Богдан Бойчук
* 11 жовтня 1927, село Бертники, Монастирищина — † 10 лютого 2017, Київ
* * *
Десь суть була,
осталися одгадки,
десь дім стояв,
та як його знайти?
Мій шлях
неждано виховзнув
спід ніг,
піском розлився
в бесконечність.
Я йшов
і по коліна груз
в темноті.
На грані світляних років
являвся часом день,
і час від часу зірка
падала комусь
в долоні.
Так:
десь дім стояв,
а, може, й не стояв;
була десь ціль,
а, може, й не було.
Я йшов кудись
і знав:
мій шлях — нікуди;
я йшов і знав:
мій хід — життя.
� — Часто критики пов’язують Вашу творчість із філософією екзистенціялізму. Ви з цим згідні?
Богдан Бойчук: — Після того, що я пережив під час війни, я почав ставити питання: чи Бог існує? Якщо існує, то як він міг таке дозволити? Що дійсно є призначенням людини? Це вічні питання, на які немає відповіді. Для нашої ґенерації старався дати відповідь екзистенціялізм. Жан-Поль Сартр просто казав, що Бога нема, людина немає ніякого призначення, немає ніякої сутности. Альбер Камю був більш поблажливий. Він казав, що те, що людина робить все-таки має значення. І тим, що людина робить, творить сама себе, мені це дуже відповідало, бо я любив працювати, все життя щось робив, тобто творив сам себе і був дуже задоволений. А екзистенціялізм в мене виявився тільки у двох віршах. «Де суть була» і це був один із моїх перших віршів: «Де суть була осталися одгадки/ десь дім стояв, та як його знайти…». І сумнів, про який ми згадували, по своїй суті є екзистенціяльним. Другий вірш «Селянин» поєднує експресіонізм Стефаника із екзистенціялізмом:
Ішов ріллею.
Срібна голова
звисала між плечима.
Обличчя
боронами зрите,
і борозни в ногах.
Ішов.
У жмені репаній
останній клаптик неба,
у серці
грудка чорнозему.
А сонце розливалося
під босими ногами
і пекло.
Упав хрестом.
Клаптик неба
виховзнув з руки.
Торкнув устами
лоно чорної землі
і почорнів.
Тут і закінчується мій екзистенціялізм.
...Я не спішуся, бо нема куди спішитися. Вірш приходить — я записую, приходить із пам’яти чи з минулого — записую. Значить, ще маю ціль до смерти. А далі побачимо, як буде після смерти.
* * *
Коли питатимуть за мною,
то скажіть,
що води обмивають камінь
і пливуть,
що вітер гусне
в нерухомій тишині,
що лірика долонь
в жіночому волоссі
змивається часом.
Якщо питатимуть за мною,
то скажіть.
Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський і Богдан Рубчак
Надія Шмігель, Юрій Соловей, Юрій Тарнавський і Богдан Бойчук. На переднім плані - Володимир Петришин (в окулярах)
Спочатку була поезія. Потім – поети і число їм було три: Бойчук*, Рубчак** і Тарнавський.
Потім вони стали картиною Юрія Соловія*** – розпливчасті обличчя, трикутні ключиці.
Потім вони навіть помандрували до мого вірша «Нью-Йоркська група», в якому очікували на Лорку як на Ґодо. Можливо, що поезія – це очікування. Варіянтів відповідей, припускаю, достатньо, щоби кожен міг відповісти на це питання.
Минулої неділі я поїхав до Рубчака до Бунтона. Ми сиділи біля ватрану і пили вино: Мар’яна, Світлана, Рубчак і я. У нашу загалом спонтанну розмову «втручався» Бойчук. Щоразу коли ми про щось згадували поміж нашими словами виринало його прізвище, може тому що ми говорили й про поезію. Я згадав, що Богдан Бойчук в останніх кадрах фільму «Акваріум в морі»**** каже, що поезія робить його щасливим і вічним на мить.
Ось він маґнетизм поетичної зрілости.
Ось пам’ять, що переповнена подіями, книжками, жінками, моментами дружби і розривів стосунків, солодким відчуттям мови. Ось поетична мова, з якою поети поводяться так само як матрос з портовою повією – пристрасно, але на мить.
Ніхто з нас, звичайно, не здогадувався, що Б.Б., можливо, у такий спосіб прощався з нами?
Минулого року мені довелося три рази зустрічатися з Бойчуком: у його дерев’яному домі в Ґлен Спей, у Гантері – під час показу фільму про Нью-Йоркську Групу і у Львові на Форумі видавців.
