Майбутнє нашого народу, майбутнє нашої країни в дуже великій мірі залежить від того, які стосунки пануватимуть між західною і східною частиною українського народу. Західні українці і східні українці в офіційно-політичній термінології „східняки“ й „галичани” в побутовій, наддніпрянці й наддністрянці — в застарілій (бо чи ж логічно в поняття наддніпрянців включати й наддінчанців і надкубанців, а в поняття наддністрянців — надпрутянців тощо?) через до болю відомі всім нам політичні обставини нашого минулого, розвиваючися в цілком відмінних обставинах, еволюціонували не зовсім однаково і через це набули деяких відмінних особливостей у зовнішніх виявах і внутрішній суті свого світосприймання. Роз’єднані чи не найглухіше в світі закритим кордоном, вони втратили майже цілком можливість зв’язку і зносин. І тому тепер, коли велика війна проломила й розбила старі кордони, коли, хоч і в скрутних обставинах воєнного лихоліття, почастішали наші зустрічі, особливо серіозного значення, особливо великої відповідальности набувають взаємопізнання і взаємозрозуміння, добра воля до взаємозближення. Підкреслюємо: взаємо... Бо обом сторонам є чим похвалилися, є чим духово одна одну збагатити — і є чого зректися, від чого відмовитися. А що відмовлятися від звичного завсіди неприємно, і часто своє гірше здається кращим тільки тому, що воно своє і люди з ним зрослися, то потрібне певне напруження волі і потрібний величезний такт, толерантність з обох боків. Іноді зовсім другорядний і цілком незначущий деталь побуту, поведінки, одягу, мови, може розсварити людей, і то таких людей, що цілком свідомі розумом потреби єднання всіх частин українського народу. Необережний легкий доторк може викликати несподівану реакцію. Мені якось довелося бачити людину, яка заявила, що галичани, мовляв, улесливі й нещирі, — а це на підставі того, що вони мають звичай цілувати жінкам руку. А, може, комунебудь з галичан східняки, через те, що вони цього звичаю не мають, здаються хамами й неотесами? Тимчасом — це чиста умовність, така, як стискання руки тощо, умовність нічим не краща (і не гірша) від показування носа в якихось далеких від нас народів на знак вітання. Мені довелося якось говорити з однією видатною письменницею, яка заявила, що краще вона помре, ніж напише (або вимовить) „філологія“ без знака м’якшення. Одне слово, „кожному городу — нрав і права“, але за цими деревами льокального партикуляризму не треба ніколи спускати з ока єдиного й величного загально-українського лісу. А щоб дерева ці росли так, як цього вимагають інтереси всього лісу, потрібна атмосфера толерантности, взаємозрозуміння і готовости на взаємні поступки. І то тим більше, що поступатися доведеться тільки другорядним і неістотним, зовнішнім, поверховним, бо глибинна суть у всіх гілок українського народу лишилась одна й єдина, — її не винищити ніяким ворогам, бо добра воля до взаємозближення є з обох боків.
Такі міркування викликала стаття В.Чапленка з трохи дивною назвою „Під знаком української мови“, вміщена недавно у „Краківських Вістях“ (ч.ч. 124, 126), стаття, що має дуже цікаве завдання: відзначити особливості львівської української мови, як її сприймає „східняк“. Обминаємо „художню“ частину статті; як рипіли авторові валізки, чи то пак як рипів (!) поїзд на львівському двірці, як трагічно й сумно шелестіли гроші, переплачені автором носієві та тому ж львівському двірцеві — це може й дуже зворушливі деталі, але вони не мають великого громадянського значіння. Говоритимемо тільки про мову; про літературну, загально-українську, про львівську і трошки (між іншим) про мову самого автора. Якщо вважати, що наша літературна мова вже цілковито сформована, то завдання вивчення львівської мови дуже просте: взяти отой стандарт накласти на нього львівську мову, і все, що не накладається, проголосити провінціяльним і засудити на загибель. Але чи маємо ми право так робити? Чи можемо ми твердити, що в нас уже остаточно вироблена спільна для всіх українських земель літературна мова? Вже самі темпи її розвитку промовляли б проти цього. Візьміть мову сьогоднішніх „Краківських