"У нашому словнику немає слова «капітуляція»" - офіцер "Азову" Ілля Самойленко

 

"Він киває. Дозволяє мені розповісти історію Ясіра Арафата, який піднявся на борт торгового корабля «Атлантис» під захистом 2 500 французьких, американських та італійських солдатів. Погоджується, щоб я розповів тим, хто готовий слухати, про цю ідею корабля для Маріуполя в супроводі національних чи міжнародних воєнних сил. Невже те, що ми зробили для палестинців, не можна зробити для цих справжніх героїв, які зараз гинуть за нас, приречені на муки в підвалах «Азовсталі»? Знову проблеми зі зв’язком. Розмова стає уривчастою. Я знаю, що мені треба зробити. Командир Ілля Самойленко завершує виклик."

Бернар-Анрі Леві,

французький філософ, письменник, публіцист, громадський діяч

І все ж віддано наказ про припинення оборони Маріуполя...

КОРАБЕЛЬ ДЛЯ МАРІУПОЛЯ

Відверта розмова з офіцером Азову — Іллею Самойленком

18 травня

Давно я не проводив інтерв'ю, яке так вразило би мене. Ілля на глибині тридцяти метрів під землею. Ми в «зумі». Він вважає, що помре найближчими днями. Можливо, за кілька годин

Цього чоловіка звати Ілля Самойленко. 27 років, гарне дуже бліде обличчя. Одне око здається сліпим. Рамка чорної бороди, на диво рівно підстриженої. Це заступник командира останньої групи оборони. Бійці тримають металургійний комплекс «Азовсталь» у Маріуполі.

Ілля на глибині тридцяти метрів під землею. У нього там тьмяне й холодне світло. Ми в «зумі». Він вважає, що помре найближчими днями. Можливо, за кілька годин.

Виклик записується на відео. Ось найголовніше.

— Я дуже зворушений цією розмовою.

— Я радий. Минулого року в Маріуполі ви познайомилися з нашим командиром Денисом Прокопенком. Він переказує вам вітання.

— Яка ситуація сьогодні на «Азовсталі»?

— Така сама, що вчора. І позавчора. І за день до того. Уже сім чи вісім днів — ми точно не знаємо, не стежимо за часом і вже не розрізняємо день та ніч — отже, приблизно вісім днів натиск ворога дедалі посилюється. Він кидає сюди все: танки, морську артилерію, літаки.

— На Заході кажуть, що росіяни атакують в основному з неба.

— Так було, але ситуація змінилася. От уже декілька днів вони дедалі активніше наступають на землі, кидають сюди сили спеціального призначення.

— То це рукопашні бої?

— Так. Вони накочуються, як хвилі. Це виснажує. Ми славимося як найкращий полк Донбасу. Але зараз ми виснажені. Ритм боїв пекельний. Ми вже не можемо його витримувати, не можемо перевести подих між штурмами.

— Скільки військових спеціального призначення, за вашими оцінками, росіяни кинули проти вас?

— Багато сотень. І вони мають сучасне озброєння, а ми своє втратили. Натомість ми мобільні. Ми на цьому заводі знаємо найменший закуток, кожен поворот, кожне укріплене приміщення. Це наша територія. Ми не дозволимо їм посилити позиції.

Досі він говорив пригнічено, але зараз у голосі лунають рішучі, майже веселі нотки.

— Яка ситуація з боєприпасами?

«Вони накочуються, як хвилі. Це виснажує. Ритм боїв пекельний»

— Це найнагальніша проблема. У нас припасів на тиждень. Може на два. Не більше. Те саме з продуктами і водою. У нас нуль танків, важкого озброєння, мінометів, броньованої техніки. Нуль. Правда в тому, що ніхто не очікував таких довгих боїв. Навіть ми.

Я на зв’язку з Вашингтоном, де група ветеранів пропонує доправити запаси на завод дронами. Ілля одразу відповідає, але йому доводиться повторити, бо саме в цей момент лунає приглушений вибух.

— Не вийде.

— Чому?

