Схилім синьо-жовті знамена в жалобі і чола...
Хай буде пером йому рідна земля над Дніпром,
А ми піднесем його справу ще вище, ніж вчора!
Вкраїна не вмерла - гряде Чорноволів огром!
Степан Пушик
Орли літають поодинці, а барани живуть отарами. Так якось у дискусії про особистість, народ, національне та загальнолюдське висловився один чоловік. Але за леґендою Україна — то країна журавлів. А журавлі своїм клином пронизують не тільки небо і самотність, а й найвічнішу вічність. За силу і впевненість того клину їх поважають і не чіпають навіть гордовиті орли.
Журавлиний клин сильний вожаком. Без нього він стає галасливою зграєю ворон. Навіть тоді, в тій країні, коли офіційно полювали на журавлів, вони все одно літали під своїми небесами.
Закружляли і того березня, коли мисливці вже не стріляли, а весна схиляла до надій і безпечності. Не знав вожак, що відкрито нове полювання. Полювання на КамАЗах. За тактикою, вічною як світ, — розпорошити клин, відрізати вожака, а решта — справа КамАЗового колеса, котре, виявляється, може відіграти роль колеса історії.
Березовим соком заплакала країна журавлина, але сік той скапав на брудні сніги прагматизму, комерційної вигоди та історичної забудькуватости.
Коли вітри розкидають прапорами, як листопадовим листям, коли чужинські руки шматують їх, як людські душі, тоді до народу приходить або не приходить Господня поміч. Колись Бог послав людям свого Сина, а потім посилав народам провідників, аби вели ці народи межи двома пришестями. Питання тільки в тому, чи зуміло людство в кожному конкретному випадку зрозуміти своїх пророків. Бо инколи складається враження, що ми такий народ, котрий після другого пришестя обов’язково влаштує друге розп’яття. А Господь знов і знов услід за своїм Сином посилає народам провідників та пророків.
«Здавалося, вже кінець зовсім. Коли ми могли б уявити собі психологію тодішнього чоловіка, який любить свій рідний край і бажає добра своєму народові, але бачить тверезими очима все, що діється навколо, — ми сказали б, що ця людина мусить впасти у відчай. Бо ніде, ні в чому найменшого просвітку. Інтеліґенції нема, вся вона добровільно пішла на чуже, і це тепер гірші вороги українства, ніж самі чужинці.
Міщанство зчужинене силою, мужик — темний, забитий кріпак; торгівля — в чужих руках, промисел упав, народних багатств нема ніяких, а зате колосальні маєтки знаходяться в одних руках і при тім чужих. І нарешті — остання утіха в нещастях, останнє пристанище страждучих і обремененних — релігія — і та розідрана надвоє, і б’ються брат з братом через неї». Так описує східняк-слобожанин Гнат Хоткевич часи, які переживав наш народ перед козаччиною. І цей стан, стан зневіри, стан готовности до зради й відступництва, як щур шастав підземеллями усієї нашої історії. А може, ми й донині не маємо капкана на нього.
Але тоді, коли покремсані щити посмертними нагородами лягають на груди загиблим воякам, коли зневіра крилами чорного крука затягує небеса в трагічні кольори, тоді матері українські народжують Мазеп і Шевченків, Петлюр і Бандер, Чорноволів і Сосюр. Так було і всередині непростого для України ХХ ст.
Влада ламала дух під хрускіт кісток. Віковічну мудрість і здоровий глузд заміняли гасла. Опріч мови гасел, прийнятної мови не було і бути не могло. Хто не міг засвоїти ту мову головним мозком, мусив засвоювати її мозком кістковим. Рукам командували або «за», або «за спину». Навіть «проґресивний» Захід запобігливо заглядав у словники цієї мови…
А тут «шістдесятники», а тут Чорновіл з його «Лихом з розуму»*. Ну, ніяк не римувалося в свідомості мудрого і запального В’ячеслава «Ще не вмерла Україна» і в «Радянськім Союзі ти щастя знайшла».
Охочих співати другий варіант було багатенько, а потім напідпитку по комунальних закутках вони плакали і каялись. Дехто з них і досі відчужено поглядає на Чорновола. Мовляв, у нього своя дорога: ми вірили в одні ідеали, він — в інші.
Неправда! Хоч перед пам’яттю не треба лукавити. Ні в які ідеали ці люди і не вірили, і не вірять — просто боялись і слухались, просто бояться і слухаються. Чорноволова біографія стоїть їм як докір, як нагадування, як застереження.
3 огляду пережитого державою, народом за станні роки, прожиті державою і народом з Чорноволом і без Чорновола, варто подивитися на Чорноволове трактування патріотизму, що, як вогонь: пожежа спалює, нищить, а ватра — зігріває: «Коли ще у студентські роки деякі дуже пильні однокурсники викривали мої «націоналістичні» ухили (а це був звичайний стихійний патріотизм — любов до своєї землі, до її мови, культури, традицій), коли пізніше в націоналізмі мене звинуватили каґебісти, я цим тільки пишався, бо потрапляв у коло таврованих терміном «буржуазний націоналіст» видатних людей мого народу — «від Петлюри до Сосюри». Але сьогодні мені не хочеться, щоб мене називали однаково із провокаторами, які публічно шматують прапори сусідніх держав або поетизують фашистські крематорії, чи шукають «жидівське» походження у Гітлера і Сталіна».
