понеділок, 25 вересня 2023 р.

Про непобудовані оборонні рубежі й каву в Ялті

 



"Момент істини такий: росія цілком переходить на воєнні рейки й нарощує свою міць, а ми втратили величезну кількість часу. Втратили його насамперед через брехню. Наступ міг би бути багато ефективнішим і результативнішим. Ми забрехалися про перемогу. Дай Боже, щоб усім тим, хто кричав про сьогоднішню, максимум завтрашню перемогу, це якимось чином відплатилося."
Олександр ЗЕЛЕНЬКО,
колишній розвідник Служби зовнішньої розвідки КҐБ СССР, доцент катедри психології Київського університету ім. Шевченка
Фраґменти інтерв'ю
� - У своїй програмній промові Ентоні Блінкен заявив, що світопорядкові, який склався після Холодної війни, настав кінець, і в цьому контексті він назвав війну росії проти України найгострішою загрозою міжнародному порядкові на сьогоднішній момент, а Китай — найбільшою загрозою у довгостроковій перспективі.
Олександр Зеленько: - Світопорядок цей наближався до свого кінця, і весь Захід намагався відтягнути ситуацію, коли вся система противаг завалиться, але надто довго були мрії про те, що, можливо, це минеться, може, це чергова звичайна міждержавна напруга… Але це протистояння - не між Заходом і Сходом чи Півднем, це протистояння між цивілізацією та антицивілізацією.
Слово «цивілізація» походить від слова civil, від якого походять терміни «громадянин», «громадянські права», «права людини», «громадянське суспільство», «права громадянина». З часів грецьких полісів, громадянин це людина, яка має право брати участь у виборчому процесі – обирати й бути обраною і має право на носіння особистої зброї. З тих часів чимало з цих понять розширилися, а ці два права, безумовно, збереглися й до них додалося ще багато прав — право на життя, право на свободу, право на власність тощо. Сукупність цих прав лежить в основі цивілізації: всі країни, які визнають і ставлять наріжним каменем права і право, становлять цивілізацію, всі решта до цивілізації стосунку не мають.
У Китаї людина - це ніщо, це такий самий інструмент, як стілець, верстат, патрон, не більше. Скільки їх треба знищити, стільки буде знищено, скільки їх потрібно створити — стільки і буде створено; в тих умовах, які будуть потрібні начальству, люди й існуватимуть. Того з них, хто щось скаже з приводу прав, знищать на місці. Те саме стосується росії, Північної Кореї, Ірану. Тобто, йдеться про цивілізацію та нецивілізацію. Поки це була просто нецивілізація, це було півбіди. Проблемою стало, коли нецивілізація стала антицивілізацією, коли вони вирішили розширити свої території та знищити цивілізацію як щось, що заважає. Це і є фактично плавний початок третьої світової війни, вона неминуча. Це буде, звісно, конфлікт між США та Китаєм. Чи буде вона ядерною – швидше за все, так. Якщо вона буде ядерною, це буде кінець для всіх. Якщо вдасться зламати антицивілізаційні держави, зламати їхню економіку, їхні військові можливості до моменту застосування ядерної зброї, це буде велике диво, життя на планеті буде збережене. Дай Боже, аби так і сталося.
� - Чи є ще надія боротися за росію? На Україну Захід зробив ставку, а що з росією?
Олександр Зеленько: - Після того як росія напала на Україну, а головне, після того як вона все ж таки зважилася на прямий союз з Іраном, Китаєм та Північною Кореєю, - все, рятувати там уже нема кого, і територій, що їх можна було б назвати цивілізованими, цивілізаційними, в росії вже немає. Так, американці вживатимуть будь-яких невоєнних заходів, инакше будь-яке воєнне зіткнення з Китаєм дуже швидко переросте в ядерне, й це кінець усім. Тому вимотати, зіштовхнути, затримати — тобто все, що завгодно невоєнним шляхом. Китаєві, власне кажучи, втрачати нічого. Ще Мао Цзе Дун свого часу сказав: «Ядерна війна — це нормально, це добре. Якщо хтось виживе, то щонайменше третина тих, хто виживе, будуть китайці.» Тому Китай не проти ядерної війни, Китай не проти того, щоби поринути у кам'яний вік, - навпаки, тоді їхнє відставання піде в неіснуючу історію.
