"Не сховатись в собі..." Тарас Федюк

 

Тарас Федюк

***

Не сховатись в собі,

ні в степу, ні в далекому лісі,

Не вписатись в ікони

й роботи великих майстрів.

Озирнутись в минуле

і вишептати: "Святися!"

Ось і все, що спромігся,

і все, що зробити зумів.

Як непевно кладе

самота свої сиві покоси,

Як невміло уникнуто

торжищ і монастирів.

Не лякає ніщо...

Тільки смерть, тільки розпач і космос

Заплелись і гойдають

на гіллі цей світ, що дозрів.

Ні спасіння, ні про́щення.

Стежка спливає потрохи.

І уже в круговерті

гранично холодних речей

Відчуваю, як важко й повільно злітає епоха,

Наче ворон із виклюваних

Очей.

З книги віршів "Хрещаті південні сніги", 1995

"ВІйна поруч. Настає вища пора бути мужніми". Кость Москалець

 

Кость Москалець

ВІЙНА ПОРУЧ

Цього літа виповнюється 20 років із дня смерти мого батька, українського письменника Вілія Москальця. Може, ще й тому я так часто повертаюся останнім часом до батькової постати, до його розповідей про ІІ світову війну, до улюблених батькових слів, приказок, жартів… Усі ці роки після його смерти мені відверто бракує батькової присутности й неймовірної, немислимої тепер нагоди поговорити з ним. Поговорити про наболіле. Про сімейні справи. Про епідемію. Або про чудову реставрацію палацу Кирила Розумовського в Батурині.

Мабуть, батько тепер і не впізнав би його, бо за життя палац стояв руїною, без вікон, без дверей, у підвалах аж кишіло від вужів, а нагорі — від кажанів, готові декорації для зйомок готичного фільму жахів, якими (на жаль? на щастя?) ніхто не встиг скористатися. Тепер там святкова атмосфера, чистота й порядок, у просторих залах висять картини, виставлено експонати, на вікнах вітер гойдає легесеньку тюль, палац обсаджений розкішними трояндами, а привітні екскурсоводи розповідають про історію останнього, хай і маріонеткового, гетьмана.

Врешті, ми з батьком могли би поговорити про війну. Не ту, усе дальшу, а цю, усе ближчу. Про війну, яка поруч, неспростовна й нескасовувана, хоч як би нам хотілося забути про неї.

– Якби Україна вступила до НАТО, Росія її би не проковтнула. А так… не буде тут діла.

Ці слова батько сказав тридцять років тому, щойно Україна стала незалежною. І я запам’ятав їх на все життя. Як прогноз старого досвідченого солдата (батькові довелося служити в армії сім років). Як підсумок уважного багаторічного рекогностування. Як пересторогу, а може, як наказ нам, молодшим, тим, кому доведеться жити у власній державі, захищати її, зустрічатися із незнайомими викликами нового історичного часу, з гострою необхідністю швидко й адекватно реагувати на зусібічні загрози, у тому числі і створені споконвічними сусідами-ворогами.

Війна ця розпочалася у 2014 році. Я її побачив і зустрів раніше. Побачив як грандіозну візію, сидячи з приплющеними очима під старими соснами на краю Смарагдового поля. Незадовго перед цим я подивився фільм Мілчо Манчевського «Перед дощем» (1994), чудово зняту драму про війну в Македонії, війну між учорашніми сусідами, македонцями й албанцями. Перебираючи в пам’яті кадри й сюжетні лінії цього фільму, відчуваючи ніздрями наближення грози і свіжі пахощі літнього дощу, я раптом зрозумів, що це був провісницький фільм, що він не тільки розповідає про події в колишній Югославії, але й попереджає про те, що станеться з нами, українцями. На Смарагдове поле неквапливо виїжджали танки з триколорами, прокладаючи чорні борозни по молодому зеленому житу, впевнено займаючи танкові окопи, що полишалися тут від совєтських часів і вже встигли позаростати кущами барбарису. З північного сходу летіли бойові гелікоптери. Над Батурином лунали перші вибухи і клубочився дим пожежі, що, як і триста років тому, знищить нашу столицю серця дощенту. Солдати у формі без розпізнавальних знаків без зайвих розмов перекривали шосе Київ – Москва, блокували залізницю, проводили перші розстріли неблагонадійних…