До Бойчука в Ґлен Спей можна було дістатися запилюжною дорогою, вкритою дрібним щебенем, що вела до гірського озера. Порівнявшсь із заїздом, який круто збігав вдолину, можна було побачити перед будинком, якщо Богдан був вдома – біле авто, здається, «Suzuki». Навколо будинку – квітники, у господарській прибудові – заготовлені на зиму дрова. Зарослі зеленню гори і пагорби у червні, і голоси з-над озера – доповнювали тепле і вільге літо. Ми фотографувалися. Жартували.
Я запитав Богдана: навіщо йому стільки дрів на зиму?
І він відповів: так про запас, зиму я перебуду в Києві.
На початку свого перебування у Нью-Йорку я написав вірш «Нью-Йоркська Група», накресливши трикутник української поезії за кордоном. Придумав їм діялоги, видумав їхні обличчя, змусив їх говорити моїми словами. Привів до них Антонича і Лорку, змусив їх пити пиво і вино, клеїти марки на конверти. Я хотів їх повернути у їхню молодість.
Бойчук прожив поважний вік. Багато написав і багато видав.
Хто сперечатиметься, що поезія – це маґія?
Чи володів цією маґією Богдан Бойчук?
Володів.
Поетична мова Бойчука розросталася від часу болю до мандрівки тіл, від віршів про мехіко до подорожі з учителем, від віршів вибраних й передостанніх до київських екслібрисів. У ваговиті слова впліталися вислови французьких філософів, рвана мова американських бітників, дитячі спомини, живопис, мова людського тіла, танець, Україна й Америка, а також особливе відчуття часу і болю. Він багато перекладав, писав статті про улюблених малярів, театральні постановки, прем’єри модерного танцю, упорядковував антології, видавав журнал «Світовид», упорядковував і видавав інших поетів – Олексу Стефановича й Богдана Кравцева, організовував переклади англійською мовою Богдана Ігоря Антонича та Івана Драча. Листувався зі Стенлі Кюніцом та Дейвідом Іґнатовим, Ігорем Костецьким та Іваном Драчем, Богданом Рубчаком та Юрієм Тарнавським.
Богдан Бойчук був окремим архіпелаґом української культури, – і ним залишиться.
Два дні тому в телефонній розмові з професором Григорієм Грабовичем я сказав, що Б. Б. залишив цей світ. Грабович, помовчавши, відповів: «Тепер стає зрозуміліше, ким він був і що зробив для української літератури».
Василь Махно і Богдан Бойчук
Навіщо нам пересохлі голоси поетів? Для чого нам ці вицвілі очі і їхні спогади? Для чого Нью-Йорк, в якому вони молоді і сповнені енергії творення? Де їхні дружини і коханки? Також постаріли і також заховалися за скелети віршів? Невблаганний час вимиває поетичну кров, енергію, бажання супротиву – але водночас залишає нам жовту троянду розлуки. Залишає нам також, як казав Богдан Бойчук, відчуття вічности, але на мить.
_________________
Опубліковано 13.2.2017, через три дні після відходу Богдана Бойчука. Богдан Рубчак відлетить у вирій за півтора року...
Про Бойчука-прозаїка - тут:
Богдан Бойчук пише прозу...
Богдан Бойчук
* * *
...І як тепер вернутися назад,
віддерти від минулого сучасне?
І як збагнути незбагненний лад,
збудить любов погаслу?
І як пройти по озері плачу,
не тонучи вернутися до суші?
Як стопами відчути землю запашну,
і викрутити, як ганчірку, душу?
...У 1944 році Богдана Бойчука забрали до Німеччини на примусові роботи. Після війни він перебував у таборі переміщених осіб в місті Ашаффенбурґ, де й закінчив середню освіту. У 1949 році переїхав до США і оселився в Нью-Йорку. У 1957 закінчив студії з електроніки в Міському коледжі Нью-Йорка. Відтак працював інженером у цій ділянці до 1992 року.
