"Краще бути паршивеньким собою, ніж геніяльно подвоювати чужу особовість".
“Прикладати до мистецтва вузьку міру позитивного виховного чи аґітаційного засобу нерозумно, бож мистецтво по своїй суті є образовим представленням духа часу (з перевагою формальних проблем над тематичними) і як таке може бути вжитим для різних цілей, а не з тим переконанням, що виключно одній з них служить.”
Володимир Ласовський
* 3 липня 1907, село Сороки, повіт Бучач – † 11 листопада 1975, Нью-Йорк
“Прикладати до мистецтва вузьку міру позитивного виховного чи аґітаційного засобу нерозумно, бож мистецтво по своїй суті є образовим представленням духа часу (з перевагою формальних проблем над тематичними) і як таке може бути вжитим для різних цілей, а не з тим переконанням, що виключно одній з них служить.”
Володимир Ласовський
* 3 липня 1907, село Сороки, повіт Бучач – † 11 листопада 1975, Нью-Йорк
Автопортрет. 1961
Незвичайно цікава і непересічна людина: маляр, скульптор, сценічний декоратор, редактор, критик, організатор прерізних проявів мистецтва, інспіратор таланів, ентузіяст, громадський діяч, великий патріот, батько великої мистецької родини, - а заразом і клясичний приклад офіри еміґраційних злиднів. Вельми помітна фіґура серед міжвоєнної галицької мистецької еліти. Товариш Богдана-Ігоря Антонича.
Його постать повна гідности велетня духа, вдача все погідна, душа шляхетна, поведінка незвичайно скромна, надзвичайна увага об всіх ближніх, альтруїст до найвищої самопосвяти, - і ця самопосвята для родини змусила його на еміґрації покинути малярство і тяжко фізично працювати. Пробував ще на еміґрації малювати, але байдужість суспільства в наслідок незрозуміння його мистецтва знеохотили його, і він замовк на довгі роки. Щоби прожити, став фабричним робітником. А шкода, - бо це був великий талант.
Його постать повна гідности велетня духа, вдача все погідна, душа шляхетна, поведінка незвичайно скромна, надзвичайна увага об всіх ближніх, альтруїст до найвищої самопосвяти, - і ця самопосвята для родини змусила його на еміґрації покинути малярство і тяжко фізично працювати. Пробував ще на еміґрації малювати, але байдужість суспільства в наслідок незрозуміння його мистецтва знеохотили його, і він замовк на довгі роки. Щоби прожити, став фабричним робітником. А шкода, - бо це був великий талант.
“Був по-дитячому ніжний, вразливий, темпераментний, озброєний інтуїцією бачити далі і ширше, як бачило око чи диктував розум.“
Богдан Стебельський
“Я народився в році 1907 у родині народного вчителя. Мої батьки не займалися мистецтвом. Евакуйований російськими військами, що відступали в 1915 р. на Велику Україну, батько вчителював у Бахмуті, в Донбасі, до 1919 року. В Бахмуті був літній театр, і я придивлявся та хвилювався, як малярі малювали декорації. Бачачи моє зацікавлення і на мою просьбу малярі дали мені трохи фарби і дошку, кажучи, що як намалюю добре, то дадуть мені більше. Отже, як 9-літній хлопець я почав малювати. Намалював кілька сільських хат і соняшники. Тоді малярі дали мені ще фарб і стрі пензлі, і незабаром я помагав малювати декорації. Прийшла революція і вже не було чим рисувати та малювати.
По повороті до Галичини в 1919 році я продовжував ходити до гімназії в Бучачі. Тут інтенсивно рисував портрети товаришів і професорів. В математиці не був сильний, але купував собі добрі оцінки у професорів, даруючи їм свої образи і портрети.
На вакації купував собі фарби та папір, ішов на річку і малював пейзажі. По короткому періоді “фотографування природи” почав малювати широкими мазками і незабаром переконався, що деформацією рисунку і відповідною інтерпретацією кольорів можна куди сильніше виразити думку і почування. Так народився самостійно-стихійно у мене формалізм і деформізм.