Щодо місця України. Україна якраз на кордоні, на лінії фронту, і перший конфлікт якраз і почався на лінії фронту, на її ділянці під назвою Україна. Для росії це пробний камінь, простимульований Китаєм, спосіб перевірити на міцність Західний світ: чи здаватимуть вони країну за країною і, отже, чи вдасться російський проєкт «від Владівостока до Лісабона», чи Захід чинитиме опір. Захід вирішив чинити опір. Ну, тоді Китай і росія вирішили подивитися, якою мірою Захід чинитиме опір. Насамперед тут роль зіграло те, що Україна вирішила чинити опір. Сама. Не маючи навіть на той момент…
� - Були Джавеліни…
Олександр Зеленько: - Так, і Байратари. Але це не те, що дало би змогу успішно протистояти російській армії. Але Україна почала активно захищатися, що здивувало Захід, і вони дійшли висновку, що треба давати Україні озброєння. І все було б добре, якби Україна не обігнала росію в корупції. Ми досягли величезних успіхів на фронті, але ми стоїмо перед найганебнішим фактом у своїй історії: у 2023 році за всіма прийнятими у світі показниками рівня корупції, за цифрами ми випередили росію.
Ми поставили Захід у ситуацію, коли у війні двох суперкорумпованих режимів вони допомагають одному з них. Я з жахом думаю: от я — президент, чи держсекретар, чи конґресмен, опинившись у такій ситуації, маю пояснювати своїм виборцям, своїм громадянам, чому я даю їхні гроші учасникові цього протиборства. Вони мені кажуть: «Нащо тобі ці корупціонери та злодії, навіщо ми підтримуємо одного з них?» І я маю пояснювати, що й той, і другий режим геть корумповані, але йдеться про їхні народи: один народ хоче знищення всього на планеті, а другий народ хоче бути таким, як ми, він такий самий, як ми. І тоді в громадянина США і в громадянина Европи виникає просте запитання: чому такий файний народ має таке жахливе керівництво? Чуже воно, чи зайшле, чи окупаційне, чи як? Це та важенна ситуація, що зараз склалася на Заході. Нам прийшло 111 мільярдів доларів, а зараз треба буде звітувати. Звіт буде лютий, страшний і, ясна річ, трагічний, бо Резнікову всі поаплодували, але на Заході ніхто не аплодуватиме. Він, до речі, зовсім не поспішає ні до Европи, ні до Британії [саркастично посміхається], бо розуміє, що йому можуть бути поставлені дуже пікантні запитання, які можуть закінчитися 700-річним строком.
Тому зараз момент істини такий: росія цілком переходить на воєнні рейки й нарощує свою міць, а ми втратили величезну кількість часу. Втратили його насамперед через брехню. Наступ міг би бути багато ефективнішим і результативнішим. Чому? Для відповіді на це питання приділю буквально дві хвилини загальним положенням із курсу, що його прослухав кожен майор чи полковник, який закінчив академію (нормальну академію).
Як відбувається планування війни? Ставка вирішує, яким буде напрям головного удару навесні-літом наступного року. Припустімо, ставка ухвалює рішення, що навесні-літом 2023-го наступ буде на півдні й на південному заході, й там буде завдано основного удару. У вигляді директиви це передається Генеральному штабові. Звісно, ця директива є надсекретною, й вона не повинна потрапити в чужі руки. В Україні це неможливо, бо у ставці беруть участь представники Генпрокуратури та СБУ, тобто секретів уже жодних немає, це однозначно.
Після того, як ця секретна директива потрапляє до Генштабу, Генштаб передає її Першому, або Оперативному, управлінню, де малюються детальні карти, які показиватимуть, що на південному та південно-західному напрямках йтиме наступ; кожному підрозділові кожної частини з'єднання малюються плани на кожен тиждень і на кожен день, у яких точках вони мають опинитися, якими силами, скільки танків, скільки снарядів і всього-всього має бути й буде. А щодо ділянок, де наступу не буде, - це Харків і Куп'янськ і весь північно-східний напрямок - надходить наказ про будівництво глибоко ешелонованої стратегічної оборони. Тому там мали перекопати аж від Сватова й до самого Харкова десятками рядів траншей, мали бути побудовані бетонні блоки, бліндажі, вогневі точки, протитанкові укріплення, тобто «лінії Суровікіна» у кілька рядів. Якщо скажуть: «Але ж це важко», я наведу історичний приклад.
