Показ дописів із міткою Алла Горська. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Алла Горська. Показати всі дописи

неділя, 4 червня 2023 р.

"Згорни листа цього і не ридай. / Дарма, що, може, він останній..." Борис Антоненко-Давидович

 


“Дивна, справді, наша історична доля: зо всіх буйних літ, що ураганами пролетіли через степ, нам лишились у спадщину самі тільки хрести та могили."
Борис Антоненко-Давидович
* 4 серпня 1899, Засулля, Полтавщина — † 9 травня 1984, Київ

* * *
Ти не шукай мене між юнаків,
Що підуть, сміючись, до бою,
Ні серед мертвих, що в бою
Лежать розкидані по полю.
Я ввесь в майбутньому,
В тих гомінких роках,
Що прийдуть пізно або рано,
Я вийду теж на битий шлях,
Щоб стати месником
Пліч-о-пліч з вами.
І як нездоланий козак,
Якого привид сіє жах,
Хай промайне тоді в степах
Моє ім'я, мов пізня кара.
І хай помститься разом з вами
За нашу смерть і наші рани.
1940-41 рр. З тюремних віршів


"Там, де тіні забутих днів.
...Є якась своя, степова туга. Її годі збагнути. Ось глянеш просто на ті безкраї обшари і твій зір потоне десь далеко-далеко, отам, де лягла чорною запаскою рілля, де зірвався з могили шуліка, де громадяться на блакитному морі вітрила хмар, щоб без мети летіти назад, у минуле, у те, що вже ніколи не вернеться, що вже не може бути. І тоді думка поринає у віки, і, здається, чуєш, як засвистіла отам, за піщаними прибережними смугами, скитська стріла, і з яру — чи то вітер повіяв, чи татарин хижо хвицьнув на коня, а десь за могилою мріється козачий спис і червоною цяткою мигтить шлик..." *
.
***
Згорни листа цього і не ридай.
Дарма, що, може, він останній,
Але ти конче його знову прочитай
У судний день великого повстання.
Тоді здалека тихо усміхнись,
І буде усмішка твоя
Мені за прапор в бою,
А покищо — живи і не журись.
Завжди, завжди з тобою -
Твій Борис
1940-41 рр. З тюремних віршів



