Показ дописів із міткою Оксана Керч. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Оксана Керч. Показати всі дописи

четвер, 7 жовтня 2021 р.

"Об слово дзвонить слово..." Богдан Ігор Антонич

 


Богдан-Ігор Антонич
* 5 жовтня 1909, Новиця — † 6 липня 1937, Львів


НІЧ НА ПЛОЩІ ЮРА

Північ чорна, наче вугіль,
ходить тінь по площі Юра,
вються, гнуться темні смуги
на блискучих, сірих мурах.
Місяць — таємничий перстень
вправлений у ночі гебан.
Будеш в срібнім сяйві мерзти
під холодним дахом неба.
Відріжнити сам не можеш,
що є привид, а що ява,
чи це марево, чи може
дійсність, наче сон, лукава.
Де зі скла й музики вежі,
це вогонь, що вже не гріє,
це останні світа межі,
ще архітектура мрії.
Північ чорна, наче вугіль,
попіл сну на очі сипле,
різьбить сріблом в довгі смуги
небо до землі прилипле.
Ходить тінь на площі Юра,
скрипне в брамі ключ могутній.
І стає, мов ніч похмура,
нерозгадане майбутнє.

Із залікової книжки Богдана Ігоря Антонича

Ігор Калинець
...Недуга Антонича
«Як розповідав Семен Васильович Стефаник, який особисто знав Б. І. Атонича і, якщо не помиляємося, вчився з ним, поет був хворобливим юнаком, стан його здоров’я не дозволяв чинно займатися спортом, що він “компенсував” поетичними творами на тему спортових дисциплін. Щось подібне, як у випадку Ернеста Гемінґвея, який, бувши дуже вразливим і емоційно нестійким, старанно приховував ці риси творами про сильних людей.
У випадку Антонича причиною обмежених фізичних можливостей могла бути природжена вада серця і/або туберкульоз, про який, зрештою є згадка в наявних матеріялах. Підкреслюємо, це гіпотеза, побудована на наявних, дуже скупих матеріалах, передусім – на спогадах.
Отже, операція видалення червоподібного відростка.
Діагноз на операції міг не підтвердитися, міг співіснувати апендицит і туберкульозне ураження органів черевної порожнини, що могло б бути причиною млявого загоєння післяопераційної рани. Документація про це, на жаль, відсутня.
Якщо ж це був таки апендицит, то, за наведеними даними, операцію проведено «запізно», через вагання пацієнта. Отже, був уже флегмонозний або гангренозний апендицит – можливо – утворився запальний інфільтрат (ущільнення навколо запального вогнища). Правдоподібно, виникли місцеві запальні ускладнення (згадка про погане загоєння рани, можливо, нагноєння). Нагадаємо, що того часу в арсеналі лікарів ще не було антибіотиків, які були б дуже вказаними для профілактики ускладнень. Очевидно, в запальному вогнищі дійшло до тромбування
вен, їх інфікування, відриву кусників тромбів-емболів, які венозною системою потрапили до правого передсердя, тоді – шлуночка (інфікуючи по дорозі внутрішню оболонку серця – ендокард), а далі – у мале коло кровообігу. Цей стан називають сепсисом – популярно “зараженням крові”. Отже, в кінцевому результаті, інфіковані емболи потрапляють до дрібних венозних гілочок легень і виникає їх тяжке за перебігом запалення – пневмонія, а досить частим супутником пневмонії є плеврит, в тодішній українській медичній термінології – “запалення олегочної”.
Запалення легень, пневмонія в “передантибіотикову еру”, навіть у фізично сильних осіб з непорушеними захисними силами часто закінчувалося смертю. Це, ще більшою мірою, стосується фізично ослабленого Богдана Ігоря з очевидно скомпрометованими механізмами імунного захисту. Слід думати, що у поета розвинулася серцево-легенева недостатність, коли серце, тим більше – хворе, вже не здатне забезпечити «помпування» крові через судини легень (до того ж, очевидно, уражених туберкульозом!), а отже, збагачення крові киснем. Кров
не доходить до периферичних судин (через те у поета мерзли ноги). Як від кисневого голодування, так і від сепсису потерпають практично всі органи і системи, тобто виникає поліорганна недостатність.
Ось така гіпотеза щодо перебігу хвороби у Б. І. Антонича видається нам правдоподібною. Виглядає на те, що за умов, в яких працювала тодішня львівська медицина (відсутність антибактерійних препаратів, реанімаційних служб та ін.) перспектив урятувати життя видатного українського поета не було».
Дійсні члени НТШ
академік Михайло Павловський,
професор Олександр Кіцера
вересень 2009

