Остання знимка Лесі Українки. Київ, травень 1913 року
"Земля не пекло, люди не прокляті, і радощі не гріх, а Божий дар."
З "Лісової пісні"
Юліян Мовчан *
ЦІКАВЕ З ЖИТТЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ТА ЇЇ РОДИНИ
“Свобода”, 21 і 22 лютого 1991
У понеділок, 25-го лютого цього [1991] року, минає 120 років з дня народження найвидатнішої української поетеси Лесі Українки — Лариси Косач. Хоч про її творчість та значення для української літератури й українського національного пробудження напевно відомо більшості наших читачів (про це можна довідатися з кожного підручника української літератури), проте напевно не кожному відомі факти з її особистого (здебільшого трагічного) життя та життя її родини.
Ще 1970 року на еміґрації, заходами Української Вільної Академії Наук, вийшла в світ капітальна (928 сторінок) праця п.з. „Леся Українка — хронологія життя і творчости" Ольги Косач-Кривинюк (1877-1945) — рідної сестри великої поетеси.
http://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/1279-kosach-krivinyuk-o-lesya-ukrayinka-hronologiya-zhittya-i-tvorchosti/ Ще в 1930-их роках, проживаючи в Києві, Ольга розпочала свою працю над збиранням і упорядкуванням родинного архіву, а також збирала рукописи Лесі Українки, головно її листи. Особливо наполегливо Ольга Косач-Кривинюк працювала над цими матеріялами в останні роки перед війною, а також у важких умовах війни й еміґрації.
Написана таким чином на підставі оригінальних документів та листів Лесі Українки або її найближчих, „хронологія" є першоджерельним документом всього того, що стосується життя і творчости Лесі Українки, починаючи від раннього її дитинства і кінчаючи її передчасною смертю на 42-му році життя 19-го липня 1913 року. На жаль, Ольга не дочекалася виходу в світ своєї дійсно капітальної і прецінної праці, над якою вона так старанно і багато років працювали: 1945 року на 68-му році життя її життєвий шлях обірвався. Нижче подаємо бодай деякі цікаві і важливі факти з життя Лесі Українки, як їх подає „Хронологія".
Походження родини Косачів
На підставі „Описанія Старой Малороссіи" історика і молодого приятеля Шевченка Ол. Лазаревського, довідуємося, що предки батька Лесі Українки Петра Косача беруть свій рід від „польської корони шляхтича" Петра Косача, що прибув на Україну в кінці XVII століття і служив у Стародубі городничим (посадником) при полковниках Миклашевському та Скоропадському (стр. 12 „Хронології"). На жаль, з книги не можна точно довідатися, чи „первісний" Петро Косач був таки правдивим польським шляхтичем, тобто поляком за національністю, чи може почував себе кимсь іншим (можна допустити, що „польської корони шляхтичем" міг бути й не поляк). Але якщо національне походження предків батька Лесі Українки може бути предметом дискусії, то національний родовід Лесі по матері — Драгоманових — є бездискусійним. Виявляється, що прізвище — „Драгоманов" (або Драгоманів) походить від арабського слова „драгоман", тобто перекладач при посольстві. Один „заволока (тобто, приблуда) грецького походження" (прізвища не подасться), як називає його Ольга Косач, служив драгоманом, тобто перекладачем, при гетьманському уряді Богдана Хмельницького. Один з нащадків цього „заволоки" Стапан Драгоман — „значковий товариш", був вибраний 3-го січня 1756 року на війта міста Переяслава „яко чоловік зацний і віри годний", підписуючись і далі грецькими літерами. Але його син Яким, що оженився в Гадячому з дочкою гадяцького полкового судді Колодяжинського, вже став писатися як Драгоманов. Один з його синів — Петро — став Лесиним дідом по матері. (Ст. 14). Всі ж предки по жіночій лінії — українки.
Чотирирічна Леся самостійно прочитала першу книжку...