У жовтні 1941 року, коли СССР опинився у катастрофічному становищі, була ухвалена директиву про створення 6 саперних армій. Я зараз називатиму цифри, які здаватимуться абсолютно неймовірними: 6 саперних армій, 5 бригад у кожній — це 20 саперних батальйонів, а всього 600 саперних батальйонів! Причому зброя видавалася 5% особового складу, тобто пістолети в офіцерів - і все. Кого мобілізували до цього 600 саперних батальйонів? Умовно придатних і непридатних. Тобто, оці мільйони, що зараз сидять і відпочивають під Варшавою й аж до самої Одеси у ресторанчиках та в барах - фітнес-тренери. Фітнес-тренер, уявляєте? - він хворий, він не настільки здоровий, тому він умовно придатний. Так от, з них були створені ці 600 батальйонів. Вони мали з'явитися до військкомату з двома парами білизни, теплим одягом, кружкою та ложкою - і все. А далі найцікавіше. Постачання цих батальйонів будівельними матеріялами, транспортом, їжею, водою і всім-усім покладалося на обласні ради та обласні адміністрації. Кожній області приписувалося певне число саперних батальйонів, і під страхом розстрілу голова облради, голова облвиконкому і перший секретар обкому партії мали протягом тижня зробити їх повністю діючими. І ці 6 саперних армій перекопали всю европейську частину СССР так, що німецькі танки йти далі вже не могли. Але й це ще не все. Коли треба було будувати укріплення у Сталінґраді й на Курській дузі, саперних армій було вже 10. При цьому, хоч би як ми ставилися до історії Другої Світової, ми ніде не знайдемо, що Сталін чи СССР не збиралися вигравати і що вони не говорили про перемогу, ми ніде не знайдемо, щоб Сталін хоч колись сказав: ну, може, переможемо, а може, ні, а може, і здамося навіть. І попри це, оборонні споруди будувалися, й будувалися з неймовірною силою, не боячись того, що хтось скаже: а як же ви перемагатимете, якщо ви в оборону стаєте? А тому, що є підручники воєнної тактики.
А в нас… У нас є така мадам, яка ніколи не мала до оборони взагалі жодного стосунку - вона має стосунок до різних шоу. Вона завжди дає звіти про те, куди якісь наші війська просунулися, де що взяли. Найчастіше це виявляється банальною брехнею, але дама дуже любить виступати і несе пургу неймовірну. Й через те, що ця дама і ще тисячі гучних голосів кричали, що перемога — вже ось вона, і що 1 червня ми питимемо каву в Криму, то які ж оборонні рубежі під Харковом, навіщо ви копаєте оборонні рубежі під Харковом, кричали б вони. Це ж може здивувати населення, яке ми переконали в тому, що 1 червня війна закінчиться! Бо якщо ви п'єте каву на набережній у Ялті, то війну закінчено! Які траншеї, яка оборона?
І ось тепер чудовий момент: 200-тисячна 25-та армія поступово втягується на Куп'янський напрямок. Жодного окопу, жодної траншеї, нічого! Як будуватиметься оборона? Я скажу, як: тілами. Наші солдати будуть просто в полі, без бетонних дотів, без бункерів, без нічого, стоятимуть на смерть. Слово «насмерть» тут найжорстокіше і найжахливіше.
У 1941 році, щоби збудувати оборону, у москві розібрали величезну кількість будинків, і з цих блоків, цегли та будматеріалів із шаленою швидкістю будувалися бетонні бункери та бетонні вогньові точки. А ми вирішили – якось пронесе. Ми так забрехалися про перемогу, що на тлі цієї брехні копати оборонні споруди на допоміжних лініях, як це заведено в усіх арміях світу протягом усієї історії людства, - ні, ми взагалі наступатимемо по всій лінії фронту. Лінія фронту – 2000 км. Бригада наступає на фронті 2 км. У нас є у першій лінії 1000 бригад?! У нас є у другій лінії ще 1000 бригад?! У нас є 2000 бригад, здатних до наступу?! І Генеральний штаб опинився у ситуації, коли побідоносна гістерія настільки сильна, що Оперативне управління не зробило наказу й не розробило планів на стратегічну оборону на допоміжних напрямках.
Як далі проходитиме осінньо-зимова кампанія? Це буде боляче, це буде важко, але ЗСУ знову зроблять диво. Дякую всім тим, хто кричав «Перемога, перемога, перемога», за їхні слова кров'ю заплатять тисячі українських солдатів. Дай Боже, щоб усім тим, хто кричав про сьогоднішню, максимум завтрашню перемогу, це якимось чином відплатилося.