Під враженням від цієї грізної візії я незабаром написав пару десятків пісень, окремі з яких згодом склали альбом «Армія Світла», записаний Віктором Морозовим у 2008 році. Стоячи поруч із Морозовим на презентації альбому в київському Будинку художника, я думав, що ніхто з людей у переповненому залі не розуміє, мабуть, що цей альбом є попередженням, а не твором пам’яти або уяви. Війна — це те, що чекає на нас попереду, а не те, що навіки залишилося позаду. «“Армію світла” можна б назвати своєрідною реабілітацією авторської патріотичної пісні. Патріотичної в найширшому сенсі, бо про Україну — або будь-яку іншу країну — тут ніде не йдеться. Та це, зрештою, і не потрібно, — достатньо прозорою є вже головна метафора. “Армія світла” — це щось значно більше, ніж лише назва титульної композиції. Ледь не фентезійна боротьба Добра зі Злом, Світла з Темрявою відбувається тут чи не в кожній пісні», — доволі благодушно писав дорогий моєму серцю «Український журнал» про цей альбом у 2009 році, через кілька місяців після згаданої презентації. Але, на жаль, уже через п’ять років стало цілком очевидно, що в моїх піснях ішлося таки про Україну й аж ніяк не про фентезійну боротьбу.

Вірші збуваються. Пісні — теж. Чимало шанувальників моєї пісенної творчости звернули згодом увагу на провісництво «Армії Світла» та інших пісень цього ж періоду, зокрема пісні «Наречені вовків» у виконанні львівської групи «Файно». Мене не раз запитували, приватно і привселюдно, про дату написання рядків «наші землі на схід забирає пітьма знову п’ять літ буде війна». Питали переважно дружини, матері й сестри воїнів, які вирушили воювати на Схід. Питали з неприхованою надією, що коли п’ять років перейде, то весь цей кошмар закінчиться і їхні рідні, кохані повернуться додому цілими й неушкодженими. На жаль, п’ять літ із часу написання «Наречених вовків» давно минули, а війна триває, і кінця-краю їй не видно, попри всі мої оптимістичні фінали:

- наші землі на схід забирає пітьма

знову п’ять літ буде війна

вперше без тебе моя починається ніч

ліжко як лід

котиться віск

я так тебе лю́блю що померти можу

я кусаю губи це не допоможе

обтинаєш коси бідна моя душе

і гарячі сльози душать мене дуже

от ми й стали тепер наречені вовків

падає сніг ве́льон легкий

тануть кристали в устах і жаркі язики

лижуть руду кров юнаків

я так тебе люблю що померти можу

я кусаю губи це не допоможе

обтинаєш коси бідна моя душе

і гарячі сльози душать мене дуже

далі буде весна а на небі сонця́

армія зла згине уся

землі на сході цвітуть починається день

сірих вовків вільних дітей

Знайома поетеса зі сльозами на очах розповідає про відвідини госпіталю, де лежать наші поранені воїни. Її запросили туди почитати вірші і вона йшла безтурботно, як і на кожен інший творчий вечір, до звичної публіки, що складається з далеких від мілітарних реалій любителів поезії, усміхнених і толерантних до будь-якої довжини верлібрів на будь-яку можливу тему або й без теми взагалі.

У палаті лежали хлопці без рук і без ніг. Без очей. Хлопці, за яких не відважаться вийти заміж. Їхні поранення були страхітливими, не всі з них підлягали лікуванню. Деякі з тих бійців уже померли, дехто ще помре. Вона читала їм вірші, не знаючи не тільки того, навіщо читає їх, але й більш принципового: навіщо вона взагалі їх писала? кому вона їх писала, коли на світі є отакі покалічені хлопці і з кожним днем їх стає все більше? Про що важливе могла розповісти їм дівчина, яка — за винятком улюблених філологічних студій — і світу білого добре не знала, а тим більше не знала, що цей білий світ так легко обертається на світ чорний і кривавий? Що вона могла повідомити їм такого, чого не знали ті, хто

Їх усе більше на вулицях

наших міст. Вони вчать нас

мовчки. Одним своїм зболеним

поглядом. Одним виглядом

своїм. Їхнє послання просте,

простіших не буває: війна

поруч. Треба бути напоготові.

