З фронту за дроти. У бритійському полоні. Спогад дивізійника Романа Долинського

#Дивізійники
75 років тому

З ФРОНТУ ЗА ДРОТИ ПОЛОНУ
Пполк. Роман Долинський*

...Трьома більшими групами прямували дивізійники назустріч бритійським збройним силам в Австрії, в сторону південного перевалу австрійських Альп. Перша й найбільша група, на чолі з тодішнім — полковником М. Кратом і полк. Б. Барвінським, складалась із Запасового та Першого й Другого полків. Ця група встигла проскочити в районі Юденбурґу і дістатись у район Удіне в Італії ще до появи совєтських танків біля Юденбурґу. Друга за чисельністю колона з пполк. П. Силенком, автором цих рядків і пполк. Є. Нікітіним, зустрінувши чоло бритійських танкових частин біля місцевости Пак в австрійських Альпах, одержала напрямок до міста Біллях у підніжжя австрійських Альп, а там — у сторону Удіне. В склад цієї колони входив відділ бойового постачання Дивізії, окремі частини всіх трьох полків і технічних частин. Під Віллях наша колона одержала кілька днів для перепочинку та поповнення харчів, після довгого й томлячого переходу через перший альпійський хребет, з постійним бойовим забезпеченням від тітовських і австрійських комуністичних партизанів. Біля Віллях долучилась до нас третя по числу група, на чолі з сот. Гончаренком, пок. сот. А. Саковичем і пок. пор. С. Тищенком. У групі було коло 2,000 вояцтва.
Не буде зайвим зазначити, що бритійські військові окупаційні власті в Австрії й Італії виявили прихильність і зрозуміння для нас, дивізійників, трактуючи нас радше, як військово-інтернованих, а не як полонених. При зустрічі з бритійськими частинами, від нас зажадали здати в найближчому пункті важку зброю, залишаючи нам легку, для самооборони перед „мародерами", що вештались у той час Альпами. У Віллях ми здали й легку зброю, все ж залишено нам по одному крісові на кожних 10 стрільців, а старшини могли затримати при собі пістолі. Таке ставлення бритійців у великій мірі допомогло нам зберегти високий моральний рівень вояцтва в тих критичних днях. В обличчі невідомого майбутнього, нас кріпило на дусі те, що бритійці нітрохи не огірчували нашої долі та йшли назустріч нашим потребам, наскільки це було в їх компетенції, а іноді й поза компетенцією.
Таке відношення бритійців до нас можна зілюструвати отаким фактом: по дорозі до Віллях ми зустріли десятитисячну колону кінного корпусу Донських козаків під проводом генералів Краснова і Вранґеля (мол.). Вони прямували під відносно малою ескортою в тому напрямку, з якого ми від ступали. Один із їхніх осаулів звернувся до нас зі словами: „Куди ж ви прямуєте, брати-українці? Для нас війна ще не закінчена! Ми їдемо на охорону австрійської границі перед Тітом, так чому б вам не податися з нами?" В розмові з тим молодим, веселим осаулом я старався переконати його, що їх „місія" викликає в мене деякі підозріння, але мої намагання були даремні. Згодом, перебуваючи в Ріміні, ми довідались про сумну долю козачого корпусу. На югославському кордоні рядових козаків відокремили від старшин і всіх передали совєт-ській репатріяційній місії. Відома нам дальша їх доля: Старшин і багато підстарший перестріляно, генералів повішено публічно в Москві, козаків запроторено в табори на повільне конання. Хоч як боляче згадувати цей факт, все ж згадка про нього наводить думку, що з нами могло статися подібне. Якщо ставлення до нас бритійців було інакше, ніж до козаків, ми мусимо вірити, що на нас спочило тоді ласкаве око Провидіння...

***

В половині червня 1945 р. стягались автоколонами з Удіне до Белярії всі головні та дрібні групи дивізійників на призначену пляном тимчасову площу концентрації Дивізії. Так назбиралось нас понад 10.000. Починався другий етап нашої одисеї, в сусідстві совєтської репатріяційної місії, що притемнювала наші й без того невеселі гороскопи. Знову відрадним явищем була те, що бритійці не добавляли нічого злого до нашої невеселої долі. Скоро ми завважили, що вони респектують постанови міжнародних конвенцій про трактування осіб із ворожих армій, а в випадку нашого табору — вони дали нам дуже широку автономію, не вмішуючись зовсім у внутрішнє життя табору. Забезпечивши нас харчами, дечим із одягу й шатрами, вони спостерігали з-зовні нашу внутрішню дисципліну, чистоту й порядок. З сусідніми таборами німецьких полонених ми мали зв'язок настільки, що могли користати з деяких запасів із їхньої технічної й культурної бази, якої в нас зовсім не було.
Для повнішої характеристики духового стану Дивізії в описуваний час треба хіба ще додати, що бритійці, не маючи змоги розбудувати табір, постачали нас сухим харчем, і тисячі вояків варили собі при помочі примітивних засобів якусь консервну „зупу"; в вечірні години тисячі синіх димків підіймались угору і творили фантастичні взори на тлі синяви італійського неба. Вийняток становили фюзиліри, які, на чолі з командиром першої сотні пор. Зарицьким, якось ухитрились перетягнути свою польову кухню через Альпи та притягнути її з далеких гір Каринтії аж до Белярії в Італії. Це могли зробити справді лише фюзиліри, вибірні, добре вишколені, здисципліновані, свідомі хлопці, що не раз вкрили себе славою, про яку в час війни не було часу говорити. Ця кухня обслуговувала частину табору, а головне — шпиталь, що був повний хворих з невилікуваними як слід ранами. Про моральний стан 10-тисячного табору легко створити собі образ, коли пригадати, що за останні місяці фронту люди не дохарчовувались, або харчувались нерівномірно, припадково, доривочно, і гарячковим маршем у дуже короткому часі покрили віддаль Каринтія — середня Італія і опинились у Белярії в червні-липні, коли почав дути гарячий африканський вітер (сірокко). Цей вітер робив враження, що з напаленої печі дише полум'я, а деяка полегша наступала тільки пізньою ніччю. Люди шукали облегшення, де хто міг: у тіні вбогої рістні цього простору, хоч це небагато помагало, копали ями, рови, окопи, щоб у вологості землі охолодитись. Однак і це допомагало тільки на пару годин, бо земля швидко висихала та тріскала. Все те спричинювало повільне байдужіння до всього довкола, до власної долі. Вдень табір виглядав, мов вимерлий, і тільки зрідка порухувались тут і там, наче оп'янілі втомою та спекою, постаті. Лише вечором табір оживав, тут то там зривалась пісня, творились гурти, дискусії, а то й розваги. Дискусії йшли навколо незмінно того самого питання: Що буде далі?
В той час назовні, „у світі", життя плило своїм порядком. В Японії продовжувалась далі гаряча війна. З того деякі гарячі уми висновували здогад, що нашу Дивізію вжиють, після деякого перевишколу, на японських фронтах. Гаряча віра в правоту своєї справи, віра в міжнародну справедливість, недавній змаг із ворогом — все те окрилювало надіями нашого вояка, і його уява малювала йому його власну сильвету, як активного воїна, не допускаючи думки про можливість прожити в заперті довший час. Особливо заворушились думки нашого загалу, коли бритійська команда дала нам наказ перевести документацію таборовиків, тобто скласти картотеку з усіми даними, в першу чергу з датою та місцем народження. Не зразу, а трохи згодом, ми зрозуміли, що це був справжній привілей — робити цю картотеку нам самим.
Документація переводилась комісією, призначеною українським штабом табору, в присутності старшини та булавного підстаршини кожної сотні. Бритійська команда приділила зі свого боку, як інструктора, сотника ізраїльської бриґади Левіна, що 1925 року втік зі совєтської України до Палестини. Він добре знав англійську, німецьку, російську, польську й українську мови. Зразу виявляв до нас загальну прихильність, але скоро став доволі небезпечним. Ми розпізнали його тоді, коли документація стосувалась дивізійників із підсовєтських теренів. Із зрозумілих причин подавали вони себе за волиняків. Тоді Левін приділював їм особливу увагу, „розшифровував" їх, а то й дотепно розпізнавав по говіркових особливостях полтавців, київлян чи харків'ян. Коли настоювання Левіна на те, щоб у картотеці подавати правдиві дані про походження цих людей, ставали все дошкульніші, полк. Крат, тогочасний командант табору, пожалувався в бритійців, що Левін тероризує таборовиків. Негайно його відкликано. Ми мали нагоду зустрінутись ще один раз з кап. Левіном, а саме при екзамінації таборовиків бритійсько-совєтською комісією для встановлення, хто з нас бажає репатріюватись. Він був перекладачем з бритійської сторони. На цей раз він сидів мовчки, бо з боку бритійців не було питань, а нам бритійці дозволили вільно висловлюватись. У випадках гострих дисонансів між нами й совєтськими членами комісії, встрявав присутній бритійський майор, що володів німецькою мовою.

