Д-р Іван Подюк: Я був лікарем Василя Стефаника

 

Василь Стефаник

* 15 травня 1871 - † 7 грудня 1936

"Я був лікарем Василя Стефаника" - спогад д-ра Івана Подюка*, надрукований 1973 року в Едмонтоні у 5-му Збірнику Об'єднання українських письменників "Слово":

Д-р Іван Подюк,

четар Леґіону УСС, поручник УГА, лицар Воєнного Хреста,

особистий лікар письменника Василя Стефаника

* 31 травня, 1896, село Кобаки, повіт Косів - † 28 грудня 1979, м. Syracuse, шт. Нью-Йорк

* Юрій Клиновий (Стефаник)

80-РІЧЧЯ Д-РА ІВАНА ПОДЮКА

Минулого року 31 травня, якось без належної уваги з боку нашого, не завждн невдячного громадянства, пройшло 80-річчя з дня народження одного з видатних наших діячів-лікарів д-ра Івана Подюка. Оце недобачення й хочемо направити нашою запізнілою статтею.

Є лікарі-людн і є лікарі-професіоналісти, холодні машини-компютори медичних знань, мало, а то й зовсім незацікавлені людським аспектом свого високого знання, малі наслідники свого великого предтечі Гіпократа. Тут треба з приємністю ствердити, що українські лікарі, зокрема вихідці з України, у величезній більшості і гуманістн, і витримані члени нашої організованої спільноти, зокрема їх відношення до своїх пацієнтів ocoбисте, у найвищій мірі людяне.

Саме таким лікарем-людиною ціле своє життя був д-р Іван Подюк, непересічний український діяч, ще й до того обдарований багатьма талантами. В його довгій лікарській практиці велику ролю грало не лиш фізичне здоров'я його naцiєнтів, а й їх психічний стан, і що більше, навіть їх матеріяльне становище. Що саме так, а не інакше було, свідчить ціла велика громада його ше живих пацієнтів, свідчить теж з любов'ю написаний спогад-нарнс про одного з його видатних пацієнтів, українського письменника Василя Стефаника, лікарем якого він був від 1929 р. до смерти письменника в грудні 1936 р. Ось фраґмент із цього нарису, що п.з. „Я був лікарем Василя Стефаника" був надрукований у 5-му збірнику Об'єднання українських письменників „Слово":

“Письменник, мабуть, прочував свій недалекий кінець. Був гарний, соняшний, тихий день, початок грудня 1936 року. Письменник наказав одягнути себе в зимовий плащ, теплу шапку і вийшов у двір. Обійшов помалу став, раз і другий. Довго глядів у тиху воду. Потім пішов у сад, поміж яблінки, а звідти зайшов до стодоли, виніс маленьку лавочку і сів проти сонця. І простудився. Почалася інфекція горішніх віддихових доріг: гарячка, біль голови, кашель, дрож. Ослаблений організм не зміг перемогти інфекцію, розвинулося обостороннє запалення легенів. Ліки перестали діяти, всі інші заходи тільки мучили хворого, слабе серце приспішувало катастрофу. Я сказав родині, шо стан — безнадійний. Проте, стоячи на порозі їдальні, я, щоб хворого підбадьорити, голосно сказав, що це криза і що все буде добре. Хворий почув і спересердя заговорив:

- Брешеш! Дотепер ти казав правду, а тепер брешеш, небоже! Хіба ви всі подуріли і не бачите, що я вже по шию в гробі?!!!”

Цей нарис, а й багато інших ним написаних, свідчать і про літературний хист їх автора і про його людяне ставлення до хворих, страждання яких він намагався полегшити навіть у тяжку годину їх смерти. А втім д-р Подюк був широко відомий у Снятннському повіті, аж до підгірських сіл і свого рідного села Кобаки. Всюди, куди його не покликали, навіть у найбіднішу селянську хату, він їхав без вагання, і то не автом, але простим возом і частенько погано годованими кониками, не зважаючи на снігову заметіль, морози, дощі чи спеку. І в кожній хаті, де він оглядав хворого, розлягався його дзвінкий, оптнмістичний сміх, що наче цілющий бальсам падав на стривожені серця і його пацієнтів, і їх рідних. Бо д-р Бодюк був не лиш лікарем фізичних недуг, він був і психологом, що вливав у їх душі надію на видужання. А скільки разів він їхав до своїх убогих пацієнтів безкоштовно, додаючи ще й свої лікарства?