ПРО БОРИСА АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА
Хочеш бути большевиком — мусиш пролити кров, дав він зрозуміти 1927-го у повісті "Смерть". Згодом його звинуватили в тероризмі й запхали в Сибір. Він так і не став правильним совєцьким письменником.
Того ж 1927-го він одружився вдруге. Уперше — ще 21-річним. 1920-го він захворів на тиф. Лікарка Віра Баглій — літ на десять старша — взяла його з госпіталю додому і врятувала. У них народився син Левко. Невдовзі розійшлися. Тепер дружиною стала на рік молодша за нього Наталя Карпенко. Родом із Черкащини, була актрисою театрів ім. Франка й "Березіль", потім закінчила художній інститут. Жили в Києві. 1932-го в них народилася донька Ярина.
За два роки, коли почався терор проти українських письменників, Антоненко-Давидович подався до Казахстану. Працював в Алма-Аті у російському видавництві. Листувався з Наталею, й чекісти легко взяли його слід. У січні 1935-го арештували, повернули до Києва й тримали під слідством до осені. Він не визнав звинувачень і не обмовив нікого. Хоч багато друзів і знайомих зламалися й на очних ставках обмовляли арештанта. Його попередили: ваша голова полетить. Відповів: що ж, зате полетить чесною. Дали десять років.
Дружині на побаченні порадив назавжди забути про нього. Наталя гадала, що він це каже спеціально для вух чекістів, і зробила навпаки. Її викликали до НКВС і розповідали, що в нього є інші жінки: Килина, вдова письменника Степана Васильченка, та якась Пріся — схоже, що спецагентка чекістів. Письменник справді замолоду не цурався донжуанства й подобався жінкам. Та Наталю Карпенко так і не змусили зректися чоловіка. Її арештували 1938-го — біля постелі хворої дитини. Далі — рік тюрми, п"ять — заслання в Казахстані.
Ярина росла зі своїми бабусями. Обидві померли в окупованому німцями Києві. Аж наприкінці війни зустрілася з матір"ю — на Брянщині, де тій дозволили оселитися після заслання. Якийсь час вони не знали про долю батька й чоловіка. Строк його ув"язнення минув 1948-го. Він написав, що рушає до них із Далекого Сходу. І не доїхав. У Середній Азії зустрів першу дружину Віру й повернувся в Україну з нею. Вважав, що вона більше потребує його співчуття, бо втратила сина — Левко помер перед війною, коли сиділа в тюрмі НКВС. Оселилися в селі на Вінниччині. Антоненко-Давидович "загубив" паспорт, звався просто Антоненком, працював фельдшером. Віра була тоді вже стара і психічно хвора, чоловіка називала Левком, як сина. Невдовзі померла. А фельдшера Антоненка 1951-го знову арештували за "націоналізм" і заслали до Сибіру — довічно.
Він раптово з"явився в Києві 1956 року й зайшов у гуртожиток до доньки — вона тоді вчилася в аспірантурі. Ярині передали, що прийшов "якийсь дід". Справді, він постарів, але очі такі молоді, згадувала Ярина. "Нам із мамою ще доведеться натерпітися від суперниць!" — подумала тоді.
Сказав, що одружений знову, з молодою Галиною. Вона потрапила в Сибір як дружина бандерівця, й не повернулася до чоловіка, лишилася зі старим Антоненком-Давидовичем. У них народився син Євген. Борис просив доньку не казати матері нічого — їй буде легше думати, що він загинув.
Наталя Карпенко кохала його до кінця життя. Писала й не надсилала листів — їх він прочитав після її смерти 1967 року. Просила, як приїде на похорон, передати, що не простила його. Заповіла посадити на своїй могилі клен і горобину. Клен так буйно розрісся, що закрив доступ до могили, і його довелося спиляти.
Наталя після того часто снилася Антоненкові-Давидовичу. Казав, що це були щасливі сни. Про третю дружину, Галину, писав доньці: "Між нами не було кохання, нас звела сибірська безвихідь, але нікого я так не жалів, як її". Він пережив і Галину: вона померла 1982-го. То був тяжкий для нього рік. Його пильнували спецслужби, бо після Сибіру поводився так, ніби совєцької системи не існувало. Це подобалося молодим дисидентам — вважали його духовним батьком. Серед них письменник знайшов свою останню велику любов — на 30 із гаком літ молодшу Михайлину Коцюбинську — племінницю класика.
Він і далі писав. Мав папку з написом "Як умру, то почитайте". КҐБ полював за цими творами, їх переховували доньки. Ярина — за чоловіком Голуб, жила в Москві, та ще одна Ярина — пасербиця, донька третьої дружини. Він втрачав зір.
— Шкода лиш, що читати не можу, а дивитися на все це все одно не хочеться! — нарікав.
Кагебісти забрали в нього друкарську машинку, на якій він міг працювати наосліп. Того ж року, коли померла Галина, арештували сина Євгена — за "фарцовку". В обмін на зменшення строку він погодився свідчити проти батька. Заявив, що той — антисовєтчик, та ще й недієздатний, потребує опікунства. Це робилося, щоб відібрати в письменника квартиру, де збиралися дисиденти. Квартиру відібрали. Антоненко-Давидович помер у домі пасербиці Ярини. Коли до нього, хворого, хтось приходив, старий петлюрівець питав, чи ще не змінилася влада.
Євген помер від раку горла й похований на тому самому цвинтарі, далеко від батька.
Борисові Антоненку-Давидовичу 1935-го інсценували розстріл і "попытку к бегству". Він знав, що стріляють у потилицю, й щодня уявляв, як туди ввійде куля. Репетирував так часто, що на потилиці з"явилася маленька кругла лисина. Згодом вона заросла й до старости він мав густе волосся, хоч рано посивів.
Іще раз міг загинути в шахті, де в"язні мерли як мухи. Він там грів руки коло теплої труби. Якось лікарка не дозволила йому спускатися в шахту, залишила при медпункті. А інший в'язень хотів погрітися біля тої труби й загинув, бо через неї пустили струм.
— Кому судилося втопитись, не буде повішений, — часто повторював після того.
Лікарка, що тоді врятувала його від смерти, закохалася в нього. Вона була теж із засланців — вдова чекіста, розстріляного своїми. Згодом Антоненко-Давидович зізнавався доньці, що все це його тішило:
— Той чекіст зламав моє життя, розстріляв моїх друзів, а тепер мене кохає його красуня-дружина! Хіба це не справедливо? І хто мене осудить?
Народився 5 серпня 1899 в сім"ї залізничника Давидова в Ромнах. Гімназію скінчив в Охтирці. Згодом повернув собі прізвище Давидович — так прозвали його давнього предка Антоненка, який задавив голими руками ведмедя.
1918, весна — покинув Харківський університет, пішов служити в армії Української Народної Республіки. Спочатку в Запорізькій дивізії полковника Болбочана, потім — Селянській. Учився в Юнацькій військовій школі, був комендантом Маріуполя. Із тодішніх вражень постало оповідання "Шурабуря".
1920 — вступив до КП(б)У, через рік вийшов. Був ув'язнений у Лук'янівській тюрмі в Києві.
1923–1934 — написав драму "Лицарі абсурду", повісті "Смерть", "Тук-тук" та інші.
1935 — арешт, ув"язнення. Реабілітований 1956-го, поновлений у Спілці письменників. У партії "поновлюватися" не захотів. Написав роман "За ширмою", цикл "Сибірські новели".
Похований у Києві на Лісовому кладовищі.
(с)
Малюнок Алли Горської, початок 1960-х.