Відеозапис інтерв'ю https://www.youtube.com/watch?v=dJZtCQLivq8

⚡️
Знимка:
"Українські артилеристи нищать противника на Бахмутському напрямку. Дякую усім, хто в бою за свободу і незалежність нашої держави 🇺🇦."
З Телеграм-каналу Головнокомандувача ЗС України / CinC AF of Ukraine
30.03.2023



четвер, 7 вересня 2023 р.

"Забуті поруч". Поет-шістдесятник Борис Мамайсур

 


* * *
А час минав, на дні поділений,
І я помалу осягав
Закономірність несподіванок,
Тупих частковостей загал.
І без удаваної гордости,
Мов на видовище, спішив
На ще не бачене збіговисько
Підстав, обставин і причин.
Тепер спішив би ще скоріше, та...
Часу все менше й менше є;
Стає все важче розумнішати
І — необхідніше стає!

КОНІ
Сіра, непевна дрижить каламуть,
Берег та баржі навколо.
З берега коней на баржі женуть.
Очі зав’язують коням...
Слизько на палубі, важко зійти,
Ковзають коні коліньми,
Ходять по ребрах їх пуги й кнути,
Тягнуть за шию їх линви.
Стрімко ушима прядуть стригунці,
Сторожко зирять, німіють...
Що вони бачать в таємині цій?
Що вони в ній розуміють?
Решта — байдуже солому жують,
Втупившись мордами в прірву.
Як, і для чого, й куди повезуть --
Коням хіба не все рівно?..

* * *
Люди!
Вірте тому, що я роблю.
Вірте:
я не хочу вам зле вчинити,
навіть коли роблю щось не так,
як ви зробили б.
Просто –
хай це здається вам нескромним –
мені в дану мить видніше…
Коли ж роблю так –
значить, інакше не можу.
Люди!
Ви можете не вірити тому, що кажу,
справа ваша.
Але тому, що роблю –
вірте!
Чуєте, люди?

Борис Мамайсур,
поет-шістдесятник, жертва каральної психіятрії
* 15 серпня 1938 — † 19 жовтня 2003


Борис Мамайсур: «Я б світ зробив щасливішим…»