Надійшла осінь, а там — зима, що була як рідко гостра та сніжна. Для зимового становища белярійські поля не надавались, і табір перенесено на площу колишнього летовища біля міста Ріміні. Через кілька місяців до початку властивої зими, на площі біля одного квадратового кілометра розкинулось шатрове містечко з десятьма тисячами населення, з двома головними вулицями — Київською та Львівською, двома церквами, великим театром, лазнею, поштою, школами, товариствами, власною пресою, мистецькими гуртками, спортовими дружинами... Дивізійники проявили велику майстерність у різних ділянках ремесла й мистецького виробництва, користуючись невеликою зразу кількістю приладдя, або примітивними саморобними інструментами, при відсутності потрібних матеріялів. Все треба було зробити самим, і треба подивляти винахідливість і працьовитість майстрів, коли на кожному кроці чогось бракувало, чогось недоставало. Пізніше бритійці почали доставляти деякі матеріяли, навіть цемент, що його мусіли привозити з Англії, разом із харчами. Дивізійники постійно дбали про те, щоб створити на просторі табору ілюзію рідної землі. Біля церков були дзвіниці, біля шатер, замість квітників, кломби з узорами, виконаними на зразок вишивки піском, глиною та товченою цеглою; деякі шатра прямо тонули в зелені соняшників. Ці дрібні на перший погляд елементи об'єднували всю громаду, додавали їй сили перетривати незавидні дні неволі.

Протягом дворічного перебування в Італії більшість дивізійників була постійно зайнята якимсь корисним ділом. Це вможливила добра та господарна розбудова табору, яку треба завдячувати май. С. Яськевичеві, що найдовше займав пост українського команданта табору. Цей незвичайно енергійний і відданий загалові старшина вмів дібрати собі великий штаб добрих помічників, фахівців свого діла і разом з ними він завів взірцевий лад у нашому таборі. Табір став фактично однією великою школою для всіх, починаючи від неписьменних, що їх була незначна кількість на початках табору, через усякого роду фахові школи, матуральні курси, гімназію, до університетських викладів включно. Одночасно табір був школою громадського вироблення, бо в численних установах, організаціях і гуртках дивізійники набували таких умілостей і громадських чеснот, яких — внаслідку політичних особливостей — Дивізія не могла їм дати.
Але ні дбайлива рука команданта й його помічників, ні заспокоєння фізичних потреб табору бритійцями, не мали б такого успіху, якщо б табір не мав був опори в своїй рідній Церкві. Дивізійні духовники, що опинилися з нами в Ріміні, подбали про те, що загал наших дивізійників у Ріміні користав з духових благ, що їх дає нам наша внутрішня віра та що їх Церква уділює своїм вірним у своїх чудових обрядах. А вже безцінні заслуги для рімінського табору поклав його великий приятель і опікун, їх Ексцеленція Архиєпископ Кир Іван Бучко.
З повною відповідальністю можна ствердити, що Дивізія не змарнувала тих двох років, проведених у Ріміні, навпаки: вона використала їх максимально в межах тогочасних можливостей. Накінець прийшло рішення про нашу дальшу долю. Бритійський уряд визнав, що Дивізія не була ворогом західніх альянтів і що ,,... українці вибрали найменше зло з усього злого в час лихоліття війни". Рішення це забрало багато часу, але воно було справді джентелменське і справедливе. Бритійський парлямент виділив спеціяльну п'ятичленну комісію з тод. ген. МекМіленом на чолі, і ця комісія перебувала в нашому таборі два місяці. Вона вела розмови з кожним 25-им вояком, вивчала нашу психологію, спосіб думання і поступовання. Наші вояки не закривали своїх поглядів перед членами комісії, зокрема ясно висловлювались на тему совєтського союзника західніх альянтів. Ця переконлива одвертість мусіла заімпонувати комісії. Комісія винесла рішення рекомендувати бритійському урядові поселити дивізійників на Бритійських островах.
У своєму рішенні бритійський уряд не завівся, а дивізійники, що поселились у Великій Британії, не завстидали нашої національної спільноти. Свідоцтвом цього хай буде заява міністра внутрішніх справ Британії, виголошена в парляменті в 1949 році. В своєму звідомленні він сказав між ін. таке:
„З усіх національних груп (включаючи польський Корпус ген. Андерса), що поселились у Британії, українська група показала себе найбільш здисциплінованою, зорганізованою та моральною і за два роки поселення не мала випадку злочину чи порушення права".

Нью Йорк, США, грудень 1960.

_______________

* Роман В. Долинський,
єдиний старшина Дивізії, який був теж старшиною - хорунжим - Української Галицької Армії і офіцером Червоної Армії. В Дивізії служив у ранзі сотника, а в полоні Верифікаційна комісія признала йому звання підполковника, яке визнала англійська команда. У Червоній армії в часі його служби військових ранґ не було.
* 30 квітня 1900, село Глушків, Городенківщина — † 13 березня 1961, Нью-Йорк

Про Романа Долинського https://joanerges.livejournal.com/1165837.html

Знимка табору і малюнок - з книжки дивізійника Евстахія Загачевського "Белярія - Ріміні - Англія", Мюнхен, 1968, видавництво Братства колишніх Вояків 1 УД УНА

Роковини за дивізійником, письменником і художником Евстахієм Загачевським

Евстахій Загачевський,
старшина (унтершарфюрер) Першої Української Дивізії Української Національної Армії, письменник, громадський діяч, графік і живописець

* 28 березня 1919, Львів – † 17 вересня 1998, Рочестер, шт. Нью-Йорк

Роман Кухар*
ЕВСТАХІЙ ЗАГАЧЕВСЬКИЙ - ПРАПОРОНОСЕЦЬ 1 УД УНА
“Свобода”, 20 і 21 серпня 1990

В історичний час воєнних дій Дивізії „Галичина", що перетворилась у Першу Дивізію Української Національної Армії, відомий згодом письменник дивізійної тематики Евстахій Загачевський був старшим десятником гарматнього полку цієї рідної військової формації, що боролась за визволення України з московсько-совєтського ярма по стороні центральних держав. Вражає замітна обставина — в Дивізії було багато старшин і підстаршин вищих і нижчих військових ступенів, які й після війни діяли в суспільно-політичному житті нашої громади, а все ж, порівняно, тільки деякі з них, як от ген. Шандрук, полк. Побігущий-Рен, мґр Л. Стеткевич, відпечатали монографічними виданнями — свідченнями очевидців, їхній дивізійний досвід в нашій публіцистиці на тему Другої світової війни. Хоча й інші вояки-письменники, як Олег Лисяк, Павло Грицак, Любомир Ортинський, Степан Любомирський, Роман Колісник займались основніше або побіжніше дивізійною тематикою, особисто вважаю, що саме на долю ст. десятника Евстахія Загачевського випало стати справжнім бардом Дивізії у своїх образних, наснажених бойовою атмосферою, драматичних картинах дій між життям і смертю її бійців.