Дещо мене бентежить посилання на розповідь Семена Стефаника, що поет був хворобливим юнаком. Шукаю згадок про малого хлопця і юнака. Анна Кужельова дослівно пише: «Богдан був замолоду досить міцним» (словацькою – dosti silny). Хлопчиком, як нам описала Ольга Кот, він разом з мамою займався бігом. А вуйко Олександр Волошинович згадує, що десятилітній Богдан під час подорожі до Чехословаччини «після дороги був дуже втомлений і хворий. Своє перебування в Михайлівцях в більшості перележав у гарячці. Коли його здоров’я поліпшилося
настільки, що міг подорожувати, провів я сестру до Межилабірців». І там же: «Мої спогади
про племінника Богдана Ігоря Антонича поширюються лише на його тендітне дитинство. Пригадую його як хлопця слабосильного, що потребував великої турботливості». А далі – з часів гімназіальних. Лев Ґец, учитель Антонича, у спогаді про свого учня зауважив: «Був це хлопчина дуже спокійний, тихий, середнього росту і робив вражіння слабовитого».

Шукаємо згадок про здоров’я Антонича вже у 30-х роках в листах Ольги Олійник, їх збереглося 9 у відділі рукописів, ф. 10. од. зб. 172, ЛННБУ ім. Стефаника, датовані 1935–1936 рр. Тобто коли Антонич закінчив університет. Маємо декілька згадок про захворювання поета.
У грудні 1935 р.:
«Коханий, боюся дуже, чи Ти не перестудився? Напиши, чи Ти здоровий?»
У жовтні 1936 р.:
«Журить мене, що Ти хворієш. Ти не написав мені про це? Чи довго лежав? Так і не вставай, Данусю, щоби не зайшли які комплікації. Грипа те любить».
Там же:
«Даночку, як Ти ще не добре себе почуваєш – то не виходи на стацію. Але якщо Ти вже здоровенький, то тоді – прошу Тебе, будь ласка, потрудись».
От і все. Дві зими і дві застуди. Це мало б підтвердити схильність Антонича до застуди. Але чи
на цій підставі можемо вірити С. Стефаникові, що поет був хворобливим юнаком? На жаль, інших доказів бракує.

Степан Шах у книзі «Між Сяном і Дунайцем. Спомин.Часть І» (Вид-во «Християнський Голос»,
Мюнхен 1960, С.24-25) пише: 
«о. Антонич Василь […] був у мене в Перемишлі зі сином Богданом Ігорем, молодим многонадійним поетом Лемківщини, що помер в 28 р. життя – в 1937 р. – на чахотку». І далі:
«Богдана Антонича знав я особисто; приїхав він був до Перемишля з батьком в 1933 р. (…) Був він дрібної будови тіла, типовий астенік, скромний, наче боязливий, голос його був сухий, беззвучний і батько журився його здоровлям. Видко, недуга гніздилася вже тоді в його плоскій грудяній клітці» (С. 54). Це, здається, єдина згадка задовго до смерті конкретно про хворобу грудей, якщо С. Шах не переніс пізнішого свого знання про недугу у спогад про 1933 р.
Не викликає сумніву занепокоєння батька здоров’ям сина вже тоді.
Святослав Гординський підсумував у 1967 р. життєву дорогу поета: «Антонич рано зійшов зі світу на 28 році життя, жертва різних зкомплікованих недуг, на які тодішня медицина не мала ліку»/ (Святослав Гординський. На переломі епох. – Л: Світ, 2004. – С. 228).
Це цілком узгоджується з пізнішим медичним висновком львівських лікарів у вересні 2009 р. – ювілейного року поета.

І на завершення теми. Якось у розмові перед своєю смертю (це сталося 25 лютого 2010р.) проф.
Я. Дашкевич, що мав дивовижно світлу пам’ять, зауважив, що він десятилітнім хлопцем на час смерті Антонича чув, як дорослі говорили, що поет помер від туберкульозу. 