Борис Антоненко-Давидович
"Я люблю нашу історію. Я люблю її буйну, далеку, неповоротну романтику, яку жодні тенденції істориків не могли вкласти в Прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її стертими вже слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого. Я люблю історію, бо вона вмерла і живе; в сьогоднішніх днях мені іноді промайне копія її найкращих шедеврів. Я люблю її німі надгробки й могилки: вони промовистіші за багатьох лекторів і гіпотез. Я люблю історію: вона вчить багато чого. Я знаю, що часто я зловживаю цією любов`ю в своїх літературних вправах і може я передаю куті меду, але я не годен позбутись її. І я ладен геть зовсім зіпсувати свій — і без того тут зайвий — рефрен, що б тільки ще раз вигукнути: я люблю нашу запашну історію і я дякую тому забутому вже давно випадкові, що познайомив мене з її хибами й добротами." *



Біля могили Бориса Антоненка-Давидовича. Друга ліворуч Ольга Стокотельна, промовляє Михайлина Коцюбинська; далі праворуч Ярина Тимошенко, Люба Хейна, Лариса Скорик, Лідія Сверстюк, Льоля Світлична.


ПОХОРОН БОРИСА АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА
11 травня ми** поховали Бориса Антоненка-Давидовича. Помер він 8 травня, не доживши до 85 літ три неповні місяці. Його день народження 5 серпня.
Похорон був урочистий і теплий, якщо так можна сказати про похорон. Лежав він у гробі гарний, не зважаючи на свою старість і неміч, навіть елеґантний, знов таки, якщо так можна висловитися про покійного.
Кілька місяців до смерти його доглядала пасербиця. Дружина його померла в психіятричній лікарні півтора року тому. Враження таке, що доглядала вона добре, жертвенно і віддано, не шкодуючи своїх сил. На похорон прилетіла і його рідна дочка, яка не живе в Києві, а десь далеко з своїм чоловіком-професором.
Нам довелося дуже довго чекати, поки привезуть тіло Бориса на цвинтар. Зібралося там багато людей різного віку, багато молоді, і всі чекали.
Домовину Бориса провезли по тих вулицях, де він жив, і по тих, де любив ходити, потім виїхали на набережну Дніпра і провезли берегом попри Володимирську Гірку, на якій стоїть пам’ятник св. князя Володимира і після того вже на Байковий цвинтар.
Під час похорону була якась особлива урочистість і якась особлива тиша, відчувалася пошана і любов до людини, яку зараз опустять у землю. На мертвому обличчі Бориса відбивався давно жаданий, але недосяжний спокій, пролунала пісня ’’Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій...” .
У Києві цвіли каштани, бузок і багато інших квітів. Стояв п о гід ний соняшний день, та Борис уже цього сонця не міг відчути, як не міг бачити і квітів, та на могилі його була гора вінків.
Так відійшов з життя останній член літературної організації ’’Ланка”.



Перед звільненням із заслання, 1957 р.