Про велику здібність Лесі Українки свідчить той факт, що вона, як пише її сестра Ольга, в 1875 році, тобто, будучи лише чотирирічною дитиною, вже навчившись читати, самостійно прочитала першу книжку — „Розмова про земні сили" Мих. Комарова (ст. 28). І хоч з причини своєї хронічної недуги Леся не вчилася в жодній школі, проте завдяки своїм великим інтелектуальним здібностям, помноженим на вперту працю над собою, вона стала однією з найосвіченіших людей свого часу. „Свою високу освіту — пише Ольга — Леся здобула власною силою без учительської допомоги... і то здебільшого лежачи хвора в постелі" (ст. 51). Вже одне те, що вона володіла вісьмома (а дехто каже — одинадцятьма) мовами — говорить про багато дечого. Вже на 13-му році життя вона змагалася зі своїм старшим братом Михайлом в перекладах українською мовою Гомера та Овідія.
Перший вірш Леся написала восени 1880 року, маючи 9 років, і звався він „Надія". Пізніше в своєму вірші „До натури" вона пише: „їй-же першу пісню я співала".
Від 10-ти років хвороба почала мучити Лесю...
На початку січня 1881 року, тобто тоді, коли Лесі пішов десятий рік життя, в неї вперше почала боліти права нога. Спочатку вважали, що то „гострий ревматизм", і, щоб полегшити болі, застосовували різні натирання та ванни. Болі були такі гострі, що Леся аж плакала, дарма що була терпеливою.
В жовтні 1882 року в Лесі появився невеликий болючий опух кисті лівої руки, що утруднювало їй грати на улюбленому фортепіяні. Знову вважали, що то тільки „ревматизм". І тільки влітку 1883 року земський лікар — поляк Борткевич, вперше діягнозував у неї в руці туберкульозу кісток і тому порадив удатися по допомогу до хірурга. Тепер стало ясним, що болі в правій нозі та суглобах були того ж самого туберкульозного походження, на який в той час ще не було жодного ефективного ліку і з яким молода пацієнтка, як нe раз вона жартома казала, вела „тридцятилітню війну".
Коли і від кого Леся дістала прізвище “Українка"
Це було наприкінці 1884 року, коли Леся вперше надрукувала поезію „Конвалія" в журналі „Зоря" ч. 22, та „Сафо" в тому ж самому журналі ч. 23. Тоді її мати Олена (відома як письменниця Олена Пчілка) дібрала для її сина Михайла (Міші) літературний псевдонім Михайло Обачний, а для дочки Лесі — Леся Українка.
У березні 1893 року вийшла друком (власним коштом) у Львові перша збірка віршів Лесі Українки — „На крилах пісень". Відповідаючи Осипові Маковеєві на його рецензію на цю збірку в „Зорі", Леся в листі в 28-го травня 1893 року пише: „Я сама бачу, що моя книжка вийшла занадто сумна і це шкодить доброму враженню... Часто у поетів поетичний настрій залежить від погоди — одні найбільше пишуть на весні, в чудову погоду, другі можуть писати тільки під час осінніх дощів. У мене ж цей настрій залежить найбільше від того, яка погода в душі, і тому я пишу найбільше в ті дні, коли на серці негода...". (Ст. 200).
В листі до того ж Маковея з 19-го вересня того ж року Леся Українка скаржиться, що „львівська Просвіта моїх книжок („На крилах пісень" та „Переклади з Гайне") не приймає на продаж... Порадьте, що мені робити аби не дати на поталу своєї і чужої праці?"... (Ст. 210).
Михайло Драгоманов і Російська Православна Церква
У 1895 році, 8-го червня, проживши 54 роки, у Софії (Болгарія) помер від розриву аорти дядько Лесі Українки — Михайло Драгоманов. Постало питання, як поховати знаменитого дядька, який відіграв велику ролю в ідеологічно-національному вихованні Лесі Українки.
Ольга Косач-Кривинюк про це пише: „Леся, добре знаючи дядькові погляди, казала, що треба поховати його і без релігійної обрядовости. Мені вона розказувала, що дядько просив, аби після його смерти не дали його 'тим чорним крукам' (так він називав російське православне духовенство, якого дуже не любив), щоб вони 'не заводили' над ним на похоронах".