Похорон
Коли помер…
Дяки співали і співали хори…
Ой, голосило в кучерявий ранок
дванадцять найкращих коханок
Антонич

Похорон описаний у «Ділі» 10 липня. Отож, він «відбувся 8 липня о 17 год. З дому жалоби (Городоцька, 18), не зважаючи на літній вакаційний час, зібрав дуже багато людей. Дуже приємно вражала присутність церковного братства з села, де батько Покійного є священиком. Громадяни того села принесли з собою гарний вінець, який несла на початку похоронного проводу окрема делегація», – так подає дописувач до газети. Це збігається із «Жменькою згадок» Анни Кужельової-Невбаерової (ВРК, С. 355):
«Була там [на похороні] уся молодь з його села».
Бортятин й досі пам’ятає похорон. Зовсім недавно молодий журналіст Ярослав Табінський записав: «Мій чоловік Микола співав першим тенором у церковному хорі, − розповідає Ольга Бень, − коли помер син Антонича, то весь Бортятинський чоловічий хор їздив до Львова на похорон. Того дня всі трамваї і автомобілі стояли, плакав увесь Львів, тисячі людей пішли провести в останню путь Богдана Ігоря Антонича. На похороні було багато священиків на
чолі з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким. Вічний спочинок поет знайшов на Янівському цвинтарі у Львові» (Сільські вісті. – 9 жовтня. – 2009 р.).

Цитую далі опис з «Діла»: «В похороннім обряді взяло участь 6 священиків із о. пралатом Л. [еонтієм] Куницьким, о. кан. [цлером] Ю. [ліяном] Дзеровичем на чолі»59.
Анна Кужельова, стверджуючи, що було багато священиків, додає, що «межи ними і сам митрополит Шептицький» (ПМ, C. 309). Очевидно, у соборі св. Юра, до якого, напевно, була внесена домовина, міг бути присутній на візку сам Митрополит, але у процесії і на цвинтарі його не було. Про похід на кладовище згадує композитор Роман Савицький:
«Я довідався про його смерть, був на похороні, навіть ніс домовину з його тілом. Караван їхав порожній, домовину несли цілу дорогу друзі аж на Янівське кладовище…» 
Анна Кужельова пригадує, що були «друзі з університету (українці і поляки), літератори й багато інших людей. З похорону я мала три фото: Ольгу над труною і двічі – похоронна процесія на вулиці Городоцькій. На жаль, втратила їх…». 
Вона ж у листі до М. Неверлого від 18. 05. 1966 р. написала: «Наречена лежала на його мертвім тілі і змочувала його сльозами. А мати його була непритомною весь час».

Залишилася тільки одна словесна світлина Антонича в домовині:
… Богдан у білих рукавичках,
Із квітами на чорному вбранні,
Пішов від нас…
С. Гординський. Сновидів.

І справді, ні згаданих Кужельовою, ні інших фотографій не маємо, що не означає, що ще не зможуть знайтися. На жаль, у львівських газетах не було світлин з похорону поета.
Читаємо далі «Діло»: «Між присутніми було багато молодих приятелів Покійного та прихильників його таланту. Крім того, майже ґреміяльно [в повному складі] в похороні взяло участь Т-во письменників і журналістів ім. Франка.
Над могилою виголосив від імені Т-ва письменників і журналістів та редакції журналу «Назустріч» промову ред. Осип Боднарович, що коротко, але з повним зрозумінням, цитуючи деякі гарніші твори Антонича, схарактеризував його поетичну діяльність, крім того як людину скромну, в собі замкнену, на око не вразливу на те, що довкола діється, але ж насправді людину надзвичайну, тонку, повну любови природи і всього, що ясне і гарне.»
[…]
З монографії Ігоря Калинця "ЗНАНЕ І НЕЗНАНЕ ПРО АНТОНИЧА"
Фото і автограф із залікової книжки - звідти ж.




Богдан Ігор Антонич
СЛОВО ПРО ЧОРНИЙ ПОЛК

Об слово дзвонить слово — кусні бронзи віщі.
— Співаю, не кляну
розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!
Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,
а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!
Луна поразки б’є об мої вуха, мов з глибин безодні зради
громів, поламаних у кусні й схоплених у сіть, прощальна скарга.
Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,
мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.
Зоріє. В відвороті полк. Анабазис під небом африканським.
Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього,
і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський
жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки бога злого.
Немає ласки — і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,
у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,
щоб аж до сьомого коліна пам’ятали й знав назавжди кожен,
щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,
як кріпили владу.
І густо стеляться один при одному, як вирубаний праліс,
у черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.
Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!
Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!
Дракони, що бензину п’ють, на птахів схожі і на носорогів,
дракони, що плюють зміїну слину — оливо й вогонь зернистий,
являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги
мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.
На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна,
слизька смертельна піна з уст розтерзаних гарматним поцілунком.
Тюльпани надр підземних — вибухають, мов кущі вогненні, міни,
салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.
Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,
зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,
на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі злиплі потом,
пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.
Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,
мов листя сплащені долоні — квіти стоптані життя жагою
спалахують востаннє й кидають прокльони в небо богоборці.
Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.
Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,
лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.
О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,
де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!
Хай чорна богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,
де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!
Б’є слово в слово — кусні бронзи дзвонять.
Так прощальний спів кінчаймо,
коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.
Лютень 1936


