* * *
А час минав, на дні поділений,
І я помалу осягав
Закономірність несподіванок,
Тупих частковостей загал.
І без удаваної гордости,
Мов на видовище, спішив
На ще не бачене збіговисько
Підстав, обставин і причин.
Тепер спішив би ще скоріше, та...
Часу все менше й менше є;
Стає все важче розумнішати
І — необхідніше стає!
КОНІ
Сіра, непевна дрижить каламуть,
Берег та баржі навколо.
З берега коней на баржі женуть.
Очі зав’язують коням...
Слизько на палубі, важко зійти,
Ковзають коні коліньми,
Ходять по ребрах їх пуги й кнути,
Тягнуть за шию їх линви.
Стрімко ушима прядуть стригунці,
Сторожко зирять, німіють...
Що вони бачать в таємині цій?
Що вони в ній розуміють?
Решта — байдуже солому жують,
Втупившись мордами в прірву.
Як, і для чого, й куди повезуть --
Коням хіба не все рівно?..
* * *
Люди!
Вірте тому, що я роблю.
Вірте:
я не хочу вам зле вчинити,
навіть коли роблю щось не так,
як ви зробили б.
Просто –
хай це здається вам нескромним –
мені в дану мить видніше…
Коли ж роблю так –
значить, інакше не можу.
Люди!
Ви можете не вірити тому, що кажу,
справа ваша.
Але тому, що роблю –
вірте!
Чуєте, люди?
Борис Мамайсур,
поет-шістдесятник, жертва каральної психіятрії
* 15 серпня 1938 — † 19 жовтня 2003
Борис Мамайсур: «Я б світ зробив щасливішим…»
Він належав до когорти Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Вінграновського…
* * *
«Геній і злочинство – несумісні».
Чом же в нас одвіку так ведеться:
Геній що сказав – то це вже й правда,
Геній що зробив – суда немає.
Геній що подумав – так і є –
Геній – бог, нема над ним бога!
То якого ж вам і ще злочинства?
Народився Борис Мамайсур в селі Сеньковім на Харківщині. Після закінчення школи двічі вступав до університету Тараса Шевченка на факультет журналістики, але не пройшов за конкурсом. Працював у колгоспі різноробочим, кореспондентом районки. 1958 р. вступив до Харківського бібліотечного інституту. Після закінчення вузу не поїхав за направленням, а через матеріяльну скруту змушений був працювати матросом, будівельником у Казахстані на цілині. Важка праця підірвала і так слабке здоров’я, і він повернувся додому. Працював у бібліотеці в Києві.
1962 року окремі вірші Мамайсура ввійшли до збірки юних українських поетів «Щасливої дороги». У 1963 вийшла перша книжка поета «Коли буде шторм?» Подальші публікації були заборонені через відмову співпрацювати з владою… Та твори Бориса Мамайсура поширювалися самвидавом. Цьому сприяв Іван Світличний, в якого Борис Мамайсур жив на квартирі у 60-х роках. Послухати поета у магнітофонному запису або поспілкуватися вживу приходили Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська. На квартирі Світличного неодноразово проводилися обшуки, були вилучені звукозаписи, а також машинописи, які Борис Мамайсур віддав йому на рецензування.
Після заборони друкуватися в Україні кілька поезій Бориса Мамайсура, надіслані Світличним, вийшли у Празі, перекладені чеською мовою (1965 р.).
Про його неабиякий поетичний хист, літературне новаторство схвально відгукнулися Максим Рильський та Василь Стус.
* * *
Хитрувато моргали зорі,
Місяць-дурень кудись утік;
В полі вітер мекав козою,
Наче видоїти хотів…
Словом, ніч була, як у казці –
Гарна, свіжа, п’янка, туга…
Ну, якої тобі ще трясці,
Дорогий мій читачу, га!