— По-перше, найближча відстань, з якої тут можна запустити дрон у нашому напрямку — 150 кілометрів. По-друге, будь-який дрон, що наблизився б до димарів нашого заводу, негайно збили б. Ні. Це неможливо. Нас може врятувати хіба що диво. Ми приречені. Рахунок іде на дні.

Я думаю про облогу Масади. Про варшавське гетто. Про битву в ущелині Ронсеваль з «Пісні про Роланда». Про героїчну гвардію, яка, як у битві при Ватерлоо, вмирає, але не складає зброю. Я кажу йому про це. Він киває. Здається, йому знайомі ці аналогії.

— Ілле, я одного не розумію. Якщо ви зусібіч оточені, чому росіяни просто не зачекають, поки ви помрете від голоду й спраги?

— Бо вони хочуть нас убити. Всіх. Кожного. Були випадки, коли побратимів брали в полон. Вони їх стратили, знехтувавши законами ведення війни. Їх фотографували на їхні ж телефони і надсилали фото матерям. Одного з бійців душать посеред житнього поля. На голові в нього поліетиленовий пакет.

Я запитую, чи можна мені отримати ці фотографії.

— Ми вам надішлемо. Але ви повинні зрозуміти одну річ. Вони шаленіють від нашого опору. Якби не ми, вони б 9 травня проголосили перемогу над Маріуполем. Ми — камінець у черевику путіна. Кістка в горлі. Символ, який потрібно зруйнувати.

— Для світу ви герої.

— А, герої… Здається, люди справді це кажуть. Але ні. Ми солдати. Ми отримали накази. Ми їх виконуємо.

— Які саме накази?

— Триматися. Триматися далі. Ще тиждень. І ще. Вище керівництво знає, що кожен виграний день — це поразка для нападника. А ще на нас дивиться український народ. Поки ми тримаємося, він теж тримається. Якщо ми капітулюємо, це стане важким ударом для всіх.

Ілля говорить це як щось очевидне, без особливої гордости. Він повторює:

— Усі ми тут дивимося в очі смерти. Але наші життя не мають жодного значення. Важлива лише Україна. Треба, щоб Україна перемогла. Заради цього ми повинні триматися. А потім загинути. Заборонено лише одне: поступитися, скласти зброю. В Україні багато ліній фронту, де наш приклад вселяє мужність. Ми не маємо права забувати про це. Наша роль історична.

Я заперечую: герої постають не для того, щоб померти. Вони можуть принести своєму народу більше користи живі, аніж мертві. Він погоджується, але, здається, неохоче.

— Ми справді могли б чимось поділитися. Бойовим досвідом. Історіями. В Україні багато героїв, але молодим патріотам досі є чого повчитися.

Дзвінок зривається. Я набираю знову.

— Щоб ви могли поділитися своїм досвідом, Ілле, треба жити. Треба, щоб інші військові і генеральний штаб знайшли спосіб витягнути вас звідти.

— А, генеральний штаб… Він поставить нам гарний пам’ятник!

— Ні. Ваш порятунок став у Києві стратегічним пріоритетом, я це знаю.

Схоже, він здивований. Але в його живому оці зблискує вогник юнацької радости.

— Можливо. Дякую. Наш командир справді говорив із президентом Зеленським. Багато разів за минулі два тижні. Але ми не можемо покинути будівлю. Забагато людей загинуло. Сотні. Не можна допустити, щоб їхня смерть була марною.

— Я розумію. Але як щодо рятувальної операції, екстракції? Чому ні?

— Це неможливо. Краще нам померти, ніж капітулювати. В нашому словнику немає слова «капітуляція».

Цікаво, що так само говорив молодий Массуд після 16 серпня, даючи мені своє перше інтерв'ю. Він тоді заперечив, що веде таємні переговори з талібами. Ілля мляво посміхається і змінює тон.

— Є й гарна новина…

Він уриває і дивиться вгору — схоже, йому раптом забракло повітря.

— Гарна новина?

— На об'єкті вже немає цивільних… — Він повторює, немовби читаючи лекцію. — Ми евакуювали цивільних. Тепер стало легше. Тут уже немає невинних людей, яких бої піддавали небезпеці. Наші руки вільні для боротьби.