Але, як сказав Іван Шишманов (чоловік дочки Драгоманова — Лідії, який вдвох з Лесею порядкували всім), болгарське право не визнає нерелігійного похорону. Тому вирішили, що, якщо не вдасться поховати без релігійного обряду, то вже нехай його поховають за протестантським обрядом як найпростішим і „найменш прикрим для дядька, а не тому, що він ставився прихильно до протестантського руху", — як пише Г. Лазаревський (ст. 323).
9-го червня, на другий день після смерти (чому так спішили? — Ю.М.) такий похорон відбувся в Софії, столиці Болгарії на цвинтарі „Орлеанський квартал".
Чому погнівалися Леся Українка та Іван Труш? *
Спочатку було все дуже добре. Ще наприкінці березня та на початку квітня 1900 року Іван Труш — визначний маляр-імпресіоніст та організатор мистецького життя в Галичині, на замовлення НТШ малював у Києві портрет Лесі Українки. В листі до Ольги Кобилянської (14. XI. 1900) Леся пише, що „ми з ним дуже добрі товариші". Потім вона не раз з ним зустрічалася і вела дружнє листування. Але згодом їхні відносини настільки попсувалися, що в листі до М.В. Кривинюка (чоловіка Ольги) Леся пише: „Головна прикрість та, що ми зірвали знайомість з Трушем і, здається, назавжди. Він сам того хотів несподівано для мене — рішуче не схотів мене бачити, хоч я просила про те власне для об'яснення". (Ст, 689). Чому?
На жаль, на підставі поданих в книзі фактів, не так легко можна відповісти на поставлене вгорі питання. Але з того, що подано, виходить, що Труш обвинучавував Лесю в тому, що вона прилюдно висловлювала своє незадоволення з продажу її портрета намісникові-графові Пінінському. (В одному з листів Труш на це відповів Лесі, що „Ваш портрет верне незадовго від намісника на своє давнішнє місце" — (ст. 693). А також, виходить, що вона, Леся, будучи заприязнена з Мих. Павликом, „не хотіла йти посередині, а разом з Кривинюком стала в партійних поглядах по його, Павлика, стороні проти мене", тобто, Труша. І т.д. (Павлик був радикал; Труш — більш консервативних поглядів).
Але з дальших взаємообвинувачень можна зробити висновок, що справа була не в портреті чи Павликові, а в більш „інтимній" ділянці, а саме — в Раді (Аріядні) Драгомановій, дочці Мих. Драгоманова, в яку закохався і тому хотів з нею одружитися Іван Труш, але до того неґативно поставилася Леся Українка, побоюючись, що її двоюрідна сестра тим самим попаде в „погане пльоткарське гніздо у Львові, якщо вона там буде жити". „Там панує, — писала Леся до Кривинюка в листі з 29-го травня 1903 року, — важка й затхла атмосфера в тих колах, куди Труш хотів би її впровадити, бо з симпатичною і порядною молоддю він в натягнених стосунках...". (Ст. 689).
Та не зважаючи на все, Аріядна (Рада) Драгоманова не послухала поради Лесі і 21-го січня 1904 року одружилася з Іваном Трушем і з ним поїхала до Львова…
Климент Квітка. 1920-ті роки
Дещо про Климента Квітку — чоловіка Лесі Украіни
В останні роки свого життя доля з'єднала Лесю Українку з Климентом Квіткою (1880-1953), знавцем музики та етнографії. Крім любови до музики (а Леся, як пише її сестра Ольга, дуже добре грала на фортепіяні) і української культури взагалі, їх єднало й те, що обоє вони хворіли на туберкульозу. Квітка, який уважав себе хворішим від Лесі, багато матеріяльно скористав із шлюбу з Лесею, бо це для нього, щоб його лікувати, Леся продала свій ліс за багато тисяч рублів золотом, нічого не жалуючи для нього.
Сергій Мержинський. 1999 р.
Верхній ряд — Ізидора Косач, Олександр Драгоманов, Ольга Косач; нижній ряд — Олена Пчілка, Леся Українка, Сергій Мержинський. Зелений Гай, фото 8 (20) липня 1898 р.
