"Чуєш, брате мій, товаришу мій..." Пам'яті Левка Лепкого

Пресова Кватира УСС: чотар Льоньо Лепкий (праворуч), з борідкою – сотник Іван Цяпка (Скоропад)

МОЛИТВА

Хай буде слава на висотах,

Хай буде правда на землі!

Благаємо Тебе, Всесильний,

Всевишній Отче Непомильний:

У цей важкий недолі час

Зглянься на нас.

Вірш Левка Лепкого.

Музика Михайла Гайворонського

 28 жовтня 1971 року пішов за горизонт Левко - Льоньо - Лепкий. Пом'янімо...

ПРЕСОВА КВАТИРА УСС
Написав Левко Лепкий
За першої світової війни військові чинники не прив'язували ваги до преси для війська й пропаганди, як це було в останній війні. Полки, дивізії, корпуси, а навіть армії, не мали своїх часописів ані окремих органів. Вистачав офіціоз міністерства війни, невеличкий журнальчик, в якому публіковано підвищення старшинських ранґ та деякі розпорядки. Пропаґандивна військова преса, і загалом ~ т. зв. пропаганда, це вже пізніша вигадка большевиків. Тоді, під час першої війни, народна пословиця „на село людей дурити" могла стосуватись тільки до брукової преси, в якій редактори з власної пильности доливали брехливої підливи. Та це була преса цивільна, військо не мало до неї ніякого відношення. Бували, щоправда, військові старшини коресподентами деяких поважних щоденників. Вони подавали відгуки подій на фронті, змальовували настрої і це появлялось як репортажі з поля боїв. Такі дописувачі мали, звичайно, виреблене ім'я, від репортажів читачі починали читати часопис.
Саме ці модні під той час репортажі дали початок і стрілецькій пресовій діяльності. Молодий письменницький доріст серед УСС став пробувати на репортажах своїх сил. Бували помішувані часами й віршовані речі стрільців — здебільша лірика.
В тому часі, як Січові Стрільці були в початковій стадії свого формування, приймаючи боєве хрищення у карпатських боях, вони не мали змоги займатись публіцистичною діяльністю. Вона розвинулась щойно згодом, після битви на Маківці, коли УСС зійшли з Карпатських верхів на доли, промощуючи собі шлях через Дністер, Золоту Липу, над Стрипу. Тоді стрілецькі дописувачі обслуговували щораз цікавішими дописами українську пресу, маючи більше вражень, біль- , ше переживань: їх вітав радісно Край, звільнений від наїзника. 

Левко Лепкий серед січових стрільців грає на скрипці

Над Золотою Липою, під Заваловом, деякий час був затрим у поході. Це було літо і тоді появлялось у „Віснику Визволення України" та у віденському „Ділі" багато репортажів з фронту і запілля. Заблистів у тому часі, між іншими дописувачами, четар Балкж, надійний публіцист, якому вояцька доля не дала розгорнути крил — він загинув таки того літа, під тим же Заваловом над Золотою Липою.
Не можна означити докладнішої дати заіснування Пресової Кватири УСС. Та вона почала свою діяльність у дійсності 1915 p., над Стрипою. Там велись довші бої і майже рік постою УСС на тому відтинку сприяв умовинам для цього, тим більше, що всі боєві сили УСС були скупчені в одній околиці. Але вже весною 1915. року прислав був проф. Іван Боберський д-ра Назарука, який, приїхавши з Відня, започаткував пресову діяльність серед УСС. Д-ра Назарука можна теж назвати першим інструктором для пресових дописувачів. Він створив для них окремий свого роду вишкіл.
Ще й досі пригадуються епізоди з тієї „школи" для пресових початківців. 

Учасники Пресової кватири УСС. Сидять зліва: Осип Курилас. Михайло Гайворонський, Роман Купчинський, Іван Боберський та Іван Іванець. Стоїть Левко Лепкий