— Який настрій у ваших людей?

— Гарний. Вони тримають на плечах тягар усієї країни і вже не мають вибору. Вони повинні зберігати бойовий дух і триматися. Поранені - це проблема…

— У вас їх багато?

— Так. Їх потрібно евакуювати, але росіяни не дають зробити цього, тож поранені лишаються тут. Вони страждають, втрачають сили і згасають. Я сам отримав багато поранень.

— У вас там є лікарі?

— Військові лікарі. Вони не мають медикаментів і можуть надати лише мінімальну невідкладну допомогу. Але вони творять дива. Латають діри. Зв’язують поламане. І люди знову йдуть у бій, трусячись у пропасниці, з вибитим оком, ампутованою кінцівкою, на милицях, у бинтах.

— І у вас, звісно, є загиблі?

— Безумовно.

— Ви віддаєте їм останню шану? Ховаєте їх?

— Ми виконуємо воєнний обряд, але не можемо поховати їх. Колись ми це зробимо, адже це теж наш обов’язок. Але поки що ми складали тіла у великий холодильник в підвалі комплексу. От тільки…

Він знову позирає вгору, немовби цю інформацію не можна розголошувати.

— От тільки ворог обстріляв і зруйнував це приміщення. Відтоді ми живемо серед трупів. Вони складають нам компанію. Сподіваємося, що колись, після нас, хтось подбає про них.

Голос уривається, погляд затуманюється, обличчя бліде, як віск.

— А ще, — продовжує Ілля, — тіла деяких побратимів ми не змогли забрати. Вони між лініями зіткнення. Росіяни не дають нам підійти і забрати їх.

— Для людей, які вважають себе найстаршими дітьми православної церкви, — це гріх.

Він сміється.

— Одним гріхом більше, одним менше — хіба для них це має значення?

— Звісно, ні. Але всі ці попи, які підтримують війну… Хіба їх не бентежить це блюзнірство?

— Минулого тижня на східному виході з міста українські священики організували транспортну колону. Вони хотіли зібрати тіла, щоб їх не розірвали собаки. Спершу ворог удавав, ніби пропускає колону, а потім пограбував їх, відібрав автомобілі і лишив тіла гнити.

— У вас серед убитих є євреї?

— Звісно. В «Азові» люди всіх віросповідань, зокрема і євреї. Це люди з великим почуттям власної гідности і гарні бійці.

Я знаю скандальну репутацію полку. Знаю, як він, на самому початку існування, як і всі рухи опору, збирав до своїх лав усіх, хто міг тримати зброю — зокрема і прибічників крайніх правих поглядів. Ілля немовби читає мої думки.

— Не вірте російській пропаґанді. Полк уже не такий, як колись. Він очистився від темного минулого. Зараз єдине, що ми маємо радикального, це бажання захищати Україну до кінця.

— Я знаю.

— Дякую. І ми розуміємо, що означає для євреїв неможливість нормального поховання. Потрібен рабин.

— Ви дозволите мені це сказати?

— Звісно.

— Дозволи передати це повідомлення в Ізраїль?

— Звісно. Це наші брати. В Ізраїлі вміють боротися і вмирати.

Мені не подобається, що розмова набуває приреченого тону. Я повторюю:

— Не треба вмирати. Люди підписують петиції в США та Європі. Активізується рух ваших дружин за спасіння «Азовсталі».

Знову зблиск сумовитої радости в його змученому погляді.

— Дякую. Але надто пізно. Ніхто вже нічим не може допомогти нам.

Я не відступаюся:

— Уявіть якусь велику країну. Наприклад, Францію. Вона може зголоситися як гарант вашої гідної евакуації.

— З нашою зброєю?

— Так, звісно, з вашою зброєю. Ви покинете «Азовсталь» зі зброєю, з гідністю. Сорок років тому міжнародна спільнота організувала це для палестинців у Бейруті.

— Їм дозволили вийти зі зброєю в руках?

Здається, він не вірить.