Без уваги на його формальний стаж військовика, звітодавець різних фаз дивізійного буття, Загачевський заслуговує на почесне відзначення прапороносця Дивізії, бо своїми творами літописно-літературного характеру він чи не більш від кого іншого відтворив у нашій літературі дух і побут того війська, утотожнивши своє життя з ним. Майже все, що написав Е. Загачевський, його книжкові видання, „Спогади фронтовика", 1952, „Львівська братія", 1962, „Белярія, Ріміні, Англія", 1968, „Її регіт не лякав", 1975, крім цілої низки розповідей і нарисів, друкованих своєчасно в нашій періодиці, має дивізійну тему в центрі уваги автора, що багатогранними засобами насвітлює її — оповіданнями, повістю, спогадами, публіцистикою, гуморесками. У своїй суцільності творчість Загачевського вирізняється прикметами епічного відтворення цієї запам'ятної доби надій, змагань, розчарувань і трагедій українського народу, чиї сини записували їхньою геройською посвятою і смертю сторінки новітньоїісторії України в її поході до волі й державної незалежности.

Не випадково того завдання — показати засобами літературної документації прохід народної стихії до національної цілі, шляхом боротьби за визволення, міг піднятися саме справжній син народу, що жив його злиднями, приниженнями, стражданнями, а також падіннями й піднесенням, кожним порухом серця та трепетом душі. Загачевський якраз і персоніфікує буття свого народу в поході до волі й національної гідности. В цьому він, звичайно, не єдиний, багато синів і доньок українського народу могли б послужити зразками, а ідеальним уосібленням долі українського народу є Шевченко.

Син чотового в Українській Галицькій Армії, який помер 1925 року, як політичний в'язень в польській тюрмі, й матері-заробітчанки, яка з трудом пробивалася крізь злиденне життя у поверсальській Польщі, Е. Загачевський з ранньої юности пізнав з особистого досвіду гіркоту буття гнобленого члена поневоленого народу. Проте матеріяльні й моральні нестатки (родинна незаможність, незмога здобування середньої й вищої освіти, вимога заробітньою працею юнака помагати матері в її змаганнях за „хліб насущний") не заламали передчасно дозрілого хлопця, навпаки, наснажували його до посиленої життьової боротьби — від сьомої кляси народної школи, крізь самоосвіту та стихійний розвиток усіх народних особистих талантів, згідно з відомою Франковою засадою — „лиш боротись, значить жить". Зростав він здебільш на бруку польської „батярської" вулиці, а все ж виріс на здорового й міцного духово й фізично молодця, свідомого українця. Не зважаючи на відсутність дальшої формальної освіти, Евстахій працював зусильно над собою — постійним прочитуванням творів рідної й чужої літератури, участю в гуртках молоді, спортових організаціях, національно-освідомною гуртовою працею. Таким чином обезправлений син народу в добі його політичного безсилля став дозрілим борцем за національні права України під час воєнних дій всенародних визвольних сил під час Другої світової війни.

Народився Стах (як його в родині й дружньому колі звали) Загачевський 28-го квітня 1919 року на городецькому передмісті Львова в міщанській незаможній сім'ї Іллі й Евфрозини. Після смерти батька матері доводилось важко здобувати середники на власний прожиток і утримання трьох синів, при чому брат Стаха, його близнюк, народився з фізичною хибою ніг. Брати Загачевські ходили до Рідної школи ім. Бориса Грінченка, а літні вакації, зокрема в 1928, 1929 роках, проводили на оселі для дітей незаможних батьків у Милованні над Дністром. В добродійній акції в користь дітей в потребі брали участь д-р Кокорудз, меценас Волошин, проф. Городинський, а до оснування осельчаного побуту в Милованні, для дівчат в липні й хлопців у серпні, особливо причинився дир. Бачинський.

Тут, у трьохгодинних маршах до Дністрової купелі, під звуки пісень „Гей же до бою, браття, за волю", „О, Україно, о люба ненько", гартувався Стах в юнацькому гурті фізично та пробуджувалась у нього туга до майбутніх походів на службі батьківщини. Здійсняти свої мрії — боротьби за волю свого народу, таки почав Стах, дарма що через добру декаду від пам'ятних провесняних днів над Дністром. Зразу з сьомої кляси народної школи поступив Стах до Технічної школи при Снопківській вулиці у Львові, проте після двох років навчання мусів припинити науку, з уваги на матеріяльні труднощі матері. Аж до німецько-польської війни в 1939 році працював Стах, помагаючи родині, в різних харчових підприємствах, як крамничний помічник. Рятуючись згодом від большевицького терору, починаючи з 1939 року, Стах перейшов Сян із совєтської на німецьку сторону кордону до т. зв. Генерал Губернаторства, звідки в 1940 році виїхав на роботу в Німеччину. В 1941 році зголосився він до Українського Леґіону, але німецька призовна комісія включила його до німецьких частин реґулярної армії. У прикордонному місті між Німеччиною й Голляндією, Ольденбурзі, почалась воєнна „кар'єра" Е. Загачевського, що тривала аж до закінчення війни. Після подій в Краю, позначених засиллям нацистського терору, Стах і багато українських добровільців у німецьких військових частинах відмовились від дальшого військового вишколу,** вслід за чим їх інтернували, перетримавши до 1942 року в карному військовому таборі в Дахаві. Єдиним спасенням з табору була нагода зголоситись на службу в німецькій армії, чим і покористувався Загачевський. В початках лютого 1942 року перевезено його до вишкільного табору, т. зв. Гайделяґру, біля Дембіци. Звідси й починаються, спогади Е. Загачевського з його Східньої кампанії фронтовика в німецькому війську, що покінчилась нарешті його приступленням до Української Дивізії в 1 УД УНА, на протисовєтських фронтах у Словаччині й Австрії, й аж до інтерновання її вояків в Белярії, Ріміні в Італії й до виїзду нашого вояцтва в Англію. 

Треба визнати, що доля назагал щастила Загачевському, бо, не зважаючи на фронтові смертельні небезпеки, поранення в боях і пізніші поневіряння в таборах воєннополонених, він по-стоїчному витримав усі воєнні страхіття й вийшов з них живий і цілий. 

Е. Загачевський активно виступав у культурно-освітній, театральній і спортовій програмах під час трирічного табірного побуту воєннополонених 1 УД УНА в Італії, зокрема як театральний декоратор і член боксерської ланки дивізійного спортового товариства. В італійських таборах теж почались літературні зайняття Загачевського над більшим задумом — відтворити у своїх спогадах „дні стрілецької слави і трагедії". Цей творчий задум здійсняв він послідовно десятиріччя згодом. У чотирьох творах, присвячених українським воякам протягом воєнних подій 1940-их років в німецькій і рідних збройних частинах, змальовано цілу епопею визвольного чину, українського народу з останньої доби змагань на полях битв за державну незалежність. Белетристичні й мемуарні твори Загачевського визначаються джерельною й літературною вартістю, вони написані зі знанням предмету та продихані патріотичною наснагою. Всі чотири твори об'єднані однією темою й їх можна б трактувати, як своєрідну цілість літературного формату тетралогії. Перша ланка в оцій тетралогії, „Спогади фронтовика" http://diasporiana.org.ua/memuari/2112-zagachevskiy-ye-spogadi-frontovika-odiseya-sirogo-kolyaboranta/, має мемуарно-розповідний характер і охоплює широкий засяг воєнних дій — від участи автора в боях німецької армії в лісах під Невелем на Білорусії до його переходу у ряди Дивізії „Галичина" й боїв на різних фронтах 1 УД УНА. Коротким поглядом на побут наших воєннополонених в Італії, включно з їхнім виїздом до Англії, закінчує автор цю частину свого загального твору. Мало творів нашої воєнної літератури визначається таким чітким звітом твердої служби українця в німецьких військових формаціях. 

