відсутнє.

Почали згадувати Юрія Стефаника щойно мин. року, але, мабуть, тільки випадково чи й винятково, і то про його юнацькі роки, без подання, де він і що з ним. У виданій 1938 року в-вом „Карпати" в Ужгороді книжці Василя Костащука, колишнього приятеля Василя Стефаника, „Володар дум селянських" згадується про арешт синів Стефаника в 1927 році, але ж без зазначення, котрі сини були заарештовані. Тільки далі, Василь Костащук, до речі автор добрих статтей і спогадів про Василя Стефаника, друкованих 1937 року у львівському “Вістнику" Д. Донцова та „Новому часі", присвячує Юрієві Васильовичові сторінку тексту, що її варто зацитувати в цілості для підкреслення того, чим був Юрій для батька:

„Під кінець життьового шляху — пише В. Костащук — Стефаникові довелося пережити ще одне горе, його син Юрко, не маючи надії одержати працю в Польщі, вирішив поїхати до Канади, щоб допомогти батькові в його скруті.
„В листі до Миколи Шухевича Стефаник повідомив:: „Мій Юрко за який місяць виїде до Канади, і тоді я буду годен поплатити мої довги...”
„Виїзд до Канади був призначений на 5 травня 1936 року. Перед від'їздом у домі Стефаника відбувся прощальний вечір. Була найближча рідня, а з чужих — „Іван з поля".
„Стефаник був пригнічений. Його промова до гостей була навіяна великим сумом:
— „До чого ми дійшли, що я свого сина, мені дорогого, мушу висилати в світ!
„Щоб не бачити прощання сина з рідною хатою, Стефаник з Кирилом поїхали раніше поїздом до Львова. Тут у сина Семена і брата Лукина чекав на Юрка, щоб побути з ним ще два дні у Львові.
„Батько і син добре усвідомлювали, що більше не побачаться.
„Сили Стефаника вичерпуються, він ледве говорить. Семен і Лукин ідуть з ним до лікаря. Лікар після короткого огляду розводить руками і радить негайно відвезти хворого додому, бо кожної хвилини загрожує йому катастрофа.
— „Я сам не знаю, чим він ще живе, — сказав до Лукина лікар.
„Стефаник, помітивши занадто велику опіку коло себе, питає Лукина:
— „Чого ви всі хочете від мене?
— „Лікар казав, що ви поважно хворі й повинні їхати до Русова.
- „Бреше! — гнівно відповів Стефаник. — Не бійтеся, я тепер ще не вмру.
„Та до Русова треба було повертатися, не ждучи від'їзду Юрка в далеку дорогу.
„Додому прибув ніби врівноважений, оповідав, з ким бачився у Львові, але про Юрка не згадував".

В описі аґонії письменника сказано ще у Василя Костащука, що „згадував (Василь Стефаник) свого сина Юрка й потрісканими від гарячки губами шептав: „Синку, мій! Синку!”, то збирався в далеку дорогу, просив принести його убрання: — Я йду до своєї хати, це не моя...”

У зв'язку з цим треба пригадати й спогади Стефаникового лікаря, д-ра Івана Подюка, друковані вже тут на еміґрації:

„На початку грудня 1936 року Стефаник другий раз простудився, і в нього швидко розвинулося обостороннє запалення легенів. Великі Стефаникові коні привезли мене знов до Русова.
— „Добре, що ти, хлопче, приїхав! А то мало-мало не здох! Рятуй, як ще можеш. Мабуть скоро Юрко вернеться…
„Хвилину мовчав, а далі спокійно вже показав рукою , щоб я приступив ближче до нього... Всі вже бачили, що це не Стефаник говорить до мене, а його тінь тільки. Не дні його, а години були пораховані.
— „Я умру — то аби ніхто не брехав наді мною. Я хочу, щоб з вас молодих моїх приятелів, хтось кинув грудку землі, як винесуть з хати. Юркові скажи, що я на нього ждав...”

Юрко не приїхав — не міг приїхати, не був на батькових похоронах у Русові. Але ж не забув батькового заповіту, як дорогий скарб зберігає батькову спадщину, тверде й велике слово Василя Стефаника, оберігаючи його не від забуття, бо воно вічне-незнищиме, але від усієї тої злободенної піни, „порікування дрібних камінців", що ними хочуть “прибрати" Стефаникову творчість соцреалістичні специ від літератури.

Першим пам'ятником — честнем, як казав Куліш — що його поставив Юрій Стефаник-Гаморак на батькову
могилу було здійснене його ж заходами, за його редакцією і з його ж цінними своїм безпосереднім автентизмом сторінками і примітками видання Стефаникових творів — у Львові-Кракові 1943 року і згодом в Реґенсбурґу 1948 року. Те, що дав Юрій Стефаник в цьому виданні, залишиться основою стефаникознавства: правда про його слово, про його творчість, про його життя. І саме цього не можуть забути й дарувати Юрієві Стефаникові совєтські цензори й комісари від літератури.

