Евстахій Загачевський. Прорив із Брідського котла

Зі споминів Евстахія Загачевського
ПРОРИВ

Після цілоденної большевицької атаки на стано­вища куреня стрільців Дивізії «Галичина», під вечір решта чоти хорунжого Небоги зібралася у вільшаному ліску на окраїнах догоряючого села. Вояки падали, мов мертві, із перевтоми й недоспаних ночей.

Виставивши охоронні стійки, хорунжий Небога перевіряв стан своєї чоти. Небагато осталось їх бра­кувало п'ятнадцять людей. Від тих, що були поране­ними, правда, не важко, — годі було вимагати біль­шого зусилля. І так за тих перших кілька днів боїв на передовій лінії виявилося, що його хлопці «тверді». Не так то легко піддаються паніці, хоч майже всі пе­реходять свій «хресний» вогонь. Можливо, що до їх­ньої свідомости не дійшла ще гроза ситуації, в якій опинилися. Саме проводив інструктаж ройових ко­мандирів, коли надбіг зв'язковий від сотенного.

Приготуватися до ранішньої атаки. Ми оточені... — звітував захеканий, передаючи хорунжому Небозі записку від сотенного.
Тільки без паніки, — гостро обтяв хорунжий Небога. Глянув на вояків. Частина з них вже спала. . . Попід кущами, скулені в різних позах, викликали дивне враження. Якийсь, лежачи найближче, всміхав­ся крізь сон. Яскраво блищали зуби на неголеному,
брудному обличчі.
До жертя.. . — підхопивши погляд хорунжого, промовив Нич.
Що? — не зрозумів хорунжий Небога.
Сміється. .. до жертя... — пояснив комендант першого роя старший десятник Богдан Нич.
Справді, десь із глибини ліску, долітав приємний запах піджаруваної консерви.

— Маєте цілу ніч часу на впорядкування своїх відділів, — промовив, важко зідхаючи, хорунжий Не­бога, звертаючись до своїх підстарший, — ранком о п'ятій ідемо на прорив. Йду тепер до коменданта сотні.

Богдан притакнув головою. Мав червоні очі від безсоння. Протер їх п'ястуком. Мовчки відходили до своїх людей.

— Допильнуйте, щоб хлопці щось з'їли, — не оглядаючись, кинув хорунжий Небога.

Понура й глуха ніч огорнула його, коли вертався до своєї чоти. «Що це таке?» — старався збагнути джерело свого дивного неспокою. Що ж, видно, що вже така вояцька доля, що шлях до волі не троянда­ми вкритий, що ціна її часом буває дуже велика. .. Що ж, знав про це, коли вступав добровольцем до Ди­візії минулого року. Знали всі ті, що так, як і він, опи­нилися в загрозливому становищі під Бродами... Рап­том зупинився, надслуховуючи. Десь далеко на півночі й заході гуло, мов у казані, легесенький вітер ніс цей гул на своїх крилах.

— Котел? — шепнув запитливо та підвів очі вгору. Як лише міг серед темної ночі, сягнув зором: до­вкруги палали пожежі, вистрілювали ракети, черга­ми світляних куль поров чорний оксамит неба куле­мет. — Котел, — повторив голосно, якби хотів заглу­шити в собі цей дивний неспокій.

Пітьму ночі розривали проблиски вибухів і гріз­ний, чимраз то більше наростаючий гул.

***

Богдан Нич ще спав. Лежав втиснений головою в м'який мох, немов у подушку. Нерухомий, наче труп. Завелика маскувальна накидка скривала його ритміч­ний віддих. Хорунжий Небога збудив його. Не любив і боявся нерухомих постатей своїх вояків. Богдан, як завжди, моментально прокинувся. Ще мав заплющені очі, а вже ставив питання:

То ви, хорунжий?
Заряди збірку. Вирушаєм на прорив.. . Насту­паєм цілим куренем. . . — додав по хвилині, немов би цією вісткою підтверджував успішний характер на­казу.
Через кілька хвилин у невиразній пітьмі ночі, на­сиченої відблисками догоряючого села, забриніли від-голоси відділу, що збирався на прорив.

Брязкіт вдаряючого об залізо противогазу, хряс­кіт ладованих рушниць, прокльони, протяжне позіхан­ня, якесь «брр» когось дуже сплячого, тихі шепоти — це хтось сміється із сплячого. — «Виспишся, так, як ті вчера, хе-хе!, а ми ,,брацє” просто до Бозі фалюєм, видиш цвинтар перед собою, хе! хе!..» — «Стуль пи­сок, батяре!..»