Д-р Назарук навчав, ходячи звичайно з заложеними назад руками й розмірюючи кроки з кута в кут. При столі сиділи його учні, пильно насторожуючи слух. А він говорив:
„То так, панове товариші. Це легко писати тільки замачавши перо. Треба знати, що і як писати! А писати треба перш за все цікаво! Хто не навчиться цікаво писати, нехай залишить писання. Зайвий труд, зайві всякі прикрасивикрутаси. Мусить бути тема, мусить бути проблема, мусять бути висновки... Потім короткі речення. Наша мова любить— слово і точка. А не розтягати, розволікати, як глисту! І треба все бачити. Все — значить навіть тоді, як нема що бачити. Прим, тут, ми нічого не бачимо, але бачимо дорогу. Видно телеграфні стовпи, на стовпах дроти, на дротах сидить ворона, інакше ворон. Ворон-чорний, ворон-символ війни. Так, панове товариші, є про що писати!..
Один з кандидатів кривився: „Що про ворону можна писати?" Другий докинув: „Дурна ворона..."
„Отож у тому й річ — перечив д-р Назарук. — Щоби про дурну ворону писати, треба вміти написати, бо про мудру нема штуки!
Прошу, слухайте:
Дорога. Телеграфні стовпи. Куди вони біжать? Куди йде ця дорога? Тихо, тільки дроти гомонять, відповідаючи: до фронту, туди, де в кривавій борні падуть, як снопи, люди. Ні вдень, ні вночі не має спочину косареві смерти. Покоси кладе за покосами...
Гей, ти чорний вороне! На кого чигаєш, кому клюватимеш очі? Чи приятелеві вірному, чи другові сердечному, чи братові рідненькому?..
Для пояснення, панове товариші: в тому місці дещо позичаю з давніх козацьких дум. Це не шкодить, в'яже давнє минуле з новим, дарма, що і часи змінились і воєнна техніка..."
Кандидати на журналістів не погоджувались зі своїм вчителем, закидаючи, що не має акції. Але вчитель збивав їх закиди:
„Раз ворона має крила, махає ними, то є і акція. Врешті це не кінець. Побачите, як вийде далі..."
Д-р Назарук був добрий учитель, і учні були пильні, а проте не вивчились на воєнних дописувачів. Навіть ці два найулюбленіші не зробили письменницької карієри. Один, а це десятник Клим, вийшов на доброго команданта піонерів та загинув у бою, другий — хорунжий Квас, став командантом пробойового загону. Вони були вроджені вояки, мали тверду руку, а до пера треба м'ягшої.
А все ж таки наука д-ра Назарука не пішла в ліс. На його репортажах вчились інші, як писати. Бо він писав цікаво, легко, хоч не прив'язував ваги до мови — казав, що не хоче „путати себе правилами, які збіднюють мову..."
Діяльність Пресової Кватири УСС не обмежувалася тільки до репортажів чи дописів, які діставала для свого вжитку українська преса. Появлялися теж окремі публікації, що їх започаткував д-р Назарук своїми воєнними нарисами п. з. „Слідами Українських Січових Стрільців" та „Над Золотою Липою". Потім появився збірник „Січові Стрільці в Карпатах", опис боїв на Лисоні В. Дзіковського п. з. „Коло Потутор" і ще один нарис Назарука „З кривавого шляху Українських Січових Стрільців". Крім принагідних ви^ дань, як репродукції світлин, малюнків, листівок, нот, тощо, появився ще „Співанник УСС" та „Календар-альманах УСС" на 1917 рік.
Та найповажнішим виданням Пресової Кватири був місячник-журнал „Шляхи" , в якому містили свої твори стрілецькі поети, новелісти, публіцисти, літописці, малярі й музики. Він став виразником стрілецької ідеології, мав велику популярність серед громадянства й немалу кількість передплатників, багато більшу ніж мали їх колинебудь наші журнали.
Крім працівників пера, образотворчих мистців і музик, об'єднувала Пресова Кватира УСС і знавців театрального мистецтва. Найдіяльнішим із них виявився Лесь Новіна-Розлуцький. В 1915-1917 pp. він підтримував із іншими стрільцями-артистами львівський український театр, 1918 p., коли Станиславів став центром ЗУНР, провадив nам „столичну" сцену. Пізніше ці артисти-стрільці започаткували театр Української Галицької Армії у Вінниці, а Новіна-Розлуцький зорганізував подільський театр в Могилеві. Там він і помер на тиф.
Яку вагу мала ця творча праця УСС у воєнних часах, найкращий доказ, що ніяке українське організоване життя не могло обійтись без неї: не міг існувати український театр без стрільців, не могли відбутись ніякі репрезентативні імпрези без хору чи оркестри УСС під орудою М. Гайворонського, не могла існувати й українська преса без стрільців-співробітників, членів Пресової Кватири.
Пресова Кватира УСС мала два відділи: в полі та в запіллі. Та, що була в запіллі, призбирала чимало матеріялів, які відносились до Коша й Вишколу УСС, зокрема виготовила чимало цікавих світлин з воєнного побуту на селі. Видавала теж декілька сатиричних журналів, битих на шапірографі й ілюстрованих відомими мистцями, О. Куриласом і О. Сорохтеєм.
В 1917 р. виготовили члени Пресової Кватири, що були тоді у Вишколі — Лев Ґец, маляр, і поет Василь Бобинський, велику „Антологію УСС". Зібрані твори 36 авторів були розписані рукою на подобу старовинних книг, що вимагало немалих трудів.
Поруч літературної і мистецької діяльности Пресова Кватира зайнялась придбанням прапору УСС, який посвятив в 1917 році митрополит Шептицький, та виготовила однострій УСС, що його потім носила ціла Українська Галицька Армія. Члени Пресової Кватири подбали і про вшанування пам'яті поляглих товаришів зброї. На боєвищах сипано могили, на стрілецьких гробах ставлено памятники, причому списано життєписи тих, що впали.
Згадуючи про Пресову Кватиру УСС, годі не згадати її опікуна, відомого батька українського спорту, проф. їв. Боберського (м. і. довголітнього, бо аж до його смерти в Югославії в 1949 p., кореспондента „Свободи"). Він піклувався стрілецьким духовим дорібком, збирав цінні воєнні пам'ятки та спонукував до творчої діяльности.
На жаль і його зусилля не могли захистити цінних матеріялів Пресової Кватири УСС. Що не пропало під час бою під Махнівкою 1919 року — опинившись потім в польськім воєннім архіві у Варшаві — те залишилось у Львові в Українському Воєнному Музеї. Навіть деякі пам'ятки, які були у Відні, не вирятувались з останньої хуртовини. Заціліло лиш те, що збереглося друком. Бо єдина книжка, що вийде в тисячах примірників, напевно заховається у якомусь закутку світу.
Альманах “Свободи”, 1953 рік

Левко Лепкий — командир кінноти УСС

ІЗ-ЗА ГОРИ ВИСОКОЇ

Вірш Левка Лепкого. Музика Романа Купчинського

Із-за гори високої

Вітер повіває.

Гей! Гей! Молод козаченько

Дома не буває.

Прийшов вже він над Збруч-річку,

Каламутні води.

Гей! Гей! Річко невеличка,

Тяжкі в тебе броди.

Оглянувся позад себе —

Горять наші села.

Гей! Гей! Рідна Україно,

Сумна, невесела.

Йде піхота, йде кіннота,

Котяться гармати.

Гей! Гей! А все галичани —

Кінця не видати.

Поспішають галичани,

Піт їм очі виїв.

Гей! Гей! Генерали кажуть:

«На Київ, на Київ!»

Аж над’їхав сам Тарнавський,

Вдарили з гармати.

Гей! Гей! А вже з комуністів

Сліду не видати.

А в Києві галичанів

Цвітом обкидали.

Гей! Гей! «Слава Україні!»

Гуртом заспівали.

Світлина з ФБ-сторінки "Нова Тернопільська газета"