Настає вища пора бути

мужніми

не раз зазирав смерті в очі? Чого вона могла навчити їх своїми наївними віршами?

– Це вони навчили мене того вечора, — каже вона. — Навчили обходитися без слів.

Їх усе більше на вулицях наших міст. Вони вчать нас мовчки. Одним своїм зболеним поглядом. Одним виглядом своїм. Їхнє послання просте, простіших не буває: війна поруч. Треба бути напоготові. Настає вища пора бути мужніми.

https://moskalets.wordpress.com/2022/01/27/

"Я серцем серцю говорив: «Не спи!»" - Степан Пушик

 

Степан Пушик

* 26 січня 1944, село Вікторів, Станіславівщина - † 14 серпня 2018, Івано-Франківськ

***

Сонце й зелений вітер

Тихо трави колишуть.

Прагнуть заснути віти –

Вітер не хоче тиші.

Птаства далекий гомін.

Хмари, як білі пави.

«Хто ми? А хто ми? Хто ми?» –

В неба питають трави.

А під крутою горою

Вбиті лежать герої.

Небо питає: «Хто я?»

В Бога питає: «Хто я?» –

…Плаче карпатська Троя…

21.05.1981

СОН

То був далекий сон,

Такого більш не буде…

То був далекий сон

І ти вві сні була…

А знаєш? Щось таке

Тече тепер у грудях,

Мов чистий той кришталь

З гірського джерела.

.

***

Де ж ти нині, справжня синя пташко?

Дія – лік. Не так при ній болить.

Став би я опришківським ватажком,

Бо цей світ міщанством аж смердить!

І козак тепер чомусь не в моді,

Злодій править. Час як баламут.

Не цвітуть троянди на болоті

І сади на твані не цвітуть.

14.09. 1976.

***

А вечір знов у білім місті в фраці,

У чорнім фраці посеред юрби.

Не хочеться розваг, ані вина, ні танців.

Та друг на вечір тягне до «бабів».

Пішов би він!.. Їдальня світить більмами.

Пияк ковтнув чи думку, чи слова

І на буфетницю дихнув: «Налийте білої…

Налийте білої, бо трісне голова».

Куди подітись від держави-ватянки?

Зрівнялівки, страхів і бутафорних крил.

Найвище щастя – сорок градусів у затінку

Від Світязя і Тиси – до Курил.

Потрібен владі не народ, а вівці,

Не велети відважні – карасі.

А мислячих потоплять у горілці:

Усі як всі. Усі як всі. Як всі.

Сидять Ікари. Прометеї вимерли.

Пішов Антей на службу в КДБ.

В кривих дзеркалах, у потворнім вимірі

Ти є – й нема тебе. Нема тебе!

6.06.1969

***

Про нас мовчать – і хай собі мовчать.

Ми слід залишили. Ми головаті.

Хай краще критики похвалять онучат

У дев’яностих і вісімдесятих.

А ми раніш за них на світ прийшли.

Щоб культ зробити з вірності та книги

Ми, як підсніжники весняні, зацвіли

На острівцях хрущовської відлиги.

У сімдесяті ми були такі ж –

Романтики наївні світанкові!

Та з люттю брали словотвір під ніж

Байстрята Мільмана чи ба, – Маланчукові.

Не вдалося! Бо оновилась кров,

Бо час новий пропахся іншим духом,

Бо тюрми взяв і відчинив Хрущов,

А ключ від них сховав під капелюхом.

Нехай ростуть онуки, як орли,

І вірять, що минуть часи куревські.

І знають, що завжди у нас були

Великі Нестори, Шевченки й Котляревські.

29.05.1986

Луква, річка на Івано-Франківщині, права притока Дністра. В неї впадає річечка Луквиця, на обох берегах якої розкинулося село Вікторів, рідне село Степана Пушика

***

Читає дощ літописи в гаю,

Листки йому перегортає вітер,

І слухають в сльозах веселі квіти

Історію Вкраїни і мою.

Ні, я в житті нікого не убив,

Бо я людей і білий світ любив,

Міста і села, гори і степи.

Я серцем серцю говорив: «Не спи!

Ще поки в домовині не зогнив,

Дерзай того, чого у мріях снив!

Не трать ні дня, бо вороття нема!