Він належав до когорти Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Вінграновського…
* * *
«Геній і злочинство – несумісні».
Чом же в нас одвіку так ведеться:
Геній що сказав – то це вже й правда,
Геній що зробив – суда немає.
Геній що подумав – так і є –
Геній – бог, нема над ним бога!
То якого ж вам і ще злочинства?
Народився Борис Мамайсур в селі Сеньковім на Харківщині. Після закінчення школи двічі вступав до університету Тараса Шевченка на факультет журналістики, але не пройшов за конкурсом. Працював у колгоспі різноробочим, кореспондентом районки. 1958 р. вступив до Харківського бібліотечного інституту. Після закінчення вузу не поїхав за направленням, а через матеріяльну скруту змушений був працювати матросом, будівельником у Казахстані на цілині. Важка праця підірвала і так слабке здоров’я, і він повернувся додому. Працював у бібліотеці в Києві.
1962 року окремі вірші Мамайсура ввійшли до збірки юних українських поетів «Щасливої дороги». У 1963 вийшла перша книжка поета «Коли буде шторм?» Подальші публікації були заборонені через відмову співпрацювати з владою… Та твори Бориса Мамайсура поширювалися самвидавом. Цьому сприяв Іван Світличний, в якого Борис Мамайсур жив на квартирі у 60-х роках. Послухати поета у магнітофонному запису або поспілкуватися вживу приходили Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська. На квартирі Світличного неодноразово проводилися обшуки, були вилучені звукозаписи, а також машинописи, які Борис Мамайсур віддав йому на рецензування.
Після заборони друкуватися в Україні кілька поезій Бориса Мамайсура, надіслані Світличним, вийшли у Празі, перекладені чеською мовою (1965 р.).
Про його неабиякий поетичний хист, літературне новаторство схвально відгукнулися Максим Рильський та Василь Стус.
* * *
Хитрувато моргали зорі,
Місяць-дурень кудись утік;
В полі вітер мекав козою,
Наче видоїти хотів…
Словом, ніч була, як у казці –
Гарна, свіжа, п’янка, туга…
Ну, якої тобі ще трясці,
Дорогий мій читачу, га!
Арешти побратимів, вилучення рукописів, заборона друкувати свої твори неґативно вплинули на здоров’я поета. Його запроторили у Глеваху до психіятричної лікарні, кинули до палати із тяжкохворими. Він зазнавав нестерпних тортур і побиття: усіляко намагалися вбити його свідомість… До Бориса не пускали ні друзів, ні рідних. Це була страшна епоха «застою», коли свідому людину, інакомислячу, що має власну позицію, спецслужби опускали на саме дно, намагалися піддати забуттю, стерти з пам’яти шанувальників поезії. Борис Мамайсур пройшов справжніми колами пекла… Проте не зламався. Він мав впертий, відвертий, іноді різкий, характер. Непоступливість, не сприйняття міщанства і підлабузництва, відірваність від літературного процесу сприяли депресії, він замикався у собі. Хтось вважав його диваком і відлюдьком… А він писав вірші…
Ми жертви свого безсилля,
Руки геть повикручувані,
І в горло загнано чіп –
Найдубовіший у цілому світі,
І дубовість його – заразлива…
Почуваєте?
Світлою сторінкою у житті поета було кохання. Через листування він познайомився з Марією Матух з міста Хмельницький. Борис писав дівчині, прикутій до ліжка, листи від імені Івана Хоменка з Воронькова, також нерухомого після аварії. А коли Іван помер, Борис продовжував писати, адже добре розумів, що таке самотність. Марія також писала вірші, які друкувалися в місцевій пресі, тож у них було багато спільного. Вони листувалися 17 літ! Всупереч рідним, одружилися (1985 р.) і разом прожили 18 років. «Борис мав благородну душу. Він був уважним, не кидав докорів за мої фізичні недоліки, а то для жінки – головне. І я дякувала за це Богу, що у мене золотий чоловік! Навіть родичі раділи за нас, а моя мати заспокоїлась, казала: «Діти, ви, певно, народжені одне для одного!» – пише Марія у нарисі «Дві долі». Вона пригадує, що Борис мав душевний порив до прекрасного, умів глибоко проникнути у слово поезії, з ним було цікаво спілкуватися, він любив українську мову і непогано знав німецьку і польську…
Поет Петро Засенко пригадував, як познайомився з Борисом – чорнявим красенем, з довгими вусами, у вишиванці, який плекав у своєму серці велику любов до рідної землі, до природи. «У нього було прадавнє непідробне українське, козацьке єство. Він мав міцний характер, не сприймав совєтську ідеологію, мав свою позицію, знав, навіщо прийшов у життя»…
Вишкребки натхнення вихаркую з серця,
Душею-підошвою човгаю об асфальт.
По строфах розгулюють рідні сестри –
Вічна правда й безсмертна фальш.
1991 року в «Літературній Україні» вийшла стаття Івана Дзюби про Бориса Мамайсура разом із низкою його неопублікованих віршів. Поетове ім’я повернулося із забуття. Його твори друкуються і в журналі «Україна». За сприяння Івана Дзюби 1997 року вийшла друга збірка Бориса Мамайсура «Другий початок». Книжка «Йди і говори» побачила світ у 2006 році, після смерти поета.
Звісно, його радикальні, відверті, правдиві вірші, в яких він критикував совєтську епоху, лицемірів-поетів, байдужість, його нетерпимість до неправди не подобалися цензорам. Багато творів не дійшли до нас, а, можливо, десь чекають свого часу в архівах КҐБ… Але важливо, що ім’я гордого, непохитного поета Бориса Мамайсура, для якого честь і воля були понад усе, воскресає із забуття.

Джерело:


* * *
День - як рік. Хмари й то вже стерлися,
Чистять небо з ночі до ночі.
Сонце кроквами в обрій вперлося
І заходить ніяк не хоче.
А вітри підточують крокви,
І поволі сіда світило.
Ніч лисичим крадеться кроком...
Ночі завжди приходять тихо.



Іван Дзюба
ЗАБУТІ ПОРУЧ (ЩЕ ПРО ОДНОГО ШІСТДЕСЯТНИКА)

"Літературна Україна", 1991