Зразком одного з розділів майбутньої монографії про Василя Стефаника може бути літературний есей про “Камінний хрест", що його надрукував Юрій Стефаник під псевдонімом Юрій Клиновий. Безпосередність й автентичність свідчень, пов'язані в цьому есеї з широким тлом історії українського села й української еміґрації першої четвертини 20-го віку.

Ще треба сказати, що Юрій Стефаник-Гаморак-Клиновий не обмежується, як літературознавець. до вивчення й дослідження біографії і творчости Василя Стефаника і його послідовників у новій українській літературі: Леся Мартовича, Григорія Косинки, Миколи Понеділка з його „Говорить лише поле".

Протеж першочерговим завданням у літературознавчій діяльності Юрія Стефаника була й залишається біографія і творчість Василя Стефаника. Не тільки тому що вона батькова. Цього вимагає і загально-українська вага Стефаникової творчости, зумовлена актуальною ситуацією в Україні, де життя і твори цього письменника, як і інших українських клясиків, перебувають під безупинним тиском намагань представити його постать і творчість в односторонньому, тенденційному насвітленні, як „великого друга" совєтського режиму з перших уже років його існування.

Цілі книжки вже можна писати про ці намагання. Щоб не забирати часу й уваги читачам, варто пригадати хочби такі приклади, крім згаданого вище промовчування всього того, що пишеться українськими літературознавцями поза Україною про Василя Стефаника, в тому ж і писань Стефаникового сина Юрія. Друкуються, правда, в київських виданнях творів Стефаника вже всі його твори, не виключаючи „Синів" і „Марії". Але ж такі важливі речі, як наприклад, присвяту новелі „Роса" Товариству „Просвіта", присвяту новелі „Межа" Миколі Хвильовому чи “Морітурі" Володимирові Дорошенкові, консеквентно викреслюється і навіть не згадується в примітках. З великими рестрикціями і пропусками друкуються або й тільки цитуються листи Василя Стефаника. Так, наприклад, сливе чи не в усіх совєтських виданнях про Василя Стефаника і навіть в акад. „Іст. укр. літ." 1957 р. цитується відомий його лист совєтським письменникам з 1927 року. В найновішій такій публікації “Літературно-меморіяльний Музей В. С. Стефаника", Київ, 1965, авторів-упорядників цього путівника - в тому й письменникового сина Кирила, який є тепер директором названого музею в Русові, - примушено друкувати наступну версію цього Стефаникового листа:

„Всім організаціям і товаришам з Радянської України... кажу, що стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки... Поздоровте від мене всі дужі таланти у вас… Стою ж на вуглі і з любов'ю чекаю на вас, і ноги мені не болять. Тяжко вас розсаджувати коло великого дубового стола у моїй хаті. Ех, якби я міг мрію перевести в порядок, вітав би вас усіх, як бідні люди вітають сонце...”

Насправді ж інкримінований лист Стефаника звучав багато повніше й виразніше і звучить сьогодні як важке обвинувачення на адресу совєтського режиму:

„ „Плугові", Григорієві Косинці, Іванові Лизанівському кажу, що стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки. Поздоровте від мене всі дужі таланти у вас і привітайте Олену Пчілку та тіні Лесі Українки і Михайла Коцюбинського. Ви молоді передайте мій найнижчий поклін Михайлові Грушевському, Сергієві Єфремову і Аґафангелу Кримському...”

Коментувати фальсифікацію цього листа зайво. Вистачить ствердити, що „Плуг" і його провід розгромлено, що загинули Григорій Косинка й Іван Лизанівський, що помер у тюрмі Сергій Єфремов, що були знищені без сумніву й Михайло Грушевський і Аґатангел Кримський, що помирала в злиднях і за совєтського режиму в жовтні 1930 року Олена Пчілка — мати Лесі Українки.

Ще для зілюстрування совєтських літературознавців методів треба пригадати справу автобіографії Василі Стефаника. Написана ним для совєтського видання творів 1926 року й переслана І. Лизанівському, ця автобіографія виявилася невистачальною і в 1956 році сфабриковано нову, подиктовану нібито Василем Стефаником 1929 і 1931 року троюрідному братові Іванові Матвійовичу Степаникові, русівському вчителеві. Для однієї тільки мети — щоб показати Василя Стефаника ще „більшим другом" російського народу й атеїстом вставлено в нову фіктивну, мабуть, автобіографію речення про те, що він з товаришами читав у гімназії “соціялістичну літературу, українську і польську з Жечеви, Герцена, Чернишевського", що особливо цікавився атеїстичними висловлюваннями різних осіб тощо.