З „Хронології" я не міг точно довідатися, коли саме Леся запізналася з Квіткою, який був на 9 років молодшим від неї. Було це чи не по смерті Сергія Мержинського, єдиної великої любови Лесіної, який помер на її руках від туберкульози в 1901 році. Сталося так, що Квітка був подібний обличчям на Мержинського і хворий на ту саму хворобу, тож потребував Лесиної опіки і допомоги. Їхнє вінчання відбулося у 1907 році. Ось що писала Леся: „Я взяла влітку шлюб з Климентом Квіткою для того, щоб ніхто не противився нашим плянам взаємодопомоги та спільного життя. Ми вже стільки лиха пережили й перебороли, що надалі не можемо собі уявити життя нарізно. Настрій у мене настільки добрий, що навіть в інтервалах пишу драматичні поеми, що означає, що все в порядку... Я ні на один день не зважилася б покинути Кльоню, я не люблю навіть, як він іде куди хоч на годину без мене, бо мені все здається, що йому ще може трапитися лихо".
Але Лесиному щастю ставила перешкоди Квітчина „мати", його „прийомна" мати, що невідступно жила при Климентові, постійно вимагаючи більше і більше грошей від Лесі. Відношення цього родинного трикутника лягли в основу диво-п'єси Лесіної „Лісова пісня".
Отакою була в своєму „приватному житті" велика і славна дочка українського народу — Леся Українка.
Редактором „Хронології життя і творчости Лесі Українки" був проф. Петро Одарченко, а обкладину виконав для книги маляр і графік Петро Холодний (молодший).
________________
* Юліян Мовчан (*1913, с. Зороків, Житомирщина — † 2002, США) — лікар, журналіст, письменник.
** Оксана Забужко, коментуючи, разом із Валентиною Прокіп-Савчук, видання «Леся Українка. Листи: 1876-1897» (вперше без купюр), по-іншому описує конфлікт між Л. Українкою й І. Трушем:
"Валентина Прокіп-Савчук: Мені згадалися її слова про Грушевського, коли вона сказала, що «Грушевський вилюднів у Львові».
Оксана Забужко: Там багато чарівних пасажів, які вкладають об’єкта мови на місці нокаутом, нокдауном – як завгодно.
Якщо вже про Львів і хто там вилюднів / не вилюднів, в мене є своя улюблена цитата з її листа до Труша (це відомий скандаль, коли вони сварилися). Труш був у неї таємно закоханий, а потім одружився з Аріадною Драгомановою. Їздив за нею [Лесею Українкою. – Z] до Єгипту, який виходив тут [у Львові. – Z] на двірець, щоби побачити, коли вона проїздити буде, але який при тому всьому (ну, він же маестро, він же красень, він же галицький мачо) – з нього той галицький мачизм, ну, просто капав. А вона, от розумієте, взяла і не оцінила. І він там справді негарно повівся, він продав її портрет, для якого вона позувала, польському професору римського права Леону Пінінському. І тут вона вибухнула з усім запалом нащадка козацької старшини: «Як я вже позувала, наражаючи своє здоров’я, гаючи свій час і зовсім не інтересуюсь виставлянням моїх портретів, але як вже той портрет є і для нього позувала, то хай би вже краще він висів в українській громадській хаті, а не в польського пана».
Так і не вдалося йому це замазати, але далі воно йшло все гірше і гірше, ...бо Труш пробував виправдатися. І воно все виглядало містечковіше і містечковіше, з якимись кривдами і обідами. Що Ви колись там Грушевському сказали, як я прийшов, що не треба було туди ходити. А той сказав те, а той сказав се, як твоя мама говорила, моя мама чула. Що вона відповідає, і це моя улюблена фраза, і я нею дуже часто послуговуюсь: «А до того, що хто кому казав, то я того не розумію і розуміти не хочу, бо досить з мене київських злиднів, нащо мені ще львівських». Це універсальна фраза, яка годиться в безлічі ситуацій."
https://zbruc.eu/node/62747?theme=zbruc
Знимки - з монографії Ольги Косач-Кривинюк „Леся Українка — хронологія життя і творчости"