Народився д-р Іван Подюк у селі Кобаках, де народився і видатний співець Гуцульшини Марко Черемшина, — до речі, будинок цього письменника в Снятині купив д-р Подюк і в ньому вів свою лікарську практику аж до 1944 p., коли йому, як і сотням тисяч його земляків, довелося покидати рідну землю. Походив він із багатої селянської родини, його дід Нестор був війтом Кобак повних 40 років. Саме в родині найстаршого Hecторового сина Михайла й народився майбутній лікар Іван. Цей син уже з дитинства відзначався великими здібностями, тому батьки післали його до тімназії у Вижниці, яку він закінчив з відзначенням.

В 1914р. 18-літнім юнаком разом із групою 30 парубків зі свого рідного села, яку допоміг зорганізувати, Іван Подюк зголосився до Українських Січових Стрільців. Як стрілець, а потім як хорунжий і четар УСС і УГА, він перейшов цілу Україну, брав участь у боях під Маківкою і Лисонею, коло села Семиківець був важко поранений у груди. По двох тяжких операціях, він видужав і знову повернувся на фронт. Відбувши дворічний полон у польських концтаборах, він з допомогою сестри Гафії, — його батьки померли під час війни, а два брати загинули за цісаря, — виїхав до Австрії і там записався на медичний факультет у Грацу, який закінчив “сумма кум лявде" (summa cum laude - з найвищою похвалою (лат.)). Повернувшись додому. він нострифікував медицину у Львові та в 1929 р. замешкав з дружиною Іриною з Зарембів у Снятині, де відкрив свою лікарську канцелярію.

Крім лікарської практики д-р Іван Подюк брав живу участь у громадсько-політичному житті Снятинщини, став провідним членом Фронту Національної Єдности і разом з головою цього руху Дмитром Палієвим, їздив по селах Покуття. Саме за політичну діяльність арештувало його НКВД в 1939 р., але не змогло доказати йому ніякої вини і було примушене його звільнити. По втечі большевиків у 1941 р. д-р Подюк очолив Повітову Управу, допомагав селянам, як міг, пережити тяжкі часи воєнної окупації, за що його і його співробітників арештувало Ґестапо. Проте і тут не покинуло його щастя, він був звільнений.

По заломанні східнього фронту д-р Подюк з дружиною і дочкою Галиною, що пізніше теж стала лікарем, мандрує через Закарпаття, Словаччину і Aвстрію до Німеччини. Коли закінчилася війна, він працював лікарем у таборах Карльсфельду і Берхтесгадену і в шпиталі ІРО в Розенгаймі. Приїхавши з родиною до ЗСА, npaцював по різних шпиталях у Нюйоркському стейті, де й одержав дозвіл продовжати самостійно лікарську практику. Він поселився в місті Сиракюзах і тут і досі веде свою лікарську канцелярію.

В ЗСА, як і в Україні та в Німеччині, д-р І.Подюк бере живу участь у житті української спільноти. Тут він був головою Відділу УЛТ, головою УККА, став членом багатьох українських товариств. А декілька тижнів тому можна було побачити його на знімку у „Свободі" між украІнськими діячами Сиракюз з приводу вивішення українського прапору 22 січня на ратуші цього міста.

Реасумуючи коротке життя і плодотворну діяльність д-ра Подюка, скажемо, що він не тільки був лікарем з покликання, але й видатним і досі активним громадським діячем, одним з численних учнів і послідовників Івана Франка, для якого добро рідного народу було найвищим законом, провідною зіркою його лікарської і громадської діяльности. Бувши в багатьох ділянках дуже талановитою людиною, він напевно став би діячем всекрайового маштабу, як д-р Іван Куровець чи д-р Маріян Панчишин, якщо б поселився був не в Снятині, але у Львові, не в Сиракюзах, але в Ню Йорку. ,,Габент суа фата лібеллі" (Habent sua fata libelli. – Книжки мають свою долю (лат.)), таку ж свою долю мають і люди.