Не любить степ, ні море, ні Карпати

Отих, що вміють нити і зітхати

І намагаються прожити задарма».

2011

Могила поета в його рідному селі

"Схима". Василь Махно

 

Василь Махно

СХИМА

Сніг летить із останніх століть

і сторожа обдерта стоїть

і стинає ті голови вражі

і солодку звізду на язик

аби голос згорівши не зник

бо не вимести з горла ту сажу

чи в різдвяну сльоту на дворі

заблудились вар’яти й царі

обминаючи світ і господу

на чолі письмена на руці

на столі як свічки в молоці

божих слів нерозгадані коди

хтось вписав у святий циркуляр

на самітниць і кінчених лярв

на п'яниць з пролетарського кодла

тільки тягне грекиня ще нить

і століття навпіл надломіть

видно чорний квадрат й чорне коло

ліній рівні ряди голоси

хто сторожу за кого просив

відгортаючи сніг як завісу

півстоліття лежить горілиць

в головах сонми збуджених птиць

і два кола утворюють 8

самота у металі числа

мідь осіння у шкіру вросла

письмена як ікони зчорніли

але там ні шиша ні гроша

тільки дуля і “на хрен душа”

птиці дзьобають зерно неспіле

суєта з тебе ліпить страшну

до століть прикипілу вину

дар твій вимокне ув алкоголі

апокаліпсис ствердлих осіб

аби місце ніхто не посів

ніби циркулем виріжеш в колі

1992

Кость Москалець. «Пам’ятай про померлих»

 

Кость Москалець

MEMENTO MORTIUS

Memento mortuis у перекладі з латинської означає «пам’ятай про померлих».

Трохи дивно, коли мертва мова звертається до тебе з таким — нагадуванням? Проханням? Наказом? Але коли заглиблюєшся в суть сказаного, то раптом розумієш, що серед живих залишилося не так уже й багато рідних та друзів. Їх можна перелічити на пальцях однієї руки: Віктор Морозов, Іван Малкович, Василь Герасим’юк, мама, племінник… А колись цей рахунок ішов на десятки й сотні! Тим доречнішою стає пам’ять про померлих, особливо в ці листопадові поминальні дні. Поети й музиканти, художники й актори, біологи й майстри, вчителі, львівські хіпі, брати й сестри — усі вони з’являються перед очима, з німою надією запитуючи: «Ти ще пам’ятаєш про мене? Ти не забув?».

Я не знаю, чому це так важливо для покійних, щоб про них не забули. Не знаю, бо сам іще не помер, мабуть, тоді довідаюсь уже напевно. Але знаю натомість, що тут, на планеті все ще живих, повно давніх знайомих, яким абсолютно байдуже, пам’ятаю я про них чи ні. І хай там як удосконалюють свої засоби зв’язку всюдисущий ґуґл або вайбер із фейсбуком, телефон не озветься, і в чат ніхто з них не напише. Бо в принципі треба вдосконалювати людські душі, а не засоби зв’язку.

Померлим не байдуже. Може, наші спогади — це хліб насущний для душ на тому світі? Може, багатовікова християнська традиція влаштовувати поминки якимось чином відчувала цю потребу й реагувала на неї?

З кожним наступним роком наш із дружиною список померлих, який ми відносимо до церкви, стає дедалі довший. Останнього разу вона дописувала туди своїх викладачів і колєґ із Могилянки, а я додав співака, що виконував пісні на мої слова, Міська Барбару з «Мертвого півня». На відео, що виринає з надр фейсбуку, Місько разом із Віктором Морозовим співає мою «Oh, My Dear Ukraine». Він співає всім тілом, слушно зауважує дружина, переглядаючи кліп разом зі мною. Він співає всім тілом і всією душею; коли людина співає отак, смерті нема місця в нашому, все ще нашому світі. Вона — тільки обрій, що відступає, коли ми наближаємося. Але в тих, хто помер, уже інша оптика.