Друга з черги ланка тетралогії Загачевського — це вже повістевий жанр, „Львівська братія" http://diasporiana.org.ua/memuari/15980-zagachevskiy-ye-lvivska-bratiya/, де рельєфно обрисовано на підставі особистого досвіду прифронтову воєнну долю стрільця Романа Терлецького та його друзів. В повісті реалізм описної методи переплітається з романтичними елементами, вмережаними тут і там у сюжет твору. Поетичною картиною щасливого прориву з Брідського оточення автор закінчує повість: „...Вийшли з лісу в густі золотисті лани доспілого збіжжя. Десь вгорі співали жайворонки, колихалися на гнучких стеблинках квіти, дозрівало колосся. Раннє повітря відсвіжувало. Тепло, любо, а заразом неймовірно важко. Перед ними — краса життя, за ними жахлива панорама кривавого походу війни".

Тетралогії третя ланка, „Белярія, Ріміні, Англія" http://diasporiana.org.ua/memuari/4743-zagachevskiy-ye-belyariya-rimini-angliya/ — це сумлінне, добре вдокументоване опрацювання джерельної літератури й особистих спостережень автора довкола багатогранних екзистенційно-побутових аспектів дивізійного братства наших воєннополонених з його італійського періоду в 1945-47 роках, від капітуляції Німеччини до ліквідації таборів. Ця праця стане основним джерелом для майбутніх істориків цього заключного відтинку зорганізованого існування нашого дивізійного вояцтва. Майбутнє продовження дивізійної організації належатиме вже до діяльности Братства колишніх вояків 1 УД УНА.

Найбільш драматичною ланкою з чотиричастинної цілости епопеї Загачевського про буття українських вояків у різних військових формаціях, за різних умов боротьби, а втім з однією метою — змагання до волі й незалежности рідного народу, вважаю збірку його оповідань п. з. „Її регіт не лякав" http://diasporiana.org.ua/memuari/370-zagachevskiy-ye-yiyi-regit-ne-lyakav/. Тут вирізняється письменник не тільки гострим реалізмом, як мистецьким засобом, чи динамікою зображеної дії в окремих творах, але й дозрілою літературною методою й майстерністю в передачі настроїв воєнних подій і характерів їхніх носіїв у вирваних з життя гарячих хвилинах бойової напруги стрільців, підстаршин і старшин Дивізії. Це здебільшого трагічно закрашені картини (бо така й була доля звершеного битвою під Бродами дивізійного чину), повні завзяття стрілецтва в обличчі смертельного ворога й безжалісно обірваного вояцького життя на твердих стійках оборонців рідної землі. В низці чуттєво закрашених оповідань, наприклад, „Останній бій", „Сотник", „Фрагмент з-під Бродів", автор досягає вершка розповідної виразности натуралістичною методою зображення дії й такою ж чіткістю обрисовки характерів. Картинно й акуратно описує він безпристрасну участь природи до долі вояцтва в той загрозливий час: „На дворі перші проблиски світанку пересівали темноту ночі. Сірість ранку несміливо виповзала з-за височини на сході і розсівалась по долині. Матовіли зірки, вияснювався овид. Стихла роз'юшена артилерійська стрільба, прогомонів клекіт розпечених кулеметних цівок. Спокій, добра тиша запанували довкруги..." („Смерть не пощадила"). Натуралістично відтворює автор фізичний стан смертельно пораненого стрільця: „...Хоче зриватися, бігти за своїми, підносить голову, підпирається ліктем, знову хоче піднестися. І знову біль. Нема правого бедра — є лише біль, що проникає усі тканини, всюдисущий, всевладний біль. Безвладно звисає голова вояка, втомлений зір падає на сіру сталь повза. Повіки Зубаля замикаються. І нічого вже нема: є ніч". („За помилки батька"). 

Замітний теж хист Загачевського, що його видно з його власних рисунків до текстів різних оповідань; зрештою, цей графічний текст виявив він в ілюстраціях до спогадів „Белярія, Ріміні, Англія" й у своїх декоративних роботах.

Залишається хіба ще додати декілька слів до біографічної довідки письменника. Евстахій Загачевський одружений з Марією (з дому Коломиєць, з Херсонщини). Вони є батьками сина Ігоря, тепер в ранзі підполковника американської армії на військовому становищі в битві на Близькому Сході. Евстахій працював декоратором театральних та концернових сцен і заль при різних ювілейних нагодах у своїх громадах, в Англії (здебільш в Лондоні), заки з родиною перенісся до ЗСА, де й проживає досі в Рочестері, Н.Й., довгі роки працюючи в Компанії Біч-Нат. Сподіємось, що наш сімдесятрічний письменник — бард безсмертної стрілецької слави, і в дальшому втішатиметься міцним здоров'ям і життєвою снагою. Тож піднесімо тост у честь його повсякчасних ідейних трудів та небуденних творчих досягнень! 

__________________

* Роман Кухар (псевдонім Володимир Р.) (*21 лютого 1920, Львів — †24 червня 2007, Канзас) — прозаїк, поет, літературознавець, перекладач, публіцист, співак. Професор Канзаського університету.

** Попали в звичайну частину вермахту... Коли з'ясували, що до чого, дехто з добровольців зник уночі... За таку річ решта були переслухані і затримані... І це не є щось такого - люди зголосились в армію і потім покинули частину вночі... Тобто Стах просто відбув гауптвахту (не просту) не за свої вчинки. Загачевський служив у 1-й моторизованій бриґаді СС, реґемент "Теодор Ейке" - дивізія Тотенкопф. Потім у "Панцерєгер компані" в Дивізії "Галичина".
До ранґи унтершарфюрера міг бути підвищений 30 січня 1945 року. У бриґаді і Тотені мав ранґу штурмана чи ротенфюрера. (Повідомив Андрій Жукевич)

Е. Загачевський про себе і більше його малюнків:  https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_61.html

Е. Загачевський. ПРОРИВ ІЗ БРІДСЬКОГО КОТЛА https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_65.html

Жалобне оголошення, вміщене у "Свободі" 25 вересня 1998

СИН ДИВІЗІЙНИКА ДЖ. І. ЗАГАЧЕВСЬКИЙ СТАВ ПІДПОЛКОВНИКОМ АМЕРИКАНСЬКОЇ АРМІЇ

Джордж Ігор Загачевський - син Марії та Евстахія Загачевських. Його батько — відомий дивізійний письменник і маляр.
Джордж закінчив Тексаський Ей енд Ем університет в 1972 році. Військовий вишкіл перейшов в кадетському корпусі Тексас Еггіс і у ранзі поручника другого ступня поступив до армії. 1-го жовтня минулого року одержав підвищення до ранги підполковника американської армії. Дж. І. Загачевський є на становищі дійового старшини у Польовій оперативній аґенції Головної квартири поза Вашінґтоном. Він — відповідальний за внпрацювання і формулювання процедур щодо безпеки і надійности спеціяльної зброї для армії.
Одружений з Катериною Ганлій. Мають двоє дітей: дочку Тересу — 13 років і сина Марка — 10 років. Батьки Джорджа належать до 437-го Відділу УНС в Рочестері, а він сам має вже виплачену полісу у тому ж Відділі.
Роман Б. Припхан
“Свобода”, 24 квітня 1990

Генерал Михайло Крат, "старий наш славний командир". До роковин відходу

“Пам'ятайте, що волю збудує зброя. Знайте, що тільки меч, а не слова, здобудуть нації права!”