Богдан-Ігор Антонич,
МОЛИТВА ДО ЗІР
Не срібло миршаве, не хміль,
не лавр сумнівний і двозначний,
не дотепів грайливих сіль,
не успіх в грі на риск небачній,
не уст золотомовних мед,
не почестей солодка манна
і навіть не чеснот букет,
що світлість їх не раз оманна,
не винограду темний сік
у колі дружньому за чаєм,
не муз єлей, що на ввесь вік
тавром людину назначає,
не вигаданий в хитрий лад,
щоб мірять душі, вчений лікоть,
не домохвальців млявий чад,
нещирих хвальб слизька музика,
не захист мрій — блаженний дім,
але молімся зорям дальнім,
щоб нам дали на світі цім
життя величне і страдальне.
Зі збірки "Книга Лева"



Марта Калитовська
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
Був собі поет...
Пив із зорями
з кришталевої чарки
іскристе вино.
Був собі поет
мов Рембо -
неозоряний.
Лягав на пахучій галяві
під місяця брилем солом'яним
золотаві нитки де плелись
про оленів мудрість.
Розчісував кучері сонцю
розплітав зорям коси
блукав босоніж
по розпилених росах
ранків.
І провадив на вишнях
розмови з хрущами.
Кругле сонце носив
за плечима
поет.
Не знати
чи жив чи помер
поет що блукав
під черемхами
чи хрущем зеленим
блукає і досі...


Володимир Ласовський. Портрет Богдана Ігоря Антонича

Лист колишньої Антоничевої нареченої Ольги Олійник (Ксєнжопольської) до о. Йосифа Кладочного

1976 рік. У березні з колишньої столиці Данила Галицького – Холма – на адресу Кладочного надійшла вістка від пані Ксєнжопольської:
«Дорогий і як же рідний Осипе!
Власне, я відписувала Тобі на листа, коли надійшов другий лист від Тебе. Не можеш собі уявити, як било мені серце, коли я зобачила Твоє письмо. І радість, і тривога – все те зіллялось в одно. Пишеш, що якась Керч* сіє баламуцтво. Маєш рацію. Тільки в тій статті правди, що Антонич і Ласовський** були друзями, а все інше то всупереч всякому розсудкові. То просто абсурд.
Богдан жив у світі звуків, барв, тонів. Бо був справжній поет, що оспівував радість життя, а інспіратором його була ціла природа, якої він чувся частиною. Творчість для Антонича була найглибшою потребою і сенсом життя.
Богдан писав цікаво. Бувало так, що записував цілі фрагменти, поодинокі слова, відірвані думки і т. п. Так повставали – немов родилися – цілі частини поетичного твору. Богдан говорив мені, що не раз носив в собі через якийсь час те, що пізніше перетворював у конкретний образ. Але писав ще інакше. Казав мені, що найкраще писав рано, і тоді немов йому хтось нашіптував до уха. То Богданові слова. Ті твори, після Богдана, були найліпші: не потребували жадних поправок.
Так Богдан творив. Де тут місце на чиюсь інспірацію? Ласовський сам був би здивований, а навіть обурений таким твердженням, яким заризикувала якась Керч.
Богдан мав ще звичай дуже цікавий. Над одним словом писав не раз друге, третє і т. д. Для приміру подам першу стрічку вірша “...дівчино, хмелю весняний” – то над словом “весняний” писав майовий, зелений, п’янкий і т. д. Так повставали цілі поверхи над одним словом. З них треба було вибрати найвідповідніше чи то для повнішого образу, чи зміцнення вражіння. Так, Богдан свої поезії в бруднописі читав у Ласовських. І як зайшла така потреба, що вибрати відповідне слово, то Влодко чи його жінка Славця доконували цего. Богдан при такому слові зазначав першою буквою імени – хто то вибрав. Коли, назвім то, я з’явилася в життю Богдана, то він читав мені новонаписані твори. І, власне, мене питав – яке слово залишити в поезії. При вибранім мною слові теж ставив першу букву мойого імени. Вже Ласовських не питав. І немов навіть тінь заздрости появилась у Ласовського. Говорив до мене: “Олю, ти забрала нам Богдана”. Aлe то неважне, бо часто в чвірку читали твори Богдана. Те, що хтось читає твори комусь близькому і то в бруднописі – не є новістю і так діється на цілому світі. Ніхто, однак, не має претенсії, що є інспіратором.
Щодо “Карбів”, то знаю тільки те, що Богдан умістив там одну статтю. Як ходить о посмертну збірку Богдана п. н. “Зелена Євангелія”, то на видання її родичі Богдана дали гроші. Я приготувала всі поезії з бруднопису і спільно з Пеленським ми узгіднили уклад такий, як в збірці “Книга Лева”. Хиба в мене заховалася навіть кореспонденція з того часу, проваджена з Пеленським. Він власне занявся друком і все полагодив, що було потрібне в друкарні.
Осипе! Слухай – чи не вважаєш, що було би добре написати до тої редакції вияснення. Оскільки так – то подай мені адресу редакції, яка помістила спогади тої Керч.
...Так, Осипе, ми перейшли спільно короткий відтинок нашої молодости, а цего не забувається. Я пам’ятаю наші розмови, навіть настрій, який товаришив їм. Все в мені живе. Дякую Тобі за це, що й Ти собі пригадав, і за це, що вияснив мені, на чому полягає моя ошибка. Мій дорогий, не говори так про старість, бо й вона може бути гарна. Я недавно читала власне про старих людей. У них почування бувають так свіжі і сильні, немов у молодих людей. Вік не грає ролі. Aлe це довша справа. Прошу Тебе, напиши, як чуєшся? Що думаєш робити з виїздом до сестри? Кінчу і здоровлю сердечно.
Оля.
Холм, 10.03. 1976».
«ЯКАСЬ КЕРЧ». Говорячи про неї, ні Кладочний, ні колишня Антоничева наречена не знали, що то була сама «Славця» – дружина Ласовського, яка брала участь у «редагуванні» творів Поета. Цей псевдонім – Керч – вона вибрала вже на еміґрації: в Галичині підписувала свої публікації дівочим прізвищем – Гаращак. Псевдонім «Керч» стоїть і на романі «Альбатроси».
Стосовно «баламуцтва», то йшлося про спогади Оксани Керч, які вона 1976 року друкувала на сторінках газети «Свобода» (Чікаго) під назвою «Далекий світ». Авторка твердила, що Ласовський був немов би інспіратором творчості Антонича. А загалом вона писала тепло, з любов’ю, шануючи пам’ять видатного Поета.