...У свої сімдесят він кардинально змінив власне життя – повернувся з Америки на батьківщину, переселившись з Нью-Йорка до Києва, і з новою силою поринув у творчість. Він зумів реалізувати себе на рідній землі як редактор часопису Світовид, як поет, романіст і драматург. ...Стан його душі після повернення на рідну землю був болісним, бо хоча поет і став у 1990 році членом Спілки письменників України, все ж почував себе творчо і світоглядно чужим серед українських письменників. Його відштовхувала, зокрема, практика взаємохвальби і нетерпимости до всього, що «не своє». Тривалий період, живучи в Києві, він болісно відчував себе неначе зайвим в українській літературі. І хоча з появою його книг не з’являлися рецензії, а коли хтось і відгукувався, то це радше нагадувало пасквілі, все ж Богдан Бойчук почав активно виступати на сторінках Світовиду, Кур’єра Кривбасу, Критики та інших видань з гострими критичними статтями та цікавими рецензіями на літературні новинки, чим постійно нагадував про себе як письменника. І саме так зумів активно ввійти у дискурс сучасної української літератури. Водночас багато писав про театральні вистави, бо вирізнявся серед інших українських письменників пристрастю до театру та балету. Упродовж усього свого життя він не лише уважно слідкував за новими тенденціями в розвитку світового театру, а й оприлюднював свої цікаві рефлексії про нові театральні вистави. Подібний потяг до театру серед поетів Нью-Йоркської групи має ще Юрій Тарнавський.
Василь Ґабор
З передмови до книжки вибраних статтей Богдана Бойчука «Навіщо про це говорю» (Театр. Балет. Література), Київ, "Піраміда", 2017.
Богдан Бойчук
ПЕЧЕРСЬКІ ОБРАЗКИ
1.
Печерська Лавра
западалася
у ранок.
Бані, рухнувши,
пороли небозвід
і позолота капала
в Дніпро.
2.
Розсуваючи стіну,
з руїн Успенського Собору
виходила процесія
і коругвами вигортала мряку,
щоб дати вірним прохід.
Монахи підпирали
рахітичні напіви хрестами,
а пташка в вишині
роздзьобувала щебетанням небо.
3.
Святі угодники
поснули непробудним сном
в печерах,
натягнувши ризи на обличчя;
тільки дехто висував
худеньку, мов дитячу, руку.
Старі жінки
тормосили покійників
хрипкими молитвами
й обвивали їхні мощі
гіркотою немочей.
Преподобні ж
не могли зворушитись
ні рушитися,
щоб творити чуда.
Жінки тоді цілунками
пропалювали діри
в камені,
хрестились
і, перехиляючися
через загорожу келії,
падали в ікону,
щоби розчинитися в ній.
4.
Жебрачка хилиталася
на кам’яному мурі,
простягаючи прочанам
пригорщу молитви.
До неі приступив
немолодий мужчина
і дав буханець хліба.
Вона поцілувала хліб,
запхала його в груди
і витягнула з горла
теплу ще молитву
за усопшу незнайому,
щоб зогріти самоту
мужчини.
5.
Під горою
роз’ятрилася криниця
і темним оком
дивилася із давнин на світ,
а в пам’яті ховала
відбитки облич
святих угодників, ченців
і незчисленних смертних,
що, поражені гріхом,
кидали в криницю
судорожні лиця,
щоб очиститись і стати
перед Божим ликом.
Ми теж прийшли
напитися цілющости з криниці
й вимити обличчя.
Ігор Римарук
Богданові Бойчуку
На тій землі,
де ще почуєш восени троїсті,
де Бог ночує в кожнім атеїсті,
де кожні вісті — як останні вісті,
якщо й незлі,
де ветхий міт
живіший од насущної мороки,
де мовчазні сороки і пророки,
де кожен зирить на чотири боки,
як Світовид,
де три свічі
не догорають у малім віконні,
де поріднились бранці й охоронці
та знай панують у своїй сторонці,
де всі ключі
одних дверей
у райський сад не годні одімкнути,
де грішники цураються спокути
й висвистує свої злодійські нути
гіперборей,
на тій землі,
де час, немов чумак, іде поволі,
де честь в неволі, а не на престолі,
де ковалі близького щастя голі,
мов королі,
де срібну креш
на срібняки не проміняє злидень,
якому що не чарка — то й Великдень,
де кожен хутір — сам собі і Відень,
і Лондон теж,
де літня ніч
для поцілунку трохи закоротка,
де в скрині — і мазепинка, й пілотка,
де вірять у ворожку й Полуботка,
і, певна річ,
у віщі сни,
де пагорби — немовби зі Святого
Письма — жовтіють солодко і строго,
де жінка не чекає вже нікого:
не йдуть сини,
де всі слова
диктує нам осквернена могила —
і в тому їхня неміч, але й сила,
де знову лютим цвітом закипіла
розрив-трава
в нічній імлі,—
там наші душі стомлені зійдуться,
молитвою, немов плачем, зайдуться
і щезнуть у століттях... а знайдуться —
на тій землі.