Я пригадую могутній голос Василя Жданкіна, з яким ми разом виступали в театрі-студії «Не журись!» наприкінці 80-х, пригадую теми довгих запівнічних бесід із ним, спільні блукання зарошеними карпатськими хащами, жарти й гальби з вайсбіром у мюнхенському ресторані «Авґустінер», водночас розпачливо розуміючи, що за роки смерти Василь віддаляється, що я не можу втримати його образ біля себе, навіть слухаючи на повторі «Чорна рілля ізорана» або його геніяльну колядку на слова Антонича. Якась позасвітня відстань утворюється, чим далі від нас дні смерти наших друзів, наших рідних. Відстань, не обчислювана кілометрами. Схоже, що там узагалі немає жодних чисел. Тільки невмолима, нездоланна ґравітація потойбіччя, що затягує їх у себе, мов вир.

І все-таки вони якимось чином знаходять можливість подолати ту відстань і випірнути з того виру. Приходять у снах, як-от сьогодні приходила моя молодша сестра Світлана. Приходять у словах і фразах, які належали їм, тільки їм. «Ось так казав Андрій Панчишин… А це улюблене слівце Олега Лишеги… Доглибно — це слово Володимира Моренця…» Подеколи стає навіть ніяково, коли хтось у розмові вживає зворот, що належав покійному. Так ніби душа на мить сяйнула перед нами. І в нас розплющилися очі, як в учнів, що впізнали Ісуса за характерним, притаманним тільки йому жестом ламання хліба.

А ще вірші. Інколи це один рядок, що належав Івану Козач­енку. Часом — довга строфа Ігоря Маленького або сполох спогаду про те, що одна з найкращих його поем називалася «Злива». І одразу ж послужлива пам’ять запускає кіно, блимають сповільнені кадри, на яких Маленький тихо, мов весняний дощ, повільно, мов слова літургії, читає цю поему нам, дружньому колу, з якого смерть ще нікого не встигла вирвати — ні Ігоря Римарука, ні Аттили Могильного, ані Михайла Григоріва. Там усі живі, там усі молоді. Звичайно, листопад промине, надійдуть радісні новорічні та різдвяні свята. З’являться нові клопоти, нові проблеми й завдання, за якими не буде часу на спогади й осмислення безповоротних втрат. Але зараз, поки ще палають осінні свічки біля мовчазних могил наших найдорожчих, зараз найкращий час призупинити повсякденну суєту та нескінченну балаканину ні про що й про все одразу. Час замовкнути перед пам’яттю про тих, хто не повернеться. Час відповісти бодай однією жаркою сльозою на запитання, проказане з такою надією: «Чи ти ще пам’ятаєш про нас?».

Операція "Немислиме" - секретний британський план нападу на СССР у 1945 році

 

Вінстон Черчилль. Близько 1940 року

Файні плани Черчилль мав щодо Росії, хай і нездійсненні...

ОПЕРАЦІЯ “НЕМИСЛИМЕ” — СЕКРЕТНИЙ БРИТАНСЬКИЙ ПЛАН ВТОРГНЕННЯ В РОСІЮ У 1945

Michael Peck

Навесні 1945 року Вінстон Черчилль попросив очільників британських збройних сил підготувати секретний план.

У цім не було нічого нового. Надзвичайно енергійний Черчилль завжди пропонував якісь плани — інколи розумні, інколи трохи божевільні. Проте цей план не йшов ні в яке порівняння з попередніми.

Черчилль хотів отримати план нападу Британії на Совєтський Союз.

На початку 1945 року Америка сфокусувала свою увагу на завершенні розгрому Німеччини, а потім і Японії. Однак Черчиллеві уявлялася Европа, на яку опускається темрява. Що станеться з цим континентом, коли Червона Армія окупує її серце? Сталін вже відмовився від попередніх угод щодо того, що Польща — а саме через неї Британія вступила у війну в 1939 році — буде вільною. Натомість у польському уряді було повно прихильників Совєтів, тоді як бійці польського опору опинилися в тюрмах НКВД. Румунія, Угорщина і Чехословаччина перебували під совєтським контролем, а над Грецією і Туреччиною, здавалося, нависла загроза. Після неминучої капітуляції Німеччини величезні за чисельністю американські збройні сили в Европі будуть перекинуті в район Тихого океану.

Хто ж у такому разі зможе зупинити росіян?

Тому британські стратеги розробили операцію «Немислиме» — відповідна назва для того, що могло б стати третьою світовою війною. Що може бути більш неймовірним завданням, ніж спробувати придумати спосіб, як Британія — розбита й виснажена після двох світових воєн — могла би почати превентивну війну, щоб завдати поразки совєтському колосові?