З монографії Ігоря Калинця “Знане і незнане про Антонича”


Володимир Ласовський. Шарж на Богдана Ігоря Антонича

______________________

* "Пройшла, мов смерч, Оксана Керч"

** Володимир Ласовський (1907–1975) - мистецтвознавець, критик, художник.

Шляхетна душа Володимира Ласовського


понеділок, 22 липня 2019 р.

Юрій Андрухович про смерть і похорон Антонича


Вулиця Городоцька у Львові, початок ХХ ст.




"За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій

узором кола вчить про досконалість міри.
Прилюдно сповідаюсь urbi et orbi
із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри."*

Юрій Андрухович
Антонич був сам у своєму вмиранні, за найвищим виміром уже недосяжний для всіх на світі рятувальників. Жодне з їхніх марнотних зусиль не могло повернути його туди, де він почував себе принагідним гостем, розуміючи, що його справжній дім не тут. Кілька років перед тим, у вірші іронічно названому "Ars Poetica", він передбачив і ці свої останні години, написавши а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути. Забути перш усього про тих, котрі так старанно в’язали його до землі, метушливо і неохайно намагаючись оплутати і приручити.

Його смерть настала в ніч із 6 го на 7 ме липня. Хтось добачив у цьому чергову витівку розбуялих знаків — танець пралісу і купальських вогнів навколо останнього ложа, запрошення в нуртуючу веремію зеленого. Зелене прийшло по нього, щоб забрати і розчинити в собі.

Насправді була шестигодинна агонія, понад межі якої нам усе одно не заглянути, бо ми можемо судити лише про найнижчі ступені цієї метаморфози, пов’язані з речами цілком намацальними, як кровообіг, серце, мозок, нирки і початок розпаду.

Наступного дня його відвезли додому на Городоцьку, де заходами театру було влаштовано всю належну для таких випадків і суворо відцензуровану процедуру. Добра половина присутніх так і не могла усвідомити, що це таки сталося. Деякі з них приходили прощатись упевнені, що йдеться лише про черговий перформенс — можливо, й блюзнірський, а проте вельми типовий для цього жертовного жартівника. Здавалося, що за мить він просто підведеться у труні й почне декламувати свої найкращі, обов’язково ямбічні строфи, а відтак поведе усіх до "Вавилонської Святої" чи ще кудись — відгуляти свій день народження номер два. Він так і лежав — одягнутий у чорне з білим, тобто святково, з легким макіяжем, трохи штучний у своєму овосковінні, але все це завжди належало до його арсеналу, всі ці фокуси з гримуваннями, перебираннями й пантомімами. От лише присутність близької й далекої родини, стишені до напівшепоту розмови, діловиті маніпуляції з вінками, свічками, папірцями й відправами, а над усе заціпеніла в найдальшій кімнаті тета (з того дня й до самої смерті вона вже не промовить ані слова) переконували в тому, що це сталося насправді, бо жодна забава не могла зайти аж так далеко.