З ЛЕВОМ ЛЕПКИМ
Михайло Островерха

Вся Галицька Земля уже в 1916 році гомоніла отією просто-росяйною, і такою щирою і сердешною, як оте сільське серце нашої батьківщини — піснею “Ой, видно село, широке село, під горою”, що її написав і скомпонував Лев Лепкий у 1915 році. А в 1918, зокрема в 1919 році, гомоніла ця пісня по всій правобережній Україні, заторкаючи й лівобережню, куди лиш ступали стопи українського вояка. Пригадую собі, як лунала ця пісня серед ланів України — ще тоді вільної — і хвилями стелилася з ритмом безмежних піль. Сьогодні щораз менше між нами тих, що пам’ятають, що ще чують у душі відгомони цієї пісні чи й інших таких, тоді нових пісень УССтрілецької музи, що їх творив УСС Льоньо Лепкий, Ромко Купчинський, Михайло Гайворонський, а в першу чергу — наше молоде, нестримно-стрімке серце.
Висловом цього серця був саме Льоньо Лепкий: він жив і творив молодою, рвучкою стихією Українського Січового Стрілецтва.
Треба було бути в тій просторій, сільській світлиці над Стрипою, пізньої осени 1915 року, по довгих і важких боях над Стрипою. Там, у тій світлиці, по сусідству з полковою Управою, сходилися оті жерці стрілецької музи, у військових одностроях, кожен із відповідними відзнаками військового ступеня та всі однакової стрілецької поетичної душі. Тоді бував і я, сірачок, між ними. Мій сотник, Роман Сушко, приходив до землянки, викликав мене і казав: “Знаю, що ти маєш у наплечнику якісь книжки і записник — то йди до Пресової Квартири — там сходини цього вечора!” І я, закінчивши ледве 18-й рік життя, з тремтливим серцем, увіходив до тієї храмини муз УСС. І ще сьогодні очима душі бачу цих жерців: Осип Курилас, Лесь Новіна Розлуцький, Ромко Купчинський, Осип Сорохтей, Михайло Гайворонський, Антін Лотоцький, Гриць Трух, Мольо Голубець, Юлько Крайківський, Микола Угрин Безгрішний, Мойсейович, Іван Іванець, Левко Ґец, Залуцький — між ними Льоньо Лепкий. А з Відня до цієї громади догомонювали серця Івана Боберського та Юліяна Буцманюка, які — при спонуці постійній полковника Гриця Коссака — були звеличниками цієї Пресової Квартири УСС. Перші світлини й образи-нариси бойових епізодів УСС у Карпатах були Юліяна Буцманюка й Івана Іванця. Ось це було товариство, що жило спільно своїм молодотворчим духом і в цій спільноті жив і творив Льоньо Лепкий.
Як добре вдуматися, поринути думкою у це товариство, як перейти в пам’яті деякі образки з побуту цієї громади Усусусів, то ми зрозуміємо й усю суть, змісти їх творчости. Як такий Іван Цяпка, - який також був членом Пресової Квартири УСС, - у сотні якого був і я чи не два тижні, - який на вправах давав команду: “Сотня! Рострільна від бараболь до картофель!” і на це лава сотні ревіла сміхом, а Цяпка погладжував вус і казав: “Сотня, спочинь! Вільно!” “Товариші, хто має цигарку?”, а хтось із гурту відповідав: “Пане сотнику, маю дві!”, на це Цяпка: “Давай сюди обі!” - і знову регіт сотні, - то такі сцени мусіли мати веселий відгомін у Пресовій Квартирі, яка все утривалювала. Чи, бувало, надлетів московський “Муромец” та ще й скинув на Соснів бомбу; і влітає до Пресової Квартири Мольо Голубець та звіщає: “Товариші! Нещастя!! Москаль потрапив бомбою у лятрину! Пів села запоганив!” Уся ця безжурність і проявляється у стрілецьких піснях як “Бо війна війною, / в тім є божа сила, / як не заб'є тебе гостра куля, / то копитом від фаркіхи / вб'є кобила”; або “Казав мені курат на сповіди, /
щоби я не шукав собі біди. / Жий, жий, так як я, / все живу я без гріха”; чи “Не сміє бути в нас страху / ні жадної тривоги, / бо ми є лицарі страшні / залізної остроги”. Між іншим, при Пресовій квартирі був оснований цей орден залізної остроги, а його контуром був Іван Цяпка. Як бачимо, то й сам “орден” був задуму донкіхотського, а зорганізував цей орден Льоньо Лепкий. І це все мало в собі — те, що було на-весело! - трохи духа Сервантесового “Дон Кіхота”. Ми ж знаємо, що що цей шибайголова, при своїй наївності, потрапив до тюрми. Начальник тюрми, пізнавши неважну причину ув’язнення Сервантеса, дав йому друк, щоб Сервантес виповнив його як прохання до його королівської милости, щоб його, заслуженого в боях вояка , ще й пораненого, звільнив з тюрми, А Сервантес оглянув цей друк, що мусів мати чисті, широкі сторінки, подумав і там же в тюрмі на цім друку почав писати свою епопею “Дон Кіхот”. І перші її пісні став читати тут же в тюрмі своїм тюремним друзям, які заливалися каскадами реготу. Та ж безжурність панувала й серед УСС. Очевидно, не минала їх і туга, огортала вона молоде серце Усусуса, і тоді родилася пісня “Коби скорше з гір Карпатів з’їхати і в долину / і свобідно повитати славну Україну”. Ті вояки та й УСС, що перебули оту зиму 1914-1915 року в Карпатах, зовсім природно тужили за долами. І ця пісня зродилася в щирій тузі молодого серця Усусуса Льоня Лепкого. Коли ми з молодою силою і бадьорістю у Чортківській офензиві гнали перед себе поляків, тоді Льоньо Лепкий із духом усієї нашої Армії творив пісню “Ми йдем вперід... гармати б’ють там, воля або смерть! Не буде більш терпінь, ні муки! Вперід...” А з походом нашої Армії в Україну - на Київ, лунає нова пісня Льоня Лепкого “Від Сяну аж до гір Кавказу... замає наш прапор відразу!” Всюди й завсіди оте вразливе на радості і смутки серце Усусуса гомоніло і творило поезії, гумор-пісню, що неслись по всій Україні. Й досі, ще тут і там, бренить ота туга Українського січового Стрільця. Й прийде час — перейде ця туга в архів пам’яті народу про творців цих пісень, цієї поезії. Між цими ж творцями має своє тривке, видне місце й Льоньо Лепкий, бо так усі ми його називали: Льоньо!..

З посмертної книжки М. Островерхи “Спадщина”

ЖУРАВЛІ

Вірш Богдана Лепкого

Музика Левка Лепкого

Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі у вирій.

Кличуть "Кру-кру-кру,
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру".

Мерехтить в очах
Безконечний шлях,
Гине, гине в сірій мряці
Слід по журавлях.

Кличуть "Кру-кру-кру,
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру".

ПОМЕР ЛЕВ ЛЕПКИЙ, ВИДАТНИЙ КОЛ. УСС, АВТОР „ЖУРАВЛІВ"

“Свобода”, 30 жовтня 1971

Трентон, Н. Дж. — У четвер, 28-го жовтня помер тут у шпиталі на 84-му році життя сл. п. Лев Лепкий, один із найстарших живучих ще колишніх членів Леґіону Українських Січових Стрільців, один із кількох, що їх імена були неначе символами Українського Січового Стрілецтва. Із смертю Лева Лепкого, що його знали і звали у широкому колі його приятелів і знайомих — “Льоньом" — зійшла з цього світу кольоритна постать вояка-кавалериста, який пристрасно любив коні, поета-композитора, журналіста, редактора, великого патріота-державника, людини глибокої товариської культури і добрячого серця.
Лев Лепкий народився 1888 р. в селі Поручині біля Бережан, у священичій родині, син о. Ярослава, відомого в літературі під псевдо німом Марко Мурава, Лев Лепкий. як і його старший брат Богдан, був усе cвоє життя звеличником українських священичих домів, де плекалось родову й побутову традицію. Закінчив гімназій в Бережанах, спершу записався на теологічний, опісля на правничий факультет львівського університету, але студії перервала йому війна. Був одним із перших організаторів Українського Січового Стрілецтва, заснувавши в Бориславщині Товариство „Січові Стрільці". Після 1-го Листопада 1918 р. став у ранзі четаря командантом сотні кінноти. Як член Пресової Кватири при УСС, був теж активним членом ,.Артистичноі Горстки" та став поруч із Романом Купчинським і Михайлом Гайворонським — найбільш заслуженим автором і популяризатором українських стрілецьких та ліричних пісень, які згодом увійшли в широкий peпepтyар нашої народної пісні. З них найпопулярніша, пepeкладена на різні мови світу, пісня „Журавлі", до слів Богдана Лепкого. Слова й музику склав у піснях, „Ой видно село", “Коби скорше з гір Карпатів", “Бо війна війною'', “Фіялки сині", „Чи пам'ятаєш ти, стара", „Macна нічка", „В нічку місячну" й інші. Вернувшись з війни до Львова — став членом засновником і членом дирекції Видавництва „Червона Калина" та весь час до вибуху другої світової війни був редактором його журналу „Літопис Чорвоної Калини" і його щорічних Календарів. Військово-історичні нариси у тому журналі й календарі сам ілюстрував баталістичними рисунками. Був теж редактором гумористично-сатиричних часописів “Будяк" і “Зиз". Склав славетний „Співаник Червоної Калини", був співавтором „Вертепу наших днів'' і сценки „Співомовки", за його проєктом збудовано пам'ятник Стрільцям у Винниках, був одним із засновників та директором “Живця Черче" на Рогатинщині, а під час війни був членом редакції щоденника „Краківські Bicті". Переїхавши до ЗСА включився тут теж в українське комбатантське й видавниче життя, був одним із тих, що відновили видавництво „Червоної Калини" та заснували біля Трентону оселю „Черче"*, куди й пepeнісся під кінець свого життя. Був одружений з Mapiєю з дому Драгомірецькою, і до кінця свого життя цікавився українськими громадськими справами. Світ українських ветеранів утратив у ньому одного зі своїх найкращих представників, а українська громада і українська культура одного із найкращих своїх членів і творців. Помер напередодні роковин Листопадового Зриву, що його Покійний звеличував словом, пером і збройним ділом.