Михайло Крат,
генерал-хорунжий Армії УНР, нач. штабу Запорізької дивізії Армії УНР, учасник Першого Зимового походу, командир І Української Дивізії УНА, командир табору полонених дивізійників в Італії

* 6 серпня 1892, Гадяч, Полтавщина — † 8 серпня 1979, Детройт

Зі спогадів генерала:
„...Мушу дещо сказати про рід Кратів... Різні переказували мені родові леґенди про походження роду Кратів та про шляхетство, але певним є те, що предки наші з давніх давен служили в українському Гадяцькому полку і були шляхтичами, та що прадід мій Григорій Крат приділений був до 6-го Чернігівського козацького полку у 1812 році.... Григорій Матвійович не хотів ділити Красної Луки (нашого родинного гнізда) поміж дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові; а Огієві, моєму дідові, дав освіту й наказав „служити цареві”, бо земля всю родину не вигодовувала б. Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів.
Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі, а часто і з переконань українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями... Дід мій Огій служив недовго в Павловському гусарському полку. Потім вийшов „в оставку” і був начальником таможні (митного уряду) на австрійському кордоні у Тауроґені на Новоселицях... Як казав мені батько, дід не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка... Батько мій Микола Огійович скінчив Полоцький кадетський корпус в 1872 році, а два роки пізніше почав службу у царській гвардії – в Лейб ґвардії Єґерського полку. В рр. 1900-1904 був командиром 132-го Феодосійського полку в Катеринославі..."

Світлина з книжки "Михайло Крат. “Козацькому роду нема переводу”"*

Ген. Михайло Крат:

В історії України, поруч із світлими перемогами, бували теж і гіркі поразки й невдачі. В історії інших народів такі невдачі, звичайно, кінчалися невигідною умовою з ворогом, а часто й капітуляцією цілої переможеної армії.
В історії України воєнні невдачі не кінчались капітуляцією; переможена ворогами козацька армія не складала зброї; вона відходила з рідної землі, щоб на чужині готуватися до відновлення збройної боротьби.
Так, запорожці двічі закладали Січ на турецькій території. Армія УНР, не встоявши в 1920 році, вистрілявши всі набої в останньому бою над Збручем, перейшла в Галичину, що тоді була окупована Польщею.
Так само рештки Української Галицької Армії, покинувши рідні землі, заклали в 1920 р. табір у Юзефові в Чехо-Словаччині.
Українські табори в Італії, де згуртувалася була більша частина складу Першої Української Дивізії Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука, мали цілковито такий самий характер.
Під час відходу з фронту на зустріч з альянтами ген. П. Шандрук визначив мене командиром згаданої Дивізії, а команда англійських військ, перед якими ми склали зброю, визначили мене комендантом українського табору в Белярії.
Виконуючи наказ ген. П. Шандрука та, згідно з традиціями нашої збройної сили в минулому, я старався, в міру можливости, зберегти військовий характер табору.

Генерал Михайло Крат і майор Сава Яськевич зложили вінок на символічній могилі полеглих дивізійників. Табір у Ріміні

Це для мене не було тяжким завданням: було переконанням кожного дивізійника, що незабаром виникне війна поміж Москвою та західніми альянтами. Хто ж тоді міг припускати, що переможці Гітлера, вигравши війну, так легко “програють мир” і дозволять Москві поневолити народи, які ніколи не були під її владою?
Ми вірили у війну, в повернення зі зброєю в руках та з цією вірою провадили наше нужденне, голодове життя під пекучим сонцем Італії (див мою статтю в журналі “Вісті” ч. 118 з липня 1965 р.).
Коли ж до нас, цілковито відірваних від світу за дротами та вежами озброєних кулеметами англійців, прийшла вістка про потсдамський договір, про зірвання альянтами зв’язків з юґославським та польським екзильними урядами та про визнання ними нібито коаліційних, а в дійстності комуністичних урядів у Беоґраді та Варшаві, - нам стало ясно, що війни хутко не буде. Тоді команда табору і таборова інтеліґенція почали готувати наше вояцтво до цивільного життя, не руйнуючи, однак, військового ладу, який є найбільше доцільний у керівництві масами (в Белярії було понід 10.000 вояків).
Ще в Белярії, навіть під загрозою т. зв. “репатріяції”, почато організацію культурного життя, яке було засобом тримання вояцького духу “таборян” та рівночасно засобом поширення їхньої освіти.
Почалася теж плянова підготовка до цивільного життя. Ще в Белярії засновано “Студентську громаду” та “Курінь молоді”; там же почала виходити таборова преса.
Але повністю культурне життя розвинулося вже тоді, коли минула загроза “репатріяції”, а Дивізію переведено до краще устаткованого табору коло міста Ріміні.

Табір військовополонених 1 УД УНА у Ріміні. У першому ряду зліва направо колишні старшини українських армій 1917-1921 рр.: підполковник Роман Долинський, полковник Михайло Крат, сотник Сава Яськевич підполковник Євген фон Нікітін.

Тоді під проводом коменданта табору май. Савелія Яськевича, бл. пам. підполковника Романа Долинського та знову майора Яськевича, аж до весни 1947 року, в таборі кипіла праця: збудовано церкви, зорганізовано театр, хори, оркестри, школи, спорт, філятелістику, матуральні курси — всі ті установи провадили свою плянову працю.
... Наше вояцтво пережило перші, особливо тяжкі часи за дротами, воно ніколи не втрачало віри в світле майбутнє України, боролося проти “репатріяції” (див. мою статтю в “Вістях ч. 119 — листопад 1965 р.), поширювало свої знання, нав’язало зв’язок із Архиєпископом І.Бучком, який своїми впливами в Ватикані багато спричинився до рятунку нас перед видачею Москві, своєю поставою заслужило високу оцінку сотника канадійського летунства Б. Панчука, якому, в великій мірі, ми зобов’язані порівняльно щасливим закінченням нашої одісеї.
...З вірою в Бога будемо готувати наших дітей до продовження боротьби за волю й державність України. А, може, молодшим із нас ще доведеться знову збройно послужити Батьківщині.

З передмови ген.-хор. Михайла Крата до книжки спогадів дивізійника Евстахія Загачевського “Беллярія — Ріміні — Англія”, 1968 р.:

http://diasporiana.org.ua/memuari/4743-zagachevskiy-ye-belyariya-rimini-angliya/

_________________

* Книжку видано 2010 року у США накладом родини. Упорядниці дочка генерала Ніна Крат-Черняк і його внучка Гані Черняк.  https://diasporiana.org.ua/memuari/myhajlo-krat-kozaczkomu-rodu-nema-perevodu/

* * *
...Там разом рада і сенат,
Там жив колись полковник Крат,
Всіх задротянців проводир,
Старий наш славний командир,
Правнук полковників козацьких.
Він душу мав справжню козацьку
І в жилах благородну кров.
Він вмів здобути в нас любов,
Бо за нас думав і болів,
І він для нас добра хотів.
Він був нам батьком на чужині...

З поеми “Штабоград” авторства невідомого вояка Дивізії “Галичина”

А ріведерчі, Сан-Таборіно!

ПРОЩАЙ, ІТАЛІЄ!
Останні тижні нашого перебування в таборі Ріміні, під синявою італійського неба, проходили під знаком гарячкових приготувань до подорожі в нове невідоме, - в другий етап нашого повоєнного життя. Кожний із таборовиків піддавався щепленням проти всякого роду хвороб, забезпечував себе матеріяльно на дорогу. Командні чинники табору споряджували списки, реєстрували тих, що вибули з табору, а тепер добровільно верталися. Інтендантура докладала всіх зусиль, щоб таборовиків відповідно забезпечити білизною і одягом.

Довгий час одне питання лишалося для таборовиків без відповіді: куди їдемо? І на нього наспіла відповідь. Її дав британський бригадир Колвел у своїй промові до табору. Дня 25. 4. 1947 він сповістив: “Англійський уряд рішився вас перевезти до Англії, бо табір обов'язково треба зліквідувати, заки почнеться кінцева евакуація британських військ з Італії. Ми з подивом приглядалися вашій праці над тим, щоб зберегти вашу культуру, вашу церкву, мистецтво. Завдяки праці ви зберегли своє фізичне і духовне здоров'я, а воно поможе вам почати нове життя в Англії чи в іншому краї, що його ви виберете собі для поселення. Ви знаєте, що Англія багато потерпіла в останній війні й її метою є запевнити собі мир і добробут на майбутнє, тому я прошу вас не говорити й не робити нічого такого, що нам перешкоджало б цю мету осягнути.” Далі слідувала інформація про те, хто, як і коли поїде, відтак подяка майорові Яськевічеві https://www.facebook.com/lesya.porut/posts/685629438302062 за добре керування табором, а наприкінці побажання: “Бажаю вам якнайбільше щастя, а у вашій мандрівці хай буде з вами Бог!”