По матурі я вступив до мистецької школи Олекси Новаківського у Львові, де був 5 років — від 1928 до 1933. Зі мною тоді там училися, між іншими, Антін Малюца, Луцик, Оля Плешкевич, Олександр Винницький (помер), Володимир Іванюх (згинув), Володимир Гаврилюк (був прекрасний товариш https://zbruc.eu/node/62360) і Михайло Мороз. Під час студій у Новаківського я був “вічним революціонером”, навіть проти учення самого Новаківського, бо мене захоплювали нові течії, як кубізм, кубоконструктивізм і ін. Брак і Пікассо були моїми ідеалами, яких я старався наслідувати. В наслідок цього Новаківський кількакратно виганяв мене зі студії, кажучи, що “роблю революцію”. Колір грав велику ролю у Новаківського. Новаківський був кольористом, а не імпресіоністом, радше експресіоністом з імпресіоністичним досвідом. Мене цікавила форма, і я спеціяльно уживав бруднавих кольорів, щоб не попадати в кольоризм, або в імпресіоністичну проблематику, що по суті є голим естетизмом, без змоги висловити глибоку психологічні хвилювання. Є велика схожість між Новаківським і Ґоґом.
Особисто люблю Моне, який шукав кольоровох музик, подивляю, але не люблю Сезана із його математичною калькуляією при імпресіоністичному малюванні. Я люблю експресіонізм і через деформування матерії вникати у глибину і уважаю, що колір повинен бути підпорядкований проблемам матерії.
...Отже, заки я поїхав до Парижу, польська критика писала, що в моїх творах “пізнати паризьку школу”.
...В 1933 році поїхав я до Парижу. Спочатку записався до Академії Еколь Суперіор Натіональ до Бо-з-Арт (Ecole Superieure National Des Beaux Arts). Там відстрашив мене риґористичний академізм, і я перенісся до Фердинанда Лєже в Академії Ґран Шоміє (Grand Chaumier). ...Лєже не зобов'язував своїх студентів до кубістичного оформлення природи, а наказував шукати своїх власних шляхів — не любив наслідування, а, навпаки, жадав, щоб студенти творили індивідуально і виломлювалися з-під його впливу.
По повороті до Львова я мав великі успіхи. Мав добрі критики-огляди в польській і жидівській пресі, і поляки запросили мене, єдиного українця, на міжнародну репрезентаційну виставку по балканських країнах. АНУМ, яка старалася лянсувати новаторство в українському мистецтві, влаштувала мені індивідуальну виставку у Львові. На жаль, з вибухом Другої світової війни все це урвалося. Большевики наказували нам малювати соцреалістично великанські портрети “вождів”, і я перестав малювати.
По повороті до Львова я мав великі успіхи. Мав добрі критики-огляди в польській і жидівській пресі, і поляки запросили мене, єдиного українця, на міжнародну репрезентаційну виставку по балканських країнах. АНУМ, яка старалася лянсувати новаторство в українському мистецтві, влаштувала мені індивідуальну виставку у Львові. На жаль, з вибухом Другої світової війни все це урвалося. Большевики наказували нам малювати соцреалістично великанські портрети “вождів”, і я перестав малювати.
З приходом німців до Галичини я намалював кілька портретів.
Опісля — еміґрація — табори в Куфштайні і Ґрацу, де трохи малював і організував мистецькі виставки. У таборі в Ляндеку трохи малював і був викладачем композиції в таборовій мистецькій школі.
В 1946 році переїхав до Парижу, де розмалював церкву св. Володимира, але для заробітку мусів іти працювати до фабрики. Все таки був співосновником і головою Товариства Прихильників Мистецтва. В році 1948 переїхав з родиною до Арґентини. Тут мусів знову йти працювати до фабрики. Лише по 8-літній перерві почав трохи малювати, і перед виїздом до Ню Йорку влаштував індивідуальну малярську виставку в Буенос Айресі.
По приїзді до Ню Йорку в році 1959-му намалював кілька портретів і почав розмальовувати зі Станіславом Гординським церкви. На жаль, конечність утримувати малих дітей змусила мене піти до швальні. Все таки удалося влаштувати в Ню Йорку дві індивідуальні виставки і взяти участь в численних збірних виставках, улаштованих ОМУА. Але обіцяю, що коли перейду на емеритуру, посвячу ввесь свій час малярству, бо цe ж моє покликання.