— Гадаю, що так. А серед них, між іншим, були терористи.

Він хитає головою.

— путін каже, що ми теж терористи.

— Можливо. Але Макрон так не вважає. Для будь-якого француза чи американця ваша мужність — це нагадування про тих, хто боровся з Гітлером.

Він киває. Дозволяє мені розповісти історію Ясіра Арафата, який піднявся на борт торгового корабля «Атлантис» під захистом 2 500 французьких, американських та італійських солдатів. Погоджується, щоб я розповів тим, хто готовий слухати, про цю ідею корабля для Маріуполя в супроводі національних чи міжнародних воєнних сил. Невже те, що ми зробили для палестинців, не можна зробити для цих справжніх героїв, які зараз гинуть за нас, приречені на муки в підвалах «Азовсталі»? Знову проблеми зі зв’язком. Розмова стає уривчастою. Я знаю, що мені треба зробити. Командир Ілля Самойленко завершує виклик.

© Бернар-Анрі Леві, французький філософ, письменник, публіцист, громадський діяч

Джерело: https://nv.ua/ukr/opinion/mariupol-azovstal-interv-yu-z-oficerom-polku-azov-novini-ukrajini-50242830.html

Anton Senenko: Росіяни мають мучитися. А потім хай помирають. Всі, разом. ...Це і твоя війна, Марку Цукерберґ!

 

Допис Антона Сененка, дуже нам всім зрозумілий і близький, Фейсбук видалив двічі.

Ось цей допис:

Anton Senenko

Я не хочу, щоб росіяни помирали.

Вчора, здається, вперше за три дні я знову почув сирену повітряної тривоги.

Це сталося в парку, біля озера, де гуляло багацько людей - з кавою і морозивом.

Мерзенний звук особливо не змінив поведінку перехожих - хіба всі синхронно матюкнулися і пішли ближче до лісу.

І тут повз промайнули двоє: молодий хлопець з тату на шиї і дівчина, що міцно притискала до себе поснуле немовля.

Вона пригортала його так сильно, наче хотіла розчинити його в собі.

Аби ця мала миша не чула ревіння сирени, сховалася в утробі і була там до мирних часів.

Я дивився на них і думав: я не хочу, щоб росіяни помирали.

Я хочу, щоб вони сиділи у своїх містах і животіли від страху.

Щоб матері в смердючих бомбосховищах на цементних вогких підлогах притискали до себе дітей і з болем в очах спостерігали, як в напівтемряві марнується їхнє дитинство.

Щоб чоловіки тижнями не розуміли, що буде далі, на що сподіватися і що планувати.

Щоб панічно купували гречку, воду, паливо, сірники, свічки, гумові чоботи і горілку.

Багато горілки.

І нею заливали собі очі, аби не чути виття сирен і не бачити, як їхні діти рядочком сплять на підлозі в коридорі чи ванній.

Щоб кожен їхній наступний день був абсолютно ідентичний попереднім - в очікуванні бомбардувань.

Хаотичних, та невідворотних.

Нібито по військовій інфраструктурі, але ж все трапляється на війні.

І от ррррраз - і немає сусіднього будинку чи кварталу.

Щоб вони дихали і не знали, чи їхній будинок не наступний.

Чи їхній подих не останній.

Щоб вони гадки не мали, чи не в останнє притискають до себе своїх дітей та чують їхній сміх.

А, ні, брешу.

Сміх своїх дітей вони припинили чути у перший день, коли вся територія росії опинилася під перманентними ударами.

Я хочу, щоб росіяни уявлення не мали, коли це завершиться.

Чи це середина.

Чи лише початок.

Чи це жахливий кінець, чи таки жах без кінця.

Я хочу, щоб вони страждали.

За всі наші зруйновані маленькі світи - багаті і бідні, здорові і не дуже, з вірою чи без, з планами на Єгипет чи Одесу, з мрією навчити дитину кататися на велосипеді чи відправити в університет.

За всі знищені назавжди всесвіти.

За Бучу, за Ірпінь, Гостомель, Чернігів, Ворзель, Маріуполь, Попасну, Рубіжне.