Вістей“ і виданого двадцять років тому числа „Діла“ — або так само якоїсь газети, видаваної в підсовітській Україні на віддалі якихось двадцятьох років: як змінилась, як зросла і збагатилась мова. Не треба бути фахівцем, щоб ці зміни спостерегти. В якому напрямі йдуть ці зміни? Загалом — у напрямі зближення. Але чи зближення вже завершилося? Ні, і тисячу разів ні. Покажіть мовознавцеві статті з якоїнебудь газети, і він з мови визначить вам, яка це газета: київська, львівська, харківська чи чернігівська. Маємо основу нашої літературної мови, маємо виведені мури цієї величної будови, маємо вже й покрівлю, але ще йде устаткування внутрішнього простору, ще триває розроблювання архітектурних деталів і прикрас фасади. І коди різні будівничі приносять свої деталі з різних кутків нашої великої батьківщини, то чи варто забраковувати ці деталі тільки через те, що вони походять не з того закутка, який нам найближчий? Думається, що єдиним критерієм тут має бути гармоніювання цих деталів внутрішнього устрою або зовнішнього облямування з цілістю. Або, в перекладі на безобразову мову, маємо майже зовсім усталену морфологію, більш-менш усталену синтаксу, маємо основи виробленого словника і дещо з ортоепії, а дальше і остаточне виформування літературної мови відбуватиметься у взаємовпливах усіх українських земель і всіх українських говірок. І процес цей буде бурхливий, як бурхлива була, є і буде ще деякий час уся наша історія, і йтиме він не без суперечностей. А остаточно закінчитися тепер цей процес, хоч як би цього хотілося і Чапленкова, і авторові цих рядків — не може. Так, не може... Бо нема ще для цього основної передумови.
А покищо... можуть текти цілі ріки порад і рецептів, як треба говорити, а як не треба говорити, деякі мовознавці можуть заробляти хліб свій щоденний на шепелюватій вимові пом’якшених з, с, ц або на вимові шестий, семий, замість шостий, сьомий тощо, а особливості ці і інші будуть і будуть існувати. Не хочемо цим сказати, що цієї мовно-освідомної роботи провадити не треба, хочемо сказати тільки, що не вона вирішує, і що не треба перебільшувати її ваги. З другого боку, в засуджуванні місцевих особливостей мови потрібна велика продуманість та обережність. Треба виходити з літературної мови як цілости, що має свої внутрішні тенденції розвитку і з характеристики місцевої говірки, теж як цілости. Інакше вийдуть речі не витримані з науково-фахового погляду і, що ще гірше, речі, що можуть мати недобрий практичний вплив. Вийде купа безладно перелічених слів і синтаксичних особливостей (при чому до останніх залічено чомусь у Чапленка і такий лексичний факт, як уживання прислівника „надолині“ замість „унизу“), а критерієм оцінки кожної з них буде не гармонійність їх у цілій системі, а відповідність чи невідповідність індивідуальним мовним звичкам та уподобанням автора. Саме так і сталося з Чапленком, що дуже легко показати на прикладах. От він засуджує слово „мельдуватися“, бо це, на його думку, „цілком непотрібний’’ етранжизм, пропонуючи замість того „прописуватися“. Не захоплюючися словом „мельдуватися“, як також і вихопленим, з російської канцелярської мови і досить таки незграбним „прописуватися“, робимо з цього висновок: автор проти чужих слів (які він, однак, називає чужим словом: етранжизм). Але ось він, зауваживши, що у Львові кажуть „двірець“, сам далі вживає „вокзал“ — явний етранжизм. І до того дикий своїм походженням. Слово „вокзал”, як відомо, взяте росіянами з французької вимови англійського власного імена. Ніде, крім російської мови, це дивовижне слово не вживається. Які воно мало б переваги перед „львівським“ „двірець“? Та тільки ті, що авторова воно звичніше. І він уживає цього слова всупереч логіці і власним теоретичним постулятам. А чому „рахунки“ засуджуються на користь „аритметики“, а „дижури“ на користь — „чергування“. Бо це іншомовні слова? Але ж „аритметика“ і „чергування“ теж чужі слова. Ми не обстоюємо рахунків і дижурів, ми тільки показуємо хиткість методологічного становища автора, або, певніше, панування особистих звичок та уподобань над методологією і науковістю.
