суботу, 24 грудня 2022 р.

"Гряде Чорноволів огром!" До 85-х уродин В'ячеслава Чорновола

 



Схилім синьо-жовті знамена в жалобі і чола...
Хай буде пером йому рідна земля над Дніпром,
А ми піднесем його справу ще вище, ніж вчора!
Вкраїна не вмерла - гряде Чорноволів огром!
Степан Пушик


В'ячеславові Чорноволу мало би нині сповнитися 85.
Згадаймо...




Орли літають поодинці, а барани живуть отарами. Так якось у дискусії про особистість, народ, національне та загальнолюдське висловився один чоловік. Але за леґендою Україна — то країна журавлів. А журавлі своїм клином пронизують не тільки небо і самотність, а й найвічнішу вічність. За силу і впевненість того клину їх поважають і не чіпають навіть гордовиті орли.
Журавлиний клин сильний вожаком. Без нього він стає галасливою зграєю ворон. Навіть тоді, в тій країні, коли офіційно полювали на журавлів, вони все одно літали під своїми небесами.
Закружляли і того березня, коли мисливці вже не стріляли, а весна схиляла до надій і безпечності. Не знав вожак, що відкрито нове полювання. Полювання на КамАЗах. За тактикою, вічною як світ, — розпорошити клин, відрізати вожака, а решта — справа КамАЗового колеса, котре, виявляється, може відіграти роль колеса історії.
Березовим соком заплакала країна журавлина, але сік той скапав на брудні сніги прагматизму, комерційної вигоди та історичної забудькуватости.
Коли вітри розкидають прапорами, як листопадовим листям, коли чужинські руки шматують їх, як людські душі, тоді до народу приходить або не приходить Господня поміч. Колись Бог послав людям свого Сина, а потім посилав народам провідників, аби вели ці народи межи двома пришестями. Питання тільки в тому, чи зуміло людство в кожному конкретному випадку зрозуміти своїх пророків. Бо инколи складається враження, що ми такий народ, котрий після другого пришестя обов’язково влаштує друге розп’яття. А Господь знов і знов услід за своїм Сином посилає народам провідників та пророків.
«Здавалося, вже кінець зовсім. Коли ми могли б уявити собі психологію тодішнього чоловіка, який любить свій рідний край і бажає добра своєму народові, але бачить тверезими очима все, що діється навколо, — ми сказали б, що ця людина мусить впасти у відчай. Бо ніде, ні в чому найменшого просвітку. Інтеліґенції нема, вся вона добровільно пішла на чуже, і це тепер гірші вороги українства, ніж самі чужинці.
Міщанство зчужинене силою, мужик — темний, забитий кріпак; торгівля — в чужих руках, промисел упав, народних багатств нема ніяких, а зате колосальні маєтки знаходяться в одних руках і при тім чужих. І нарешті — остання утіха в нещастях, останнє пристанище страждучих і обремененних — релігія — і та розідрана надвоє, і б’ються брат з братом через неї». Так описує східняк-слобожанин Гнат Хоткевич часи, які переживав наш народ перед козаччиною. І цей стан, стан зневіри, стан готовности до зради й відступництва, як щур шастав підземеллями усієї нашої історії. А може, ми й донині не маємо капкана на нього.
Але тоді, коли покремсані щити посмертними нагородами лягають на груди загиблим воякам, коли зневіра крилами чорного крука затягує небеса в трагічні кольори, тоді матері українські народжують Мазеп і Шевченків, Петлюр і Бандер, Чорноволів і Сосюр. Так було і всередині непростого для України ХХ ст.
Влада ламала дух під хрускіт кісток. Віковічну мудрість і здоровий глузд заміняли гасла. Опріч мови гасел, прийнятної мови не було і бути не могло. Хто не міг засвоїти ту мову головним мозком, мусив засвоювати її мозком кістковим. Рукам командували або «за», або «за спину». Навіть «проґресивний» Захід запобігливо заглядав у словники цієї мови…
А тут «шістдесятники», а тут Чорновіл з його «Лихом з розуму»*. Ну, ніяк не римувалося в свідомості мудрого і запального В’ячеслава «Ще не вмерла Україна» і в «Радянськім Союзі ти щастя знайшла».
Охочих співати другий варіант було багатенько, а потім напідпитку по комунальних закутках вони плакали і каялись. Дехто з них і досі відчужено поглядає на Чорновола. Мовляв, у нього своя дорога: ми вірили в одні ідеали, він — в інші.
Неправда! Хоч перед пам’яттю не треба лукавити. Ні в які ідеали ці люди і не вірили, і не вірять — просто боялись і слухались, просто бояться і слухаються. Чорноволова біографія стоїть їм як докір, як нагадування, як застереження.
3 огляду пережитого державою, народом за станні роки, прожиті державою і народом з Чорноволом і без Чорновола, варто подивитися на Чорноволове трактування патріотизму, що, як вогонь: пожежа спалює, нищить, а ватра — зігріває: «Коли ще у студентські роки деякі дуже пильні однокурсники викривали мої «націоналістичні» ухили (а це був звичайний стихійний патріотизм — любов до своєї землі, до її мови, культури, традицій), коли пізніше в націоналізмі мене звинуватили каґебісти, я цим тільки пишався, бо потрапляв у коло таврованих терміном «буржуазний націоналіст» видатних людей мого народу — «від Петлюри до Сосюри». Але сьогодні мені не хочеться, щоб мене називали однаково із провокаторами, які публічно шматують прапори сусідніх держав або поетизують фашистські крематорії, чи шукають «жидівське» походження у Гітлера і Сталіна».
Він снив вільною Україною — і він до неї спричинився! Він не збудував дім, він не виростив сад — він для того дому і того саду будував і ростив Україну. Ми знаємо, що зробив Чорновіл, і чим він для нас став. Але нам ще треба усвідомити, чому він не зміг зробити всього і стати всім…
Читаєш Чорновола і відчуваєш у кожному рядку, попри впевненість і віру, біль від зради, відступництва. Починає здаватися, що зрада й відступництво — це та струна, на якій можна зіграти всю музику нашої історії навіть тоді, коли всі інші струни скрипки порвані, був би тільки напівтемний зал, був би тільки чорний фрак, а скрипаль завжди знайдеться, як завжди під руками є догідливий смичок з оркестру, котрий хоче, аби виглядало, наче вся музика належить йому. В нашій історії так багато героїв, мабуть, і тому, що завжди вистачало зрадників і відступників. А один зрадник іноді може дати роботу для сотні героїв на покоління вперед. Згадаймо історичних щурів з наших підземель. Думка про них прийшла з останніми статтями Чорноволової книги «Пульс української незалежности».
Я не хочу сказати, що людина не має права міняти погляди. Але якщо ти міняєш погляди, то не зазіхай на провідну зорю, без якої ти був би просто сліпцем і ніяких поглядів не мав би взагалі. Тебе би просто ніхто і ніколи не знав, і ходив би ти з паличкою по світу, постукуючи нею по тротуару, дослухався би песика, щоб перевів тебе через вулицю.
Читаючи останні листи, статті і звернення Чорновола, здається, що перегортаєш сторінки «Слова о полку Ігоревім» чи «Чорну раду», де «лисиці брешуть на щити, де зрада стає коренем благополуччя.
Починаєш розуміти, чому «Полтаву» Пушкіна прочитали всі, а «Мазепу» Сосюри — одиниці.
Я не хочу, щоб ми колись канонізували В’ячеслава Максимовича, не хочу, щоб пам’ятники йому стояли на кожному перехресті і кожному майдані. Але дуже прагну, аби його незнищенна віра, його синівська любов до рідної землі відбулися спадком у наших душах, і тим же закличним спадком передалися дітям, онукам і так — у вічність.
Степан Пушик у сумні дні прощання з Чорноволом написав просто і зболено: «Та гряде Чорноволів огром!». Втім, В’ячеслав Максимович сам був огромом думки, огромом любови, огромом дії! Пройдімося тільки заголовками його статтей. Вони — як афоризми, як віхи в історії України:
— «Парламентська більшість — нахапалися і в кущі».
— «Піруети на есендівському канаті над прірвою».
— «Вибираємо варіант мирний, леґітимний, цивілізований».
— «Бий свій свого, щоб чужі й духу боялися».
— «Наліво рівняйся! На місці — кроком руш».
— «Україна на розпутті: на Захід підеш — коня знайдеш, на Схід підеш — ярмо знайдеш».
— «Про зозулині яєчка із червоного гніздечка».
— «Несвяткові роздуми перед святковим екраном».
— «Про Европу, що задумалася, і про нас в Европі».
— «Ще про вибори: білоруський варіант української номенклатури».
— «Про націоналізм жертовний і націоналізм кар’єрний».
— «Кому вигідна метушня навколо імпічменту Президента?»
— «Недоторканність депутатська і недоторканність совісти».
— «Голий популізм призведе до провалу роботи».
— «Бюджет як міра патріотизму».
— «Лише в єднанні ми можемо досягнути проґресу».
— «Від дзвінка — до дзвінка: від розпачу — до сподівань».
Він не весь тут. В оцих знакових для нашої історії темах.
Весь він — у вічності.
Весь він — у серцях Атени Пашко і тих, кому дав життя як батько.
Весь він там — на Божій правді.
Я переконаний, що йому не соромно стояти перед Господом.
А тепер подумаймо, чи не соромно нам стояти перед його пам’яттю?
Час показує, на чиєму боці правда, а на чиєму — перемога.
Я не думаю, що народ нині вагається, кому вірити. Але дуже боюся, що прийде пора, коли люди не повірять нікому.
Ви пригадуєте, що за леґендою, Україна — то країна журавлів. І в час зневіри яструби накинуться на самотніх журавлів, і даремно журавлі кружлятимуть над Бориспільським шосе.
Мертвий вожак може тільки застерігати, а вести має хтось із живих.
Коли у морозяному грудні тридцять сьомого теплий сповиток надій будив українку Чорноволиху з Черкащини своїм плачем серед ночі, ніхто ще не знав, що згодом ця надія будитиме всю націю серед безпросвітної темені у шістдесятих, що ми підемо за нею, за Рухом, і світанок настане на початку дев’яностих.
Рідна Чорноволова Черкащина полюбила і пізнала його пізніше, ніж Галичина. Нині його знає вся Україна. Наші Карпати — то легені України. І навіть якщо хтось дуже всесильний і дуже захоче викашляти нас і наш національний дух з цих легень навіть разом з кров’ю, — нічого у нього не вийде, якщо — гряде Чорноволів огром!
В нашій історії так багато героїв, мабуть, і тому, що завжди вистачало зрадників і відступників. А один зрадник иноді може дати роботу для сотні героїв на покоління вперед.
Я не думаю, що народ нині вагається, кому вірити. Але дуже боюся, що прийде пора, коли люди не повірять нікому.
Мертвий вожак може тільки застерігати, а вести має хтось із живих.
Хай мертвий відкриє очі живим…