Борис Антоненко-Давидович
ПУРГА
Мете пурга із неба й знизу.
Немов поплутані дроти.
Летять кудись каскади снігу,
Та треба йти...
Та треба йти: розвод пробито
І коло вахти жде конвой.
Уже нарядчик, матюкнувшись,
Кричить в барак: “Арлы, за мной!”
“Орли” підводяться. Підбиті крила,
і пообсмикані “хвости”.
Вони давно уже пінґвіни,
А дехто й просто — хробаки.
З усіх республік, з різних націй -
Це справжній інтернаціонал,
Що, легко судячи, немов би на сміх,
Його зібрав тут трибунал.
Цей — за крадіжку, той — за сина,
Що потай за кордон утік,
Цей — нишком мріяв про Вкраїну,
А цей — і мріяти не встиг.
Однаково, тепер додому
Повернуть їх хіба лиш сни.
Суд елястичністю закону
Замкнув їх тут довіку днів.
Десь на Вкраїні добрий дядько
Надвір не вигнав би і пса.
А ми йдемо, щоби до ранку
“Комуністичні чудеса”
Творить рід ляскіт батога.
Мете пурга, мете стара...
Із купи снігу і голки
Жбурляє відьма навкруги.
Біжить, регоче вдалині:
Немов всі демони землі
Спішать на раду у Кремлі,
Щоб всесвіт весь у табори
Загнать під варту, затопить.
Ось ми прийшли. Ґранітні скелі,
Що їх призначено зрівнять,
Понуро в сніговій пустелі,
Як перед розстрілом, стоять.
О скелі, мовчазні й холодні,
Вам тільки раз один вмирать,
А нам, обдертим і голодним,
Ще стільки років вас довбать...
І ми працюєм. Сірі тіні -
Пародії замість людей,
Собі будують на чужині
З кісток свій власний мавзолей.
О ти, прикутий Прометею,
І мученики всіх ідей,
Чи снилось вам, щоб таке зло
Під вашим іменем прийшло?
Чи думав хто, що ті слова,
Які підносили серця,
Вели до поступу в борні,
Тепер — лиш вивіска тюрми?
Нерон, чи Ірод, чи Пілат,
Тьєр, королі і весь царат,
Ви просто янголи були,
Як порівняти вас із тими,
Що нас загнали до тюрми.
І ось ми знову почали.
І знову кайла і лопати
Нам рвуть криваві мозолі,
А присмерк ночі волохатий
Серед принишклої тайги
Не може подолать пурги.
Мете пурга, мете яга.
Гадюкою вліза в рукава.
Штовхнула в груди і тіка,
З розпуки вре в бушлаті дірку,
Немов би Сталін і її
Заплянував у п'ятилітку.
Нехай мете і замітає
Тут наші трупи і сліди.
Однаково — весна настане,
Розтануть криги і сніги.
Хай нас тоді уже не буде -
Ми спочиватимем у вічнім сні,
Та хоч не ми, а інші люди,
А діждуться тої весни,
Коли впадуть криваві зорі,
Куранти спиняться в Кремлі,
І вже ні Сталін, ні Єжови
Не запаскудять більш землі.
Мети ж, пурго, мети!
1933-1934


* * *
Застигло висохле латаття,
Іскриться в золоті сага,
І плесо — мовби скло розляте,
Дрімає в мареві ріка.
Лиш очерет, старий козак,
Безсило звісив свої руки,
І водяний тендітний мак
Ховає в пелюстки розпуку.
Його душа — прозоро чиста,
Пелюстки — лебедя крило,
А він згорнув їх у лахміття,
Щоб не бруднити знов об дно.
Піднісся він до світла днини,
Але слизьке, брудне стебло
Уперто гасить його мрії
І тягне знов його на дно.
У затінку, під осокою,
Лиш промінь сонця там впаде,
Він мовчки бореться з собою
І безнадійно чогось жде.
Чого? Щоби людська рука,
Що звісилась з човна недбало,
Його зірвала й жартома
Жбурнула в човен на поталу?
О водяний наївний мак!
Ми побратими вдвох з тобою:
Я теж підвівсь, але не так
Боровся я колись з собою.
Ти ще вагаєшся, а я — в огні,
Я рвусь вперед, все вище й далі,
Де линуть в небі літаки,
Здолавши страхи і печалі.
Ти сам пірви своє стебло,
Щоб попливти вперед рікою,
Хай тобі буде за стерно
Твоя мета і хіть до бою.
Хай тебе схоплять й на віконце
Поставлять в глечику вмирать, —
Ти бачив день, ти бачив сонце,
Дарма!
Хай стануть стратою тобі вікно й земля,
Ні сліз не буде, ні пісень,
Лише у боротьбі горіння…
Та будь-що-будь — чи смерть, чи день,
Аби не дно і жабуриння!
Табір Букачача