Приведені приклади показують, як багато сьогодні треба зробити для відчищення Стефаникової біографії з цього роду „матеріялів" і причинків", для встановлення правдивого й вірного образу Василя Стефаника - „поета твердої душі". як назвав добре Д. Донцов. „володаря дум селянських", як його називає тепер Василь Костащук. Дещо для цього на еміґрації зроблено: згадати б тільки писання д-ра Луки Луцева http://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/6600-lutsiv-l-vasil-stefanik-spivets-ukrayinskoyi-zemli/, чи спогади д-ра І. Подюка, Мих. Бажанського, видану востаннє Томою Кобзеєм в Канаді книжку матеріялів про Стефаника. Але ж головне ще перед нами: треба дати велику й добру монографію про Василя Стефаника. Покликаний виконати це завдання тільки єдиний – Юрій Васильович - той, що унаслідував батькову любов до слова і прізвище матері Гаморак. Цього чекаємо і ми тут і сподіваються на здійснення цього великого почину наші земляки в Україні, для яких Василь Стефаник завжди, не зважаючи на все, живий, великий і могутній, як його герої селяни — Іван Дідух з „Камінного хреста" чи старий Максим зі Стефаникових „Синів". 

…У Русові, у своїй садибі, Василь Стефаник прожив 26 літ. Тут минуло дитинство трьох його синів — Семена, Кирила і Юрія. Все життя прожив у селі його Кирило, хоча скінчив Торговельну школу у Львові. Він допомагав по господарству батькові, який останніми роками тяжко хворів. А згодом, коли 1941 року в батьківській садибі було створено Літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, безкоштовно віддав половину хати під експозицію. І був директором музею впродовж 46 років.
Семен і Юрій Стефаники закінчили Львівський університет. За фахом — правники. Після війни Семен Стефаник співпрацював із совєтами: його неодноразово обирали до Верховної Ради СССР, певний час він обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів УССР, багато років очолював Львівський облвиконком, а в останні роки працював директором Львівського меморіяльного музею Івана Франка.
Юрко Стефаник — єдиний із синів Стефаника, котрий успадкував від батька літературний хист. Народився в селі Стецевій біля Снятина на Покутті, а виховувався в рідному селі батька, сусідньому Русові. Навчався у школі села Русова, у Коломийській гімназії. 1935 закінчив юридичний факультет Львівського університету маґістром права (1935). У пошуках роботи у травні 1936 виїхав до Канади, де працював журналістом у газеті "Українські вісті". Не зміг провести в останню путь батька.
Повернувся до Львова 1938; став співробітником часопису "Життя і знання", редактором часопису "Новітній ремісник".
Став членом Організації українських націоналістів, через що був заарештований у вересні 1940, але звільнений у травні 1941 завдяки втручанню К.Студинського і П.Франка. 1939—41 був науковим співробітником Інституту літератури АН УССР у Львові, підготував повне видання творів батька з ґрунтовною вступною статтею, яку підписав псевдонімом Юрій Гаморак (дівоче прізвище матері), передав АН УССР його архів; викладав українську мову у Львівському ветеринарному інституті. 1941—44 — редактор "Українського видавництва" у Львові; як учасник Похідних груп ОУН у Східну Україну був заарештований ґестапо, із лабет якого вдалося вирватися. 1944 еміґрував до Німеччини, 1948 — до Канади. Працював до пенсії юристом у "Рublіс Тrust", займався видавничою, редакторською і дослідницькою працею. Досліджував і популяризував творчість батька. Його старанням виходили твори Стефаника українською і англійськими мовами. Видав ґрунтовну працю «Моїм синам, моїм приятелям»  http://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/2371-klinoviy-yu-moyim-sinam-moyim-priyatelyam/ — про творчість батька та українських письменників 30-х років ХХ ст. Боровся за впровадження української мови в сепаратних школах Едмонтона. З 1971 очолював письменницьку організацію "Слово", був редактором однойменного збірника (зб. 4—9). Видав твори Л. Мартовича. Один із засновників курсів українознавства, де викладав українську мову (1956—70). Численними науковими працями про творчість батька заклав основи "стефаникознавства"; автор літературно-критичних праць про письменників України та діяспори (Г. Косинку, Л. Мартовича, У. Самчука та ін.), передмов, некрологів і спогадів. Організатор наукових конференцій і літературних вечорів (Т. Осьмачки, Д. Нитченка та ін.).
Нагороджений Комітетом українців Канади медаллю 100-річчя поселення українців у Канаді.
Згідно із заповітом, дружина Юрія Стефаника Олена перевезла його прах до Русова й поховала поруч із могилою батька. У Канаді залишилися сини Юрія Василь і Корнелій.

Юрій Клиновий (Стефаник). 80-РІЧЧЯ Д-РА ІВАНА ПОДЮКА

в публікації "Д-р Іван Подюк: Я був лікарем Василя Стефаника"

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/12/15-1871-7-1936-1973-5-31-1896-28-1979.html

Юрій Клиновий. Перше кохання Василя Стефаника

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/01/blog-post_28.html

Юрій Стефаник. Свідомий своєї великости

в публікації "Нескорений Тодось Осьмачка" 

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/05/blog-post_18.html

Василь Стефаник. СИНИ  https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=341

Авдіозапис. Новелю читає Галина Стефанова  https://www.youtube.com/watch?v=CdeL_xdzTFI

___________________

* Знимка зі статті Галини Терещук "150-літній ювілей Василя Стефаника. Совєтській владі не вдалося «приручити» письменника – дослідники" https://www.radiosvoboda.org/a/stefanyk-modernist-tsenzura-holodomor/31253883.html