Богдан Томенчук
Початок 2000-х

____________________
* В'ячеслав Чорновіл. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). 1967

Світлій пам'яті В'ячеслава Чорновола

 



"Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося потім гірко любити — втративши."
В'ячеслав Чорновіл



Високочолий хлопчик... Студент Київського університету В'ячеслав Чорновіл.



Є леґенда, як хтось із слідчих спересердя запитав Чорновола: "Ну, добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?" - "Як ким? Редактором опозиційної газети."


Ігор Калинець
[В'ячеславові Чорноволу]
* * *
ось почесний
громадянин міста
вагар
зі станції скнилів
чи безпомильна
залізнична вага
чи просто термінологія
брутто нетто
але терези правосуддя
потребують його плеча
виводиш нас
із хащів кодексів
за руку як дітей
на велелюдні шляхи
дорого платиш
за причетність
жодні понаднормові
вагони
її не зрівноважать
дивуйтеся люди
ось іде
без шеляга за душею
без даху над головою
у лаврі пасквілів
з почетом шпиків
шлейф погроз
волочиться
як ти вхитрився
щораз довший
як ти вхитрився
втримати нас
горстку
коли півень
тричі пропіяв
як ти вхитрився
повернутися до нас
не тільки із-за ґрат
але з порогу
того світу
і як ти вхитряєшся
у львівській тісноті
здвигати
повітряні замки
де я твій
перший придворний
поет
1971