Арешти побратимів, вилучення рукописів, заборона друкувати свої твори неґативно вплинули на здоров’я поета. Його запроторили у Глеваху до психіятричної лікарні, кинули до палати із тяжкохворими. Він зазнавав нестерпних тортур і побиття: усіляко намагалися вбити його свідомість… До Бориса не пускали ні друзів, ні рідних. Це була страшна епоха «застою», коли свідому людину, інакомислячу, що має власну позицію, спецслужби опускали на саме дно, намагалися піддати забуттю, стерти з пам’яти шанувальників поезії. Борис Мамайсур пройшов справжніми колами пекла… Проте не зламався. Він мав впертий, відвертий, іноді різкий, характер. Непоступливість, не сприйняття міщанства і підлабузництва, відірваність від літературного процесу сприяли депресії, він замикався у собі. Хтось вважав його диваком і відлюдьком… А він писав вірші…
Ми жертви свого безсилля,
Руки геть повикручувані,
І в горло загнано чіп –
Найдубовіший у цілому світі,
І дубовість його – заразлива…
Почуваєте?
Світлою сторінкою у житті поета було кохання. Через листування він познайомився з Марією Матух з міста Хмельницький. Борис писав дівчині, прикутій до ліжка, листи від імені Івана Хоменка з Воронькова, також нерухомого після аварії. А коли Іван помер, Борис продовжував писати, адже добре розумів, що таке самотність. Марія також писала вірші, які друкувалися в місцевій пресі, тож у них було багато спільного. Вони листувалися 17 літ! Всупереч рідним, одружилися (1985 р.) і разом прожили 18 років. «Борис мав благородну душу. Він був уважним, не кидав докорів за мої фізичні недоліки, а то для жінки – головне. І я дякувала за це Богу, що у мене золотий чоловік! Навіть родичі раділи за нас, а моя мати заспокоїлась, казала: «Діти, ви, певно, народжені одне для одного!» – пише Марія у нарисі «Дві долі». Вона пригадує, що Борис мав душевний порив до прекрасного, умів глибоко проникнути у слово поезії, з ним було цікаво спілкуватися, він любив українську мову і непогано знав німецьку і польську…
Поет Петро Засенко пригадував, як познайомився з Борисом – чорнявим красенем, з довгими вусами, у вишиванці, який плекав у своєму серці велику любов до рідної землі, до природи. «У нього було прадавнє непідробне українське, козацьке єство. Він мав міцний характер, не сприймав совєтську ідеологію, мав свою позицію, знав, навіщо прийшов у життя»…
Вишкребки натхнення вихаркую з серця,
Душею-підошвою човгаю об асфальт.
По строфах розгулюють рідні сестри –
Вічна правда й безсмертна фальш.
1991 року в «Літературній Україні» вийшла стаття Івана Дзюби про Бориса Мамайсура разом із низкою його неопублікованих віршів. Поетове ім’я повернулося із забуття. Його твори друкуються і в журналі «Україна». За сприяння Івана Дзюби 1997 року вийшла друга збірка Бориса Мамайсура «Другий початок». Книжка «Йди і говори» побачила світ у 2006 році, після смерти поета.
Звісно, його радикальні, відверті, правдиві вірші, в яких він критикував совєтську епоху, лицемірів-поетів, байдужість, його нетерпимість до неправди не подобалися цензорам. Багато творів не дійшли до нас, а, можливо, десь чекають свого часу в архівах КҐБ… Але важливо, що ім’я гордого, непохитного поета Бориса Мамайсура, для якого честь і воля були понад усе, воскресає із забуття.
Джерело:
* * *
День - як рік. Хмари й то вже стерлися,
Чистять небо з ночі до ночі.
Сонце кроквами в обрій вперлося
І заходить ніяк не хоче.
А вітри підточують крокви,
І поволі сіда світило.
Ніч лисичим крадеться кроком...
Ночі завжди приходять тихо.
Іван Дзюба
ЗАБУТІ ПОРУЧ (ЩЕ ПРО ОДНОГО ШІСТДЕСЯТНИКА)
"Літературна Україна", 1991