За всі могили у дворах, особливо за ті, де віднімання дати народження від дати смерті дає в результаті число для пальців на одній руці.

Росіяни мають мучитися.

Невідомістю. Болем. Голодом. Хворобами.

А потім хай помирають.

Від бомб. Ракет. Під завалами власних осель. Від гангрен. Виснаження. Задухи. Спраги. Рук мародерів.

Хай помирають.

Всі, разом.

Хай на їхні місця приїздять китайці, білі ведмеді, інопланетяни… мені фіолетово.

Аби їх - потворних, підступних і, головне, брехливо-самооманливих - не існувало на цій планеті.

Дай Всесвіт нам сил це витримати.

Витримати наші втрати і після війни лишитися людьми.

Усвідомлювати, що вони не лишили нам вибору, бо інший вибір - лише наша смерть і смерть наших дітей.

Наша ненависть все ще недостатня.

Але росіяни щодня роблять все для того, щоб чаша люті була повна.

Багряно-повна.

Будьте сильними і пам‘ятайте, що найскладніший етап ще попереду.

Ще попереду.

P.S. Цей пост провисів на фейсбуці кілька годин і був знесений як такий, що порушує стандарти спільноти. Росіяни своїм існуванням не порушують стандарти спільноти, а пост порушує. Млію.

Апдт. Фейсбук повернув пост

Апдт2. Фейсбук знову видалив пост

Anton Senenko - Маркові Цукерберґові: Це і твоя війна, Марку.

В це мабуть важко повірити, але фейсбук знову - вдруге - видалив мій пост про те, що «Я не хочу, щоб росіяни помирали».

Вперше пост був забанений за пару годин після написання, потім я зранку опротестував і пост повернули.

Але тепер його знову забанено.

По-перше, нагадую, що він доступний тут: https://t.me/mouselab/3720

По-друге, Марку, ти сцикун.

Боятися - це нормально.

Я це знаю. 

Страх - це абсолютно природна річ, що допомагає вижити.

Страх в різних його проявах - від того, коли ти боїшся запросити дівчину на танок, бо вона начебто почне сміятися, до тваринного страху смерті, коли в роті стає сухо, наче в пустелі Сахара.

Для таких типів страхів не може бути презирства.

Просто хтось їх долає, хтось - ні.

Така людська природа.

А от не помічати нову Світову війну, яка вже триває в центрі Європи, прикривати правдиві відчуття та емоції, називаючи їх мовою ворожнечі, ховати від людей правду про те, що роблять росіяни в Україні (ти ж, Марку, забанив мій пост про синю ізоленту з Ірпеня, осьо https://t.me/mouselab/3504, тоді Андрія мого ледь не вбили міною, а я відпльовував штукатурку та цеглу до вечора), закидуючи стрічку фейсбуку рекламою пива (дяка, я не вживаю) та решти довоєнного непотребу - це сцикливість.

Ти не повернеш колишнього світу, Марку.

Не вийде закрити очі собі та твоїм користувачам в сподіванні, що російські танки зникнуть.

Це не Ірак, не Афґаністан, не Сирія.

Не вийде переконати себе, що путін не здатен жахнути ядерною бомбою по Каліфорнії чи де ти там готуєш собі свій зелений чай.

Нє, Марку.

Моя стрічка фейсбуку - це некролог.

Некробук - така назва тобі підходить, Марку?

Але ти можеш обрати бік і битися.

Битися за людей, правду і постачання зброї, Марку.

Це і твоя війна, Марку.

Вбивати - це нормально, коли ти захищаєшся.

Смерті - це нормально, коли вони не даремні.

Ненавидіти - це стандарти людської спільноти, Марку, проти тих, хто до людяності не має стосунку.

Якщо стандарти спільноти фейсбуку не про це - то в мене погані новини для спільноти.

Не для українців, що б‘ються на смерть за свободу і життя.

Марку, не будь сциклом.

Інвестори може і оцінять, та, повір, ненадовго.

Згадай, як історія відгукується про тих, хто змовчав.

Будь сильним, Марку.

Як українці.