 

______________

* Ностальґійна назва для Льоня Лепкого. Черче - село на Рогатинщині, де була вілла "Богданівка" його брата Богдана й де, перед Другою світовою, Льоньо керував однойменним українським курортом. Про свої відвідини Черча згадує Орест Корчак-Городиський у нарисі "Вакаційні мандри. На гостину до "Богданівки", до Богдана Лепкого" https://lesinadumka.blogspot.com/2019/11/blog-post_70.html

А У ЧЕРЧІ ДОБРЕ ЖИТИ

Вірш і музика Левка Лепкого

А у Черчі добре жити,

Бо немає чим журитись.

Дають їсти, дають пити,

Тож немає що робити.

Дають їсти, дають пити,

Тож немає що робити.

Лиш лікуйся від недуги,

І здоров’я знов прибуде.

Час мине і ти згадаєш,

Що бадьорість знову маєш.

Час мине і ти згадаєш,

Що бадьорість знову маєш.

А на той рік, як весною

Вкриється земля травою,

Приїжджайте лікуватись,

Будем знову зустрічатись.

Приїжджайте лікуватись,

Будем знову зустрічатись.

ІШОВ ВІДВАЖНИЙ ГАЙОВИЙ

Вірш і музика Левка Лепкого

Ішов відважний гайовий,

До лісу темного.

Ішов відважний гайовий,

До лісу темного.

Назустріч їм дівчинонька,

Така гарна як зіронька,

Він взяв її за рученьку,

До лісу проводив.

Назустріч їм дівчинонька,

Така гарна як зіронька,

Він взяв її за рученьку,

До лісу проводив.

Назустріч їм сарна біжить,

Стежкою попід ліс,

Назустріч їм сарна біжить,

Стежкою попід ліс.

Він вимірив, він вицілив,

В саме серце їй вистрілив,

Ох темна ніч майовая,

Як він її убив.

Він вимірив, він вицілив,

В саме серце їй вистрілив,

Ох темна ніч майовая,

Як він її убив.

Пішов відважний гайовий,

Дивитись, що він вбив.

Пішов відважний гайовий,

Дивитись, що він вбив.

Його мила в крові лежить,

Останні слова говорить:

«Ой милий мій, щось наробив,

Що я вмирать мушу».

Його мила в крові лежить,

Останні слова говорить:

«Ой милий мій, щось наробив,

Що я вмирать мушу».

Набив відважний гайовий,

Рушницю другий раз,

Набив відважний гайовий,

Рушницю другий раз,

Він вимірив, він вицілив,

В саме серце собі встрілив,

Ох темна ніч майовая,

Як він себе убив.

Він вимірив, він вицілив,

В саме серце собі встрілив,

Ох темна ніч майовая,

Як він себе убив.

А соловей малесенький

На гілці щебетав,

А соловей малесенький

На гілці щебетав,

Він бачив все і не сказав,

Як милий з милою прощавсь,

Ох темна ніч майовая,

Як він з нею прощавсь!

Він бачив все і не сказав,

Як милий з милою прощавсь,

Ох темна ніч майовая,

Як він з нею прощавсь!

ОЙ ПОЇХАВ СТРІЛЕЦЬ

Вірш і музика Левка Лепкого

Ой поїхав стрілець на страшну війну

І поліг у бою він за Україну.

Його вірні друзі, що з ним разом йшли,

Взяли мертве тіло, в Черче принесли.

– Взяли б, товаришу, тебе з собою,

Але спішимося разом до бою.

А старенький батько окопи копав,

Він здалеко бачив, як стрілець упав.

Почав виглядати хто це за один,

Пильніше поглянув, – а то рідний син.

Як пішов до дому, сперся він на тин,

Дружина питає: «Де наш рідний син?»

Назбирав дощечок, збив домовину,

І гірко заплакав: «Сину мій, сину…»

У селі, у Черчі, висока могила,

Ой там спочиває рідная дитина.

А на тій могилі червона калина,

За стрільцем ридає мати і дівчина.

А на тій могилі хрест березовий,

Ой там спочиває стрілець січовий.

А на тій могилі терновий вінець,

Ой там спочиває січовий стрілець.

МОЛОДІ МИ

Вірш Левка Лепкого.

Музика Івана Недільського

Молоді ми і світ нам відкрито,

Перед нами сміється земля.

У житті нам дано полюбити

Верховини, ліси і поля.

Не схиляй голови у знемозі,

Бо зірок не побачиш тоді.

Уперед нам іти по дорозі, —

Світ є гарний, і ми молоді.

Усміхається ніжно до тебе

Та країна, що сповнена див:

Там на горах, поближче до неба

Хтось небачені квіти зростив.

Як орлята, туди ми полинем,

По морях поведем кораблі.

І ніколи у мандрах не згинем —

Світ є гарний, і ми молоді.

ТАБОР «КАРПАТИ»

Вірш Левка Лепкого. Музика Ярослави Мазурак

«Карпати» – зветься наш табор,

Бо гори є в таборі.

Нам ясне сонце світить вдень,

Вночі – над нами зорі.

Вночі, вночі, вночі над нами – зорі.

А в спек, жар правдивий чар

Із лісу поспіває:

Отой вітрець – про холодець,

Як десь у ріднім краю.

Як десь, як десь, як десь у ріднім краю.

Є і ставок, а нім вода

Блищить і манить очі,

Дозвілля, справжня свобода, —

Купайсь, як тільки хочеш.

Купайсь, купайсь, купайсь, як тільки хочеш.

Тож пам’ятай, не забувай,

Наш юний милий брате,

Ти літом дім свій покидай

Мандруй в табор «Карпати»,

Мандруй, мандруй, мандруй в табор «Карпати».

МАЄВА НІЧКА

Вірш і музика Левка Лепкого

Маєва нічка леготом дише,

Ген співа соловейко,

Пісня кохання до сну колише,

Ой люлі, моє серденько.

Приспів:

Ой люлі, люлі, люлі,

Спи, серце моє, спи.

До сну колишуть туї,

Ой люлі, серце моє.

Вечора блакит в тіні сховався,

Листя шепоче легенько.

Сон тихий в мрію душі зіллявся,

Ой люлі, моє серденько.

Приспів.

Люлі, серденько, тільки думками

До тебе з поля прилину,

Невинна пісня моя вколише

Тебе в вечірню годину.

ПРОЩАЮСЬ, АНГЕЛЕ, З ТОБОЮ

Вірш і музика Левка Лепкого

Прощаюсь, ангеле, з тобою,

Прощаюсь, світе мій ясний,

Бо не судилось нам з тобою

Ділити щастя, ночі й дні.