В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ ЗАСУДЖУЄ РОСІЙСЬКИЙ РАСИЗМ
“Свобода”, 22 лютого 1980
Ню Йорк (Пресова Служба ЗП УГВР). - Серед різних документів і матеріялів, які надійшли на Захід, є теж заява В’ячеслава Чорновола до Міністра внутрішніх справ (МВД) Якутської АССР, у якій він вказує на міжнаціональні конфлікти, спровоковані російським расизмом.
Нижче подаємо повний текст цієї заяви.
...Із наявністю гострих національних (точніше расових) конфліктів у Якутії я зіткнувся ще на етапі на заслання. Посаджений до мене в кімнату Якутської тюрми бувший офіціянт місцевого ресторану, росіянин за національністю, намагався пояснити мені, що іменно якути гірші від інших людей, і з явним вдоволенням розповідав про свого знайомого — „о дюжем парнє", який збивав при всякій нагоді зустрічних якутів, розпізнавши їх по монголоїдній зовнішньості і по мові. Правда, якути кінець кінцем зловили цього куклускланівця-одиночку і, зібравшись разом, порядно його побили, після чого він почав діяти більше обережно.
Можна було би думати про якусь психічну збоченість цього типа, якщо б, попавши в Ленінський район із змішаним складом населення (у селах — якутське, а в районах — наполовину російське), я не побачив, що все тут не так просто. У перший день перебування в Нюрбі я завважив на стіні переговорного пункту видряпане великими буквами „Обьяснениє в любви" (до речі зберігається до сих пір): „Якути-суки, маугли", а нижче відповідь: „Русские хамы". Буквально з перших днів я чув від випадкових зустрічних, що якути - „мавпи", „чорнож...", що від них тхне, смердить, що всі вони, навіть начальники в кабінетах “гоняют сопли", що вони ліниві, бездарні і, якщо б не росіяни, до цього часу ходили б у шкірах або взагалі вимерли (буцім то ніде в світі нема прогресу, лапляндці в Скандинавії чи ескімоси на Алясці до цього часу ходять у шкірах і вимирають, а не їздять у власних машинах і живуть у котеджах).
Дізнався я також, що невдячні якути ще і „жахливі націоналісти". Такі поширені судження доводилося чути і чути на найбільш різних рівнях, починаючи від п'яного „бича" і кінчаючи деякими районовими начальниками середньої ланки, які були невдоволені, що бажані ними посади зайняті національними кадрами.
А ось ще декілька живих прикладів. На дорозі із Чапайди в Нюрбу в сильну холоднечу, спочатку проскочивши мимо моєї піднятої руки, машина різко загальмувала, підбігаю: „Извини, земляк, сразу не разглядел, думал, что ты якут. Садись!" На моє здивування шофер пояснив: „Вони раніше були бідні і некультурні, ну і до росіян відносилися краще. А тепер „нажрались и обнаглели".
У районній гостинниці зрусифікований землячок із Києва, який кожнорічно приїжджає в Якутію „шабашить", гордо демонструє вибитийь у бійці з якутами палець і знайомить мене з расистським фольклором: ,,Всякий русский, у кого глаз не узкий".
В одному з відділів кадрів під час безуспішного пошуку праці я почув: “Так вас поселили в Чапанде среди якутов? Ну, я вам не завидую. Они вель такие националисты! Будет всего два якута среди группы наших и все равно по-своєму говорят". І т.д. і т.д.
Щоб не бути одностороннім повинен завважити, що зі сторони якутів також бувають злі погляди, різкі репліки і навіть напади, особливо якщо вип'ють.
Я не маю основи твердити, що всі росіяни вороже відносяться до якутів (і навпаки). Люди разом працюють, інколи дружать, бувають змішані сім'ї. Але все таки прояви ворожости надто часті (вище я привів лише незначну частину своїх спостережень) і часто приймають немирну форму. Як це було в Якутську. Маю на увазі масову бійку між росіянами і якутами з сотнями учасників (у їх числі студенти Якутського університету), з людськими жертвами і руйнуванням, притягненням для розгрому армії. Властиво, вам краще знати всі деталі цього жахливого інциденту, який трапився здається 11 червня. Адже розповідають, при намаганні зупинити побоїще був побитий навіть ваш заступник...
Чому я про це пишу вам, а не в партійно-совєтські інстанції. Тому, що після голосного побоїща в Якутську деякі заходи виховного чи організаційного характеру плянуються і без моєї підказки, яка може бути тенденційно витлумачена як зловмисність засланого дисидента. Тому мною керує лише інстинкт самозбереження: район заслання мені визначили іменно органи МВД. Не дивлячись на моє законне право поселитися в будь-якому пункті району. Ленінський райвідділ МВД волевим прийомом загнав мене в якутське село у відділення радгоспу, до речі, на працю, яка не відповідає моєму станові здоров'я. Встановленню дружніх відносин з місцевим населенням заважає „профілактика" властей, яка проводиться постійно і яка розпочалася ще до мого приїзду в село; тобто порушення мого законного права вільно оселятися в будь-якому пункті було запляноване ще до мого прибуття в район.
За рік з гаком мого перебування у засланні в селі Чапанда Ленінського району трапилося вже кілька неспровокованих мною інцидентів. Деякі з них могли закінчитися і трагічно. Мене до цього часу рятувало лише моє положення політзасланця, природне співчуття до людини, яку переслідують, яка підневільна. Так, наприклад, 2 жовтня 1978 року, коли я через відсутність транспорту йшов пішки в райцентр на чергову відмітку в міліцію, на півдороги в глухому місці мені зустрілася товпа (12 чоловік) — допризовники із замаркінських сіл, які поверталися з райвоєнкомату, частина з них була п'яна. З криком: „Нууча, нууча!" (тобто росіянин) мене оточили, почали стягати одяг, намагалися побити. Можливо справа не обмежилася б лише побиттям і мені прийшлося б гнити в болоті тайги, врятувало пояснення, хто я такий, і те, що один з них раніше бачив мене і тепер пізнав. Більшістю голосів рішили „засланця не чіпати" і відтягнули від мене незгідних з таким рішенням. Про цей випадок я розповів міліції в цей же день і, до речі, я просив у міліції не встановлювати мені точних днів щомісячної відмітки, щоб я міг пов'язувати поїздки в район з наявністю транспорту, та мені не дозволили.
Через декілька днів після випадку в тайзі на мене напав при свідках в Чапанді якийсь тільки що звільнений уголовник, який грозив зарізати мене за те, що я не зрозумів його звернення до мене по-якутськи. Про цей випадок я також повідомив у міліцію.
Протягом минулої зими декілька разів ніччю у двері і вікна моєї квартири ламалися невідомі особи, засипали мене лайкою, грозили вбити, застрелити і т.п. Побоюючись пострілу у вікно, я вимушений був у ті ночі лягати на підлогу, при тому зауважу, що ні одного конфлікту з мешканцями села у мене не було. Особистих ворогів у мене тут нема. Про ті нічні візити я повідомляв міліцію і голову сільради.
Тепер після побоїща в Якутську расові тертя в Ленінському районі посилилися. Бійки між якутами і росіянами, які траплялися і раніше, почастішали (мені повідомляли навіть факти вбивства, але я цього ще не перевірив). Від якутів я чув заяви, що зарвавшихся росіян в Якутську добре провчили, треба би і в Нюрбі.
20 липня ц.р. на мене знову пробували напасти, на цей раз в Нюрбі. Очікуючи автобуса, я сидів над Вілюєм недалеко від річного порту і читав газету. Мене оточили троє напідпитку якутів середнього віку і почали задиратися (чого тут розсівся? чого тобі тут треба? і т.п.) Мене знову виручило слово „політзасланець", від мене відчепилися, але дали пораду: „ты, мужик, быстрей мотай отсюда. Там ждут наши молодые. Они с тобой обьясняться не станут, а хорошо отлупят". Довелося „мотати" в сторону Амакінської геолого-експедиції, де безпечніше (до речі, я виявив наявність у Нюрбі своєрідних расових „гетто").
Дивно, що після побоїща в Якутську значно погіршилося відношення до мене низової адміністрації якутів. Це проявилось як у відділенні радгоспу, де безпідставними придирками вимусили мене звільнитися, так і в райміліції.
Так як після річного спілкування з якутами не завважив ніяких комплексів неповноцінности, які б відрізняли якутів від інших совєтських громадян, і не розділяю тих расистських поглядів частини блідолицих братів по слав'янству, мені менше всього хочеться стати випадковою жертвою існуючого в Ленінському районі міжнаціонального тертя. А як видно з прикладів, така можливість у мене існує щоденно, тому що мене насильно помістили в інорасове середовище і відлякують від мене решту громадян.
Стаття 80 ВТК РСФСР вказує, що „в случае болезни, а также при наличии иных исключительных обстоятельств, препятствующих дальнейшему отбыванию ссылки в даном месте, осужденный по мотивированому постановлению Министра внутренних дел автономной республики... может быть переведен в другоє место ссылки".
Вважаючи викладене вище „обстоятельствами исключительными", прошу винести постанову про перевод у другий адміністративний район, де нема таких загрожуючих особистій безпеці расових конфліктів, як в Ленінському районі. При цьому прошу врахувати поганий стан мого здоров'я (наявність хронічних захворювань, у тому числі дихальних шляхів) і перевести мене в район з більш поміркованим кліматом. На випадок переводу іменно в такий район (в ЯАССР таким являється Олдан, Ленськ, Олекнінськ) я згідний відповідно 4.8, стаття 80 ВТК РСФСР, направлятися на нове місце заслання за свій рахунок, а не за рахунок держави.
30 серпня 1979
В. Чорновіл,
український журналіст,
політзасланець.
6782253 ЯАССР
Ленінський район,
п/в Чапанда