Накінець ще такий спогад про д-ра Івана Подюка. Він частенько, головно під час свят, був гостем Васнля Стефаника, був ним нерідко й підписаний. Головною атракцією тих гостин були не тільки спогади і гострі формою, але наповнені любов'ю до свого народу коментарі господаря, але й співи покійних Василя і Ганнусі Косташуків та д-ра Подюка. Він не тільки своїм теноровим сміхом розвеселяв своїх пацієнтів, він таки справді прегарно співав, надхненно інтерпретуючи наші і сербські народні пісні. Із захопленням і глибоким зворушенням, — сльози котилися по його старому обличчі, — слухав Василь Стефаник, коли його, тоді ще дуже молодий приятель і лікар співав сербську народну пісню, яку, як і інші, вивчив під час 1-ої світової війни в Cepбії:

Тамо далеко-далеко

край моря,

Там село, моє село,

Там моя люба, моя...

Можливо, що д-р Іван Подюк і досі співає цю пісню, але вона напевне має для нього інше, набагато глибше значення, ніж вона мала 50 років тому. Бо його вірна дружина в могилі, а Україна з різних причин таки дуже далеко від нього.

“Свобода”, 29 березня 1977

Жалобне оголошення, вміщене у "Свободі" 2 січня 1980 р.

Юрій Стефаник, наймолодший син і біограф "Поета твердої душі"

Юрій Стефаник - молодший син Василя Стефаника, правник, письменник, журналіст, редактор, літературний критик, мемуарист, педагог, член ОУН, учасник Похідних Груп ОУН. Публікувався під псевдонімами Юрій Клиновий, Юрій Гаморак та ін.
Він народився 24 липня 1909 року в селі Стецевій Снятинського повіту на Станіславівщині.

Помер в Едмонтоні 25 квітня 1985 року.

Богдан Кравців

ЮРІЙ СТЕФАНИК - БІОГРАФ „ПОЕТА ТВЕРДОЇ ДУШІ"

"Свобода", 15 лютого 1969

Про Юрія Васильовича Стефаника я дізнався вперше весною 1928 року, в час мого головування в Союзі Української Націоналістичної Молоді й у львівській Студентській Громаді. Одного вечора в каварні Народної Гостинниці мене представили леґендарному в той час для молоді авторові „Дороги" і „Кленових листків" Василеві Стефаникові. Зразу ж після привітання, не стримуючи твердих слів і свого болю, мало що не з прокльонами, почав мені В. Стефаник докоряти: — „Ви мені синів забрали! Забрали мені синів...” Уже засівши поруч за столом, провадив далі примирливо, як дід Максим із його ж „Синів": „Молоді ви, дурні! Але я люблю вас, бо у вас ще бодай трохи крови!" При іншій зустрічі, в цій же Нар. Гостинниці Стефаник дорікав мені, як авторові виданої 1929 року збірки „Дорога", що я вкрав йому назву книжки, але ж потім, прочитавши мою збірку пластових мандрівних віршів, заявляв, що я мав право назвати так мою книжку.

Тільки згодом, уже після першої зустрічі з Василем Стефаником, я дізнався, що синами, яких забрали йому націоналісти, були Кирило і наймолодший Юрко. Арештовані 20 вересня 1927 року за приналежність до націоналістичного гурта (тепер совєтські біографи Стефаника пишуть, що метою цієї „таємної організації" було ,,воз'єднати неподільну частину держави — Східню Малопольщу — до Совєтського Союзу") обидва вони просиділи в тюрмі до травня 1928 року, коли відбувся їх судовий процес і коли їх звільнено за недостачею доказів. В час, коли Юрій Васильович був студентом у львівському університеті, я відсиджував з черги свій трирічний вирок у польських в'язницях й особисто познайомився з ним, вже після мого виходу з тюрми в 1933-му поці, перед його виїздом до Канади в травні 1936 року. Знайомість наша була коротка, ближче я товаришував із найстаршим із синів Василя Стефаника Семеном. Познайомитися з середущим Кирилом мені не довелося. Не зустрічався я з Юрієм Васильовичом і під час війни, коли він перебував у Кракові й у Львові редаґуючи видавані Українським Видавництвом твори свого батька. Було відомо мені тільки, що редактор цього видання й автор вдумливої й багатої на фактаж спроби біографії Василя Стефаника в цьому виданні Юрій Гаморак — це Юрій Стефаник, рідний син письменника,