Порядком офіційного замкнення табору в залі таборового Театру відбувся ряд прощальних імпрез. І так, театральний ансамбль дав прощальну виставу драми “Украдене щастя”, а дня 27. 4 відбувся прощальний концерт, що його програму виповнили своїми виступами хор “А” і “Б”, симфонічний оркестр п. Домашівця й мандоліновий оркестр. В перерві між другою і третьою частинами концерту п. Бендер відчитав свій твір, злагоджений з нагоди закінчення існування нашого табору.

По концерті, як перший з ряду промовців, забрав слово о. д-р Ваврик, якому Апостольський Візитатор, Преосвященний Кир Іван Бучко, припоручив заступити його в прощальному вечорі. Своє слово о. Ваврик розпочав відчитанням листа Їх Ексцеленції, в якому Преосвященний запевнив, що його молитви будуть супроводжувати нас на кожному кроці нашої мандрівки. Прочитавши листа, промовець звернувся своїми словами до часів, коли ми, “обідрані з усього дорогого, знижені до болота”, прибули до табору в Беллярії. “За допомогою Божою, - вів промовець, - своєю поставою ви золотом вписалися на сторінки народного буття. Хоч ви тільки люди, але, коли заглянули смерті в очі, взялися одухотворювати тіло, то вже до кінця будете вести свою місію, бо цим ставляєте мавзолеї нашої слави. Сьогоднішні ваші досягнення завдячуєте єдності і пошанівкові авторитету нації. Вам треба тільки ще затиснути п'ястуки і міцно вдарити, щоб світ почув, хто українці і до чого вони стремлять... Хай згине в вас зневіра, хай згине чугайстир, хай панує між вами дух Богунів, Хмельницьких, Мазепів. Кожний з вас хай змусить себе вслухатися в слова Франка: “На тобі мільйонів стан стоїть”. Ви мусите вернутися в переможному поході до нашої батьківщини, а вашим кличем має бути: добро України — найвищий наказ. Ваша боротьба проти тиску Азії хай продовжується у вірі в Бога і власну силу. Хай і вашою заслугою буде це, що Україна стане вільною в сім'ї народів”.

Слідуючим промовцем був генерал-хорунжий Михайло Крат. Свою промову він розпочав згадкою про те, як два роки тому нашою мрією було зберегти своє фізичне існування. І своєю поставою табір добився того, що член одного з переможних урядів не завагався назвати таборовиків братами, а вояк однієї переможної армії не посоромився, звертаючись до таборовиків, кликнути: товариші по зброї!.. Якщо ви в подальшому, другому етапі, - говорив генерал, - будете шанувати свою віру, зберігати культуру, плекати мистецтво, зберігати родину, почуття солідарности, взаємно помагати собі, коли заховаєте дисципліну — не військову, бо така тепер на місці, але національну, - Україна буде вільною, і ви вернетеся до неї переможцями. Та в вашому поступованні заховаєте вояцького духа, бо пам'ятайте, що волю збудує зброя, знайте, що тільки меч, а не слова, здобудуть нації права!”

По промові генерала звернувся до присутніх зі словом британський командант табору, капітан О'Данел. У своїй коротенькій промові він подякував таборові і таборовій команді за лояльну співпрацю та висловив надії, що йому доведеться ще зустрітися з нами, хоча б на його рідній землі.

Прощальний вечір закінчив своїм словом український командант табору сайор Яськевич. Він подякував таборові за послух та співпрацю і при цьому зазначив, що “було б несправедливо признавати всі заслуги одному чоловікові, бо ті заслуги належать нам, таборовикам, усім. Ми всі працювали, щоб корисно вирішити свою долю, й ми її вирішили так, що збереглися як здорова одиниця, а сьогодні їдемо в край культури, де не сміємо засоромити себе... Я сподіваюся, що коли ми тут, у таборі, в таких невідрадних обставинах добилися поважних осягів, то на новім місці зможемо ще більше осягнути. Ми й осягнемо це, що вернемося переможно в нашу україну і цим довершимо наш вояцький шлях!”
Прощальний концерт закінчився, в таборових церквах відправили молебні в наміренні щасливого переїзду в другий етап, а табір в Ріміні спокійно й терпеливо чекав своєї ліквідації.

Під кінець квітня виїхав перший транспорт дивізійників до Великої Британії із залізничної станції у Ріміні поїздом до Венеції, а далі кораблем до Ліверпуля в Англії. Із цим транспортом виїхав також і хор “Б” під диригуванням Ярослава Гавриляка.

З початком червня залишилася вже тільки одна частина під командою сотника Остапа Чучкевича, завданням якої було зліквідувати табір, звинути шатра, доставити їх до військового магазину в Ріміні і прочистити терен, на якому був табір. Все, що не надавалося до вжитку, - спалено. Лишилися не нарушеними тільки дротяні сітки, якими був обведений табір. 10 червня 1947 р. виїхав останній транспорт, до якого входили залишки з таборового шпиталю (ревіру), хор “Бурлака” під диригуванням Євгена Пасіки та залишки штабного персоналу. Табір військовополонених, а радше добровільно “підданого ворожого персоналу” (Surrendered enemy personnel) перестав існувати.

Наступними транспортами виїжджали всі групи по одній тисячі кожна. Останній транспорт покинув табір 8 червня 1947 р.

 “Батьківщина”, ч. 15 (77), 4.5.1947

ДО ВІСІМДЕСЯТЛІТТЯ ГЕНЕРАЛА МИХАЙЛА КРАТА 
Юрий Тис-Крохмалюк

В перших місяцях історичного 1917 року з далекого північного фронту, зголошується до Центральної Ради у Києві 26-річний, чотирократно ранений, відзначений орденом св. Ґеорґія підполковник, щоб віддати своє знання і боєвий досвід українській революції. Згідно з родовою традицією, прямує слідом своїх предків, старшин козацького гадяцького полку, свідомий, що і його життєвий шлях, це боротьба за Україну.

Часи були непевні; уряди Керенського, опісля Леніна, єдинонеділимці, а з ними московські старшини і вояцтво поставилися скрайно вороже до Центральної Ради. Це з одного боку. А з другого — українські діячі, що тоді були при владі вірили, що вони договоряться з урядами Росії, що мирно вдасться їм досягти хочби автономії для України.
З першим подухом революції зголошуються до українського війська мільйони вояків, боронити українську землю; між ними і згаданий молодий підполковник — Це був несподіваний вибух ентузіязму і жертвенности з глибин душ українських людей. На чолі станули нащадки визначних родів, старшини генеральних штабів, полковники, сотники; багато з них розгубило на життєвих шляхах рідну мову, багато тих, що мали запевнене майбутнє у російській імперії, кинули високі пости і станули на службу українського народу, слабого ще і з непевним майбутнім.

Кожний день ставав грізнішим, зростав хаос, салдатські маси з фронту перекочувалися Україною, підбехтані московськими революційними кличами і протиукраїнським наставленням. Центральна Рада була безрадною і не могла опанувати трагічного положення, грабежі, вбиств і кривавих збройних сутичок з розбещеною московською солдатескою.

І як же ж пояснити стихійне зголошення до українського війська тих, що мали за собою уже три роки великої світової війни?

Це чудесне явище у нації, яка від століть втрачала відчуття своєї особовости і здавалося — станула уже на грані неіснування! Кажуть — зов крови, традиції старих родів, — але це статичні вартості. Для народу це замало, а що казати для будови й оборони нації! Коли народ живе своїм буднем і згадує тільки минуле й не дбає про майбутнє, тоді, хто стане в його обороні? Життя це постійна праця для майбутнього, життя це діяти для майбутньої нації і здійснювати його. Минуле — це досвід і наука.