Його похорон супроводився деякими дивними проявами. Так, Оксана Керч згадує про тривалі й безрезультатні пошуки Ольгою Олійник його останніх рукописів. Наречена пам’ятала, що Антонич донедавна працював одночасно над двома збірками, першу з яких — "Зелену Євангелію" — фактично завершив, друга ж — "Ротації" — була готовою десь трохи більше, як на третину. Але вона нічого не могла знайти! Кількаразове і дедалі більш нетерпляче нишпорення по шухлядах і шафах підкидало їй лише всілякий непотріб у вигляді старих рахунків, газетних реклам і, що найдошкульніше, надто відвертих фотознімків з вуличними красунями. Кусаючи губи й замалим не плачучи, Оля готова була повірити, що ніяких рукописів просто не існувало, а все, що він час до часу поривався їй декламувати, озираючись на чуйні вуха присутніх поруч наглядачок, було фікцією і сном. За годину перед винесенням тіла вона раптово скорилася внутрішньому покликові (тінь тюльпана? шелест крижма? політ джмеля?) і рвучко пішла до його письмового столу (того самого, згідно з Ласовським, розхитаного), де на найвиднішому місці, педантично складені сторінка за сторінкою, лежали обидва рукописи, закінчений і незакінчений. Як вони там опинилися? Адже вона тисячі разів дивилася на той стіл раніше і їх там не було! "Це він, — казала вона Оксані Керч, — це хтось, кого він лишив замість себе, поклав щойно на стіл його рукописи".

Іншу дивноту згадує поет Гаврилюк. Дорогою до Янівського цвинтаря, куди він пересувався не в загальній процесії, а пішохідним тротуаром, постійно збочуючи до принагідних закладів, аби покріпитися черговою чарчиною, йому кілька разів увижалася Богданова постать — як не в людському натовпі, то у брамі, а одного разу навіть на чолі процесії — так ніби старий приятель і справді вів їх кудись за собою. "З того дня я почав думати про наші відображення, — записав Гаврилюк через кілька місяців (sic!) у щоденнику, — і коли, перечитуючи згодом його "Три перстені", я натрапив на рядки "і знов з портрета, з срібла рам // мальований на полотні // до мене кличе мій двійник", то зрозумів, що немає нічого реальнішого від поезії".

Його скрипку було вирішено поховати разом з ним, щоб таким чином, за думкою розпорядників похорону, відповісти на його п’ятирічної давності слова "Вже Бог кладе мене, мов скрипку, до футляра". Отже, її разом зі смичком таки було покладено у футляр — чимало свідків стежило за цим ритуальним жестом — а відтак і в труну. Як могла ця скрипка знову опинитись у помешканні на Городоцькій, коли сплакане і приголомшене товариство повернулося з цвинтаря на поминальний чайок? Невже було поховано лише порожній футляр?

Ці та інші непояснимі речі, посіяні в найсприятливіший ґрунт львівського середовища, не могли не знайти собі розвитку. Упродовж найближчих місяців та років містом знову і знову заволодівали історії про побаченого Антонича. Він з’являвся переважно в людському юрмищі і в ньому розчинявся при першому ж наближенні. Йшлося найчастіше про спину, декому вдавалося перехопити миттєвий півоберт голови, але по тому все розтавало. Тільки одного разу Святослав Гординський побачив його не в натовпі, а на самоті, зате з відстані не менш як у триста кроків — він стояв на пагорбі коло лісу, трохи вище Підголоска, насунувши на очі свого капелюха і мерзлякувато згорбившись, тримаючи руки в кишенях застібнутого на всі ґудзики піджака. День був імлавий і пронизливий, здається, 13 березня. Постоявши якийсь час нерухомо, він витягнув руки з кишень і кілька разів змахнув ними, мов крилами. Гординський, пишучи про це, заявляє, що той жест мусив бути призначений лише для нього, єдиного в тій ситуації глядача. Мимоволі йому схотілося покликати знизу цього безсумнівного Антонича, коли той розвернувся і якоюсь аж невагомою ходою рушив до лісу, де зник між стовбурами, клаптями туману і посірілого снігу на гілках.
З книжки "Дванадцять обручів"

* Богдан-Ігор Антонич
ARS POETICA

Мініатюри сонця — яблуко натхнення
на дереві життя — на дереві мистецтва,
і творчість, наче присуд, творчість невмоленна
і з світом торг красою — муз скупих купецтво.