Василь Стефаник та його сини Кирило і Юрій*

Було у Василя Стефаника, як вже згадано, трьох синів: Семен, названий так, здається, на честь діда Семена, Кирило, що унаслідував ім'я батька матері Ольги, і Юрій, що його мабуть так назвали для підкреслення дружніх взаємин із Софією й Вацлавом Морачевськими, у яких був теж син Юрій, що його Василь Стефаник любив, як рідного. У зв'язку з цим варто підкреслити. що в совєтських біографіях Василя Стефаника, виданих до 1967 року, ім'я наймолодшого улюбленого сина Стефаникового Юрія не зустрічалося — так, ніби у Василя Стефаника було тільки двох синів: Семен і Кирило. Не згадувався тим більше і Юрій Гаморак, автор біографії Василя Стефаника, надрукованої 1943 р. у львівському виданні творів Стефаника і передрукованої згодом 1948 року у реґенсбурзькому виданні, в якій насвітлено правдиво постать письменника і зокрема з'ясовано правильно і по-справжньому його взаємини з літературними колами в УССР. Не згадані обидва ці видання зокрема у складеному О. П. Кущем і виданому 1961 року у Києві бібліографічному покажчику „Василь Стефаник". В реєстрі імен до цього покажчика ім'я Юрія Стефаника відсутнє.

Почали згадувати Юрія Стефаника щойно мин. року, але, мабуть, тільки випадково чи й винятково, і то про його юнацькі роки, без подання, де він і що з ним. У виданій 1938 року в-вом „Карпати" в Ужгороді книжці Василя Костащука, колишнього приятеля Василя Стефаника, „Володар дум селянських" згадується про арешт синів Стефаника в 1927 році, але ж без зазначення, котрі сини були заарештовані. Тільки далі, Василь Костащук, до речі автор добрих статтей і спогадів про Василя Стефаника, друкованих 1937 року у львівському “Вістнику" Д. Донцова та „Новому часі", присвячує Юрієві Васильовичові сторінку тексту, що її варто зацитувати в цілості для підкреслення того, чим був Юрій для батька:

„Під кінець життьового шляху — пише В. Костащук — Стефаникові довелося пережити ще одне горе, його син Юрко, не маючи надії одержати працю в Польщі, вирішив поїхати до Канади, щоб допомогти батькові в його скруті.
„В листі до Миколи Шухевича Стефаник повідомив:: „Мій Юрко за який місяць виїде до Канади, і тоді я буду годен поплатити мої довги...”
„Виїзд до Канади був призначений на 5 травня 1936 року. Перед від'їздом у домі Стефаника відбувся прощальний вечір. Була найближча рідня, а з чужих — „Іван з поля".
„Стефаник був пригнічений. Його промова до гостей була навіяна великим сумом:
— „До чого ми дійшли, що я свого сина, мені дорогого, мушу висилати в світ!
„Щоб не бачити прощання сина з рідною хатою, Стефаник з Кирилом поїхали раніше поїздом до Львова. Тут у сина Семена і брата Лукина чекав на Юрка, щоб побути з ним ще два дні у Львові.
„Батько і син добре усвідомлювали, що більше не побачаться.
„Сили Стефаника вичерпуються, він ледве говорить. Семен і Лукин ідуть з ним до лікаря. Лікар після короткого огляду розводить руками і радить негайно відвезти хворого додому, бо кожної хвилини загрожує йому катастрофа.
— „Я сам не знаю, чим він ще живе, — сказав до Лукина лікар.
„Стефаник, помітивши занадто велику опіку коло себе, питає Лукина:
— „Чого ви всі хочете від мене?
— „Лікар казав, що ви поважно хворі й повинні їхати до Русова.
- „Бреше! — гнівно відповів Стефаник. — Не бійтеся, я тепер ще не вмру.
„Та до Русова треба було повертатися, не ждучи від'їзду Юрка в далеку дорогу.
„Додому прибув ніби врівноважений, оповідав, з ким бачився у Львові, але про Юрка не згадував".