Зріла, свідома людина має духовість звернену у прийдешнє. Нам залежить, щоб вона була наша, сильна й світла — і її треба забезпечити, тобто боронити. Хто так думає і тим живе, належить до єрархії народу, до його еліти. І коли навіть не вдасться досягти цілі — власної держави — і тоді велика ідея живе в народі і в діях його єрархії. Такою є психіка народу, яка створює небувалий вибух політичних стремлінь нації, утаєних часто від століть.

До єрархії нації належав і належить своїм життям згаданий молодий підполковник, а нині генерал Михайло Крат. Дорожив минувшиною свого роду, традицією боєвих чинів, прадідів, культурою нації, але жив і завтрішнім днем: коли прийшла нагода стати в обороні власного народу, не завагався ні хвилини.

Михайло Крат почав свою службу Україні у штабі київської військової округи. А коли почалися війни з московськими червоними і білими наїзниками, станув на командних постах наших полків і дивізій. Як командир полків і високий штабовий старшина плянував і брав вирішну участь у багатьох боях, які подаємо у хронологічному порядку:

1918 рік: Київ, Бахмач, Ромен,
1919 рік: Полтава, Крюків, Балта, Тираспіль, Вапнярка, Баланівка, Бершадь, Тульчин, Животів,
1920 рік: Арсенівка, Олексіївка, Голта, Наливайки, Долинська, Вознесенськ, Онапів, Вапнярка, Трушка, Снітково, Сарнів.

Вислід тих боїв і воєнні успіхи є заслугою генерала Крата і його побратимів на командних постах, старшин, підстаршин і його вояків. Це генерал Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 600 московських вояків. І коли під кінець 1919 року армія УНР опинилася у трагічному трикутнику смерти, та ще в умовах епідемії тифу, без зброї, стрілива, харчів, одягу, перед урядом УНР стануло питання: — Що далі? Вирішено, що нездібні до боротьби можуть податися у польський полон, інші повинні боротися далі у запіллі ворога.

Це був стратегічний плян боротися у важких умовах партизанської війни, знесилити ворога і зберегти війська УНР, щоб з весною новими силами вести далі війну.

Так вирішено виступити у славний опісля Перший Зимовий Похід. Генерал — тоді полковник — Крат став начальником оперативного відділу штабу 3 Залізної Дивізії, а опісля аж до закінчення Першого Зимового Походу начальником штабу Запорожської Дивізії.

Ген. Михайло Крат з дружиною Євдокією з Шевченків, фото 1946 року 

(надано для публікації Сергієм Білоконєм)

Зимовий Похід почався 6 грудня 1919 року. З військом вирушила теж на прохання командарма дружина генерала Крата пані Євдокія з Шевченків. Її завданням було податися у глибоке запілля ворога, та нав'язати зв'язок з нашими повстанцями отамана Тулого. Пані Крат, виконуючи обов'язки зв'язкової, попала два рази у большевицький полон, але щасливо повернулася до своїх. За участь у І. Зимовому Поході і за успішну діяльність була нагороджена орденом Залізного Хреста. Похід закінчився 6 травня 1920 року маючи за собою успішні бої, що було заслугою плянування, знання і досвіду генерала Крата, як начальника штабу Запорозької Дивізії.

Разом з інтернованою зрадливим союзником армії УНР генерал Крат перебував у Польщі аж до вибуху 2-гої світової війни. З причин трагічних подій 1920 року дружина генерала була примушена залишитися на окупованій большевиками Україні. Аж 1923 року у грудні перейшла організованими зв'язками Збруч з малою донькою до свого чоловіка.

Під кінець другої світової війни німці поступилися нашим вимогам створити Українську Національну Армію, зложену з І. Української Дивізії та інших військових з'єднань. Президент УНР Андрій Лівицький призначив на командира УНА генерала Павла Шандрука, а на командира І Української Дивізії генерала Михайла Крата. Проте німці не погодилися. Аж після капітуляції генерал Крат дістав на письмі наказ перебрати команду І Української Дивізії, а коли англійські війська перебрали дивізію, потвердили генерала Крата командиром табору полонених у Белярії. На цьому пості генерал перебував до часу, коли большевицька комісія зажадала відділення старшин від вояцтва. Після повороту вже до табору у Ріміні, віддався всеціло культурно-освітній праці в таборі. Його заслугою було теж нав'язання зв'язку з Архиєпископом Бучком у Римі, що врятувало дивізію від видачі большевикам.

Те, що генерал Крат вложив багато праці в освітну ділянку "Народнього Університету" — має своє значення. Вояки були молодими людьми і генерал, на багато старший від них, старався разом із своїми співробітниками передати їм те, чим він жив ціле своє життя. Передавав їм значення і вагу традиції, навчав, що одна програна битва чи війна, не означає повної поразки. Навіть, осягнувши найвищу нашу ціль — власну державу — ще не значить, що це остаточна перемога, бо завданням нації є бути постійно готовим боронити батьківщину, на полях битв у війнах і розбудовувати всі національні ділянки в час миру.

Ось так ми дуже побіжно переглянули життя визначної людини-вояка, нашого генерала Крата. Проходить наше життя, прийдуть нові ґенерації, діти, внуки і правнуки, але світлі постаті і сторінки нашої історії залишаться назавжди. Залишиться і пам'ять по тих, що посвятили життя для існування нації. І ці мої думки хочу закінчити словами нашої найбільшої поетеси наших років — Оксани Лятуринської:

І зрине кінь у височінь,
як є, в похідній збруї,
і дух твій вбраний в кармазин.
І запитає Юрій:
— Що мав ти над життя дорожче?
— Що на землі досяг?
— Я з роду воїн, Переможче!
Доніс свій золот-стяг!

Джерело http://komb-a-ingwar.blogspot.com.es/2012_05_01_archive.html

Знимка з ФБ-сторінки Крат Михайло Миколайович, генерал

ГЕНЕРАЛА МИХАЙЛА КРАТА ПОХОВАНО В УКРАЇНСЬКОМУ ПАНТЕОНІ В БАВНД БРУКУ
“Свобода”, 18 серпня 1979
Бавнд Брук, Н.Дж.
Тут, в Українському Пантеоні, на цвинтарі св. Андрія УПЦеркви у Савт Бавнд Брук, Н.Дж. в понеділок, 13-го серпня 1979 р. довершено noxopoнні відправи й поховано на вічний спочинок тіло сл. п. генерал-поручника Михайла Крата, який помер у середу, 8-го серпня 1979 р. в Детройті, Міч., проживши 87 років.

„Відлітають сірим шнурком журавлі в вирій" - це вже видно така була Божа воля, що в слід за Головнокомандуючим Української Національної Армії ген. штабу генерал-полковником Павлом Шандруком, який помер 15-го лютого 1979 p., через півроку відійшов у вічність також його близький співпрацівник в Українській Національній Армії - ген.-пор. Михайло Крат. 

Покійний сл.п. ген.-пор. Михайло Крат - колишній полковник Армії Української Народної Республіки, під час Першого Зимового Походу Армії УHP виконував обов'язки начальника штабу 3-ої Запорізької Залізної Дивізії. Після закінчення Визвольної боротьби перебував на еміґрації в Польщі, а під час Другої світової війни був штабовим старшиною Української Національної Армії під головним командуванням сл.п. ген. штабу ген.– полк. Павла Шандрука (при цьому слід спростувати помилково подану раніше інформацію - сл.п. ген.-пор. М. Крат був членом штабу Української Національної Армії, а не штабу 1-ої Української Дивізії УНА під час її воєнної дії), а під кінець Другої світової війни Покійний генерал Крат був призначений Головнокомандуючим Української Національної Армії ген. П. Шандруком перебрати функції Командира 1-ої Української Дивізії УНА. В англійському полоні в Беллярії біля Ріміні, Італія, ген. Крат був командантом табору полонених вояків 1-ої Української Дивізії УНА, з якими Покійний і відбув чотири роки полону. Після звільнення із полону переїхав із родиною до ЗСА й проживав у Детройті, Міч., де був дуже активним, головно в українському ветеранському житті.