Такий підхід, на жаль, у нас переважає. Погляди мовознавців і погляди громади на мовознавців у нас, на великий жаль, дуже часто ще надто примітивні. Ось іще одна ілюстрація безпринципного підходу, цього разу не від „східняка“, а від „галичанина“. Нещодавно в „Краківських Вістях“ з’явився заклик ні в якому випадку не вживати в звертаннях до людей по батькові Це, мовляв, жахливий москалізм. В дійсності ж цей заклик є знову ж таки просто виявом особистих симпатій і звичок автора. Бо з історії знаємо, що наші князі часів Київської держави звалися по батькові і що, виходить, саме від нас ще за тих часів перейняли цей звичай москалі. До цього можна б додати, що хоч взагалі в звертаннях — крім суто інтимних, — здебільшого, не виявляється особливо глибоко духовість мовця, бо звертань ми, здебільшого, вживаємо досить таки механічно, але, коли вже вдатися в аналізу внутрішню, то в звертанні на ім’я й по батькові виявляється чи не більше уваги до індивідуальної людини й поваги до родової традиції (якої нам ще так бракує!), ніж у тому трафаретному поділі всіх людей на кілька категорій (директори, інженери, професори, доктори, магістри тощо), який виявляється в звертанні до людини назвою її професії чи звання. Але це між іншим. Бо і цей факт цікавий для нас тільки як ілюстрація того, як люди підшукують теоретичні докази для своїх звичок, замість того, щоб розглядати свої мовні звички з погляду теоретичних засад.
І от, коли треба знайти такий, з дозволу сказати, „теоретичний доказ“, то звичайно хапаються за впливи. „Найбільше — пише В.Чапленко — до цього (створення двох різних типів української мови на заході і на сході, Ю. Ш.) штовхали українську літературну мову потужні впливи сусідніх, фактично панівних літературних мов — на заході польської, на сході — російської“. Все, що не подобається, проголошується польським впливом або російським впливом. І тут ми доходимо до патосу, до газарду. Б’ючи себе в груди кулаками, ми розкидаємо свої багатства, свої надбання, заявляючи, що це ми вкрали в сусідів. Ми ладні визнати, що все спільне — не наше. Як свого часу ми віддали Москві назву „Русь“, так тепер ми відмовляємося від своїх письменників (згадаймо хоч би недавню дискусію у Львові про Гоголя), від своїх слів і граматичних форм. Так повстають такі дивні заяви, як згадане вище твердження про московський характер імен по батькові. Так і в статті Чапленка чимало власних українських фактів і явищ мови безпідставно трактується як польські. Обмежуся на одному-двох прикладах. Наголос прóшу, дзвóню Чапленко вважає польським. Ми схильні думати інакше. В усіх інших особах цих і подібних дієслів наголос припадає на корінь: прóсиш, прóсить, прóсимо. і т. д. Відбулося вирівняння і замість прошý стали казати і в першій особі прóшу, замість дзвоню́ — дзвóню і т. д. Це внутрішнє говіркове явище української мови, зумовлене не сторонніми впливами, а її внутрішньою системою. Що польська мова тут ні при чому, доводить і те, що не кажуть же й у Львові кри́чу, а кажуть кричу́, бо тут скрізь наголос па закінченні (кричи́ш, кри́чить) і т. д. Так саме такий наголос, як людствó дуже стародавній і, певне, зовсім не зв’язаний з польським впливом. Ще в найстарших наших пам’ятках, де зазначені наголоси, помічаємо тенденцію переносити наголос на закінчення в деяких словах на -ство
(Док. б.).
(Докінчення).
В такому спрощено-„впливологічному“ підході виявляються не тільки неповага до своєї історії й культури, підсвідоме почуття своєї меншевартности перед бистроїзними, мовляв, сусідами, а й незрозуміння того, що мовні зміни охоплюють дуже часто широкі території, що заселені різномовними людьми. Лемківський постійний наголос на передостанньому складі ми й досі схильні пояснювати польським впливом. Тим часом це зовсім не доведене. Вся середня Європа охоплена була прикріпленням наголосу до початку слова. Цей процес охопив мови угорську, чеську, словацьку. На периферіях він виявився з послабленою силою; у сербів наголос пересунувся на один склад наперед, до початку слова, у поляків став неможливим наголос на останньому складі, при чому стабілізувався наголос на передостанньому. Той самий процес — і, можливо, зовсім незалежно від поляків — міг захопити і найзахіднішу гілку українського народу — лемків. І це зовсім тоді не вплив, а органічна єдність процесів.