Рейд 3 – 5 вересня 2014 року, від успіху якого залежала доля фронту, країни і Маріуполя

 

РЕЙД ПОМСТИ – МАРІУПОЛЬ БУВ ВРЯТОВАНИЙ
Дмитро Вовнянко
Вересень 2018

Рейд 95-ї аеромобільної бриґади тилами терористів ДиРи і Луганди 28 липня – 10 серпня пересічним громадянам відомий добре. Про нього написано статті та знято документальний фільм – вельми якісний, між іншим. Менше відомий інший рейд 3 – 5 вересня, виконаний спільно зведеними загонами 95-ї і 79-ї аеромобільних бриґад. Без перебільшення, від успіху того рейду залежала доля і фронту, і країни, і міста Маріуполь.

Сказати, що після Іловайського бойовища ситуація в секторах «Б» і «М» була жахлива, – це не сказати нічого. Ситуація справді висіла на волосині. Частини, що вирвалися з Іловайського оточення, можна було лише відправляти в тил на відновлення – вони пройшли через справжню м’ясорубку. Резервів не існувало як таких. На всім просторі від Оленівки (біля Донецька) до Тельманова (Бойківське) всі сили АТО складалися з 3-ї батальйонної групи групи 72-ї бриґади, ротної групи 17-ї танкової бриґади і ще 1-ї бриґади Нацгвардії – біля Комсомольського (Кальміуського). Не краща ситуація була й біля Маріуполя – вся оборона трималася на зведеному загоні прикордонників, 23-му батальйоні тероборони «Хортиця», добряче висушеному першими боями, 9-му Вінницькому батальйоні тероборони і ще на батальйоні «Азов». Було очевидно, в разі повноцінного наступу, ці сили не втримають ворога ні за яких умов.

У той самий час настрої суспільства наближалися до повноцінної паніки – у соцмережах та ЗМІ панували їх величності всепропальщик і зрадофіл. Уся країна знала, що «влада злила патріотів в Іловайську», і власному керівництву практично не вірила. Панічні чутки панували й у військах, з усіма похідними.

У той самий час тривали переговори в Мінську між делеґаціями України і Росії щодо припинення вогню. Москва поводилася нахабно і явно відчувала себе паном ситуації. Розуміючи, що Іловайське бойовище зірвало її плани, а частини Сектору «А», відступаючи, знесилили російські частини так, що ті наступати більше не могли, Москва тягнула час, намагаючись відірвати шматок побільше по інерції.

Від розвідки інформація надходила, м’яко кажучи, не обнадійлива. Користуючись нещільністю фронту, дрібні банди терористів ДиРи без перешкод заходили на українські території та накопичувалися біля міст. Добряче пошарпані в Іловайському бойовищі російські частини зводили у кілька батальйонних груп з метою удару через відкритий фронт у напрямку Волновахи, з подальшим поворотом на Мангуш і Урзуф та оточенням/захопленням міста Маріуполь – ключа для жаданого Москвою суходільного коридору на Крим.

Тримати їх було, ну от, просто нічим. Потрібний був якийсь нестандартний хід.

І Генштаб ЗСУ такий хід зробив. По позиціях окупантів відпрацювала артилерія та ракетники. 31 серпня в районі міста Докучаєвськ було виявлене зосередження особового складу і техніки ворога, що явно мало на меті вийти на трасу Донецьк – Маріуполь, з напрямком на Волноваху. По скупченню ворога було завдано удару двома ракетами «Точка-У». Зосередження «народу зайвої хромосоми» хутко розосередилося і більше в український бік не потикалося. 1 вересня таке саме скупчення сил було виявлене вже біля Маріуполя, у районі Новоазовська. 2 вересня туди так само прилетіли три ракети «Точка-У» і перетворили зосередження на теплі згадки.

Крім того штаб АТО кинув у бій свій останній резерв – зведені групи 79-ї та 95-ї аеромобільних бриґад.