Покійний генерал Михайло Крат за свої військові заслуги був відзначений високими військовими відзначеннями й медалями, украінськими й іншими. Він - Лицар Залізного Хреста, Кавалір Орденів: Симона Петлюри, св. Георгія, Сербської Звізди Караґеорґія та інших, був Почесним Членом Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії.

Похоронні відправи сл.п. ген.-пор. Михайла Крата почалися в п'ятницю 10 серпня в Детройті, Міч., двома Заупокійними Панахидами в похоронному заведенні Хр. Бугая в Гемтремку, в яких із Роднни Покійного взяли участь дочка Покійного Генерала п-і Ніна Черняк із мужем інж. Андріяном та дітьми, внуками Покійного Ганусею й Марком та племінником-кузеном інж. Василем Палієнком із Торонта. Панахиду за українським католицьким обрядом відслужив військовий капелян Американської армії й морської піхоти майор о. Бернард Панчук, ЧСВВ, який теж виголосив зворушливу прощальну проповідь, співав до Панахиди хор детройтської Станиці Дивізійників. А Панахиду за українським православним обрядом відслужив настоятель катедри УПЦеркви св. Покрови в Савтфілд, Міч. о. протопресвітер Нсстор Столярчук, який також виголосив прощальну проповідь. Співав хор під opудою Петра Івановича Китастого. Прощальне слово від вояцтва Української Національної Армії й 1-ої Української Дивізії УНА передав голова Головної Управи Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії УНА д-р Роман Дражньовський. Почесну стійку при домовині Покійного держали з прапорами ветерани Українських Армій, а зокрема комбатанти Української Дивізії. Громадянство Детройту взяло дуже численну участь в Панахидах у п'ятницю та на другий день у Заупокійній Службі Божій.

В суботу, 11-го серпня, в катедрі УПЦеркви св. Покрови була відслужена Заупокійна Служба Божа, яку очолив парох катедри о. протопресв. Нестор Столярчук при співслуженні о. Мельника з Анн Арбор та інших і при духовій участі пароха УКЦеркви Heпорочного Зачаття в Гемтремку о. ігумена Іннокентія Лотоцького, ЧСВВ. Прощальні проповіді виголосили о. протопресвітер Н. Столярчук та о. ігумен І. Лотоцький, підкреслюючи заслуги Покійного як доброго християнина, заслуженою вояка, патріотичного державного мужа, вірного друга своїй дружині, взірцевого батька й улюбленого дідуся, а понад все чесного кристального характеру, скромної людини.

Після Заупокійної Служби Божої відбулись традиційні Поминки зорганізовані детройтською Станицею Дивізійників, якими проводив голова Станиці Мирослав Трешневський. У Поминках взяло участь дуже велике число громадян, ветерани Українських Армїй УHP, УГА й інших, а зокрема чисельна участь кол. вояків Української Дивізії з Детройту, Клівленду, Чікаґо та Торонта й Гамільтону з Канади. Прощальні слова під час Поминок у Детройті виголосили голова Головної Управи Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії УНА д-р Роман Дражньовський, голова Крайової Управи Братства Дивізійників в Канаді ред. Василь Верига, д-р Антін Жуковський від Відділу УККА, д-р Микола Климишин, д-р Осип Бойчук від Пласту, два представники від Білоруської Громади: д-р мед. генерал Йосип Сазич та мґр Василь Плескач, сот. Ковальський від вояків Армії УНР та Мирослав Трешневський від Станиці Дивізійників у Детройті.

В понеділок, 13-го серпня 1979 p., закінчились noxoронні відправи сл.п. генерала Михайла Крата в Церкві-Пам'ятнику УПЦеркви св. Андрія в Бавнд Бруку. Н. Дж., при участі численного духовенства на чолі із Архиєпископом Марком, найближчої Родини Покійного та другою молодшого племінника інж. Павла Палієнка із Шарльот, Північна Каролайна, побратимів по зброї з Армії УНР, колишніх вояків 1-ої Української Дивізії УНА, представників Головної та Крайових Управ Братства Днвізійників у ЗСА й Каналі та Станиць Дивізійників у Філяледьфії, Ню Йорку й Нюарку та громадянства.

Панахиду за спокій душі Покійного та кінцеві похоронні відправи очолив Архиєпископ УПЦ Владика Марко. Співслужили о. митроф. протопресвітер Артемій Селепина, о. Протопресвітер Феодот Шпаченко, о. митрат Петро Мелех, о. Франк Істочин та о. Василій Покотило. Співучастував кол. військовий капелян Української Дивізії о. Богдан Левицький. Співав хор під орудою п. Анатоля Гончарова. Домовину з тілом Покійного несли колишні вояки Української Дивізії, які теж тримали почесну стійку з прапорами разом із побратимами Покійного по зброї - ветеранами Армії УНР.

Останню Литію над гpoбом очолив о. npoтопресвітер Артемій Селепина, який, як також й о. капелян Богдан Левицький, виголосили останнє духовне пpoщальне слово. Від Головної Управи Братства Дивізійників, Крайових Управ Братства в ЗСА й Канаді та всього членства попрощав Покійного Генерала голова Крайової Управи Братства в ЗСА мґр Богдан Артимишин, а від вояків Армії УНР Його побратим по зброї із 3-ої Залізної Дивізії полк. Олександер Черкасевич.

Похилились в діл прапори. Ще раз останній військовий салют під звуки вояцької сурми (сурмач - дивізійник Осип Головацький з Нюарку) й під спів стрілецької пісні “Видиш брате мій" та останнього стрілецького “Вічная пам'ять" - тіло Покійного Генерала Крата спочило в Українському Пантеоні в Бавнд Бруку.

Після закінчення церковних похоронних відправ, відбулися у прицерковній залі заходами Крайової Управи Братства Дивізійників у ЗСА традиційні Поминки, що ними проводили спільно полк. Іван Лютий-Лютенко від кол. вояків Армії УHP та мґр Олександер Луцький від Братства Дивізійників.

Після початкової молитви, що її провів о. митрат Петро Мелех, під час Тризни виголосили прощальні слова віцепрезидент СКВУ й екзекутивний директор УККА мґр Іван Базарко від СКВУ й Централі УККА, побратим по зброї із 3-ої Залізної Дивізії Армії УНР й кол. начальник штабу Української Національної Армії полк. Дмитро Бакум, полк. Іван Лютий-Лютенко, інж. Микола Тарасюк, секретар Головної Управи Братства Дивізійників Роман Гаєцький, д-р Остап Сокольський від Крайової Управи Братства Дивізійників в Канаді та мґр Олександер Луцький, член Kpaйової Управи Братства в ЗСА.

Під кінець Поминок дочка Покійного Генерала пані Ніна Черняк висловила cepдечну подяку за вшанування пам'яти Покійного Блаженнішому Митрополитові Мстиславові, Архиєпископові Маркові, духовенству, побратимам по зброї з Армії УНР, Української Національної Армії та 1-ої Української Дивізії та всьому громадянству. При тому вона поділилася спогадами із останніх кількох тижнів життя Батька перед смертю, який прийнявши Святі Дари, помер 8-го серпня 1979 року.

На закінчення Поминок о. капелян Богдан Левицький ще раз попрощав Покійного та провів кінцеву молитву й останнє “Вічная Пам'ять".

Слід згадати, що з приводу Поминок по сл.п. генералові М. Кратові в Бавнд Бруку присутні зложили пожертву близько 400 (чотириста) дол. на Пресовий Фонд “Вістей комбатанта", одинокого українського військового журналу у вільному світі, яким Покійний Генерал так дуже дорожив. Також і на Поминках в Детройті присутні склали поважну пожертву на “Вісті комбатанта" у пошану пам'яти Покійного Генерала.