Любив, люблю, любити буду,

В якій не буду стороні.

Повік тебе я не забуду,

Бо ангел щастя ти мені.

А там, ген-ген далеко в полі

Могила заросла травов,

А в гаю соловей щебече

Про нашу першую любов.

А як будеш мене шукати —

Шукай мене серед могил.

Там кожен камінь озоветься

І скаже, хто тебе любив.

Файний есей (дві з уміщених тут фотографій - звідти):

Шляхами журналіста Ле Ле від села Поручина до США http://teren.in.ua/2018/01/20/shlyahamy-zhurnalista-levka-lepkogo-vid-sela-poruchyn-do-ssha-chastyna-1/ (частина 1)

http://teren.in.ua/2018/01/21/shlyahamy-zhurnalista-lepkogo-vid-sela-poruchyn-do-ssha/ (частина 2)

Причини програшу Порошенка і що йому робити далі

"Журналісти плакали на фінальній прес-конференції Порошенка в його штабі, коли екзит-поли засвідчили вже відомий факт: він програв вибори."

Файний аналітичний матеріял видання "Тексти", опублікований 6 травня:

Роман Кульчинський
ДЕВ'ЯТЬ ПРИЧИН, ЧОМУ ПРОГРАВ ПОРОШЕНКО, І ЩО ЙОМУ РОБИТИ ДАЛІ

1. Медія
Журналісти плакали на фінальній прес-конференції Порошенка в його штабі, коли екзит-поли засвідчили вже відомий факт: він програв вибори. Це лірика, а факт в тому, що понад 70% народу бере інформацію про події з телебачення. Воно, нагадаємо, належить оліґархам. І на основних телеканалах існувала негласна заборона на позитивне висвітлення реформ і змін, які відбуваються в країні.

Знаходилися різні приводи – наприклад, «тут немає історії конкретної людини», або «це не телевізійна новина, нам треба дбати про рейтинґ», або «немає інформ-приводу». Або ж на всі події, пов’язані з певною реформою, посилали журналіста, який має сильні упередження проти міністра, котрий реформу проштовхує. Бували випадки, коли дозвіл на рядовий сюжет про якийсь поточний фраґмент реформи – скажімо, судової (яка хоч і не завжди вдало, але просувалася) – керівник служби новин узгоджував з гендиректором каналу, а той, є підстави думати, – з власником.

На “одному плюс одному” каналі журналісти прямо кажуть, що на будь-який позитив, пов'язаний з діями влади, діяла пряма заборона.

А що ж показували телеканали? «Зубожіння» і «народ бідкається»: у Києві набудували новобудов, але вони порожні, бо у покупців немає грошей; усі поїхали на заробітки; пенсіонерка померла, коли отримала рахунок за газ, – це про життя країни. А навколо влади – одні скандали і корупція. На політичних ток-шоу такі ж токсичні і брехливі промови, але тут уже прицільно б’ють Порошенка.

В новинах давали слово Порошенкові, але це був офіціоз і «паркет» – як банер в інтернеті, його ніхто не помічає і не “клікає” на нього.

Невеликий прошарок незалежних журналістів, починаючи орієнтовно з 2016 року, почав вважати Порошенка ворогом, а своїм обов'язком – за всяку ціну звалити його. Хто стане наступником, цю раніше проґресивну частину журналістської спільноти не цікавило – або вона не переймалася такими питаннями.

Владі закидають, що протягом цих років вона погано комунікувала, не пояснювала, що означають ті чи інші реформи і навіщо вони здійснюються. Може й так – пояснювали не достатньо, але жодна влада досі не була настільки відкритою. Преса мала легкий доступ і до ключових осіб, задіяних у змінах, і до рядових виконавців. Пояснити суть реформ, розібратися, якщо треба, обґрунтовано розкритикувати. Це робота журналістів.

Більшість українців ніколи не чули про позитивні зрушення в країні. А якщо випадково пересічному виборцю траплялася новина чи сюжет про якусь реформу, то він її не дуже розумів, адже людина не могла побачити за такими уривчатими даними цілісну картину.
Після Майдану країна змінювалася не тільки завдяки реформам, які проводили президент і уряд, сформований за участі пропрезидентської більшости. В Києві вже стали звичними стильні кав'ярні, українські виробники одягу почали заповнювати внутрішній ринок. Якщо пройтися по Хрещатику, то магазинів українських брендів вже більше, ніж брендів іноземних. Фермери освоюють нові й дорогі культури, а дехто вже заробляє свій “мільйон з гектара”. Ви про це чули в новинах? Авжеж ні, бо наші співвітчизники люблять бачити склянку напівпорожньою, і медія їм в цьому допомагали.

Набагато більше ми всі чули з телевізора і читали про скандали, котрі практично не мали значення. Наприклад, політ на Мальдіви – цей відпочинок, без сумнівів, був зайвий, але жодній реформі не було присвячено скільки часу, як цій відпустці.

Журналісти плакали. Не всі, деякі. Як відомо, не можна на прикладі кількох робити узагальнення про всіх.

Що в підсумку?

В переважній більшості журналісти розуміли, які колосальні зміни переживає країна. Розуміли, але не розказали своїй авдиторії, бо «робота є робота, в нашого ЗМІ є власник». Українська журналістика ніколи не відрізнялася глибиною аналізу й умінням зрозуміло подати складний матеріял. Але у вирішальний для країни період можна було б напружитися й рости разом із країною. На жаль, журналістика не виконала своєї місії.

Як влучно підмітив соціолог, керівник Київського міжнародного інститут соціології (КМІС) Володимир Паніотто, виборці піддалися навіюванню телевізора, що жити стало гірше, хоча це й суперечить фактам.

2. Корупція вигадана та реальна

Корупція вигадана
За часів Януковича Тетяна Чорновол розслідувала корупцію президента і його оточення та публікувала викриття на блозі Української Правди. У рубрику «статті» ці розслідування чомусь не ставили.

Тоді ще журналіст-фрілансер, Тетяна перекопувала гори матеріялу в пошуках фактів і доказів: їздила в донецькі суди для дослідження старих архівів, розмовляла зі свідками та родичами убитих. І ми на Текстах передруковували її найяскравіші знахідки. Ось, наприклад, цю http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/50715/Statti_Chornovol_Jak_zhyve_prokuror_jakyj_posadyv. Було страшно. Якось я забив у гугл заголовок такого передруку в надії, що ми загубимось серед десятків інших видань, які це поставили й собі. Лінків у пошуковій видачі було два: на оригінал у блозі УП – та на Тексти.
Після Революції Гідности розслідувачів корупції розвелося сотні – від топових і знаменитих до дрібних і нікому не відомих. Ледь не на районних сайтах пишуть про корумпованість влади. І в цих розслідуваннях навіть щодо дуже дрібних махінацій місцевих чиновників часто в тему і не в тему згадували Порошенка. Це не те, щоб усвідомлене мочилово, це якась масова пошесть.
Людям, мабуть, хочеться заявити: “Я не боюся, я розслідую корупцію та критикую самого Президента!” Як в тому анекдоті: «У нас теж можна вийти на Красну площу і закричати: Рейґан козел!»