І хоча у 1945 році Велику Британію вже не можна було вважати «Великою», наказ є наказ, і військові планувальники вже звикли до того, щоб пропонувати варіянти дій у найнеймовірніших ситуаціях. Тому вони хоробро взялися за роботу, і в 1945 році розробили такий план. Напад мав початися 1 липня 1945 року, щоб можна було завершити операцію до настання зими. Вони вважали, що совєтська розвідка помітить підготовку Союзників, і тоді провести раптову операцію на кшталт плану «Барбаросса» буде неможливо. Тому союзницькі війська будуть змушені вести важкі бої від самого початку.

Операція «Немислиме» ("Unthinkable") передбачала проведення наступу за участю англо-американських з'єднань, а також континґенту Вільної Польщі (канадці також були поінформовані про цей план). Об’єднані сили мали прорвати совєтську оборону в Німеччині. Передбачалося, що в такому разі Совєти сконцентрують свої бронетанкові частини вздовж лінії Одер — Нейсе, яку Совєти зробили новим кордоном між Німеччиною і Польщею. Ґіґантська танкова битва типу Курської битви відбудеться біля міста Штеттін. Якщо союзні сили здобудуть перемогу, то вони зможуть просунутися до 400-кілометрової лінії між Данциґом і Бреслау, де вони зупиняться, щоб не підставляти свій фланґ під удар совєтських військ, розміщених у Чехо-Словаччині, з півдня.

Парадоксальним чином цей план дуже нагадував гітлерівську операцію «Барбаросса», в ході якої теж передбачалося завдати поразки совєтським силам поблизу російського кордону для того, щоб уникнути тривалої кампанії у глибині цієї величезної держави. «Планувальники міркували так: якщо вони восени 1945 року зможуть вийти на лінію Данциґ — Бреслау, то цього, можливо, буде досить, щоб змусити Сталіна відступити, — підкреслює письменник Джонатан Уокер (Jonathan Walker) у своїй книжці «Третя світова війна Черчилля: Британський план нападу на совєтську імперію в 1945 році (Сhurchill’s Third World War: British Plans to Attack the Soviet Empire, 1945). — Але якщо Союзники восени вийдуть на цю лінію (незважаючи на величезну перевагу Совєтів у чисельності військ), а Сталін не відмовиться від контролю над Східною Европою — що тоді? З тими силами, що їх західне командування мало у своїм розпорядженні, воно не зможе утримати цю лінію взимку 1945 — 1946 року, і союзники або будуть змушені відступити, або спробувати просунутися далі на територію Польщі і Совєтського Союзу. Просування вперед, поза сумнівами, призвело б до «тотальної війни».

Тотальна війна проти Росії — за кілька місяців до того, як атомна бомба була скинута на Японію. — була тим результатом, якого ніхто не хотів.

На момент капітуляції Німеччини союзницькі сили мали в Европі приблизно 4 мільйони вояків, і у своїй більшості це були американці, що їх незабаром мали перекинути у район Тихого океану. У розпорядженні Червоної Армії було майже 11 мільйонів солдатів і, ймовірно, 20 тисяч танків і самохідних гармат. Союзники, безперечно, розраховували саме на ті переваги, які дозволили їм розгромити нацистську Німеччину. Вони мали значну перевагу на морі, й це означало, що вони могли забезпечити висадку десанту в районі Балтійського моря. Тактичні військово-повітряні сили союзників поступалися совєтській тактичній авіяції у співвідношенні два до одного, проте Союзники могли покладатися на краще підготовлених пілотів, а також на ту обставину, що Совєти залежали від поставок зі Сполучених Штатів високооктанового авіяційного палива. Проте реальну перевагу в повітрі забезпечували би розміщені в Европі 2500 союзницьких важких бомбардувальників, у тому числі, напевне, й літаки B-29. Німецькі військово-повітряні сили не змогли їх зупинити, а Червона Армія не мала досвіду боротьби з ними.