З поезій, пересланих з України для публікації після смерти автора
ЛИСТ У НЕВІДОМЕ
Давно загоївсь біль останньої розлуки,
Де був широкий шлях, трава там вироста.
Та пам'ятаю все:
заломлені в розпуці руки,
кричущі очі і німі вуста.
І пам'ятаю ще - дозорець різко:
“Побачення скінчилось. Ну, рушай!”
Навіки двері зачинились і ти пішла. Прощай!
І лиш здалека десь: „Не забувай...”
Надовго зачинились двері,
Тюремні двері, хмурі, як віки.
І в каламутній річці часу
Змішались місяці, роки...
Минуле - видиво, ляклива тінь.
Чи так було, чи тільки снилось,
Не знаю. Не одне життя зломилось,
А я живу.
У синю далечінь летить Земля,
А з нею я, моя тюрма, мої думки,
І тільки образ твій коханий
Являється мені вві сні.
Моя кохана! Так далеко
Порозкидало нас життя.
Немов би з іншої плянети,
Крізь квадрильйони кілометрів,
Твій голос рідний та далекий
Часом немов вчуваю я...

* * *
Сибір, Чіта, чужа земля.
Колись давно тут дeкaбристи
Пройшли на схід свій хресний шлях,
Мене ж і досі вабить місто,
Що потонуло ген в гаях.
Старезне місто. Вічний Київ
Такий могутній і безсилий враз,
Скільки разів в диму чужих наїздів
Стогнав ти з болю, кривд, образ!
Скільки разів в вечірній час,
Коли заходить сонце за горами,
Мені здавалось: присмерк, мла
І ніч оця, як сніг напровесні, розтануть,
І день ясний, новітній день,
Наш день визволення настане.
Зливалося... Давно надії, жаль і віру,
Розпуку, paдість і любов
Розвіяв вітер по Сибіру.
І стихло серце, мов спинилась кров.
Такий байдужий на чужині,
Хотів би я лише одно -
Аби хоч вмерти на Вкраїні,
Коли вже жити не дано.
Аби хоч раз востаннє глянуть
На ті поля, де ми ішли,
Де палали і знов вставали,
Немудрих прадідів кляли,
І кров'ю з ран своїх списали
Рахунок рідної землі,
Щоби колись, як нас не стане,
Як навіть слід наш час знесе,
Нащадки пізні, довгождані
Заплату справили б за все.
Та то колись. А покищо занадто мляво
Рушає десь наш провесень,
А хижий вітер з-за Байкалу
Співає все сумних пісень:
“Ждала, ждала навісна,
Мине осінь і весна,
Нема, нема козаченька,
Вже й не чуть.
Злії люди-воріженьки
Все кують:
Не вернувся козаченько,
Помер на чужині,
Поховали чужі люди
В чужій домовині”

* * *
Знаю: ти мене ще дожидаєш,
Бачу сум в твоїх очах,
Але терном заростає
Мій додому шлях.
Мила, люба, милий друже,
Вже мене не жди.
Що було - не буде вдруге,
Зрозумій і не тужи!
Не тужи, що обірвались
Наші спільні дружні дні.
Без борні життя зламалось,
Без війни ми в полоні.

* * *
Хай спереду повільне завмирання,
І вічна тиша, морок, тлінь,
Однаково у день повстання
Я вчую ваш на сполох дзвін,
І буду там з потужними полками,
Що вийдуть враз на битий шлях,
І пройдуть ним від Сяну до Кубані!..


______________
* Борис Антоненко-Давидович. «Землею українською: літературний репортаж». Київ, 1930
** Інформація з Києва про смерть і похорон Бориса Антоненка-Давидовича, отримана в Нью-Йорку від друзів, які були на його похороні. — Ред.
"Сучасність", серпень 1984



неділя, 29 листопада 2020 р.

"Чому ми позабували багатьох, що відійшли, а Горської не можемо забути?"