Деякі розслідування стріляли холостими – тобто, не знаходили фактів корупції, але спричиняли ефект ядерної бомби. Перший з таких – це фільм Слідства.інфо про офшори Порошенка. По суті, журналісти з’ясували, що у Порошенка є офшорна фірма, на рахунку в якої 1000 (одна тисяча, це не описка) доларів. Тобто, розслідувачі не знайшли фактів виведення грошей в офшори. Але в своєму кіно за допомогою музики та тривожного тону обставили все так, що у значної частини суспільства склалося враження про якусь ґрандіозну корумпованість керівника держави. (Детальний розбір цього розслідування читайте тут http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/66697/Skandal_z_ofshoramy_Poroshenka_Detalnyj_analiz_brehni)

Фінальним акордом цього стилю у драмі Порошенка стало передвиборче (в сенсі, що вийшло за три тижні до виборів) розслідування Bihus.Info про корупцію в “Укроборонпромі”. Автори не назвали жодного факту причетности Порошенка до схем, але багато разів називали його прізвище й показували картинку з пірамідою на чолі з Порошенком.

До того ж, розслідувачі так і не показали громадськості ориґіналів листування, яке оприлюднили, що наводить на думку про часткову фальсифікацію оприлюднених діялогів. Як засвідчує наш аґрегований рейтинґ кандидатів, після виходу цього фільму ріст рейтингу Порошенка зупинився, а потім почав падати. Водночас, тема корупції в “Укроборонпромі” стала ударною в кампанії Зеленського (цікаво, що цю тему постійно підігрівали акції “Національних дружин”, які так само різко закінчилися, як і почалися).

При цьому, підозри у виведенні мільярдів доларів вкладів Коломойським з “Привату”, схеми Януковича, фінасування Росією проросійських ЗМІ в Україні та багато інших корупційних і захопливих тем залишилися практично поза увагою антикорупційної спільноти.

Що в підсумку?

Завдяки реформам, серед яких очищення банківської системи, запровадження прозорих процедур у держзакупівлях, зміна схеми фінансування медицини, відмова від купівлі газу в Росії (це до 2014 року завжди була ду-у-у-у-уже корупційна сфера), запровадження електронного повернення ПДВ, введення корпоративного управління в деяких великих держпідприємствах, а також низки менш масштабних змін, корупції де-факто в країні стало менше (як висвітлюються реформи – дивіться попередній розділ).
Але завдяки постійним актикорупціним «розслідуванням», у котрих до знайдених і не знайдених фактів часто намагалися приклеїти Порошенка, у суспільства склалося враження, що корупції стало більше, ніж навіть при Януковичі, а очолює її Порошенко.

Корупція реальна
«"Система" в Україні грунтується не на так званій корупції – а на стосунках типу патрон-клієнт (щось на кшталт «свої люди»), на конкуренції між учасниками процесу та на змовах – а передусім, на домінуванні малої оліґархії та на підпорядкуванні закону грошам і владі. Ця система з її здатністю до пристосування вже відтворилася після Помаранчевої революції та Революції гідности», - так діаґностує нашу реальність http://texty.org.ua/pg/news/textynewseditor/read/93321/Stane_Zelenskyj_novym_jetapom__chy_figovym?a_offset= один з найпроникливіших експертів по Україні Джеймс Шерр.

Один бізнесмен, який започаткував успішний стартап, заснований на відкритих даних, якось у приватній розмові розповів мені, що починав працювати в компанії, яка займалася оптовою торгівлею пивом. Там крали усі – від вантажників до топ-менеджерів. А найбільше крав головний бухгалтер. Власник про все знав. Для того, щоб боротися з дрібними крадіжками, найняв мого співрозмовника, а на нечесного бухгалтера дивився крізь пальці.

Думав приблизно так: «Я знаю, скільки він краде, але він моя людина. Коли виникнуть проблеми – він знає, як їх вирішити. Це надійніше, ніж брати якогось понтового фахівця із сторони». Та «свій» бухгалтер нічого не вирішив у потрібний момент.

Це логіка українського бізнес-середовища та управлінської еліти, з яких і вийшов Порошенко. Він діє так само, як цей оптовий торговець пивом. Він укладав угоди з впливовими й грошовитими, але хижацькими й дискредитованими реґіональними елітами.

Багато говорили про союз Порошенка з одіозним мером Харкова Геннадієм Кернесом і не менш одіозним керівником Одеси Геннадієм Трухановим. У менших містах Порошенко зробив ставку на таких самих персонажів. І несподівано – хоча й цілком закономірно – вибухнула історія з убивством Катерини Гандзюк. Як і з пивною кампанією, в критичний момент, тобто під час виборів, ці васали нічого не вирішили, не додали жодного голосу, хоч і обіцяли як не додати, то вкинути. Через свою одіозність вони тільки зменшили підтримку Президента. В кращому випадку, просто відійшли вбік, а в гіршому – грали на користь опонентів Порошенка.
«Договорняк і шантаж силою» – це сіль українських стосунків у владі. Вони чудово описані у нашій статті "Уроки поразки" http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/93276/Uroky_porazky_Shhob_vratuvaty_krajinu_Poroshenko_virtuozno?a_offset=.

«Система» склалася не при Порошенкові і навіть не при Кучмі. Так жив Совєтський Союз, а до нього – Російська імперія. Ми родом звідти, і з покоління в покоління передаємо засвоєні практики.

В принципі, якщо брати вузький підхід нинішніх українських антикорупціонерів, то практично все життя в Україні пронизане корупцією. Жоден будинок не побудований без корупції, більшість телефонів ввезено контрабандою. Але якщо дивитися ширше, то це цілий спосіб існування суспільства, певні традиції та культура. Порочні традиції і культура. І їх потрібно змінювати. Порошенко цього робити не наважився. І тут залишається відкрите питання: чи можливо одночасно з війною проти Росії вести війну проти внутрішньої феодальної системи? Скоріше ні. Але можна було б розбудовувати сильні і не корумповані інститути. Наприклад, прокурори, хоч і позбавилися за часів Порошенка статусу елітних рекетирів, але до повноцінної роботи ГПУ ще далеко, і Президент не форсував побудови сильних інституцій.
Хоча всі вище розкритиковані розслідувачі не накопали нічого конкретного на Порошенка, але вони відчували гнилу суть системи і повідомляли про неї. Не завжди професійно, на жаль. Бо одна справа – відчувати, а інша – знайти факти, які дають розуміння, як усе влаштовано.

Що в підсумку?

Намагання зберегти керованість країною, використовуючи звичні й традиційні для України інструменти влади, сприймалися суспільством, західними союзниками, антикорупціонерами й журналістами-розслідувачами як спроби повернути країну в минуле. Виборці хоч і відтворюють ці вікові корупційні традиції в своєму житті – водночас мають величезний запит на демонтаж цієї культури.

Порошенко не захотів ризикувати під час війни втратити керованість країною та стати реальним, а не декларативним лідером у цьому процесі. Нульова толерантність до натяків на корупцію в ближньому колі була б частковим виходом із ситуації. Та тут постає нова проблема: хто б у такому випадку захотів лишатися в команді Президента (не тільки Порошенка і не тільки Президента, а й будь-якого політичного лідера)? Що робити? Розкажемо нижче.