Однак союзницькі військові планувальники опинилися у тій самій пастці, через яку зазнали поразки Наполеон і Гітлер. Як змусити Росію підкоритися, якщо вона не хоче того робити? Якщо перемоги над Червоною Армією на території Німеччини буде замало, то тоді єдиною альтернативою буде просування на Схід у бік Польщі та Росії. «Планувальники блідли, коли починали думати про ту колосальну дистанцію, яку Союзникам належало подолати для того, щоб забезпечити собі перемогу», — зазначає Уокер.

Тим часом Союзники мали виходити з того, що війна стане більш масштабною, коли Совєти нападуть на Норвегію, Грецію і Туреччину (британські планувальники передчували щось недобре й очікували укладення союзу між Совєтами і Японією). Що ж до атомної бомби, то в Сполучених Штатів улітку 1945 року їх було всього дві, й вони вже були призначені для Японії. У 1946 році у розпорядженні Америки було лише дев’ять бомб. Якими б вони не були потужними, вони були здатні заподіяти Совєтському Союзові лише незначну частину того збитку, який був нанесений йому нацистами, а проте, росіяни й далі билися.

Вражає не тільки самовпевненість — чи зухвалість — британців, які планували напад на Росію, хоча нічого подібного Британія не здійснювала з часів Кримської війни. Вражають покладені в основу цього плану ідеї, породжені необґрунтованими фантазіями або відвертим відчаєм.

Навіть у той момент, коли звільнялися табори смерти, Велика Британія розглядала питання про відновлення німецької армії для боротьби проти росіян. «Найбільш спірним питанням плану «Немислиме» було використання німецьких збройних сил у союзному таборі, — зазначає Уокер. — Передбачалося, що 10 німецьких дивізій могли бути використані при проведенні наступальних операцій, однак їх переоснащення із джерел самих Союзників потребувало би часу й вони би були готові не до 1 липня, а тільки восени, та й узагалі питання про їхнє можливе використання було вкрай спірним». Однак переоснащення нацистів блідло у порівнянні з головною ідеєю операції «Немислиме», а полягала вона в тому, що Сполучені Штати повинні були приєднатися до Британії й напасти на Совєтський Союз. Рузвельт і спочатку Трумен — поки він не змінив своєї думки — були переконані в тому, що зі Сталіном можна домовитися про післявоєнний устрій. Вони помилялися, але вони не знали цього до весни 1945 року. Але тоді ще тільки належало здобути перемогу над Японією, а для цього допомога Совєтів вважалася ключовою. Іншими словами, Америка щойно закінчила хрестовий похід в Европі проти нацизму. Й вона не збиралася відразу починати нового походу проти комунізму.

Любителі військової історії люблять поміркувати про те, чим би закінчилася війна між Західними союзниками і Совєтами (хоча прийнято вважати, що саме Совєти першими почали б наступ). Ентузіясти люблять порівнювати танки Sherman з танками Т-34, або винищувачі P-51 «Мустанґ» і винищувачами Яковлєва. Все це дуже цікаво, але абсолютно позбавлене сенсу.

Головний факт щодо війни, яка би втягнула світ у третю світову, полягає в наступному: операція «Неймовірне» закликала такі демократичні держави, як Сполучене Королівство і Сполучені Штати почати війну проти Совєтського Союзу. Її виправданням слугувала би потреба відкинути назад Совєтську імперію і позбавити її завоювань у Німеччині та Східній Европі.

У свою чергу населення Британії й Америки мало би нести тягар тривалого конфлікту, не маючи тих коштів, які змусили би ворога капітулювати. І замість відносно безкровної війни у повітрі й на морі, якій надавали і продовжують надавати перевагу англо-американці, вони були би втягнуті у наземну війну з найпотужнішою сухопутною державою на широких і холодних рівнинах, а також на болотах Східної Европи.

Операція «Немислиме» і справді була немислимою.

Michael Peck - історик, багатолітній дописувач до американського часопису National Interest.

Ориґінал:

Operation Unthinkable: Britain's Secret Plan to Invade Russia in 1945 https://nationalinterest.org/blog/the-buzz/operation-unthinkable-britains-secret-plan-invade-russia-22521

Генерал Дейвід Айзенгавер (ліворуч), Вінстон Черчилль і генерал-лейтенант Омар Бредлі випробовують новий американський карабін на стрільбищі. Березень 1944.

Вінстон Черчилль і фельдмаршал Бернард Монтґомері під час відвідин місця висадки Союзників у Нормандії. Липень 1944.