Звичайно, впливи існують, але не треба їх перебільшувати і механічно застосовувати. Зокрема в царині наголосу львов’ян польський вплив виявився, безперечно в тих словах, що приходили сюди книжним шляхом — це переважно чужі власні назви і взагалі іншомовні слова. Сюди належать такі, як згадані В. Чапленком Бáку, Ро́стов — або такі, як інтéрес, демокрáтизм тощо. Але тоді так і треба казати, а не валити докупи під польською вивіскою все незвичне авторові.
Такий самий механічний підхід без спроб бодай елементарного усвідомлення цілости знецінює й характеристику звукових особливостей львівської української мови. Особливості ці досить відчутні і, як слушно зауважує автор, вони настільки „ставали... на заваді при розмовах“, що він „мусів перепитувати розмовника..., а іноді й неповно розумів сказане“. Тимчасом з переліку цих ознак (спорадична вимова наголошеного и як е, вимова ненаголошеного о як у, твердість р, приглушення кінцевих дзвінких і шепелювата вимова м’яких с, з, ц) ще не випливають більші трудності розуміння. Справа тут не в цих деталях, а в тому цілому, що за ними ховається. У львівського українця сама артикуляційна база („сукупність фізіологічних умов говорення, звичних і спільних для всіх членів даного мовного колективу“) трохи відмінна від артикуляційної бази, скажімо, харків’янина. Грубо кажучи, артикуляційна база львов’янина відзначається більшим наближенням язика до піднебіння (отже, по-науковому називаючи, більшою „вузькістю“) і активнішою працею губ. Саме тому тут є нахил заступати и на вужче е, заступати о — на вужче й більш губне у, а а подекуди наближається вимовою до вужчого і більш губного о: майже „зовтра“, „впов“, замість — завтра, впав тощо. Навпаки, в харків’янина артикуляційна база ширша, робота губ спокійніша. Тому в нього о наближається іноді до а (багатий, гарячий, тоді як на заході богатий, горячий), особливо часто на початку слів (адповідати, апанувати — досить часта у крайніх „східняків“ вимова), і ніколи до у; тому кінцеве в там іноді наближається до ф (фпаф—впав), чого зовсім не знають західні землі. Ця відмінність артикуляційної бази позначається більше або менше на вимові всіх звуків, і саме це і утруднює взаємосприймання*). З цією відмінністю ми схильні зв’язати й шепелювату вимову сь, зь, ць, яка особливо вражає В.Чапленка, і яку він схильний пояснювати виключно польськими впливами. Польський вплив тут справді не виключений, він цілком імовірний. Але коли прищепилася ця риса польської вимови, а не скажімо, вимова кінцевого в як ф абощо, то це тому, що вона мусіла відповідати внутрішнім тенденціям звукової системи львівської української мови. І справді, шепелювата вимова сь, зь, ць відзначається більшою вузькістю. Отже, якщо тут і є польський вплив, то суть не лише в ньому.
Яку ж артикуляційну базу вважати за основу для літературної мови? З погляду несхожости з сусідніми мовами, можливо „львівська“ артикуляційна база навіть мала б деякі переваги, бо вона має менше спільного з польською, ніж „харківська“ з російською. Саме тому большевики прищеплювали ту, яку ми умовно назвали тут „харківською“. Але, звичайно, це не може правити за серіозний критерій, бо виходити треба з внутрішніх прикмет і функцій, а не завжди випадкових відштовхувань від якихось зовнішніх засобів. Отже, єдиної виробленої в деталях ортоепії ми ще майже не маємо, і нам здається, що наперед відкидати все „львівське“, як це робить Чапленко, принаймні необережно. Єдина українська ортоепія виробиться лише згодом, за поданих вище умов, а покищо ми можемо категорично відкидати тільки ті місцеві прояви, що порушують систему розрізнювання значень (така є вимова наголошеного и як е — пор. якісь сéла і си́ла), не відмовляючися, звичайно, і тепер від змагання до єдности вимови.