3. Із Росії з ненавистю

Я подарував мамі смартфон. Якось беру його, а там десятки відкритих вкладок якихось абсолютно диких новин у стилі «П’яний Порошенко втік від виборців» чи «Експерт прогнозує масову відмову плати комунальні послуг».

– Ма, що ти читаєш?

– Воно само з’являється, я не можу його ніяк закрити.

Я витратив 20 хвилин на те, щоб позакривати усі вклади, але так і не розібрався, як зробити, щоб вони самі не вискакували на перший екран. На яку кількість людей ведеться така масована атака брехнею?

Наше дослідження засвідчило http://texty.org.ua/d/2018/mnews/, що лайносайти, які пишуть вигадані новини, і на яких можна опублікувати будь-яку найдикішу фантазію, мають 50 мільйонів заходів щомісяця (і ми взяли далеко не повний їх список).

Але дезінформацію поширюють не тільки вони. Згідно з моніторинґом ІМІ http://texty.org.ua/d/2018/media-ranking/ (дослідницька організація, котра моніторить медіа) , із ТОП-50 найпопулярніших інтернет-видань лише 10-15 намагаються дотримуватися журналістських стандартів і не публікують відверті маніпуляції. Та й то частина з них протягом останніх років послуговувалася анипорошенківською риторикою.

Хоча російські ЗМІ та соцмережі в Україні забанені, але кремлівська пропаґанда діє настільки розгалужено й потужно, що зуміла нав’язати українському суспільству свої наративи. Меми “тарифний геноцид”, “Порошенко – алкоголік”, “влада наживається на війні” вже перекочували з груп ненависти в Фейсбуці, які ми досліджували у 2016 році, та низькопробних ЗМІ – до виступів політиків загальнонаціональних на ток-шоу, на трибуни Ради і в передвиборчу риторику. Старі мислевіруси ефективно доповнюються новими, такими, як “доктор Смерть” (це про Уляну Супрун).

Про методи та цілі російської пропаґанди ми писали багато разів. Нагадаємо, що її основною метою є довести, що українцям не потрібна своя держава, адже нею завжди керують покидьки, корупціонери й неадеквати. Ворожа пропаґанда також постійно намагається протиставити народ і владу. Під час гарячої фази війни активно вкидалася інформація, яка нацьковувала рядових бійців на керівників Армії. «Нас вивели з санаторію, де ми базувалися під Маріком, там зроблять ремонт – і буде база для дружин генералів», – розказав мені якось один доброволець.

Таку ж тактику протиставлення народу та «буржуїв», солдатів та офіцерів використовували большевики в 17-му році. Вербуючи зрадників серед бандерівців, енкаведисти протиставляли тяжкі умови, в яких жили рядові бійці, санаторію, куди з'їздив підлікуватися Шухевич, – останній приклад яскаво описаний у муарах підпільниці Марії Савчин “Тисяча доріг”. Метод старий, як світ: ще давньокитайські стратеги перед нападом на іншу державу рекомендували налаштувати народ країни-жертви проти своїх керівників.

В Україні така пропаґанда має особливо благодатний грунт. Експерти кажуть, це пов'язано з тим, що ми довго були під окупацією й не довіряємо владі, бо вона завжди була чужа. Можливо й так. Але правда також і в тому, що впродовж років незалежности ворожа пропаґанда підкреслювала різницю між «ними» і «нами». Це глибоко вкорінене переконання. «Я стану такий самий, як вони. Я втрачу довіру народу», – переказує слова Зеленського в інтерв’ю УП юрист його штабу Богдан.

Насправді ж чинна влада – найближча до людей за всю історію України. Безліч активістських ініціятив реалізовувалося, безліч громадських діячів пішли у владу, приймалися закони, розроблені активістами чи написані за їхньої суттєвої участі.
Звичайно, у владі залишалося багато «совка», але оцей елемент співпраці між народом і владою взагалі не потрапляв у лінзу суспільної уваги (знову читаємо перший розділ про медія). Натомість, зі збільшуваним склом дивилися на те, що може розділити “їх” і “нас”.
Зручною мішенню для дискредитації є політичне керівництво нашої країни, і на нього завжди спрямовуються потоки брехні, звинувачень і ненависти. Порошенкові дісталося особливо багато, адже він воював з Росією. І ця ненависть з Росії поступово заражувала все більшу кількість українців. Вона стала частиною українського політичного дискурсу. «Ховайте ваші руки», – говорить одне з правил http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/89724/Znajdit_korysnogo_idiota_7_zapovidej_rosijskoji_dezinformaciji проведення російських дезінформаційних операцій.

Всі ці мислевіруси поширювалися трьома «роями»: соцмережі, лайносайти, респектабельні проросійські видання в Україні. Нещодавно Фейсбук заявив, що Росія перейшла до нової тактики дезінформації в соцмережі. Замість використання ботів наймають живих людей, які розганяють потрібні меседжі.

Але стару аґентурну практику ніхто не скасував. У книзі «КҐБ у Франції» описано, як совєтська спецслужба використовувала своїх аґентів серед журналістів, правих активістів, інтелектуалів тощо для впливу на громадську думку. Сподіватися, що в Україні зараз немає таких аґентів впливу як мінімум нерозумно.

Що в підсумку?

Російська дезінформаційна машина зуміла нав'язати інтелектуальні рамки внутрішньополітичної дискусії, і чимало акторів нашої політичної сцени – політиків, журналістів, експертів – почали жити в створеному росіянами наративі, повторювати, поширювати та вдосконалювати його. Відповідно, актори грали фальшиво, і виборці не могли зрозуміти реальности.

Далі - такі розділи:

4.“Не я хороший, а Порошенко поганий”

5. Позбавлені корита

6. Кучма-стайл Порошенка

7. Мова ненависті порохоботів

8. Штаб Порошенка

Один знайомий політтехнолог якось жартував, що вони, тобто політтехнологи, ні на що не впливають: якщо йде карта, то йде і без них, якщо насувається провал, то його не відвернеш.
Але штаб Порошенка провал тільки наближав. Виборчої кампанії фактично не було. Гасло «Армія Мова Віра» – абсолютно правильне, правильними були й ТБ-ролики та борди з Путіним. Але це лише один елемент кампанії. Навіть у розпал боротьби ні штаб, ні сам Порошенко не реаґували на виклики дня. Вони мовчали.

А якщо Порошенко щось і казав, то пізно й так, що його мало хто чув у вирі нових скандалів. «Штаб має знати, з якими заголовками вийде завтрашня преса», – вчили американці в далеку доцифрову добу працівників апарату Народного Руху України часів Чорновола. Штаб Порошенка не тільки не знав про те, що скажуть про нього завтра, – він не чув, що сказали вчора.