95-а у Слов’янську перебувала постійно як у базовому таборі. Сюди бригада відійшла 10 серпня з Сектору «А» після здійснення рейду ворожими тилами, проте вже 19-20 серпня бійців бригади знову смикнули на фронт – вони звільнили місто Ясинувату. Об’єктивно, 95-а перебувала дещо у кращому стані, ніж бриґада-партнер – 79-а.

79-а аеромобільна 7 серпня вийшла з так званого «Ізваринського мішка» – оточення частин Сектору «Д» вздовж кордону на ділянці від Маринівки до околиць Ізварина. Бриґада була відведена на відпочинок і відновлення боєздатности у Миколаїв, але, за розповіддю волонтера Юрія Бірюкова, вже 18 серпня йому подзвонив особисто президент Порошенко й попрохав допомогти приготувати бриґаду до негайного виходу на фронт. Того ж дня було прийняте рішення передати 79-й 30 БТРів з практично останнього резерву країни – президентського полку. На техніці, з якою 79-а вийшла з оточення, живого місця не було. Передача БТРів тривала до 23 серпня. До речі, якщо хтось думає, що в президентському полку техніка була «з голочки», він сильно помиляється. Все справне вже давно було на фронті. Й екіпажам БТРів, і технікам довелося добряче попрацювати, аби довести машини до боєздатного рівня. Забігаючи вперед, скажу – та сама ситуація була з технікою, яку передали в частини з параду на День Незалежности. Мені довелося спілкуватися з артилеристом із 55-ї бригади, якому дісталася гармата «з параду». Її так само довелося лагодити і налаштовувати. Гірка правда полягала в тім, що на параді показували техніку або експериментальну, або ту, яку на фронт ще не відправили, бо не встигли привести до людського стану і лише зробили «ходячою». Налаштовувати її доводилося в тому числі на передовій.

29 серпня 79-а прибула на фронт з метою йти на деблокування «Групи Хомчака» в Іловайську. Але тоді вже її участь не знадобилася, – того самого дня сталося Іловайське бойовище. На 2 вересня бриґада стояла у Краматорську.

Чим були зведені загони 95-ї і 79-ї? Разом вони становили 1500 бійців. Штурмовий загін 95-ї бриґади складався з двох батальйонних груп, кожна з яких мала по 15 БТРів, колісну техніку та по мінометній батареї на кожну. Ще є інформація про батареї гармат Д-30 і САУ. Склад 79-ї був плюс-мінус такий самий. Діяти штурмові загони бриґад мусили окремо один від одного.

В ніч проти 3 вересня штурмові загони обох бригад пересунулися у вихідні райони здійснення рейду: 79-а з Краматорська у Добропілля, 95-а – зі Слов’янська до Березівки (біля Новотроїцька). 3 вересня почався рейд. Перший етап проходив по практично українських тилах. 79-а бриґада з Добропілля вирушила на Вугледар, Благодатне, Новотроїцьке, Оленівку, Ольгинку, Волноваху і далі по трасі Донецьк-Маріуполь аж до Привольного (біля Маріуполя). 95-а аеромобільна того ж дня здійснила марш по маршруту Березове, Докучаєвськ, Миколаївка, Стила, знову Докучаєвськ і знову Миколаївка. Наступного дня 79-ка рушила на південь, зайшла до Маріуполя, зробила поворот на Нікольське і знову повернулася до Миколаївки. 95-а з Миколаївки трасою повз Волноваху доїхала до Маріуполя, далі повернула на Кирилівку та Мирне і до кінця дня зосередилася біля Гранітного. Чого добилося командування АТО такими маневрами?

По-перше, дорогою штурмові загони 95-ї і 79-ї знищили низку загонів бойовиків, які вже встигли просочитися на українську територію. Наштовхнувшись на повноцінні військові частини, ті мусили хутко дати драла і принести своїм ватагам страшну новину – «там в укропів – війська!!!» По-друге, населенню (особливо проукраїнському) було наглядно продемонстровано, – всупереч страхотам зрадофілів, жодної поразки нема, українське військо існує, і складати лапки та зливати воду украй зарано. По-третє, і головне, ці маневри українських військ були помічені російською аґентурою і передані «за адресою». Я не знаю, які настрої були в російських штабах 2 і 3 вересня, але переконаний, там панував справжній переполох. Російське командування силилося збагнути, що це за війська? Звідки? Скільки їх? Скільки ще резервів має українське командування? За таких умов кидатися в наступ для них було вкрай ризиковано, вже було очевидно, атак в лоб «народ зайвої хромосоми» воліє уникати. Його улюблена тактика – або накривати артилерією здалека (кордон, Луганський аеропорт), або нищити ворога у підступних пастках (Іловайськ).