З 48 ОСІБ У ФРАКЦІЇ ЙОГО ЗРАДИЛО 30... КОЛИ НА ТРИБУНІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ ОГОЛОШУВАЛИ ПРО УСУНЕННЯ ЧОРНОВОЛА — КОМУНІСТИ АПЛОДУВАЛИ СТОЯЧИ...
Олег Манчура:
“Якби він лишився живим — могло й не бути драматичної розвилки між Кучмою та Симоненком.
Багато чого могло б не бути.
Але 25 березня настала фізична смерть. Політично ж його спробували вбити за місяць до того.
З 48 осіб у фракції Народного Руху його зрадило 30.
Це унікальний випадок навіть для нашої історії.
Коли на трибуні Верховної Ради оголошували про усунення Чорновола з посади керівника фракції — комуністи аплодували стоячи.
І прізвища найвідоміших зрадників таки варто нині нагадати.
В’ячеслав Кириленко, Юрій Костенко, Роман Зварич, Іван Заяць, Ігор Юхновський, Ігор Тарасюк, Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Черняк.
Можливо, не всі були свідомими виконавцями замовлення Банкової.
Дехто, ще з совєтських часів — з гумовим хребтом.
Інші — голодні та аґресивні гієни, в яких текла слина при запаху грошей.
Але в цьому спискові — цікаві три прізвища.
Костенко як еталон самозакоханого гетьманчика.
Кириленко як дубуватий комсомолець під синьо-жовтим прапором.
Зварич як втілення Ukrainian dream – міністр юстиції без диплома.
Хтось, перегодований клюєвським баблом, зірвався з політичних еверестів.
Хтось має багаторічну місію — заміняти меблі в уряді.
А хтось, от-от, складе присягу народного депутата від “Народного фронту”.
“Не так страшні московські воші, як українські гниди”.
До скількох ж історій можна припасувати цю класику?
Яка, врешті, є лише прологом до іншого - “українську історію не можна читати без брому”."
Стенограма пленарного засідання
19 ЛЮТОГО 1999
ЗАСІДАННЯ ТРИНАДЦЯТЕ
Сесійний зал Верховної Ради України.
9 лютого 1999 року.
10 година.
Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради України МАРТИНЮК А.І.
...Час, який залишився, дозвольте передати депутату Черняку.
ГОЛОВУЮЧИЙ. Будь ласка.
ЧЕРНЯК В.К., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій (виборчий округ 153, Рівненська область).
Шановні депутати! Шановні виборці! Фракція Народного руху України уповноважила мене заявити таке: фракція Народного руху України висловила недовіру голові фракції депутату Чорноволу і поклала виконання обов'язків голови фракції на депутата Костенка Юрія Івановича (шум у залі). Це рішення спрямоване на підвищення ефективності діяльності фракції у Верховній Раді.
За дане рішення проголосували депутати Кириленко, Кожин, Драч, Філіпчук, Мовчан, Червоній, Федорин, Костенко, Альошин, Джоджик, Кулик, Гудима, Полюхович, Черняк, Заєць, Шевченко, Сігал, Чобіт, Зварич, Іщенко, Манчуленко, Лавринович, Асадчев, Слободян, Бойко, Тарасюк, Жовтяк, Павличко, Бойчук, Юхновський. Усього 30 депутатів із 48.
Ще раз наголошую, що це рішення не означатиме зміну позиції фракції у Верховній Раді, а тільки спрямоване на те, щоб підвищувалася ефективність діяльності фракції Народного руху України у Верховній Раді.
(Шум у залі).
Джерела *