Дивно, але ніхто не спробував розповісти українцям, яких колосальних реформ вдалося досягти і як це було важко, як разом над ними працювали громадськість і влада.
Ми публікували список із 21 досягнення за п’ять років після Майдану. А якщо детально розбирати кожну галузь економіки та сферу громадського житя, то можна скласти список на сто чи й двісті пунктів. Проте, виборці про ці досягнення не знали. Порошенко та його штаб сховалися за формалізмом: “Говоримо тільки про те, за що відповідає Президент”. Але Блок Петра Порошенка сформував коаліцію й привів до влади свій уряд – навіть два уряди. В кожного були і є свої успіхи й провали, і не варто було від них ховатися.
Порошенка підтримали практично всі інтелектуали і багато культурних діячів, а хто про це знав? Робота з реґіональними ЗМІ теж не велася, аґітатори в одних місцевостях, а в інших – люди не отримали жодної порошенківської газети.

Реклама в соцмережах у Зеленського була на порядок ефективнішою. Зеленський набирав більше, ніж йому давали соцопитування. Це означає, що він зумів мобілізувати своїх виборців у день виборів. Мобілізація в день виборів мала стати сильною стороною Порошенка, а виявилося навпаки.

Що в підсумку?

Виборча кампанія йшла самоплином. Навіть штабісти Зеленського дивуються, чому українцям не показали всі сильні строни Порошенка. “Багато хто міг би дізнатися про нього (Порошенка) багато цікавого протягом виборчої кампанії і полюбити його заново", – говорить в інтерв'ю виданню Ліга.net Михайло Федоров, куратор діджитал-кампанії Зеленського.

9. Ціна на газ і західні союзники

Близько половини україніців чекає від новго президента зниження ціни на газ. З цього можна зробити висновок, що ця ціна стала ключовим фактором для тих, хто мало розбирається в політиці. Газ має бути дорогим, це стимулює економіку працювати ефективно. Але з боку МВФ вимагати підвищення ціни напередодні виборів – а останнє підвищення відбулося восени 2018 – це постріл у спину тодішній владі, крок ризикований і нерозумний, бо період політичної невизначености може закінчитися тим, що Україна або не платитиме боргів, або набере їх ще більше. Навіть сицилійська мафія, коли підопічний бізнес стикається з проблемами, йде на поступки. Не з гуманности. А щоб зберегти курку, яка несе золоті яйця.
Що з цим усім робити Порошенку?

Другий тур перетворив Порошенка на трибуна, який опирається в першу чергу на своїх прихильників. Цей напрямок і потрібно розвивати.

Досі весь політичний істеблішмент перед виборами мислив категорією «проєктів». Створили «проєкт», найняли політтехнологів, придумали красиву назву, запустили рекламу, найняли аґітаторів, пройшли в Раду, перед новими виборами створили новий проєкт.

Така стандартна схема. В ній криється суть проблем першого терміну Порошенка, про які ми писали вище:

1. Немає кадрів – катастрофічно немає ніде, і взяти їх нізвідки.
Починається залучення до ближнього кола своїх бізнес-партнерів, друзів і друзів друзів. І це логічно, бо на відповідальних посадах мають бути люди, яким довіряєш. Опираєшся на місцевих і галузевих феодалів, купуєш їхню лояльність і підтримку деяких реформ в обмін на недоторканність.

2. Про те, що ти робиш, ніхто не знає.
Немає центру, який пояснює смисл політики. Прес-служби Президента і Мінстеця недостатньо. Потрібна неурядова організація, котру не можуть звинуватити у використанні держресурсу для піару політика. Можна створити свій канал, але це дорого й малоефективно у морі інших каналів. Можна спробувати "віджати" канал у когось іншого чи з ним домовитися. Але "віджати" – це скандали, а домовленості порушуються. Та й контролювати канал – це мало, потрібно розуміти, що сказати людям, які проблеми їх хвилюють.

3. Зазнаєшся і не розумієш прагнень та настроїв людей.
Коли в США вибори виграє кандидат від Республіканської або Демократичної партії, в нього цих проблем немає. Партія має великий кадровий потенціал – це й працівники партійного апарату, і високопоставлені чиновники, які вже колись працювали на посадах та після відставки залишилися в партії. В нас ці люди кудись зникають. Не треба домовлятися з трухановими, коли в тебе є сильна партійна структура.
Партія може мати аґітаційно-інформаційний відділ, який не обмежений державними й організаційними рамками, як різні прес-служби в органах влади. Партія зможе виробляти інформаційну стратегію, й уже не доведеться наймати різних пройдисвітів від піару для гасіння репутаційних пожеж.
Рядові члени партії ідейно за тебе, вони не бездумно відроблятимуть години, вони розбиратимуться в політиці і пояснюватимуть її нюанси іншим. Їх просто треба постійно інформувати про те, що відбувається, давати партійну інтерпретацію подій і заяв опонентів.

Але є декілька ключових умов:
1. Реальна партійна демократія
Партія, яку збирається створити Порошенко, має бути «жива» – тобто, з реальними членами, реальною внутрішньопартійною демократією. Порошенко має створити таку партію, яка одного дня скаже так, як консерватори колись сказали Тетчер: “Дякуємо, але тепер нашим лідером буде інший”. І це сприймется не як переворот, а як можливість для партії взяти більше голосів, а попередньому лідеру – допомагати їй своїм досвідом.

2. Самостійність в аґітаційній роботі парторганізацій
Порошенко звик все контролювати. Йому треба відмовитися від цієї риси й довіритися своїм прихильникам. Дати партійним організаціям максимум самостійности. Щоправда, є ризик, що партійні структури рейдернуть або місцеві князьки, або ворожі аґенти. Тут варто продумувати запобіжники, але надмірна централізація вбиває всю енергію.

3. Диверсифікація фінансування
Спочатку буде важко, бо всі звикли, що Порошенка багатий Буратіно і має плати за все. Та згодом вийде налагодити фінасування з мінімальними вливаннями від Порошенка. Це питання партійної демократії – а яка може бути демократія, якщо за все платять Порошенко, Кононенко і Грановський?
Тому батьки-засновники нової партії мають чітко і жорстко, як у бізнес-плані, прописати графік відмови від грошей свого лідера і його оточення. На всякий випадок нагадаю, що продаж місць у списку чи висування по мажоритарці від імені партії – теж не варіянт. Це вбиває довіру, нищить волонтерство, і зрештою нічого довговічного з таким фінансуванням не вийде.

Якщо Порошенко дотримається цих трьох умов, то нова партія стане однією з сил, яка утримуватиме українську державу під час різних бурь і потрясінь. Навіть коли перебуватиме в опозиції. Бо коли тобі протистоїть чисельна й організована сила, а не черговий передвиборчий проєкт – це стимулює владу працювати конструктивно.

Всі умови створення справжньої партії зараз є, їх треба правильно використати.
Після обрання Ющенка теж вирував величезний підйом, прихильники масово записувалися в партію «Наша Україна». Але не тільки прості люди. Шахраї, бізнесмени й місцеві феодали теж квапилися туди вступити. В моєму рідному місті до партії приєднався власник базару, записав у члени всіх торговців і мав більшість на конференції. Згодом він став нардепом і розширив свій бізнес. Чим закінчила «Наша Україна», відомо всім.

Порошенко чимало зробив. Він може зробити і справжню партію, яка стане чимось більшим, ніж просто черговий проєкт для здобуття посади.

Повний текст  http://texty.org.ua/pg/article/hohobi/read/93496/Devjat_prychyn_chomu_prograv_Poroshenko_i_shho