В описі аґонії письменника сказано ще у Василя Костащука, що „згадував (Василь Стефаник) свого сина Юрка й потрісканими від гарячки губами шептав: „Синку, мій! Синку!”, то збирався в далеку дорогу, просив принести його убрання: — Я йду до своєї хати, це не моя...”

У зв'язку з цим треба пригадати й спогади Стефаникового лікаря, д-ра Івана Подюка, друковані вже тут на еміґрації:

„На початку грудня 1936 року Стефаник другий раз простудився, і в нього швидко розвинулося обостороннє запалення легенів. Великі Стефаникові коні привезли мене знов до Русова.
— „Добре, що ти, хлопче, приїхав! А то мало-мало не здох! Рятуй, як ще можеш. Мабуть скоро Юрко вернеться…
„Хвилину мовчав, а далі спокійно вже показав рукою , щоб я приступив ближче до нього... Всі вже бачили, що це не Стефаник говорить до мене, а його тінь тільки. Не дні його, а години були пораховані.
— „Я умру — то аби ніхто не брехав наді мною. Я хочу, щоб з вас молодих моїх приятелів, хтось кинув грудку землі, як винесуть з хати. Юркові скажи, що я на нього ждав...”

Юрко не приїхав — не міг приїхати, не був на батькових похоронах у Русові. Але ж не забув батькового заповіту, як дорогий скарб зберігає батькову спадщину, тверде й велике слово Василя Стефаника, оберігаючи його не від забуття, бо воно вічне-незнищиме, але від усієї тої злободенної піни, „порікування дрібних камінців", що ними хочуть “прибрати" Стефаникову творчість соцреалістичні специ від літератури.

Першим пам'ятником — честнем, як казав Куліш — що його поставив Юрій Стефаник-Гаморак на батькову
могилу було здійснене його ж заходами, за його редакцією і з його ж цінними своїм безпосереднім автентизмом сторінками і примітками видання Стефаникових творів — у Львові-Кракові 1943 року і згодом в Реґенсбурґу 1948 року. Те, що дав Юрій Стефаник в цьому виданні, залишиться основою стефаникознавства: правда про його слово, про його творчість, про його життя. І саме цього не можуть забути й дарувати Юрієві Стефаникові совєтські цензори й комісари від літератури.

Зразком одного з розділів майбутньої монографії про Василя Стефаника може бути літературний есей про “Камінний хрест", що його надрукував Юрій Стефаник під псевдонімом Юрій Клиновий. Безпосередність й автентичність свідчень, пов'язані в цьому есеї з широким тлом історії українського села й української еміґрації першої четвертини 20-го віку.

Ще треба сказати, що Юрій Стефаник-Гаморак-Клиновий не обмежується, як літературознавець. до вивчення й дослідження біографії і творчости Василя Стефаника і його послідовників у новій українській літературі: Леся Мартовича, Григорія Косинки, Миколи Понеділка з його „Говорить лише поле".

Протеж першочерговим завданням у літературознавчій діяльності Юрія Стефаника була й залишається біографія і творчість Василя Стефаника. Не тільки тому що вона батькова. Цього вимагає і загально-українська вага Стефаникової творчости, зумовлена актуальною ситуацією в Україні, де життя і твори цього письменника, як і інших українських клясиків, перебувають під безупинним тиском намагань представити його постать і творчість в односторонньому, тенденційному насвітленні, як „великого друга" совєтського режиму з перших уже років його існування.

Цілі книжки вже можна писати про ці намагання. Щоб не забирати часу й уваги читачам, варто пригадати хочби такі приклади, крім згаданого вище промовчування всього того, що пишеться українськими літературознавцями поза Україною про Василя Стефаника, в тому ж і писань Стефаникового сина Юрія. Друкуються, правда, в київських виданнях творів Стефаника вже всі його твори, не виключаючи „Синів" і „Марії". Але ж такі важливі речі, як наприклад, присвяту новелі „Роса" Товариству „Просвіта", присвяту новелі „Межа" Миколі Хвильовому чи “Морітурі" Володимирові Дорошенкові, консеквентно викреслюється і навіть не згадується в примітках. З великими рестрикціями і пропусками друкуються або й тільки цитуються листи Василя Стефаника. Так, наприклад, сливе чи не в усіх совєтських виданнях про Василя Стефаника і навіть в акад. „Іст. укр. літ." 1957 р. цитується відомий його лист совєтським письменникам з 1927 року. В найновішій такій публікації “Літературно-меморіяльний Музей В. С. Стефаника", Київ, 1965, авторів-упорядників цього путівника - в тому й письменникового сина Кирила, який є тепер директором названого музею в Русові, - примушено друкувати наступну версію цього Стефаникового листа:

„Всім організаціям і товаришам з Радянської України... кажу, що стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки... Поздоровте від мене всі дужі таланти у вас… Стою ж на вуглі і з любов'ю чекаю на вас, і ноги мені не болять. Тяжко вас розсаджувати коло великого дубового стола у моїй хаті. Ех, якби я міг мрію перевести в порядок, вітав би вас усіх, як бідні люди вітають сонце...”

Насправді ж інкримінований лист Стефаника звучав багато повніше й виразніше і звучить сьогодні як важке обвинувачення на адресу совєтського режиму:

„ „Плугові", Григорієві Косинці, Іванові Лизанівському кажу, що стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки. Поздоровте від мене всі дужі таланти у вас і привітайте Олену Пчілку та тіні Лесі Українки і Михайла Коцюбинського. Ви молоді передайте мій найнижчий поклін Михайлові Грушевському, Сергієві Єфремову і Аґафангелу Кримському...”

Коментувати фальсифікацію цього листа зайво. Вистачить ствердити, що „Плуг" і його провід розгромлено, що загинули Григорій Косинка й Іван Лизанівський, що помер у тюрмі Сергій Єфремов, що були знищені без сумніву й Михайло Грушевський і Аґатангел Кримський, що помирала в злиднях і за совєтського режиму в жовтні 1930 року Олена Пчілка — мати Лесі Українки.

Ще для зілюстрування совєтських літературознавців методів треба пригадати справу автобіографії Василі Стефаника. Написана ним для совєтського видання творів 1926 року й переслана І. Лизанівському, ця автобіографія виявилася невистачальною і в 1956 році сфабриковано нову, подиктовану нібито Василем Стефаником 1929 і 1931 року троюрідному братові Іванові Матвійовичу Степаникові, русівському вчителеві. Для однієї тільки мети — щоб показати Василя Стефаника ще „більшим другом" російського народу й атеїстом вставлено в нову фіктивну, мабуть, автобіографію речення про те, що він з товаришами читав у гімназії “соціялістичну літературу, українську і польську з Жечеви, Герцена, Чернишевського", що особливо цікавився атеїстичними висловлюваннями різних осіб тощо.

Приведені приклади показують, як багато сьогодні треба зробити для відчищення Стефаникової біографії з цього роду „матеріялів" і причинків", для встановлення правдивого й вірного образу Василя Стефаника - „поета твердої душі". як назвав добре Д. Донцов. „володаря дум селянських", як його називає тепер Василь Костащук. Дещо для цього на еміґрації зроблено: згадати б тільки писання д-ра Луки Луцева http://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/6600-lutsiv-l-vasil-stefanik-spivets-ukrayinskoyi-zemli/, чи спогади д-ра І. Подюка, Мих. Бажанського, видану востаннє Томою Кобзеєм в Канаді книжку матеріялів про Стефаника. Але ж головне ще перед нами: треба дати велику й добру монографію про Василя Стефаника. Покликаний виконати це завдання тільки єдиний – Юрій Васильович - той, що унаслідував батькову любов до слова і прізвище матері Гаморак. Цього чекаємо і ми тут і сподіваються на здійснення цього великого почину наші земляки в Україні, для яких Василь Стефаник завжди, не зважаючи на все, живий, великий і могутній, як його герої селяни — Іван Дідух з „Камінного хреста" чи старий Максим зі Стефаникових „Синів". 