Чорновіл народився в родині сільських учителів. У 1955 закінчив Вільхівецьку середню школу з золотою медаллю і вступив до Київського університету на факультет журналістики. Закінчив його з відзнакою в 1960. Ще в університеті Чорновіл мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні в 1958. Три роки Чорновіл працював редактором молодіжних передач на Львівській студії телебачення. У травні 1963 переїхав до Києва, щоб продовжити наукову работу з історії української літератури. Склав кандидатські екзамени, пройшов по конкурсу в аспірантуру Київського педінституту, але не був допущений до навчання з політичних мотивів. Деякий час Чорновіл працював на будівництві Київської ГЕС, потім завідував відділом у ґазеті „Молода гвардія“. Розповсюджував літературу самвидаву. Разом з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Аллою Горською та ін. з 1963 був активним учасником руху шістдесятників, співавтором і розповсюджувачем самвидаву, організатором і учасником багатьох акцій.
Чорновіл брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).
4 вересня 1965 Чорновіл виступив у кінотеатрі „Україна“ на прем’єрі фільму „Тіні забутих предків“ з протестом проти арештів української інтеліґенції. Його звільняють з роботи, розпочинаються обшуки, допити. У квітні 1966 на закритому політичному процесі у Львові відмовився давати покази проти Михайла і Богдана Горинів і назвав злочинцями прокурора та суддів, за що його звільнили з редакції республіканської ґазети „Друг читача“.
Чорновіл зібрав інформацію про порушенння прав людини і совєтського законодавства судовими та слідчими органами і в травні 1966 розповсюдив документальну книгу „Правосуддя чи рецидиви терору?“, за що влітку того ж року був засуджений до трьох місяців виправних робіт. У 1967, вже у Львові, Чорновіл уклав документальну збірку „Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)“ - матеріали про репресованих у 1965 шістдесятників. Книги вийшли за кордоном. Чорноволу присуджують міжнародну журналістську премію (Великобританія).
3 серпня 1967 Чорновола заарештовують за звинуваченням у „поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать совєтський державний і суспільний лад“, за ст. 187-1, ч. 1 КК УРСР. 15.11 засуджений Львівським обласним судом на 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму (у зв’язку з амністією термін скорочений наполовину). Протестуючи проти вилучення написаних у таборі статей, улітку 1968 провів 48-денну голодівку.
Звільнений у лютому 1969. У тому ж році у відповідь на наклепницькі нападки на Івана Дзюбу написав книжку „Як і що захищає Б.Стенчук, або 66 відповідей „інтернаціоналістові“, де викриває недостойні методи ідеологічної роботи КПРС і її бойового авангарду - КДБ.
У 1970 Чорновіл розпочинає видавати машинописний журнал „Український вісник“, який став найважливішим періодичним виданням українського самвидаву. До арешту Чорновола вийшло 5 номерів. Підготовлений ним 6-й номер видали у Львові Михайло Косів і Атена Пашко. УВ містив не тільки інформацію про факти порушень прав людини, але й найважливіші документи самвидаву, аналітичні статті й художні твори.
Улітку 1971 Чорновіл звернувся до Комісії Прав людини ООН з приводу загрози арештів української інтеліґенції, що нависла. У вересні 1971 виступив із листом „До ЦК КП України“ на захист Валентина Мороза, у грудні з його ініціативи створено „Громадський комітет захисту Ніни Строкатої“.
Заарештований під час чергової хвилі репресій в Україні 12 січня 1972. Дізнавшись із повідомлень ґазет про свою ніби-то причетність до „справи Добоша“, відмовився брати участь у розслідуванні (воно тривало 14 місяців). Оскільки слідство не могло довести, що Чорновіл був редактором УВ, його шантажували арештом дружини Атени Пашко та загрозою арешту сестри Валентини. На знак протесту Чорновіл 8 діб тримав суху голодівку. 12 квітня 1973 Львівський обласний суд засудив Чорновола до 6 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 3 років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР („антирядянська агітація і пропаганда“).
Відбував термін у Мордовських таборах ЖХ-385/17-а (сел. Озерне) і 3 (сел. Барашево). Чорновіл - організатор і учасник численних акцій протесту, голодівок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну Чорновіл провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). „Зеківський ґенерал“ - так прозвали його кати, так назвав нарис про Чорновіл єврейський письменник М.Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном Ч. написав книгу „Хроніка таборових буднів“, яка була опублікована в 1976 в журналі „Сучасність“.
На початку 1978 Чорновіл відправлений етапом на заслання в сел. Чаппанда (Якутія). Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах. У 1978 прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу. 22 травня 1979 Чорновіл став членом УГГ.
У квітні 1980 Чорновіл заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням у „спробі зґвалтування“, ст. 117 КК РРФСР. Тримав 120-деннну голодівку протесту. В останньому слові на суді Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі у змові. Був засуджений до 5 років позбавлення волі. Достроково звільнений у 1983 за протестами прокурора Якутії. До початку „перебудови“ працював кочегаром у м. Покровську (Якутія).
У травні 1985 Чорновіл повернувся в Україну. Працював кочегаром у Львові. Восени 1987 разом з Михайлом Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за їх видворенння з СРСР. Чорновіл і М.Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Улітку 1987 Чорновіл відновив видання УВ, який став органом Української Гельсінкської Групи. Чорновіл ініціював відновлення діяльності цієї правозахисної громадської організації на ширшій платформі, як передпартії, оскільки партію створювати було ще небезпечно. 11 березня 1988 разом з М.Горинем і З.Красівським підписав „Звернення до української та світової громадськости“ про відновлення діяльності УГГ. Разом з Богданом і Михайлом Горинями виробив „Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки“ і 7 липня 1988 оприлюднив її на 50-тисячному митинзі у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу, яка поставила перед собою завдання ненасильницьким, еволюційним шляхом, розширюючи демократичні свободи, домогтися незалежності. Вона декларувала ідеї відновлення української державності, встановлення українського громадянства, надання українській мові статусу державної, представництво України на міжнародній арені, республіканський госпрозрахунок, плюралізм в економіці, політиці й релігії, свободу сумління, необхідність мати національную армію, права громадян на політичні об’єднання. Головна ідея Декларації: „Без свободи нації дійсне забезпечення свободи особи неможливе“.
Чорновіл - один із трьох робочих секретарів, потім член Виконкому УГС, керівник її інформаційної служби. Брав участь у нарадах представників національно-визвольних рухів народів СРСР. У 1988 вибраний співголовою Львівського обласного „Меморіалу“, на Установчих зборах Народного Руху України (НРУ) 8-10 вересня 1989 обраний членом його Великої Ради.
У березні 1990 Чорновіл обраний депутатом Верховної Ради України і головою Львівської обласної ради. Восени 1991 був кандидатом на Президента України (23,27% голосів, друге місце). У березні 1992 обраний співголовою НРУ, а в грудні того ж року головою. У 1994 і 1998 знову обраний народним депутатом України. Чорновіл - лідер депутатської фракції НРУ, член Парламентської асамблеї Ради Європи, шеф-редактор газети "Час-Тайм", лавреат Державної премії ім. Т.Шевченка 1996 в галузі публіцистики (в тому числі за книги, раніше інкриміновані як антисовєтські). У зв’язку з 60-літтям нагороджений орденом Ярослава Мудрого.
Одружений, двоє синів і чотири онуки.
25 березня 1999 Чорновіл загинув в автомобільній катастрофі.

©  Борис Захаров, Василь Овсієнко
20.04.2005

___________________

* Джерела:

Олег Манчура. Допис від 24.3.2018 https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1659982150753215&id=100002243387933

“В’ячеслав Чорновіл плакав, коли його зрадили” https://inlviv.in.ua/ukraine/polityka/v-yacheslav-chornovil-plakav-koly-jogo-zradyly

Пам'яті В'ячеслава Чорновола https://www.youtube.com/watch?v=eJfdwEUjBQ8

суботу, 17 грудня 2022 р.

"Я народився в иншу епоху, в иншiй державi..." Євген Сверстюк

 




"Єдина безпрограшна позиція людини – чесна."
Євген Сверстюк

НА МОЇМ ВIКУ
Я народився в иншу епоху, в иншiй державi. Ще не чути було технiчного проґресу i "повстання мас". Волинське село Сiльце Горохiвського повiту жило своїм спонтанним життя за польської влади, яка не мала влади над людиною. Селянин долав споконвiчний опiр землi -- ногами, конем, плугом... Напругою рук -- всiєю сiм'єю. Зрiдка тишу села тривожила "чортопхайка". I десь через сусiднi села проходив потяг з Луцька на Львiв -- мало хто мав з ним справу.