Він снив вільною Україною — і він до неї спричинився! Він не збудував дім, він не виростив сад — він для того дому і того саду будував і ростив Україну. Ми знаємо, що зробив Чорновіл, і чим він для нас став. Але нам ще треба усвідомити, чому він не зміг зробити всього і стати всім…
Читаєш Чорновола і відчуваєш у кожному рядку, попри впевненість і віру, біль від зради, відступництва. Починає здаватися, що зрада й відступництво — це та струна, на якій можна зіграти всю музику нашої історії навіть тоді, коли всі інші струни скрипки порвані, був би тільки напівтемний зал, був би тільки чорний фрак, а скрипаль завжди знайдеться, як завжди під руками є догідливий смичок з оркестру, котрий хоче, аби виглядало, наче вся музика належить йому. В нашій історії так багато героїв, мабуть, і тому, що завжди вистачало зрадників і відступників. А один зрадник іноді може дати роботу для сотні героїв на покоління вперед. Згадаймо історичних щурів з наших підземель. Думка про них прийшла з останніми статтями Чорноволової книги «Пульс української незалежности».
Я не хочу сказати, що людина не має права міняти погляди. Але якщо ти міняєш погляди, то не зазіхай на провідну зорю, без якої ти був би просто сліпцем і ніяких поглядів не мав би взагалі. Тебе би просто ніхто і ніколи не знав, і ходив би ти з паличкою по світу, постукуючи нею по тротуару, дослухався би песика, щоб перевів тебе через вулицю.
Читаючи останні листи, статті і звернення Чорновола, здається, що перегортаєш сторінки «Слова о полку Ігоревім» чи «Чорну раду», де «лисиці брешуть на щити, де зрада стає коренем благополуччя.
Починаєш розуміти, чому «Полтаву» Пушкіна прочитали всі, а «Мазепу» Сосюри — одиниці.
Я не хочу, щоб ми колись канонізували В’ячеслава Максимовича, не хочу, щоб пам’ятники йому стояли на кожному перехресті і кожному майдані. Але дуже прагну, аби його незнищенна віра, його синівська любов до рідної землі відбулися спадком у наших душах, і тим же закличним спадком передалися дітям, онукам і так — у вічність.
Степан Пушик у сумні дні прощання з Чорноволом написав просто і зболено: «Та гряде Чорноволів огром!». Втім, В’ячеслав Максимович сам був огромом думки, огромом любови, огромом дії! Пройдімося тільки заголовками його статтей. Вони — як афоризми, як віхи в історії України:
— «Парламентська більшість — нахапалися і в кущі».
— «Піруети на есендівському канаті над прірвою».
— «Вибираємо варіант мирний, леґітимний, цивілізований».
— «Бий свій свого, щоб чужі й духу боялися».
— «Наліво рівняйся! На місці — кроком руш».
— «Україна на розпутті: на Захід підеш — коня знайдеш, на Схід підеш — ярмо знайдеш».
— «Про зозулині яєчка із червоного гніздечка».
— «Несвяткові роздуми перед святковим екраном».
— «Про Европу, що задумалася, і про нас в Европі».
— «Ще про вибори: білоруський варіант української номенклатури».
— «Про націоналізм жертовний і націоналізм кар’єрний».
— «Кому вигідна метушня навколо імпічменту Президента?»
— «Недоторканність депутатська і недоторканність совісти».
— «Голий популізм призведе до провалу роботи».
— «Бюджет як міра патріотизму».
— «Лише в єднанні ми можемо досягнути проґресу».
— «Від дзвінка — до дзвінка: від розпачу — до сподівань».
Він не весь тут. В оцих знакових для нашої історії темах.
Весь він — у вічності.
Весь він — у серцях Атени Пашко і тих, кому дав життя як батько.
Весь він там — на Божій правді.
Я переконаний, що йому не соромно стояти перед Господом.
А тепер подумаймо, чи не соромно нам стояти перед його пам’яттю?
Час показує, на чиєму боці правда, а на чиєму — перемога.
Я не думаю, що народ нині вагається, кому вірити. Але дуже боюся, що прийде пора, коли люди не повірять нікому.
Ви пригадуєте, що за леґендою, Україна — то країна журавлів. І в час зневіри яструби накинуться на самотніх журавлів, і даремно журавлі кружлятимуть над Бориспільським шосе.
Мертвий вожак може тільки застерігати, а вести має хтось із живих.
Коли у морозяному грудні тридцять сьомого теплий сповиток надій будив українку Чорноволиху з Черкащини своїм плачем серед ночі, ніхто ще не знав, що згодом ця надія будитиме всю націю серед безпросвітної темені у шістдесятих, що ми підемо за нею, за Рухом, і світанок настане на початку дев’яностих.
Рідна Чорноволова Черкащина полюбила і пізнала його пізніше, ніж Галичина. Нині його знає вся Україна. Наші Карпати — то легені України. І навіть якщо хтось дуже всесильний і дуже захоче викашляти нас і наш національний дух з цих легень навіть разом з кров’ю, — нічого у нього не вийде, якщо — гряде Чорноволів огром!
В нашій історії так багато героїв, мабуть, і тому, що завжди вистачало зрадників і відступників. А один зрадник иноді може дати роботу для сотні героїв на покоління вперед.
Я не думаю, що народ нині вагається, кому вірити. Але дуже боюся, що прийде пора, коли люди не повірять нікому.
Мертвий вожак може тільки застерігати, а вести має хтось із живих.
Хай мертвий відкриє очі живим…
Богдан Томенчук
Початок 2000-х
____________________
* В'ячеслав Чорновіл. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). 1967