…У Русові, у своїй садибі, Василь Стефаник прожив 26 літ. Тут минуло дитинство трьох його синів — Семена, Кирила і Юрія. Все життя прожив у селі його Кирило, хоча скінчив Торговельну школу у Львові. Він допомагав по господарству батькові, який останніми роками тяжко хворів. А згодом, коли 1941 року в батьківській садибі було створено Літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, безкоштовно віддав половину хати під експозицію. І був директором музею впродовж 46 років.
Семен і Юрій Стефаники закінчили Львівський університет. За фахом — правники. Після війни Семен Стефаник співпрацював із совєтами: його неодноразово обирали до Верховної Ради СССР, певний час він обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів УССР, багато років очолював Львівський облвиконком, а в останні роки працював директором Львівського меморіяльного музею Івана Франка.
Юрко Стефаник — єдиний із синів Стефаника, котрий успадкував від батька літературний хист. Народився в селі Стецевій біля Снятина на Покутті, а виховувався в рідному селі батька, сусідньому Русові. Навчався у школі села Русова, у Коломийській гімназії. 1935 закінчив юридичний факультет Львівського університету маґістром права (1935). У пошуках роботи у травні 1936 виїхав до Канади, де працював журналістом у газеті "Українські вісті". Не зміг провести в останню путь батька.
Повернувся до Львова 1938; став співробітником часопису "Життя і знання", редактором часопису "Новітній ремісник".
Став членом Організації українських націоналістів, через що був заарештований у вересні 1940, але звільнений у травні 1941 завдяки втручанню К.Студинського і П.Франка. 1939—41 був науковим співробітником Інституту літератури АН УССР у Львові, підготував повне видання творів батька з ґрунтовною вступною статтею, яку підписав псевдонімом Юрій Гаморак (дівоче прізвище матері), передав АН УССР його архів; викладав українську мову у Львівському ветеринарному інституті. 1941—44 — редактор "Українського видавництва" у Львові; як учасник Похідних груп ОУН у Східну Україну був заарештований ґестапо, із лабет якого вдалося вирватися. 1944 еміґрував до Німеччини, 1948 — до Канади. Працював до пенсії юристом у "Рublіс Тrust", займався видавничою, редакторською і дослідницькою працею. Досліджував і популяризував творчість батька. Його старанням виходили твори Стефаника українською і англійськими мовами. Видав ґрунтовну працю «Моїм синам, моїм приятелям»  http://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/2371-klinoviy-yu-moyim-sinam-moyim-priyatelyam/ — про творчість батька та українських письменників 30-х років ХХ ст. Боровся за впровадження української мови в сепаратних школах Едмонтона. З 1971 очолював письменницьку організацію "Слово", був редактором однойменного збірника (зб. 4—9). Видав твори Л. Мартовича. Один із засновників курсів українознавства, де викладав українську мову (1956—70). Численними науковими працями про творчість батька заклав основи "стефаникознавства"; автор літературно-критичних праць про письменників України та діяспори (Г. Косинку, Л. Мартовича, У. Самчука та ін.), передмов, некрологів і спогадів. Організатор наукових конференцій і літературних вечорів (Т. Осьмачки, Д. Нитченка та ін.).
Нагороджений Комітетом українців Канади медаллю 100-річчя поселення українців у Канаді.
Згідно із заповітом, дружина Юрія Стефаника Олена перевезла його прах до Русова й поховала поруч із могилою батька. У Канаді залишилися сини Юрія Василь і Корнелій.

Юрій Клиновий (Стефаник). 80-РІЧЧЯ Д-РА ІВАНА ПОДЮКА

в публікації "Д-р Іван Подюк: Я був лікарем Василя Стефаника"

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/12/15-1871-7-1936-1973-5-31-1896-28-1979.html

Юрій Клиновий. Перше кохання Василя Стефаника

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/01/blog-post_28.html

Юрій Стефаник. Свідомий своєї великости

в публікації "Нескорений Тодось Осьмачка" 

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/05/blog-post_18.html

Василь Стефаник. СИНИ  https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=341

Авдіозапис. Новелю читає Галина Стефанова  https://www.youtube.com/watch?v=CdeL_xdzTFI

___________________

* Знимка зі статті Галини Терещук "150-літній ювілей Василя Стефаника. Совєтській владі не вдалося «приручити» письменника – дослідники" https://www.radiosvoboda.org/a/stefanyk-modernist-tsenzura-holodomor/31253883.html