За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій
узором кола вчить про досконалість міри.
Прилюдно сповідаюсь urbi et orbi
із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри.

І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами
краси помильні судді і відважать смуток,
діапазон п’яніння, думку, слова гаму,
а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.

неділя, 17 березня 2019 р.

"Пройшла, мов смерч, Оксана Керч"

Малюнок Володимира Ласовського

Її писання вилискує поезією, як трава від роси:
«Піду подихаю зорями.»
«Іду вулицями, тими, що слабо освітлені, де мало людей, тими, що пахнуть квітниками, чорнобривцями й м’ятою, як у сільських палісадниках.»
«Оверблені береги.»
«Сонце висить на тополях.»
«Там купили мені колись мого вічного плаща, він огортав так тепло мої надії.»
«В темному притулку розцвітав тюльпаном червоний ліхтар.»*
Оксана Керч була промоторкою і упорядницею збірки у 15-ті роковини з дня смерти Євгена Маланюка. Книжка вийшла 1983 року - ця чепурна із вдало підібраним матеріялом книжка, видана на пошану поета http://diasporiana.org.ua/…/5655-yevgen-malanyuk-v-15-rich…/, утривалила зібрані відомості близьких колись поетові осіб про його життя в Україні, Польщі, Чехо-Словаччині й Америці, та відгуки критиків і дослідників його творчости.
Не можна промовчати й про велике діло Оксани Керч - її сильне намагання добитися Нобелівської нагороди для покійного Василя Стуса, бо саме з Міжнароднім комітетом для номінації Василя Стуса на Нобелівську премію пов’язані і його переклади. Цей комітет, очолений Ярославом Рудницьким, включав двох працівників цього діла: Оксану Керч — прозаїка і Світляну Кузьменко — поетесу з Торонта. Не змогли вони здійснити цього заміру, на що склалися причини політичного, а не літературного порядку. Та все ж світ довідався про нашого поета і борця за індивідуальні і національні ідеали. Дуже вдалий переклад поезій на англійську мову виконав Ярополк Ласовський — музика, композитор і скрипаль, син Оксани Керч.
З доповіді, що її виголосила Дарія Рихтицька** на зустрічі з Оксаною Керч 25-го лютого 1989 р. у Детройті 


Хапає корч
І ставить сторч,
Шкереберть і правцем:
Пройшла, мов смерч,
Оксана Керч...
Дружня епіґрама Ігоря Качуровського***


Оксана Керч, письменниця, публіцистка, громадська діячка,
справжнє ім'я - Ярослава Оксана Гаращак;
дружина художника Володимира Ласовського, мати Ярополка Ласовського, композитора, скрипаля, дириґента; згодом одружилася з письменником Володимиром Кулішем, сином розстріляного совєтами драматурга Миколи Куліша; мати Миколи Куліша, кінорежисера, продюсера і сценариста; членкиня Асоціяції діячів української культури (АДУК).
Народилася 24 жовтня 1911 р. у Переворську, що в Надсянні, нині Польща. Закінчила гімназію товариства «Рідна школа» у Львові, відвідувала курси при Львівському університеті. Брала участь в українському мистецькому житті Львова, входила до кола друзів Б.-І. Антонича. В неї збиралися учні художньої школи О. Новаківського, а згодом – учасники групи «Руб» та Асоціяції незалежних українських мистців (АНУМ). Літературну та журналістську діяльність розпочала в 1930-х рр. у львівському щоденнику «Українські Вісти», часописах «Нова хата», «Жіноча доля». 1944-го еміґрувала до Австрії, відтак до Арґентини, мешкала в Буенос-Айресі; з 1959 — у Філадельфії. Друкувалася в українській пресі США, Арґентини, Англії, Канади, брала активну участь у діяльності Союзу українок Америки. Померла 13 березня 1991 року у Філадельфії, похована на українському католицькому цвинтарі Фокс Чейз.
Авторка повістей «Альбатроси» (1957)  http://diasporiana.org.ua/proza/11406-kerch-o-albatrosi/, «Наречений» (1965)  http://diasporiana.org.ua/proza/6395-kerch-o-narecheniy/, роману «Такий довгий рік» (1971)  http://diasporiana.org.ua/proza/5283-kerch-o-takiy-dovgiy-rik/