Пам'ятаю правiчний спокiй полiв. Холоднi роси на ранкових i вечiрнiх травах... Рiздвянi замети снiгiв... Вiльний вiтер -- без гуркоту й диму (але як це мучило i поривало в iнший свiт!).
Життя людини дiлилось на три перiоди: хрестини, весiлля, похорон. Час -- на пори року i свята (тижнi i днi до Рiздва, у Великий пiст, перед Великоднем чи пiсля Великодня, перед Пречистою, перед Спасом), але над видимою тишею села в повiтрi щось дiялось. Над моєю головою (великою, круглою, стриженою пiд драбинку) потрiскували голубi iскри iдеалiзму й офiрности. Була своя хата з великим садком. Своя з дiда-прадiда земля. Свiй хлiб. Навiть свiй лiс. Якось зимового вечора, саме на Андрiя, батько (звали його Лiксандр) зайшов з морозу в хату, не розпрягаючи коней, i мама йому сказала: "Батьку, а у нас є хлопчик". "Добре,-- вiдказав батько,-- я йому морє лiсу купив". Цей лiс синiв на обрiї, манив у далечiнь, але я з ним так i не зустрiвся...

Я був п'ятий, найменший у сiм'ї, i скiльки сягає пам'ять, завжди було ясно, що старшi будуть господарями, а найменший "пiде вчитись". У цьому було щось святкове. Взагалi чекання свята, прагнення животворити, оберегти i творити свято визначає мiй життєвий стиль. Польща, здавалось, догравала своє зiм'яте середньовiччя... В школi спiвали "єще Польска не зєiнєла". В цьому ж вереснi 39-го року ми вже спiвали "повстаньте, гнанi i голоднi". Це було теж степове середньовiччя.

Тихеньке село, тихенькi солдати... Тихенькi чутки про Сибiр i солодкi пряники з ячмiнною кавою на шкiльнi свята. Моторизованi нiмецькi вiйська теж догравали якусь середньовiчну драму -- важку i криваву. "Другi совєти" прийшли стрiмким наступом, одразу провели мобiлiзацiю, а мiй рiк 1928 пiшов у школу. Навколо вирувала боротьба -- важка, сувора, нерiвна. Леєенди народжувались i згасали на очах людей, незвичних до такої щоденної гри зi смертю.

Питання про вибiр шляху стояло рано. Мама тихо мрiяла, щоб я став священиком. У кiнцi вiйни це був шлях реальний: Луцька духовна семiнарiя... Та був саме романтичний перiод буйного байронiзму... Попереду ще стояли -- нiгiлiзм, нiцшеанство, кантiянство... Достоєвський теж дiяв у рiчищi часу. З моїх шкiльних рокiв збереглись виписки з роздумiв Версiлова, Ставроєiна, словом -- з Iвана, а не Альошi Карамазова... В джунєлях унiверситетської фiлософiї з третiх рук, у лябiринтi щоденної рутини вироблявся релiгiйний iндиферентизм. I тiльки в тюремнiй камерi навпроти Св. Софiї я остаточно прокинувся i зрозумiв, що душа тужить до Вiчного Неба.

Схиляюся перед пам'яттю моїх неписьменних батькiв: з дитинства я брався за книжку, де "за Бога" непристойнiстю була книжка проти Бога. От тiльки було непросто це схопити дитячою iнтуїцiєю. Потiм було легше. Шекспiр i Ґете не творили молитви, як Шевченко, але у них був такий самий свiт -- пiд Вiчним Небом.

Я рано пiзнав євангельський мотив: "мають нори лисицi, i гнiзда птахи небеснi"... За винятком студентських рокiв (у гуртожитку), я вiчно шукав житла i жахався, що це взагалi пiдмiнює життєвi шукання. Горохiв кiнця вiйни... Почаїв i Богданiвка пiсля унiверситету... Київськi роки аспiрантури... Полтавськi три роки... Знову бездомнi київськi роки без прописки... Зрештою, було в цiм корисне зависання над землею. 14 сiчня 72-го року отримав одиночку з виходом у хмарку над Софiйським собором i вiдчув стабiльнiсть. Вiдсутнiсть речей, вiдсутнiсть суєти, незмiнних клопотiв i змiнних мод сприяє поверненню до себе. Але абсолютна бiднiсть, брак неба, сонця i землi не сприяє активiзацiї душевних сил. Якiсь невиразнi обличчя, невиразних ранґiв, невиразною мовою менi натякали, що це буде четвертий унiверситет. Я задумався, як вони рахували. Львiвський унiверситет -- це ясно. Другий -- аспiрантура при iнститутi психологiї. Третiм, очевидно, було зараховано мiй несподiваний ухил в лiтературу: викладання клясичної української лiтератури в Полтавському педiнститутi, потiм перехiд на сучасну лiтературу в журнал "Вiтчизна", потiм лiтературно-критичнi публiкацiї в журналах 60-х рокiв -- i те, що не вмiстилося в нашi журнали, вийшло в Парижi книжкою пiд загальною назвою "Собор у риштованнi".

Повернулося дитинство. I мотив юнацтва:
Коли душу мою роздирає туга
I вiдлунює криком в путинi,
Ти приходиш до мене, Жорстока жага
Небувалої в свiтi святинi.

Провидiння вело мене понад прiрвами нечутно. Нараз урвалася видима дорога життя:

Я, здається, лечу в безодню
на саме дно
Тiльки руку --
Руку Господню --
водно водно.

Але висiла надi мною холодна яснiсть: волосок з голови не впаде, як на те Його волi не буде.
Вирок 12 рокiв згодом менi вже не здавався жахним, коли зважилось, скiльки людей несе кару -- маску вдоволеного раба з кривою усмiшкою, скiльки народилось i несе кару невольницького життя, так i не зважившись нi разу в життi бути вiльним.

Я народився пiд щасливою зiркою: вона висвiтлювала моє обличчя i нiколи не ховала його в тiнь того мiсця, на якому сиджу. Навiть у найтемнiшi днi без просвiткiв я вiдчув, що моя зiрка висока -- i любив її. На Становому плоскогiр'ї в холоднi бурятськi ночi зорi такi великi, що здається -- вони грiють. Як циганське сонце. В пустелi велелюдного мiста вони блякнуть, але голубе мерехтiння залишається.

Світлої пам'яти Євген Сверстюк народився цього дня 95 років тому.



пʼятницю, 16 грудня 2022 р.

Інтерв'ю Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного британському тижневику The Economist

 



Інтерв'ю з Головнокомандувачем Збройних Сил України генералом армії України Валерієм Залужним

Автор: The Economist


Це відредаґовані основні моменти нашого інтерв'ю з генералом Валерієм Залужним від 3 грудня 2022 року. Розпочав він зі свого особистого погляду на війну.