- Влодку, розкажи коротко про свою діяльність як редактора, режисера, видавця, декоратора, викладача, ну, і про свою громадську роботу.
- В добі Новаківського я був організатором групи “РУБ” з учнів Новаківського і редактором журналу цієї групи “Карби”. На жаль, вийшло лише одне число “Карбів” через брак фондів. Але це спонувало мене писати критичні мистецтвознавчі статті в різних журналах і газетах. За большевиків від 1939 до 1941 року був співробітником Інституту Народної Творчости. Коли, як то кажуть, “вибухла Україна” з німецькою окупацією Галичини, я був головою Спілки Образотворчих Мистців і викладачем мистецтвознавства на кваліфікованих курсах для акторів ансамблю Львівського театру, зорганізованого Блавацьким і Гірняком. В той час я був і співорганізатором разом з Зеноном Тарнавським Театру Малих Форм, який згодом перетворився у Веселий Львів. Тоді я відійшов, бо не погодився з цією переміною.
На еміґрації, ... в Арґентині, в Буенос Айресі, разом із Юрієм Тисом, режисером Григоренком і М. Івасівкою ми створили Театральну Студію, в якій я був декоратором і викладачем історії мистецтва, а при цьому і сам студіював режисерство і драму. Після цього я створив Ляльковий Театр — сам поробив ляльки, сцену, декорації і з великим успіхом поставив п'єсу О. Сацюка “В царстві Оха”. Сам продумав і уложив музичні ефекти до цієї вистави. Був головою Ню-йоркського відділу ОМУА, працював в Управі того ж Об'єднання, заложив при СУМА театральну студію, де відрежисерував кілька п'єс з допомогою дружини Мирослави.
Гуцулики. Жаб'є, 1933
В. Ласовський перед портретом Б.-І. Антонича з індивідуальної вистави мистця у Львові в 1939 р. Вистава була присвячена пам'яті поета.
Сестри. 1958
Після війни. 1959
Вигнанці. 1959
На цьому інтерв'ю закінчилось. Цей час Ласовський працював у фабриці, заробляючи на життя, а все своє дозвілля присвячував для свого народу: виголошував безінтересовно давав безінтересно відчити, де лише його попросили, деклямував, рецитував, був розрадником і інспіратором всіх украінських талантів, яких зустрічав на своєму шляху, помагав всім мистцям чим міг, пропагував мистецтво, піддержував на дусі зневірених, улаштовував концерти, врешті став головою „Ради в Справах Культури при СКВУ". На цьому дуже відповідальному пості розгорнув жваву діяльність, - Раді Культури віддав усі свої сили, - поєднав і зорганізував музик і все мріяв про вільний час, щоби посвятитися малярству, своєму покликанню. І здавалось, що доля вислухала його душевні бажання, шо його мрії сповняться. Він діждав короткої, - о, якже короткої! — емеритури і радів, що його мрії здійснилися: увесь свій час посвятив малярству і громадській роботі. Почав знову інтенсивно малювати, радів тими своїми дітьми-творамн, пишався ними. Але доля його була гірка й жорстока і скоро урвала цю радість. Його шляхетне серце, знесилене злиднями життя і працею для свого народу, nepестало битись... вже рік тому... 10-го листопада, під вечір.
Іван Заяць
"Свобода", 11 листопада 1976
"Стремління". Нью-Йорк, 1959
В. Ласовський був одружений з письменницею Ярославою-Оксаною Керч, з дому Гаращак. Його другою дружиною була Мирослава Ласовська-Крук, теж письменниця.
Мав троє синів: Ярополк, композитор, скрипаль, дириґент; Ждан і Лев.
Похований у Бавнд Бруці, шт. Нью-Джерсі.
"Упісти", олія. 1967
Микола Голубець
ВИСТАВА В. ЛАСОВСЬКОГО.