Якби відмінність артикуляційної бази поєднувалася на тій самій території з словарними відмінностями, то становище нашої мови було б справді дуже складне. На щастя, географічні межі „львівської“ артикуляційної бази і „львівських“ словарних відмінностей не збігаються. „Львівська“ артикуляційна база характеризує в своїх основних рисах усе Поділля, захід Київщини, південь Волині, північний захід Одещини — інакше кажучи, всі так звані „південно-західні“ говірки. Словарні ж особливості в переважній частині розмежовуються Збручем. Бо звукові відмінності кореняться, ще в прадавніх процесах формування української народности, а словарні знаходять пояснення, здебільшого, в відмінностях культурно-політичних умов двох-останніх сторіч. Щоб оцінити вагу словарних відмінностей треба також не безладно накопичувати випадкові приклади, а з’ясувати, в яких сферах найбільше виявляються ці відмінності. Таких сфер, здається, є дві. Це сфера модерного міського побуту і сфера канцелярсько-адміністративна. І це природно: на різних традиціях виростала канцелярійно-судова мова по обидва боки Збруча; пізно — і через те теж по-різному формувалася мова нового міського побуту. В цих двох сферах розбіжності справді чималі. Приклади тут можна подавати десятками, а може й сотнями. На сході від Збруча господиня має „кастрюлі“, „сковороди“, „кухлі“ і „стакани“, на заході — „баняки“, „пательні“, „горнятка“ і „склянки“; на сході носять — „шляпи“, „галстуки“ й „пальта“, на заході — „капелюхи“, „краватки“ і „плащі“; на сході сидять на „стільцях“, „кріслах“ і „диванах“, на заході — відповідно — на „кріслах“, „фотелях“ і „канапах“. Схід не знає, що таке „виказка“, „ліквідатура“, „бльочок“, „зачеплення позву“ тощо.
Який лік на ці розбіжності? Мовознавці можуть з найбільшим темпераментом проповідувати єдині норми — і норми ці будуть поволі прищеплюватися — але ця повільність, сила інерції буде величезна і гнітюча, поки не створяться передумови для єдности словника в реальному житті, а не лише в ідеальних прагненнях. А поки цього нема, то однаково шкідливе відкидання як східних, так і західних слів тільки через те, що вони східні або західні. Це є вияв хуторянства, якого ми успішно позбуваємося в політиці, але яке ще великою мірою панує в нас у підході до мови. Чапленко вказує, як Франко відкидав „західні“ слова, заступаючи їх „східними“. Але цей приклад однобічний, якщо не показати як Леся Українка або Коцюбинський, а пізніше — Бажан (за це йому свого часу робив „внушеніє“ Хвиля) або Рильський, а ще пізніше, вже в наші дні, кращі газети сходу, як от „Нова Україна“, свідомо прищеплюють деякі „західні“ слова.
Координативна праця потрібна. Правда, основна її метода — не рецепти читачам газет і журналів, а мовна редакція видаваних книжок і виховання мови в школі. Але ця координативна праця не повинна виходити з хуторянських симпатій і антипатій, вона не повинна, зробивши пару реверансів на адресу Львова, після того відкидати все львівське, докоряючи львов’янам і двомовністю (яка, всупереч Чапленкові, пересічно у львівських українців не більша, ніж у львівських поляків) і засміченістю і всіма іншими гріхами.
Наша літературна мова виросла на основі київсько-полтавських говірок. Але помиляється той, хто хоче її цими говірками обмежити. Вона вже ввібрала багато рис інших діялектів, серед них і внесок Галичини був чималий. А дальша доля, дальший розвиток нашої літературної мови визначатиметься не так її генезою, як питомою вагою різних українських земель у будівничо-творчому перебігу нашого національного відродження, нашого національно-державного об’єднання. І не виключена можливість, що центр нашої літературної мови якоюсь мірою може пересунеться на захід.
Але це покищо майбутнє, мрії, утопії. А тимчасом — нам потрібна в розвитку мови синтеза, свідомий, по змозі несуб’єктивний добір, а не запізніле хуторянство й примітивне просвітянство і не „відповідне“ розставлення „відповідних“ людей, що мали б на свій суб’єктивний копил причісувати нашу мову, цю запоруку нашої єдности.
Львів. 27.VІ.1943.
____________________
*) Дещо різний також і розподіл сили видиху на різних складах слова, залежно від близькости до наголошеного складу, але аналіза цього мала б уже занадто спеціяльний характер.
[Краківські Вісті, липень 1943, ч.147,148]
21.07.1943