Валерій Залужний: Для нас, для військових, війна почалася у 2014 році. Для мене особисто в липні 2014 року. І я не мав жодного уявлення про те, що таке війна в 2014 році.
Я прочитав багато книжок, я закінчив усі академії із золотою медаллю, я все розумів теоретично, але я не розумів, що таке війна насправді. Але за вісім років війни, до 2022 року, і я, і такі, як я, все це прекрасно зрозуміли.
Все, що ми робили, коли почалася широкомасштабна аґресія, - це реалізовували не тільки наші знання, які ми вже мали в 2014 році, а й ті навички і той досвід, який ми отримали з того часу. І найголовніший досвід, який у нас був і який ми сповідували майже як релігію: pоciян і будь-яких инших ворогів треба вбивати, просто вбивати, і головне - не боятися цього робити. І це те, що ми робимо.
Все, що відбулося 24 лютого - це збільшення масштабу. До цього в нас був фронт 403 км і 232 опорні пункти. А до 24 лютого цей фронт збільшився до 2 500 км. І ми були відносно невеликими силами, але ми вступили в бій. Природно, ми розуміли, що ми недостатньо сильні. Наше завдання полягало в тому, щоб розподілити наші менші сили таким чином, щоб за допомогою нетрадиційної тактики зупинити наступ.

The Economist: Що вирізняє Вас як командира?

ВЗ: Совєтська армія вітала і впроваджувала одну концепцію: командир. Але бути командиром і бути лідером - це не одне й те саме. При всій повазі до пана Суровікіна [командувача російськими військами в Україні], якщо подивитися на нього, то це звичайний петровський командир петровських часів, скажімо так, дєржиморда [жорстокий маркітант у «Ревізорі» Гоголя].
Дивишся на нього і розумієш, що або ти виконуєш завдання, або тобі п..... І ми давно зрозуміли, що це не працює. І особливо ми це зрозуміли в 2014 році, коли 21-річний лейтенант прийшов командувати чоловіками, яким було по 50-60 років. Звичайно, в нас були свої дєржиморди, які намагалися тримати порядок кулаками й біцепсами, але це не працює на 100% в українській армії... Завжди можна бути нормальним. Бути нормальним - це значить залишатися людиною в будь-якій ситуації - це найголовніше. Залишатися людиною, ставати лідером. Бути розумнішим, бути сильнішим, бути талановитішим і тоді намагатися керувати людьми. Це релігія, яку я сповідував.

ТЕ: Чи означає це, що ви прислухаєтеся до своїх офіцерів і заохочуєте їхню ініціятиву?

ВЗ: Я довіряю своїм генералам. З початку війни я звільнив десятьох з них, бо вони були не на висоті. Ще один застрелився. Я довіряю Сирському [генералові Олександрові Сирському, командувачеві Сухопутних військ Збройних сил України]. Якщо він мені каже, що йому потрібна ще одна бригада, значить, йому дійсно потрібна ще одна бригада. Я, звичайно, не думаю, що я тут найрозумніший. Я повинен слухати і слухаю тих, хто на місцях. Тому що ініціятива там.

ТЕ: Хто для Вас є прикладом для наслідування у військовій справі?

ВЗ: Поверніть голову ліворуч. Там висить портрет покійного Геннадія Петровича Воробйова [командувач Сухопутних військ України з 2009 по 2014 рік]. Це була людина, яка користувалася величезною повагою в армії. Чому він у мене тут? Коли я спокійний, коли у мене все добре, ця фотографія зазвичай лежить лицьовою стороною донизу, мені не потрібно на неї дивитися. Коли в мене виникають сумніви в чомусь, я ставлю її вертикально. Розвертаюсь і дивлюся на неї, намагаючись зрозуміти, як би в цій ситуації вчинив Геннадій Воробйов. Це людина, яка досягла успіху. Це людина, якій було нелегко, тому що він всім допомагав. Кожному. Він знав усіх у Збройних Силах, їхніх дружин, їхніх дітей, їхніх племінників і так далі. Йому було важко, але він взяв цю важку ношу і поніс її. Ось такий приклад.

ТЕ: Наразі фотографія стоїть вертикально.

ВЗ: Так, є багато сумнівів.

ТЕ: Якого роду?

ВЗ: Ми вже зрозуміли через низку операцій, що головне - не боятися цього ворога. З ним можна боротися, з ним треба боротися сьогодні, тут і зараз. І в жодному разі не відкладати це на завтра, бо будуть проблеми. Для того, щоб це зробити, потрібні ресурси. Так само, як і росіяни, коли ми щось плануємо, ми повинні мати ресурси, щоб це зробити. Тоді, якщо ваша позиція правильна і ви приймаєте правильні рішення, ви можете розраховувати на правильний результат.
Росіяни накопичували свої ресурси протягом тривалого часу. За моїми підрахунками, три з половиною-чотири роки вони інтенсивно нарощували їх: людей, техніку, боєприпаси. Я думаю, що вони мали тримісячний запас ресурсів для того, щоб досягти своїх цілей. Те, що вони вичерпали ці ресурси і змарнували свій потенціял, не досягнувши практично ніякого результату, свідчить про те, що їхня позиція була обрана неправильно. Тепер їм треба знову думати, як виходити з цієї ситуації.
Вони хотіли взяти Київ. З військового погляду це було правильне рішення - найпростіший спосіб досягти своєї мети. Я би вчинив так само. Я добре знаю Ґєрасімова [главу збройних сил росії] (не особисто, звичайно). У нього не було іншого виходу. Він сконцентрувався на Донбасі, щоб зберегти ті ресурси, які у нього залишилися. На сьогоднішній день ситуація на Донбасі непроста. Але стратегічно це безвиграшна ситуація для російської армії.
Тому, скоріш за все, вони шукають способи зупинити [бойові дії] і отримати паузу будь-яким способом: обстрілюючи мирне населення, залишаючи наших дружин і дітей замерзати. Їм це потрібно з однією простою метою: їм потрібен час, щоб зібрати ресурси і створити новий потенціял, щоб вони могли продовжувати виконувати свої цілі.
Але паралельно вони працюють над іншим завданням, вони роблять все можливе, щоб не дати нам перегрупуватися і завдати удару самим. Саме тому ви бачите бої вздовж 1500-кілометрової лінії фронту. Десь більш інтенсивні, десь менш інтенсивні, але вони сковують наші війська, щоб не дати нам перегрупуватися. Те, що вони зараз ведуть запеклі бої - це, звичайно, дуже погано. Але це не є вирішенням стратегічної проблеми. Це просто виснажує Збройні сили України.
Тому, як і під час Другої світової війни, я в цьому не сумніваюся, швидше за все, десь за Уралом готують нові ресурси. Вони 100% готуються.
Боєприпаси готуються, не дуже хороші, але все ж таки. Це не будуть ті ресурси, які могли б бути за два роки перемир'я. Вони будуть паршиві, і бойовий потенціял буде дуже, дуже низьким, навіть якщо вони наберуть ще мільйон людей в армію, щоб жбурляти гарматне м'ясо, як це робив Жуков [високопоставлений совєтський воєначальник під час Другої світової війни], це все одно не принесе бажаного результату.
Тому наступна проблема, яка стоїть перед нами, - це, перш за все, утримати цю лінію і не втратити більше жодної позиції. Це дуже важливо. Тому що я знаю, що звільнити її в десять-п'ятнадцять разів важче, ніж не здати. Тому наше завдання зараз - втриматися. Наше завдання - дуже чітко моніторити за допомогою наших партнерів, що там відбувається, куди вони готуються. Це наше стратегічне завдання.
Наше друге стратегічне завдання - підготуватися до цієї війни, яка може розпочатися в лютому. Щоб мати можливість вести війну зі свіжими силами і резервами. Наші війська зараз всі зав'язані в боях, вони стікають кров'ю. Вони стікають кров'ю і тримаються виключно завдяки мужності, героїзму і вмінню командирів тримати ситуацію під контролем.
Друге, дуже важливе стратегічне завдання для нас - це створення резервів і підготовка до війни, яка може відбутися в лютому, в кращому випадку в березні, а в гіршому - в кінці січня. Вона може початися не на Донбасі, а в напрямку Києва, з боку білорусі, я не виключаю і південний напрямок.
Ми зробили всі розрахунки - скільки нам потрібно танків, артилерії і так далі, і так далі. Це те, на чому зараз потрібно всім сконцентруватися. Нехай пробачать мене солдати в окопах, але зараз важливіше зосередитися на накопиченні ресурсів для більш тривалих і важких боїв, які можуть початися в наступному році. Я буду говорити про це з Міллі [найкращим американським солдатом] [пізніше сьогодні].
Я йому скажу, чого це варто, скільки це коштує. Якщо ми його не отримаємо, то, звичайно, будемо боротися до кінця. Але, як казав один кіногерой, «за наслідки не ручаюсь». Наслідки не важко передбачити. Це те, що ми маємо робити.
Є ще третє, дуже важливе для нас завдання, третє стратегічне завдання, яке, на жаль, пов'язане і з першим (утримання рубежів і позицій), і з другим (накопичення ресурсів). Це протиракетна оборона і протиповітряна оборона. На мою особисту думку, я не є експертом з енергетики, але мені здається, що ми знаходимося на межі. Ми балансуємо на тонкій грані. І якщо [енергосистема] буде зруйнована... тоді почнуть замерзати солдатські дружини і діти. І такий сценарій можливий. В якому настрої будуть бійці, можете собі уявити? Без води, світла і тепла, чи можна говорити про підготовку резервів, щоб продовжувати воювати?