Іванна Савицька****
Оксані Керч
У листопаді відзначатимеш 50-ліття Твоєї літературної праці, і з цим святкуванням збігається чвертьсторіччя нашого дружнього знайомства.
Воно почалося саме тоді, коли ти покинула Арґентину, опинилася у Філядельфії, і де припадок, чи передбачлива доля посадила нас стільчик об стільчик у славному Перфект фото, - пам'ятаєш?
Ми малювали тоді людські приблідлі обличчя, мазали брови, наводили красу на чужі фотознімки, які я скроплювала не раз моєю тихою сльозою по втраті друга.
Ти не давала сумувати. Барвисті розповіді про щойно покинуту Арґентину з питомим Тобі образним і кольоритним малюнком зовсім розбивали мій смуток. Ми швидко нав'язали контакт, розкрили душі, які в тебе й в мене горіли тоді бажанням писати і творити. Це був 1960 рік!
Одного разу Ти запросила мене на чай. Обідова перерва була коротка, та навіть впродовж півгодини можна зустрітися, духово себе перевірити і покласти печатку на нерозривну дружбу.
Чаю насправді не було (його забракувало в хаті), але були пляни написати тривідслонну комедію „Дейзя", були кинені фрази, смішні-прецікаві репліки з тієї п'єси, які правили нам за сир, хліб, молоко і чай.
До того на дрантивих стінах висіли Твої натюрморти, висіли краєвиди, навіть портрети, яких продукцією Ти щедро наділяла колись численних арґентинських доробкевичів за непогані копійки.
Ти пам'ятаєш, Оксано, історію скрипки? Правда, що пам'ятаєш? Там десь у засвітах вона зібгалася у жменьці моїх заслуг.
І зелений плащ з Арґентини теж пам'ятаєш, правда? Ти навіть казала, що він в Арґентині пишався першою модою. Тут він був препаскудний, а доморобні Твої сукні часто поролися, там і тут бракувало ще й ґудзичків, а Ти казала: — Що там одяг, навіщо мені мода придалася. Сьогодні я закінчила третю дію комедії ,,Дейзя", ось де моя мода, моє щастя і мій вклад у культуру".
Я не все розуміла Тебе, люба, та як же прекрасно розумію Тебе тепер, з пepcпективи рясного чвертьсторіччя.
Минуло багато літ. Якось нежданно ми зустрілися у Ню Йорку на Твоєму літературному вечорі навслід із Вовою.
Я тремтіла від страшного хвилювання. Невже це Оксана Керч?
Біла, біленька пані, але очі ті ж же самі, сині, сині, волошкові, в сіточці дрібнесеньких морщок. Очі — дві лямпочки волошкові.
Ти одягнулася у сіру чи чорну сукню, довгий рукав, білий малий комірчик - ледь-ледь вишитий, а закаблучок високий, наче шпильочка. Боже милий! Як же Ти витримаєш на них стояти?
Ти вистояла, і гарненько читала!
Ми обійнялися щиро, підтвердили дружбу.
А потім знову велика й широка відстань. Ти писала мені, малювала різні сумні і веселі картини з життя незабутньої Філадельфії
...Сьогодні Ти за бенкетовим столом (смію сказати — бенкети мені осоружні), але на Твому гостинному столі, крім знаменитих рогаликів (Твоя спеціяльність), будуть лежати Твої книжки: „Альбатроси", „Наречений" і „Такий довгий рік" (інших не пам'ятаю) і безліч Твоїх статтей, і критичних есеїв, і все гopiння Твоєї літературної, журналістичної і громадської праці.
Пригадай собі, люба Оксано, в час Твого свята, і мене. Я сидітиму біля Тебе (коли не близько, то може хоч біля дверей), сидітиму і глядітиму з вдячністю у сині блавати тієї скромної людини, яка колись тримала мене в обіймах, сильно тримала прикладом своєї безстрашної мужности і гідної подиву вітальности.
Спасибі Тобі, дорога!
“Свобода”, 13 листопада 1986
_______________
* З повісти Оксани Керч “Альбатроси”.
** Дарія Віра Рихтицька, з дому Мельникович (нар. 1928, Рожнятів) — поетка
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B8%D1%85%D1%82%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%94%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F-%D0%92%D1%96%D1%80%D0%B0  
***Ігор Качуровський (1918 — 2013) — письменник, літературознавець, радіожурналіст; літературний оглядач української редакції Радіо «Свобода» в 1970-х - 1980-х роках https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%87%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%86%D0%B3%D0%BE%D1%80_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

**** Іванна Савицька, уроджена Трешневська (нар. 1914, Опарівка, повіт Стрижів, Галичина) — дитяча письменниця  https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B0_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0