 




Сьогодні – ти. А завтра – я,
і пустить нас Господь до пекла,
де нам на вічний біль – утекла,
в смерть перелякана земля.
І тільки горстка нас. Щопта
для молитов і сподівання,
усім нам смерть судилася зарання,
бо пізня суджена мета.
Василь Стус. З виступу на похороні Алли Горської





НА МОГИЛУ АЛЛИ ГОРСЬКОЇ
(Уривок з промови Євгена Сверстюка)
...Нині перед її могилою, над прірвою вічности, осипаються всі хитро-убогі споруди, нагромаджені під її ногами, і ми, врешті, стаємо перед неперехідною Правдою, до якої вона безоглядно йшла в житті і в мистецтві, гордо відкинувши гладенькі дороги напівправд, які допомогли б їй давно утвердитися на виставках мистецьких досягнень.
Стишено-тривожні, якісь дорослі на її картинах діти, наче задумливо ростуть-визрівають під вітром і сонцем. Портрет матері, що тривожно вдивляється в простір очима душі. Ескіз портрету Довженка із захмарено-роздвоєним чолом, болісно затиснутим білою і чорною рукою. Скільки страждання і гідности в тих спечалених жіночих обличчях! Як нині, в її траурній майстерні, перетвореній на художню виставку, все стає зрозумілим в її картинах, і як підходить терновий вінок до печально-мудрої зосереджености її автопортретів, таких далеких від усміхнених фотографій, на яких веселість служить засобом відпорности і виразом незалежности.
Трагічний талант, вона йшла до трагічної правди, крізь жах якої, наче далекі зорі, просвічується сніжно-білий ідеал десь в материнській постаті, що дужими руками прагне захистити свою дитину і наче лебединими крилами відгортає віття калини.
В її інкрустації “Земля” - в тому дивовижному сплетенні закопаних у землю сил, що випинаються глибокими борознами на жіночому чолі, сплітають грубим корінням мозолистих, жадібних, витягнутих рук, у тому покаліченому дереві життя, можна побачити притаманну їй глибину осягнення традиції, повноту осягнення болів і сил рідної землі, яку відкрила для себе художниця і якій служила з вірністю неофіта.
Якби ми уявили детально історію її життя — то була б повчальна повість про те, як художниця Алла Горська відкрила свою Україну, як шукала її жертовника і як поступово вчилася бачити головне у невидимому, докопуючись джерел, та в глибинах закопаного коріння, як вона дужими руками й ногами розгортала рясні килими декоративних квіточок, покликаних до життя лише на один сезон...




Михайлина Коцюбинська:*
Образ Алли незмінно пов’язаний в моїй свідомості з двома враженнями-символами. Перше, це ореол світлий, жмут повітря. Заходячи у приміщення, де була Алла, я відразу, ще не бачачи, відчувала, що вона тут. Спершу якесь знайоме сяйво, чи то від білого волосся, чи від променистої усмішки, потім вона сама.
Друге символічне уявлення – калина. Червоний кетяг у її руках, як щось неодмінне, самозрозуміле, як норма. Недаремно несла за труною Василя Симоненка оповитий китайкою жмут калини. Недаремно на його портреті Аллиної роботи збризки калини, як її авторський підпис. Недаремно у присвяченому Аллі вірші Стуса “Червона тінь калини”:
...А ти шукай — червону тiнь калини
на чорних водах — тiнь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов i сподiвання.
Усiм нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах...
Ще одне незмінне відчуття – надійности. Відчуття міцного плеча, на яке можна спертися, незрадної руки, яка завжди підтримає.
Я не бачила Аллу мертвою, її ховали в закритій труні. Тепер для мене кожна гілка калини, як часточка її безсмертної душі. Сьогодні десь на літературному вечорі в колишній Центральній Раді, на з’їзді Руху, в урочистій процесії за труною Василя Стуса, на Майдані Незалежности в помаранчеві дні, раптом білий спалах. Я нікому про це не скажу, але знаю, то Алла.



З Іваном Світличним

Валерій Шевчук:*
Аллу Горську я знав особисто, хоч не скажу, що був у приятельських стосунках. Для мене ця людина належала до так званих світлоносців. Вона справді випромінювала із себе світло якоїсь духовної чистоти.
Вихована цілком в російській родині, чи навіть можна сказати в російськомовній родині, вона раптом відкрила для себе Україну, українську мову, український всесвіт із якоюсь величезною захопленою відданістю неофіта вона все це пристрасно полюбила.
Вона була людина, яка не могла кривити душею. Той, хто з нею спілкувався мимоволі відчував цей потік якихось світлих струменів. Я теж це не раз відчував, бо мені з нею доводилось не раз зустрічатися, входити в персональні балачки. Ми жили поруч, зовсім недалеко одне від одного.
Зупинялися здебільшого біля парку Шевченка і провадили дуже цікаві бесіди, а потім розходилися. Ці бесіди, не знаю, як для неї вони були, а для мене це було тим, що я наповнювався якимось світлим духом і внутрішнім спокоєм, який дає впевненість у житті в тому дуже збаламошеному і такому складному світі.