ТЕ: Чи потрібно проводити чергову хвилю мобілізації?

ВЗ: Ми вже проводимо її в тому вигляді, в якому вона є. В нас достатньо людей, і я чітко бачу, що я маю. Я маю достатньо. Мені не потрібно ще сотні тисяч.
Нам потрібні танки, нам потрібні БМП, БТРи. І нам потрібні боєприпаси. Зверніть увагу, я зараз не говорю про винищувачі F-16.

ТЕ: Чи адаптувалися російські війська до «Хаймарсів» [реактивних систем залпового вогню американського виробництва]?

ВЗ: Так. Вони відійшли на відстань, до якої не можуть дотягнутися «Хаймарси» А у нас немає нічого більш далекобійного.

ТЕ: Чи можемо ми поговорити про протиповітряну оборону?

ВЗ: Зараз ми маємо співвідношення 0,76. Росіяни використовують цей коефіцієнт ефективності 0,76, коли планують свої атаки. Це означає, що замість 76 ракет вони запускають 100. І 24 з них пролітають і досягають своєї цілі. А що роблять дві ракети з електростанцією? Вона не працюватиме два роки. Тому її (систему ППО) треба нарощувати.
Фахівці НАТО знають все, абсолютно все, до дрібниць. Розрахунки зроблені, і слава Богу, що все зрушилося з місця. У нас вже є кілька «Насамсів» [норвезько-американських систем ППО]. Не достатньо, але є. «Айріс-Т» [німецький зенітно-ракетний комплекс] вже стоїть на озброєнні. Недостатньо, але є. Їх просто потрібно нарощувати. Нам потрібні десятки таких систем.

ТЕ: Ваші союзники якось стримують вас від наступу на Крим?

ВЗ: Я не можу відповісти на питання, стримують вони чи ні. Просто констатую факти. Для того, щоб вийти до кордонів Криму, на сьогоднішній день нам потрібно подолати відстань 84 км до Мелітополя. До речі, нам цього достатньо, тому що Мелітополь дасть нам повний вогневий контроль сухопутного коридору, тому що з Мелітополя ми вже можемо вести вогонь по Кримському перешийку, з тих же самих «Хаймарсів» і так далі. Чому я вам про це говорю? Тому що це повертається до моєї попередньої тези про ресурси. Я можу порахувати, виходячи з поставленого завдання, який ресурс потрібен для нарощування боєздатности.
Ми говоримо про масштаби Першої світової війни... Це те, що мені сказав Ентоні Радакін [найкращий британський солдат]. Коли я сказав йому, що британська армія випустила мільйон снарядів у Першій світовій війні, мені відповіли: «Ми втратимо Европу. Нам не буде на що жити, якщо ви випустите стільки снарядів». Коли кажуть: «Ви отримаєте 50 000 снарядів», люди, які рахують гроші, втрачають свідомість. Найбільша проблема в тому, що їх насправді немає.
З такими ресурсами я не можу проводити нові великі операції, хоча ми зараз працюємо над однією з них. Вона вже на підході, але ви її ще не бачите. Ми використовуємо набагато менше снарядів.
Я знаю, що можу перемогти цього ворога. Але мені потрібні ресурси. Мені потрібно 300 танків, 600-700 БМП, 500 гаубиць. Тоді, я думаю, абсолютно реально вийти на рубежі 23 лютого. Але я не можу цього зробити з двома бригадами. Я отримую те, що отримую, але це менше, ніж потрібно. Ще не час звертатися до українських солдатів так, як Маннергейм звертався до фінських солдатів. Ми можемо і повинні звільнити набагато більшу територію.

ТЕ: Як Ви оцінюєте мобілізацію в росії?
ВЗ: Російська мобілізація спрацювала. Це неправда, що їхні проблеми настільки жахливі, що ці люди не будуть воювати. Вони будуть. Цар каже їм іти воювати, і вони йдуть воювати. Я вивчав історію двох чеченських воєн - все було так само. Можливо, вони не так добре оснащені, але вони все одно становлять для нас проблему. За нашими оцінками, в них є резерв 1,2-1,5 млн. чоловік... Росіяни готують близько 200 тис. нових солдатів. Я не маю жодних сумнівів, що вони знову підуть на Київ.


Джерела
Ориґінал:
An interview with General Valery Zaluzhny, head of Ukraine’s armed forces