Іншими словами, штаб АТО настрашив російську сторону, що називається, «на одних понтах». Користуючись нагодою, командування перекинуло ротну групу 17-ї бриґади з позицій біля Старогнатівки до Маріуполя, – там вона мусила посилити тамтешню групу військ. Водночас мобільну рейдову групу було створено командуванням Донецького прикордонного загону. Прикордонники-контрактники, які служили в тих місцинах задовго до війни й тому добре знали місцевість, пройшли в розрив фронту і заходилися наводити жах на банди ДиРи в їхньому ж тилу.

А штурмові загони 95-ї і 79-ї продовжували «смалити». Існує інформація, що коридор для проходу у ворожий тил їм били десантники 25-ї та гармати 55-ї бриґад. Десантники розповідали, слабким місцем рейду була гума на БТРах (особливо в 95-й) – вона стиралася, її рвали осколки. Деякі БТРи прийшли після рейду на самих лише дисках. Проте гарним були радіозв’язок і харчування – ті самі американські сухпаї, з яких влітку 14-го сміялися зрадофіли.

О 4-й ранку 5 вересня 79-а бриґада рушила на Старогнатівку, перетнула фронт, знесла блокпости бойовиків по дорозі та атакувала залогу терористів ДиРи у Краснопіллі. Шоковані появою реґулярної української армії у власному тилу, бойовики розбіглися, як таргани. 79-а вирушила на північ, через Кам’янку та Воровське (Верхокам’янку) явним напрямком на вже зайняте росіянами Комсомольське (Кальміуське). Штурмовий загін 79-ї навів жаху в російських тилах, розвернувся на південь і рушив через Мічуріне у бік Тельманова (Бойківського). Але…

Того самого дня штурмовий загін 95-ї бриґади вирушив з Гранітного, перетнув фронт в районі Староласпи, вибив залогу терористів у Сонцеві й рушив до райцентру Тельманового (Бойківського). Того ж дня Тельманове було взяте. Того ж дня штурмовий загін 23-го батальйону територіяльної оборони, посилений ротною групою 17-ї, від Маріуполя сунув на позиції терористів ДиРи біля Комінтернова (Пікуз) у напрямку на Новоазовськ. До перемоги було дрючком докинути. Спільний удар штурмових загонів двох аеромобільних бригад з півночі, плюс удар 23-го БТрО, РТГр 17-ї бриґади та бату «Азов» від Маріуполя, плюс дії рейдової групи прикордонників в тилу у терористів – і Новоазовськ був би звільнений, після чого вся ділянка кордону від Тельманова до Азовського моря знову повернулася б під контроль України. Але…

Загонам десантників прийшов наказ повертатися на територію контрольовану Україною. У Мінську було підписано протокол про припинення вогню з 18:00 5 вересня. Складно сказати, що сталося, – дуже схоже, що представники Росії (на зустрічі був присутній посол Росії Міхаіл Зурабов) реально злякалися появи в українців якихось невідомих резервів і усвідомили, що втрата Новоазовська – справа кількох годин. Це знов-таки до питання, які сили ще здатна була виставити Москва, не проводячи мобілізації та не оголюючи Кавказу, Туви та китайського кордону?

Того ж дня штурмові загони 95-ї і 79-ї аеромобільних бриґад повернулися на, терени контрольовані Україною, – 95-а в районі Гранітного, 79-а в районі Староласпи. Завершився Рейд Помсти. Завершилася літня військова кампанія 2014 р. Почалася нова історія – війни після Мінська.

І ще. Маріуполь був врятований.

https://tverezo.info/post/68580