"Діло", 25.05.1939
В неділю 7. травня відкрили в салях Природничого Музею HТШ у Львові першу виставу картин і рисунків Володимира Ласовського. Як XI-а з черги вистав Acoціяції Незалежних Українських Мистців, є вистава Ласовського останньою з імпрез, у яких орґанізації приймав живу участь покійний Павло Ковжун... Покійник був на її відкритті, а відтак своїм звичаєм, робив усе можливе, щоб забезпечити українську пресу звідомленнями і оцінками вистави. Ненадійна смерть Ковжуна відсунула виставу Ласовського на задній плян, справа з рецензіями затяглася. Як нам відомо, то поза передруком вступу І. Іванця дo Катальоґу, в "Українських Вістях" та поза оцінкою С. Гординського в "Новому Часі" не появилося більше нічого про виставу Ласовського. А шкода, бо час призначений на виставу, недовгий, всього до 4 червня, а сама вона така цікава, що варт з нею познайомитися кожному українському інтеліґентові.
Малярство Ласовського відоме вже львівській публиці доволі добре з досьогочасних вистав "Рубу", "Ануму" та "Союзу Львівських Плястиків". Добре теж усім відомо, що Ласовський, зрікаючися поплатної "популярности", почав шукати сам для себе нового виразу та нової малярської форми. На тому шляху довелося йому вже нераз увійти в колізію з прийнятими в широкої публики звичками й поглядами на суть і завдання малярства.
В. Ласовський почав свою малярську каpєpy від науки в робітні бл. п. О. Новаківського. Подібно як учитель він навчився бачити і відтворювати світ крізь семибарвну призму імпресіонізму, та щоб рятувати свою індивідуальність від заглади, мусів остаточно "зрадити" свого вчителя. З павутинної мережі барокових ліній, з повені кольоризму шукав Ласовський визволення в експериментах свого паризького вчителя, конструктивіста Лєже. По короткій блуканині серед засобів свідомого примітиву та деформації, попадає Лясовський в стихію екcпpecіoнiзмy, щоб згодом, як хуртовина вляглася, з чимраз більшим спокоєм і спромогою обєктивного добору скласти власне індивідуальне обличчя. Процес того свідомого підпорядковування засобів малярського виразу, вимогам зосередженої монументальности, проходить у Ласовського з подивугідньою послідовністю, що її м. ін. можемо прослідити й на поодиноких експонатах його вистави.
Ласовський зміняє свою палітру напереміну і чергою від найтепліших до найхолодніших тонів, як теж малярське зацікавлення зовнішним світом. Весельчаний пейсаж вільних просторів уступає вирізкам кубістичної урбаністики, студії мертвої природи починають сіріти й розливатися на задніх плянах різко окреслених брил людської голови та архітектоніки людської пocтаті.
Вкінці приходить у нього черга на серію портретів, де духова глибінь і вираз пробують йти навзаводи з монументальним засновком цілости. По дорозі від молодечих захоплень ріжнобарвними світляними явищами, до шукань стилю, пробує Ласовський усіх "тріків" поімпресіоністичної доби, аби тільки звести до спільного знаменника суттєві елєменти виразу т. зв. "невдячного моделю". Ласовський зрікаючися офіційно-репрезентативних замовлень, тим свобідніше перекомпоновує зверхній вигляд своїх знайомих і приятелів у портрети, занадто субєктивно-програмові, аби вони у тій стадії свого оформлення могли рахувати на попит і поплатність. Тим неменш є вони цікаві і для Ласовського, є дуже характеристичним вкладом у образотворчу культуру наших днів. Портрети Ласовського це візії справжніх, чи уявлених героїв. Ласовський молодий і під кожним оглядом здоровий маляр відчуває по геройськи і по геройськи драпує та характеризує свої моделі. На збірній виставі Ласовського є вибір його праць і спроб з цілого десятиліття. Є тут речі ґалєрійні, є слабші, невиношені, але в усіх без вийнятку слідний вірлиний пазур правдивого, расового маляря.
Вистава Ласовського цікава і цінна, як цілість, з першого періоду його розвитку й тому ми не хочемо вибирати поодинокі експонати та підкреслювати їх, як найбільш типові. Вистане сказати, що в кожному почерку Ласовського пробивається талант і щирість виразу при свідомій цілі та повній свідомости своїх засобів.
В. Ласовський
ВИСТАВА ЧОТИРЬОХ У ЛЬВОВІ
Враження з вистави творів Труша, Новаківського, Ковжуна й Холодного.
“Краківські вісті”, 12-14 червня 1942
https://zbruc.eu/node/67304