У студії Алли Горської в день її похорону


У студії Алли Горської під час поминок

Євген Сверстюк*
Чому ми позабували багатьох, що відійшли, а Горської не можемо забути? Передусім в просторі великого часу вона далі стоїть поряд і далі бере на плечі обов’язок громадський. Ті, що були захисниками, залишаються захисниками чести і правди. Траґічна смерть тільки підкреслила її ім’я.
Звичайно, енерґія обірваного життя і потім живе, тривожить, непокоїть. Отже, духовна енерґія Алли Горської залишається на полі життєвої боротьби.




З матеріялів «Українського вісника», число 4, січень 1971:
... Характерний факт: коли Алла Горська лежала забита в льоху (але про це ніхто з друзів ще не знав), в одному з київських науково-дослідних інститутів лектор (чи навіть працівник) обкому партії говорив перед колективом, що “націоналісти змінили тактику", організовують “зборища” по хатах і майстернях художників і назвав при цьому помешкання скульптора Івана Гончара та Алли Горської.
Забито Аллу Горську 28 листопада 1970 року в будинку свекра, в місті Василькові біля Києва.
Похорон Алли Горської був намічений на 4 грудня. На цей день проприїжджали люди з інших міст, проприходили кияни. Несподівано, нібито в інтересах слідства, похорон відклали на 7 грудня, на понеділок. У день похорону в траурно прибраній Аллиній майстерні друзі влаштували посмертну виставку її творів. Через майстерню пройшли сотні людей.
Вихлопотаний внучкою І. Франка Зиновією Франко дозвіл на поховання Алли Горської на Байковому цвинтарі було анульовано — і Аллу ховали на новоствореному цвинтарі — на пустирі за містом. До тіла замордованої не допустили нікого з рідних чи близьких, відкрити труну не дозволили. Не дозволили занести на кілька хвилин навіть закриту труну ні в хату, ні в майстерню художниці.
Хоч труну дуже швидко перевезли від майстерні на заміський цвинтар, все ж там зібралося приблизно 150-200 осіб. Закінчивши складену із загальних фраз коротку промову, офіційний представник спілки художників хотів на цьому зупинити виступи, однак йому цього не дали зробити. Кілька прощальних слів сказав учитель Олександер Сергієнко, зачитав некролог критик Євген Сверстюк, Василь Стус прочитав присвячений Аллі вірш, за дорученням львів'ян виголосив прощальне слово Іван Гель.
8 грудня в одній із львівських церков була відправлена панахида за замордованою Аллою Горською, на 40-й день по смерті друзі Алли влаштували в Києві традиційні поминки...
За участь в похороні і виступи на кладовищі незаконно звільнений з роботи О. Сергієнко, а І. Гель одержав на роботі догану.




"Пам’яті Алли Горської".
Цю картину Опанас Заливаха написав у ніч після її похорону. Поховали її у Києві на Берковецькому цвинтарі 7 грудня 1970 року.


Алла Горська. Портрет Івана Світличного. 1965


Алла Горська. Портрет Олександра Довженка. 1960-ті


Алла Горська. "Соняшник". Портрет сина, Олексія Зарецького. Початок 1960-х


Алла Горська. Портрет Василя Симоненка. 1963


Алла Горська. Портрет юнака. 1959


Алла Горська. Мурал "Вітер (Верба)"


Алла Горська. Мурал "Жінка-птах", що прикрашав ювелірний магазин у Донецьку


Алла Горська. Ескіз вітражу


* З тексту передачі Радіо "Свобода" з циклу “Країна Інкоґніта” від 26 листопада 2005 року.


Алла Горська. Життєпис мовою листів. Листування з Надією Світличною

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/09/blog-post_19.html


"Бентежністю вивищена до неба..." Василь Стус - на смерть Алли Горської

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/11/blog-post_99.html