— Тихо там! — різко скартав двох суперників Богдан Нич. — «Знову цей ,,Казьо львов'як” із шибеничним гумором» — подумав Богдан.

— Юра. . . де Юра? Збудіть Юру! — все той сплюх, й коли ж це він виспиться?..

Поволі займали вихідні становища на узліссі. Пе­ред ними стелився лан дозріваючого збіжжя, над яким звисала рання імла.

***

— За п'ять хвилин... — глянув на Богдана Нича й махнув на своїх вояків хорунжий Небога. Підібрав оперту об дерево машинову пістолю, заткнув за пояс ручну Гранату. Рушили в якійсь дивній тиші, хтось засміявся якимось горловим, не своїм голосом; куточ­ком ока спостеріг, як Юра нервовим рухом заклав ба­рабан до ручного кулемета.

Йшли густою розстрільною інстиктовно тихо, без розмов. Подув ранній вітерець. Листя вільшаного гайку дрижало, немов би передчуваючи грозу прий­дешніх хвилин. Нагло — наче по них — вдарили по­стріли з недалекого кладовища, що бовваніло в ранішній імлі. Об стовбури дерев вдарили кулі, немов хтось тріснув з батога.

— Вперед! — хорунжий Небога був уже попереду наступаючої лави. Енергійний помах руки, немов приспішений жест сівача. Розсипалися, вибігаючи на лан збіжжя, що ділив їх від кладовища, пригнуті до землі, з настороженими очима, і, виглядаючи ворога, бігли стрибками. Небога випростований, швидкими стриб­ками прямував до наміченої перед собою цілі — кла­довища. Хтось крикнув, хтось підбіг.

«Треба було вислати розвідників»... — бовкотіла в мізку запізнена думка. Біг рам'я в рам'я з невід­ступним від нього Богданом. Оглянувся праворуч — вояки другої чоти хорунжого Квасія добігали майже до живоплота, що охоплював кладовище, ї тепер ще раз махнув рукою на своїх людей та вже вихром по­дався вперед. За ним навипередки мчали вояки.

Був уже найвищий час, ворожа навала гарматного вогню впала лявиною на вільшаний гайок і щораз ближче посувалася услід наступаючій чоті. Вбігли поміж перші ряди гробів. Залягли, щоб трішки відпо­чити. Старезні липи хоч на часок давали якийсь за­хист. — «Ще лиш пробігти цей цвинтар, видертися на залізничний насип, а там... ціль їхнього наступу» — мигом пробігають думки в голові хорунжого Небоги.

Після томливого бігу швидко віддихав. Здавало­ся йому, що повітря, дерте відламками, парить уста, немов гаряча посудина. «Що це?» — спостеріг кров на своїх пальцях. «Падаючи, прикусив язика...» — збрехав сам перед собою, знаючи, що зі страху загриз губи до крови. Такого ще не переживав. Ворожа на­вала вогню рила землю довкруги, як на останньому суді. Якась неземна сила почала виважувати із землі столітні липи. Що раз то нові фонтанни вогню й землі виростали довкруги них. «Хлопці, де його хлопці?» — прошибла мигом думка. — «Тільки вперед, і лише вперед, залягти тут — це очевидна смерть» — знав, що так думають усі його вояки, адже треба би бути надзвичайним героєм, щоб відважитися вернутися на-

зад. Підняв голову. Стрінув вичікуючі погляди ближ­чих вояків. «Як довго це може тривати?..»

Тепер у нього серце на мить зупинилося. В по­вітря, густе від вибухів і випалів, потяте свистом від­ламків, вдерся ще глухий стукіт крісових випалів та короткі черги большевицьких «фінок». Посипалися по стовбурах дерев, по хрестах і нагробниках, заше­лестіли поміж могилами, шукаючи жертв. «Здасться, мусять вже бути близько ворожих становищ...» До старого знайомого, страху, прилучився ще новий: «Чи збереться на відвагу, щоб підірвати до остаточного зриву своїх хлопців?..» Гнаний цим другим страхом, звівся на лікті. Вибух тут же перед очима завинув вогняним хвостом. Зашуміло по листях. Стукнуло об пеньок. Ручна Граната! Хорунжого Небогу ошелешила недалека присутність ворога. Є!.. Силуети в оливково-зелених одностроях промиготіли на тлі ясніших місць поміж могилами. Гарматний вогонь продовжувався, прибираючи на силі. Хорунжий Небога спостеріг на­ліво від себе дуло ручного кулемета Юри, що підска­кував від протяжних черг, спертий ніжками на кра­єчку могили. Знову силуети в оливково-зелених одностроях. І знову. Підбігають. Не думаючи довше — звівся на весь зріст з землі.

— Вперед, за мною! СЛАВА-а-а-а! — захрипів страшенним голосом і полетів за широким розмахом рамена, що викинула яйцеву Гранату. Машинова пі­столя в'їдається в бедро, немов вірна собака. Скоро­дить із неї короткими чергами. Краєм ока бачить своїх хлопців, що підірвалися з землі зправа і зліва. Йдуть! Йдуть! — охоплює його внутрішнє вдоволення. Вариться під ногами земля від ворожих пострілів.

Похилений, немов бігун на старті при численні «три», пер з усіх сил уперед, промощуючи собі шлях короткими чергами машинової пістолі.

«Втікає гад» — захлистується в дикім бойовім «ваті, коли знову нервовим рухом вбиває в маши-ову пістолю новий маґазинок. Звідси ще кількаде­сят кроків до залізничого насипу. Тепер ворог у долині. Тільки збігти. Інстинктовно вбачає небезпеку. Бачить докладно ворожий кулемет у рівчаку біля на­силу. Троє червоноармійців нервово встановлюють йо­го на новім становищі. Тепер, лише тепер, бо за мить буде запізно. Його машинова пістоля захлистується від пострілів, майже плаче, спостерігаючи, як з поденервування «бере зависоке», з розпукою ждав, коли мертво вдарить замок «максима». Тепер чує, як кулі вдарили об стовбур дерева, за котрий сховався, При­ліг щільнійте до землі, моментально перекотився в долину між дві могили, що майже межували з заліз­ничним насипом. Від насипу ділив їх живопліт. — «Не бачать мене... Перенесли вогонь», — пробігає мигом думка. Оглянувся. Вояки його чоти зарилися десь між могилами. Під цим смертоносним вогнем важко підір­ватися їм. Хорунжий Небога чує, як зліва і зправа на висоті грудей деруть повітря кулі ворожого кулеме­та, — «його кулемета». «Зараз, зараз» — єхидно усміхається. Зводиться на коліна, витягає з-за пояса руч­ну ґранату на держаку з додатковим опанциренням, відбезпечує, придержує приписаний час, а тоді рап­товим рухом зводиться на цілий ріст, бачить перед собою три рухливі гриби сталевих шоломів, кидає й автоматично падає на землю. Глухий вибух, — і ку­лемет замовк. Хорунжий Небога зривається, біжить, Машинова пістоля січе листя на зруйнованому стано­вищі.

Дістав! Дістав і цей четвертий, якого Небога не бачив, та який втікав уздовж рівчака. Тепер об дно рівчака б'ють в конвульсіях смерти ноги в чорних обмотках.

«Але верещить!» — щось дике в хорунжому Не­бозі, щось, що тепер найміцніше, тішиться болем ко­наючого ворога. Ногами відсуває трупа. Нагло один із них перевертається на плечі, витягає руку до ле­жачої побіч «фінки». Стріли з магнинової пістолі пришивають його остаточно до землі.

Хорунжий Небога спазматичне віддихає, немов плаче, змагається з важкою підставою «максима»,

встановлюючи його в напрямі втікаючого ворога. Во­гонь вариться ліворуч. З тупотом надбігають його во­яки. .. Богдан Нич залягає за станок «максима», легко обертає дуло у вказаному Небогою напрямі.

— Лента. .. лента! — верещить до когось, хтось прилягає побіч, і за хвилю важкий «максим» плює зли­вою свинцю. Десь перед ними миготять силуети в олив­ково-зелених одностроях. Втікають.

Хорунжий Небога оглянувся довкруги. — «Скіль­ки прорвалося? Щось дуже мало... а де ж решта?» Втома спаровується з думками, не зв'язаними з хви­линою. Але вже досить. Якщо не вдалося перебігти всім, треба рятувати тих, що продерлись.

Богдане! Знищіть «максима»! І пішли вперед! — оглядаючися довкруги, нервово крикнув хорунжий Небога. А в голові товклась настирлива думка: «Стільки втрат, стільки людей згинуло... Прокляття!..»

Евстахій Загачевський,

старшина Першої Української Дивізії Української Національної Армії, письменник, громадський діяч, графік і живописець

28. 03. 1919, Львів – 17. 09. 1998, Рочестер, шт. Нью-Йорк

Про нього - тут: https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_61.html